ФЕОДАЛЬНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ РУСІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО у XIII-XIV ст.

Певні труднощі виникають нри вивченні питання про причини феодальної роздробленості Русі. Радимо вам виділити такі причини: по-перше, соціально-економічні, які пов’язані з розвитком про­дуктивних сил, зростанням нових міст - центрів ремесла і торгівлі в окремих руських землях, глибшим розвитком феодальних відно­син, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії, яка веде боротьбу за владу;

по-друге, причини політичні, до яких належить, перш за все, новий принцип престолонаслідування.який ввів Ярослав Мудрий, намагаючись розподілити владу між своїми синами.

У 1097 р. на князівському зібранні в Любечі принцип сеньйорату було скасовано. Всі князі погодилися з принципом спадкового пре- столонаслідування: “Кождо да держить отчину свою’’. Поступово чвари вдалося припинити. В період правління Володимира Моно­маха та його сина Мстислава Київська Русь досягла стабілізації.

Та це тривало недовго. З 1132 р„ після смерті Мстислава, відцен­трові сили знову взяли гору. У другій половині XII — на початку XIII ст. втрачає свою могутність Київ. Він переходить із рук до рук, від одного князя до іншого. У 1169 р. суздальський князь Андрій Боголюбський захопив місто і піддав його страшному розоренню.

Втрачає своє значення основна торговельна артерія, на якій процвітав Київ, - шлях “із варягу греки”. Константинополь 1204 р. захоплюють хрестоносці, нижню течію Дніпра контролюють нові грізні кочівники-половці. Ще у 1068 р. вони завдали нищівного удару руським військам Ярославичів на р. Альті. Князівські чвари робили руські землі легкою здобиччю для половецьких ханів. На­селення з Придніпров’я, колись квітучої землі, через постійну за­грозу масово переселяється на північ та захід.

У XII ст. починає вживатися назва “Україна” для визначення Переяславської землі. Придністров’я та інших земель Південної Русі. Наймогутнішими князями на українських землях поступово стають галицькі та волинські.

Галицьке князівство зміцнилося в другій половині XII ст., за часів князювання Ярослава Осмомисла, який здобув вихід до Чор­ного моря, захопивши землі між Дністром та Дунаєм. Через Гали­чину проходили вигідні торговельні шляхи з Чорного моря в Бал­тійське, в Західну Європу. Ярослав Осмомисл успішно воював із половцями, але приборкати власну боярську аристократію вияви­лося набагато важче. Коли він намагався зробити сина від своєї коханки Настасії Олега законним наступником престолу, бояри арештували Ярослава, Настасію спалили на вогнищі. З великими труднощами Ярославу таки вдалося перемогти бояр. Та після його смерті бояри прогнали Олега і проголосили князем законного сина Ярослава Володимира. Далі у них виникає конфлікт вже з Воло­димиром, а затим - вторгнення угорських військ та цілий ряд по­стійних внутрішніх чвар.

Стабілізувати становище в Галичині змогло втручання волинсь­кого князя. Після смерті Володимира Ярославича волинський князь Роман Мстиславич у 1199 р. стає князем Галичини. Таким чином відбулось об’єднання двох наймогутніших князівств Півден­но-Західної Русі в одне.

Роман Мстиславич проводив активну завойовницьку політи­ку. Ще у 1196 р. він підкоряє своїй владі литовські племена ятвягів, поширюючи кордони князівства далеко на північ. У 1202 р. Роман одержав перемогу в боротьбі з київським князем Рюриком і поши­рив свою владу на Придніпров'я. Одночасно він здійснив у 1202-му і 1204 рр. успішні об’єднані походи південноруських князів на по­ловців. У внутрішній політиці Роман намагався приборкати бо­ярську аристократію, нещадно розправляючись із непокірними. Добре відомий був вислів князя: “Не побивши бджіл, не їсти меду”. У зміцненні своєї влади князь намагався спиратись на міське на­селення та середнє і дрібне служиле боярство. Політичні успіхи Романа Мстиславичабули настільки вражаючими, що сучасні літо­писці називали його “самодержцем”, що “правив майже усіма зем­лями і князями Русі”.

Знову спалахнули міжусобні чвари, підняло голову боярство, скориставшись малолітством синів Романа - Данила і Василька. Один із боярів навіть проголосив себе князем, що було нечувано в руській традиції. Становище ускладнювалося вторгненням інозем­них військ.

У ці часи у Північному Причорномор’ї вперше з'явились мон- голо-татарські війська, які отримали перемогу над половцями, і ті змушені були просити допомоги в руських князів. У похід висту­пили галицькі, волинські, київські, чернігівські та смоленські пол­ки. Об’єднана половецько-руська армія, маючи значну чисельну перевагу над противником, через неузгодженість дій зазнала ни­щівної поразки від татар на річці Калці у 1223 р.

У середині XIII ст. Галицько-Волинське князівство знову відрод­жується під владою Данила Романовича. З 1221 р. він князював на Волині, а в 1238 р. утвердився і в Галичині. Цього ж 1238 р., Дани­ло успішно протистоїть наступу із заходу Тевтонського ордену, роз­громивши військо хрестоносців під Дорогочином. Одночасно на сході руські князі ведуть боротьбу з монголо-татарськими війська­ми. У 1239 р. Менгу-хан знову завдав поразки половцям і зруйну­вав Переяслав та Чернігів. За такої складної ситуації Данило на­правляє до Києва свого воєводу Дмитра, і той у 1240 р. мужньо за­хищає місто від головних татарських сил па чолі з Бету-ханом. Про­те татари все ж вдерлися в Київ, після чого рушили на захід. Ряд істориків вважає, що втрати від монголо-татарського походу 1240 - 1241 рр. для Галицько-Волинського князівства були порівняно не­значними. Гакі найбільші міста як Київ, Галич, Володимир, були серйозно зруйновані, інші ж в основному врятувались від погрому.

Як тільки татари рушили далі, на Польщу та Угорщину, Данило Романович одразу ж заходився відбудовувати свої землі.

У Галичині, що опинилася під владою Польщі, почалася конфіскація землі у місцевої знаті, одночасно великі земельні володіння роздавалися новим вельможам, що приходили з За­ходу, - полякам, німцям, угорцям. Населення найбільших міст, які отримали Магдебурзьке право, зростало за рахунок німець­ких колоністів.

Після смерті Ольгерда новий литовський князь Ягайло під тискоіМ Німецького ордену і Московського князівства зайняв пропольську орієнтацію.

В 1385 р. у містечку Крево Ягайло видав грамоту (так звану Кревську унію), в якій обіцяв приєднати до Польщі на вічні часи землі Литовського князівства. У 1386 р. було укладено ди­настичний шлюб між королем Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Ягайло залишався литовським князем і одночасно ставав польським королем, приймаючи католицьку віру. Але значна частина литовської знаті не бажала Кревської унії і роз­почала проти неї боротьбу, її очолив князь Вітовт, який при­мусив Ягайла визнати його “великим князем Литви і Руси" за угодою 1392 року.

Для України велике значення мала так звана “чорноморська" політика Вітовта. Литовський князь скористався міжусобною бо­ротьбою в Орді й, уклавши союз з татарським ханом Тохтами- шем, поширив свою владу на північне Причорномор'я, включаю­чи Крим. Були збудовані фортеці для утвердження литовського панування в південних степах: Хаджибей (біля сучасної Одеси), звідкіля український хліб вивозився до Візантії, Каравул на Дністрі, Білгород і Чорногород на Дністровому лимані, фортецю св. Івана в гирлі Дніпра. Але в 1399 р. на річці Ворсклі військо Вітовта потрапило в засідку, влаштовану татарським ханом Темір- Кутлуєм, і зазнало страшної поразки. “Чорноморська" політика Литви потерпіла крах, і до середини XV ст. від неї фактично за­лишилась лише згадка.

На початку XV ст.

Але Грюнвальдська перемога мала ще один важливий резуль­тат. Вона призвела до посилення позицій Польщі в польсько-ли­товському союзі. У1413 р. між Ягайлом і Вітовтом була укладена Городельська унія, за якою Литва не тільки визнавала верховен­ство польського короля, а й вводила однаковий із Польщею адмі­ністративний поділ; на литовських бояр-католиків були поширені права польської шляхти. Унія призвела до посилення впливу у Литовському князівстві католицької віри. Магдебурзьке право, яке отримували міста, призначалося тільки для католиків. У найбільш значних містах засновувались католицькі єпископати, для яких держава створювала найсприятливіші умови.

Невдоволення такою політикою серед православної знаті при­звело до виступу, на чолі якого став Свидригайло, молодший брат Ягайла.

Молодший син Ягайла Казимир у другій половині XV ст. став одночасно великим князем литовським і польським королем. Він ліквідував удільні князівства, які ще зберігались на українських землях: у 1452 р. припинило існування Волинське князівство, ос­таннім, у 1471 р„ було ліквідоване Київське князівство. Після цьо­го серед української знаті посилюються промосковські настрої. На бік московського князя Івана III переходять чернігівські князі - Одоєвські, Воротинські та ін. У 1481 р. змову князів Федора Бєльського, Івана Гольшанського і Михайла Олельковича було викрито, двоє останніх були страчені, а Бєльський врятувався вте­чею до Москви. Москва вела довгу і напружену боротьбу за при­єднання до себе давньоруських земель. В результаті трьох воєн із Литвою: 1487-1494 рр., 1500-1503 рр., 1512-1522 рр. - Московське князівство приєднало землі Чернігівщини, Сіверщини і Смоленщи- ни. У 1508 р. князь Михайло Глинський також спробував підняти в Україні промосковське повстання, але не зміг заручитися достат­ньою підтримкою і втік до Москви.

Знищивши залишки старого удільного ладу, великі литовські князі посилили централізацію в управлінні державою. Управлін­ня окремими землями зосередили в своїх руках намісники. Мо­гутню владу мала так звана Рада панів, яка не тільки заміщала ве­ликого князя в час його відсутності, а й спільно з ним повинна була вирішувати питання фінансової політики, призначення на посади і розподілу маєтків. Гетьман займався військовими справами, кан­цлер був одночасно міністром іноземних і внутрішніх справ, а мар- шалок очолював поліцію.

Крім того, зростає роль сейму. Перші сейми скликались ще в XV ст., але в XVl ст. значення цього представницького органу стає дуже ваго.мим у політичному житті. За Статутом 1566 р., до сейму входи­ли по два представники від кожного повіту. Сейм давав можливість феодалам різного рівня боротися за свої права. Він перетворюється на постійно діючий верховний орган, що вирішує питання законо­давства, військової служби, оподаткування та ін.

Ще у 1528 р. сейм затвердив шляхетський перепис, за яким традиційний із Київської Русі стан боярства перетворювався на шляхту. “Устав на волоки" 1557 р. проголошував право власності на землю виключно за шляхтою та створював фільварки - пан­щинні господарства, орієнтовані на виробництво хліба, що його продавав феодал.

Таким чином, українські землі в складі Литовської держави зазнали протягом XIV-XVI століть глибоких соціально-еконо­мічних і політичних змін. Поступово ця держава втратила ті риси, що були притаманні їй спочатку, і дедалі сильніше інтегрувалась із Польщею. Із Литовсько-Руської вона перетворилась на Польсько-Литовську.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Визначте основні етапи інтеграції Литви та Польщі.

2. Які зміни відбулися у становищі українських земель під владою Литви протягом XlV-XVI ст.?

3. Коли і чому в Україні поширились фільваркові господарства?