ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. КРИЗАІ ПОРАЗКА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1657-1676 рр.)

Після смерті гетьмана загострилася боротьба за владу. Юрій був слабкий духом і тілом, з неврівноваженою психікою. Гетьманом він був лише один місяць і сам відмовився від гетьманства в серпні 1657 року.

Після нетривалої боротьби за владу переможцем вийшов І. Виговсь- кий. У жовтні 1657 року в Корсуні на генеральній раді було підтверджено його обрання гетьманом. Корсунський єпископ Л. Баранович освятив була­ву, бунчук і шаблю, які раніше належали Б. Хмельницькому і вручив їх І. Виговському.

Так було усунуто династію Хмельницьких від влади і скасовано поперед­ню форму правління, тобто, по суті, здійснено легітимним шляхом дер­жавний переворот, який зруйнував єдину перепону розгортанню боротьби за владу. Тепер же, коли принцип спадкоємності гетьманства виявився порушеним, для багатьох старшин з’явилася спокуса поборотися за бу­лаву, що й стало однією з причин руїни Української Козацької держави.

Гетьманство І. Виговського співпало з часом загострення соціаль­них суперечностей та ускладнення геополітичного становища України. Була надія, що такий досвідчений політик зможе вчасно вжити необхід­них заходів, щоб запобігти спалаху громадянської війни. На жаль, цього не сталося.

Дотримуючись політичного курсу Б. Хмельницького, Виговський ук­лав мир з Кримським ханством, продовжив переговори з польським і шведським послами. Він визнає підписане ще Хмельницьким перемир’я з Польщею, дає згоду на укладання 16 жовтня 1657 року Корсунської угоди зі Швецією. Угода передбачала дотримання Україною союзу з Ро­сією, але одночасно закріплювала союзницькі відносини зі Швецією. TTTo- правда, на той час Швеція зазнала поразки і не грала помітної ролі в Європі.

Дії гетьмана не залишилися поза уваги ні полкової старшини, ні російського уряду. До Москви посипалися доноси старшини зі звинува­ченнями в намаганні повернути Україну під владу Польщі і зрадити Ро­сію.

Всі ці та інші чинники й зумовили вибух повстання, в якому найбільш активну роль відіграли найбідніші прошарки козацтва, селяни, міщани. Намагання окремих старшин використати бунтівні маси знедолених для реалізації політичних амбіцій сприяли розростанню масштабів конфлікту й переростанню його весною 1658 року в жорстоку громадянську війну, що тривала до літа 1663 року і завершилася розпадом держави на два гетьманства.

Очолили повстання запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а та­кож козаки Полтавського полку під командуванням Мартина Пушкаря - полковника, який мріяв стати гетьманом. Саме він зібрав до себе піхотний полк із винників, броварників, пастухів та іншого люду, на­звавши їх «дейнеками». Цей полк мав у собі мало товариства з добрим християнським сумлінням, та й зброї не мав пригожої для війни, а лише рогатини, коси та киї, зате мав готові до вбивства і грабунків людських маєтків серця.

Спочатку московський уряд підтримував гетьмана. Але самостійна зов­нішня політика Виговського насторожила його і викликала побоювання за можливий відхід України від рішень Переяславської ради 1654 року. Ро­сійський уряд швидко переорієнтувався і через боярина Хитрова вів таємні переговори з Пушкарем і Барабашем, надихаючи їх на повстання.

Щоб приборкати повсталих, Виговський організував похід на Лівобе­режну Україну.

Оскільки постраждало переважно населення Лівобережної Украї­ни, окреслилася вкрай негативна тенденція його протистояння до Пра­вобережжя.

Ситуація ще більш ускладнювалася тим, що в цей самий час поляки зі свого боку робили зусилля для того, щоб повернути Україну, обіцяючи їй якнайширшу автономію, майже самостійність. Виговський у свою чергу зробив якнайбільшу ставку на Річ Посполиту. Починаються переговори, які скінчилися підписанням 6 вересня 1658 року у Гадячі остаточного варіанта угоди між Польщею, Україною та Литвою. За договором ко­зацька Україна в особі Руського князівства (у тексті немає терміна «Ве­лике») входила на правах формально рівноправного «суб’єкта федерації» - «єдиної і неподільної Речі Посполитої». Гетьман ставав воєводою з пра­вом першого сенатора. За польським зразком утворювалися органи вла­ди: відновлювався дореволюційний адміністративно-територіальний устрій. Руське князівство позбавлялося права на міжнародні відносини; його збройні сили мали складатися з 60 тисяч козаків і 10 тисяч найманців. У сфері соціально-економічних відносин передбачалося повернення до ста­новища, яке існувало на 1648 рік. Лише козакам підтверджувалися всі права і вольності, а по 100 осіб з кожного полку могли щорічно одержу­вати шляхетство. Визнавалися свободи релігійного віросповідання (ка­толицького чи православного), Гарантувалися права православної церк­ви на терені всієї етнічної України.

Таким чином, Гадяцький договір істотно змінював політичний лад, адміністративно-територіальний устрій і судову систему козацької Ук­раїни, засвідчував відмову від реалізації ідеї соборності України та її незалежності, ліквідовував витворену в ході революції модель соціаль­но-економічних відносин й відновлював стару, що неминуче мало ви­кликати спалах соціальної боротьби.

Оцінюючи договір в цілому, треба відзначити, що його реальний вплив був мізерний, оскільки він лишився невиконаним. Та справа не лише в тому, що ця угода лишилася, так би мовити, «на папері». Її безумовне історичне значення в тому, що вона є свідченням певних полі­тичних орієнтацій України в середині XVII ст. у складній геополітичній ситуації; вказує на цілком реальні альтернативи, які об’єктивно існували в той час. А що стосується внутрішньої політики, то Гадяцький договір демонструє нам прихильність українців до демократизму, що було ви­разною рисою їхнього національно-політичного менталітету. Ця риса ще неодноразово проявиться в державотворчих змаганнях нашого народу.

У відповідь на підписання Гадяцької угоди російський уряд оголосив

Виговського зрадником і закликав український народ не виконувати його розпоряджень. Козацька старшина в свою чергу звернулась до євро­пейської громадськості зі спеціальним маніфестом, де виклала основні причини зміни зовнішньополітичного курсу України. При цьому Росія звинувачувалася у невиконанні взятих на себе раніше зобов’язань, збли­женні з Польщею за рахунок українських земель, розв’язанням війни з союзником України Швецією, у введенні в Київ гарнізону, підтримці «бун­тарів» проти гетьмана, намаганні знищити Військо Запорозьке тощо.

На початку листопада 150-тисячна царська армія вступила в Україну.

Гетьман Юрій Хмельницький

В цій складній ситуації І. Виговський продемонстрував свій воєнний хист у битві під Конотопом 29 червня 1658 року з царським військом, яке зазнало катастрофічної поразки. Росія втратила армію. Три дні Москва німувала, а на четвертий Олексій Михайлович наказав готувати місто до оборони. Однак Виговський не став розвивати наступ углиб Росії. Чому? Його становище різко ускладнилося. Союз з Кримським ханством настроїв проти гетьмана чи не увесь народ. Переорієнтація на Річ Посполиту не знайшла підтримки в суспільстві. Багато прихильників гетьмана, в тому числі й Немирича, було вбито, чимало їх потрапило в полон. Скрізь луна­ли голоси про усунення Виговського від влади. На жовтневій раді 1659 року під Германівкою розлючені козаки не стали слухати ніяких виправ­дань і пояснень. Зарубали послів на польський сейм Сулиму та Вероща- ка, які не відстояли повної редакції Гадяцької угоди й приступилися до гетьмана. І. Виговський мусив покла­сти булаву до ніг козаків і рятува­тися втечею до Польщі.

Гетьманську булаву старшина вручила Юрію Хмельницькому (1659-1663), в якому хотіла бачити гідного продовжувача справи свого батька. Через нього старшина мала намір відновити державний статус України та її колишні відносини з сусідніми країнами. На жаль, цього зробити не вдалося. Причиною цьо­го була відсутність у молодого геть­мана політичного і дипломатичного досвіду, що призвело до прикрих помилок. Першою з них було підпи­сання нової угоди з Москвою напри­кінці жовтня 1659 року у Переяславі. Досвідчений і хитрий Трубецькой, котрий командував російськими військами, що знову з’явилися в Ук­раїні, підсунув Юрію підроблений текст Переяславської угоди, ніби підпи­саний ще його батьком. Це був значно гірший варіант у порівнянні з попереднім.

До того ж,, укладений договір відбивав промосковську орієнтацію лівобережної старшини й був великою помилкою гетьманського уряду, що призвела до розколу державної еліти за територіальною ознакою. Щоб пом’якшити її негативні наслідки, Чигиринська старшинська рада у листопаді направила до Москви посольство під проводом полковників П. Дорошенка та А. Одинця з тим, щоб домагатися скасування неприй­нятних для України статей. Проте, ця місія зазнала невдачі.

Ситуація вимагала внесення серйозних змін до політичного курсу: Ю. Хмельницький прагнув блага своїй країні, хотів вибороти для неї незалежність, не допустити розколу козацької України, вживав заходів, щоб повернути до складу держави втрачені землі на Поділлі та Волині. Тому українські війська восени 1659 року перейшли в наступ і наприкінці листопада розгромили під Хмельником А. Потоцького та І. Виговського. А далі події для українців розгорталися у несприятливих обставинах. 7 жовтня 1660 року їх військо зіткнулося у кровопролитній битві з польсько- татарським військом на чолі з талановитим полководцем маршалком ко­ронним Є. Любомирським. Битва не принесла успіху жодній із сторін. Проте група старшин, всупереч настроям основної маси вояків, домо­глася від гетьмана згоди на переговори з Є. Любомирським.

Починаються переговори, під час яких польська сторона запропону­вала Хмельницькому розірвати союз з Росією і підписати нову угоду з Польщею. Ініціатором цієї пропозиції став Виговський, який таким чином хотів завершити розпочату ним раніше справу. Пропозиція впала на бла­годатний ґрунт обурення частини старшини обмеженням Росією авто­номних прав України. Її настрої поділяв і молодий гетьман, що мав осо­бисті підстави для незадоволення політикою російського уряду. Чимало близьких до нього людей російське командування й старшини стратили.

Після наради з київським митрополитом Діонісієм Балабаном, полков­никами Григорієм Лісницьким, Григорієм Гуляницьким та іншими Ю. Хмель­ницький 17 жовтня 1660 року підписав Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах. Україна фактично позбавилася політичної незалежності, права зовнішньополітичних зносин і мала подавати Польщі військову допомогу в її боротьбі з різними противниками.

Фактично підписанням Слободищенського трактату завершилася ба­гатолітня боротьба всього українського народу проти шляхетської Польщі. Після цього почалася війна між окремими регіонами України з активною участю іноземних держав, кожна з яких переслідувала свої інтереси.

Слободищенський трактат 1660 року викликав неоднозначну реакцію українського народу. Одна частина старшини, козацтва й духовенства визнала його, інші - ні. Особливо багато противників трактату вияви­лося на Лівобережній Україні, населення якої ще не втратило останньої віри в благодійність українсько-російського союзу. Більшість лівобереж­ного козацтва й старшина одразу виступили проти укладеного договору й почала відмовлятися визнавати владу Ю. Хмельницького. Україна по­ділилася вздовж Дніпра на Лівобережну і Правобережну, з протилеж­ною орієнтацією на зарубіжні держави. Лівобережна більше орієнтува­лася на монархічну Росію, Правобережна - на республіканську Польщу. Отже, в кожному регіоні існували різні орієнтаційні групи населення, що надавало національно-визвольній боротьбі особливої трагічності і складності. Кожна з політичних сил бажала Україні добра, хотіла об’єд­нання українських земель до однієї національної держави, але тільки після своєї перемоги.

Таким чином, з середини 60-х рр. XVII століття Україна стає аре­ною російсько-польського протистояння, що добре відчувалося в так­тиці гетьманів і старшини, в поведінці яких усе більше проглядалися риси амбітності, егоїзму, ігнорування загальнонаціональних інтересів. Врешті-решт це заводить Україну в глу­хий кут, вихід з якого був можливий лише через великі соціальні струси і втрати.

Але й в таку лиху годину знайшовся з-поміж великої кількості претендентів на булаву один — Петро Дорошенко, - який глибоко перейнявся справою відроджен­ня державної єдності козацької держави. В серпні 1665 року його обирають геть­маном Правобережної України. Спочат­ку він визнавав залежність від Польщі. Та восени 1666 року гетьман приходить до висновку, що об’єднання України під верховенством польської Корони не буде підтримано більшістю населення. Річ По­сполита не надасть дієвої допомоги у ре­алізації плану возз’єднання української держави. Не виключено, що він отримав відомості про зміст московсь­ко-польських переговорів в Андрусові.

Гетьман Петро Дорошенко

Для подальшого розвитку подій повернемось на Лівобережжя, де, несподівано, у боротьбу за гетьманство втрутилося Запорожжя. Претен­дентом на гетьманство запорожці висунули кошового Івана Брюховецько- го, який колись був слугою Б. Хмельницького, а після його смерті пе­ребрався на Січ. Основну ставку Брюховецький робив на бідне козацтво й так звану чернь, найбільш незадоволених лівобережною старшиною.

На «Чорній раді» під Ніжином 17-18 червня 1663 року вони не стільки голосами, скільки шаблями й киями звели на гетьманський престол Брю- ховецького. До влади на Гетьманщині прийшли переважно малоімущі люди, які в жадобі збагачення перевершили своїх попередників і швид­ко забули передвиборні обіцянки. З перших же років своєї діяльності Брюховецький зарекомендував себе як вірний прислужник російського монарха. У 1665 році він їде до Москви і підписує Московські статті, які суттєво обмежували автономні права України. Згідно з цими статтями всі податки в Україні повинні йти до царського скарбу, а в усі найвиз­начніші міста призначалися царські воєводи з військом, які мали право втручатися в дії місцевої адміністрації.

Брюховецький запропонував царю ввести в Гетьманщині воєводське управління, що викликало справжній шок у правлячих колах Росії. Вва­жаючи подібні нововведення передчасними, російський уряд не пішов на зміну державного устрою України. Патріотично настроєна старшина не могла примиритися з наданням Брюховецькому чину боярина, а його на­ближеним — дворянства. Сильне незадоволення викликав перепис насе­лення в 1666 році та збирання податків російськими чиновниками. Духо­венство протестувало проти згоди Брюховецького на підпорядкування Київської митрополії московському патріархові. Міщани повели боротьбу проти спроб гетьмана позбавити міста магістратських прав і підкорити їх владі козацької адміністрації.

Жоден стан суспільства не підтримував Брюховецького. Останньою краплею у всенародному незадоволенні політикою лівобережного геть­мана стала його позиція щодо переговорів Росії та Речі Посполитої в Андрусові. Знаючи про них, Брюховецький не вжив жодних заходів для відстоювання інтересів України. ЗО січня 1667 року Росія в односторонньому порядку підписала з Річчю Посполитою Андрусівське перемир’я на 13,5 років. За його умовами Україна була поділена між двома державами. Запорозька Січ мала перебувати під владою обох держав. Цим переми­р’ям Росія остаточно відмовилася від свого зобов’язання 1654 року про допомогу Україні в боротьбі з Річчю Посполитою. Багатолітня і тяжка боротьба українського народу за волю і державну незалежність не дала очікуваного результату.

Національна трагедія об’єднала прогресивні сили України в праг­ненні усунути допущену несправедливість.

У цих умовах П. Дорошенко запропонував царському урядові нада­ти допомоги у визволенні всієї України, але за умови гарантування їй автономного статусу і визнання його загальноукраїнським гетьманом. Однак царський уряд не зважився на такий крок. Надто великим був ризик. Тоді гетьман, який на той час зблизився з Портою, володар якої запропонував йому прийняти його протекцію на умовах визнання уділь- ності української держави та згоди надати військову допомогу, у вересні 1667 року перейшов у наступ проти Польщі. На жаль, цей похід скінчився невдачею, Дорошенко мусив визнати владу короля і відвести військо на Придніпров’я.

А на Лівобережжі у цей період почастішали виступи людей проти Брюховецького і царських воєвод. Втрачаючи ґрунт під ногами, Брюхо- вецький на початку 1668 року спробував очолити народний рух і спря­мувати його виключно проти російської присутності на Лівобережжі. Щоб утриматися при владі, гетьман та його однодумці погодилися пе­редати Україну під протекторат Туреччини й звернулися по допомогу до кримського хана й донського козацтва. Але ніякі політичні комбінації вже не могли врятувати скомпрометованого гетьмана.

На початку літа 1668 року П. Дорошенко з військом переправився на Лівобережну Україну. При наближенні правобережного війська в та­борі Брюховецького спалахнуло повстання. Козаки витягли гетьмана з намету і розправилися з ним. Козацька рада обирає П. Дорошенка геть­маном возз’єднаної України.

Об’єднані під владою Дорошенка українські землі опинилися віч-на- віч з Росією та Польщею, кожна з яких вважала їх своїми і не бажала втрачати. За таких обставин гетьману довелося воювати на два фронти - проти Росії та Польщі - без відчутної допомоги зовнішніх сил.

Далі розвиток подій пішов таким шляхом. Уряди Московії, Речі По­сполитої та Криму рішуче виступили проти акту возз’єднання Українсь­кої держави, а частина старшин, переслідуючи егоїстичні цілі, спираю­чись на допомогу ззовні, розпочала боротьбу за владу.

Дізнавшись про вторгнення польських військ на Брацлавщину, Доро­шенко призначив на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського пол­ковника Дем’яна Многогрішного, а сам з військом поспішив до Чигирина.

Роз’єднання козацьких сил одразу ж далося взнаки. На Лівобережжі заворушилися проросійськи настроєні козацька старшина й духовенство на чолі з чернігівським архієпископом Л. Барановичем. На Сіверщину поча­ли наступати російські війська Ромодановського. Тим часом на булаву зая­вив претензії запорозький писар П. Суховій, підтриманий Запорожжям та Кримом. Трагізм політичної колізії, що зв’язувалася і згодом вилилася в кровопролитну міжусобну боротьбу, полягав у тому, що новий претен­дент на гетьманування також виступав з патріотичних позицій.

А в Лівобережній Україні внаслідок наступу московського війська наказний гетьман Д. Многогрішний і більшість старшин переходять на бік Росії. В березні 1669 року при підтримці росіян він обирається гетьманом Лівобережної України і схвалюється новий договір — «Глухівські статті». За умовами цих статей підтверджувалися основні положення Березневих статей 1654 року, російські Гарнізони залишилися тільки в Чернігові, Острі, Ніжині, Переяславі та Києві, воєводам заборонялося втручатися у внутрішнє життя міст і сіл, податки мали збиратися стар­шиною до гетьманської скарбниці, встановлювалась чисельність козаць­кого реєстру до ЗО тисяч осіб і створення тисячного найманого війська тощо.

Многогрішний разом з нечисленною старшиною послідовно й напо­легливо обстоював широку автономію України в складі Російської дер­жави. Він різко протестував проти наміру царя віддати Київ полякам, висловлював незадоволення Андрусівським перемир’ям і небажанням Росії допомагати Україні визволити свої землі з-під польської шляхти. Геть­ман вимагав надійного захисту України від ворожих вторгнень. Коли ж на його листи Малоросійський приказ не відреаґував, Многогрішний почав діяти всупереч офіційній політиці російського уряду. Він відновив зв’яз­ки з Дорошенком, а у 1671 році направив йому на допомогу козацькі частини.

З затвердженням Многогрішного гетьманом Лівобережної України Українська держава знову розділилася на два гетьманства.

Гетьманування Многогрішного на Лівобережжі розвіяло сподівання Дорошенка на об’єднання України під своєю зверхністю власними силами. Тяжкі обставини змусили гетьмана шукати опори у турецького султана. В березні 1669 року козацька рада у Корсуні обговорювала перспективи українсько-турецьких відносин. Рада прийняла рішення про військовий союз України з Туреччиною. При цьому треба відмітити, що турецький султан хотів бачити на гетьманському престолі не Дорошенка, а Юрія Хмельницького, якого він тримав про всяк випадок біля себе.

Усунути Дорошенка від гетьманства прагнув і польський уряд. Різни­ми обіцянками він розколов правобережне козацтво і домігся обрання гетьма­ном Правобережної України уманського полковника Михайла Ханенка.

У травні 1672 року Туреччина почала війну з Польщею. До її армії приєдналися й війська Дорошенка. У серпні турки взяли найпотужнішу фортецю на Правобережжі — Кам’янець-Подільський. Турецькі та ук­раїнські війська оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова і змусили польського короля 18 вересня 1672 року підписати Бучацький мирний договір. За його умовами Польща віддавала Туреч­чині Поділля, визнавала владу Дорошенка на Брацлавщині і південній Київщині і зобов’язалася сплатити велику контрибуцію. Крім цього пе­редбачалося визнання Польщею Української держави (в офіційних доку­ментах така назва зустрічається вперше) у давніх кордонах тощо. Та сталось так, що польський сейм не ратифікував договір і обидві країни продовжували перебувати в стані війни.

Іван Самойлович

Підписання Бучацького договору й визнання Річчю Посполитою неза­лежності Української держави істот­но міняло ситуацію в Східній Європі. Оскільки польський уряд відмовився від Правобережної України, то Мос­ковія могла тепер вважати, що має підстави, не порушуючи угоди з Річчю Посполитою, відновити боротьбу за повернення Правобережжя під свою протекцію.

На початку квітня 1674 року ро­сійський уряд і новообраний гетьман Лівобережної України Іван Самойло­вич (1672-1687) кинули проти Доро­шенка лівобережних козаків і російсь­ких ратників. Більшість місцевого на­селення не захотіла воювати з ними. Десять правобережних полків відсту­пилися від Дорошенка і визнали зверх­

ність російського царя. На раді у Переяславі Ханенко добровільно пере­дав гетьманські клейноди Самойловичу, а Дорошенко у цей час сидів

майже всіма покинутий у неприступному Чигирині. В наступні місяці він

намагався спільно з татарами і запорожцями Сірка відновити владу над втраченою територією. Але сил для перемоги йому явно бракувало. Тіль­ки наближення татарської орди змусило російські та українські війська відійти на Лівобережжя. З їхнім відступом активізувалася польська

шляхта.

У жовтні 1674 року обраний» королем Я. Собеський перейшов у на­ступ на Брацлавщину. До середини листопада жовніри зайняли Печери, Немирів, Жорниці та інші міста.

Наприкінці грудня король вислав посольство до Дорошенка, обіцяючи визнати права Війська Запорозького. Під час переговорів гетьман продов­жував боротися за національні інтереси України, добиваючись для неї в складі Речі Посполитої статусу суб’єкта федерації, і висунув цілу низку пропозицій, серед яких - відновлення прав православної церкви на всій території; відновлення використання української мови на теренах Польщі й Литви та ін. Оскільки король відмовився схвалити головні з них, перего­вори зазнали невдачі.

Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина і його найближчої округи. У вересні 1676 року російсько-українські полки об­ложили правобережного гетьмана в Чигирині. Дорошенко засвідчив го­товність скласти зброю і присягнути Росії. В кінці місяця він склав геть­манські клейноди. Ця подія стала останнім драматичним актом націо-

нальної революції, що завершилася поразкою. Вона була обумовлена тим, що боротися довелось не лише проти Речі Посполитої, але й інших ворогів української незалежності - Московії, Криму й Порти. Крім того, причиною поразки була зрада національним інтересам з боку частини панівного стану українського суспільства - князів і шляхти, котрі ра­зом з поляками й литовцями придушували визвольну боротьбу України за незалежність і соборність. Вкрай негативною була роль геополітично- го фактора, оскільки уряди найбільших сусідніх держав всіляко проти­діяли вибореній Українською державою незалежності.

А домінування збройних форм боротьби, які час від часу набирали надзвичайно жорстокого характеру, виявилися для української нації катастрофічними: не вдалося ні створити держави в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну - втрати становили близько 65—70% усіх українців від 5 млн. мешканців етноукраїнських земель Речі Посполитої, а в Правобережній Україні близько 85-90% жителів регіо­ну; зазнали руйнувань майже всі міста України.

Постає риторичне питання, що ж дала революція, чи потрібні були такі жертви? Звісно, що ні. Та сталося так, як сталося. Революція при­вела до витворення національної держави, частина якої на теренах Ліво­бережжя (Гетьманщина) на правах автономії проіснувала в складі Росій­ської імперії до початку 80-х років XVIII ст. Під час революції була сформована національна державна ідея; сформована нова політична елі­та, що захищала національні 'інтереси; було зумовлено закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткована зміна назви «русь­кий народ» на «український народ» тощо.

Українська революція викликала серйозну зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній та Центральній Європі. Вона значно посла­била позиції Речі Посполитої та Криму і привела до зміцнення ролі Ро­сійської імперії та Швеції. Тому не дивно, що революція викликала знач­ний резонанс і широко висвітлювалась у пресі провідних країн Європи.