Гетьман Данило Апостол.

ГЕТЬМАН ДАНИЛО АПОСТОЛ.

заків по 4 карбованці з кожного і у поход не посилати. Гроші сі збі- рали з великим насильством, і козаків у поход таки не послали.

Весною 1727-го року імператориця Катерина І померла, і імпера­тором став молодий онук Петра І, син покараного на смерть царе­вича Олексія, Петро II Олексійович; йому тоді було ще тільки 12 год. Уряд державний, як вище казано, ще за Катерини І ухвалив був дати Україні де-які полегкості — „сделать н’Ькоторыя удовольства и при- ласканія“; він боявся, щоб невдоволена старшина, користуючись вій­ною з Турцією, не счинила якого повстання або не підбурила народ на якусь ворохобню. Тоді того „приласкання“ не було зроблено, і те­пер, за Петра II, як Меньшикова було скинуто з його високої посади, а уряд бажав скасувати Петровські порядки, на Україні скасована була „Малоросійская коллегія“ і дозволено обрати Геть­мана, а для того було послано у Глухів тайного совітника Наумова.

1-го вересня (сентября), на майдані проти церкви св. Миколи, зібрано було раду. На раду Наумов приїхав у кареті шестери­ком; попереду його їхали 24 узброєні їздці, а за ним 4 обер-офіцери несли булаву, бунчук, прапор і печать гетьманські. Геть­маном обрано старого полковника Миргород­ського Данила Павловича Апостола, котрому тоді було вже 70 год. Про ніякі права нічого не було ка­зано, наче про иих забули. Не забуто було тільки до Гетьмана пристано- вити „резидента" Хведора Наумова, з котрим він мусів радитися про всякі справи. У грудні (декабрі) вирядили у Петербург послів дяку­вати Цареві за те, що дозволено обрати Гетьмана і за те, що скасо­вано Колегію. Посли були: Ніжинський полковий суддя Михайло За­біла, Гадяцький полковий суддя Мартин Стішевський, Прилуцький сотник Григорій Стороженко і Переяславський осавул Лука Васільєв.

На другий 1728 год мало бути коронування Петра II. Гетьман із старшиною, полковниками, бунчужними товаришами та тайним со- вітником Наумовим був на тому коронуванні, пробуваючи у Москві, подав Цареві прохання од себе і старшини про те, щоб стверджено було права України. На се прохання була дана одповідь, так звані „рЪшительные пункты“, котрими стверджено усі права і вольності Укра­їни і вернуто виборче право, що було раніше. Повернувшись до Глухова, Гетьман поспішив послати до Царя, щоб він ствердив реє- стер Генеральної старшини, що була скасована у 1723 році. Реєстер той був стверджений у 1726 році; по ньому настановлено: Генераль­ним обозним — Яків Лизогуб, Генеральними суддями — Андрій Кан- диба і Михайло Забіла, Генеральними осавулами — Іван Мануйлович і Хведір Лисенко, Генеральним хорунжим — Яким Горленко і Гене­ральним бунчужним — Іван Борозна. У сьому ж 1729 році, замість Наумова, резидентом при Гетьманові настановлено було князя Ша- ховського.

У кінці 1729-го року Гетьман знов поїхав у Москву і несподівано був при тому, як помер молодий царь Петро II (18-го січня 1730 року). Ся смерть дуже збентежила старого Гетьмана, бо не можна було знати, чого сподіватись і що могло статися. Прямого наслідника не було, і хто буде на престолі, не знати було. Члени „Верховнаго СовЇта“, на раді своїй положили покликати дочку царя Івана Олексійовича, племенницю Петра І, удовицю після Курляндського Герцога, Анну Іва- новну, 28-го квітня (апріля) того ж року вона коронувалася у Москві.

Ся ласка хоч трошки дала спочити людям, та не зовсім: граф Мініх, що тоді був головним начальником російської армії, заходився, для забезпеки од Татар, копати рови і насипати високий вал із кре­постями од Дніпра аж до Донця. На сю важку роботу виряжено 20.000 козаків і 10.000 простого люду звідусіль з України, під прово­дом Київського полковника Антона Танського. На другий год, на за­міну, посилано стількиж козаків і людей під проводом Прилуцького полковника Петра Галагана, а у 1733 році число їх було зменшено на 10.000, і ходили вони, на заміну, під проводом Лубенського полков­ника Петра Апостола. Багато народу загинуло на тих важких роботах.

У 1730 році через Україну і Київ проїздив, ^вертаючись з Єруса­лиму, ігумен Московського манастиря, Суханов. Йому дуже не вподо­бались церковні порядки і служба на Україні, і він написав донос у Синод. Він писав в ньому, що у Палестині і Греції бачив він багато обрядів у службі Божій і звичаїв по манастирях, котрі йому дуже не подобались, а надто на Україні, де наче-б то заведено багато трекля­того латинства, — приміром: „співають у церквах по нотах, наче іта­лійці де на ігрищах; у митрополита на митрі хрест — на зразок хрес­тів, що в царів на коронах; попи хрестять дітей не окупаючи їх у воду, а тільки поливають їх водою; до того ж, як хрестять, то не плюють усім кліром на сатану“, На сей донос Святійший Синод звер­нув увагу і почав допитуватися про все те Київського митрополита Ванатовича. Ванатович одказав тоді, що все, що написано у доносі єромонаха Суханова, се — „бред мужичій, преній богословських не стоющій, і єсть оні порожденія Мартина Мніха Армянського, у Веліко- россіі нел^пия толкі і расколи посіявшого... а на Україні твердо три- маются тих обрядів, що з самого початку христянсько-гречеського ісповідання заведені".

Тим часом у 1733 році помер польський король Август II, і на сеймі у Варшаві у жовтні (октябрі) стверджено на королівській посаді Станіслава Лещинського. Але син Августа II, Август III, обернувся за допомогою до Російського уряду. Станіславова партія була дужа і, взиваючи себе „конфедератами" (так звалися політичні спільники), вона намагалася, щоб королем був Лещинський. Московський уряд вислав своє військо під проводом спершу генерала Лассія, а потім фельдмаршала Мініха; з України у поміч йому виряжено 20.000 коза­ків, під проводом Лизогуба і Галагана. Вони облягли город Гданск, де зачинився Станіслав із військом; город той узяли, а Станіслав, переодягнений за простого селянина, ледве утік.

У 1773 році Гетьман випрохав у імператориці Анни Іванівни, щоб дозволено було повернутися на Україну Запорожцям, котрі жили ще з 1716 р. у Алешковській Січі у Турецькому підданстві. Сій справі до­помогло ще те, що Запорожці не захотіли запомагати Станіславові, хоч і як їх умовляли Поляки. Імператориця, довідавшись про те, по­слала Запорожцям через Мініха військові клейноди: булаву, бунчук, пернач, велику корогву, прапори, літаври і грамоту, що пробачає їх за те, що помагали Мазепі і Кардові. Кошовим тоді був Іван Білиць- кий. Запорожці присягали на вірність цариці у Білій Церкві, а після того їх було виряжено у поход проти Станіслава Лещинського. Вони оселилися у Старому і Новому Кодаці і на річці Самарі, а Січ вони засновали ще раніше на річці Базавлуку. Усіх Запорожців, що верну­лися у російське підданство, було 38 курінів, — усього 7.115 чоловіка.

17-го січня (января) 1734-го року Гетьман Данило Апостол помер од греця (арроріехіа). Похорон справляв Київський митрополит Рафаіл

Заборовський у містечку Сорочинцях, де його й поховано у камяній церкві, котру він сам будував.

Після смерті Данила Апостола, до того часу, поки обрано буде - нового Гетьмана, на Україні встановлено було тимчасовий уряд, котрий звався „Правленіє Гетьманського уряду", — він мав керувати усіма справами на Україні так, як списано було у згаданих попереду „рЪшительныхъ пунктахъ". Було в ньому шість осіб, з них три — Українці і три — російські урядовці. На посади сі од Українців були призначені: Генеральний обозний Яків Лизогуб, Генеральний суддя Михайло Забіла і Підскарбій — Андрій Маркович і запасним — осавул Хведір Лисенко, а од Московського уряду князь Олексій Шаховський, князь Андрій Барятинський, полковник Василій Гурьєв і запасний пол­ковник Іван Сінявін. Почалося керування того уряду з того, що зро­блено було перепись усієї людности на Україні: записано у ревізійні списки усіх козаків, селян, підсусідків усякого стану, городян і ремес- ників для того, щоб легче було обложити народ платіжами та повин­ностями і знати було, скільки має народ платити у царську казну.

У 1735 році знову почалася війна з Турцією. 6.000 козаків і 2.000 Запорожців ходили у Крим на підмогу генералові Леонтьеву. Але сей похід був невдатний: загубивши од стужі 9.000 чоловік і стільки ж коней, генерал сей мусів вернутись назад, і на другий 1736 год по­слано було у Крим фельдмаршала Мініха, а в поміч йому Кошовий Іван Милашевич послав 3.000 Запорожців. Козаків було тільки 4.000. За того походу узято Перекоп і навіть Бахчисарай. Московське вій­сько стало на зімівлю постоєм на Україні. Через се знову почалися такі, як і раніш були, утиски, і тяжко доводилося тим місцьовостям, де зімувало те військо. На другий год ізнов почався той похід під проводом того ж Мініха. Запорожці на своїх чайках та байдаках лі­тали по Чорному морі, багато лиха зробили Туркам і допомогли Mi- ніхові і козакам, котрі були у тому поході під проводом Миргород­ського полковника Капниста. Узято було тоді Очаків. На зіму ізнов московське військо стало постоями на Україні, а Мініх зазімував у Пол­таві. Тоді ото й склалася через ті постої приказка: „Москалики- соколики, поїли ви наші волики; а коли вернетесь здорові, поїсте й останні корови".

У Петербурзі у ті часи страшенно лютувала „Тайна Канцелярія", заснована ще у 1699 році у Москві. Тепер Бірон, сей страшний і мо­гутній Німець, — бо близький був до імператориці, — завдавав до неї усяких людей по одному тільки доносові, не розбіраючи, чи спра­ведливий був той донос, чи ні; доволі було доносчикові сказати: „знаю на сього чоловіка „слово і діло", і бідолаху того хапали, без суду завдавали до сієї канцелярії, і там його мордували та страшенно катували на смерть. Багато безневинного народу загинуло там. Уряд ~ вважав, що треба й у нас на Україні завести таку саму мордовню, котра звалася „Міністерська канцелярія" або „Тайная Експедіція". За донощиками діло не стало: втікачі-Москалі та инші бродяги й пьяниці* не завдоволені ким-небудь, або й по злобі, виказували на того чоло­віка страшне „слово і діло", і його хапали, без усякого суду тягли до канцелярії, і там оддавали на люті муки, абож вимагали, щоб запла­тив великого хабара, то тоді пустять на волю. Так, до одного з Чер- нигівських багатих дідичів приїхав раз московський офіцер Чекатунов, і коли дідич не вдовольнив його як слід, він доніс у канцелярію, що дідич той „палить на печі герб государственний". Зараз схопили того чоловіка і привезли на допит. Як він не впевняв, що то у нього зло­жена піч з кахель, і ті орли, що були на них, зовсім і не схожі на „герб государственний", що піч була зложена ще здавна, що орлів та инших птахів, звірів і таке инше ганчарі виробляють на кахлях зазда­легідь і продають вже готові, — нічого не помагало, і тільки табу­ном коней, черідкою корів та чималою готівкою одкупився він од. катування. Багато отаких доносів було в канцелярії, і роботи в ній не бракувало: людей мучили і катували, і вона, як важкий гніт, да­вила Україну. „Як би, — каже старе оповідання, — перстом Божим, вийняти частину землі на тому місці, де стояла та канцелярія, то кров людська приснулаб з неї, як водомет (фонтан)". Як бачимо, і Україну не минула Біроновщина, що лютувала у Російській державі. На Україні стояв постоєм з військом московським у Стародубі Біронів менший брат — кривий, дуже негожий і ще лютійший од свойого старшого брата. Він жив, як кажуть, так пишно, як султан який: набірав силою дівчат і жінок у свій гарем, а тих жінок, у котрих були нелювлята, силував годувати своїм молоком цуценят з його псюрні. Оповідання про його довго переказували у Стародубщині.

Тим часом ось яка оказія трапилася на Україні. У 1731 році цар­ський полковник Вишневський їздив по Україні, набіраючи співаків до придворного хору. Заїхав він у село Лемеші Козелецького повіту Ки­ївського полку (тепер у Чернигівській губернії), і почув у церкві, як прегарно співав один парубок. Він узяв його із собою і повіз у Пе­тербург. Голос у Олекси Розума, — так звали того тоді 22-літнього парубка, — справді був прегарний, і як почула його у церкві молода царівна Лизавета Петровна та побачила дуже гарного на вроду па­рубка, справдішного красуна, то, свідчать сучасники, так і зачарува­лася ним, і з того часу простий козак Розум швидко пішов у гору. Як він втеряв голос, його зроблено придворним бандуристою, а по­тім управителем, спершу одного, а далі й усіх маєтків царівни і її камер-юнкером.

28-го листопада (ноября) 1740 року померла Імператориця Анна Іванівна. Перед смертью вона призначила правителькою свою пле- менницю Анну Леопольдовну, Принцесу Мекленбургську, а малого сина її, Івана VI, зробила своїм наслідником. У грудні (декабрі) 1741 року придворна партія, у котрій був і Розумовський, як тепер взивали колишнього козака Розума, з царським лікарем Лестоком і французь-

ЗАПОРОЖСЬКІ ЗЕМЛІ

перед збуренням Січи.

ким послом Шетарді на чолі, з допомогою Преображенського полку, арештували Анну Леопольдовну, її чоловіка й маленького царя Івана VI. Івана VI посажено у Шлісельбургську кріпость, і там за царю­вання Катерини Il його вбито. Після арешту правительки Анни Лєо- польдовни і її семьї, Імператорицею зробилася Лизавета Петровна. Розумовського зараз було зроблено генерал-поручником. 25-го травня (мая) 1742 року Лизавета коронувалася, і в сей день Розумовського було зроблено обер-єгермейстером, дано йому орден Андрія Перво­званного і великі маєтності у Московському царстві ί на Україні, а в-осенн того-ж року Імператориця одружилася з Розумовським у селі Перові під Москвою. У 1744 році його й брата його Кирила зроблено графами. Не вважаючи на таку близькість до Імператориці, Розумов- ський поводився при дворі з великою повагою і розумом; він у полі­тику не втручався, а старався ісходитись із талановитими і вченими людьми, бо бажав од них здобути собі хоч яку-небудь освіту, — він добре почував, що її йому бракувало для того високого становища, в якому він опинився. Через свою мягку і високосправедливу вдачу, він хоч і стояв дуже високо, проте не мав собі ворогів: усі його лю­били й поважали, і дякуючи його впливові, при дворі на все україн­ське дивилися не з погордою, як звичайно було досі, а з цікавістью. У томуж таки 1744 році захотіла Імператориця і сама побувати на Україні, і довгенько прожила у господі старої Розумихи у городі Ко­зельці, у Чернигівщині. Там вона почувала себе дуже добре і позна­йомилась з усією ріднею Розума. З Козельця Імператориця поїхала в Київ. Скрізь по Україні її щиро. вітали. Київом вона зачарувалася і промовила голосно: „Возлюби мене, Боже, в царстві небесному Тво­йому, як я люблю народ сей благонравний і незлобивий“.