ГЕТЬМАНЩИНА ЯК ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА: СУТНІСТЬ І ЕВОЛЮЦІЯ

Отже, як бачимо, майже все XVII ст. в історії України пройшло під знаком соціальних, ідеологічних та національно-державних війн.

До цього варто додати, що політичні цілі у козаків під час рево­люції були, але, очевидно, виявились не зовсім адекватними до часу.

Тому трагедію української державності слід, як ми вважаємо, роз­глядати ще й під кутом зору різних політичних традицій, які форму­ють, врешті-решт, національний менталітет у політичному сенсі. Тоді монархії були ще сильніші за ранні прояви демократизму.

Після завершення національної революції Україна потрапила у скрут­не соціально-економічне і політичне становище. Пошматована на окремі частини, вона зазнала значних матеріальних і людських втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити рідні місця під тиском ворога.

Особливо постраждало Правобережжя, яке не знайшло власного шляху і мусило піддатися під провід краще зорганізованої лівобережної Гетьманщини. Провід мали тут козацькі старшини, але не старої школи Б. Хмельницького, що вводила у політику широкі перспективи, а з но­вої генерації, яка виросла у місцевих обставинах. Цим новим людям бра­кувало глибшої освіти і далекозорості, але зате вони визначились по­літичною тверезістю, завзяттям - ставили собі недалекі, але осяжні цілі і здобуті позиції вміли утримувати й обороняти.

На першому місці їхньої політики стояли дві справи: забезпечити свої соціальні здобутки і зав’язати можливі відносини з Москвою. Щодо соціальних планів, то вони намагалися зміцнити своє землеволодіння і підпорядкувати під свою владу дрібне козацтво і селянство, але, на­вчені досвідом недавніх часів, проводили свої наміри повільно і обереж­но, щоб не підняти проти себе народних мас.

Гетьманщина майже в незмінному вигляді зберігала ті атрибути на­ціональної держави, що склалися в роки національно-визвольної рево­люції. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких раніше визначала старшина. Дорадчі права при гетьмані мала Рада генеральної старшини. Вона ж складала най­ближче оточення гетьмана. Генеральний обозний командував артилерією, суддя очолював суд, писар вів діловодство і займався зовнішніми зв’язка­ми, підскарбій наглядав за фінансовою і податковою системами, бунчуж­ний відав військовими справами, виконував окремі гетьманські доручення й відповідав за охорону гетьманського бунчука, осавул і хорунжий фор­мували військові частини, забезпечували їх усім необхідним, навчали військовій справі, організовували сторожову службу тощо.

Військово-адміністративний устрій був таким. Територія Лівобережної України поділялася на 10 полків на чолі з полковниками, які обиралися козаками або призначалися гетьманом на власний розсуд. До складу пол­кової старшини входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділилися на сотні, кількість яких іноді досягала 20. На чолі сотні стояли сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, до скла­ду яких входило населення кількох невеликих сіл чи хуторів. Справами козаків у них займався отаман, а у селян - староста.

Такий полково-сотенний адміністративний устрій склався і на Слобід­ській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобе­режжя та Лівобережної України. Не існувало тільки гетьмана і генераль­ної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалася Розрядному, а з 1688 р. Посольському приказам. Територія краю поділялася на п’ять полків. Ко­жен полковник спілкувався з воєводою окремо.

Самобутнім устроєм відзначався осередок козаччини - Запорожжя. Його адміністративним центром була Запорозька Січ у гирлі річки Чор- томлик. Вищим органом влади виступала козацька рада. Вона вирішува­ла найголовніші питання - вибори кошового отамана та січової старши­ни, ведення воєнних дій, межування земель, рибних та інших угідь. Справи вершили кошовий отаман, а також січова старшина - військовий суддя, писар, осавул. Неабиякий вплив мали також старі заслужені козаки та власники багатих зимовищ.

Лівобережні гетьмани завжди вважали Січ підлеглою територією, проте це питання так і не було однозначно розв’язане, і запорожці часто всту­пали в конфлікти не лише з гетьманами, а й із кожною країною, що намагалася їх підпорядкувати. Майже до кінця XVII ст. вони продовжува­ли нападати на татар і турків, хоч це й перешкоджало їм діаметрально протилежно переорієнтовувати свої сумнозвісні нерозбірливі політичні со­юзи та об’єднуватися з мусульманами проти якогось із гетьманів, польського короля чи російського царя.

У соціально-економічному відношенні Запорозька Січ також зазнала глибоких змін. Військова здобич і плата за службу на війні вже не склада­ли для запорожців основне джерело прибутків. Багато хто з них займався рибальством, мисливством та бджільництвом. Вони також розвивали такі ремесла, як ковальство та човнярство, і брали участь у жвавій торгівлі між північчю та півднем. Дехто із запорозької старшини отримав великі земельні маєтки на Лівобережжі чи по сусідству з Січчю, що спричинило до соціально-економічного розшарування й конфліктів, які згодом ура­зять запорожців. Однак, саме тут, на Січі, ще існували давні козацькі звичаї, мораль «козацького братства». Січ надалі притягувала й надавала притулок бунтарям з півночі.

На об’єднаних з Росією українських землях збереглася власна судо­ва система. Вона найкращим чином відповідала потребам часу й внутрі­шньому устрою кожного з регіонів. Вища судова влада на Лівобережжі належала гетьману, який уособлював останню апеляційну інстанцію для всіх судів. Водночас вищою судовою установою був Генеральний військо­вий суд. До компетенції полкових судів входив розгляд справ полкової старшини, сотників і значкових товаришів. Під час походів полковий суд виконував функції військово-польового. На території сотні суд вершив сотник за участю отамана, війта чи бургомістра. Судовими справами се­лян і міщан займалися відповідно ратушні та магістратські суди, що складалися з вищих судових осіб та народних засідателів.

Лівобережжя, Слобожанщина й Запорожжя зберігали власні збройні сили. На Лівобережжі вони складалися спочатку з 60 тисяч реєстрових козаків, потім їх кількість скоротилася до ЗО тисяч. У 70-х роках з’яви­лось охотницьке.військо з добровольців компанійських (кінних) і сер- дюцьких (піхотних) полків. Слобідське військо формувалося з місцевих козацьких полків, а запорозьке - з добровольців. Слобідське козацьке військо не мало стратегічної самостійності і підпорядковувалося бєлго­родському воєводі.

На державно-адміністративний устрій Гетьманщини щодалі більше впливала російська адміністрація. Для цього російський уряд у грудні 1662 року перетворив спеціальну канцелярію Посольського приказу в окремий Малоросійський приказ. Цей приказ проводив політику, спря­мовану на координацію зусиль Росії та України у боротьбі проти інозем­ної агресії, зміцнення російської присутності на українських землях і послідовне звуження компетенції місцевих органів влади.

Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалися диплома­тичні зв’язки гетьманського уряду із зарубіжним світом. Приказне чи­новництво перебрало на себе й вищу судову владу. До функцій приказу входив також розгляд справ про зловживання царських воєвод в україн­ських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів тощо.

Представниками російського уряду на Гетьманщині були воєводи. Посилаючись на прохання окремих осіб та груп населення, царський уряд зміцнював свою присутність в Гетьманщині й крок за кроком обме­жував її автономію. За таких умов потрібні були героїчні зусилля патрі­отично настроєної громадськості, щоб зберегти автономні права України.

Договір про «вічний мир» від 26 квітня (6 травня) 1686 р. між Росією і Польщею знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в більш категоричній формі. Він остаточно не тільки юридично, а й фак­тично закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною.

Законодавчо це ще раз затверджували «Коломацькі статті» - до­говірні умови між старшинами і урядом Росії, прийняті на козацькій раді в Коломаку 25 липня 1687 року під час скидання з гетьманства І. Самой­ловича й обрання на цю посаду одного з найвпливовіших діячів Лівобе­режної України генерального осавула Івана Мазепу (1687-1708).

Коломацькі статті затверджували основні пункти попередніх статей і містили ряд нових. Скасовувалися оренди, проти яких виступала біль­шість населення. Автономні права України обмежувались у черговий раз. Гетьману заборонялося без дозволу царського уряду замінювати на по­садах полковників і Генеральну старшину, а старшині - самовільно усу­вати гетьмана. Проголошувалася непорушність старшинських маетно­стей, одержаних від царя. Цими пунктами влада гетьмана суттєво підри­валася. Для захисту України і Росії від татарських вторгнень передбача­лося спорудити ряд фортець на річках Самарі, Орлі, Орчику. Завдяки політичному хисту І.

На кінець XVII ст. міждержавні відносини України з Росією суттєво змінилися. Україна втратила чимало автономних прав, наданих Березне­вими статтями 1654 року і дедалі більше перетворювалась на залежну від метрополії окраїну. Якщо раніше зовнішні інтереси двох держав багато в чому збігалися, то після наміру Петра І «прорубати вікно в Європу» кардинально різнилися. Вперше Україна мала воювати не просто за чужі, а навіть за невигідні для неї інтереси. Наміри Петра І спрямувати потоки товарів на європейський ринок означали для України розрив тра­диційних економічних зв’язків із Заходом і переорієнтацію їх на Північний Схід. Така перебудова господарства зачіпала інтереси підприємливої стар­шини, шляхти, купецтва й не могла відбутися безболісно.

Козацьке військо брало активну участь у воєнних діях перших років Північної війни далеко від України.

Підписавши з Туреччиною Константинопольський мир, Росія 18 серп­ня 1700 р. оголосила війну Швеції. Бойові дії на Півночі проходили з перемінним успіхом. Та ось шведські війська пішли на Саксонію і оста­точно розгромили загони Августа II. Польський король 18 вересня 1706 року відмовився від польської корони на користь Станіслава Лещинсько- го й припинив зв’язки з російським царем. Росія, а з нею і Україна втра­тила останнього союзника, опинилася в політичній ізоляції і мала само­тужки воювати з найсильнішою в Європі армією.

Гетьман І. Мазепа в цей час перебував у зеніті слави. Здавалося, багатолітня вірна служба Петру І дала очікувані результати. Лівобе­режний гетьман зміцнив свій авторитет в очах царя і розправився з опозиційно настроєною козацькою старшиною. Всі українські землі об’єд­налися в одній державі і визнали його владу. Потрібно було приступа­ти до реалізації управлінської системи і зміцнювати свої позиції на Західній та Правобережній Україні. Але в цей час уряд Станіслава Ле- щинського почав наполягати на виведенні російських військ із західно­українських та правобережних земель і поверненні їх Польщі за умо-

Іван Мазепа (з гравюри Норблена)

вами «Вічного миру». Зміна політич­ної ситуації вимагала від Мазепи внесення коректив в українсько- російські відносини.

На це спонукали гетьмана й внутрішні справи. Війна виснажува­ла Україну. Населення зубожіло й стиха протестувало. З’явилася ре­альна загроза перетворенню козаць­ких полків на регулярні частини ро­сійської армії. Козацька старшина також була невдоволена діями царсь­кого уряду. Зріло загальне невдово­лення, Мазепа добре розумів, що во­но буде спрямоване насамперед про­ти нього. З огляду на розстановку політичних сил, ситуацію і наявність умов гетьман мусив робити якісь по­літичні кроки. І він їх зробив. Обста­вини підказували Мазепі, що шука­ти союзника треба у ворожому стані на випадок воєнної поразки Росії. У свою чергу, шведський король Ka рл XII і С. Лещинський робили все, щоб ослабити Росію. Потенційного союзника у війні з нею шукали в Україні. Сторони, що шукали одна одну, немину­че повинні були зустрітись.

А що. ж російський цар? Його волею Україна все більше позбавля­лася автономних прав і перетворювалась на повністю залежну від цент­ральних областей окраїну. Під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 року виявилися наміри царя та його найближчого оточення зміни­ти внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею. Серед старшини назрівала думка про необхідність відновлення статусу України на умо­вах Березневих статей 1654 року. Старшина шукала вихід із становища, в якому опинилася Україна. Мазепа повинен був на це реагувати.

З осені 1707 року гетьман починає таємні зв’язки з польським коро­лем. Щоб привернути Україну на свій бік, С. Лещинський обіцяв козакам повернути їхні давні права та вольності й закликав визнати його владу та повалити «московське іго». За деякими даними, влітку 1708 року Ма­зепа доручив якомусь розжалуваному архієрею підписати від його імені договір з Лещинським. За умовами договору гетьман нібито просив. Кар­ла XII визволити Україну від «московської тиранії» і, в свою чергу, зобо­в’язувався забезпечити шведські війська всім необхідним і зимовими квар­тирами. Крім того, Мазепа обіцяв залучити на бік шведів калмиків і донсь­ких козаків, явно незадоволених обмеженням їхніх традиційних прав та привілеїв.

За умовами договору Україна входила до складу Речі Посполитої на тих умовах, що й підвладні курляндському герцогові території. Сам гетьман діставав титул «князя і Вітебське та Полоцьке воєводства». У переговорах з Карлом XII він поставив питання про створення Україн­ської держави.

Так розпочинався другий етап у політиці гетьмана І. Мазепи, який насмілився кинути виклик самому Петру І. Це був короткий за часом, але сповнений драматизму для українського народу і особистого трагізму для гетьмана період. Він визначив подальшу долю Гетьманщини у складі Росії.

Чутки про закулісні переговори гетьмана стали відомі Петру І, але він йому ще довіряв.

У вересні 1708 року Карл XII повів армію в Україну. Мазепа просив його якомога швидше переправитись через Десну, щоб відрізати російсь­ку армію від Гетьманщини. Не знаючи про плани гетьмана, Петро І на­казав йому йти з козацькими полками на з’єднання з російською армією.

Гетьман в роздумі нарешті робить остаточний вибір. 24 жовтня 1708 року Мазепа залишив у Батурині сильний гарнізон, а сам з 4-5 тис. козаків вирушив назустріч шведській армії. Козаки й більшість старшин не знали справжнього наміру свого поводиря. Тільки переправившись через Десну під Оболонями, гетьман зібрав усіх на раду і відкрив свій задум. Більшість присутніх стояла, ніби громом вражена, не вірячи, що гетьман міг зважитись на такий крок. У відповідь на заклики гетьмана не пролунало жодного слова. Козаки мовчки розходились, а під покриттям ночі почали тікати по домівках.

Умови шведсько-українського договору передбачали, що ні Шве­ція, ні будь-яка інша держава не мала претендувати на владу над Ук­раїною, на її прибутки чи податки. Нікому не дозволялося ставити в українських містах військові гарнізони. За Україною зберігалися цілісність територій, недоторканність вільностей, законів і прав місцевого насе­лення. Таким чином, Україна з автономії могла перетворитись на само­стійну державу з самобутнім внутрішнім устроєм.

Дізнавшись про перехід Мазепи на бік шведів, Петро І наказав Мен­шикову захопити гетьманську резиденцію Батурин. 2 листопада 1708 року російські війська заволоділи містом і вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями. Одночасно на Україні поширювались грамоти Петра І і Меншикова, в яких вчинок І. Мазепи тлумачився як зрада.

6 листопада у Глухові (новій резиденції гетьманів) відбулась видимість обрання нового гетьмана України. Ним став стародубський полковник Іван Скоропадський. Власті вчинили символічну розправу над Мазепою, а церковники оголосили йому анафему.

Чому народ не підтримав намір гетьмана здобути Україні державну незалежність з допомогою Швеції? По-перше, Мазепа надто далеко відірвався від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни, міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про дер­жавну незалежність від Росії. По-друге, не останню роль відіграв і страх перед жорстоким покаранням за прикладом Батурина. По-третє, геть­мана залишила й та старшина, яка обурювалась наступом російського уряду на автономні права України, але не хотіла порушувати політич­ної рівноваги і захищати їх силою. Тільки бунтівлива Січ Запорозька стала на бік Мазепи, проти якого неодноразово виступала в попередні роки. На початку 1709 року кошовий Кость Гордієнко прибув до табору шведського короля і домовився з ним про спільні дії проти Росії.

Окремі добровольці поповнювали загони прибічників Мазепи. Але в цілому населення Гетьманщини в своїй масі відвернулося від нього.

27 червня 1709 року під Полтавою відбулася генеральна битва між шведською та російською арміями. Участь у битві на боці шведів брали не менше трьох тисяч українців, а також запорожці. Битва заверши­лась розгромом шведів і прибічників Мазепи. Шведський король і геть­ман з рештками розгромленої армії втекли в межі володінь турецького султана і зупинилися в околицях Бендер. Почалося життя вигнанців.

У Бендерах Мазепа майже не вставав з постелі і 22 серпня 1709 року помер. Мазепа гетьманував 22 роки. За цей час він здійснив велику кількість реформ. Так, Мазепа намагався перетворити козацьку стар­шину на шляхетську верству. Були в його діяльності і епізоди, які по­в’язані з захистом простого селянства. Наприклад, у 1701 році гетьман видав універсал, який обмежував панщину двома днями на тиждень, у той час як старшина вимагала більшого. Загалом же державна політика Мазепи була спрямована швидше на «зовнішнє» державотворення, тоб­то конституювання суверенних прав України. В той же час внутрішні проблеми несли в собі небезпеку національного розколу за соціальними мотивами.

Взагалі проблема співвідношення національних ідеалів і соціальних інтересів буде ще довго визначати долю української державності і стане своєрідним кодом до розв’язання «українського питання». Ця проблема сповна проявилася в діяльності гетьмана І. Мазепи і спричинила його особисту трагедію.

На загальній раді старшина та Військо Запорозьке під головуван­ням кошового отамана К. Гордієнка в присутності Карла XII 5 квітня 1710 року обрали гетьманом України Пилипа Орлика. Рада також прий­няла «Пакт і конституцію законів та вольностей Війська Запорозького». У літературі цей документ відомий під назвою «Конституції» Орлика. Це — договір між гетьманом і Військом Запорозьким про державний устрій України після визволення від московського панування. Протектором Ук­раїни визнавався шведський король. Основна ідея документа полягала в уникненні тих прорахунків і помилок гетьманського правління, що при­звели Україну до втрати незалежності.

Потрібні були півстоліття відступу від національної ідеї, службової катастрофи правлячої верхівки, щоб козацька старшина зрозуміла згуб­ність для держави й суспільства попереднього політичного курсу і на­мітила шляхи нового, дійсно демократичного устрою України. Документ був складений під великим впливом запорозького козацтва, яке давно виступало за обмеження влади козацької старшини, розширення полі­тичних та соціально-економічних прав нижчих верств населення. «Кон­ституція» України ставила на перше місце людину, гарантувала їй ши­рокі права і недоторканність особи. І хоча ці плани не набули реального втілення в життя, вони відіграли тоді важливе значення, бо у свідомості багатьох українців формували ідею, яким саме шляхом за інших обста­вин міг би піти державотворчий процес в Україні.