ГЕТЬМАН КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ.

Старшина українська, покористувавшись тим, що Цариця була у Київі, подала їй прохання про те, щоб обрано було Гетьмана. Про­хання се було ласкаво прийняте, і тодіж призначено було, щоб по­саду сю зайняв менший брат Олексія Розумовського — Кирило.

Кирило Розумовський народився у 1728 році, а у 1743 році був посланий братом своїм за границю у Германію і Францію з академи ком графом Тепловим, щоб скінчити освіту. Він вчився у Кенігсберзі,ГР^игоР^ович Берлині, Геттінгені, перебував де-який час у Італії. У 1745 році повер- _cbζ∏ji нувся він до Петербургу. На другий же год, коли йому було ледве 1750-1764. 18 літ, він був настановлений президентом Імператорської Акаде­мії Наук. Скоро після того сама Імператориця висватала йому свою сестру у-других, фрейліну Наришкину.

1747-го року 5-го травня (мая) вийшов указ Царині про те, що дозволяється обрати нового Гетьмана, Імператориця Лизавета призна­чила сю посаду Кирилові, але він барився і не їхав на Україну.

22-го лютого (февраля) 1750 року прислано було у Глухів од цариці графа Гендрикова. Зібрав він раду для того, щоб обрати Геть­мана, і була вона дуже пишна: на майдані, коло церкви св. Миколи, був зроблений високий поміст, укритий червоним кармазином; навкруги

ГЕТЬМАН КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ.

стояло військо козацьке і прості люде; на помості та обгороженому навколо місці зібралося українське духовенство, з Київським митропо­литом Тимохвієм Щербацьким на чолі, і старшина. У 10-тій годині вдарили з гармат, і почалася церемонія. Із великим торжеством стар­шина і бунчукові товариші принесли клейноди; за ними приїхав у ка­реті шестериком граф Гендриков, після того прочитано царську гра­моту на обрання Гетьмана. Тоді митрополит, у промові своїй, вітав графа і дякував Цариці од усіх Українців за те, що дозволено обрати Гетьмана.

мана. Йому дано маєтності — так званий Гадяцький Ключ, себ-то ве­ликі маєтності навколо Гадячу, що ще од часів Богдана були ранго­вими землями і належали гетьманській посаді. Крім того, Розумов- ському дані були землі і в инших місцях. Батурин знов призначено було за гетьманську столицю; на Україні скасовано, усякі комісії і страшну „Міністерську канцелярію'⁴, а усім московським урядовцям звелено виїхати з України. Окрім того, Гетьманові оддано було під владу Запорожську Січ, котра ще досі ні од кого не залежала. На другий год, літом 1751 року, новий Гетьман Кирило Григорович Po- зумовський з великою пихою в’їздив у Глухів.

Бучно почалося гетьманування, бучно воно й провадилось увесь час. Новий Гетьман побудував собі палаци у Батурині і Глухові, завів двір, на зразок царського, і жив як царь: балі, бенкети та театральні вистави, а далі постоянні подорожі у Петербург, бо жінка його нуди­лася на чужині, та й сам він звик і линув до пишного придворного життя. Через се все не багато оставалося в нього часу на порядку­вання справами в Україні. Свого наставника Теплова він зробив пра­вителем гетьманської канцелярії і на його іздав усі справи, а на Укра­їні усим керувала і верховодила старшина, поки Гетьман проживав у Петербурзі.

ПАЛАЦ ГЕТЬМАНА РОЗУМОВСЬКОГО.

Гетьман поробив великі переміни у Генеральному суді, у котрому, окрім двох Генеральних суддів, було заведено неодмінно по одному виборному од кожного полку. Ce був найвищий суд на Україні. По полках було засновано, окрім полкових судів, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди: Земський, Гродський і Підкоморський; по сотнях зоставлені були сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи, а з поважніщими треба було звертатися до Повітового суду. Судді, підсудки і земські писарі (секретарі) вибіралися вільними голосами з шляхти того повіту, до котрого належав суд.

При кінці листопада (ноября) 1761 року Гетьмана покликано до Петербургу. Він передав усі справи Генеральному обозному Кочубе- йові, Генеральному підскарбієві. Гудовичеві, Генеральному писареві 22*

Безбородькові та Генеральному осавулові Журавці, а сам з усім домом своїм рушив в дорогу, а 25-го грудня (декабря) тогож року вмерла цариця Лизавета, і на короткий час Імператором став її небіж Петро ПІ. Він був щирий Гольштинець, прихильник Пруського короля Фрид­риха II, і страшенно любив військові справи та муштри. Скоро він став царем, то й на Україну послав заклик, щоб йшли в його Голь- штинське військо. Молодь українська з радістью відгукнулася на се і великими юрбами посунула до Петербургу. На знак того, що вони належали до Гольштинського війська, кожний з них мав на шиї чер­вону гарусову хустинку. Не довго довелося їм бути у тому війську, і скоро вони, обідрані й голі, поневіряючись по-під чужими хатами, повернулися до-дому. А сталося се через те, що новий імператор Пе­тро III через пів року був скинутий своєю жінкою Катериною ІІ-гою. Допомогли їй Гетьман Розумовський, Панін, князь Барятинський, Рєп­нін та инші молоді офіцери Ізмайловського полку: брати Орлови, Пассек, Бредіхін, Хитрово, Потьомкин та инші. Як Петро вже зрікся престолу, його заслано під караулом у Ропшу, і там, начеб то зне­нацька, вбив його Орлов. Імператорицею зробилася кревна Німкеня, жінка твердої волі і розуму, Катерина II, і 28-го липня (юля) 1762 р.

Тим часом якийсь генерал Мельгунов, що начеб то для гулянки їздив по Задніпрянських степах, написав до Петербургу, що він знай­шов у сій стороні багато народу, котрий почитає себе ні од кого не­залежним: „наче які Американці, — пише він — але до військової служби вони дуже здатні“. На се до його прислано наказ з Петер­бургу, щоб він записував таких людей у пікінєри. Генерал той почав їздити по селах, скликати людей і, трактуючи їх горілкою, закликав записуватись у пікінєри; обіцяв усякі вольності і незалежність од якого-будь начальства, — ні перед ким, мовляв, шапкувати не будете!

Записувались у пікінєри саме нікчемство з козаків та хазяїнів, та харцизи й опіяки. З таких людей скомпановано 4 полки: Єлисавет- градський, Дніпровський, Полтавський і Донецький. Не питаючись, приписали до сих полків ті села, з котрих хто з пікінєрів був родом. Сотенні правління по тих містах, що одійшли таким побитом до Пі- кінєрських полків, скасовано, корогви їх та архиви заперто по цер­квах, а то й просто знищено і понівечено. За старшину поназначу- вано письменних дяків, шинкарів та отаких инших, і названо їх рот­мистрами. Сім год пікінєри ті не платили ніяких податків і нічого не робили; їм тільки натуркали голови, що вони й вищі, й кращі за усіх. Українців і козаків, і на знак того — на шапки почеплено було їм білі стрічки з поворозок; шапки ті вони ні перед ким не здіймали, навіть і у церкву вони увіходили у шапках і здіймали їх тільки під­ходячи до вівтаря. Гетьман скаржився у Петербург на те, що під пікі­нєрів одібрано багато сіл та землі у полків українських та й у скро­мних людей, і що сим явно порушено стародавні права і вольності, стверджені раніщими Монархами. Але се нічого не пособило, а помо-

глося тільки аж те, що як заходилися шити мундіри на тих пікінєрів та готовити їх у поход, то вони почали тікати на Запорожжя і по хуторах.

Як ми бачили вже, Гетьман теж чимало тому допомагав, щоб Катерина зробилася Імператорицею. Чутка про се дійшла і на Україну і де-хто з старшини, чи по намові самого Гетьмана, чи самі од себе, ухвалили прохати Царицю, щоб уряд гетьманський зроблено було на- слідковим — щоб переходив од батька до сина.

На зборах счинилася велика сварка. Про се Київський обер- комендант Чічорин сповістив у Петербург. Зараз же викликано туди Розумовського, і у січні (январі) 1764 р. він приїхав до столиці. Ца­риця, котра вже заздалегідь поклала собі знищити окремність усіх країн, що залежали од Росії, а між ними й України, рада була тій нагоді Ч звеліла Гетьманові податися в одставку. Довго змагався Po- зумовський, але нічого вже не можна було подіяти, — 10-го грудня (декабря) того ж року вийшов указ про те, що Гетьманський уряд скасовано.

Розумовський був останній Гетьман України. Йому дадено багато земельна Україні і чин Генерал-Фельдмаршала. Останні годи свого життя він жив за границею, у Петербурзі і коло Москви у свойому селі Петровсько-Розумовському. Тільки аж у 1794 році оселився він у Батурині, де й помер у 1803 році.

У потайному наказі прокуророві Вяземському цариця Катерина каже так: „Малая Россія", Ліфляндія і Фінляндія — се країни, котрі правуються конфірмованими (потвердженими) їм привілеями, і пору­шити їх одразу — негаразд, але й вважати їх за чужоземні і поводи­тись з ними, як з чужеземними, не годиться, а треба їх порівняти з Російськими землями. У Малоросії, як Гетьмана не буде, треба пиль­нувати, щоб і думати про нього забули".

Отак почалося, так і провадилося далі царювання Катерини. На Україні, замість гетьманського уряду, була заведена „Малороссійская коллегія"; президентом (головою) її, з титулом „Малороссійскаго ге­нерал-губернатора", призначений був граф Румянцев.

Указом цариці Катерини у 1764 році скасовано було Гетьманство Знову Ма­на Україні, а замість його заведено знову „Малоросійську колегію", лоросійс. в котрій було чотири Українських і чотири Московських члени, з гра- ^колепя· фом Петром Румянцевим на чолі.

Але заходи сі мало помогли: народ так само вороже, як і попе­реду, дивився на нові порядки, котрі заводив Імператорський уряд.

У 1767 році Катерина надумала скликати до Петербургу у Ко­місію „для сочиненія новаго положенія“ заступників од усіх народно­стей Російської держави. В ту Комісію мали бути обрані депутати і на Україні.

Багато клопоту завдали ті депутати графові Румянцеву. Одразу виявилося, що усі верстви народні на Україні: старшина, козацтво,

духовенство, міщане й се­ляне, по городах, селах і хуторах, одностайне сто­яли за автономію Укра­їни — за те, щоб їм по­вернуто було давні права і привілеї, котрі мала Укра­їна за Хмельницького і з ними вона доброхіть по­єдналася з Москвою, як рівня з рівньою- ті права, що з того часу так поні­вечив Московський уряд. До чого тільки не брався Румянцев, щоб вибори були такі, як йому хоті­лося ! Було таке, що де­кого карав він на смерть, та все те не подужало спинити українське „ковар­ство і сваволю", „хваль- шиві і республіканські ми­слі", як жалівся він уря­дові. Та Комісія зібралася в Петербурзі. На засідан­

нях її своїми палкими промовами за права і вольності України визна­чався Лубенський шляхтич Григорій Полетика. Проте змагання послів і усі їх сльозні прохання до Цариці нічого не помогли і зоставили тільки яскравий слід у нашій історії та виявили ті бажання нашої людности, котрих не подужали викоренити ніякими утисками навіть і до наших часів. Уряд не звернув на них ніякої уваги і положив собі): „слЪдовать своимъ непреклоннымъ різшеніямт»" та вживати давнього свого, випробованого вже, способу. Сей спосіб — поставити одну верству людности проти другої. Бачучи, що визвольні думки проки­даються все дужче і свідоміше по-між старшиною і більш освіченою верствою Українців, уряд скоріше взявся до реформ, котріб зовсім знищили усяку окремішність України. А для того, щоб легче се зробити, положив собі привабити старшину на свій бік.

Реформи в Україні почалися з того, що у 1775 році було зруй­новано Запорожську Січ, бо се був безпешний і неспокійний осередок вольності. Про сю подію буде мова далі.

У 1781 і 1782 роках на Гетьманщині заведено було губерські установи, однакові з Російськими. „Малоросійську колегію** і козацьке правування було скасовано, і Україну поділено на намістництва: Ки­ївське, Чернигівське і Новгород-Сіверське; з Слободських полків ще у 1764 році було зроблено окрему Слободську губернію, а з кріпо- стів і осель, котрі були на землі Запорожських вольностей, зроблено було Новоросійську губернію. До сієї губернії додано було й частину власних земель Запорожських.

У 1783 році з козацьких полків зроблено було регулярне (посто- янне) військо, так само як і у Московщині, і в сьомуж таки році на Україні заведено кріпацтво. Людей, що сиділи по землях земельних власників, було зроблено їх кріпаками; вони залежали у всьому од власників, не мали права переходити на инше місце та покинути ту землю, на якій сиділи; повинні були непремінно робити на власника- пана кілька день на тиждень дурно. Так почалася на Вкраїні справжня панщина.

Московський уряд завів кріпацтво на Україні для того, щоб ще дужче забезпечити себе од усякого розруху і щоб Україна найменш одрізнялася своїм внутрішнім ладом од Росії. Хоч вже й раніще наші селяне чимало залежали од заможніх дідичів, але люде вважали себе вільними і по-всяк-час мали спроможність покинути нелюбого пана та шукати собі кращої долі у другого; тепер сього вже не можна було більш робити. Попереду й дідичі уважніще ставилися до залежних од них селян, або посполитих, як їх тоді звали, бо боялися, щоб вони не покинули його та не пішли до другого дідича. А тепер, як люде стали їх живим реманентом, були немовби яка мертва річ, то й вони до селян стали инші. Попереду дідичі одрізнялися від посполитих (простих селян) тільки своєю заможністью і їх не цурались, а тепер пан став чимсь иншим, чимсь вищим над ними, і усіма силами силку­вався одріжнитись від них, не бути на них схожим a-ні звичаями, а-ні мовою, поспішався зрівнятись із російським дворянством та зріктися усього рідного, „мужичого**. Але, як побачимо далі, хоч як нівечили наше панство, проте воно не в-край попсувалося і з-поміж його вий­шли ті борці, котрі зрозуміли правду і вивели свою Україну на новий шлях відродження.

У 1785 році козацькій старшині і шляхті дана була грамота на дворянство, заведено дворянські установи, і козацькі ранги переймено­вано у чини. Сим уряд мислив заспокоїти старшину і прихилити її на свій бік. Але таке касування давніх звичаїв українських не минуло зов­сім таки спокійно, і ми бачимо, що інтелігенція українська обурилась і нишком почала шукати, як і в давніщі часи, помочи проти Росії по

чужих державах. У 1791 році до Берлину приїхав один з видатних Українців, Капнист, і клопотався, щоб Прусія подала помочі Україні і взяла її під свою руку, як що Українці повстануть за-для визволення з-під тяжкого ярма Московського. Але Прусія ухилилася від того. А тим часом Російський уряд пильно йшов до свого, і старшина наша — тепер вже російські дворяне — справді по-трохи почала зви­кати до свого нового становища та ще й квапитись на чини та по­сади, а найбільш на добре жалування. Вже в кінці царювання Кате­рини ми бачимо чимало наших земляків, котрі, забувши свій рідний край, служили у Петер­бурзі по всяких комісіях та міністерствах, а де­котрі, як Безбородько, Завадовський,Трощинські, Тамари, Кочубеї та инші, дійшли високих посад і мали чималий вплив при царському дворі.

За ті часи Катерина постоянно з ким-небудь воювала — на те, щоб ще більшою зробити дер­жаву. У 1783 році звойо­вано Крим, а хана Крим­ського Шагін-Гірея приси­лувано було зріктися свого царства. Ще після остан­нього наскоку Татар на Україну, у 1769 р., росій­ське військо, під прово­дом князя Долгорукова, вступило в Крим і позай-

„ мало усі значні міста того

ЗАПОРОЖСЬКИИ ПОЛКОВНИК ПАНАС КОЛПАК. _{Ханства}. _{fly5κe допомогли} в тому поході Запорожці, що вели перед і про все розвідували, що діється в ворожому війську. На чолі їх був Шкурятинський курінний отаман Панас Колпак. Після того походу Кримський хан Селім-Гірей утік до Константинополя, і на його місце, з допомогою Російського уряду, настановлено було ханом, незалежним від Турецького султана, Шагин-Гірея, про якого вже зга­дувалося.