ІРИНА ШМІҐЕЛЬСЬКА-КЛИМКЕВИЧЕВА, Низка споминів про отамана Кирила Карася.

Кому з бувших членів 1-го Корпусу У. Г. А. не відома постать бл. п. отамана Кирила Карася, команданта батерійного дивізіону, колись штабового сотника російської армії?

В липні 1920 р.

Не прикрито Йому домовини червоною китайкою, не йшов за труною кінь вороний. Не заграли гармати над могилою, прощаючи команданта.

1 не скоро полинула вістка у золотоверхий Київ, з котрим вязали Його ніжні нитки і звідки він прибув у Львів на допомогу.

В перших днях падолиста 1918 р. прибув от. Карась враз із козацьким загоном ім. Ґонти у наш княжий город та брав участь в боях на передмістях Львова. По відвороті зі Львова зістав командантом батерійного дивізіону 1-го У. Г. К.

Цілою душею привязався от. Карась до Галицької Армії. На Великій Україні виступило бопато Придніпрянців з галицьких частин і вступило до армії Петлюри. От. Карась остався вір­ний улюбленій армії і боровся в її рядах, аж до останньої хвилі її істнування.

І тому Він для нас такий дорогий і тому память про Нього і Його геройські діла житиме в серцях наших вічно.

Перед моїми очима пересуваються ріжні сцени з життя Карася в Галицькій Армії.

Бачу погідне плесо широкого янівського ставу. За ставом розкинулось містечко. Біліють мури, червоніють дахи, блідий луч зимового сонця совгається по стінах і вікнах. У Янові ворог. За селом Ставки розмістилася батерія от. Карася.— Загремів вистріл, загула над Ставками гранатна куля і з протяжним свистом пірнула у став. Заворушилось плесо. Стовп води приснув у гору і розсипався білою піною. Всі слідуючі кулі падали у місточко.

В половині лютого 1920 р. брав Козацький Загін ім. Ґонти село Пили. На горбочку в тіни церковних мурів уставив про­тивник скоростріли і сіючи градом куль боронив доступу у село. Сотні загону містилися край ліса, по обох боках го­стинця і при дорозі.

Ранним ранком увійшов Загін у село, а противник утік полишаючи на горбі скоростріли. Було це 18. січня в Навечеріе Богоявления.

У вечері сидів от. Карась враз із іншими старшинами за столом і смачно заїдав борщ, пироги, голубці і кутю. Був говіркий, веселий, щедрував і сипав приказками як з рукава. »Не такий Ваш борщ, як у нас,« говорив до ґаз­дині, »але і Ваш галицький смачненький.*

Ґаздиня усміхалася вдоволено та щиро припрошувала.

Ціле село радувалося. Цього року святкували «Щедрий Вечір« на своїй вольній землі.

Широкий, битий шлях. В напрямку на Бердичів машерують частини 1-го Корпусу. Рівнобіжно до шляху тягнеться залі- зничий шлях.

Надїхала большевицька панцирка. Поважно котиться вперід і стріляє на галицькі частини. Хлопці сміються. Який десяток куль просвистало їм над головою, та ні одна з них не по­трапила на дорогу. Усі падуть у густий, чорний ліс по другій стороні шляху.

«Не уміють стріляти, говорять хлопці між собою. От наш Карась показавби їм!«...

І справді. Затримав от. Карась одну гармату і уставив її при дорозі. Загремів вистріл і над самим комином панцирки знялися легкі хмаринки білого диму. Панцирка задержалась. По хвилині покотилась взад і не ждучи другого шрапнеля зникла за обрієм.

Було це в Добростанах, в гарнім будинку тамошніх водо­проводів. Одного зимового вечора зібралися старшини бате- рійного дивізіону у от. Карася на кватирі-

В печі палав огонь. От. Карась сидів при відчинених двер­цятах і від часу до часу докладав палива до вогню. Старшини сиділи при столі.

Крізь мережані студеню шиби вливалося місячне світло і довгою смугою клалося на протилежній стіні і підлозі. Чер­воний блеск огню освітлював лице Карася та яскравими пля­мами тремтів на ясній місячній смузі.

Карась декламував.

»Сміються, плачуть соловії та бють піснями в груди,

Цілуй, цілуй, цілуй ії, знов молодість не буде*...

Всі слухали як зачаровані.

Карась, душа товариства, умів нас увести в настрій. — Коли скінчив, звернувся до молоденького несміливого хорун­жого і усміхаючись спитав:

»А що, Марку, цілував Ти коли дівчину?«

»Ні!« відповів Марко і почервонів увесь як панянка.

»А я цілував« відповів Карась. »Цілував румяне личко і чорні брови. Як добудемо Київ, відвідаю Марусю«...

Розсміялися хлопці і заспівали:

»Хтож вас поцілує в уста малинові, карі оченята, чорні брови*...

Крізь шиби лився місячний світ. Хлопці гомоніли і гуто­рили весело. Один Карась сидів мовчки. — Облитий червоним блеском огню вдивлявся в жаріючі вугілля і мріяв... мабуть про Марусю.

Якийсь час пізнійше зібралися знову старшини Козацького Загону у от. Карася. Були мясниці. На кватирі був Грамофон і кілька принищених плит. От. Карась накладав плити, а стар­шини сиділи при столі і попивали кисле молоко. Придніпрянці досипали ще й цукру до молока.

Нараз відчинилися двері і під звук баркаролі Офенбаха з грамофону увійшли у кімнату молоді дівчата. Розпущені коси, на головах віночки, в руках мережані хустини. Прийшли про сити на весілля.

»Ох! яка гарна молода!« крикнув один зі старшин.

»А дружечка то ще гарнійша!« додав другий.

«Просіть, просіть на весілля, погуляємо!*

Збентежилися дівчата. Оминули всіх старшин і підійшли прямо до от. Карася. Він один поставився серіозно, не смі­явся і не жартував,

Дівчата похилилися йому до ніг, обняли коліна і розцілу­вались. Повагом поцілував от. Карась рожеві щічки, відтак виняв IOO гривен і всунув молодій у руку.

»Ну 1 тепер черга на нас« закричали старшини і посунули до дівчат. Ті обернулись і вибігли з хати.

»Ха, ха, ха«... засміявся Карась.

»А що, піймали облизня? ха-ха-ха*...

Хлопці негодували, а от. Карась сміявся довго та щиро.

От такий то був от. Карась! Сердечний, щирий, всі любили і поважали його, а стрільці то просто обожали і гордилися своїм комендантом. Для них був Він батьком.

В частині Карася панував взірцевий лад і порядок. Погані пісні і слова були заказані. Найбільшою честю було належати до батерійного дивізіону, а найбільшою карою усунення з нього.

По розвалі Галицької Армії опинився от. Карась враз із Галичанами у Фридрихівці за дротами. Звідси відіслали Його як Придніпрянця до армії Петлюри.

В липні 1920 р. від'їхав знову на позицію крити відворот петлюрівської та польської армії. Дістав всього дві гарматки і то малого калібру.

Гей батьку отамане! Де Твій славний батерійний дивізіон? Де твої гармати, які греміли на ріжних фронтах? Де Твій во­роний кінь, невідступний товариш і свідок Твоєї слави? Де Твої хлопці соколи, для яких Ти був батьком?

На поганенькім конику поїхав Ти на останню свою по­зицію — з Тобою горстка хлопців і кілька вірних товаришів з улюбленої Галицької Армії. Довго стояв Ти на позиції і від­стрілювався. Получения жадного не було; що діялося на право і ліво, Ти не знав. Не було приказу відступати, а Ти як доб­рий вояк стояв. Нараз над'їхала большевицька кавалерія. Маючи коня можна було утечи. Одначе ти знав, що правдивий комен­дант не ратується, коли для інших нема виходу. Ти остав і згинув порубаний большевицькими шаблюками.

З Тобою згинули і товариші.

Честь і слава Тобі, Отамане! Ти був одним із перших, що в Києві почули наш клич і перший пішов на допомогу.

Прийми тих кілька слів, як жмуток споминів, кинених на Твою незнану, а таку дорогу для нас всіх могилу.