ДОБА ЕНЕОЛІТУ (мідно-кам’яний вік)
У IV—IlI тис. до н.е. люди вже почали користуватися першим металом — мідДю, хоч знайомство з нею розпочалося вже у VIl тис. до н.е. у передньоазійському регіоні. Водночас продовжують розвиватись і вдосконалюватись скотарство та землеробство, де використовують рало і тяглову силу, виникають спеціалізовані ремесла.
За доби енеоліту з’являється одна з найяскравіших культур Давньоєвропейської історії — трипільська.Була вона поширена на величезній території: від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до
Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я, ^проіснувала протягом двох тисячоліть (IV—III тис. до н.е.) і досягла високого, ⅛κ на той час, рівня розвитку. Утворилася трипільська культура на основі давніших автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла.в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та~Південної Європи. Έί Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу — пам’яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об’єднання племен. Сліди трипільців знайдено і в Покутських Карпатах, поблизу соляних джерел, де вони виварювали сіль та будували оборонні городища. Населення на всій території трипільської культури становило щонайменше 1 млн осіб. Трипільські селища розташовувались на високих рівних місцях поблизу рік і потоків. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд’ Такі селища мали чітке планування — всі будови були розташовані кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіально розходились вулиці, обабіч яких були розташовані садиби. Житла трипільців були переважно наземними і різними за розмірами (площею від ЗО до 150 м2).
Конструкція їх була досить складною: підлога викладалася на дерев’яному помості з глиняних обпалених вальків і зверху замазувалась глиною. Стіни споруджувались на дерев’яному каркасі-плетінці і теж обмазувались глиною, двосхилий дах перекривався солом’яними або очеретяними сніпками. Часто житла мали піддашшя. Вікна були невеликими та округлими. Всередині могла бути одна, дві або й три кімна^й. В кожній кімнаті містилися піч, лежанка, сімейний вівтар-жертовник. Вівтар мав вигляд невеликого хрестоподібного в плані глиняного підвищення, розписаного різнобарвними фарбами, де стояв культовий посуд та глиняні жіночі фігурки. Біля печі, під стінами та на полицях-мисниках стояли різноманітні горщики та миски. Зовні стіни житла розмальовувались вертикальними смугами червоного, жовтого та білого кольорів. Розмальовувались карнизи вікон та дверей, стіни всередині. Жи*гло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату минулого століття. В такому житлі мешкала одна сім’я. На Уманщині, в середній течії Південного Бугу, а також в межиріччі Дністра й Пруту виявлено величезні поселення площею до 400 га, які налічували понад 2000 жител, розташованих концентричними колами. Тут вже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували двоповерховими. Це були на той час найбільші в Європі, а можливо, й у світі перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. людей. Археологи виявили у трипільців унікальний в історії культури звичай — періодичне спалювання своїх поселень. Відбувалося це раз у покоління, приблизно через кожні 50 років, коли виснажувались навколишні поля. Освоївши нові грунти і збудувавши неподалік нове селище, люди упорядковували старе й спалювали його. Очевидно, цей звичай був пов’язаний із якимись релігійними уявленнями та громадськими законами.Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вже вирощували на своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Трипільці, які жили в межиріччі Дністра і Пруту, займались також садівництвом (їм відомі були яблука, груші, абрикоси) та виноградарством.
Землю обробляли кістяними і роговими мотиками — досить ефективними знаряддями, рідше застосовували рало. Трос людей з допомогою мотик могли обробити за годину ділянку площею 150—200 м2. Збирали врожай серпами з крем’яним лезом. Його продуктивність була лише в 1,5 раза менша, аніж сучасного серпа. Зерно перетирали на муку на кам’яних зернотерках. До речі, аналогічні зернотерки застосовувались в часи 3-ї династії в Єгипті (близько 3000 років до н.е.), а також в Шумері. Трипільці вирощували велику рогату худобу, свиней, овець та кіз, мали коней. Як тяглова сила використовувались бики — їх запрягали у візки, можливо, сани, орали ними поля. Не втратили свого значення полювання і рибальство. В Дністрі ловили рибу, зокрема сомів довжиною до двох метрів. У лісах збирали ягоди, горіхи, мед, дикі фрукти. Трипільці майстрували й використовували різноманітні знаряддя з кременю (ножі, серпи, сокири, вістря стріл і списів), каменю (сокири, булави), кістки й рогу (мотики, проколки, шила, голки). Значно менше було в той час мідних речей; відомо, що трипільці користувались мідними шилами, рибальськими гачками, браслетами, кинджалами та сокирами. Сировина для мідних виробів та частина самих виробів привозилась із Балкано-Карпатського міднорудного басейну. Із технічних прийомів трипільці освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Домашніми промислами або общинними ремеслами було чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво. На денцях багатьох трипільських посудин с відбитки тканин двох родів: тонкого полотна і груботканого, очевидно, вовняного рядна.У трипільських племен дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Виготовлення посуду було вже справою фахівців, а керамічне виробництво — спеціалізованою галуззю общинного ремесла. Посуд випалювався у спеціальних гончарних печах. Такі печі, а також спеціалізовані поселення гончарів, виявлені археологами у Наддністрянщині. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг (очевидно, ще не ротаційний), і виготовляли величезну кількість різноманітного посуду витончених форм.
Посуд поділявся на кухонний, більш делікатний столовий та культовий. Це і гігантські півтораметрові горщики для зберігання збіжжя та інших продуктів, менші горщики, амфори, миски, вази, кухлі, антропо- та зооморфні фігурки, амулети. Більшість такого тонкостінного, міцного, аж “дзвінкого” посуду розписана чорною, червоною, білою мінеральними фарбами. Орнамент складний і різноманітний, в основі його є спіралі й волюти, геометричні фігури, зображення тварин та людей. Трипільських малярів, а це були, очевидно, окремі майстри-спеціалісти, можна вважати засновниками українського народного мистецтва. Багато провідних мотивів трипільського орнаменту, зокрема подвійні спіралі, що нагадують латинську літеру S, спіральний меандр довкола посудин, схематичні зображення рослин і тварин, різноманітні хрести в колі — збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Багатство форм, якість посуду та його розпису зробили трипільську кераміку яскравим мистецьким феноменом енеолітичної доби, засвідчили високу талановитість і потяг до краси стародавніх жителів України. Орнаментація трипільського посуду є ілюстрацією фольклору, космогонії та міфології перших землеробів і скотарів. Наприклад, спіральний меандр — “безконечник” є символом безупинного руху, самого життя, стилізовані зображення небесного змія-дракона символізували чоловіче начало, бачимо тут символи сонця, неба і землі, рослин, тварин і людей. Орнаментальні сюжети та композиції мають магічний зміст і пов’язані із культом родючості, що завжди відзначався складною обрядовістю. Так само з культом богині родючості, Великою Матір’ю всього сущого пов’язані численні знахідки глиняних жіночих фігурок. Виявлені у фігурках зерна пшениці підтверджують їх зв’язок із землеробськими культами, а окрім того, такі фігурки були ще й амулетами — оберегами домашнього вогнища і достатку. Серед сотень різноманітних жіночих скульптурок особливою с виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, яка нахилила голову над грудною дитиною на руках. Ця трипільська Мадонна є найкращим зображенням материнства з європейського правіку. Крім домашніх вівтарів, трипільці мали окремі храми, що споруджувались у центрі поселень на майдані й були родоплемінними культовими центрами. В таких храмах відбувалися свята, пов’язані із культами природи, що вмирає і воскресає, зберігався спеціальний посуд та інші ритуальні предмети. Інколи в храмах або поряд з ними, на майданах поселень знаходять особливі жертовні поховання людей, що здійснювались з метою збільшення родючості землі, збереження домашнього достатку, захисту від злих сил. Hc виключено, що ці поховання належали жерцям. Жерці, очевидно, відігравали важливу роль у трипільському суспільстві. Вони керували релігійним життям, вміли вираховувати календарні строки, пов’язані із аграрними роботами, знали цілющі властивості трав і лікували людей, зберігали давні традиції і закони, були віщунами і провидцями. Одним словом, жерці були “інтелігенцією” стародавнього світу, носіями особливих знань, досвіду поколінь. Подібні жертовні, але дитячі, поховання виявлені і в житлах під вогнищами.Більшість померлих трипільці ховали за обрядом тілопокладення (інгумації) на невеликих грунтових могильниках неподалік поселень. Поховання (скорчені та випростані) супроводжуються великою кількістю кераміки. Менш поширеною була кремація — спалення тіла і захоронения решток у глиняних урнах. На півдні, у пониззі Дністра пізньотрипільські племена “усатівської” групи споруджували кургани зі складними кам’яними конструкціями. Вважають, що конструкція “усатівських” курганів, структура їх насипів, ровів і кромлехів є втіленням символіки сонця і місяця. В курганах знаходились багаті поховання, що належали, очевидно, племінній аристократії і супроводжувались людськими жертвоприношеннями. Серед цих поховань є поховання озброєних чоловіків, загиблих в бою (багато потрощених черепів). Вояки мали густо розфарбовані червоною охрою голови, обличчя й тіла (бойове розмальовування ще за життя або ритуальна косметика).
Ix тіла перед похованням щільно обгортали в полотняні савани, і тому червона фарба й досі збереглася на кістках. Існування такого звичаю підтверджують і трипільські антропоморфні фігурки із розписаними фарбою головами. Вважають, що лад* трипільського суспільства, яке існувало в оточенні ворогів на степовому півдні, вже був близьким до військової демократії: в них виникли військові загони, їх поселення і навіть могильники були пристосовані до оборони від ворога. Очевидно, що стосунки цієї групи трипільців із племенами степу супроводжувались жорстокими сутичками.Археологи та антропологи встановили, що носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеної у Південно-Східній Європі. Це були невисокі, вузьколиці люди з гарно профільованими тонкими рисами обличчя.
Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські протоміста — їх столицями. В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, кілька родів становили плем’я, група племен утворювала міжплемінні об’єднання, що мали свої етнографічні особливості. Найбільш самобутнього й високого культурного рівня досягли трипільські племена, які жили на Покутті, Наддністрянщині і Буковині — на терені, де виникла і звідки поширилась трипільська культура. Ці ж племена найдовше зберігали і розвивали її традиційні елементи.
Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи і прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли Північну та Північно-східну Україну. Трипільська культура — це виникнення на теренах України розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва, житло- і містобудівництва, ремесел, перших металевих виробів з міді, високохудожніх творів мистецтва й складних ідеологічних уявлень. Наші далекі предки вже в IV тис. до н.е. володіли культурою, яка мало в чому поступалася раннім цивілізаціям V—IV тис. до н.е. на Стародавньому Сході. До речі, з трипільською культурою, з проблемою її зникнення пов’язана досить фантастична гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою, носії трипільської культури спричинилися до виникнення пізньоенеолітичної культури Янг-Шао в північно-західному Китаї. Справді, кераміка цієї культури — її форми, характерний мальований спіральний орнамент, поліровані кам’яні знаряддя знаходять найближчі аналогії лише в трипільській культурі. Привнесена трипільцями ідея мальованого посуду і спірального орнаменту через Китай поширилася в Індії та Японії, і навіть за океаном — в Центральній Америці. Звичайно, щоб довести можливість існування такого трансконтинентального шляху з України через Азію до Америки, потрібні дуже серйозні дослідження.
Якою ж є роль трипільської протоцивілізації в походженні української нації? Очевидно, що прямими предками українського народу трипільські племена не були — багато ще племен і народів протягом чотирьох тисячоліть прилучилося до нашого етногенезу. Але основи українського родоводу були закладені вже в той час. Ймовірно, що з IV тис. до н.е. можна говорити про автохтонність частини населення на території України, яке незважаючи на численні етнічні допливи та культурні зміни зберегло через тисячоліття основне — любов до рідної землі, психологію творця і працівника, а не зайди і грабіжника. Знаходячись на кордоні землеробського світу і кочового Степу, трипільська культура зникла внаслідок інвазій агресивних племен, котрі прийшли з північного заходу та сходу.
У другій половині та наприкінці енеолітичної доби, в III тис. до н.е. починається переселення різних
племен із Центральної та Північної Європи на Схід. Настає край спокійному життю місцевих хліборобів — носіїв трипільської культури. На землі сучасної України приходять племена, які впливають на подальшу долю автохтонного населення. Спочатку примандрували землеробсько-скотарські племена, що походили із Середнього Подунав’я, пізніше — племена північноєвропейського походження. Ці племена розселилися у верхів’ях Прип’яті, Західного Бугу та Дністра, але хоч і контактували з трипільським населенням, не почували себе безпечно на чужій землі, тому споруджували укріплені селища на підвищених, зручних для оборони місцях. Такі поселення археологи дослідили поблизу Львова, зокрема поблизу сіл Грибовичі та Лисиничі, у Винниках. Незабаром, знову з північного заходу, території України досягла друга міграційна хвиля племен північноєвропейського походження, споріднених з попередніми поселенцями. Цей войовничий і рухливий народ зайняв Волинь і врожайне Західне Поділля, проник у Карпати і на Буковину. Прикметною ознакою культури пришельців був посуд особливої кулястої форми та орнаментації (через що вона і називається культурою кулястих амфор), а також спосіб захоронения померлих у гробницях з кам’яних плит. Поява чужих племен в самому “серці” трипільської культури — на Поділлі й Наддністрянщині, — спричинилась до сутичок між пришельцями і місцевим населенням, яке боронило свою землю і майно. Про войовничість нордичних племен свідчать принесені ними бойові кам’яні сокири, маловживані мирними землеробськими племенами. Можливо, це було перше велике військове вторгнення на землі України, що стало однією з причин загибелі трипільської протоцивілізації.
Водночас на сході та півдні України з’явилися численні скотарські племена, основою господарства яких було табунне тваринництво, зокрема конярство. Цей степовий народ складався з племен, які прийшли з Поволжя і Північного Кавказу, та людності давнього місцевого походження. Між племенами існували етнічні та культурні відмінності, але вони вже мали однаковий поховальний обряд — померлих захоронювали в глибоких ямах у скорченому положенні та засипали охрою. Червоний колір охри — колір сонця, вогню та крові — символізував життя, світло, очищення. Над похованням споруджували насип — курган. Звичай споруджувати кургани виник у ПІ тис. до н.е. серед скотарських народів у степах України і Північного Кавказу і з часом поширився по всій величезній території Євразії. Археологи, розкопуючи кургани, виявили, що вони часто насипалися в кілька шарів, під насипом знаходились споруджені з кам’яних плит і брил кола, майданчики, гробниці Племена, котрі жили в Криму, мали звичай розмальовувати стіни таких кам’яних гробниць магічними орнаментами червоною, чорною та білою фарбами. Це одні з найдавніших зразків монументального поліхромного розпису в Євразії. На курганах ставилися різьблені антропоморфні кам’яні стели — перші пам’ятники людині. Отже, курганний поховальний обряд відображав світогляд стародавніх людей, курган був символом культу предків, священним місцем. Глибока історична пам’ять зберегла ці уявлення в українських народних піснях, казках і легендах, адже ще донедавна тисячі курганів, або, як кажуть у народі, могил, були невід’ємною частиною українського пейзажу.
У другій половині ПІ тис. до н.е. об’єднані степові племена швидко опанували не лише степові й лісостепові простори України, але й просунулись за Дунай на Балкани. Озброєні загони вершників (можливо, це була перша кіннота в світі) стали тією грізною силою, якій трипільські племена намагалися протистояти протягом кількох століть і врешті зазнали поразки.
Останньою великою хвилею етнокультурних бур на теренах України за доби міді була поява в
другій половині Ill—першій половині II тис. до н.е. племен, що, як вважають, були частиною великої європейської спільності, ще не роз’єднаними індоєвропейцями: прагерманцями, прабалтами і праслов’янами. Ці племена одержали в науці загальну назву племен культури шнурової кераміки (або культури бойових сокир), що походить від широко вживаного ними способу прикрашати глиняний посуд відбитками шнурка та від знахідок великої кількості кам’яних шліфованих із просвердленими отворами сокир, що застосовувалися як зброя. В Україні жило кілька племінних груп “шнуровиків”: на Прикарпатті та Поділлі, на Волині, на Середній Наддніпрянщині. Це були переважно скотарі, менше землероби, які мандрували з одного місця на інше, споруджуючи тимчасові поселення. З великим умінням вони виготовляли крем’яні знаряддя і зброю. Померлих ховали під могильними насипами і ставили поруч посуд, зброю з кременю та каменю. Людність цих племен підтримувала зв’язки через Міжплемінний обмін зі спорідненими та чужими племенами у близьких і далеких краях, в тому числі з Кавказом і Єгиптом. Щодо походження і подальшої долі племен культур шнурової кераміки в Україні існує кілька гіпотез. Одні вчені вважають, що формування їх відбулося на території Східної Європи при сильних впливах Степу і що культура племен шнурової кераміки стала основою розвитку багатьох культур в Україні у наступні епохи. Інші дослідники бачать центр зародження шнурових культур у Середній, Західній чи Північній Європі і вважають, що перебування їх на теренах України мало тимчасовий, завойовницький і колонізаційний характер. Так чи інакше, але, напевно, вони були індоєвропейцями і в їхньому історичному розвитку знаходяться корені багатьох європейських народів.
* * *
Доба неоліту та енеоліту ознаменована у світовій історії культурним вибухом. Людина приручила тварин, освоїла землеробство, гончарство, ткацтво, навчилась будувати міста. Розвинулась торгівля, яка об’єднувала далекі краї й різні культури. З’явилися нові культи та вірування, ймовірно, пов’язані з магією родючості та ідеєю безсмертя Природи. Людина зійшла на перший щабель цивілізації. Цей період мас величезне значення в прадавній історії України. Тут зародилась і розвинулась одна з найбільших землеробських культур Європи — трипільська, яка стала одним із джерел формування автохтонного населення в Україні впродовж наступних епох. У ПІ тис. до н.е. територія України стає місцем зіткнення трьох великих етнічних масивів: племен, які прийшли з Північно-Західної Європи, євразійських племен Степу та місцевої трипільської культури. Внаслідок цих вторгнень остання припинила своє існування. Це було першим проявом тієї особливості прадавньої історії України, коли культури не встигали досягти найвищого рівня свого розвитку, оскільки постійно зазнавали нових, часто бурхливих етнокультурних змін. Однією з причин цьому є географічне положення України — “великого шляху” з Азії в Європу і навпаки. І нарешті, дуже можливо, що терени України були місцем формування та розвитку стародавніх індоєвропейців.