Християнська медицина та монахи-лікарі стародавньої України-Русі ( Х-ХІІ ст.)

Медицина стародавньої України-Русі на сьогоднішній час дуже погано вивчена, оскільки не вивчалась з точки зору тради­цій слов’янської язичницької медицини, яка опісля влила свої надбання в розбудову медицини староукраїнської держави в християнський час.

На нашу думку скупі факти які дійшли із візантійських та арабських хронік про слов’янських знахарів, ворожбитів, волх­вів, які “виганяли хвороби із людей”, варті всеоб’ємлюючого вивчення/1.

Однак більш конкретно про медицину взагалі та медичні за­клади в Україні-Русі, джерела розповідають нам з кінця Х- поча­тку ХІ століття.

Першими лікарями в язичницькій Україні-Русі були волхви, у християнський час їх місце зайняли лікарі-монахи. Їх лікарські здібності, методи лікування хвороб, як перших так і других, до сьогоднішнього часу не аналізувались. Не достатньо вивчалися і перші медичні заклади, як язичницькі так і християнські, які бу­ли сконцентровані біля капищ, релігійних центрів язичників і в християнських монастирях, які до Х століття мали великі знання по питаннях лікування людей. Слабо вивчені наукою язичницькі лікувальні заклади, що стосується християнських, то відомо, що вже з Х століття в християнських монастирях були свої монас­тирські лікарні/2.

Із свідчень джерел нам стає відомо, що першими засновни­ками лікувальних закладів в Україні-Русі були візантійські мо­нахи, які ще в Х-ХІ століттях використовували надбання римсь­ких, візантійських та західноєвропейських лікарів для лікування населення України-Русі. Вони ж першими облаштовували меди­чні заклади по зразку візантійської медичної системи/3.

Характерно, що власне в цей час монахи-християни перекла­ли на староукраїнську мову латинські і грецькі медичні книги. Слід наголосити, що ще задовго до проникнення в Україну-Русь візантійської медицини, тут активно функціонувала народна ме­дицина, яка передавалась із покоління в покоління і до часу хри­стиянської епохи ІХ століття була основною лікувальною струк­турою в язичницькій Україні-Русі.

З прийняттям християнства, Україною-Руссю язичницькі лі­карі були замінені християнськими. Слід однак наголосити, що язичницька система лікування ще довгі століття функціонувала на рівні з християнською, оскільки ряд її положень: заговори хвороби, в християнській медицині - молитви, лікування трава­ми, узварами, настойками були притаманні як язичницьким так і християнським лікарям.

Як бачимо, на самому початку Х століття медики-монахи в лікувальних цілях використовували досвід язичницької медици­ни.

Язичницькі волхви, які складали основну масу лікарів старо­давньої України-Русі, були володарями великих медичних над­бань, які накопичували на протязі багатьох віків. Вони знали ці­лющі властивості трав та виготовлених настоїв та узварів. Ці знання були результатом багатовікових спостережень. Отже у продовж століть волхви-лікарі залишалися в староукраїнському суспільстві авторитетними лікарями. До них за медичною допо­могою звертались не тільки прості люди, але й панівні верстви суспільства: торгово-реміснича знать, бояри, князі. Так літопис, наголошує навіть в середині ХІ ст., що “князь Всеслав був наро­джений матір’ю за допомогою волхвів’’/5. Християнські свяще­ники Х-ХІ наголошують, що “русичі своїх захворілих дітей та родичів відводили за медичною допомогою до волхвів, а не до священиків і не в монастирі”/6. Так Лаврентіївський літопис в 1071 році наголошував, що:” воєвода Ян суворо засуджував вол­хва за погане лікування”/7.

Повість минулих літ під 1071 роком дуже стурбована, що лі­кування не ведеться християнами-монахами і що в зв’язку з цим таке християнське лікування “затруднюється”, оскільки багато “волхвують жінки чарами і отравою і другими бісовими знаряд- дями”/8. На думку російського дослідника М.Б. Мирського ме­дицина в язичницькій Русі сконцентровувала в собі всі кращі лікувальні традиції, які розвивались на цих територіях ще з пер­віснообщинного ладу/9.

Про стародавні методи язичницького лікування в Україні - Русі нам розповідає в своїй “Записці” арабський мандрівник Ах­мед Ібн-Фадлан, який в 20-х роках Х ст.

Другий арабський письменник Ахмед Ібн-Даст в “Книзі до­рогоцінних скарбів”, яку він написав біля 30-х років Х ст. наго­лошує:” Є у них знахарі, які навіть повелівають царю, як буцім то вони володарі у цих русів. Трапляється так, що вони повелі­вають приносити в жертву “Творцю їх”, що їм подумається: жі­нок, чоловіків, коней. А коли вони повелівають ( волхви-знахарі) - не виконати наказу не можна ніяким чином/11.

З цього приводу радянський вчений М.С.Державін наголо­шував:” Язичницька медицина, язичницькі стародавні знання, особливо у питанні збереженні здоров’я і лікування хвороб до­сить довго не виходили із народної пам’яті і передавались із по­коління в покоління. Волхви використовували магічну силу трав, збираючи їх блукаючи полями і лісами. Вони навчились заліковувати рани, кровотечі, виліковувати від укусів змій, собак /12.

В ХІ столітті по сукупності джерел ми зауважуємо, що пані­вною ідеологією та релігією утверджується християнство, воно починає звертати увагу на систему лікування і оздоровлення, яка була розвинута язичниками. Розгорнута в цей час християнами монастирська ситема, стала не тільки релігійною підструктурою церкви в кожному місті, але й лікувально-оздоровчою системою, яка базувалася на кращих традиціях, в першу чергу візантійської медицини/13.

Джерела наголошують, що першими лікарями-християнами були монахи, а першими християнськими лікувальними закла­дами “лічниці” при монастирях.

Як засвідчує літописець, в Х столітті ігумен Києво- Печерського монастиря Феодосій побудував при монастирі ліка­рню, на зразок таких, які існували в Візантії.

Це ж джерело дає характеристику хворих, які лікувалися в лікарні Києво-Печерського монастиря. Фактично, ті, що знахо­дились в лікарні, були тяжко хворі. Їх, як засвідчують джерела, вже приносили в монастир. Характерно, що функціонування цієї лікарні було узаконено великокнязівською владою і для її діяль­ності були виділялись певні кошти/15.

Перша літописна згадка про монастирські лікарні відносить­ся до епохи князювання Володимира Святославовича. Власне він, як засвідчує літопис з митрополитом Леоном встановив по­даток на користь: ”бідних, сиріт, хворих...” Це, як засвідчують знавці податкової системи феодальної України-Русі, були великі гроші.

В “Статуті світлого князя Володимира хрестившого Руську землю “говорилось не тільки про бані, але й про лікарні, які зда­вна займали велике значення в житті народу, вони:”монастыри и бани их и больницы и врачи их ”, наголошується в Йосафатівсь- кій редакції літопису, потрібні людям/16.

В “Статуті Володимира”, який зберігся в Новгороді і дату­ється кінцем ХІІІ століття наголошено на високому статусі:” це­рковних людей, лічців хвороб в монастирських лікарнях”.

Таким чином монастирська лікарня, як бачимо з джерел, мо­настирська лікарня знаходилася під управою “лічця” - лікаря- монаха. Це підтверджує нам “Степенна Книга”, яка наголошує, що Володимир Святий наділив 10-тою частиною своїх доходів церковних людей і серед них: “лічців, монастирські лікарні, які не підчинені ні князю ні боярам ні суддям...”/17.

У “Смоленській грамоті”, яка подає “Статут Володимира Святого” у розширеному вигляді наголошено, що лічці, які спа­сають людей чудесним зціленням, сьогодні є під захистом церк- ви”/18.

Як засвідчують джерела, християнські лікарні в ХІ столітті стають невід’ємною частиною монастирського життя. В цей час в будівництві монастирів передбачається і будівництво лікарня­ного комплексу.

Таким чином із проаналізованих нами джерел, стає зрозумі­ло, що монастирські лікарні можна поставити в основу медич­них закладів, діяльність яких як фінансово, так і політично була підтримана політичною владою стародавньої України-Русі.

Характерно, що уже Повість минулих літ, наголошує, що у князя Володимира Святославовича був свій лікар Іоон Смер, ро­дом полочанин, який по його волі навчався мистецтву лікарсь­кому в: Паннонії, Сербії, Болгарії, Мізії, Візантії, Єгипті. Власне його і можна вважати першим фаховим лікарем в стародавній Україні-Русі/20. В подальшому нам джерела засвідчують прак­тичну лікарську діяльність лікарів-монахів Києво-Печерського монастиря, таких, як Антоній (983-1073) і Агапіт (?-1095), які лікували людей з застосуванням всіх наявних в той час європей­ських, в першу чергу візантійських, медичних знань.В цей же час можна сказати, що медичні досягнення і знання передавали­ся із покоління в покоління. Так із джерел нам відомо, що Агапіт був учнем Антонія. Він сам готував хворим лікарства і перебу­вав під час лікувального процесу невідступно біля хворих. Як засвідчують джерела він в Києві він користувався “рипутацією хорошого лікаря”. Власне він вилікував хворого князя Володи­мира Мономаха, який захворів в Чернігові, однак не прийняв від нього багатих дарів/21.

Приблизно в цей час в Києві відомим, за вміння виліковувати людей, був лікар Петро Сіріянин, який спочатку практикував при особі князя Святослава чернігівського, а опісля перейшов в Печерський монастир. Він лікував зіллям і виліковував ним ба­гато людей і князів.

В цей же час лікарською діяльністю в Києво-Печерському монастирі займався монах-художник Аліпій, який за допомогою виготовлених ним фарб виліковував проказу і шкірні хвороби, а також гнійні рани. Все це він доповнював молитвою і таким чи­ном хвороби від людей відходили/24.

За час ХІ століття, як ми бачимо із свідчень джерел, київські монахи-лікарі, які займалися лікарською діяльністю, набрали великий досвід у лікуванні людей.Вся їх лікарська практика була підкріплена передовою медичною науковою європейською дум­кою, в першу чергу Візантійською. Дійшовші до нас історичні свідчення джерел, які ми привели вище, підтверджують функці­онування в ХІ-ХІІ століттях лікувальних закладів “лічниць”, які очолюввали “монахи-лічці”. Такі лікарні, як видно з діянь мит­рополита київського Єфрема у 1091 році, який заложив багато церковних лікарнень, в яких проходило лікування хворих і при­міщення для проживання лікарів.. поширились на всю Русь. В ХІ столітті вони поширювались в міста та містечках, як наголошу­вав літописець “ се же не бысть прежде в Руси”/25.

Як бачимо із джерел в ХІ-ХІІ століттях медицина в Україні- Русі знаходилась під патронатом християнської церкви. Практи­куючими лікарями того часу були монахи, священники. Всі вони мали, як наголошувалось вище, своїх учнів.

В ХІ столітті джерела подають нам свідчення про проведен­ня “хірургічних операцій”. Про це зокрема наголошує нам “Ру­ська правда” ХІ ст. складена за часів князювання Ярослава Во­лодимировича. За свідченям Руської правди ми знаємо, що за нанесення рани мечем і її вилікування треба платити 1 гривну. За виліковування рани лікарем треба платити -3 гривни. Від 1 до 3 гривень передбачалась плата за лікування лікарю/26.

В цей же час була встановлена і нормативна кваліфікація для самого лікаря. Так в “Изборнике Святослава” (ХІ ст.) сказа- но:”що лікар повинен вміти надавати хірургічну допомогу. Він повинен вміти: розрізати шкіру, зашити шкіру, ампутувати, при­палити рану, боротися з загноєнням рани, провести хірургічну операцію. Як засвідчуєють джерела такі хірурчічні операції в цей час уже проводились. Так хірургічну операцію переніс князь Святослав, після чого й помер.../27.

У висновок нашого дослідження, зауважимо, що медицина і лікарі України-Русі була важливим аспектом в житті староукра­їнського суспільства. Уже в язичницькі часи вона знаходилась на високому професійному рівні/28,а в християнський час вона була вдосконалена внаслідок здобутків в цьому напрямку євро­пейської медичної науки, зокрема візантійської/29.

Безсумнівно, що проблема язичницької медицини, перехід­ного процесу від ячзичницької до християнської і християнської медицини Х-ХІІ століть - потребує подашого дослідження.

Література

1. Б.А.Рыбаков. Язычество древних славян.М.1981.,с.23-30. с.129­

146,234-238.

В.Д.Баран. Д.Н.Козак. Р.В.Терпиловський. Походження

слов’ян.К.1991.,с.18-24.

2. М.Ю.Брайчевський. Утвердження християнства на Русі. К.1988,с.161-182.

М.Б.Мирский. Медицина в средние века на Руси, Вопросы Истории. 2000, №11-12,с.106.

3. В.М.Флоринский. Русские простонародные лечебники и травники. Казань.1880,с.8.

4. Б.А.Тимощук. Языческое жречество Древней Руси ( по материалам городищ-святилищ). Науковий Вісник Українського Університету. М. 2001, т. І, с. 165-173.

5. Чтение в обществе истории и древностей российских.1867, кн.4, с.166-167.

6. Повесть Временных Лет.М-Л.1950,ч.1,с.104.

Повесть Временных Лет.М-Л.1950,ч.1,с.105.

7. Єолное собрание русских летописей (дальше ПСРЛ), т. 6. Спб. 1853, с. 279.

8. Повесть Временных Лет. М-Л. 1950, ч. 1, с. 105.

9. М.Б.Мирский. Медицина в средние века на Руси, Вопросы Истории. 2000, № 11-12, с. 107.

10. А.Я.Гаркави. Сказания мусульманкгих писателей о славянах и ру­сах. Спб. 1870, с. 96-98.

11. А.Я.Гаркави. Сказания мусульманских писателей о славянах и ру­сах. Спб. 1870, с. 96, 296.

12. Н.С.Державин. Славяне в древности. М. 1945, с. 157-158.

13. М.Ю. Брайчевський. Утвердження християнства на Русі. К. 1988, с. 123-128.

14. Патерик Киевского Печерского монастыря. Спб. 1911, с. 42.

15. Києво-Печерський Патерик. Київ. 1930, с. 181.

16. ПСРЛ, т. 6, с. 84.

17. ПСРЛ, т. 21, ч. 1. Спб. 1908, с. 118-119.

18. Я.Н.Щапов. Государство и церковь Древней Руси Х-ХІІІ вв. М. 1989, с. 90-94.

19. ПСРЛ, т. 9. Спб. 1862, с. 116.

20. В.М.Рихтер. История медицины в России. М. 1814, ч. 1, с. 164.

21. П.В.Владимирский. Ещё о происхождении и содержании Патерика Печерского. Киев. 1900, с. 203.

22. Патерик Киевского Печерского монастыря. Спб. 1911, с. 83-85.

23. Повесть Временных Лет. М-Л. 1950, ч.1, с. 126.

Патерик Киевского Печерского монастыря. Спб. 1911, с. 215-216.

24. Патерик Киевского Печерского монастыря. Спб. 1911, с. 215-216.

25. ПСРЛ, т. 9. Спб. 1862, с. 116.

26. Правда русская, или законы великих князей Ярослава Владимиро­вича и Владимира Всеволодовича Мономаха. Спб. 1799, с. ІІІ.

27. ПСРЛ. Спб. 1862, т. 2, с. 107.

28. Б.А.Тимощук. Языческое жречество Древней Руси (по материалам городищ-святилищ). Науковий Вісник Українського Університету. М. 2001, т. І, с. 165-173.

29. М.Ю.Брайчевський. Утвердження християнства на Русі. К. 1988, с. 26-28.