КНЯЗЬ ПОТЬОМКИН ТАВРІЙСЬКИЙ.

У 1770 році, коли Запорожці стояли під Очаковом, познайомився з ними могутній князь Потьомкин, і заманулося йому, - так, примхи ради, — пристати у братчики до товариства війська Запорожського.

КНЯЗЬ ПОТЬОМКИН ТАВРІЙСЬКИЙ.

ського куріня, з прізвищем Грицька Нечоса. Сей князь Потьомкин, любчик Цариці, чимало рук приложив до того, щоб зруйнувати Січ Запорожську.

Після того, як звойовано було Крим, Потьомкина найменовано було Новоросійським Генерал-Губернатором. Щоб заселити той край, він почав будувати нові городи по степах Запорожських і в Криму, котрі після зруйновання Січі були повернуті у казну. Так, за його збудовано: Херсон, Катеринослав, Миколаїв і Севастополь.

У 1783 р. звойовано було Очаків і Хаджібей (теперішня Одеса). Чимало допомогли в сій справі Запорожці, — ті, що після зруйно­вання Січі не пода­лися у Туреччину і з них складено було так зване „військо вірнихкозаків“, зпер- шими своїми кошо­вими Сидором Бі­лим та Харьком Че­пігою.

Коли вже російські порядки були заве­дені по усіх краях, Потьомкин звернувся до Цариці з прохан­ням, щоб вона приї­хала та подивилась на свої нові землі. Дуже бучно і з ве­ликою ватагою при­бічників вибралася Катерина у 1787 р. в дорогу до Київа. Там її дожидали ве­ликі роззолочені бай­даки, на котрих побудовані були цілі палаци. Сівши на ті байдаки, попливла цариця Дніпром до Херсону. У Каневі її стрів Польський король Станіслав-Август Понятовський, клопочучись за своє власне становище і за становище свого пошарпаного королівства. Далі, біля Кодака її стрів Австрійський цісар Йосип П, спільник цариці Катерини. З ним вона у Новому Кодаку зробила закладини великого міста, ко­тре найменувала Катеринославом.

Подорож Цариці у Крим була незвичайна: на береги Дніпра зда­лека зганяли народ, і він у празниковому убранні, коли пливли коло берега царські байдаки, мусів вітати Царицю, вклоняючись і голосно

вигукуючи з усієї сили:,,ypa!^w. Ce була для Українців незвичайна но­вина. Тим часом військо стрічало Царицю по всіх городах. Потьомкин переодягнув кілька колишніх Запорожських козаків лоцманами на цар­ські байдаки, щоб провести їх Дніпром та через пороги, а кілька сот, під проводом одного з тих старшин Запорожських, що не пішли за Дунай, Сидора Білого, проводили царський поїзд берегом, виграваючи кіньми і дивуючи Царицю та її прибічників своєю одвагою, сміливі- стью та прегарною, хвацькою їздою на конях. Користуючись тим, що Царицю козаки дуже вразили, Сидір Білий із другими старшинами по­дали їй у Кременчузі прохання про те, щоб було вернуто Запорожцям їх колишні вольності і щоб знову можна було зібрати славне військо Запорожське. Цариця ласкаво зглянулася на те прохання, і справді через який час, коли почалася війна з Турцією, засновано було ко­зацьке військо, що прозивалося „військо вірних козаків". Проїздячи суходолом по землях колишніх Вольностей Запорожських, у супро­воді козаків, Цариця, ми­наючи зімовник Білого, що стояв у Вербовій балці на річці Bicyні (тепер у Херсонському повіті, су- межно із Кривим рогом), подарувала була се місце і землю навкруги Білого на знак своєї ласки до нього; але він не захотів прийняти той подарунок: ніяково, мабуть, було За­порожцеві забірати у вла­сність товариську землю. Тоді, замість того, дадено

ОЧАКІВ ПРИ КІНЦІ XVllI ВІКУ.

йому табатирку, оздоблену дорогим камінням. Коли Цариця верталася до Петербургу, то Запорожці, із Білим на чолі, знов проводили її аж за річку Псьол.

Наслідком подорожі було те, що Цариця захотіла оселити про­сторі степи Запорожські, котрі загарбано було після зруйновання Січи та звоювання Очаківських та Буджацьких земель. Для того вона за­кликала кілька десятків тисяч колонистів з Німеччини. Вони й засіяли ті степи своїми колоніями. А щоб Німці охітніще оселяли ті землі, то уряд надавав їм багато вільгот. І от землі, за які пролито чимало ко­зацької крови, стали власністью чужинців, а ті, що їх боронили і по­ливали своєю кровью, мусіли поневірятись по чужинних степах, по чужих краях за Дунаєм та на Кубані.

Про становище Лівобічної України (Гетьманщини) ми вже доволі знаємо, — воно було, як ми бачили, не дуже веселе, і утиски уряду Російського надто давалися в знаки. Ще гірше було у Правобічній Україні, котру Петро І по Прутській умові мусів був віддати під владу Польської держави. Поки, за часів Палія, Поляки боялись козаків — чимало їх навіть у Польщу повтікало — доти на Вкраїні Правобічній жити було вільно. А тепер вони знов насунули туди і знов почали заводити свої старі розпорядки, встановляти свої закони. Щоб засе­лити сей край і землі, куди вони знов поверну­лися, пани польські та шляхта почали закликати людей на свої землі і да­рували їм на тридцять літ вільне життя. Увесь сей час люде повинні були робити тільки на себе і нічого власникові землі не платити, — ніяких по­датків. Сила народу з Лі­вобічної України поквапи­лось на сю принаду. Су­нули вони на Правобе- ріжжя, і спустошений край сей миттю залюднів. По степах постало багато сел; через вольності, що даро­вано було новим посе­ленцям, вони стали зва­тися „слободами“. Але ми­нули ті тридцять літ, і польські розпорядкизнову скрізь проявилися.

ватаги сих Гайдамаків збіралися і купились коло своїх ватажків; з них за ті часи на Україні вславилися були: Верлан, що орудував у Бра- цлавщині, Скорим, Запорожець Грива, Харько, Іванець, Мамай та Жила, а у Галичині — Олекса Довбуш; про нього складено багато пісень у Галичині, що співають і досі. Довбуш сей придбав собі великої слави у Галичині своєю добрістью до бідних, своєю сміливістью та одвагою; багаті крамарі та Жиди-окономи, та орандарі боялися його й духу, бідні ж люде любили його і часто переховували його у себе. Окрім Галичини, він показувався і у Чорній горі, у Волощині, в Угор­щині та на Покутті. У 1745 році у селі Космачах його вбито: кажуть,

ГАЙДАМАЦЬКИЙ ВАТАЖОК МАМАЙ (стародавній малюнок).

що зрадила його полюбовниця, Стефаниха Дзвінчиха, але його вбив Дзвінка, коли Довбуш прийшов рішати спір між Дзвінкою а його тестем о придане. Та з Довбушом не перевелися опришки у Галичині: у 1750 р. орудували там Гнат Боюрак, Гриня Мартинчук, Іван Бойчук і другі.

Саме тоді у Польщі, після смерті короля Августа 11, було без- королівья. Поляки розбилися на партії: одні, так звані конфедерати, стояли за те, щоб королем настановити Станіслава Лещинського, а другі встоювали за Августа 111.

Щоб боронитися од Гайдамаків та воюватися із своїми супроти­вниками з ворожої партії, пани по своїх замках позаводили надвірні козацькі полки; у ті полки набірали вони козаків з своїх селян та тих, хто йшов у козаки. Поки такий козак служив, він був вільний з усією семьею своєю од панщини та од усяких податків.

У одному з таких полків князя Четвертинського у 1734 році сот­ником був Сава Чалий, родом з міщан містечка Комаргорода. Гайда­мацький ватажок Верлан нахилив його на свій бік, і він з своєю сот­нею пристав до Гайдамаків та орудував з ними проти панів, але вже у 1736 році він знов перейшов до Поляків і його настановлено пол­ковником. У 1738 році Чалий перейшов полковником надвірних коза­ків у Немирів, маєток коронного Гетьмана Йосипа Потоцького, котрий вславився своєю лютістью до своїх посполитих. Здоганяючи у 1740 році Гайдамаків, Чалий ускочив із своїми козаками у Запорожські землі, поруйнував їх городи на р. Бузі, розігнав запорожську сторожу, спалив церкву і пограбував зімовники. Але на другий год гайдамаць­кий ватажок, Запорожський козак Ведмедівського куріня Гнат Голий, котрий із своєю ватагою ще з 1737 року сидів кошем у Чорному лісі, тяжко покарав його за ті його вчинки проти Гайдамаків і Запо­рожців: саме на Різдво 1741 року він обступив хату Сави у селі Сте­пашках і вбив його.

Гайдамацькі напади і наскоки на польських панів тяглися безпе­рестанку аж до 1750 року, коли знов счинилося нове страшне гайда­мацьке повстання. Київське та Брацлавське воєводства трохи не усі, як єсть, були в руках гайдамацьких. Гайдамаки взяли і поруйнували такі значні міста, як Умань, Винницю, Летичів, Хвастів та Радомисль. Але найдужче повстання було у 1768 році, і прозивається воно „Ко­ліївщиною" (від слова колій, — той, що коле).

Таким способом, Гайдамаки почали боротися не тільки проти панів, але й за свою віру. Петербурський уряд, котрому любо було дивитися на всякі непорядки у Польщі, бо од того йому буде краще, став допомагати діссідентам, послав своє військо в середину Поль­ської держави, і з його намови та допомогою склалася так звана „Радомська конфедерація", котра й почала обороняти діссідентів. Проти неї у місті Барі на Поділлі засновалася друга конфедерація — Бар- ська. Конфедерати розпочали люту боротьбу, і в Польському коро­лівстві настало справжнє безладдя. Гайдамаки, до котрих приставало багато селян, тим часом здобувалися на більшу силу та ще дуже по­чали ширити свою роботу. Чимало допомагалб їм і православне ду­ховенство. Ігумен Мотронівського манастиря Мельхиседек Значко- Яворський брав поважну участь у повстанні православного люду на Правобережній Україні; найголовніщий ватажок гайдамацький Максим

АРХИМАНДРИТ МЕЛЬХИСЕДЕК ЗНАЧКО- ЯВОРСЬКИЙ.

ЗАПОРОЖЕЦЬ МАКСИМ ЗАЛІЗНЯК.

Залізняк часом довгенько проживав у Мотронівсько- му манастирі і з ігуменом його був дуже добрий.

Ще зімою почали по- кліічати, що багато людей з Запорожжя, по одиначці і цілими купами, перехо­дили з Лівобічної на Пра­вобічну Україну. Причину того стало знати по ве­сні. Двісті Запорожців з’я­вилося у маєтку князя Любомирського; до них пристало кілька десятків тисяч селян, узброєних хто що запопав: кому не стало зброї, той йшов із косою, вилами, ломакою, то-що. Повстання обхопило усю Польську Україну, котра тільки й мріяла про те, щоб визволитись з-під Ляхів та знову сполучи­тися із Лівобічною і по­чати спільне життя. Чи то ж так давно, за Па­лія, козаки вільно гуляли по Правобережжю, а поль­ське шляхетство не нава­жувалося згадати про якісь свої права на Україні? Усе те ще не вмерло в памяті народа, а тяжких поряд­ків польських не ставало вже снаги терпіти. Запо­рожці, як бачимо, теж спочували повстанню, по­магали і були проводи­рями в ньому. На чолі його стає Запорожський козак Максим Залізняк, справжній Січовик, чоло­вік сміливий, дотепний, бувалий у всяких буваль­цях. Він не квапився на гроші, коли нападав та грабував панські маєтки, і з охотою роздавав їх тим, хто допомагав йому.

Тепер, коли справді утиски ще дужчі стали, а до того Барські конфедерати почали вимагати од народу Українського грошей, харчів, паші для коней та иншого, чого їм було треба, та ще, до того, по­кликали собі до помочі Татар, — терпець народові увірвався, і пов­стання схопилося по всьому Правоберіжжю і розіллялося по ньому крівавими річками. За кілька тижнів полумья козацького повстання обняло усю південну Київщину, Брацлавщину та Поділля. Шляхта та

ГАИДАМАКИ ВИСТУПАЮТЬ В ПОХОД.

Жиди кинулися по городах та панських замках, шукаючи захисту; най­більше їх згромадилося в Умані, головному місті в маєтності графів Потоцьких. Умань обсипаний був валами та ровами і мав тридцять дві гармати, і для оборони — скілька сот жовнірів та кілька тисяч надворніх козаків. Не диво, що Поляки та Жиди з переляку тікали світ-за-очі, — Гайдамаки не милували своїх гнобителів і для остраху у одному місті на крокві спаленого костьолу повісили ксьондза, Жида і собаку і під ними прибили такий підпис: „жид, лях та собака — усе віра однака“. Багато треба зазнати лиха, щоб дійти до такої злоби, і тепер ті, що довели людей до сих страшних нелюдських вчинків, тремтіли з переляку та шукали захисту за мурами замків, котрі вва­жали міцними.

Залізняк тим часом стояв з своїм табором під Чигирином. Звід­тіль порозсилав він свої універсали — закликав Українців одностайне стати на оборону своєї віри, свого краю і за визволення з панської неволі. Од московського війська, котрого багато було на Польській Україні, він не сподівався ніяких заходів проти себе, бо вважав, що й вони прийшли допомагати православним, а з польським військом, він певен був, що й сам упорається. Як один чоловік — одгукнулася

ГАЙДАМАКИ СЛУХАЮТЬ КОБЗАРСЬКОЇ ДУМИ.

на його універсали мало не вся Польська Україна, і під його рукою зібралося велике гайдамацьке військо, що звало себе коліями. З ним він рушив на Лисянку, узяв се місто, перебив усю шляхту, що там сховалася, а надворні козаки, котрі мусіли боронити се місто, зараз перейшли до його. З Лисянки Залізняк рушив на Умань. Перелякана шляхта та Жиди зачинилися в замку, — надіялись на його гармати та військо. Залізняк підійшов до містечка Соколівки, взяв його і там ота­борився; проти його з Умані тамошній губернатор (управитель) Мла- данович вислав надворних козаків, під проводом полковників Магну- шевського і Обуха і сотників: Гонти та Уласенка. По-між уманських

надворних козаків чимало було таких, що приятелювали з Гайдама­ками. Мабуть, у сю ніч і Гонта бачився з Залізняком і погодився при­стати до його, бо в душі він спочував тому, чого домагався народ; він так само, як і усі, мріяв про те, щоб оновити скасовану на Поль­ській Україні козаччину, прогнати панів і шляхту та знищити унію.

Гонта був родом з села Росошок (тепер у Липовецькому повіті в Київщині), Ce був гарний на вроду, добре освічений чоловік. Воє­вода Салезій Потоцький, котрому належав Умань, любив сотника Гонту і зробив його при собі довіреним чоловіком. Гонта був при ньому із своєю сотнею і в Галичині, і два роки сторожив там у замку По- тоцького; за два походи, в котрих Гонта був з ним, він дав йому грамоти на два багатих села: його рідне — Росошки і суме- жне — Орадовку, — дав йому у доживоття. Як ба­чимо, Гонта не мав нія­кого приводу бути невдо- воленим, і як що пристав до Залізняка, то тільки через те, що мріяв про визволення ПравобічноїУ- країни з - під польської влади і католицького гні­ту. Він покладав надії, як і Залізняк, що у тому ви­зволенні допоможе Росій­ське військо, котрого під той час було багато у Польщі.

Погодившись 3 Заліз- УМАНСЬКИЙ СОТНИК ІВАН ГОНТА, няком, Гонта, а з ним і другий сотник Уласенко, з усіма уманськими козаками пристали до Гайдамаків і прогнали од себе полковників Обуха і Магну шевського, котрі втікли за російську границю.

18-го червня (юня) о-південь Гайдамаки з козаками підступили до Уманя і стали здобувати його штурмом. Тридцять годин одбива- лася шляхта, але нарешті не встояла проти величезної сили Гайдама­ків, і вони увійшли у город. Два дні вони з козаками лютували в місті. Усіх, хто шукав захисту в Умані: панів, посесорів, окономів, ксьон­дзів, уніятських попів та Жидів, вирізали до-ноги, багато згубили жі- нок і дітей.

За ту страшну різанину вигублено в одному місті Умані не одну тисячу душ. Упоравшись із сією справою, Залізняк почав купчити ва­таги і загони селян і, під проводом ватажків з козаків та Запорожців, посилав їх у Брацлавщину, Київщину, на Поділля і на Полісся, з на­казом виганяти або вигубити скрізь шляхту і уніятських попів, котрі не схотять пристати на православіє.

Тим часом в Умані скликано було раду, на котрій Залізняка про­голошено Гетьманом України, а Гонту — Уманським полковником. Хто його знає, на чомуб скінчилося те народне рушення, як би Поль­ський уряд, переляканий тими подіями, не звернувся за допомогою до цариці Катерини. Катерина з радістью одгукнулася на те, бо те ру­шення було небажане і не- безпешне і для самої Росій­ської держави.

З Петербургу був при­сланий наказ до генерала Кречетнікова, котрий на той час командував російським військом, що роскиданебуло скрізь по Польській Україні. Кречетніков як-раз тоді об­лягав ватагу конфедератів у Бердичеві. Як тільки прий­шов до нього наказ, він ви­слав до Уманя полк Дон­ських козаків під проводом їх полковника Гурьєва. Пі­дійшовши до Уманя, Гурьєв отаборився поруч із табо­ром Залізняка і, вдаючи з себе приязного до Гайда­маків, присоглашав Залізняка

Жінка сотника Івана гонти. і Гонту пристати до росій­ського війська, щоб разом орудовати проти конфедератів. Такі приятельські розмови тяглися кілька день, поки до Гурьєва на підмогу не прийшов ще один полк піхоти. Тоді він закликає до себе Залізняка, Гонту та старшину ко­зацьку на бенькет, котрий він робив начеб то з приводу того, що на поміч їм прийшов ще полк піхоти. Тим часом Гурьєв той наказав своїм Донцям частувати як найкраще Українців і, поки вони частува­тимуться, крадькома захопити увесь їх військовий припас і загнати далеко в степ їх коні. Коли гості саме добре гуляли, Гурьєв подав гасло, кілька узброєних Донців ускочило в палатку і повязали стар­шину, а піхота московська із останніми Донцями ту-ж мить несподі­вано кинулась на безоружних козаків, хапала і вязала їх і забивала у кайдани. Де-хто з Українців встиг утікти, але до рук Гурьєва попало

більше як 900 козаків і уся їх старшина, — на ранок українського табору як не бувало. Гурьєв своїми руками дуже побив звязаного Гонту, а тоді звелів Залізняка, Гонту і усю старшину бити нагаями перед своєю палаткою; кожному з них одлічили по триста ударів. Але сього мало: Гонту бито після того увесь час, поки він був у мо­сковському таборі, ще по тричи на день, а полковник Гурьєв з раді- стью показував його шляхті, котра з’їздилася навмисно до нього, щоб на власні очі побачити Гонту. Бідного ж мученика держали у навми­сне за-для того викопаній ямі; усе тіло його було вкрито ранами. Жінку і чотири доньки Гонти було схоплено і прилюдно бито їх різ­ками, а потім заслано; син же його утік із сотником Уласенком у Мол­давію. Усе добро Гонти забрав собі генерал Кречетніков. Після кілька­денної такої муки і знущання, Гонту з иншими козаками і посполи­тими (селянами), котрі були з Польської України, оддано Польському

ГУРЬЄВ СХОПЛЯЄ ГОНТУ ТА ЗАЛІЗНЯКА.

урядові, і під караулом одвезено до головної воєнної кватирі поль­ської (вона була в той час у селі Сербах коло Могилева на Дністрі); Залізняка-ж, Запорожців і козаків з Лівобережної України одпрова- джено до Київа і, до суду, замкнено у Київо-Печерській кріпості.

Найстарший начальник польського війська тоді був граф Бра- ницький. Судова комісія, котру він визначив, присудила: 700 чоловіка повісити по ріжних селах України, а старшину покарати найлютішими карами — „для приміру“ — як одписує Браницький Королеві. Та проте він нарешті помилував кілька сот засуджених на шибеницю людей, а замість того заслав їх на роботу у Камінецьку та Львівську кріпості. Що-до Гонти, то його присуджено ось на яку люту кару: перших десять день кат повинен був вирізувати що-дня з його спини пасмо шкури, на одинадцятий день одрубати обидві ноги, на дванадцятий — обидві руки, на тринадцятий — вирвати серце і на чотирнадцятий — 23*

одрубати голову і шматки його тіла прибити до шибениць по чотир­надцяти містах України. Браницький зменшив сю кару і звелів стяти голову Гонті вже на третій день, а все инше, до чого його присужено, робити вже на трупі; дотого йому одрізано було язика, бо боялися, щоб він чогось не виявив. Ось як описують очевидці ту страшну кару. „Гонта вийшов з лицем веселим і спокійним... Кат одірвав йому пасмо шкури, кров бризкнула, але на лиці Гонта не одмінився. Після того, як оддерто було друге пасмо, він промовив: „от казали, що буде бо­ляче, а воно й крихти не болить!“ Один з товаришів (офіцерів) пан­цирної корогви, котра стерегла Гайдамаків з-вечера перед карою, звер­нувся до Гонти та попро­сив, щоб він подарував йому що-небудь на спо­мин про останні хвилини свого життя. „Добре“, — одмовив Гонта — „нага­дайте лиш міні завтра: я вам подарую пояса“. Усю ніч товариш той мріяв про золотий пояс і, як вивели Гонту на кару, підійшов до його і сказав: „пане полковнику, дозвольте нагадати вам про обіцяний пояс“. — „Я не забув“, — одказав Гонта і з погор­дою усміхнувся, — „пер­ше пасмо шкури, що здере з мене кат, нехай буде вам за пояс“.

Так вмірати можуть тільки люде, котрі твердо вірять, що на їх боці правда, що діло їх пра­ведне ; так вмірати можуть тільки щирі діти свойого краю, котрі не бояться терпіти за нього усякі, хоч би й такі пекельні муки, як ото випали на долю Гонти, — в надгороду їм зостається те, що рідний край ніколи їх не забув, як не забула Україна й Гонти, хоч тому ми­нуло вже більш сотні літ.

Що до Залізняка і 73 чоловіка його товариства, то ми знаємо, що, після суду, їх з Київо-Печерської кріпости заслано до Сібіру, але дорогою у Харьківщині, біля містечка Ахтирки, вони були втікли з-під караулу. Та скоро їх знов спіймано, люто катовано батогами і таки заслано на Сібір.

Коліївщина — се останнє вже гуртове народне рушення на Укра­їні за свободу, за своє визволення з-під чужої кормиги, чужої влади, — се був останній прояв довговічньої боротьби самого народу за свою волю. Хоч думка і бажання вернути козаччину прокидалися по-декуди на Вкраїні і пізніше, — у 1812, 1856 і 1877, і навіть у 1896 і 1904 рр„ але всі такі спроби робилися не на національному ґрунті, не викли­кали ніякого співчуття, були приборкані і зникали так само скоро, як і виникали.

Тим часом Франція і Австрія побачили, що Росія самовладно порядкує у Польщі. І от, щоб як-небудь одвернути її увагу в инший бік, підмовили вони Турцію, щоб вона розпочала з Росією війну. Приводом до того був ось який случай. Коли Залізняк та Гонта по­рались в Умані, один загон Запорожців і Українців напав на містечко Балту. В Балті одна половина города належала Польщі, а друга — Турції. Не розбіраючи, яка польська, а яка турецька сторона, козаки перебили там багато народу. Турція розгнівалася за се, і хоч уряд Російський і впевняв Її, що він про те нічого не знав — не відав, проте Турки посадили в тюрму російського посла у Константинополі. Через се Росія й мусіла була розпочати війну. Поки ся війна тяглася, Пруський король Фридрих Il робив своє діло: бачучи, що в Польщі безладдя, що російське військо на війні у Туреччині і що усі держави у Європі звернули увагу на ту війну, — нишком увів своє військо у Польщу і пройшов з ним мало аж не до Варшави. У Польщі не було війська, і останні сили вона витрачала в усобицях та чварах, — тим-то вона й обернулася за допомогою до Франції. Король фран­цузький забезпечив її, що нічого лихого не буде з того, що пруське військо зайшло у Польщу, і що Австрія, коли буде треба, допоможе Полякам. Коли се й австрійське військо несподівано перейшло поль­ську границю і зайняло Західну Галичину. Обурилися Поляки найбільш на свого короля Станіслава, котрого не любили, і хотіли посадити його в тюрму, але він якось утік. Ся подія дуже збентежила царські двори в Європі, і Прусія ще дужче стала домагатись, щоб зайняти польські, сумежні з нею, землі. А як Росія позичила в неї гроші на війну з Турками, то вона тепер намагалася, щоб гроші ті було їй вер­нуто польськими землями. Не приставала зразу на се імператориця Катерина, — їй любо було самовладно порядкувати у цілій Речі По­сполитій (Польщі) — і зовсім вона не бажала приймати до спілки су­сідів, та наостанці мусіла погодитись на тому, щоб поділити Польщу по-між сусідами. Проти такого шматування повстала була цісарька Австрійська Марія-Тереза і навіть задумала була разом з Турцією спинити те паювання, та як-раз Росії пощастило у Турецькій війні. Тепер на Турцію вже годі було покладатися, — осталася Марія-Тереза сама, і через те пристала на той розбір Польщи. Ce був перший по­діл Польщи — 5 серпня (августа) 1772 року. По ньому до Росії одій- шло: Інфляндське воєводство і Біла Русь аж по ріки Двину, Дручь і Дніпро; до Прусії — Вармія і королівські Пруси аж до р. Нотиці; до Австрії — частина Малопольщи і Галичини, крім Кракова.

Чужоземні війська увійшли у зайняті частини Польщи, і сейм мусів ствердити той розділ. Але Поляки не могли спокійно дивитися на розпад свойого краю і, побачивши, що все лихо йде од безладдя,

ГЕНЕРАЛ КРЕЧЕТНІКОВ НА УКРАЇНІ ОПОВІЩАЄ МАНІФЕСТ.

котре панувало у Польщі, замислили завести у себе констітуцію. На чолі партії, котра хотіла, щоб Польща оновилася, став граф Гнат По- тоцький, і констітуція була ухвалена і ствержена 3-го травня (мая) 1791 року. Настав новий лад у Польщі, але зараз найшлися незадо- волені новими порядками і тим, що на сеймі заборонено було вигу­кувати звичайне у польському сеймі „veto" („не позволяю!”. Сим одним словом колись кожен шляхтич міг зірвати яку завгодно поста­нову сейму. Ci невдоволені вже на другий год скупилися у конфеде­рацію; на чолі її стали Фелікс Потоцький та коронні гетьмани Бра- ницький і Ржевуський, котрі обернулися за допомогою до цариці Ка­терини. Цариця вислала своє військо їм на поміч, а проти них висту­пили : племенник короля Іосиф Понятовський і генерал Тадеуш Ko- стюшко, але російське військо їх розбило. Катерина присилувала ко­роля Станіслава зректися констітуції і пристати до конфедератів. Тоді, за згодою Прусії, зроблено другий розділ Польщи — 23 січня (ян­варя) 1793 року, і по ньому Росії досталася решта Білорусі, Поділля Полісся і Волинь, а Прусії: Велико-Польща, Куява і Мазовія; Австрія не брала участі у сьому розборі. Щоб ствердити сей розділ, Росій­ський уповноважений у Варшаві Сіверс повинен був вговорити сейм, щоб він його ствердив. Сейм зібрався у Гродні, але що його не пи­тали, не хотів нічого одказувати і завзято мовчав. Тоді Сіверс сказав, що не випустить з залі a-ні короля, a-ні депутатів доти, поки вони не почнуть говорити. Пройшло чимало часу. Вже й північ минула, вже й перша, друга, третя година, — ніхто ні пари з уст. Тоді якийсь депутат з Кракова Анкич промовив: „мовчать— то знак, що згодні”. Сеймовий маршал Білінський поставив тоді сеймові таке питання: „Чи згоден сейм на те, щоб сеймова комісія підписала сей розділ?” А як знов ніхто нічого не одказував, то було записано так: „Сейм усіми голосами зробив постанову, щоб підписати розділ Польщи”. 25-го жовтня (октября) 1793 р. постанова ся була підписана. Сейм сей про­звали „німим”. Але ще до його постанови генерал Кречетніков розлі­пив скрізь по містах та містечках маніфест Цариці про те, що Поль­ську Україну приєднано до Російської держави. Тим-то, чи говоривби він, чи мовчав — було все одно.

Саме тоді у Франції була революція, котра добре таки збенте­жила тогочасних монархів. Відгукнулася вона у Польщі новим повстан­ням, котре почалося у Кракові в березолі (марті) 1794 року під про­водом того-ж таки Тадеуша Костюшки. Повстання те швидко обхо­пило всю Польщу. Костюшці по-первих поталанило розбити російське військо під Рославицями, але Прусія зараз увела у Польщу 40.000 вій­ська, а Росія вислала своє військо під проводом генерала Суворова та Ферзена. Під м. Мацієвичами Костюшка було розбито і узято у по­лон, а Суворов підступив до Варшави, узяв її і у передмість!’ її Празі вибив більш 12.000 жителів, — не дивлячися, чи старе, чи чоловік, чи жінка, — за те, що завзято не піддавалися. Короля Станіслава-Августа узято і одпроваджено у Гродно. Там він зложив свою корону і про­бував аж до смерті Катерини. Імператор Павло І перевів його до Пе­тербургу, і він там жив аж до смерти, а Польщу спільники поділили по-між себе у-третє по Петербурських умовах, що складені були 3-го січня (января) 1795 р.

Так кончилося політичне життя Польщи. Оглянемось тепер, що сталося після тих розділів з приєднаною до спільників Україною. Як бачимо, вона упала до рук Російської та Австрійської Імперій. А чи-ж краще стало життя людям? У Австрії, як і у Росії, в той час най­більшу силу мала шляхта та поміщики, і як не стало Польського уряду, то панству ще вільготнійше стало, бо тепер їх взяла під свою руку державна та поліцейська власть. Сього й у Польщі не бувало! Помі­щик тепер мусів бути сам „поліцмейстером“ у своїх ліаєтках, як мов­ляв імператор Павло. А коли пана обороняли та стерегли і воїнські команди і усяка адміністративна власть, то він собі жив зовсім без- пешно і не мав ніякої потреби вважати на те, що підвладні йому крепаки чогось ремствують там. Шляхта, котру порозгонили були Гай­дамаки, тепер верталася знов на Україну весела, і скрізь у обох дер­жавах їй до помочі ставала адміністрація (начальство), а коли треба, то й військо. Правда, за цісаря Іосифа II (царював він од 1780 до 1790 р.), у Галичині було зроблено де-які полегкості крестьянам і хоч трохи приборкано свавільство полаіщиків, та не на довгий час, бо після смерті Іосифа знову вернулися старі порядки. У Росії, за Павла І, ко­трий був невдоволений довгим царюваннялА Катерини і з радістью нищив усе, що вона позаводила, теж сподівались полегкостів, і Царь справді навіть хотів вернути на Україні гетьманство і козацький устрій. Та сі заміри його не справдилися, бо він процарював тільки 5 год і у 1801 р. його задушили прибічні царедворці, невдоволені на нього за його палку, нетерплячу вдачу, а як коли, то й немилосерді та не- помірковані вчинки. Проте на Правобережній Україні власть панська над кріпаками була така велика, що a-ні в Галичині, a-ні у Східній Україні — колишній Гетьманщині — ніколи не бувало. Російські уря­довці (чиновники), котрі заступили усі посади на Лівобережжі, були дуже невисокого розбору; хабарі, підкупство і сваволя — були всьому голова. Горді пани польські та шляхта були тому раді, і за наймен­ший непослух який кріпаків, страшенно їх карали та гнітили, бо панам не було кого боятись, коли й справники і инша полиція була куплена їми. Тільки після нещасливого польського повстання у 1831 році уряд трохи припинив панську сваволю та присилував панство, щоб воно зглянулося на кріпаків і зробило де-які, — незначні, правда, - по­легкості. Отак, як бачимо, Українському людові не стало легче од того, що власть над ним перемінилася, а скрізь стало багато тяжче життя, бо панська власть над кріпаками стала ще міцніща. І стогнали сердешні люде од гніту того і у Галичині, і на Поділлі, і на Волині, і у Київщині, і у колишній Гетьманщині та по колишніх вільних сте­пах Запорожських.

∙ooQ∞--------------------------------------------------------------------------------------

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ.

Тим часом Січ Запорожська доживала останні свої дні. 1 те, що Послідні Запорожці допомагали Гайдамакам у Коліївщині, і те, що постоянно маси Сїчи змагалися вони за власну землю та за те, що уряд Російський само- Запорож владно заселяв їх землі усякими чужинцями; сварки з-за землі з тими ^cbκo,∙ чужинцями, а на Сході — із Донськими козаками за те, хто має право ловити рибу на річці Кальміусі; скарги Запорожців на ті неправди та нагадування про універсали Гетьмана Хмельницького і инші, — усе те допекло урядові у Петербурзі, і там положили — скасувати Січ Запорожську, бо здавалося, що тепер славного війська Запорожського зовсім вже й не треба. Крім того, бентежило уряд ще й те, що от є така вільна, з власними своїми порядками, воєнна республіка, котра зовсім не вважає на ті порядки, що заведено по всій великій дер­жаві; до того ще, се бурхливе і невгамовне товариство кожну мить могло вистачити 15 і більш тисяч вояків, — кожен з них вартий де­сятьох, — і може наробити великого клопоту. Сього дуже боялися у Петербурзі і почали ото вигадувати усякі провини та шкоду од За­порожців, таке навіть, що ніколи його й не бувало; дорікали, напри­клад, Запорожцям за те, що по їх статуту не можна було ніколи же­нитися, тоді коли таке саме у чужинців дуже вихваляли і навіть да­вали чималу грошову допомогу товариству Мальтійських Лицарів, ко­трі мали такий самий статут, як і наше славне Низове Лицарство, та тільки Мальтійське не здобуло собі ні тієї слави і не зробило стільки користі рідному краєві, як Запорожці. Одно слово, як схоче дужий зробити з чорного біле, то й зробить. Ce добре розумів Кошовий отаман Петро Кальниш і, як чоловік розумний, добре бачив, що час настав инший; що одколи кончилася постоянна війна та наскоки на Татар і Турків, а часом і Ляхів, одне рибальство та ловецтво не про­годує товариства; окрім того уряд нахабно одбірав Запорожські Золь­ності (землі), то й сьому лихові треба було якось запобігти; жити так у Новій Січі (на р. Підпольній), як жили Запорожці раніш по инших своїх Січах, не можна було. То Кальнишевський і став оселяти землі Запорожські виходцями з України, котрих багато приходило на Запо­рожжя з Полтавщини, Київщини, Чернигівщини, Поділля, Волині, на­віть із Галичини, і через кілька вже років степів Запорожських не можна було впізнати: де колись висока тирса хвилювала на пекучому сонці, тепер простилялися роскішні лани, поорана віковічна цілина да­вала великі врожаї, — і навіть склалася у Запорожців така приказка: „Як був кошовий Лантух (у 1750 р.) - не було чого всипати у лан­тух, а як став кошовим Кальниш, то з’явилися паляниця й корж і книш“.

Чутка про те, що в Петербурзі замишляють щось недобре проти Січи, дуже збентежила Запорожців, і до Петербургу зараз вирядили послів: писаря Антона Головатого, Сидора Білого й Лонгина Мощен- ського; доручили їм клопотатися про землі й вольності Запорожські, а для того дали їм: універсали Богдана Хмельницького 1655 року, Білоцерківські умови 1667 р. і випис з констітуції сейму 1717 р. та инші; окрім того доручили скаржитись на генерала Воейкова, тодіш­нього Новоросійського губернатора, котрий багато чинив кривди За­порожцям; до всього того, посли повезли з собою подарунки усяким особам, що можуть у пригоді стати: шалі турецькі та перські, килими, Дамаські тканини, вина, дорогого овощу, хутра, бочки цедрового соку, наливок, меду і такого иншого; ковбас, сала, баликів, шамаї, рибця, уславленої Дніпрової щуки зімової свіжопросоленої, україн­ських коней з дорогими сідлами черкеськими та у чабраках, а дотого повезли ще й грошей. Але все се мало помогло, і посланці одписали на Запорожжя з Петербургу так: „Тут добре вміють брати, але од- мовляються щось робити, бо, мовляв, ніхто нічого не знає і помогти у нашій справі нічого не може. Чутка йде, що хотять поділити наші

ОСТАННЯ РАДА НА ЗАПОРОЖЖІ.

землі по-між Петербурськими великими панами, як писано у Писанії: „1 розділиша ризи його і меташа жребій“.

Бачучи, що зверху не дуже приязно дивляться на Запорожців, менші урядовці давай і собі насміхатися з їх посланців. Так, на обіді, котрий Цариця звеліла справити Запорожським послам, їм подали до страви ложки з такими великими держаками, що чоловікові ніяк не можна було донести їх до рота. Тоді Січовики почали годувати ними один одного, самі з того глузуючи. Якісь два поважних царедворці, проходячи поміж столами, зупинилися і один з них спитав у другого по французьки, — бо думав, що козаки сієї мови не второпають:

— „1 де сей дурний народ родиться ?“

— „Звісно, у їх дурацькій хохландіГ — одказав 'другий. Близчі Запорожці, почувши таке, переморгнулися по-між себе і почали го­лосно, щоб ті пани чули, таку розмову:

— Ой-ой-ой, брате мій, та й панів же тут яка сила!

— Та все які великі, та розумні! — одказав другий.

— І де вони тільки родяться?

— Звісно, де: у Петербурзі та Москві.

— А де вмірають? — спитав перший.

— Вмірають у Сібіру та Камчатці! — одказав другий. Сим він натякав на те, що панство се хоч і велике, та не має волі й краплі, так що навіть не може сказати сьогодня, що спіткає його завтра або

РУЙНОВАННЯ СІЧИ.

де він опиниться на завтра. Закрутили пани носами, почувши таке, та й пішли геть.

Тим часом на царській раді ухвалено було скасувати Запорожжя і зруйновати їх кубло — Запорожську Січ. Справу сю доручив По- тьомкин генералу Петру Текелію і князю Прозоровскому, щоб вони як найшвидче, але потаєнці, взялися до діла. Текелій повинен був облягти Січ, а Прозоровський тим часом рушити з великим військом у Запорожські паланки і позаймати їх московським військом. На той час у Січі, так само, як і по паланках, було не багато народу. Нічого не сподіваючись, — бо ще й посли їх не повернулися з Петербургу,— Запорожці розійшлися по великому просторі своїх степів на хазяйські роботи, на рибальство, на лови, то що. Коли се на Січ, де під той час було тільки 20 гармат та не більш як 10.000 Січовиків, насунуло і облягло її з усіх боків, як-раз на Зелені свята (4 юля 1775 року), величезне московське військо. У тому війську було: 8 полків конниці, 17 ескадронів пікінерів, 10 піхотних полків, 20 ескадронів гусарів і 13 полків Донських козаків, а усього — більш як 40.000. Три дні про­стояв Текелій навколо Січи, і коли йому прислано звістку, що князь Прозоровський зайняв уже усі паланки Запорожські, він послав по­сланця у кіш і запросив старшину до себе в гості. Кошовий отаман

КАЛЬНИШЕВСЬКОГО ВИВОЗЯТЬ З УКРАЇНИ.

Кальниш, або Кальнишевський, як його писали, зібрав на раду курін­них от a Aia н ів і запитав:

— А що, панове отамани, робитимемо? Москаль у гості нас кличе. Чи підемо, чи ні? Чи віддамо 'Січ-мати москалеві, чи не від­дамо ?!

Козацтво Запорожське дуже збентежилося. Воно обурене було тим, що їх крадькома і несподівано облягли та зламали усі договори і вольності їх.

Вони счинили страшенний галас і з запалом вигукували :

— Як?! Ламати присягу?... Однімати наше кревне, — те, за що ми, батьки й діди наші, кров лили?... Та нехай Текеля приведе ще стільки війська, то ми до-ноги їх вибьємо, як мух передавимо ! Чи то ж можна віддавати Січ-мати, наше славне Запорожжя, за спасибіг Мос­калеві?! Та не буде сього ніколи! Поки світ-сонця — не буде!

Але уміркована частина старшини бачила, що нема чого й ду­мати про те, щоб оборонитися од далеко більшої сили Москалів; до того перечула вона вже про те, що така сама сила Москалів зайняла усі їх паланки, де зосталися їх жінки, діти, добро. Тим-то вони й не приставали на те, щоб давати опір Москалям; дотого-ж ще й Січовий архимандрит, отець Володимир Сокольський, почав прохати, щоб не проливали крови христіянської та з надією на Бога покорилися його волі. Отаким способом насилу вгамували більшість завзятих Січовиків,

id="Picutre 236" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup252/uch_uch7111/image/image221.jpg">

МОГИЛА КОШОВОГО ПЕТРА КАЛЬНИШЕВСЬКОГО.

і старшина пішла із хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася, що по- кірством запобіжить якої ласки од уряду. Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував і одпровадив до Петербургу. Про долю сих засланців ми знаємо ось що. Кошового Петра Кальнишевського заслано у Соловецький (на Білому морі) манастирь, і там його замуровано у казематі (льоху), без вікон і дверей, — тільки маленька щілина була, кудою йому подавали їсти. Там він, не бачучи світа божого, прому­чивсь 12 год, і тоді тільки перевели його у другий каземат і дозво­лили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було; аж уже за царя Олександра І у 1801 році, його ви­зволено. Але він тоді, вже сліпий і недужий, не схотів кидати мана- стиря і, проживши там після визволення ще два роки, вмер 23-го ли­стопада (ноября) 1803 року, на 112 році свого життя.

Військового писаря Івана Глобу заслано на Сібір, і там він помер коло 1790 року у Білозерському манастирі. Військового суддю Павла Головатого заслано у Тобольський манастирь, і не дозволено було виходити навіть і до церкви. Полковників: Чорного, Кулика, Пелеху і Порохню, Курінного отамана Головка і багато иншої старшини За- порожської засаджено по ріжних кріпостях та казематах, і там вони й кончили своє життя.

Військову скарбницю, військові зімовники, усе хазяйство та гурти старшини було взято у казну; військові отари, табуни теж-було туди повернуто, а потім роздаровано поселенцям-Грекам та Арнаутам, що оселили, запорожські землі коло Керчи. Січ і всі куріні, а по паланках усі зімовники, — усе було зруйновано до-щенту; Січову церкву по­грабували Донці, а частину її багацтва і ризницю взято у Петербург до князя Потьомкина. Землі Запорожські нахабно пограбовано і по­ділено. Потьомкин забрав собі безліч землі, — де й скільки хотів; князю Вяземському подаровано 100.000 десятин коло колишньої Чор- томлицької Січи, князю Прозоровському — 100.000 коло Катерино­слава, графові Каменському — 19.324 десятини, графові Браницькому — 21.614, генералові Стрекалову — село Грушівку і до неї більш як 30.000 десятин; ще й иншим панам московським пороздавано багато землі; яка-ж була нероздана, та зоставлена за урядом, і він незабаром став оселяти на тих землях колонистів,·—зазвав їх з Німеччини, Греції та инших країв. Колонистів тих закликали, дарували їм чужі землі і давали великі вільготи, а козаків та селян, котрі позоставалися по селах Запорожських, скоро повернули у кріпацтво до тих панів, що їм досталися ті землі.

Текелій цілий тиждень сидів у свойому таборі, котрий тісно обля­гав Січ. Запорожці побачили, що допомогти свойому лихові нічим не можна, і надумали, як вони казали, „убрати Текелю у шори“: вони пішли до його і стали прохати, щоб він дозволив їм вийти з Січи на рибальство. Текелій дозволив. Запорожські човни, повні Січовиків, покинули Січ-мати і, тільки їм одним відомими протоками та гирлами, майнули у море. Поки Текелій розібрав, що його обдурено, то на Січі зосталося тільки чоловіка з 20 — ЗО слабих та старих Січовиків, а останні вже пливли по морю, роспустивши свої паруси і стали проти Тілігула, коло Одеси, поки здобули від Турецького султана до­звіл заснувати Січ на Дунаї. Туди вони скоро й подалися на своїх чайках, під проводом свого походного отамана Ляха, а частина їх зо­сталася на Тілігулі, постановивши собі куріні на Пересипу. Запорожці сі були, таким побитом, першими осадчими будучого великого торго­вельного города Одеси. Кажуть, що усіх Запорожців, що подалися до Турецького султана, було більш як 40.000, хоч погромщики Січи на­лічують їх тільки 10.000, бо їм користнійше було лічити як найменше тих, що встигли проскочити по-між їх пальцями.

Але покинемо на який час сих вольних синів Запорожжя і верне­мося до тих товаришів славного війська Низового, котрі зосталися у Російській державі. Старшини, що не були заслані, були перейме­новані у армейські чини Російської армії, а декотрі з них перейшли у гражданську службу. Положили — з тих Запорожців, що осталися, зробити два пікінерські полки, (піше військо із списами); одначе вільні сини степів ні за що не хотіли перевертатись у москалів, і зосталися жити по своїх степах, - тільки дуже мала частина була віддана у Хер­сонський та Полтавський пікінерські полки.

Не багато часу проминуло, як уряд побачив, що поспішився із скасуванням славного війська Запорожського, — він зрозумів, що не- безпешно було оставляти таке військо у руках свого супротивника. І от імператориця Катерина II у 1779 році звернулася до Турецького султана і радила йому: або щоб він вернув Запорожців, котрих обі­цяла вона зрівняти у правах із усіма своїми підданими та забути ми­нуле, або щоб він одсунув їх далі од Російської границі. Але Запо­рожцям так добре жилося під Турком, що ніхто з них на се не по­квапився ; так само ніхто не відгукнувся і так само вмер на берегах Дуная маніфест Катерини 1788 року, котрим дарувалася амнестія (про­бачення) усім, хто вернеться з-за Дунаю. А як ніхто на те не одгук- нувся, то почали заводити козацьке військо з тих Запорожців, що зо­сталися в дома. У 1784 році Потьомкин доручив колишньому писарю війська Запорожського Антонові Головатому і старшинам Харькові (Захарові) Чепізі, Сидору Білому і Легкоступові зібрати Запорожців, котрі захочуть служити в козаках. Скоро на поклик старшини стали збіратися Запорожці у Бериславі і, як ми бачили, у 1787 році, тоді як Цариця їхала до Криму, коло неї і Потьомкина був конвой з Запо­рожців. У 1787 році розпочалася війна із Турцією, і Потьомкин дору­чив Білому зібрати як найбільше козаків. Де-хто з тих Запорожців, що перейшли до Турків і жили по Очаківських степах, відгукнулися на сей поклик і вернулися, а ті, що пішли за Дунай, і на сей раз не хотіли кидати своєї нової Задунайської Січи. У Бериславі зібралося вже більш 12 тисяч Запорожців, і Білий перейшов з ними у Прогної, колишню Запорожську паланку на Кінбурнській косі, а звідтіль став кошем у Василькові, на лівому березі Бугського Лиману. Військо се стало зватись „Верное войсько Запорожское". 27-го лютого (февраля) 1787 року Сидора Білого стверджено Кошовим отаманом сього вій­ська, Антона Головатого — військовим суддею, Івана Підлесецького — військовим писарем і Олексу Кобеняка — військовим осавулом. Вій­сько було поділене на куріні, як колись і Запорожське, і йому було дадено клейноди: велику військову білу корогву і малі прапори (хо- руговки) для курінів, Кошовому отаманові — булаву, а курінним — перначі; військові дадено печать з написом: „Печать Коша Войска В1>рныхъ Козаковъ"; на ній було вибито: Запорожець із мушкетом — у одній руці, та з прапором, із хрестом по середині — у другій. Окрім курінів, військо було поділене на кінних, котрих було 2.829 чоловіка, і піших — 9.681 чоловік. Військо мало свої човни, галери, чайки та байдаки і дуже допомагало на морі російському флотові у ту війну.

Якось у місяці травні (маї) турецький флот підійшов до Коша, — саме в той час, як Січовики були у церкві, і почав кидати бомби у Січ. Запорожці дождалися поки скінчиться служба, а тоді вийшли з церкви, озброїлися і кинулись до своїх човнів, щоб напасти на Тур­ків. Але Турки не прийняли бою і подалися до Очакова. Через тиж­день Суворов, котрий стояв тоді табором на Кінбурнській косі, дав наказ, щоб козаки на своїх човнах допомогли принцові Носсау-Зінгеру, що командував Російським флотом. Кошовий з усіма козаками, чов­нами та чайками підійшов до російського флоту, а згодом допоміг Принцові прогнати Гассана-Пашу з його кораблями; але Паша знов вернувся з усім своїм флотом з-під Очакова і розпочав люте бойо­вище. Тут Запорожці виявили свою надзвичайну одвагу і войовничий хист: на своїх чайках вони сміливо, не дивлячись на страшенний во­гонь, підпливали до турецьких кораблів, зчеплялися з ними, вилазили на них і билися, як леви. Нарешті турецький флот був до-щенту роз­битий. Але не дешево ся побіда досталася козакам: чимало їх було вбито і поранено, а по-між ними й Кошовий отаман Сидор Білий був тяжко поранений і через три дні помер. На його місце було обрано і стверджено Кошовим отаманом Харька Чепігу. Ce було його Запо- рожське прізвище, а справжня фамилія його була Куліш.

Саме тоді Потьомкин обома берегами Бугу наступав на Очаків. Новий Кошовий з усім військом козацьким, — крім того, що було на чайках коло принца Hoccay, під проводом свого полковника Мокія Гулака і 18 чайок, під проводом Головатого, що були при Потьом- кину, - подався через село Корениху і далі через’ Аджигіол до Оча­кова, і там вони стояли до осени. Як Кабудан-Паша із своїм флотом покинув острів Березань, на котрому він поробив міцні кріпості і де був чималий склад пороху та харчів, Потьомкин звелів козакам узяти сей острів. Не легко було се зробити, але Запорожці, під проводом Антона Головатого, вибили Турків з берегових батарей, зайняли їх, повернули гармати, що там були, на кріпость, і почали обстрілювати її із тих батарей і з своїх чайок, і таким побитом узяли той острів. А через місяць усі козаки штурмували вже Очаків разом з москов­ським військом і допомогли узяти сей міцний турецький город. За усі сі події військо „вЪрныхъ козаковъ“ було перейменовано на „Військо Чорноморське⁴⁴; окрім того козакам подаровані звойовані турецькі землі по-над Чорним морем од Бугу до Дністра, Кінбурнську косу з озерами і Єнікальський та Таманськй округи. Чорноморці з охотою почали оселювати сі землі і поділили їх на паланки, котрі назвали: Подністрянська, Березанська, Кінбурнська і Таманська; кошем-же вони стали у селі Слободзєї (Тираспольського повіту над Дністром).

Дальша доля Чорноморського війська була така. У 1791 році скінчилася турецька війна; в Яссах зроблено було згоду. Вертаючись з Ясс, несподівано помер Потьомкин, котрий останні годи свого життя чимало допомагав Чорноморцям. Та тільки він не встиг виклопотати, щоб за ними затвержено було ті землі, котрі дано їм було; після-ж його смерті землі ті у Чорноморців забрали, а їм зоставили тільки невеличкий острів Тамань. Але на ньому не можна було оселити усе,

КЛЕЙНОДИ ЧОРНОМОРСЬКОГО ВІЙСЬКА У КАТЕРИНОДАРІ.

чимале тепер, військо. Зажурилися Чорноморці, і весною 1792 року Чорно- послали до Петербурга своїх депутатів, з Головатим на чолі, щоб торці, вони поклопоталися про землю. Аж літом повернулися сі депутати у Слободзєю. Тут їх стрів Кошовий Чепіга із старшиною. Не дуже веселі звістки привезли депутати. Грамотою 30-го липня (юля) Чор­номорському війську дадено на-віки Кубанську землю із островом Таманью, а землі по-між Бугом і Дністром вони повинні були поки­нути. Військові пожалу- вано: корогву, срібні лі- таври і дві срібні сурми. Кошовому отаманові — дорогу шаблю, а усім ко­закам — хліб-сіль на до­рогу. На другий год Чор­номорці перебралися на Кубань, і там на Пречи­сту 1793-го року засну­вали на р. Кубані новий кіш, котрий названо Ka- теринодаром, а по зайня­тій землі побудували сло- боди-куріні, і подавали їм такі самі назвиська, які мали колишні куріні на Запорожжі.

У 1794 році Чорно­морці з кошовим Чепігою ходили походом у Поль­щу і помагали штурму­вати Варшаву. У 1794 р. Харько Чепіга помер у Катеринодарі, і його по­ховано з великою поша­ною, Кошовим отаманом царь Павло І настановив Антона Головатого, але звістка ся до його не дій­шла, бо він як-раз в той час був із Чорноморцями у поході на Персів; там він тяжко занедужав і 12-го січня (января) 1797 року помер. З того часу Чорноморське військо не мало вже Ко­шових, обраних з-поміж козаків, а до них назначався Наказний отаман з російських генералів. На землях війська Чорноморського оселилося багато народу з України, і воно значно поширилося. У I860 році його приєднано було до війська Кубанського; при тому північні землі їх перейшли під гражданське управління, а значну частину козаків пере- селено на південь, близче до Кавказу, і там до них на Сході прилу­чено було кілька осель великоруських козаків.

Тепер вернемося назад і подивимось, що сталося із тими Запорожцями, котрі подалися за Дунай. Пропливши по Георгієвському гирлу Дуная (Гедріле-Багазі) аж до Браїлова, вони піддалися султа­нові. Султан оселив їх по гирлах Дуная у Буджацькому Санджаку; тут у Буджаці вони й оснували свій кіш. Султан ствердив усі їх воль- ності і не втручався до їх розпорядків, котрі осталися такі самі, як були у них і на Запорожжі. Усе військо поділене було так само на 38 курінів, котрі мали такі самі назвиська, що й на Запорожжі; Ко­шовому султан дав однакові права з господарями Молдавії та Воло­щини, і Запорожці повинні були' виставляти тільки 1.000 чоловіка вій­ська, як того зажадає Султан. Але не довго довелося їм сидіти у сво­йому новому коші, бо опинилися вони сусідами із так званими „Не­красовыми “ (Липованами), — Донськими козаками старообрядцями, котрі втікли сюди з Дону і оселилися тут ще за Петра І. Почалися між Запорожцями та Некрасовцями сварки та лайки. Скінчилися вони на тому, що Запорожці виперли їх з їхніх осель, забрали їх землі стали новим кошем у Сеймені, а звідтіль, у 1812 році, перейшли у Катерлез на березі моря, а ще звідтіль — у Дунавець, котрий од- били у Некрасовців і заснували там Січ. Вона простояла аж до 1828 року. Кошовим’ у той час був Самійло Калниболоцький. Добре жи­лося тоді козакам під Турком. Тим-то, хоч і запрошував їх Російський уряд вернутися, вони не мали на те охоти; військо їх усе більшало, бо Українці, після того як на Україні настало кріпацтво, почали тікати за Дунай, „на Запорожжя, як із віків бувало", як колись тікали від усякого насильства і гніту у Дике Поле і на Запорожжя. Урядові Ро­сійському од того була чимала шкода, і він, як ми бачили, звертався до Турецького уряду, щоб той або вернув Запорожців силком, або одсунув їх од границі.

Ой пише Москаль та до кошового - а йдіте до мене жити, Ой я дам землю та по прежньому — а по Дністер границю, Ой брешеш, брешеш, ти вражий Москалю — а ти хочеш обманити: Ой як підемо ми у твою землю, ти будеш лоби голити.

Але нічого того не робилося, бо Турки вважали Запорожців за дуже добрих вояків, котрі ставали їм у великій пригоді у їх війнах, а надто у війнах із Росією, бо тут вони найкраще могли, що треба, розвідати. Гарноб жилось Запорожцям, та одне завдавало їм туги та мучило, — що доводилось їм не за себе і свою віру битись із ворогами, а битись поруч з Турками-бусурменами і христіянами і надто з право­славними, як от Болгарами, Сербами, Греками та Москалями.

Ой наробили та славні Запорожці та великого жалю: Що не знали, кому поклониться — та котрому царю.

Ой поклонилися турецькому - під ним добре жити, А за все добре, за одно недобре — що брат на брата бити.

От через те-то, як Чорноморці із Російським військом стали на границі, то де-які Задунайці по одинці й перебігали до Руських; таких

ЧОРНОМОРЕЦЬ ПЕРШИХ^ЧАСІВ.

перебіжців зараз залічували до Чорноморського війська. Коли була війна із Турками (у 1806—1812 рр.), то головнокомандуючий Росій­ською армією генерал Міхельсон знов послав „одкритий пригласитель- ний лист“ у Задунайську Січ та закликав козаків переходити до Pyc ь- ких. Іван Губа та Хведір Бучинський присогласили нате чоловіка з 500 і вивели їх з Туреччини. З тих козаків склалося Усть-Буджацьке військо, котре після війни було скасоване, і частину його, а з ним і військові

ЧОРНОМОРЕЦЬ 1842 РОКУ.

клейноди, корогву, печать, бунчук і пернач, одпроваджено у Чорно- морья, а другу — повернено у казених поселян і оселено у Бесарабії. Згадати треба і те, що року 1785 вісім тисяч Запорожців перейшло до Австриї і цісар Иосиф II позволив їм стати кошом в Банаті над до- лішною Тисою. Але довго, вони ту не побули і розійшлися, одні вер­нули до Туреччини, другі до Россії.

Внутрішнє життя Запорожців за Дунаєм a-ні трошечки не одмі-Внутрішнє нилося од того, як жили вони на Дніпрі: рибальство, лови і походи, життя як і там; одно тільки, що більше стало жонатих Січовиків, бо з y_κpa-Запорожців.·..... ’ £ за Дунаєм,

іни часто приходили втікачі із жінками і записувалися у військо. Та- ³ ким побитом коло Січи з’явилися села, де жили жонаті козаки; такі села були: Райя біля озера Кругляка, Кара-Ормен, Беш-Тепе, Катерлез, Іванча, а так само рибальські оселі у Торгові, Білкові та на острові Леті. Жонаті Запорожці за Дунаєм звалися „райя". Ся райя — усе ви- ходці з України — раніш не мала ніякої ваги у військових справах та порядках, а через те у війську були стародавні споконвічні звичаї за- порожські. Колиж їх набралося дуже багато, то вони почали повер­тати на раді, і з того, як побачимо, вийшло недобре для війська.

Готуючись до війни з Турками, Російський уряд, через свого ко­менданта города Ізмаїла, ген. Тучкова, послав у Задунайську Січ за­клик до Запорожців, щоб вони вернулися з Турції; до того він до­дав, що ті козаки, котрі вернуться, здобудуть собі усякої ласки та вільгот. Кошовим тоді був Василь Незамаївський. На раді старшин, де писарь читав ті запросини, він рішучо заявив так: „Тікати?! Як його тікати?! Багато народу запропастимо: Турчин виріже. Ні, нехай хто заводив, той і виводе, а я не буду! Підождемо до Покрови, а там, як виберуть другого Кошового, то той нехай і робить се діло". І справді, на Покрову 1827 року Незамаївський ні за-що не захотів оставатись Кошовим на далі, і довелося вибірати нового. На раді якийсь Улас із райї виступив із такою промовою: „Годі вже Запо­рожцям верховодити! Багато вже вони становили Кошових, - гайда, поставимо і ми, мужики, свого, от хочби й кума мого, Платнірівського Курінного отамана Йосипа Гладкого!" Райя перемогла нараді, і Глад­кого обрано було Кошовим. Він зараз завів нові порядки. Щоб йому Гладкий не заважали старі Запорожці, котрі були иньших думок, він зараз по- Кошовим, назначав курінними отаманами молодих козаків. Старі Запорожці, як от і Василь Незамаївський, не мали охоти тікати з Туреччини, де жи­лося усім доволі добре, але райя — ті, що не дуже давно покинули свій рідний край, — не могли так скоро забути його і призвичаїтись до нового життя; вони поквапились на те, що усі їх провини забу­дуть та ще й обіцяють їм усякі вільготи, то й заманулося їм як най- скоріще вернутись у свій край. З таких був і сам Гладкий. Син бід­ного козака з Полтавської губернії, Золотоношського повіту, з села Мельників, де батько його Михайло був сільським головою, Йосип оженився рано і, маючи вже четверо дітей, загуляв, покинув жінку і діти і пішов чумакувати. Але скоро ми бачимо його бондарем у Одесі; звідтіль він через щось мусів був тікати до Керчі, а далі ще кудись, аж поки не опинився за Дунаєм. Тут пощастило йому: його обрали у-перед Курінним, а далі й Кошовим отаманом.

Тим часом султан Турецький готувався до війни з Росією; він вислав своє військо до Дунаю і звелів, щоб до Сілістрії вийшло Зрада 13.000 Запорожців. Гладкий зібрав 2.000 козаків з тих, що иншого Гладкого, були духу, як він, повів їх до Сілістрії і там став як-раз на Великдень. Прийшовши до візіря, він сказав, що привів йому 2.000 чоловіка, а за останніми вернеться до-дому і скликатиме їх по плавнях, а тим часом

Печать війська

Чорномор­ського 1792.

переведе Січ і райю з Дунавця в Адріанополь, щоб, бува, як прий­дуть Москалі, не поруйнували Січи і не вигубили багато народу. Візірь повірив йому і пустив його, а він, вернувшись до Січи, забрав церкву Січову, увесь скарб, клейноди і усякі фірмани (султанові укази) і гра­моти, сів із своїми однодумцями — козаками на байдаки і поплив Георгієвським гирлом повз Катерлез у море. Усього з ним було чо­ловіка 500. Увійшовши у Кілійське гирло, вони пропливли ним до Ізмаїлу. Там їх стрів комендант Тучков, котрий і привів Кошового та його товаришів, Задунайських козаків, до царя Миколи І. Гладкий по­клав до ніг Цареві військові клейноди та грамоти і з товаришами своїми прохав царської ласки. — „Бог Вас простить, рідний край про­щає і я прощаю", — промовив Царь.

Саме тоді московське військо шукало місця, де-б перебратись че­рез Дунай. Гладкий, що добре знав усі плавні Дунайські, визвався показати місце, де переправа буде найлегша. Царь з охотою доручив йому сю справу. Коло Ісакчи через усі плавні, від Дунаю аж до бе­рега, простягся невисокий горбочок; про нього не знали Турки, але добре знали козаки, бо там у плавнях вони постоянно рибальчили. До сього місця переїхало московське військо через Дунай човнами і, під проводом Запорожців, сим горбочком дійшло до Турецького бе­рега. Як скінчилася переправа, Царь сів на запорожський байдак; на стерні на рулі сидів Гладкий, а на зеслах пятеро Курінних отаманів та семеро старшин. Обдививши се місце, де перейшло військо, царь Микола, дуже задоволений, вернувся на тому-ж байдаці, подякував Гладкому і наградив його полковницьким чином; окрім того йому і усім старшинам дано було Георгієвські хрести.

Що-ж сталося із тими Запорожцями, що їх покинув Кошовий Гладкий у Туреччині? Довідавшись про те, що Кошовий і кілька сот

приставали на те, бо там, хоч

Але вони не

Запорожців утікли і передалися Москалеві, візірь звелів зараз арешту­вати тих 2.000 козаків, котрі були у Сілістрії; од них одібрали зброю і одпровадили у-перед до Адріанополя і там хотіли були покарати на смерть, але потім посадовили у тюрму і що-дня по триста чоловіка посилали на кріпосну роботу. Про те содержували їх добре і роботою не обтяжали; з Адріанополя перевели їх до Константинополя на такі-ж самі роботи. Як скінчилася війна, почали міркувати про нову Січ. На Дунаї Турецький уряд не хотів зоставляти Запорожців і радив оселити їх у Салониках.

і земля і рибальство були гарні, так бу- ло-ж далеко од Укра­їни, котра своїми збігцями постачала їм народу. Запорожці прохали, щоб дано було їм землю хоч коло Ядерного (А­дріанополя), хоч у Малій Азії. Але сього чогось не було зро­блено, і Запорожці, повернувшись на Ду­най, оселилися у Ду­найських гирлах ра­зом з тими, що оста­лися були дома, але вже як прості ри­балки та хлібороби, а не козаки. Не до­бром згадували вони Гладкого; та й ті, що пішли були з ним, по-троху стали вер­татися на Дунай, се­литися тут, кленучи свого Кошового за те, що послухали його

ІМПЕРАТОР МИКОЛА I.

Занапа-

на-віки втеряли свою Січ.

і через те

стив, — казали Запорожці, — козацтво, обдурив нас ГладкийІ досі у Добруджі є чимало потомків наших Українців, котрі не перемінили a-ні своїх звичаїв, a-ні своєї рідної мови, і живуть у Тульчі, Ісакчі, Суліні і навіть трапляються у Галаці.

З початку сієї війни, ще у 1828 році, з останків Усть-Дунайського козацтва і з усяких людей, котрі приставали до його, а найбільш із збігців та бурлаків і навіть циган, складено було нове військо ко­зацьке і найменовано його „Дунайське". Після війни йому дали були

землі у Буджаці (Акерманському повіті). Князь Воронцов, котрий був в той час Новоросійським генерал-губернатором, чимало клопотався про козаків. Кіш, або головна кватиря того війська, був у Акермані. У 1855 році Дунайське військо перейменоване було у „Новоросійське", а у 1868 р. зовсім його скасовано.

Гладкий із тими козаками, що їх вивів з-за Дунаю, увесь час допомагав Москалям на війні і, як ми бачили, став їм у великій при­годі. Як же Російське військо зайняло Дунайську дельту (гирла і плавні), то він разом з Москалями прийшов у Січ на Дунавці і знов почав скликати до себе козаків. Чи багато пристало до нього людей, не знаємо, але у 1830 році усі козаки Гладкого вийшли з-за Дунаю і осе­лені були коло Азовського моря між Бердянськом Маріумполем; про-

ГЛАДКИЙ З СТАРШИНОЮ ПЕРЕВОЗЯТЬ ЦАРЯ МИКОЛУ ЧЕРЕЗ ДУНАЙ.

зивалися вони „Азовське військо". Гладкий, вже з чином генерал- майора, настановлений був Наказним отаманом того війська. У 1849 році він покинув службу, бо у війську його не дуже любили, хоч він і отаманував там коло 20 літ. Пішовши в одставку, він оселився на свойому хуторі в Катеринославщині, і у 1866 році там і помер, маючи 79 літ життя.

Як Російське військо зайняло Кавказські береги, то найстарший командір Чорноморського флоту адмирал Лазарев порадив, щоб За- порожська флотілія (судна) стерегли Кавказські береги од турецьких контрабандистів (перевозчиків), котрі підвозили Черкесам усе, що треба їм для війни з Руськими. Ся служба випала на долю Азовцям; з них зроблено „баркасну команду", котра на своїх баркасах стерегла береги Кавказу од Сухуму до Анапи. Окрім того, на суходолі се військо брало участь у Кримській війні в роках 1853—1856, але через те, що воно не було справжнє велике козацьке військо, а тільки невелика жменя козаків, то у 1865 році його скасовано, клейноди і скарб передано у Чорноморське військо, частину козаків оселено на північному Кав­казі, коло Анапи, а другу — повернено у простих селян.