Еволюція соціальної структури України до загальноросійської.

Самобутній соціальний устрій України не мав пер­спектив для розвитку в складі Російської держави. Він не­минуче повинен був еволюціонувати в тому напрямі, що й російське суспільство.

цької старшини продовжує зростати, посилюється її влада над залежними селянами і зміцнюється економічне стано­вище. Одночасно на її позиції посилюється тиск з боку російського уряду, який намагається усунути з владних структур місцеву знать і замінити її росіянами. Щоб утри­матися при владі й зберегти нажите багатство, вища козацька старшина почала масово відмовлятись від національної куль­тури і русифікуватися. Завдяки цьому, а також особистим чиновницьким здібностям та протекції колишній київський полковник Олександр Безбородько став канцлером Росій­ської імперії, секретар Малоросійської колегії П. Завадов- ський — міністром освіти, Віктор Кочубей — віце-канц­лером. Окремі вищі посади в російських органах влади в Україні посіли вихідці з давніх старшинських родів Гудо- вичів, Милорадовичів, Миклашевських та ін. Однак лише окремі з них, як, наприклад, Безбородько, продовжували підтримувати освіту в Україні.

Великої шкоди збереженню національних особливостей серед старшинських родин завдало зрівняння урядом Ка­терини II української знаті з російським дворянством у 1785 р. Щоб потрапити до стану дворянства, чимало се­редньої, дрібної старшини та інших претендентів заходилися перевертати домашні скрині та архіви, вивчати літописи, відшукуючи документи про шляхетство своїх предків. Заради цього підроблялися відповідні королівські грамоти й геть­манські універсали, вербувалися свідки шляхетного поход­ження предків. Шукання дворянства тривало багато років. Водночас на Правобережжі польська шляхта зберегла свої виняткові права, привілейоване місце в суспільстві.

Українське козацтво як окремий стан доживало останні дні.

Те ж саме відбувалось і в Гетьманщині. Російський уряд у 1728 р. заборонив власникам скуповувати козацькі угіддя. Але повністю припинити обезземелення власті були безсилі. ²²* 339

У 1735 р. уряд знову затвердив поділ козацтва на дві соціальні групи: виборних козаків (20 тис.) і козаків-підпомічників. У другій половині 60-х років була зроблена чергова спроба заборонити розпродаж козацьких земель, а вже продані по­вернути колишнім власникам. Однак об’єктивні процеси нівелювання соціального устрою в масштабах всієї країни брали своє. У 1765 р. слобідське козацтво переведено в розряд «військових обивателів». Запорожців після ліквідації Січі зрівняно у правах з державними селянами. З лівобе­режних козаків у першій половині 80-х років утворено окре­мий стан, близький за своїм становищем до державних се­лян. Незначна кількість українського козацтва ще залиша­лася за Дунаєм, у Північному Причорномор’ї, Приазов’ї, а також на Кубані. На кінець XVIII ст. під тиском нових порядків стан козацтва фактично зник. Але пам’ять про нього надійно зберігалась серед народу. Саме в становищі козацтва в період його розвитку він вбачав ідеал справед­ливого устрою суспільства й прагнув до його відновлення.

Невідворотного характеру набрали започатковані раніше соціальні процеси на селі. Кількість селян «вільних» військових сіл на 1764 р. скоротилася до 4,2 тис.

Становище селян у цілому погіршувалось. Центральні ра­йони вирізнялися малоземеллям. У Кролевецькому повіті на Лівобережжі у 1767 р. до одної десятини землі мали 28,2 %, від 1 до 15—45 % і понад 15 дес.—26,8 % усіх господарств. У Дубровицькому повіті на Волині у 1769 р. не залишилося жодного одноволочного господарства. Біль­шість мала від половини до 1/8 волоки (волока — 16,8— 17,3 га) землі. Забезпеченість господарств робочою худобою змен­шувалась. Одночасно збільшувалася кількість селян, що не мали основних засобів існування. На Лівобережжі та Сло­божанщині — це переважно халупники, комірники, город­ники, бобилі, підсусідки. На Правобережжі до них додава­лися ще поєдинкові, піші та інші категорії незаможних се­лян. Поступово зростала чисельність заможного селянства, котре у цілому становило незначний відсоток селянської маси. Важливу роль у його збагаченні відіграв царський указ кінця XVIII ст. про дозвіл купувати незаселені землі. У кращому становищі перебувало селянство Півдня України, хоча й тут значна його кількість потрапляла в залежність від поміщиків.

Поширення панщини набуває загальноукраїнського харак­теру. Якщо на початку XVIII ст. у Гетьманщині її розмір становив 1— 2, то в 1740 р,— вже 2— 3, а пізніше й більше днів на тиждень. У такому ж напрямі еволюціонувала від­робіткова рента й на Правобережжі. Піддані Клеванського маєтку з 18 моргами (морг — 0,6 га) землі працювали на поміщика 220 днів на рік, піші й халупники з 9 моргами наділів — 72— 156 днів.

Селяни платили податки і в казну, розміри й види яких поступово збільшувалися. У 1765 р. царський уряд замінив на Лівобережжі та Слобожанщині податки на утримання військ рубльовим окладом. У 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі введено подушний податок на всі селянські господарства.

На землях, що входили до складу Російської імперії, особиста залежність селян набирала виразних форм кріпацтва. Дедалі більше обмежувалися особиста свобода й розпорядчі права залежних селян. На початку століття селянам-відхід- никам заборонялося продавати залишені землі. У 1760 р. гетьман Кирило Розумовський спеціальним універсалом за­боронив селянам самовільно переселятися на нові землі з усім майном. Через три роки новий універсал не дозволяв поміщикам приймати до себе чужих підданих. Були й інші форми обмеження особистих прав залежних селян.

Лівобережне та слобідське панство зверталося до росій­ського уряду з проханням запровадити кріпацтво в Україні. Лише в ньому частина поміщиків вбачала можливість утри­матися на плаву в міцніючому товарному виробництві й збільшити прибутковість своїх господарств. Царизм поділяв прагнення поміщиків і з допомогою законодавчих актів на­магався задовольнити інтереси своєї основної соціальної опори в країні. Водночас він сподівався таким чином стри­мати зростаюче свавілля поміщиків і зняти соціальне напру­ження в суспільстві.