Г. Долинський і українська шляхта
За часів гетьмана К. Розумовського Григорій Долинський був головним економом (1761-64), а після скасування гетьманського уряду став він підкоморієм Батуринського повіту.
1767 року цариця Катерина II доручила вибирати в Україні депутатів до Законодавчої Комісії, яка мала перевірити закони й укласти новий їх кодекс.
Вибрані депутати здебільша були в рішучій опозиції до московської централістичної політики і вимагали відновлення гетьманського уряду та інших автономних прав України. Зокрема нескореним у тому напрямі виявилося українське шляхетство Ніжинської і Батуринської округ. Вони ухвалили в своєму наказі для депутата до Законодавчої Комісії просити про дозвіл обрати гетьмана. Провідником цього шляхетства був Григорій Долинський.Така ухвала не йшла по лінії, якої бажав собі тодішній московський генерал-губернатор Лівобережної України — граф Петро Рум’янцев. Тим то він вжив заходів, щоб ту ухвалу змінити в побажаному для нього напрямі. Під натиском висланника Рум’яйцева обраний депутат зрезигнував. Тоді скликано знову збори шляхетства тих округ, а висланник генерал-губернатора запропонував угодовий проект інструкцій для депутата. Його примушування не зламали українських патріотів. Вони одноголосно ухвалили стояти при ухваленому вже наказі, а новим депутатом обрали Г. Долин- ського.Рум’янцев, роздратований тією сміливою нескореністю, скасував вибір Долинського, наклав грошову кару по 550 карбованців на неслухняних виборців, позбавив всіх їх посад, а далі казав всіх їх доставити до Глухова, де їх заарештовано та різними погрозами примушувано визнати себе винними. Одначе вони відмовилися від такого визнання й доказували, що суд над ними, та ще й військовий, цілком незаконний. Тоді стійкіших із них посаджено у в’язницю « на хліб і воду », а декого у сотенну тюрму між злодіїв. Нарешті засуджено їх до жорстоких кар, 11 із них навіть до смертної кари, заміненої на довічне заслання.
Зокрема Г. Долинського позбавлено всіх прав і засуджено на довічне ув’язнення. Одначе згодом московський уряд, мабуть не без участи самого Ру- м’янцева, скасував той жорстокий і безглуздий присуд та надав усім засудженим амнестію.Той присуд також не пошкодив дальшій карієрі Г. Долинського.
З праці Законодавчої Комісії нічого не вийшло. Хоч її скликано на наради до Москви 1767 року, але згодом цариця припинила її працю під претекстом війни з Туреччиною, яка почалася 1768 року.
Г. Долинський залишився нескореним і в дальших роках свого життя, про що свідчить ось така подія.
Цариця Катерина II повідомила наперед, що приїде в Україну. В 1786-87 рр. урядові кола і громадянство готувалися до привітання і зустрічі цариці та збирали грошові пожертви на ту ціль. Хоч усіх дворян Новгородсіверщини попереджено, що хто з них « показався б непослушним чи нерадим (до того готування і зустрічі, П.І.), той наражує честь, життя і своє майно на небезпеку », то проте Г. Долинський відмовився скласти пожертву на ту ціль, виправдуючись своєю матеріяльною « недостаточністю ». Коли усвідомимо собі, що він мав коло тисячі людей кріпаків, тобто, що був досить багатий, то зрозуміємо політичний зміст тієї відмови [278].
Повстання пікінерів
1769 року дійшло навіть до збройного повстання пікінерських полків, сформованих в більшості з українських козаків, а частково з сербських поселенців на півдні України. З тим повстанням симпатизувало чимало українських діячів на Лівобережжі. Було це так.
1764 року створено Новоросійську губернію на пограниччі з турецько-татарськими володіннями, з осідком у місті Кременчук. Того ж самого року московський уряд почав формувати військо- вопоселенські полки т.зв. пікінерів. Організатори заманювали до тих полків українських козаків з сусідніх Полтавського і Миргородського козацьких полків — обіцянками, що вони будуть мати кращі права й умовини життя.
Вояки новозорганізованих полків були озброєні рушницями і списами-піками, від чого й надано їм назву пікінерів.
З українських козаків створено Донецький і Дніпровський пікінерські полки, а з сербських переселенців — Єлисаветградський і Луганський.
Незабаром виявилося, що умовини життя пікінерів були гірші як у козацьких полках.
Вони втратили свої козацькі привілеї, були зобов’язані відбувати військову службу, платити податки та ще й зазнавали деяких утисків. Депутат пікенерів з’ясував свої скарги в Законодавчій Комісії в Москві 1767 року, але за те зазнав арешту. Коли становище пікінерів ще більш погіршилося з вибухом російсько-турецької війни 1768 року, а також під впливом Коліївщини на Правобережній Україні, Дніпровський і Донецький полки пікінерів підняли протимосковське повстання. Вони з’єдналися з запорізькими козаками і спільно ставили спротив каральним загонам московського війська. Повстання придушено 1770 року, а його провідників покарано дуже тяжко. Пікінерів, які залишилися живими, заслано на каторжні роботи на Сибірі.Після зруйнування Запорізької Січі (1775) створено з колишніх запоріжців Полтавський і Херсонський полки пікінерів 1776 року. В 1783 р. пікінерські полки зліквідовано й перетворено їх на 3 легкокінні полки.
Зв’язки пікінерських повстанців з українським автономістич- ним рухом того часу повністю не досліджені, одначе знаємо, що з тим повстанням співчували деякі депутати до вищезгаданої Законодавчої Комісії, деякі представники козацької старшини, деякі військові полкові канцеляристи тощо [279].
Задум протимосковської революції в Україні в 1791 р.
Польський історик Броніслав Дембінський знайшов звіт про місію « надворного радника Капніста » з України до пруського міністра в 1791 р. в справі евентуальної допомоги у випадку повстання проти Росії. Той звіт оповістив він у своїй статті: В. Dembinski, Ta/jna misya ukraiiica w Berlini^ w r. 1791, Przeglqd Polski, Krakow, t. Ili, 1896, стор. 511-523. Той документ написав пруський державний кабінет-міністер граф Евальд Ф. Герцберґ француською мовою. В українському перекладі той звіт для короля такий:
« Уважаю за свою повинність покірно повідомити Вашу Величність, що недавно з’явився у мене секретно шляхтич з Малої Росії або Російської України, на прізвище Капніст і сказав, що він заможний шляхтич, має титул надворного радника і є урядовцем у фабриках.
Він заявляє, що його послали жителі того краю, доведені до крайнього розпачу тиранією, яку наклали на них російський уряд і зокрема князь Потьомкін, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони могли б надіятися на протекцію Його Величности, якщо вони спробують скинути російське ярмо. Він казав, що то був край давніх Козаків Запорізьких, яких позбавили всіх їх привілеїв та кинули під ноги росіян [280] ; що створено 28 полків кінноти, по 800 чоловіків у кожному, які служать Росії дуже неохоче і не бажають нічого іншого, як відновити давню козацьку конституцію; що цариця створила п’ять губерній — Катеринославську, Харківську, Київську та інші. Той емісар має досить добрий вигляд і говорив до мене досить ввічливим способом... Пан Капніст казав мені про те, що він повернеться додому і що він має брата, який мігби подорожувати і якому можна б з’ясувати дійсний стан... » [281].Пруський міністер Герцберґ відмітив ще в своєму звіті ■—· в примітці: «Можна б побоюватися, чи він (Капніст) не є емісарем, якого призначив Російський Двір і послав, щоб провідати тут ґрунт, хоч він на такого не виглядає » (quoiqu'il n’en ait pas la mine exte- rieure).
Далі пруський міністер звітує, що він відповів Капністові невиразно, що справа війни Прусії з Росією ще не вирішена, що у випадку війни це залежало б від самих козаків вирішити, чи вони бажали б увійти в контакт з королем Прусії.
Як знаємо, Прусія змінила своє ставлення до Росії і незабаром в союзі з нею готувалася до другого поділу Польщі (див. про це ще далі).
Котрий Капніст? Ще того самого року, коли появилася згадана стаття Б. Дембінського, Μ. Грушевський вмістив свою статтю « Секретна місія українця в Берліні в 1791 р. » в Записках НТШ, т. IX, Львів 1896 « Miscellanea », стор. 7-9, в якій висловив думку, що тим емісарем з України був « безсумніву ніхто інший, як добре знаний автор Ябеди », тобто Василь Капніст. За Μ. Грушевським прийняли це інші українські національні історики, з двома винятками.
В.
Модзалевський висловив думку, що тим емісарем до Прусії був не Василь, поет, а його брат Петро, який оженився з англійкою і врядигоди виїжджав закордон. (Його « Малороссійскій родо- словникь », т. II, Київ 1910, стор. 284-285). З українських учених цю думку В. Модзалевського прийняв Ілько Борщак у своїй книжці « Наполеон і Україна », Львів 1937, стор. 123.Думку про те, що згаданим емісарем з України був таки поет Василь Капніст, боронив досить міцними арґументами німецький учений Ґ. Закке G. Sacke в своїй праці V.V. Kapnist und seine Ode “ Na rabstwo”, Zeitschrift für slavische Philologie, Bd. XVII, H. 2, Leipzig 1941.
Большевицькі учені, зберігаючи поета Василя Капніста для вітчизняної літератури, перекидали поїздку до Прусії з 1791 р., тобто з точки зору Московщини « державну зраду », на плечі його брата Петра.
Недавно Вілліям Б. Едіертон, з індіянського університету, висунув ще третю можливість. Він вмістив статтю в «Славік Ре- в’ю » (вересень 1971) [282], в якій висловив погляд, що тим посланцем з України не був ані Василь, ані Петро, а Микола Капніст, їх рідний брат. При тому Едґертон, спираючись на спомини бра- танниці Миколи, в яких вона відмітила, що він був « інтеліґентною людиною, але з великими ексцентричностями », вчинив з Миколи фантаста, який немов то відбув поїздку до Прусії на власну руку, у висліді своєї фантазії, не бувши нічиїм репрезентантом. Що такі погляди ненаукові та що їх треба відкинути, доводжу Це в окремій статті. Тут обмежуся тільки до такого ствердження.
У вищенаведеному звіті міністра Герцберґа відмічено, що Кап- ніст, як сам сказав про себе, « має титул надворного радника і є урядовцем у фабриках ». Це ідентифікує особу Капніста, бо тільки один Василь і мав той титул, і відповідав за адміністрацію фабрики шовку в Києві. Хоч Микола мав також той титул, але ніде немає вістки про те, що він був урядовцем фабрики. Як з тієї, так і з інших причин найбільш науково є уважати таки Василя за українського емісара до Прусії в 1791 році.
Кого репрезентував Капніст? Але для нас важливіше питання, хто вислав Капніста до Прусії 1791 року.
М. Гру- шевський висловив думку, що — видно — існував якийсь гурток людей Капніста, хоч одночасно відмітив, що пляни того гуртка були « мріями, не підтриманими загалом ».Учені, неприхильні до українства, висловили думку, немов то Капніст не мав ніякої підтримки з боку провідних кіл тогочасних українців, отже, немов то він був звичайним авантурником, яких тоді чимало вешталося по Европі. До цієї версії прихилявся й дехто з українських дослідників. До цієї групи авторів, на мою думку, слід зачислити й вищезгаданого В. Еді'ертона.
Московські чорносотенці безглуздо проголосили наклеп, немов то місія Капніста була « австрійською інтриґою », тобто « австрійського професора Грушевського ».
Дехто із змосковщених нащадків Капніста, чи то нащадків- « малоросів» пробували пояснити місію свого предка так, немов то він розпочав її в інтересах, мало що не з доручення московського уряду, наче б то як московський аґент.
Натомість большевицькі історики пробують зобразити Капніста як « російського патріота», якого надаремно намагався пруський уряд зробити своїм аґентом, або промовчують ту справу.
Проф. Ол. Оглоблин, з’ясувавши вищезгадані жалюгідні і смішні гіпотези, написав так:
« Новітні досліди на підставі архівних матеріялів цілковито доводять широкий громадський характер місії Капніста і серйозність її підготови, тим самим стверджуючи думку М. Грушевського про існування гуртка Капніста, якоїсь групи міцних людей — українських патріотів. Такий гурток справді був, але він мав ширше громадсько-політичне і національно-культурне значення, ніж це уявляв собі Грушевський. Це було коло осіб, що входило до Новгородсіверського українського патріотичного гуртка 1780-1790- тих років » [283].
Зображуючи різні визначні постаті українців головно 2-гої половини 18 ст., Ол. Оглоблин відтворив гурт українських патріотів в Новгороді Сіверському, до якого належали або з яким втримували близькі зв’язки також визначні українці з різних інших міст України. Ті люди були здебільша з високою освітою, стояли на високому інтелектуальному рівні, були заможні і впливові звичайно мали визначні становища чи вищі уряди та втримували добрі зв’язки навіть з московськими ліберальними колами, які були противниками тодішнього режиму цариці Катерини II. Це був справді український провід. Люди того гурта були українськими автономістами, тобто вони змагали до привернення української гетьманської держави, а коли створилалася, як здавалося пригожа політична ситуація, то вони подумали чи то про привернення української автономії або й про український сепаратизм, про відірвання українських земель від московської імперії.
* * *