Друга світова війна: причини і наслідки

Птлер побудував дороги.

Запустив важку промисловість, яка почалася як ли­хоманка. Почалося переозброєння армії, а це потягло за собою всю інфраструктуру. Армія — це не тільки танки, гармати, літаки.

Раппало, 1922 рік

дувати паралелі зі сучасністю, то це як Борис Джонсон запропонував тренувати українських вояків на тери­торії Великої Британії. Але в нашому випадку, ми, де­мократії, — абсолютне світло проти абсолютного зла, яким є сучасна Росія. А у випадку Гітлера — він став наприкінці абсолютним злом. Якби він зупинився на Чехословаччині та на Австрії після того, як вони включили до складу Райху німецьке населення, мали б іншу Європу сьогодні.

До речі, в Австрії теж був демократичний уряд, там були фашисти, але уряд був абсолютно демократичний.

Це ж була республіка. До слова, Австрія після Першої світової війни була тою країною, яка пручалася, щоби стати самостійною республікою. Я не знаю, чи були ав­стрійські нацисти представлені в австрійському парла­менті, але їхня партія була досить сильна, Артур Зейсс- Інкварт — нацистський зло­чинець, якого повісили в Нюрнберзі, між іншим, цілком справедливо, був там голов­ним. Гітлер провів Олімпіаду 1936 року, це ще одна алюзія. Як Сочинська олімпіада ста­ла прикриттям для агресії в Криму, а потім Пекінська олім­піада для агресії вже повно- масштабної в Україні, так само і для Гітлера. Вони «створили картинку» для зовнішнього та внутрішнього споживання — Лені Ріфеншталь зняла геніальний фільм «Олімпія». Телебачення вони запусти­ли, телебачення в Європі почалось з Адольфа Гітлера, з Олімпіади.

Міністерство інформації і пропаганди Німеччини.

Суспільне надбання

У цей же момент у 1930-ті роки Сталін консолідував владу в Радянському Союзі.

Фахівці пишуть, що з 1929 року він став фактично єдиним начальником у країні, хазяїном цієї країни.

Але всі головні знищення він почав в 1930-ті роки, по­чав з українського народу.

Не українського. Послідовність кроків була іншою. Спочатку вичищення від решток так званих «експлуата­торських класів», позбавлення їх громадянських прав — тому вони називалися «лишенці» (в Ільфа і Петрова це сказано вустами Остапа Бендера). Сталін дав трошки «наростити жирок», для того, щоб країна уникла голо­ду наприкінці 1920-х років, після того «вичистив» всіх приватних власників у місті та в селі. Потім запровадили дуже жорсткий терористичний режим, використовую­чи як інструмент «Об'єднане державне політичне управ­ління», те, що називалося ВЧК^[30] при Дзержинському, яке тотально контролювало все суспільство. Вичистили всіх пасивно незгодних на процесах початку 1930-х ро­ків — процес вигаданої «Промислової партії», наприклад. «Придушили» інтелектуалів, фахівців, як сьогодні б ска­зали «айтішників того часу», на інших політичних проце­сах, показавши всій країні, що з вами буде...

...якщо ви будете мати свою точку зору, яка відмінна від партійної.

Дуже жорсткі цензурні обмеження запровадила в лі­тературі дружина Леніна Крупська. Все це йшло поступо­во. Гітлер, Сталін і Путін запроваджували все це послідов­но, поступово, роками. Тільки Гітлер це зробив за п’ять років, а в Путіна пішло фактично двадцять років — на те, щоб зачистити політичну опозицію.

А Сталін — за десять, з 1927 по 1937-й. У1927році, на з'їзді партії, опозицію прибрали.

Й. Сталін на трибуні Мавзолею Леніна.

Суспільне надбання

Це внутрішні події. Політичним суб'єктом в перші роки була Комуністична партія. Насправді там існував псевдодемократичний механізм, були різні політичні «платформи», були гарячі дискусії. Перший крок, який зробив Сталін — «зачистив» партійну опозицію «по самі помідори», нікого не залишив поміж тих, з якими починав в 1917 році. Після того, коли «забетонував» партію, на­брав нових молодих, безпринципних, відкрив їм соціаль­ні ліфти, почав послідовно реалізовувати свою доктрину далі. І голодомор він організував не тому, що ненавидів українців, а тому, що в нього було два міркування. Перше: це його пам'ять часів громадянської війни, він був коміса­ром Західного фронту яким командував Тухачевський^[31]. Він бачив, що таке українське село, на що воно здатне у військовому сенсі — махновщина, наприклад. Друге: оскільки він готував Другу світову війну, зачищав перед­пілля, війна мала йти на захід, і залишати в себе за спиною нелояльне населення, яке ненавиділо «совіти» і воювало в лісах до середини 1920-х років, поки їх не перетравив газами Тухачевський. Тухачевський і йому подібні зачи­стити передпілля, тобто привели людей до такого стану, щоби знищити в них навіть інстинкт самозбереження. А потім, після розділу Польщі з другом Гітлером, окупа­ції східної частини Польщі, ту саму терористичну полі­тику проводили на території сучасних західних областей України.

1936-й рік, вже всім стало зрозуміло, що ці дві сили зіткнуться, чи ще ні?

Вони зіткнулися в Іспанії, про це в Булгакова написа­но в «Майстрі і Маргариті»: півострів, який з двох боків омивається морем і там кривава війна.

Радянський Союз отримав іспанський золотий запас, Німеччина отримала лояльну країну з режимом, який її підтримував.

Політично підтримував. Франко не підтримував їх у військовому сенсі, крім однієї «Блакитної дивізії».

Отож, Радянська держава зіткнулася з німецькою в Іспанії.

Ні, це не зовсім так. Обидві сторони тестували такти­ку, нові види озброєння, взаємодію різних видів збройних сил, у цьому випадку — авіації, танків і піхоти на полі бою. І, очевидно, основний момент ідеологічний, тому що ідея Сталіна — це всесвітня комуністична революція з метою створення об’єднаних комуністичних держав Європи, за зразком того, що вони планували з 1917 року.

Що в цей час робив «умовний Захід»?

Нічого. Зализував рани Першої світової війни, плюс наслідки «іспанки», рецесії економічної. Одним словом — робіть що хочете, наша хата з краю.

Але Франція мала кордон з Іспанією. Добровольці йшли, комуністи головним чином, через кордон.

Французькі комуністи йшли воювати в Іспанію, вони не були підконтрольні Сталіну, там був світовий Інтернаціонал, троцькістський, не сталінський. Треба ро­зуміти, що ще був живий Троцький (його вбили в 1940 році). Коли ми говоримо про комуністичний рух в Європі, мусимо розуміти, що надзвичайно впливовими були троцькістські фракції всередині комуністичних партій Італії, Франції. Після того, як Сталін перевішав, перебив усіх умовних троцькістів у середині своєї партії, він взяв­ся і за тих, європейських.

Чому Сталін почав вбивати військових?

Репресії 1937 року? Дві причини, судячи з того, що ми знаємо. Перше, про що треба сказати: Червона армія в 1920 році, після того, як закінчилася війна, була демо­білізована. Там були дві ворожі між собою не на життя, а на смерть, фракції. Перша кінна армія Будьонного і Друга кінна армія Миронова. Навколо них, як навколо цен­трів сили, почали групуватися політичні сили всередині більшовицької партії.

Вся суть його внутрішньої політики в цей період, аж до 1938 року — це винищення політичних опонентів. Треба розуміти: реальний заколот існував в армії, це пояснює причину, чому Сталіна не було в Мюнхені на перемовинах Чемберлена і Даладьє з Гітлером та Муссоліні, — він за­ймався винищенням опозиції всередині збройних сил та чекістського апарату

Тобто Тухачевский, Якір і Гамарник, які, безумов­но були такими ж звірами як всі інші, вони були просто системною опозицією.

Вони намагалися усунути Сталіна й запровадити, на­скільки ми розуміємо, ще більш жорстокий режим, троць- кістського типу. Те, що пропонував Троцький, це набагато

Невілл Чемберлен, Едуард Даладьє, Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні перед підписанням Мюнхенської угоди. Суспільне надбання

страшніше: трудові армії, наприклад, це його винахід. Він був готовий йти набагато далі, ніж Сталін, який в ті самі роки, коли Троцький пропонував тотальне одержавлення всього і вся, пішов шляхом умовних економічних реформ, «нової економічної політики», як вона називалася, або НЕП. Олексій Риков її впроваджував, тодішній прем’єр-мі­ністр, як сказали б зараз, «Ленінська гвардія» так звана, там були помірковані та радикальні фракції, а всередині останні ділилися ще на силових жорстких і просто жор­стких. Це суть внутрішньої всієї політики до 1939 року фактично, коли Сталін вирішив, що він вже готовий до європейської війни.

Але фактично він змінив керівництво армії з умовно технологічного Тухачевського на стару еліту — Семена Будьонного, Семена Тимошенка.

Я б сказав інакше: військовий талант Тухачевського перебільшений, він пропонував Сталіну будувати парово­зи із бетону. Він такий же був мрійник, як і сучасний нам говорун з ОП, який вимагав від Заходу тисячу гаубиць. Сталіну потрібна була покірна армія масова, технологічно оснащена, от що йому було потрібно — задавити чисель­ністю. Наявність військових талантів чи їх відсутність у Тухачевського і компанії ніякого значення для Сталіна не мали. Йому потрібні були покірні.

Але він зробив крок, ліквідувавши верхівку армії, він її послабив.

Він її посилив! Це так, тому що він відкрив соціаль­ні ліфти всередині армії! Так само як він, вибиваючи верхівку партійного апарату в столиці та на місцях, а також і верхівку ЧК, яка була ще від часів В'ячеслава Менжинського, «ленінців» так званих, умовних більшо­вицьких «інтелігентів», насправді нелюдей, які маскува­лися під інтелігентів, під інтелектуалів, я б сказав.

Він те саме зробив з Червоною армією: старе керів­ництво Червоної армії нічим Сталіну не буле зобов’язане, а було зобов’язане Троцькому, реальному організатору Червоної армії, її ідеологу, організатору, практику, ло­гісту. Або Міхаїл Фрунзе — один із найвидатніших воє­начальників Червоної армії. Взяти хоча б його перемогу над білими в Криму, коли він пройшов через Чонгар і ви­бив їх з півострова. Ну і Середня Азія, безумовно. І Сергій Кіров, сталінський «дружбан», «відзначився» в Закавказзі. Сталін винищив всіх тих, хто не був йому чим-небудь зо­бов'язаний і відкрив соціальні ліфти в армії для зростання тих, які були особисто йому цим зобов’язані. Те саме він

зробив у партійному апараті, і те саме, що він в декілька серій зробив у чекістів, у силовому блоці. 1938-й рік: ці дві сили — націонал-соціаліст Гітлер і комуніст Сталін стали одна проти одної з двох боків Польщі. Таким був розклад.

Новий розклад почався, наскільки я це розумію, після Мюнхена, після Мюнхенської конференції 1938 року.

Я й кажу, що це відбулося, коли вони стали один напро­ти одного, коли Британія умовно домовилась із Гітлером, що вона стоїть і дивиться, вона дозволила Гітлеру цей розклад, і Сталін залишився напроти нього.

ЗО вересня 1938 року з'явилася нова ситуація в Європі.

Трошки пізніше. Адже в Гітлера ще пішов час, щоб окупувати чехословацьку Судетську область. Для того, щоби там замінити адміністрацію Чехословаччини, вони витратили буквально три тижні, все робили безжалісно і дуже швидко. Чехословаччину ліквідували, з Чехії зро­били протекторат Богемія і Моравія, у Словаччині фа­шистський режим, між іншим, священника католицько­го Йозефа Тісо. Словаччина стала офіційним союзником Німеччини, а Чехія, повторимо, була ліквідована як дер­жава, перетворена на нацистський протекторат Богемія і Моравія. Імперським протектором був спочатку призна­чений міністр закордонних справ Костянтин фон Нейрат, але він був з точки зору Гітлера таким собі типу консер­вативним буржуазним лібералом, тому туди закинули Рейнхарда Гейдріха, обергрупенфюрера фюрера СС, на­чальника імперської служби безпеки, який там залізом і кров’ю правив.

Навіщо Гітлеру було давати Польщі шматочок Чехії Тішинський?

Так поляки самі взяли, вони не питали дозволу.

Якби він був проти, то вони не взяли б.

Мабуть, але в реальності Польща просто захопи­ла, і тут знову треба нагадати про марення польсько­го політичного режиму Другої Республіки, тобто тої що була проголошена на підставі й сформована на підставі Версальських мирових угод. Ключова фігура режиму — Роман Дмовський, архітектор, ідеолог дистильованого фашистського режиму, який натягнув на себе рядно де­мократії. Так, в міжвоєнній Польщі був сейм, було полі­тичне життя для українців, але по суті — дистильований фашистський режим з наміром сформувати моноетнічну та монорелігійну державу.

Так Польща потрапила до списку держав, які забира­ють у інших території.

Вона стала державою, яка забирала території в інших, але не тільки вона. Фашистська Румунія відібрала теж свою частину у Чехословаччини. Маршал Йон Антонеску стояв там у керма, і це при тому, що формально Румунія залишалася монархією. Фашистська Румунія забрала Трансильванію, там змішане румунсько-угорське населен­ня. Це вічний конфлікт, який вирішили тільки в 1976 році після підписання Гельсінського акту: кордони між держа­вами будуть надалі такими, якими є на момент його підпи­сання. Угорська меншина в Румунії, румунська меншина в Угорщині — їх права забезпечують національні уряди.

Окупація Чехословаччини. 1939 р.

На карті заштриховані Словаччина і Карпатська Україна.

Суспільне надбання

Таким чином в Радянському Союзі зрозуміли, і це було відомо з антинімецької пропаганди, яка почалася, що нім­ці — вороги.

Про це прекрасно написав у своїх мемуарах у тюрмі в Нюрнберзі Йоахім фон Ріббентроп, німецький міністр за­кордонних справ. Він процитував слова товариша Сталіна, сказані ним під час дружньої вечері після підписання зло­чинної угоди про розтин Польщі та договору про «мир і дружбу» між Сталіним і Гітлером. Коли о шостій годині вечора Ріббентроп приїхав до Кремля у супроводі німець­кого посла Вернера фон дер Шуленбурга, Шуленбург ви­глядав цілком як п’яний. На той момент Шуленбург декіль­ка років був послом у Москві, а бачив Сталіна вперше! Вони зустрілись у кабінеті Молотова, а тексту документів ще не було, їх тільки почали виписувати. Це 23 серпня 1939 року.

Це зустріч у Москві, а до того була в Берліні, з Моло­товим?

Молотов — це листо­пад 1940 року. А тоді, 23 серпня, Сталін сказав (ци­тую по пам'яті): «ми, оче­видно, багато років обли­вали один одного лайном, але я не бачу ніяких при­чин, які б не дозволяли

нам плідно співпрацювати в майбутньому». Ріббентроп був просто ошелешений, він писав звіти фюреру кожен день, про те, що відбувається, хто і що сказав, все протоколювалося. І все це, між іншим, до сьогоднішнього дня, наскільки я розумію, неоприлюд­нені протоколи німецькі, або я їх просто пропустив. Вони на раз-два це все підписали.

Тепер зрозуміємо, що саме вони підписали, яка була офі­ційна угода.

Вони підписали угоду про «мир і дружбу».

В’ячеслав Молотов та Адольф Гітлер. Берлін, 1940 р. Суспільне надбання

У якій не було ніяких територі­альних питань?

Йоахім фон Ріббентроп

Ні, це просто «мир і дружба» і таємний протокол, що підтвер­див Ріббентроп на судилищі в Нюрнбергу, сказавши, по якому кор­дону вони встановили лінію роз­межування, з тим, щоб не було зітк­нення червоних і німецьких військ. Економічні засади співробітництва були обумовлені в першій частині. А друга частина, секретний прото­кол, це мала із зазначенням того, хто на що претендує.

Радянський Союз майже 45 років не визнавав...

Не визнавали. Тільки при Горбачові З'їзд народних депутатів СРСР ухвалив закон, яким той договір, який називають пактом Молотова — Ріббентропа, визнав зло­чинним. Знайшли оригінали й показали. Принципово важливо підкреслити: Ріббентроп визнав це на процесі в Нюрнберзі, це в протоколі судового засідання було за­фіксовано.

Після цього поїхали до Німеччини ешелони з зерном.

Найголовніше не це. Найголовніше те, що до Німеч­чини поїхали «інженери в цивільному», які вивозили з Німеччини все, що тільки можна було вивезти: пери­скопи, оптичні прилади, літаки, танки, технології, їх всюди пустили, це було найважливіше. Результат їхньої діяльності: все розбиралося на запчастини в Москві, і радянські інженери були ошелешені, тому що побачили, що технологічно Німеччина попереду, але в дечому й по­заду. Економічна складова, зерно та нафта — ключовий пункт. Нафта для Німеччини — питання життя та смерті, адже єдине місце, де вона могла брати нафту на той час, це Плоєшті в Румунії.

А тепер ще в Баку?

Єдині поклади в Радянському Союзі були в Баку.

Таким чином провели лінію.

Лінія Нарев — Вісла, грубо кажучи, по цих ріках.

Що було з Фінляндією в цьому протоколі?

Я не пригадую. Були окреслені сфери впливу, по пам'я­ті скажу: визнали зоною впливу Радянського Союзу кра­їни Балтії, тоді незалежні держави. Сталін на той момент не міг воювати з Фінляндією, тому що мав на фланзі хоча й невеликі, але збройні сили трьох балтійських держав.

Поділ Польщі за пактом 23.08.1939. В. Молотов і Й. Ріббентроп

Що там могло бути з Фінляндією, це треба перечитати двотомник мемуарів Карла Маннергейма, між іншим, друга Павла Скоропадського, однополчани вони були. Маннергейм це все написав, це окрема історія, яка потре­бує двох чи трьох томів. Але краще відіслати до Марка Солоніна, вашого автора, є його книжка «25 червня»^[32] — там все по днях, по годинах, по людях описано, порахова­но. У автора на YouTube легко знайти детальне роз’яснен­ня про всі три радянсько-фінські війни.

Ми зрозуміємо, що 25 червня 1941 року це — Друга радянсько-фінська війна, коли Радянський Союз замість того, щоб все кинути на захист від Німеччини, підняв 700 літаків і напав на Фінляндію.

Про ніякий захист від Німеччини не йшлося в сталін­ських планах, Гітлер віддав наказ про підготовку плану «Барбаросса» тільки після візиту Молотова до Берліна та зустрічі з Гітлером в листопаді 1940 року.

Польща, 1 вересня 1939 року, всього за тиждень піс­ля підписання таємної угоди Молотова та Ріббентропа. Тобто ми розуміємо, що Німеччина була готова до нападу на Польщу, і Радянський Союз їй «підклав соломи», бо домо­вились. Радянський Союз не був готовий у той момент до нападу, він швидко готувався, тому 17 вересня приєднався до цього.

Не зовсім так. Від 1929-го року товариш Сталін реа­лізовував свою генеральну політичну візію: створення об'єднання радянських республік Європи в кількості 25 чи 26. Для того, щоб це зробити, треба було Європу заво­ювати, він цілком ясно розумів непорівнянність військо­вих потенціалів з одного боку Франції, з іншого — Польщі, які були союзниками, та німецького. Тому він допомагав, радянське керівництво допомагало ще Веймарській рес­публіці розвивати збройні сили. Це сталося після під­писання в Рапалло договору про співробітництво між тоталітарним, комуністичним Радянським Союзом та демократичною буржуазною Веймарською республікою і продовжилося за Гітлера. Мета — провокувати його, використовувати, як молоток проти Польщі та Франції. Сталін не міг почати завоювання Європи, не ліквідував­ши Польщі. Це — логічно, географію ви не можете скасу­вати: треба пройти Польщу, а найкраще це зробити, коли і держави немає і збройних сил немає. Війна починається, нацисти беруть Варшаву 11 вересня, частина польських збройних сил відходить через демаркаційну лінію на те­риторію, яка вже зайнята Радянським Союзом. Після 17 вересня їх всіх інтернують, а потім вбивають.

Частина встигла добігти до Румунії.

Частина була інтернована німцями, частина загину­ла, невелика частина добігла до Румунії, формувалася армія Андерса, яка підпорядковувалася уряду, який та­кож втік до Лондона. Підкреслюю: на відміну від нашого Зеленського, який залишився в столиці й очолив по фак­ту збройний спротив рашистам.

Уряд втіку Чернівці?

Наказ про підготовку плану «Барбаросса»

Є така версія. В Чернівцях, з балкона Румунського дому оголосили війну Німеччині, а далі переправилися в Лондон і сиділи в еміграції аж до 1990 року, коли в де­мократичній Польщі обрали президентом Леха Валенсу. Йому і передали формально повноваження президента та уряду в еміграції.

Чернівці тоді були Румунією, туди вийшли зі зброєю військові Польщі зі Львова, правильно я пам'ятаю? Бо Львів німці взяли.

А потім відійшли, віддали Сталіну.

Так, як і частину Волині.

Відійшли, відкотилися, тому що так було обумовлено в таємному протоколі.

Це один з доказів того, що таємний протокол існував. Що була за історія в Бресті, парад якийсь?

Це не парад як такий, а урочиста передача міста від одних окупантів до інших. Німці захопили місто, згідно з угодою вони не мали там бути, але були. І, оскільки це були союзники, то був парад про «добрий день — до поба­чення». Німці урочисто й передали контроль над Брестом радянській армії, тому був парад. Гудеріан приймав з ні­мецького боку, комбриг Кривошеев — з радянського.

Трохи північніше погляньмо. Що відбулося з Литвою? Як могло статися, що Литва виявилася агресором?

Це дуже стара історія. Вона тягнеться сотнями ро­ків, так само як україно-польське протистояння впро­довж десятків років. Тягар історичних помилок, істо­ричних подій, прихисток Литвою тих діячів, наприклад, галицьких, зокрема Коновальця, які в листопаді 1918-го року зчинили заколот, який наші патріоти трактують як «Листопадовий зрив». То був збройний заколот частини військовиків, українців-галичан, які хотіли скористати­ся моментом, щоб проголосити Українську державу. Але вони все не прорахували, як це буває. Наприклад, ігно­рували той простий факт, що західні альянси їм цього не дозволили ні в якому разі та ні за яких обставин. А в про­тистоянні військовому з Польщею не було ніяких шансів. Тому це був вчинок без будь-якого сенсу. Авантюра, яка мала і має великі негативні наслідки для україно-поль- ських стосунків.

Спільний парад вермахту і Червоної армії в Бресті. У центрі — генерал-лейтенант Гейнц Гудеріан і бригадир Семен Кривошеін. Суспільне надбання

П'єр Лаваль та Адольф Гітлер. Суспільне надбання

З Литвою диктатор Антанас Смятона таке зробив, чи це литовський народ хотів територій?

Я не фахівець з Литви. Але, думаю, там зійшлося одне й друге. Ми знову повертаємося до початку нашої розмо­ви про те, що збіглося два в одному. Зійшлися всі фобії та марення після Першої світової війни, і політики обґрун­товували необхідність запровадження жорстких методів управління всередині країни. І знову повернімося до між­народно визнаного документа «11 пунктів Вільсона», до пункту про створення національних держав. В такій ситу­ації треба литовців з території Польщі забрати, а, оскіль­ки не забирають тільки людей, то забирають їх з терито­ріями. От і починаються нескінченні суперечки.

Тобто спочатку Польща бере участь в агресії проти Чехословаччини, потім Литва бере участь в агресії про­ти Польщі, потім Радянський Союз забирає ще і Литву, Латвію й Естонію. І зрозуміло, що спротив був, але сил для спротиву не було.

Невіл Чемберлен і Адольф Гітлер після укладення Мюнхенської угоди. Суспільне надбання

Не було ні сил для спротиву, ні можливостей для спро- тиву — беручи до уваги мізерність збройних сил, мізер­ність населення, мізерність мобілізаційного ресурсу і не­бажання знову ж таки Великої Британії, Франції в усе це втручатися...

Я хочу зрозуміти, чому Британія і Франція не підтри­мали Польщу 1 вересня 1939 року?

Вони оголосили третього вересня війну Німеччині, але не почали воювати.

Дивну війну оголосили, на папері.

Не на папері, а через радіомережу.

І не підтримали свого союзника Польщу, чому?

Картина в моїй уяві приблизно така: вони навіть якби хотіли, не могли це зробити. Це було так само як і під час перших двох місяців війни України проти злочин­ної російської агресії. Західні союзники України не були переконані в тому, що держава встоїть, тому й не дава- ли озброєння, а давали щось для партизанської війни — «джавеліни», «стінгери», але не важке озброєння. Це так, тому що: а) «в Україні все корумповано і завтра це може опинитися у росіян»; б) «який сенс давати важке озбро­єння, якщо ви завтра програєте?» І тільки коли вони по­бачили Бучу, і тільки коли вони побачили на що здатні українські Збройні сили, народ, коли вони побачили, що є майже одностайна підтримка народом Президента і Збройних сил, то «машинка почала крутитись» в інший бік.

Територія Німеччини між двома світовими війнами. Суспільне надбання

Тобто Сталіну з Гітлером пробачили Польщу, Сталіну пробачили Фінляндію 1939—1940 років.

У них не було ресурсу — і в збройних силах Британії і в збройних силах Франції, а головне — бажання воюва­ти.

Я розумію. Я хочу довести, що Сталіну пробачили Прибалтику, Румунію, але в якийсь момент зрозуміли небезпеку такої політики для себе, для своїх держав.

Румунія — це був ультиматум Радянському Союзу, німці сказали віддати Північну Буковину Сталінові.

Румуни віддали території й залишили там населення.

Румуни в більшості втекли, евакуювалася, більша єврейська частина населення краю залишилася. Потім, вже після 22 червня 1941 року, коли була реокупована Північна Буковина, євреїв масово вивозили в Трансніст- рію — це окрема адміністративна одиниця в складі фа­шистської Румунії — від Могильова-Подольського на південь, аж до Білгород-Дністровського. Це вузька тери­торія між Дністром і Південним Бугом, ширша, ніж зараз так зване Придністров'я. Саме там їх послідовно знищу­вали: нелюдські умови утримання в трудових таборах, непосильна праця, відсутність харчів, медичної опіки й так далі. їх розстрілювали, винищували і айнзацгрупи, і в концтаборах на території Румунії також.

Я хочу дізнатися, в який момент уже не Англія і Франція, а тільки Англія сказала Сталіну: «ми тебе під­тримуємо». Вони вибачали-вибачали всі ці окупації, але потім, коли Німеччина напала, стався якийсь переломний момент.

Переламний момент для Великої Британії — це напад на Радянський Союз, 22 червня. Тому через декілька днів Черчилль просто особисто прилетів до Москви, є фото­графія його в кабінеті Сталіна. По факту, для Британії це було рятівне коло, тому що більшість військово-повітря­них сил і всі сухопутні сили, Вермахт — крім тих частин, які несли поліцейські функції по всіх європейських краї­нах — були на Східному фронті. Це означало, що Британія вистояла в двобої з Гітлером. Треба розуміти, що ситуа­ція висіла буквально на волосині, Британія піддавалася нещадним бомбардуванням Люфтваффе, німці бомбар­дували все, що бачили, не розбираючи, як тепер бомбар­дують, розстрілюють українські міста і села. Те саме. У Британії не було сухопутних сил, які могли б протисто­яти німецькому десантові. Навіть якщо люди й були, то озброєння все важке залишили в Дюнкерку. А запустити військову машину було неможливо, тому що не було по­тужностей для виробництва, кваліфікованого персоналу і ресурсів — тому й виник ленд-ліз. Британія вистояла і завдяки тому, що Гітлер повернув на схід, і завдяки аме­риканській допомозі, тому що ленд-ліз на початку був не для Сталіна, він був для Британії. І для некомуністичного Китаю.

Ленд-ліз був допомогою тим країнам, які захища­ли фактично інтереси Сполучених Штатів. Оскільки Сполучені Штати мали інтереси на Тихоокеанському те­атрі дій, то Китай був їх союзником. І Австралія, яка була частиною Британської співдружності. Британія теж була отримувачем допомоги Сполучених Штатів і розрахува­лася за це колоніями. А коли Сполучені Штати сказали допомогти Сталіну то Британія, в тому числі віддавала свої ресурси через порт Мурманська.

Британських ресурсів не було, були британські кораблі. Які доставляли все це, а потім через Персію, через Іран.

Було два сухопутних коридори через Іран і через Мурманськ, Британія своїх ресурсів для передачі Сталіну не мала.

Британські компанії, які видобували нафту в Ірані.

Сталіну не потрібна була нафта. У нього своєї було хоч залийся по вінця.

Якщо подивитись статистику, то більша частина авіаційного палива...

Перероблене — так, але не сама по собі сира нафта.

Британськими нафтопереробними комбінатами та американськими, безумовно.

Але у Сталіна нафти було «хоч залийся», головним був навіть не бензин, а присадки для авіаційного бензину, що було критично важливо для Сталіна.

Дві третини авіаційного палива — це те, що постави­ли Сполучені Штати і Британія Радянському Союзу.

Абсолютно домінантну кількість.

А також якусь неймовірну кількість автомобілів, сот­ні тисяч, які отримав Радянський Союз, замінивши коней на фронті, це була абсолютно революція з точки зору ве­дення війни.

Була запущена економічна машина країн, які мали пе­реважаючий валовий внутрішній продукт.

Я хочу провести паралель: те саме що відбувається за­раз, коли на фронті з'являється абсолютно інші технічні можливості ведення війни. І ми отримуємо не тільки, ска­жімо, HIMARS і вантажівки, які перевозять те, чим вони стріляють.

Бронеавтомобілі, вантажівки перевозять паливо, пе­ревозять снаряди, перевозять патрони, амуніцію.

І Радянський Союз виграв війну, в тому числі завдяки абсолютно неоціненній допомозі США. (Ми не займаємо­ся альтернативною історією, але ми розуміємо, що під­тримка заходу мала вирішальне значення.) Є ще одне пи­тання — Туреччина.

Не поспішаймо! Сталін розумів, що програв війну в 1941 році. Вже за декілька тижнів, якщо не місяців, вини­кла ідея використати, через канали Берії, болгарського посла Івана Стаменова, встановленого агента радянських спецслужб, як посередника в перемовинах між Сталіним і Гітлером. Сталінська пропозиція — зупинитися по лінії зіткнення. Німеччині відходили вся Україна, Прибалтика, Білорусія. Але не так сталося, як гадалося. Об'єми допомо­ги по ленд-лізу були такі, що в перспективі забезпечува­ли перемогу, питання було тільки в ціні — скільки людей загине і скільки буде зруйновано.

Це не цікавило Сталіна.

Взагалі ні! Він віддав відомий наказ № 227^[33], який має неформальну назву «Ні кроку назад!» — нелюдський за своїм характером та наслідками. Наприклад, наказувало­ся знищувати все що стоїть на відстані 50 км — праворуч та ліворуч вздовж всіх доріг: будинки, промислові під­приємства, відганяти свійських тварин...

І стріляти у своїх, хто відходить без наказу.

І головне залишити людей, які не могли виїхати з тих чи інших причин, без будь-яких засобів існування, це аб­солютно звірячий був наказ.

Так чому Туреччина не вступила в війну ні на чиєму боці, що там відбувалося?

Амбівалентна позиція в держави, не було інтересів ні там, ні тут, з якої біди, чого вона мала воювати? Контроль над протоками вона тримала, внаслідок відомої конфе­ренції в Монтре, що її ще могло цікавити в континенталь­ній Європі?

Я думаю, що Гітлера дуже цікавила ця країна, щоб вона була союзником, через неї він міг пройти, як до речі німці в Першу Світову, на театр військових дій в Ірані.

Я думаю, що це умоглядна теорія. І це так тому, що в Гітлера не було фізичних можливостей: він вів війну на той момент із Радянським Союзом, із Великою Британією, в Північній Африці, Греції й на Балканах, який тут ще Іран?

Але мав союзника в Азії?

Але де Японія, а де Іран? У нього фізичних можли­востей не було, ресурсу не було. Просто констатую: не увійшли, тому що не мали геостратегічних, економічних, політичних і яких-небудь інших інтересів.

Минуло півтора року і йде Тегеранська конференція.

Це 1943-й рік.

Яка фактично створила післявоєнну мапу.

Там були закладені обриси, остаточно вони узгоди­лись в Ялті в лютому 1945-го року. В Тегерані головне, до чого Сталін схиляв союзників — це відкриття другого фронту. Літо 1943 року — це Курська битва, яка зафіксу­вала тактичну перемогу Сталіна, це так. Адже Гітлер зняв танкові дивізії та відіслав їх до Італії тому, що союзни­ки вибили його з Північної Африки й наступали на Рим. Коротко кажучи, Гітлер вийшов із цієї битви, і це показа­ло всім західним альянтам, що його ресурси вичерпують­ся з кожним днем (так само як у Росії після «Рамштайн-3» 16 червня 2022 року].

До речі, я хочу звернути увагу на одну історію. Радянський Союз став на військові рейки одразу після по­чатку війни 22 червня 1941 року.

Ні! Економіка переводилася на військові рейки по­слідовно з початку 1930-х років — після того, як був від­кинутий НЕП, був ухвалений закон «про три колоски», кримінальна відповідальність за запізнення на роботу на п’ять хвилин.

Але я хочу сказати, що до середини 1943 року, якраз до Курської битви в Німеччині жінки майже не працювали, були домогосподарками й навіть був мільйон домашніх працівниць у сім'ях.

Я не бачив цієї статистики, але припустімо, що так.

Це було до середини 1943 року, тобто Німеччина ос­таточно не переходила на військові рейки, маючи такий фантастичний людський резерв, чому?

Переоцінка власних можливостей, я думаю, інших ідей у мене немає. Тому, що це викликало б, напевно, не­розуміння ядерного електорату Адольфа Гітлера, хоча режим потихесеньку запроваджував компанії по пере­везенню робочої сили з окупованих країн, перш за все з Радянського Союзу, дозвіл жінкам служити в допоміж­них частинах.

Але далі вже Гітлер'югенд з'явився, коли вже брали в армію всіх, хто міг, він з'явився раніше.

Це перехід до тотальної війни, її оголосив Геббельс в Берліні.

Коли?

18 лютого 1943 року — це день, коли Німеччина взяла курс на «тотальну» війну.

Тобто коли вони зрозуміли, що вони програють вій­ну. Закінчилася Друга світова, Радянський Союз отримав Польщу, Угорщину, Румунію, Чехословаччину, Болгарію.

Впливи великі у Греції, Франції, там комуністи були в уряді.

Чому захід не віддав Австрію і Фінляндію?

Поняття не маю.

Австрія залишилася якоюсь проміжною країною.

Дві країни, які стали такими містками до західного світу.

Але вона була частково окупована Радянським Союзом.

Промова Йозефа Геббельса в Палаці спорту (Промова про тотальну війну, нім. Sportpalastrede) перед багатотисячною аудиторією в Берлінському палаці.спорту 18 лютого 1943 року.

Був ухвалений її нейтралітет надалі. Ще треба зрозу­міти: ніколи в Австрії та у Фінляндії не було сильних ко­муністичних впливів — на відміну від Румунії, на відміну від Греції, на відміну від Франції, на відміну від Італії, між іншим. Про Болгарію не знаю,

Але італійські комуністи були іншими, вони теж «впи­салися» в систему парламентських відносин.

Вони мусили враховувати те, що в них немає ресурсу електорального й збройного, для того щоби силою нав'я­зати свою владу на території своїх держав — на відміну від східноєвропейських «партайгеносе», типу Польщі чи Чехословаччини, де стояли радянські окупаційні війська. Тоді армія окупантів, спецслужби та місцеві комуністи давали результат потрібний товаришу Сталіну, а в Італії його військ не було. І у Франції не було.

Захід втратив одного з лідерів — Рузвельта, Захід втратив як керівника країни Черчилля, у Франції не було сильних керівників, які б впливали на весь світ у той час. Склалася ситуація, коли Радянський Союз домінував в Європі.

Так, Сталін домінував в Європі. Мало того, у нього під рукою була ll-мільйонна армія!

Ми не будемо переходити в розмовах до того, що було потім, але 1946 рік, Фултонська промова^[34] Черчилля, що це було?

Це була промова при врученні йому почесного ступе­ня доктора в коледжі рідного штату тодішнього прези­дента Гаррі Трумена.

То була свідома декларація чи просто аналітичний ви­ступ?

Аналітичний виступ.

На нього відреагував західний світ?

Безумовно, реакція була, я не скажу, що миттєва, але інша. Тобто перейшли до політики, наскільки я це розу­мію, керівники неокупованих Радянським Союзом країни Європи. Перейшли до так званої «real politik». Вона скла­далася з двох частин: «не треба дражнити» Радянський Союз в Європі, а треба якось «проходити між краплинами дощу». А друга частина — «поодинці нас знову зжеруть», треба знову якісь форми кооперації знизу догори.

І ця форма була НАТО?

Ні, це був спочатку ембріон Європейського союзу. Step-by-step вони йшли. Перший крок — Союз вугілля і сталі. Питання не було на тому етапі про НАТО: німець­ких збройних сил не було, Британія на островах, Франція глибоко прокомуністична. Тому американські військо­ві бази на окупованій зоні території Німеччини спочат­ку були опорною точкою для формування збройних сил інших європейських країн. Тому, що треба мати офіцер­ський корпус, треба вичистити збройні сили, спецслужби, державні установи від німецьких націонал-соціалістич- них впливів і від комуністичних впливів, а це в один день не може бути зроблено.

Це, міжіншим, той виклик, який стоїть перед Україною: треба робити те саме, вичищати від крайніх радикалів, від лівих і правих.

Тобто війна закінчилася, а «холодна війна» почалася.

Фултонська промова — це початок «залізної завіси» між радянським блоком, який формувався реактивни­ми темпами тому, що основне завдання Другої світової війни — створення комуністичних держав в Європі для Сталіна не було вирішено. Він цілком ясно розумів, що якщо це не буде вирішено, то Радянський Союз довго не проіснує. Саме тому він використовував захоплені окупо­вані країни в якості лімітрофів, захисних бар’єрів проти західних впливів, винищуючи там фізично військові елі­ти, політичні, економічні, влаштовуючи депортації насе­лення — все те що називається терміном «совєтизація». Це рівно те саме, що ми бачимо на окупованих Росією територіях України сьогодні. Ті самі практики, це калька того, що робилося на окупованих Радянським Союзом те­риторіях європейських країн.

8.