Велика сила московської імперії
Хоч були вищез’ясовані чинники, що могли причинятися до формування льояльности до московського царя, то проте в Україні впродовж всього 18 ст. завжди було багато людей, що готові були боротися за державні права України, як це ще далі зобразимо, одначе найбільшою перешкодою для такої боротьби була, з одного боку, велика сила московської імперії, а з другого боку, слабкість української гетьманської держави після 1709 р., включно з малою її мілітарною спроможністю.
Ще навіть у 1791 р.
був гурт людей сепаратистів, які думали над визволенням України з московської неволі, одначе вони були повністю свідомі, що їх власні сили заслабкі на те, що цього можна б було досягти тільки з допомогою сусідньої міцної держави. Тому й той гурт людей вислав таємно свого делеґата до пруського міністра з запитанням, чи вони можуть у випадку війни (Прусії з Росією) розраховувати на протекцію пруського короля, коли вони спробують скинути московське ярмо. Отримавши відмовну відповідь, той гурт людей не пробував здійснити своїх плянів, бо розумів і відчував, що без великої закордонної допомоги Україна була заслаба, щоб могти виграти війну з сильною тодішньою великою Росією.Якраз сила московської імперії була, на мою думку, найважливішою причиною упадку гетьманської держави. Коли та імперія почулася сильною, зліквідувала всі форми української державної автономії.
Одночасно сила московської імперії була тим чинником, що приневолювала українців бути послушними її розпорядженням та бодай назовні зберігати льояльність до неї.
Приклади українського патріотизму Й ОБОРОНИ АВТОНОМНИХ ПРАВ
Хоч стільки вищез’ясованих чинників могло причинятися ДО формування льояльности до московського царя й московської держави, хоч після 1709 р. політичні відносини в Україні були важкі та небезпечні для українських патріотів, проте в Україні завжди були гурти і групи людей, які мали відвагу боронити своїх державно-автономних прав, наражуватися на політичні небезпеки, а навіть були готові збройно боротися за українські права.
Ось приклади такого патріотизму.
Пламенний заклик Т.
БобровичаБув то час зараз після Андрусівського миру 1667 року, коли розійшлася чутка, що московський цар і польський, король примирилися та поділили Україну між собою, що до Польщі має перейти й Київщина. Тоді вислано в Україну українського шляхтича Т. Бобровича, властиво як царського післанця, щоб він заспокоював українців та схиляв їх до покори цареві. Одначе Т. Бобрович написав « Пересторогу », в якій — замість схиляти українців на царський бік — остерігав, що цар і король готують Укра- ні « московську, гірше єгипетської, неволю », закликав українців до братської єдности й одностайности, а далі написав так (мову достосовую до сучасної):
’’Про таку для вас усіх і для милої Вітчизни уготовану за- гибіль з болем раненого серця кричу й віщую. Бо коли я замовчу, каміння заговорить! «Як забуду Тебе, Єрусалиме», Ненько моя, мила Вітчизно, бідна Україно, « нехай спасенна буде правиця моя », якою для добра твого оце пишу. « Прилипни язик мій до горла мого », яким Тобі і всім Твоїм милим синам, єдиноутробній братії, всьому християнському народові, в Україні сущому оголошую! « Але не пом’яну Тебе », не боячись, хоч би цей мій лист перестороги до рук монархів — царя й короля — дістався, готовий бо не тільки постраждати, але й померти! Бо краще мені одному, цю пересторогу подавши, покласти життя за здоров’я всіх вас, за воль- ності, церкви Божі і святощі, ніж би вас всіх, несвідомих, в тяжку забравши неволю, мечем та вогнем знищили! »[270]
Проф. Андрій Яковлів, навівши той цитатат у своїй статті (вказаній у примітці), відмітив: «Автор не був видатною особою, це звичайний середній шляхтич, якому освіта в київських школах та щира любов до вільної колись, а тепер поневоленої батьківщини дали таку силу переконання й красу вислову, що й тепер ще слова ’’Перестороги”, нас хвилюють. Подібних виявів патріотизму було не мало, та не всі вони попали на сторінки історичних документів, а ще менше на сторінки історичних праць ».
Павло Полуботок
Як другий приклад здорової політично й патріотичної української душі можна вказати відому в історії постать Павла Полуботка, чернігівського полковника, якого козацька старшина уповноважила бути наказним гетьманом, доки цар згодиться на вибір нового гетьмана.
Але одночасно цар встановив Малоросійську Колегію. Полуботок мав відвагу запротестувати проти того, що Колегія приймала різні скарги, поминаючи Військову Генеральну Канцелярію, та давала тій Канцелярії свої накази. Полуботок добився того, що петербурзький сенат звелів звертатися до В.Г. Канцелярії не з наказами, аз« промеморіялами ».Полуботок відважно нагадував цареві про справу вибору гетьмана та вів інші акції. Це скінчилося тим, що цар покликав Полуботка і деяких генеральних старшин до Петербургу, де Полуботок відважно вручив нову петицію цареві, щоб привернути старі права в українській адміністрації і судівництві. Крім того, за інструкцією Полуботка, яку передано в Україну довіреною людиною, козаки в Україні назбирали багато підписів на петиціях до царя, щоб привернути права козацькій владі. Цар Петро І ув’язнив П. Полуботка і частину генеральних старшин. Цей арешт літописці зв’язують з відважною промовою Полуботка в обороні прав України, в якій він висловив міцні докори цареві. Якщо ту промову видумав хтось з літописців чи автор « Історії Русів », то й таке видумання свідчить про те, що Полуботок відважно виступав перед царем, не лякаючись наслідків, як це приписує йому на- родня традиція 27за.
* * *
Дальші приклади українських патріотів та їх патріотичних діл в 18 ст. вибираю із знаменитої книжки визначного знавця тих часів ■— Ол. Оглоблина: «Люди старої України», Мюнхен 1959.
Микола Ханенко
Микола Ханенко був довіреною людиною П. Полуботка, який послав Ханенка в травні 1723 року до Петербургу, в складі однієї делегації, яка мала від імени « всього народу » домагатися дозволу обрати гетьмана. Коли Полуботок прибув до Петербургу, Ханенко став його правою рукою. Ханенка москвини ув’язнили і посадили разом з наказним гетьманом у Петропавловській фортеці. Двадцять років пізніше Ханенко був провідником української старшини, яка домагалася відновлення гетьманської влади в Україні і таки домоглася. Ханенко брав участь у делеґації, що в тій справі була в Петербурзі і в Москві в 1745-48 рр.
З того часу залишив він свій денник.Ол. Оглоблин відмітив, що, читаючи той денник, « дивуєшся з цієї невтомної і тонкої праці визначного державного діяча, висококультурної людини і блискучого дипломата, а передусім палкого українського патріота: недарма М. Ханенко вимагав від кожного українського діяча ’’ревностного патріотства” » [271].
Виступ Г. Кологривого
Григорій Кологривий, хорунжий Генеральної Артилерії, дуже гостро висловився проти московського війська — в листопаді 1750 року. Було це в Глухові, в тодішній гетьманській столиці. Почалося слідство, яке за інших часів могло б дуже пошкодити хорунжому. Але тоді була ще царицею Єлисавета, що прихильно ставилася до України, і був це « медовий місяць » недавно відновленого гетьманства (Кирила Розумовського, 1750-64). Тому вдалося врятувати Г. Кологривого. Він став згодом визначним діячем Гетьманщини [272].
Григорій Покас
Він був військовим канцеляристом в 1742-57 рр. і залишив дуже цікавий антимосковський твір, написаний 1751 року, під заг. « Описаніе о Малой Россіи ». Дехто з учених уважав, що той твір є тільки редакцією відомого « Краткого Описанія Малорос- сіи », одначе Ол. Оглоблин висловив думку, що — хоч « Описаніе » складено за схемою і на основі « Краткого Описанія », проте його треба уважати за цілком самостійний твір, виняткової історичної і політичної ваги. Коли автор « Краткого Описанія » за поглядами був « самоотверженный малороссіянин », що стояв на « общерусько- му ґрунті », то « Описаніе » відзначається антимосковською настановою. Його довгі коментарі написано в дусі українського авто- номізму. Воно є суцільним обвинуваченням проти московського уряду та його надужить в Україні, проти його негідного ставлення до українського народу.
« Описаніе » Г. Покаса переписав 1756 року, з короткими доповненнями, С. Дівович, який користувався ним, пишучи свій відомий віршований твір « Разговор Великороссіи с Малороссіей », так, що в деяких місцях « Разговор » є тільки віршованим перекладом « Описанія ».
Г.
Покас виявив себе таким самим не тільки в писаннях, але й у практичному житті. Знаємо, що в 1762 р. був він уже війтом в своєму родинному місті Погарі, Стародубівського полку. В 1767 р. вибирали делеґатів до Законодавчої Комісії, що мала перевірити державні закони й укласти новий їх кодекс. Тоді Г. Покас виступив на чолі погарської старшини проти угодовецького становища частини погарського міщанства і заманістував себе як противник московської централістичної політики в Україні. Його сміливий протест мав такі наслідки, що його заарештовано і він сидів якийсь час у в’язниці, «за караулом». Його обвинуватили ще й за неполітичні провини — не знати, чи слушно. Г. Покас втратив війтівство й дальша його службова карієра була дуже скромна. (Ол. Оглоблин написав окремий розділ про Г. Покаса) 27в.СеменДівович
Вчився він в Києво-Могилянській Академії і Петербурзькому університеті, а 1761 року став перекладачем при Генеральній Військовій Канцелярії в Глухові, де написав свій відомий твір « Разговор Великороссіи с Малороссіей », що є виявом української національно-державницької думки. С. Дівович написав той твір — як думає Ол. Оглоблин — мабуть під впливом, а може й на доручення гетьмана Кирила Розумовського, в час початку царювання Катерини II, коли керівні українські кола мали поважні підстави побоюватися нового курсу імперської політики ■— замість сприятливої для України політики цариці Єлизавети, а потім Петра III.
Цей твір є віршованим діялогом між Росією і Україною. Ол. Оглоблин схарактеризував і оцінив його так:
’’Перша (« Великороссіи») ставить низку запитань, очевидна мета яких ствердити історичну та державно-політичну меншовар- [273]тість України, що ніби всім зобов’язана ласкавій опіці й допомозі « великаго русскаго народа». З свого боку Україна («Малоросія ») дає на це гідні, ґрунтовні і вичерпливі відповіді, які доводять історичну суверенність української держави, її національно- державну окремішність і рівноправність з Росією, її заслуги перед імперією, нарешті, законність її історичних, правних і моральних контрпретенсій щодо Росії. Переможцем у цьому своєрідному диспуті залишається Україна. Треба сказати, що автор зробив це вийнятково майстерно і навіть талановито, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національної правди й гідности, з глибоким розумінням історії України (та й Росії), опертим на доброму знанні історичних джерел та літератури’” [277].