ОСТАТОЧНЕ СКАСУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Під час Північної війни посилився наступ царизму на автономні пра­ва України. На початку XVIII ст. в Україні почав запроваджуватися гу­бернський адміністративний устрій. У 1708-1709 рр.

Після перемоги в Північній війні й підписання в 1721 р. Ніштадтсько- го миру в урядових колах Росії точилися розмови про скасування геть­манства в Україні. Поїздка до Петербурга в квітні 1722 р. лише підтвер­дила найгірші передбачення І. Скоропадського й прискорила його кончи­ну. Наказним гетьманом України став чернігівський полковник Павло Полуботок (1722-1723). Російський уряд не визнав його прав і в липні 1722 року за ініціативи Ізмайлова призначає Першу Малоросійську ко­легію. Формальним приводом для її створення було нібито бажання царсь­кої адміністрації навести лад у фінансових та судових справах. Фактич­но ж колегія підривала позиції гетьмана.

Скасування гетьманства суперечило умовам «Березневих» і всіх на­ступних договірних статей України з Росією, було протиправним, одно­стороннім актом. В Україні утворилося двовладдя, коли одночасно фун­кціонували Генеральна військова канцелярія і Малоросійська колегія.

Проти правління і дій Малоросійської колегії виступила нечисленна партія українських автономістів. Спираючись на традиції, договірні статті та царські обіцянки, вони легітимним способом намагалися відстояти ав­тономний статус України. Очолив автономістів наказний гетьман Павло Полуботок, людина віддана національній ідеї, рішуча, енергійна і впли­вова в козацьких колах.

Павло Полуботок

кої колегії Генералом Степаном Вельямі- новим. Причина конфлікту полягала в то­му, що Полуботок, всупереч настановам колегії, створював нові форми адміністра­тивної влади, в тому числі, проводячи ре­форми в судочинстві. Так, він зробив Гене­ральний суд колегіальним, запровадивши в ньому так званих асесорів, суворими на­казами вимагав від провінціальних суддів, щоб не було хабарництва й волокити, ус­тановив порядок судової апеляції й погро­жував суворими карами старшині за утис­ки населення.

Діяльність Полуботка давала Петрові І підстави для великого незадоволення. Ви­кликавши наказного гетьмана, а разом з ним Генерального писаря Семена Савича і генерального суддю Івана Черниша, ніби для пояснень, до Петербурга, цар за­

арештував їх і посадив у Петропавлівську фортецю. Зазнали репресій і інші представники генеральної старшини, які були причетні до складан­ня петиції царю. Зокрема, було заарештовано майбутнього гетьмана Данила Апостола, і він просидів кілька років у Петропавлівці, аж поки смерть царя не визволила тих, хто залишився живий. Полуботок по­мер у в’язниці в грудні 1724 року.

Це був останній погром української старшини з її автономістичними тенденціями. Наступило відносне затишшя. Всі займалися своїми при­ватними справами і дбали тільки про збе­

реження свого матеріального добробуту. Україною правила Малоросійська колегія разом із слухняними старшинами.

Навесні 1727 р. до влади прийшов Пет­ро II, за наказом якого було скасовано всі податки, введені Малоросійською колегією, а 20 червня 1727 року було прийняте рішен­ня про реставрацію українського гетьман­ства. В липні 1727 року царський кур’єр прибув до Глухова і заявив, що гетьманом України призначено миргородського полков­ника Данила Апостола (1727-1734).

Гетьману Апостолу дісталася тяжка спадщина: відсутність вищого державно­го апарату, розладнані управлінська си­стема на місцях, фінанси й торгівля, а також судочинство, хаос у землеволодінні та суцільні хабарництво і зловживання чиновництва. Гетьман сформував уряд пе­реважно зі своїх прихильників. За корот­кий час Д. Апостол навів порядок у фінан­сах, насамперед у податковій системі, сформував державний бюджет.

Імператриця Єлизавета Петрівна

У Глухові в 1728 році відбулася роз­ширена нарада українських купців, на якій обговорювалися питання тор­говельної політики уряду Гетьманщини і розв’язання нагальних купець­ких проблем. Низкою універсалів Апостол оберігав українських купців від конкуренції іноземних, у тому числі й російських. Було організовано кредитування купців, відстрочено сплату за векселями, підготовлено проект вільної торгівлі в Гетьманщині.

Гетьман планував також звести докупи різні законодавчі акти та звичаєві норми й створити новий єдиний комплекс законів для всієї Геть­манщини. Не все вдалось Апостолу у його реформаторській діяльності, але в цілому за час його гетьманування внутрішнє життя України ста­білізувалося. Позитивним наслідком Ano- столового гетьманування історики вважа­ють також те, що він затримав процес інтеграції Гетьманщини в структуру Ро­сійської імперії.

Після смерті Апостола російська ім­ператриця Анна Іоанівна (1730-1740) зно­ву заборонила обирати нового гетьмана. Для управління Україною було запровад­жено «Правління гетьманського уряду» (1734—1750).

Далі події розгорталися так. Зміни в становищі Гетьманщини надалі були пов’язані з ім’ям імператриці Єлизавети (1741-1762). У 1747 році була оголошена царська грамота про вибори гетьмана, але вони відбу­лися тільки у 1750 р. у Глухові. Новим гетьманом України було призна­чено молодшого брата фаворита цариці Кирила Розумовського (1750- 1764). З обранням останнього українська громадськість сподівалась на відродження автономії України.

Останній гетьман України був дуже освіченою людиною. Він навчав­ся у Німеччині, Франції, Італії. Повернувшись до Петербурга, був при­значений Президентом Академії наук. За вдачею Розумовський був доб­рий і лагідний, зберіг любов до рідного краю.

Замість «Правління гетьманського уряду» вища влада перейшла до ради старшин на чолі з гетьманом. До найпослідовніших і найдовершені- ших реформ Розумовського слід віднести ініціювання ним царського указу 1752 р. про заборону будь-кому перетворювати українців на холопів, крім карних злочинців, без спеціального на те гетьманського дозволу.

Протягом 1760-1763 рр. гетьманське управління здійснило судову реформу, суть якої полягала в поверненні до старосудової системи, що існувала ще до революції 1648 р. Вона поділила Гетьманщину на 20 су­дових повітів. Судова система поділялася на три категорії: цивільна, зе­мельна і кримінальна. Судді були виборними, але виключно із шляхетсь­кого стану. Реформа судочинства була затверджена у 1763 році.

Імператриця Катерина Il

Ці та інші реформи свідчать про те, що за гетьманування Розумовського бу­ло відновлено й удосконалено головні ат­рибути автономії Української держави.

Під час палацового перевороту 1762 року до влади в Росії прийшла Катери­на II (1762-1796). До того ж конфлікт з фаворитом нової цариці Григорієм Орло­вим скінчився для Розумовського відлу­ченням від царського двору. Одночасно змінилося ставлення уряду до держав­ного статусу України.

Повернувшись у 1763 р. до Глухова, гетьман розпочав діяльність по розши­ренню автономії Гетьманщини. Так, ра-

зом із радою старшин він склав петицію на ім’я Катерини II з проханням відновити втрачені права Гетьманщини, встановити спадковість гетьманства для сво­го роду. Цей задум неминуче мав супроводжуватися в майбутнь­ому виходом України зі складу Російської імперії. Плани Розу- мовського та його однодумців підтримало чимало старшин, а от вище духовенство не підтри­мало. Наміри гетьмана наштовх­нулися на ще більшу амбітність раціонально холодної в політич­них розрахунках Катерини II. Вона прагнула уніфікації та цен­тралізації влади і тому відхили­ла всі домагання відновити ко­лишні права Козацької респуб­ліки, спогадами і мріями про які жила Гетьманщина..

Дізнавшись від- свого пред­ставника при гетьмані Григорія Теплова про події в Україні, в січні 1764 р. Катерина II наказа­ла К. Розумовському прибути до Петербурга і під загрозою кари за «зраду» примусила зректися гетьман­ства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення, замість старшинського, управління Малоросійської колегії на чолі з графом Пет­ром Румянцевим, якого 17 листопада призначила Генерал-губернатором.

Україна втрачала державність і перетворювалась на одну з окраїн Російської імперії. Але ідея автономії України не вмерла, вона продов­жувала зберігатись у свідомості як простого народу, так і частини знаті. Більшість козацької старшини відступає від національної справи і перей­мається економічними інтересами, й тим самим відкриває шлях для по­дальшого наступу російського уряду.

Далі російський уряд узяв курс на повне знищення Запорожжя. 23 квітня 1775 року придворна рада ухвалила рішення про ліквідацію За­порозької Січі. З серпня 1775 року набував чинності «Маніфест про зни­щення Запорозької Січі і про причисления оної до Новоросійської

губернії». В 1781 році на Лівобережжі скасовано полковий устрій та за­ведено в Гетьманщині суто російську адміністративну систему - на­місництво, тобто губернаторство. Гетьманщина була поділена на три гу­бернії - Київську, Чернігівську та Новгород-Сіверську — які разом склада­ли «Малоросійське генерал-губернаторство». Глухів перестав виконува­ти функції адміністративного центру колишньої Гетьманщини. По губер­ніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи.

Карта Земель або Вольностей Війська Запорозького Низового у 1770-х рр.

У 1783 році козацькі війська реорганізували в кавалерію російської армії. Тоді ж в Україні було офіційно введено кріпосне право. Чому ці рішення не викликали особливих заворушень серед українського селян­ства? Причини такої покірливості полягали в тому, що соціальна полі­тика Гетьманщини, на жаль, мало враховувала інтереси селянства. Тому всі ті зміни, що відбулися в політичній сфері і стосувалися державниць­ких засад Гетьманщини, народною масою в цілому сприймалися як такі, що не зачіпають їхнього становища. Звідси і пасивна реакція на ево­люційні зміни в напрямку до ліквідації гетьманського ладу.

А що ж козацька старшина? Вона була певна, що переміна по­літичного устрою не зачепить її привілейованого суспільно-економічно-

Тема 6. Ліквідація козацької державності го становища і домагалася тепер тільки того, щоб її було зрівняно в правах їз російським дворянством. Російський уряд немовби підслухав її думки. Так і сталося. Ці привілеї були зафіксовані в «Жалуваній грамоті дворянству» (1785 р.).

1796 року на території колишньої Гетьманщини утворено Малоро­сійську губернію. Таким чином, на кінець XVIII ст. український народ втратив остаточно самобутні прояви політичного життя. Внутрішньо розчленована на окремі частини, які нерідко ворогували між собою, Ук­раїна нарешті стала здобиччю своїх сусідів. І це сталося тому, що ті були більш зорганізованими. Справа в тому, що українці воліли жити за нормами свободи, причому індивідуальної свободи. Це було їхньою по­требою і тією політичною програмою та ідеалом, у яких нашому народові дехто відмовляє.

Україна, як одинокий острів, перебувала в океані західних і східних монархій, імперій, деспотій, де політична еліта в кращому випадку схи­лялася до ідеї «освіченого абсолютизму». Лише Англія, Нідерланди та Швейцарія на той час втілювали принципи конституціоналізму в по­літичну й правову практику. Тому українська державність, створена під час Визвольної війни, виявилася безсилою перед усіма своїми ідеалами, які випередили на століття загальний суспільно-політичний розвиток у східноєвропейському регіоні.

Після того, як у кінці XVIII ст. будуть знищені рештки автономії, українська державність невдовзі повстане знову як національна ідея.

ЛІТЕРАТУРА

1. Борисенко В. Й. Курс української історії. - K., 1996.

2. Грабовський C., Ставрояні C., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. - K., 1995.

3. Історія України/Під ред. В. А. Смолія. - K., 1997.

4. Крип’якевич І. П. Історія України. - Львів, 1990.

5. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України: У 2 т. - K., 1995. - Т. 2.

6. Субтельний О. Україна: Історія. - K., 1993.