.ДОДАТКОВІ ПРИМІТКИ ТА ВІДОМОСТІ ДО „МЕМУАРІВ-.

В мемуарах В. Б. Антоновича згадуються декілька осіб, -які своїм життям та’ діяльністю були тісно сполучені з особою автора, впливали так чи інакше й на його життя. Дехто з-поміж них своєю науковою, чи то громадською пра­цею виявили таке чи інакше, часом навіть видатне значіння в розвитку української громадської течії за другої поло-, вини XIX та на початку ХХ-го віку.

Оскільки кожна, найменша риса з того часу являв со­бою цінний матеріял щодо розуміння тої епохи для наших^ наступників (дальших поколінь), дозволяю собі подати ad hoc кілька коротеньких відомостів, почасти мемуарного харак­теру, про тих людей. На початку подаю деякі подробиці за родичів В. Б., що збереглися в моїй пам’яті; далі короткі спомини про найближчих його товаришів, які згадуються в записках і яких мені пощастило знати особисто. — Разом з тим подаю й. біографічні вказівки про них, що дають.можливість здобути ширші відомості про їх діяльність.

До ст. 5. Джідай Іван Матвійович був разом і хрещений батько малого Антоновича, дав йому при хрещенню золотого хреста, зробленого з двох імперіялів, на якому було видряпано курсивом з одного боку —Boze btogoslaw Wlodziniierzowi, з другого 6 Stycznia 1834. Отже маємо докладну дату на­родження..

Коли життя розлучило його з Монікою Антоновичевою, вони погодились, що син має виховуватись у матері, поки дійде шкільного віку, а тоді вже батько візьме його до себе, керуватиме й піклуватиметься дальшою наукою.

В короткім часі Джідай оселивсь в Одесі, відкривши там хлоп’ячий пансіон, що хутко здцбув собі славу найкра­щого й став уважатися неначе за інтернат при Рішельєв- ській гімназії і згодом він зайняв таке саме становище при Одеській Другій гімназії, заснованій 1848 р. ' '

Влітку 1844 року, згідно з умовою, мати вирядила ма­лого Володаря в Одесу до батька (при чому дала листа, запечатаного, за модою свого часу, печаткою з ребусом.

Хлопець їхав з Горишківки балагулою, повного купців- •євреїв, що подалися до Одеси по дешевий закордонний крам, бо тоді щё Одеса була porto franco, себто мала право вільного торгу без комірної оплати. їхали поволі, не поспі­шаючи, мало не два тижні, задержуючдсь, де кому була потреба; попасали та шабасували по корчмах та заїздах на шляху, і. тут хлопцеві вперше довелось зблизька придив­лятись до побуту й звичаїв тих людей, від яких так ста­ранно відводило його шляхетське виховання. У корчмі жі­ноцтво, особливо старі єврейки, звичайно жалували дитину, що, мовляв, таке.мале, та їде вчитися рамо одно в таку да­леку сторону, піклувалися ним, годували ласощами, обкла­дали подушками вночі. І тут він навіч побачив, що.ті євреї не такі вже бридкі, як то вважалося серед польського суспільства.

Наблизившись до Одеси й побачивши здалеку на степу, ще за кілька верстов до міста, корабель під вітрилом, він здивовано допитувавсь, чому то церква стоїть сама'собі на оранім полі (такий є справді, здалеку, вигляд моря під Одесою) і ніяк не міг поняти віри, що то є море.—Так на­решті закінчилася подорож.

Джідай тоді вже був одружений, мав малі діти. Пансі­онерів було багато, різного віку; поміж ними значна ча­стина польських паничів, чимало теж румунів та греків. Серед румунів бували найстарші віком, років по 20 і біль­ше; наука не дуже давалась їм і була зовсім не в голові; були вони мало розвинені і мали вже свої власні життєві інтереси, цілком не шкільного характеру. Пансіонери з гу­вернерами жили трохи нарізно від сім’ї директора. Малий Антонович був наймолодший поміж ними; його вміщено зразу до т. званої Рішельєвської, згодом р. 1848 переве­дено до* 2-ої гімназії.

Дружина Джідаєва, мабуть свідома про його походження, ласкаво та приязно ставилась до нього, як до рідного; по скінченню лекцій кликала його вільними годинами до сво­їх дітей, що з ними він охоче бавився.

Тут було чимало гарних книжок, до яких він удавався кожної вільної години і тоді ще виробив собі ту призви- чайку до читання, що виявляв протягом цілого життя, бук­вально не можучи одної години перебути без книжки.— Одного разу, коли всі учні повиїздили на різдвяні свята, Джідай застав сина в куточку, заглибленого в якійсь серйозній книжці, і'подивившись, що він читає, сказав: „то дуже добре, що ти любиш читати і цікавишся поважнимй речами. Тобі треба дуже багато вчитись, багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою, прокладати собі дорогу в життю". Ці слова залягли йому глибоко в пам’яті і В. Б. цитував мені їх по-польськи.

З того часу батько ставився з найбільшою увагою до керування його розвитком та читанням, розвиваючи при тому його власну ініціятиву. Хлопець найбільше цікавився географією, яка була повік його улюбленою наукою^[LXXIV]), істо­рією та науками природничими; мав здібність і до наук математичних, особливо любив геометрію й фізику. З огляду на велику різноманітність одеського населення, і в школі, і в пансіоні багато уваги приділялось вивченню чужо­земних мов і В. Б. прекрасно вивчив латинську, французьку та німецьку, якими зовсім вільно орудував — говорив і писав.

Хоч був він один з наймолодших учнів своєї кляси, бо вже закінчив гімназію 16-ти років, проте завсіди йшов по­між першими і щороку привозив матері похвального листа. Тож і не диво, що великовозрастні та тупоголові молда­вани,раз-у-раз звертались до молодшого товариша, щоб зробив завдання з математики, написав переклад або „сочи­нение"; давали за те ласощів або якийсь дріб’язок, як зви­чайно поміж школярами; іноді уділяли від щедрот своїх і грошову подяку, 10—20 коп. За ці гроші він купляв го­стинця малим дітям та подарунок матері перед виїздом на літні вакації, бо на Різдво та на Великдень зоставався в Одесі. '

В міру того, як зростав розумовий розвиток, років після 14-ти, почав виявлятися і революційний атавізм пред­ків: хлопець починає роздумуватись над питаннями полі­тично-соціяльного та позитивно-філософського напрямку, перечитує протягом двох літ французьких енциклопедистів і філософів XVIII та початку XIX в.

Не' знаю, оскільки удержувались відносини з Джідаєм за часи студентства й дальші; знаючи Володимира Боніфать- євича, думаю що не мусіли вони пориватись, хоч напевне, мусіли мати характер більш-менш офіційний, бо ніхто з них не міг признаватись до родинного зв’язку.

Склавши магістерський іспит, оборонивши дисертацію „Посліднія времена козачества на правой стороні Дніпра", на яку йому дуже мало дали часу в факультеті, і в той

самий час поховавши малу дитину, В. Б. захорів на пе­ревтому та невроз і, одержавши штатну доцентуру в універ­ситеті 1870 р., подався на літню поправку й відпочивок до Одеси. Тут він навідався до свого батька, дякуючи йому за виховання, яке вивело його на правдивий шлях.

З того часу В. Б. довший час не був в Одесі, але ж мав відомість про смерть Джідая. 1881 р., їдучи через Одесу морем до Тіфлісу на археологічний з’їзд, ми вдвох відвідали на католицькому кладовищу могилу І. М. Джідая; не знаю, чи збереглась вона до цього часу. З родини його не було теж нікого під той час: десь мусіли вони покинути Одесу, бо не зосталось там їх сліду в наступні роки.

До стор. 7. Мабуть, важко було Зубовським зберегти своє село; по смерті Тржембінського довелось, мабуть, пу­стити його на чужі руки; бо вже в Похилевича знаходимо таку відомість.

Влітку 1891 p., в часі своєї археологічної екскурсії на Радомищині, В. Антонович завітав до Евандорфу, щоб по­бачитися з своїми родичами. Жили, вони тоді, як бідна дрібна поземельна шляхта: була стара мати, яка ще па­м’ятала родинні традиції, додержувала при нагоді шляхет­ських звичаїв; вона провадила хатнє господарство з моло­денькою дочкою; два сини працювали в полі, з якого, надісь, небагато мали користи, дивлячись на їх нужденне життя, — мусіли то бути сини або може й унуки Владислава Зубов- ського. — Дальших відомостів про них ми не маємо. -

До стор. 8. На жаль, автор розповідає трохи тільки про одного з Ґурських, Юзефа; про другого, Каєтана, він не згадує в дальших споминах і не подає за нього жадних відомостів; це дуже шкода, бо коли не сам він, то його дружина мала певний вплив на виховання молодого Воло­димира та ранній його* розвиток. Кажуть, що, підлягаючи її авторитетові, мати його на початку вмістила сина де Рішельєвської гімназії, а не до іншої школи.

Каєтан Ґурський був одружений з французкою, вихо­ваною на основах раціоналістично-філософічних кінця XVIII в. Вона мала добру збірку французьких енциклопе­дистів,,філософів та клясиків, з якої широко міг користа- тися її небіж і яку вона одказала йому по смерті. Але дочка її, що вже цілком була перейнята польсько-клери­кальними поглядами, по смерті материній, за порадою ксьондзів, спалила геть усі ті книжки.

Ґурський проживав з родиною в селі Березівці Літин- ського пов. на Поділлю, не відомо, чи на власному маєтку, чи на посесії. Про склад родини не маємо певних відомостів: було, здається, три дочки; теща—дуже добродушна стара французка в стилю XVIII ст., яка любила наукові роз­мови з молоддю, виходячи з емпіричного стану науки свого· часу (так, напр., у ботаніці всі рослини вона поділяла на четверо насіннів гарячих і четверо холодних).

Тут теж склалися в нього добрі відносини з молодим священиком, Гнатом Немировським, про якого згадує автор споминів на стор. 39.

Одна сестра одружилася на Україні, зрідка бувала в Києві, в Антоновичів з молоденькою дочкою, Марією, яку незабаром віддала за Цезарія Івашкевича, правника, що пере­бував десятки літ, аж до революції, уповноваженим у спра­вах князя Романа Санґушка в Славуті. Дві сестри Ґурські, може після інсурекції, оселилися в Кракові. Там одна, здається, одружилася з істориком проф. Левицьким, друга держала дівочий пансіон. У часі першої своєї подорожі за кордон 1879 — 80 р. Володимир Боніфатьєвич одвідував їх у Кракові. -

До стор. 8. Трудно припустити помилку з боку автора, хоч він писав з пам’ятане маючи під рукою жадних докумен­тів; проте помічається певне розходження щодо хронології ма­териного віку. Мабуть вона молодшою пішла в гувернантки, бо син Володимир народився 6 січня 1884 р., як написано і на його хрестинному хресті, і в формулярі (метричної за­писи його не маємо), а дочка була старша на 13 років; отже мати мусіла розпочати свой службу в молодших літах і скоро побратись з Боніфатієм Антоновичем, абож мусіла вона бути старша віком. Цей висновок має бути найбільш правдоподібний, бо й сам В. Б. казав мені, що мати вже була немолодою, як він народився; так само польський пись­менник Леонард Совінський, у своїх споминах про Анто­новича, зве матір його старенькою в той час, як син скін­чив гімназію по 16-му році (Leonard Sowmski—в лисії до І. RolIe (Dr AntoniJ). Michal Rolle, In іііо tempore..., Brody — Lwow 1914, str. 265 — 269).

До ст ор. 18. Лікар Юзефович колись добре допоміг ма­лому Антоновичеві, коли той дуже був перевтомивсь від над­сильного мозкового напруження та надмірного машинального заучування на пам’ять у таких ще малих літах. Перших сімох років життя був він дуже слабовитий і така наука зробила його млявим та апатичним, що теж відбивалось і в самому навчанню та в поводженню хлопця. Якось лікар звернув на нього увагу матері, настрахав можливими наслідками і порадив на довший час зовсім звільнити його від науки, щоб він якнайбільше бавився на повітрі та набирався сили. Мати дуже стривожилася, а хитрий малий надумався віддячити їй за суворе переслідування і удавав, ніби так дуже нудиться за книжкою, та ходив, мов непри­каяний, наче йому нудно гуляти й бавитись самому, коли інші вчаться, а мати ще дужче турбувалася та не­покоїлася за ним..

До стор. 23. Евеліна Боніфатьївна Васневська прожи­вала з чоловіком у с. Сопині Бердичівського повіту. Брат часто перебував у неї, іноді сам, іноді з котрим з товари­шів. У неї проживала й мати і там і вмерла влітку 1859 р.

Характер сестри окреслив автор цілком правдиво, та­кий він був і в дальшому часі: при великій добродушності над­звичайна легковірність, цілковитий брак критицизму та будь-

якої обережности. Так, напр., коли поширився так званий хлопоманський рух і поліція вже пильно слідкувала за головними діячами, місцевий земський справник потрапив з одного разу так розговорити її, що Евеліна Боніф., вже заміжня жінка, з усією щирістю, як доброму, розповіла йому все, що знала за свого брата, про його зв’язки, зно­сини, подорожі; назвала всіх його товаришів, не подумавши навіть, з ким вона говорить. Наслідком такої отвертости було кілька трусів поліційних — в неї в першої, потім у тих, кого вона поназивала; нарешті'—виникла ціла справа політичного характеру перед слідчою комісією, до якої при­тягнено всіх пойменованих осіб (В. Міяковськиій, В. Б. Ан­тонович перед слідчою комісією. „Червоний шлях", 1923 р., Ч. З, стр. 234 — 244). -

Мала вона одну дочку Христину. По смерті чоловіка, злік­відувавши своє майно, переселилася до Києва. Тут вчилась її дочка і в дядьковій родині запізналась з членами Великої Громади, куди й була прийнята з часом; дуже добре воло­діючи народньою мовою, брала участь в обробленню матеріалу до українського словника та в інших українських справах того часу. Далі Христина Іванівна одружилася з молодим громадянином, Федором Кіндратовичем Волковим, який за­кінчив природничий відділ на Київському університеті. У той час були вони люди бідні, молоді та безжурні і вслави­лися надзвичайно безалаберним життям»; пробували якийсь час у Відні, де він працював над науками природничими, а вона над медичними.

Були вони й свідомо, й стихійно щирі українці-демо- крати і разом з тим революціонери крайнього напрямку, хоч та партія ставилася вороже до кожного національного питання, цайбільш до українського. Волков навіть сам вирізьбив для „Киевского отделения Исполнительного Ко­митета партии Народной Воли" печатку на безформному шматку темного шиферу і переховував її у себе; разом, із жінкою він переховував (та розповсюджував) різні прокля- мації, відозви тощо, часами теж і нелеґальних осіб, що робив зрештою багато хто в ті часи. Заплутавшися до справи Дебагорія-Мокрієвича з його гуртом, навіть покли­каний до суду, як свідок, але ще не заарештований, Ф. К. мусів тікати за кордон: в останню годину вони вдвох з В. Б. Антоновичем закопали ту печатку в Антоновичевому садку, там вона лежить у землі і по цей час. (Після його повороту до Києва, 1907 р. вони обоє шукали того місця, та не могли знайти). За посередництвом родини Антоно­вича, Волкова встигла вивезти з Києва своєю каретою, в вигляді ліврейного лакея, аристократична пані, відома в Києві красуня, Юлія Вікентьївна Бодрова, до свого пол­тавського маєтку десь, здається, на Прилуччині. Звідти вій якось дістався до Одеси з конспіративною рекомендацією від Антоновича до члена тамошньої Громади, Михайла Івановича Боровського, директора міського сирітського дому; той переховував його в себе якийсь час, потім пере­правив з рибалками через острів Березань на Дунай у До- бруджу. Вже звідти Волков надсилав статті до „Кіевской Старины" за псевдонімом Ф. Кондратовича та Лупулеску; пробував певний час у зв’язку з Драгомановим, згодом опи­нивсь у Парижі, пильно студіював антропологію і здобув ступінь доктора цієї науки.

Нарешті, 1905 чи 1906 р., як трохи змінилися обставини російського життя, Волков заходами В. Антоновича, за посег редництвом відомого антрополога Д. І. Анучі'на, здобув посаду директора Етнографічного відділу Історичного музею їм. Олександра III в Петербурзі. 1919 р. після того, як засно­вано Українську Аккдемію Наук, обраний на академіка на катедру антропології, він вже не доїхав до Києва і помер у дорозі в Гомелі. Докладніші відомості про його наукову та громадську діяльність можна знайти в докладному його некролозі („Русскій Исторический Журналъ", 1918, кн. 5, стр. 353 — 365. Д. А. Золотаревъ. Некр. Ф. К. Волкова¹)).

Коли Волков утік з Києва, дружину його з двома ма­лими синами, одним недавно народженим, та з її матір’ю, Еве- ліною Боніфатьївною, що проживала при дочці, було заареш­товано (хатнім арештом), потім вислано адміністративним порядком на життя „въ міста не столь отдаленный", до Вяткщ та через хоробу цілої сім’ї пощастило випроситись до Астра­хани. Там перебули вони, здається, зо два чи три роки, потім

') Також Галини Вовк: Бібліографія праць Хведора Вовка. К. Ϊ929. повернулися до Киева всі хорі; стара мати з тяжкою хоро- бою печінки, дочка з хорими легенями, діти теж слабі. Евеліна Бон. прожила ще кілька років з дочкою, брат до­помагав їм. Була то'дуже добродушна старенька бабуся, зайнята єдине своїми онуками; вона розповідала мені дещо з дитячих літ свого брата. Померла вона в половині 80-х років з печінкової хороби.

Христина Іванівна в 70-х роках студіювала медицину та масаж у Віденському університеті; медицини не скін­чила, хоч мала себе за найкращого лікаря, з великою хо­робрістю робила діагнози, писала рецепти, навіть улітку на селі бралась і до хірургічних операцій; і були люди, що звертались до неї, довіряючи їй більш ніж справжнім лі­карям. Зате масаж вона справді добре знала, до чого в ве­ликій пригоді стало знання анатомії та фізіології. Вона мала заслужену репутацію найліпшої масажистки в Києві і мала б добрі заробітки, якби вміла правити належну ціну. Була то жінка розвинена, добра та зичлива до людей; з своїх тяжких заробітків дала освіту дітям; раз навіть їздила до Парижу побачитись з чоловіком, нарешті, остаточно знеси­лена, померла в Києві приблизно 1907 року вже після того, як Ф. К. оселився в Петербурзі.

До стор. 19. Ще за моєї пам’яті, з половини 60-х та на початку 70-х рр., у провінціяльні міста, як напр. мій Кре­менчук, приїздив щороку з Палестини (з Єрусалиму, як го­ворилось) старшого. віку єврей гарного біблійного типу, смаглявий як араб, у відмінній від нашої одежі; приво­зив на продаж сухе пальмове листя, якесь зілля та ще якісь святощі. Приймали його на станцію і гостили з ве­ликою честю найбільш шановні та побожні євреї. Отже не диво, що в давніші часи, при загальній некультурності су­спільства та при доброму бажанню певних осіб у такій глухій Славуті легко могла виникнути така справа.

Д о с т о р. 29. Така риса му сіла бути хіба в ранніх дитячих літах, почасти може підо впливом виховання матері, яка раз- у-раз примушувала його „пописуватись" перед людьми, себта виявляти себе кращим за інших, що пояснювалось почасти її службовим становищем по панських родинах. Ця риса мусіла цілком зникнути під моральним впливом Джідая, бо вже най­давніші товариші В. Б. з медичного факультету пам’ятають, що й у товаристві, так само як і в інтимному щоденному життю, він завсіди вирізнявся поміж усіма великою скром­ністю, стриманістю та ввічливістю. Хоч би що там було, він ніколи не втрачав рівноваги, не випускав себе з рук. Таку скромність та стриманість, від наймолодших літ і до­віку визнавав йому кожний, хто тільки стрівався з ним, а Драгоманов колись ще в Києві так висловився про нього, що „Антонович колись умре з ввічливости, щоб комусь догодити".— Отже треба добре працювати й панувати над собою, щоб виробити такий характер. Ця стриманість так вросла йому в плоть і кров, що зробилась головнішою, не­мов природженою рисою його вдачі. Мабуть добре ввіри­лось йому те шляхетське самохвальство, коли він так бо­явся його, що не забув і до старшого віку.

До стор. 27. Щодо педагогічних методів своєї матері. В. Б. оповідав мені, між іншим, такий випадок. — Зага­дуючи якийнебудь урок, переклад, щось до вивчення або написанню, вона ніколи було не скаже, щоб добре поста­рався, а завсіди тоном суворого приказу вживає такої форми: „та гляди ж, понароблюй кляксів, наплутай та нароби по­милок якнайбільше". Така форма речі страшенно обра­жала його, бо він був хлопець старанний почасти з натури та з самолюбства, почасти з страху перед матір’ю.

Одного разу, вже в останньому році домашньої науки, після такого суворого застереження, він зважився, — „не­хай вже буде що буде, а я візьму й послухаюсь" і справді постарався по совісті, а тоді поніс і подав роботу з самим скромним виглядом. Мати аж спалахнула крикнувши „Аto co znowu!"— „Маша kazata zrobic jak najw⅛cej ponιylek і klaksow, toz Zrobiteni ile umiaiem; wiςcej nie mogщо існувало в Україні на Лівобережжі. Балагульство залишило слід у то­гочасній літературі; його відносять до початкових україно­фільських течій у польській літературі в І пол. XIX ст. (Вол. Гнатюк, Ярмаркове українофільство в житті та>літе­ратурі (балагульщина) „Юв. збірник на пош. ак. М. С. Грушев- ського К. 1928,4. іст.-літ., ст. 272—89, М. Драгомановъ, Евреи и поляки въ Юго-Зап. краї. „Полит. соч.“,т.I. Μ. 1908).

Д о с т о р. 46 та 56. Українська семирічна школа, про яку оповідає автор споминів і яка мала завдання дорівнювати гімназіяльному курсові, була заснована 1859 р. як цілком приватна, навіть потайна, без ніякого офіційного дозволу. На чолі її став на початку студент Давиденко. Товариство удержувало школу своїм коштом, розподіливши поміж себе виклади того чи іншого предмету. Сами вони мали складати підручники в українській мові, розплановані на 7 років навчання для майбутньої народньої школи, якої потребу так гостро відчувала культурна частина грома­дянства в часі визвольної реформи.

Цю школу не треба змішувати з недільною новостровн- ською або т. зв. українською школою, яка виникла майже одночасно, хоч трохи пізніше; вона була щоденна, а не недільна, і значна частина" хлопців там і проживала разом Ib своїми вчителями-студентами.— Сами члени Громади вер­бували та постачали до неї учнів, вибираючи здібніших хлопців з своїх селян, офіційно оформлюючи їх наче для своєї послуги, а в дійсності держали та вчили, як своїх вихованців. Тут виховувались, між іншими двоє родичів Шевченка, один небіж Панченка, хлопець Захар Дзюбенко з Романівки від братів Рильських; далі від братів Табелів відомий згодом ворог українства проф. Дм. Пихно та ще кілька інших. На початку школа містилась, як кажуть, на Жандарській (пізніше М.-Благовіщенській) вул. в будийку проф. Фомберґа; не знаємо №. того будинку, му сіло то бути десь поміж Тарасівською та Прозорівською вул. Трохи згодом і вже до останку школа перебувала по Жилянській вул. (№ 38) в оселі Погорельцевої, займаючи цілий одно­поверховий будиночок з вулиці, що зберігся досі в тому самому вигляді. Серед Громади прозивавсь він Жилянія. Головним господарем був· перший завідувач Давиденко, а з часом В. Антонович з дружиною, яка пильнувала госпо­дарської справи; крім того проживали тут: Рильський, По­знанський, Баковецький, Стоянов, Білецький, може ще дехто з товаришів, але про інших відомостей не маємо.

Кожен брав участь у навчанню; Антонович викладав свій улюблений предмет — географію з історією; священик Єфим Ботвиновський, чоловік близький до Громади, вчив „закону божого". '

У такому вигляді школа існувала років зо 3; поліція не раз накидала на неї оком; отже, коли в р. 1862 надійшло урядове скасовання всіх недільних шкіл у Росії, довелося закрити й цю приватну, вмістивши частину учнів до гім­назії, як оповідає автор записок. Хоч і повиходили вони на люди, як то кажуть, але, на жаль, не вийшло з них сві­домих українців і не було з них користи для української справи. Частина учнів повернулася на село; дехто зберіг защеплені в дитячих літах початки національного роз­витку та культури. > -

Деякі відомості про семирічну школу маємо в „Воспо- минаніяхь“Б. Познанського „Укр. Жизнь". 1;913, кн. 2стр. 15, кн. З, ст. 19; в статті О. Левицького „Сторінка з життя В. Б. Антоновича" Літ.-Наук. Вістн. 1913, кн. IV., 1. Жи- тецького „Київська Громада"—Україна 1928 кн. 1.

До стор. 44. Рильський Фадей Розеславич(і84О—1902) син великого та колись дуже багатого польського пана, наро­дився в с. Ставищах колишнього Сквирського повіту на Київщині. Вчився в 2-й київській гімназії, маючи останніми роками В. Антоновича за хатнього вчителя, який зумів ске­рувати в належний бік природні молоді поривання до правди, та симпатії до місцевого люду в обох своїх учнів: старшого Тадеуша й його молодшого брата Юзефа. Потім Т. Р. всту­пив на історично-філологічний факультет Київського уні­верситету. Перейнявшись ідеями щирого демократизму на ґрунті місцевому українському, хлопоманіею, як тоді гово­рилося в польському суспільстві, вони разом з Антоновичем та ще кількома товаришами виходять з польської ґміни, так званої київської чи то української, та беруться до за­снування своєї справжньої української Громади, в якій бе­руть жвавішу участь. Розірвавши з поглядами польської шляхти, вони стають щирими народовцями. Але Юзеф Рильський скоро помер на сухоти і його похорон був останнім актом того розриву серед польського студентства. В ці часи Т. Рильський, разом з групою товаришів, бере найдіяльнішу участь у життю громадської семирічної школи, допомагаючи їй й матеріяльно, крім власної учи­тельської праці.. '

Як бачимо в споминах В. Антоновича, для ширшого та ґрунтовнішого обзнайомлення з народнім життям по інших сторонах України, вони разом з Т. Рильським виходили пішки значну частину правобережної, західньої (Холмської) та південної — степової України, чи т. зв. Новоросії. Працкь Ючи та розвиваючи свою ідеологію в найближчій приязні з Антоновичем, Т. Р. разом з ним був об’єктом панських доносів та підлягав слідчим комісіям, як обвинувачений у пропаґанді комунізму та коліївщини.

Т. Р. закінчив університет 1862 р., одружився з своєю родичкою, побував’за кордоном, узявся до сільського госпо­дарства, незабаром повдовів. Нарешті остаточно переконаний у неможливості перевести в життя свої принципи СОЦІАЛЬ­НОЇ та- національної правди і разом з тим додержувати зв’язок з польсько-шляхетським суспільство^ та щоб оста­точно відмежуватись від нього і тісніше з’єднатися з місце- вою людністю, Рильський, сам великий позитивіст, прилу­чається до православної віри в своїм селі за свідома своїх селян, потім одружився з сільською дівчиною.

Після акту розкріпачення та польського повстання 1863 року роздалися великі маєтки Розеслава Рильського, синові дісталася вже тільки третина Романівського ¹) ма­єтку, сильно заборгованого; там він господарював 40 літ, як добрий аґроном та економіст. Визнаючи, що в нових умовах громадського життя для сільського люду конче потрібний буде правник, він виучує цивільні закони і ви­конує правничу послугу для своїх та околишніх селян аж до кінця свого віку. Не обмежуючись юридичними пора­дами, складанням потрібних паперів, він часом і сам висту­пав за ними по судах у більш заплутаних справах.

Людина широкої освіти, ознайомлена з кількома євро­пейськими мовами та літературами, з розумом філософського складу Т. Рильський зумів усі демократично-соціяльні принципи, що виробив замолоду, цілком перевести в своїм родиннім та громадськім життю. Дуже багато можна було б оповісти про його життя в Романівці серед своїх се­лян, про його діяльність щодо піднесення та розвитку їх культурно економічного становища. Усе те вимагає окре­мої докладної біографічної розвідки. Не кажучи вже про ту зразкову школу, що він сам збудував та встаткував, у якій сам працював, допомагаючи вчителеві, якого оплачу­вав своїм коштом, досить згадати, що романівські селяни разом з ним постачали свій хліб просто до Кеніґсберґу, поминаючи місцевих. факторів, а туди йшло зерно' тільки першосортне. Він допоміг громаді дешево купити землю в сусіднього власник^; допоміг місцевим чиншовикам за­кріпити за собою чиншові ґрунти,—і багато дечого іншого. Завсіди, о всяку пору міг приходити до нього кожний, хто потребував чи то поради, чи допомоги і не самі тільки романівці, а й люди з інших околишніх сіл.

Т. Рильський лишив чималу літературну спадщину, яка подає цікаві відомості про цього громадського робітника ^[LXXV] свого часу. Перші його спроби змісту публіцистичного умі­щено в „Основі*¹ 1861 р. № 2, 11—12 під заголовком „Съ праваго берега" і друга „НЪсколько словъ о дворянахъ пра- ваго берега Дніпра**, третій допис „Зъ Маковищъ, Київ­ського повіту" за допомогою статистичних даних доводить недостатність селянського наділу в Київському повіті за уставними грамотами 1861 р. У 7О-х та 80-х рр. він брав був участь у демократичному польському часописі „Glos**, у якому подавав статті з етнографії та народнього побуту. Пізніше надрукував у „Кіевской Старині", 1887, № 1. „Разсказъ современника о приключеніяхь съ нимъ во время Коліивщини" та другу велику розвідку „Къ изучению украинскаго народнаго міровоззрінія" (1888 № 11, 1890 № 9—11).

Ще з 1875 і далі в 1890-х роках Рильський звертає на себе увагу своїми економічними працями, напр., „Doni Zarobkowy wobec historycznego porz¾dku ekonomicznego" Kijow 1875. Назбиравши чимало відповідного матеріялу, він розпочав широко задуману студію економічного змісту; перші розділи з неї надрукував у „Записках Наукового Товариства їм. Шевченка у Львові" за 1812, 1813, т. І — П під заголовком „Студії над основами розкладу багатства", працював коло неї ще в останньому році життя, та не довів до кінця. Крім того вийшло окремими брошурами: 1) „О заработках в Херсонской губернии" Київ 1898, 1904 и друга „Сильські пригодн" (посмертне видання) (С.П.Б. 1905).

У студії про основи розкладу багатства він зазначає, що для сучасного суспільства дуже важливе значіння має питання про економічний устрій. Сам народовець, автор у своїх студіях укладає свої погляди на економічні явища підо впливом шкіл: клясичної, марксівської та психологіч­ної (теорія вартости, зиск, визначення капіталу тощо). По­мітно також впливи Прудона; в окремих питаннях, напр. щодо руху людности — Мальтуса. У своїх поглядах Тадеуш Рильський визначає неминучість соціальної пере­будови суспільства, стоїть в обороні пригнічених на- родніх мас, нагадуючи з цього погляду Оуена, Сен-Сімона та Фур’є.

Трудно в короткій примітці подати повні докладні відо­мості про велике діло його життя. Фактичну та яскраву, хоч трохи й побіжну характеристику цієї видатної, над­звичайно суцільної людини знаходимо у „Кіевской Старині" 1902 р. кн. XI, де подав прекрасного некролога Op. Левиць- кий; деякі відомості знаходимо теж у споминах В. С. По­знанського „Воспоминания"(Украин. Жизнь1913,кн.2—5. 5), К. П. Михальчука (Укр. Ж. 1914, кн. 5—6 у статті С. Єфре- мова „Людина, з якої нічого не вийшло" Рада 1912 і в спо­минах О. Юркевича, Д. Щербаківського, І. Чуприни в „Раді" 1912; про його літературні праці в статті проф. М. Слабченка „Матеріяли до соціяльно-економічної історії України", т. II, ст. 217 — 219, Одеса 1927 р., та І. Бравера ^,Економічні погляди Т. Рильського —в Зап. Одеськ. Пау­ков. при ВУАН Т-ва, секція соціяльно-історична № 3 Одес. 1928, CT. 66 — 102... ' ■

З ворожого польського табору, який не міг забути Риль­ському його „відступництва", йому присвячено теж кілька спогадів, пересякнутих зненавистю та погордою: Rawita- Gawronski,,Rok 1863 па Rusi", Marjan Dubiecki,,Mtodziez polska w Uniwersytecie kijowskiem" Kijow. PamiQtniki Bob­rowskiego. Lwow. 1900, t. II, S. 237 — 238.

Отже бачимо з наведених фактів, що ту ідеологію, яку було вироблено та виборото з юнацьким запалом, цілком було переведено в життю без жадних компромісів, аж до самого кінця. Кожний, хто згадує про діяльність В. Анто­новича, разом з ним мусить пригадати й Фадея Риль­ського: обидва так міцно зв’язані і провідною ідеєю свого життя, і своєю довічньою дружбою, що розлучити їх ніяк не можна. Помічаємо те і в спогадах людей як з україн­ського, так і з польського табору, іл в полемічних випадах і ще раніше в панських доносах та слідчих комісіях 60-х років. Навіть у пізніші часи і до самого кінця польське дворянство не могло йому простити того хлопоманства в що­денному життю та демократичного виховання його синів.

В останніх літах Фадей Рильський сильно занепадав на здоровля, болів на сухоти; але працював до кінця коло свого великого економічного досліду, не подавався. Помер він 25 вересня 1902 *-p. в своїй Романівці; там його похо-

вано стародавнім українським звичаєм серед величезного натовпу людей різної віри з свого та зо всіх околишніх сіл, з делеґацією від київських українських громад. Похо­вано на новому цвинтарі, що для нього ґрунт він не­давно перед тим сам подарував у свойому парку романів- ській громаді.

До стор. 53. Костянтин Петрович Михальчук українсько- польського походження (від матері селянки і батька поль­ського пана) народився 21/ХП 1840 р. в с. Зозулинцях Берди­чівського повіту; вчився спочатку в м. Сквирі, в м. Попон­ному, потім в житомирській гімназії, з якої мусів вийти, не скінчивши, через якісь незалежні обставини. В той час в Жи­томирі вже доволі було розвинено польське українофіль­ство в шляхетських та літератських верствах, між іншим і в гімназії, де за почесного попечителя був відомий польський письменник І. Крашевський, який теж починав писати на теми українські. Там вже виразно склались українські симпатії Михальчука та цілої групи його това­ришів, як поляків, так і православних.

1859 р. вступає він на історично-філологічний факультет Київського університету, ввійшовши до ґміни київської або української. Є відомість, що в перших часах свого сту­дентства Михальчук, разом з кількома товаришами, брав певну участь у підготовчій справі польського повстання; в ролі емісара він мав об’їхати свій район з дорученням збирати складки по панах та вербувати охочих до списку. Але діло не повелось. Переконавшись, що справа безнадійна, він покинув її та пішов туди, куди вели його власне пе­реконання та особисті симпатії.

В університеті він зразу знайомиться з Антоновичем, Рильським, Познанським, Панченком та цілою їх групою, один з пер:пих виступає з думкою про неминучу по­требу заснувати окрему українську Громаду і стає діяль­ним її членом. Разом з цією групою бере він участь в ор­ганізації та в життю тої семирічної української школи на Жилянській вулиці (ч. 38), про яку згадується в спо­минах Антоновича й Познанського.

83

Разом з іншими товаришами не минули його панські доноси, а наслідком їх жандарські та адміністраційні пере­слідування; почасти й власна палка вдача—все причинилось до того, щоб не дати йому закінчити університету. Не маючи змоги здобути жадної урядової посади, як політично неблагонадійний, він мусів прийняти приватну посаду бух- гальтера на великій броварні в Києві; там викріпив 40 літ, хоч великі природні здібності тягли його зовсім в інший бік.

Кост. Петр, був природжений філолог, маючи в високій мірі природний талант відчувати таємниці філологічних законів, і все своє життя присвятив студіям з історії української мови. Бувши членом Юго-запад. Отдела Геогра­фического Общества, він бере участь в етнографічній експе­диції П. Чубинського; наслідком його праці є велика та ґрун­товна студія під заголовком „Нар'Ьчія, поднарічія и говоры Южной Россіи въ связи съ нарічіями Галичины" (Труд, этногр. экспед. т. VII, ч. 2), яка і по цей час не втратила свого значіння, так само як і складена їм діялектична мапа.

Протягом цілого життя Михальчук, як філолог-фахівець розробляє різні питання української мови. Кожну його працю спеціялісти визнають за вельми цінну вкладку до науки; про них з пошаною висловлюються академіки Яґіч і Шахматов, та інші.фахівці; російська Академія Наук обирає його на свого члена-кореспондента. Отже в умовах того часу· український філолог, так само як історик, мусів бути ео ipso одночасно й публіцистом, мусів ставати в обо­рону рідної мови, що її з російського боку позбавлялось права існування; мусів доводити науковими арґументами, що вона є дійсно стародавня самостійна мова (язик), а не якесь „нарЄчіе“, ані „поднарЄчіе“ або „говоръ общерусскагоязыка".

Таке значіння мають його розвідки: ·

1. „Что такое малорусская (южнорусская) p⅛4f>?"

2. „Открытое письмо къ А. Н. Пыпину", що вийшло окремою книжкою в Києві 1909 р. у відповідь на його статтю „Спорь южанъ съ северянами".

3. ртатистика въ области діалектологів та інш.

Такі були головніші наукові праці Михальчука, що їм визнають фахівці першорядну вагу, але ж до того ще він був у найбільшій мірі громадянин, громадська людина.

Починаючи з перших палких виступів у ґміні україн­ській, потім в українській Громаді і до самого кінця віку, не було ні однісінької української справи, великої чи ма­лої, до якої б він не озвався один з перших, у якій би не взяв жвавої участи. Досить зазначити гуртову працю коло виготовлення матеріалу до українського словника^[LXXVI]), участь в обговоренню кожного громадського видання, у обгово­ренню справ Наукового Т-ва імени Шевченка та інших га­лицьких справ культурних та політичних; участь у редакції Київської Старини, найдіяльнішу участь в організації Укр. Наук. Т-ва в Києві, в редагуванню його „Записок"; участь в утворенню київського українського клюбу, діяльну участь у таємних українських громадських з’їздах, не кажучи вже про силу інших справ та виступів; завсіди і скрізь бачили ми К. П., хоч би який він був переобтяжений своєю нудною бухгальтерською працею. Цілком виснажений та змучений прийде, було, між люди і, наче води цілючої напився, оживе, розважиться і других розважить.

Дедалі занепадав він на здоров’я в останні роки, пере­живши всіх своїх найближчих товаришів, славну плеяду хлопоманів шісдесятників, що зняли на свої молоді плечі, винесли та постановили на міцному ґрунті справу відро­дження України своєю самовідданою культурною працею в галузі науки, мистецтва, публіцистики.

Нарешті остаточно знесилений, тихо опочив 7/IV 1914 р. в Києві.

До стор. 53. Борис Станіславович Познанський, од батька польського шляхтича і матері росіянки, отже сам і по закону, і з виховання православний, народився в м. Стародубі на Чернігівщині десь на самому початку 1840-х років (доклад­ної дати народження ми не маємо). В родинному вихованню стояв найближче до челяді та до сільської української людности, переймаючись її світоглядом, як сам згадує в своїх споминах. Навчався спочатку в полтавській гімназії в її видатні часи, коли ще вчителювали: Боровиковський, Полевич, Стеблин-Камінський та інші; проживав він у ка­зенному благородному пансіоні при гімназії. Незабаром, по смерті батька, Бориса взяв до себе його дядько Познан-, ський, що проживав у м. Білій Церкві на Київщині. Опи­нившись у польському суспільстві, серед чужої для нього культури, він ще дужче полюбив українську сільську люд­ність. Скінчивши білоцерківську гімназію 1859 р., вступив на медичний факультет київського університету. Тут, по­чуваючи себе українцем, хоч разом і поляком, він записався до ґ м і н и української, заприязнився з Антоновичем, Риль­ським, Михальчуком та їх ближчими товаришами. В цім гуртку, як оповідав сам Познанський, Антонович мав на то­варишів величезний вплив своїм міцним національно-демо­кратичним українським переконанням, надзвичайно сильною логікою не менш як своею щирою, глибоко.симпатичною вдачею. Цих четверо приятелів лучила аж до самої смерти найтісніша дружба, якабь особливо ніжна, щира та делі­катна, оперта на взаємній пошані та довір’ю, без наймен­шого панібратства, що так надзвичайно рідко трапляється в нашому суспільстві.

Деякі' відомості про Познанського знаходимо в автобіо­графії Антоновича, в споминах Михальчука^[LXXVII]) (Украинская жизнь, 1914, кн. 5—6, 8—10). Докладніші відомості в його власних споминах (Украинская жизнь, 1913 г. і кн. 1—5), в листуванню його з Антоновичем, що вже оголошено почасти в „Укр. Жизни“ і 1914 кн. 1 та в „Україні" 1928, кн. V. Був то чоловік запальної, вельми суцільної та тривкої вдачі, сам з природи великий лірик та юморист, брав діяльну участь у життю Київської Громади та її приватної української школи для селянських дітей; але щиро перейнятий ідеєю українського демократизму, він зразу ж заходився переводити її в життя: покинув уні­верситет з другого курсу 1861 р. та й пішов на село до свого люду, здобувши посаду писаря в економії панів Та­белів, у селі Дударях Канівського повіту. Тут він цілком перейнявся інтересами своєї громади: здобув для неї оренду цілого маєтку Табелів, на громадських або артільних

*

началах, пояснював своїм та чужим людям Положення про земельну справу; в короткім часі одружився з молоденькою селянською дівчиною і почав жити цілком по-народньому, а вечорами вчив дорослих людей грамоти, сам читав їм книжки, вносячи певну культуру в їх ясиття. Така діяль­ність здобула йому велике довір’я та приязнь дударівської громади, та одночасно підозріле й вороже відношення з боку сусідніх польських Панів. У споминах Антоновича згаду­ється про його перший арешт; було то саме в часі похорону Шевченка в Каневі; більші подробиці в споминах самого Бориса Станіславовича. ·

П’ять років пробув він у Дударях, дедалі накликаючи на себе все дужчі переслідування; нарешті, змушений покинути дорогу працю, почав шукати іншої по різних місцях для утримання своєї родини. 1866 р. його вдруге заарештовано вже в Катеринославі, де він мав посаду помічника ревізора контрольної палати; два місяці перебув Познанський у київ­ській кріпості, а тимчасом померла його жінка, зоставивши двоє малих дітей. Через два місяці його звільнено з арешту і вислано з Києва „за неприкосновенность (sic)¹) къ ділу польскаго мятежа и за держаніе вы­пи с о к ъ изъ „Колокола", подъ строгій надзоръ полиціи въ Воронежскую губернію, впрочемъ безъ лиш.енія правъ с о с т о я н і я“. В великих злиднях пробув він кілька літ казенним надсмотрщиком ґуральні в сло'боді Бутурлинівці, потім у м. Павловську (Укр. Жизнь, 1913 № 1, ст. 25—26).,

Як бачимо з листування Антоновича, не дуже добре жилось там Познанському. 1870 р. йому, дозволено пробу­вання „во всіхь містахь имперіи, за исключеніемь столиць, столичцыхъ губерній и западнаго края“, тож клопотались для нього про посаду то в сахарні або на залізниці, на Київ­щині, то в Лизаветі, в Херсоні, в Чернігові, в Житомирі та інш., ’але нічого не вдавалось. Один час був він і на Кавказі, потім знов вернувся на.Вороніжчину і там прожив довший час у Павловську та Острогозьку, працюючи як адвокат або нотар.

Добрий етнограф, ґрунтовно ознайомлений з народнім побутом, він багато писав fy різних виданнях. Розпочавши в „Основі" та в „Запискахъ Юго-ЗапаДнаго Отдела Геогра- фическаго Общества", він згодом містив свої статті в різ­них журналах: у,,B⅛cthhk⅛ Европы", в галицькій „Зорі", „По морю и по супгЬ", „Природа и охота", а найбільше в „Кіевской Старинф"; тут він був постійним співробітником, починаючи з 1885 до 1905 року, подаючи статті та замітки переважно змісту етнографічного та історично-побутового. Тут він умістив також свої вельми цікаві „Воспоминания о польскомъ возстан!и:въ Украйні 1863 г.“, що їх на жаль так сильно обчухрали сама редакція та цензура. Дуже цінна розвідка під заголовком „Одежда малороссовъ Воронежской' губерній", надрукована в Трудах ХП археологічного з’їзду в Харкові т. III, 178—210.

Вряди-годи Борис Станіславович наїздив у Київ до Анто­новича на кілька днів; тоді викликали Рильського з Рома­нівни, приходив· Михальчук з Подолу і тоді вже ці четверо друзів, нерозлучні, справляли собі велике свято щирого ду­ховного єднання. Закликали теж до гурту Панченка, Берен- штама та Лисенка, як оповідає сам Познанський у своїх споми­нах.—Наприкінці життя зазнав він невіджалуваної втрати: його єдиного сина, земського лікаря, щирого народовця, якому він зумів передати всю свою ідеологію, вбито на Хар­ківщині в часі селянських розрухів 1905 р. Цього вже він не міг пережити і вмер в Острогозькому 27/IX 1906 р.

До стор. 61. Панченко Федір Тимофійович, родом з ка­зенних селян села Черняхова Обухівської волости на Київщині. Яким способом, з якої нижчої школи дістався до гімназії, не знаю; в київському університеті був ка­зеннокоштним студентом медичного факультету, потім мусів відбувати стипендію як військовий лікар. У той час полки не стояли довго на однім місці; отже переводили його то на Херсонщину, де він знайшов собі дружину в родині Mep- кулових в Олександрійському повіті, то знов на Полісся в Гомельщину, то" в інші місця; був він і за Дунаєм у часі російсько-турецької війни 1877 р. Повернувшися з походу,

Зліва направо: Рильський, Беренштам, Антонович, Панченко, Познанський.

«селивсь у Києві спочатку як старший ординатор, потім як старший лікар військового, шпиталю, тут і скінчив свою службу.

У Києві Ф. Т. був одним з найдіяльніших членів Старої Громади. Збудувавши собідомочокнановопрорізаній Маріїн- сько-Благовіщенській вулиці проти лікарні Червоного Хре­ста, № 56 він широко одчинив свою хату для всіх україн­ських потреб та зборів. Тут В. Антонович робив свої при­ватні виклади студентам і курсисткам з історії, історичної географії та етнографії-України; тут В. П. Науменко зачитав для курсисток один курс граматики української мови; в цій господі раз-у-раз збиравсь і працював чималий гурток мо­лоді під назвою „Хрестоматія", що складав українські чи­танки для майбутньої сільської школи, переховувалися різні нелеґальні речі, часом і люди, не зважаючи на двох денщиків.— Як була трохи полегшала атмосфера громадського життя в Києві після ревізії сенатора Половцева (1881 p.), який змі­стив генерал-губернатора Черткова, Панченко, здобувши на своє ім’я дозвіл від нового ген.-губ. Дрентельна, влаштував у великій залі Мінеральних Вод перші прилюдні урочисті роковини Шевченка. Дуже добре знаючи народшо мову, був він один з найкорисніших співробітників словарного гуртка, що працював коло складання великого українського слов­ника. Брав теж діяльну участь у гуртку драматичної літе­ратури, сам дуже добре переклав кілька п’єс з польської для української сцени; всі вони загинули в цензурі.

Найбільшу ініціятиву в усіх тих справах виявляла його дружина Варвара Василівна, що походила по матері з революційної родини Мержанових на Херсонщині. Була то людина дуже розумна, з доброю освітою як ца свій час; дуже ліберального й правдивого, щиро демократичного на­прямку як у щоденному хатньому, так і в громадському життю; дуже працьовита, незломної енергії в кожнім ділі, a^ι в життю та в обходженню з кожним надзвичайно доброї, тихої скромної та лагідної вдачі. Отже наші громадянські дами мали її за недалеку розумом, бо вона ніколи не брала участи в жадних плітках, а вони не могли їй дорівняти; зате чоловіки визнавали їй ціну, а В. Б. Антонович шану­вав її понад усіх жінок; до неї щиро горнулись курсистки

та різні гуртки молоді.—Нарешті така діяльність по­дружжя Панченків не минула жандарського ока. Зроблено трус. Варвару Василівну було заарештовано; вона пере­була якийсь час у тюрмі; потім її звільнено на поруки і разом з чоловіком зіставлено під явним доглядом полі­ції. Тут вже мимоволі довелося припинити всякі зносини. В короткім часі Ф. Т. переведено добувати свій строк служби В Гомель, ПОТІМ ВІН мусів ВИЙТИ на пенсію, ЗВИт чайно невелику. Практики платної він не мав, хоч був з нього добрий лікар. Отже мусів продати свій домочок у Києві (купив його відомий громадянин та останній ви­давець „Кіевской Старины" Євген Чикаленко) та й зостався на Поліссі, де колись придбав маленький хуторець при селі Млинок під Гомелем. Там оселився він з сім’єю, взявся' до господарства, тільки ж хазяїн з нього був не­важний і жилось доволі тяжко. В. Антонович одвідав його в часі археологічної екскурсії на Гомельщині 1891 р. і вже більше ніхто з київських громадян з ним не бачився. По- ' мер Ф. Т. десь на початку 190 J р. в тяжких обставинах,, переживши дружину, без якої зостався; мов дитина без­порадна. „ '

Спогади за студентських часів Панченка, за часи вироб­лення українсько-демократичної (хлопоманської) ідеології та розриву з польськими ґмінами, знаходимо почасти в споминах Б. Ст. Познанського. „Укр. Жизнь" 1903. кн. III, стр. 19—21.

До с тор. 60 — 61. На початку 50-х років серед студентів Київського університету існував вже гурток земляків-ліво- бережців куди входили: М. Мельник, А. Романович-Слова- тинський (вірніше Славутинський), Бодров, В. Вовк-Кара- чевський, В. Демченко, М. Ренненкампф, інших не пригадаю. Словатинський, Демченко і Ренненкампф,—згодом професори*' Київського університету. Вовк-Карачевський відомий пере­кладач Кенана та Російської Історичної Бібліотеки. Ті, що ви­ховувались у полтавській гімназії, підо впливом Метлинського а Боровиковського, були вже більш-менш свідомі українці; інші, знов, опинившись серед маси польського студентства, стихійно почували себе малоросами, тулячись в окремі гуртки без жадної організації, просто полтавсько-чернігівські зем­ляки; вони по змозі жили гуртом, часто сходились, ділились харчами, співали рідних пісень, разом їздили додому, вза­галі жили спільними інтересами; Романович-Словатинський навіть підписувався в своїх листах „козак з Чорного Яру", бо родом був з містечка Чорнух, Лохвицького повіту і пи­шався тим, що він земляк Сковороди. Багатші з-поміж лівобе- режців жили в достатках і часто гуляли в карт, особливо Словатинський та Ренненкампф, а бідніші жили по кілька чоловіка разом у поганеньких та найдешевших квартирах.— У першому році жило їх кілька гуртом у підвальному примі­щенню маленького півтораповерхового домочка на Малій Васильківській вул. № З (цей будиночок, хоч доволі обдертий, зберігся до цього часу) в одній кімнаті: Мельник, Антоно­вич, вже старшого віку студент з фельдшерів Каплан та хтось четвертий, а инші паничі, між -ними Йосип Ролле (згодом відомий історик Поділля D-r Antoni, J.) жили над ними в першім поверсі. Антонович був наймолодший на цілому університеті, маючи тільки 16 год, а ті, вже старші, піклувались ним як дитиною, особливо Каплан, що вже мав свою власну сім’ю десь на провінції. -

Призвичаєний до польського суспільства, мабуть він ще не вмів зорієнтуватися та відрізнити лівобережців-малоро- сів від росіян, а вони теж бачили в ньому поляка. М. Мель­ник згадував, що Антонович гзавсіди водився з Ролле та іншими поляками, вечорами часто вбирався в чемерку та йшов на ґ м і н у ')·

До стор. 62. На додаток до відомостів за часи гімна- зіяльної науки В. Антоновича можу навести ще один факт з шкільного життя, який пригадую собі з його слів.

Склад учителів 2-ї гімназії був дуже добрий: не обме­жуючись шабльоновою обов’язковою наукою, кожний старався

¹) Ті шукання за українством, як бачимо з переліку літератури та з посилки на Самуся, датують вже з 1859 р., коли автор вступив на історично-філологічний факультет..

зробити свій предмет цікавим та приступним для учнів; окрім того кожний пильнував, щоб якнайбільше прищепити дітям основу загально-людської культури, почуття громад­ського обов’язку, товариської чести.

Одного разу було загадано дуже великий урок. Кляса просила зменшити завдання, але вчитель, H. IL Протопо­пов, не згодився. Як він вийшов, учні, постановили цілою клясою лекцію виготовити, тільки щоб кожен одмо­вився її здавати. Так і зробили. Одмовились один по од­ному всі кращі та середні учні; учитель питається, чи хоч хтонебудь може вивчив урока. Обізвались двоє з найпослід- ніших, з так званої Камчатки, сподіваючись при тій нагоді вийти „против прочих". Що вже вони там говорили через п’яте-десяте, учитель вислухав і поклав таку резолюцію: за таке знання варто, розуміється, поставити вам по нулю; але ж за те, що не взяли участи в колективному протесті; пишу вам по 2. „А вы, господа, постарайтесь, чтоб среди вас никогда не было таких подлецов", і проказав їм прехо­рошу лекцію про товариську солідарність,громадянську честь і порядність. Тоді хлопці признались, що завдання всі добре вивчили. Скінчилась година, учитель вийшов з кляси, тоді вже учні постарались своїм судомі і, справді, жадних зрадників ніколи вже в клясі не бувало.