Діяльність декабристи в Україні.
Вітчизняна війна 1812 р., національне відродження в Росії і небувала популяризація героїки минулих національно-визвольних рухів в Україні революціонували частину офіцерського корпусу російської армії.
Розчарувавшись у власних сподіваннях на офіційне реформування Росії за західноєвропейським зразком, група армійських офіцерів поставила своїм завданням силою встановити у Росії конституційний лад. Причому серед офіцерства не було єдності щодо методів досягнення поставленої мети, внутрішнього устрою майбутньої держави і ставлення до національних окраїн. Це явище в суспільних рухах неминуче, і саме воно негативно позначилося на декабристському русі.Перша відома нам опозиційна царизму організація офіцерів виникла у Кам’янці-Подільському під назвою «З а- лізні персні» (1815— 1816). Організатор товариства майор Володимир Раєвський дотримувався антикріпосницьких і республіканських поглядів на майбутнє Росії. Цю ідею підтримувало й кілька офіцерів місцевого гарнізону. Однак поширення волелюбних ідей серед офіцерства ставало щодалі небезпечнішим, і організація саморозпустилася.
Подібні настрої пробуджували думки офіцерів у інших місцевостях Російської імперії. У 1816 р. у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація «Союз порятунку, або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни». Вона налічувала близько ЗО осіб і ставила за мету з допомогою військової сили зробити державний переворот, встановити в Росії конституційну монархію і відмінити кріпосне право. Проте коли наприкінці 1817 р. постало питання про фізичне знищення царя Олександра І, то поміркована частина офіцерів відкололася від організації, і та розпалася.
Радикально настроєні члени «Союзу порятунку» створили іншу таємну організацію — «Союз благоденства» (1818— 1821). Її очолювала так звана Корінна управа (дума), що складалася з 29 осіб. До центрального керівного органу входили Олександр і Микита Муравйови, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель, Михайло Орлов, Іван Якушкін, Сергій Трубецькой та ін.
Корінній управі підпорядковувалися місцеві управи в Петербурзі, Москві, Кишиневі, Тульчині, Полтаві та в інших гарнізонних містах. До товариства вступило понад 200 офіцерів, чиновників, представників творчої інтелігенції.Активно діяла Тульчинська управа загальною чисельністю близько ЗО чол. Її очолював ад’ютант головнокомандувача Другою армією полковник Павло Пестель. Він брав участь іще в діяльності «Союзу порятунку», був основним автором його статуту і вирізнявся глибокими революційними переконаннями. Управа координувала дії місцевих осередків, створених активними діячами руху в Кам’янці, Києві (Орлов), Яготині (маєток Рєпніних), Хомутці (маєток Муравйових-Апостолів), Обухівці (маєток Капністів) тощо.
Основним напрямом діяльності «Союзу благоденства» була пропаганда ідей повалення монархії, прийняття конституції й встановлення республіканської форми правління. Ставилося завдання перетворити державу із захисника інтересів окремих станів на гаранта громадського порядку й добробуту всіх громадян. Трирічна робота «Союзу благоденства» не дала бажаних результатів у здійсненні програми й досягненні стратегічної мети. У союзі посилились відцентрові тенденції, а також суперечності між радикально та помірковано настроєними його членами.
У березні 1821 р. «Союз благоденства» почав розпадатися. Члени Тульчинської управи на своєму засіданні проголосили створення Південного товариства з центром у Тульчині. Керівним органом стала Директорія на чолі з Пестелем і Олександром Юшневським («блюститель»). Для координації дій з іншими членами товариства до її складу було введено Микиту Муравйова. В свою чергу восени 1822 р. члени Північного товариства обрали свій керівний орган Думу в складі Микити Муравйова (голова), Сергія Трубецького і Євгена Оболенського (члени). Обидва товариства швидко розвивалися. На 1825 р. чисельність Північного товариства зросла до 105, Південного — до 101 чол. Активними діячами Північного товариства стали, крім згаданих осіб, Михайло Лунін, Іван Пущин, Микола Бестужев, Петро Каховський, Кіндрат Рилєєв, Олександр Якубович та ін., Південного — Сергій Волконський, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін, Олександр і Йосип Поджіо та ін.
Обидва товариства мали спільну мету — шляхом військового перевороту повалити самодержавний лад і ліквідувати кріпосне право. Але щодо майбутнього устрою держави погляди революціонерів розділилися. Це чітко проявилося в їхніх програмних документах.Учасники Київського з’їзду Південного товариства 1823— 1824 рр. схвалили написану Пестелем програму під назвою «Руська правда». Вона передбачала ліквідацію кріпацтва, перетворення усіх селян на громадян з однаковими політичними правами, недоторканність приватної власності та особистої свободи громадян, поділ землі на приватну й громадську та право громадян на отримання наділу з громадського фонду для занять сільським господарством, обмеження поміщицького землеволодіння 5 тис. десятин тощо. Росія мала стати республікою з поділом влади на законодавчу (Народне віче), виконавчу (Державна дума) і наглядальну (Верховний собор). В національному плані програма містила як прогресивні, так і консервативні положення. Вона визнавала право на самовизначення лише для польського народу й відмовляла в ньому українському та іншим народам Російської імперії. Проголошувалася месіанська роль росіян у співжитті з іншими народами в межах однієї держави.
Дещо інший підхід до вирішення національної проблеми мала також таємна організація Товариство о б’єднаних слов’ян, утворена в 1823 р. у Ho- вограді-Волинському братами-офіцерами Андрієм і Петром Борисовими за активної участі польського шляхтича Юліана Люблінського. Поступово чисельність товариства зросла до 60 осіб. Серед них активною позицією відзначалися Іван Горбачевський, Іван Іванов, Іван Сухинов, Олексій Тютчев, Яків Драгоманов та інші революціонери. У програмних документах товариства «Правила об’єднаних слов’ян» і «Клятва об’єднаних слов’ян» ставилася мета боротьби проти самодержавства, кріпацтва і деспотизму. Передбачалося визволення слов’янських народів і створення федеративного союзу держав у складі Росії, Польщі, Молдавії, Валахії, Сербії, Далмації, Моравії та інших країн.
Однак Україна в планах товариства не фігурувала як об’єкт майбутньої федерації народів. Кожен об’єкт федерації повинен був мати власні конституції© й уряд і самостійно вирішувати питання внутрішнього життя. У вересні 1825 р. Товариство об’єднаних слов’ян об’єдналося з Південним товариством.З ініціативи Пестеля, Бестужева-Рюміна та Муравйова- Апостола з 1823 р. почалося зближення Південного товариства зПатріотичним товариством (1821— 1826) польських революціонерів. Його керівник Валерій Лукасінський, а також Маврицій Мохнацький, Северин Крижановський та інші ставили головним завданням відновлення державної незалежності Польщі. До її складу мала ввійти і більшість українських земель. В угоді 1824 р. про спільні дії поляки зобов’язувалися підняти повстання у Варшаві й заарештувати намісника царя у Польщі Костянтина Павловича.
З програмними документами Південного товариства в державотворчій частині дисонували положення проекту «Конституції» Північного товариства, складеного Муравйо- вим. Він передбачав установлення конституційної монархії й федеративного устрою майбутньої держави. Під впливом введеного у 1824 р. до складу Думи Рилєєва в проекті «Конституції» вперше на державному рівні були сформульовані положення, які передбачали часткове відновлення прав українського народу на власну самостійну державу. Планувалося утворити Українську й Чорноморську держави з центрами у Харкові й Києві. Однак ці положення не вдовольнили членів товариства, і проект «Конституції» не був затверджений. Не вдалося також виробити єдину програму, організаційні принципи об’єднання обох товариств.
З великими труднощами революціонери обрали Україну місцем державного перевороту. Члени Південного товариства мали заарештувати Олександра І влітку 1826 р. під час військових маневрів в Україні. Але царю не судилося дожити до того часу й побачити, як цвіт російського офіцерства, серед якого були і його приятелі, буде заарештовувати законного монарха Російської імперії. 19 листопада 1825 р.
Олександр І несподівано помер у Таганрозі. Це відразу ж викликало сум’яття як серед придворних, так і революціонерів. Частина з них вважала, що їхні плани вдовольнить законний наступник царя князь Костянтин Павлович і не потрібно буде робити державного перевороту. Але князь відмовився від престолу, і змовникам не залишалось нічого, як зі зброєю в руках виступити проти претендента на царський трон Миколи І. У день присяги військ і сенату на вірність новому цареві 14 грудня 1825 р. вони організували повстання офіцерів, солдатів Московського і Гренадерського полків, а також гвардійського морського екіпажу. Але повстання не вдалось, а його керівники були заарештовані.Напередодні повстання у Петербурзі був заарештований керівник Південного товариства Пестель. Незважаючи на це, повстання в Україні почалося 29 грудня 1825 р., коли кілька офіцерів з Чернігівського полку визволили з-під арешту Муравйова-Апостола в с. Триліси. Того ж самого дня до повсталих приєдналася рота з сусіднього села Ковалівки. Наступного дня повстанці увійшли до Василькова, приєднали до себе ще три роти й оволоділи штабом полку. 31 грудня полковий священик Данило Кейзер зачитав солдатам написану Муравйовим-Апостолом і Бестужевим-Рюміним прокламацію у формі катехізису, і полк рушив на Білу Церкву. Дійшовши до с. Пологи, він повернув на Триліси. З січня 1826 р. на висотах між Устимівкою й Ковалівкою полк наштовхнувся на каральний загін, який гарматним вогнем розсіяв повсталих. Розгром довершила кавалерійська атака карателів. Кілька солдатів і офіцерів було вбито, чимало поранено, серед них Муравйова-Апостола. Декабристський рух зазнав поразки. Керівників повстання Михайла Бестужева-Рюміна, Петра Каховського, Сергія Муравйова- Апостола, Павла Пестеля і Кіндрата Рилєєва засуджено до страти й повішено у Петропавлівській фортеці. Багатьох офіцерів заслано в Сибір або відправлено на війну з кавказькими горцями. Різноманітних покарань зазнали й рядові учасники повстання.