НАКАЗНИЙ ГЕТЬМАН ПАВЛО ПОЛУБОТОК
НАКАЗНИЙ ГЕТЬМАН ПАВЛО ПОЛУБОТОК
Гетьман Скоропадський, поміраючи, доручив гетьманування, поки обрано буде нового Гетьмана, Чернигівському полковникові Павлу ^тьм^м ПолУ6™’ a поки lu,° — настановив його наказним Гетьманом.
Як вмірав Скоропадський, то при тому були, крім Полуботка, Лубенський полковник Маркевич, Генеральний писарь, Савич і Генеральний осавул, Жураковський, котрі й послали у Сенат звістку про смерть Гетьмана. З свого боку, Полуботок послав у Москву до Царя військових товаришів Семена Рубця і Василя Биковського, прохати, щоб дозволено було скликати раду для обрання нового Гетьмана. Та послів тих до Царя не допустили і їм наказано було їхати аж у Астрахань, куди прибуде Царь, ідучи у Персидський поход, лися Царя, котрий обіцяв, як повернеться з те, щоб обрати Гетьмана.В Астрахані вони діжда- походу, дати наказ про
приїхав голова „Малоросійської Колегії", бригадір Степан Вельямінов. У Колегії тій було 6 штабофіцерів того московського війська, що стояло постоями на Україні. Ce мав бути найвищий уряд на Україні,
Тим часом 20-го червня (юня) у Глухів
що доглядатиме за
порядком. Ледве Колегія почала свою роботу, як між Полуботком і Вельяміновим почалися сварки. Вельямінов став дуже неввічливо поводитись із старшиною і самим Гетьманом. Так, одного разу, як чить сучасник, він з великим гнівом гримнув на Полуботка: „Що служба проти моєї? Ти бачиш, що я — бригадір і президент, передо мною ніщо". А тоді звернувшись до старшини, що була
свід- твоя а ти при
тому, додав: „Зігну я вас так, що й инші тріснуть. Ваші давнини скасувати звелено, а з вами по новому поводитись". Але того нового не хотіли дожидати старшини і скаржились у Сенат на Вельямінова і знову послали прохання про вибори нового Гетьмана та про свої права і вольності.
На се прохання було прислано у Генеральну канцелярію царський указ 23-го червня 1723-го року: „Всім відомо, що від часів першого Гетьмана Богдана Хмельницького, аж до Скоропадського, усі Гетьмани були зрадники, і біду терпіла від того Московська держава, а особливо Україна. Ще свіжа память за Мазепу... Через се треба ще знайти на посаду гетьманську дуже відомого чоловіка, а доти, для користи вашого краю, встановляємо уряд (Малоросійську Колегію), що має наказ усе'робити по інструкції. Справа спинятися не буде, а тому про сі вибори Гетьмана докучати не належить". Не вдовольнив сей \каз старшину, а Колегія, тим часом, давалася добре в знаки „наложениям несносних поборов", як каже тогочасний свідок, та важкими постоями Московського війська по городах та селах України. До того ще Московський уряд поназначав, окрім одного коменданта, що вже був у Полтаві, ще трьох: у Чернигів, Переяслав та Стародуб. Коменданти сі втручалися у справи полковників, і Колегія послала указ тим полковникам, щоб вони робили як найшвидче і не одмовляючись усе, що звелять коменданти. Досі з маєтків і ґрунтів старшини не брали ніяких податків, бо з тих ґрунтів вони мали себе содержувати на своїх посадах, а тепер почали брати з них податки у Колегію. Окрім того, заведені були, по новій інструкції, усякі збори грошові за хліб та за инші речі, у царську казну. Через все се не можна було не „докучати0, і Полуботок знов, як Петро вернувся з Персидського походу, послав до його своїх послів із таким саме проханням, як і попереду. Але Царь вже намислив знищити окромність України і завести в ній такі порядки, як і у Москві. До того ще у Москві його стрів Вельямінов, котрий скаржився на те, шо Полуботок і старшина суперечать і противляться заходам його, щоб Україну з Москвою зрівняти. Через се Петро послав наказ, в которому звелено було Полуботкові, Генеральному писареві Савичу та Генеральному судді Чорнишу, передати свої справи і уряди Колегії а не гаючись їхати до Петербургу; другим же указом зроблено князя Голіцина головним начальником усього іррегулярного (непостоянного)
ЗАСІДАННЯ МАЛОРОСІЙСЬКОЇ КОЛЛЕГІЇ.
війська, а разом з тим і українських козаків. Сим вже скасувалося геть значіння Гетьмана та Генеральної старшини. Боячись, щоб з сього не вийшло якої ворохобні по-між козаками, князь Голіцин вивів усі полки українські в степ, начеб то для того, що була якась небезпека од Татар.
Як Полуботок виїхав з України, а козаків виведено у степ, Колегія зараз взялася до ревізської переписи усіх людей на Україні.
3-го серпня (августа) Полуботок із старшиною прибули у Петербург, де й подали Цареві свою петіцію (домагання). Розсердившись на таку впертість старшини, Царь послав на Україну бригадіра Румянцева дознатися, чи правда тому, що увесь народ Український просить, щоб були вибори нового Гетьмана. Крім того, йому було звелено довідатися на місці, чи не робила якої кривди та утисків народові старшина. Тими звістками, що добуде Румянцев, хотіли обвинуватити Полуботка і тих, що з ним були. Провідавши про се, Полуботок зараз вирядив на Україну військового товариша Василя Биков- ського із листом до Генерального осавула Жураковського і Генерального бунчужного Якова Лизогуба, і в листі· тому сповіщав про те„ що на Вкраїну їде Румянцев і у подробицях навчав, що і як треба одказувати. Він добре розумів, що коли захотіти, то можна роздобути які завгодно докази і на зовсім безвиновного чоловіка. А таким ні він, та й уся тодішня старшина українська, не могли вважати себе супротив народу.
Тим часом виведені проти Татар полки зібралися усі на річці Коломаку. Найстаріший і найбільш поважний по-між усіх полковників, Миргородський полковник Данило Апостол, покористувавшись·
ЦАР ПЕТРО В ПОЛУБОТКА У ВЯЗНИЦІ.
тим, що всі козаки й старшина були в-купі, написав прохання до Царя? про те, щоб стверджено було права і вольності козацькі і щоб обрано було Гетьмана. До прохання він зібрав багато підписів від старшини і козацтва і послав його у Генеральну канцелярію. Жураковський призначив везти те прохання у Петербург сотників: Самуся Галицького і Кирила Криштофенка, але Колегія, маючи потайний наказ не пускати більш ніяких послів у Петербург, не дозволила їхати й сим.
Тоді Жураковський, потай від Колегії, вирядив канцеляриста Івана Романовича, котрий і поїхав до Царя. Як-раз в той час, як Полуботок виря- жав на Україну Биковського, 10-го листопада (ноября) приїхав у Петербург і Романович з Коломацькими петіціями. Цареві він подав їх„ як той виходив з церкви св. Тройці. Прочитавши їх і побачивши велику силу підписів, Царь „з великим гнівом і лютью“ звелів генерал- маіору Ушакову зараз арештувати і посадовити у Петропавловську кріпость тих, що були в Петербурзі: Полуботка, Савича та Чорниша і усіх Українців, що були з ними (здається, се були перші політичні вязні у сій славетній твердині). Як тільки їх було арештовано, зараз поїхав на Україну бригадір Румянцев, котрому звелено забрати усі бумаги схопленої старшини. Але Полуботок вспів оповістити про се через свого челядника Миколу Лаговича, котрого послав на Україну замість Биковського. 15-го березоля (марта) 1724 року виїхав з Глухова Румянцев і, як тільки він приїхав у Петербург, зараз почали допитувати вязнів. Чогось сей раз допитували не так завзято, як звичайно, і не кончили через те, що 18-го грудня (декабря) Полуботок, котрий стояв на чолі арештованих і котрого вважали за головного діяча у сих справах, вмер у кріпості, і його поховано коло церкви св. Самсонія, що за Малою Невою.Скоро після того 28-го січня (января) 1725-го року помер і царь Петро, і Імператорицею зробилася його друга жінка Катерина І, з котрою Царь одружився у 1711 році після того, як у неї вже народилося двоє дочок: Анна у 1703 і Лизавета у 1709 р. Першу жінку свою, Євдокію Лопухину, котра в той час ще була жива, Царь запровадив у Суздальський манастирь. Там її, по його наказу, постригли у черниці ще у 1698 році.
За Катерини І, скоро після смерті Петра, Українська старшина, що посажена була з Полуботком, була визволена з кріпості, і їм звелено жити у Петербурзі аж до смерті. Генеральний писарь Савич скоро, як його випущено з кріпості, помер у Петербурзі.
На Україні усіма справами, по старому, порядкувала Колегія.
У 1726 році Верховна Потайна Рада („Верховный Тайный Cob⅛tt>u) ухвалила була обрати Гетьмана і скасувати податки, що завів був Петро, і брати тільки ті, котрі бралися з народу за Гетьманів; суди на Україні мали бути теж такі, як і були раніш, і суддями мали бути тільки Українці. Та за Катерини І сього не було зроблено.Тим часом Персидський поход не скінчився був і досі, і у квітні (апрілі) 1725-го року знов виряжено з України козаків, з наказу державного уряду. Ce була кара за те, що домагалися Українці своїх прав. У сей поход, — так званий Гилянський (країна Персійська за Дербентом) — пішло 20.000 козаків, а з ними й 2.000 (трохи не всі) бунчукових і значкових товаришів і уся гетьманська гвардія. На чолі козацького війська стояли: Генеральний бунчужний Лизогуб, полковники Кандиба та Горленко і полковий обозний Огранович. У сьому поході козакі пробули аж пять год. На другий 1726 год знов призначив був уряд вислати 10.000 козаків у Сулак, на границю Персії, а як що козаки хотять, — було сказано в указі, — то можуть одкупитися од того походу. Старшина була згодилась, а козацтво обурилось, кажучи, що вони не на те єдналися з Москвою, щоб вона постоянно вчиняла здирства. Як що треба воювати, то вони не від того і з охотою підуть, а одкупуватися грішми од бою козацтво не звикло і не хоче. Про сю одповідь оповістили уряд, але уряд звелів узяти З KO-