Дисиденти

Загальний поворот до неосталінізму сприяв певній радикалізацп політичних настроїв Ч/ частини шістдесятників Репресії 1965 — 1966 рр, посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомис­лення дали зворотний результат Громадсько-ак­тивна частина шістдесяткиків, яка залишилась на волі, почала чинити опір неосталінізмові

Друга половина 60-х рр стала епохою справж­нього розквіту самвидаву, в першу чергу політичної публіцистики 3 явилися такі визначні твори, як „Інтернаціоналізм чи русифікація^*" І Дзюби — нищівна критика „національної політики"* КПРС, спрямована проти русифікації України, „Лихо з ро- зуму“ В Чорновола — збірка документів і біог­рафічних відомостей про жертви репресій 1965----------------------------------------------

1966 рр, „Собор у риштованні* — блискуче літе­ратурно-публіцистичне есе Є Сверстюка, присвя­чене морально-етичним проблемам, шо підіймалися у романі „Собор"*, запальні антисталіністські статті В Мороза „Репортаж із заповідника імені Берія“ і „Серед снігів** У самвидаві циркулювали десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів

Самвидав виконував функцію не тільки пара­лельного духовного простору, над яким були не­владні офіційні структури Він одночасно став ор­ганізаційною інфраструктурою й найголовнішим проявом дисидентського руху Термін „дисиденти** був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито ви­словлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою Головними центрами диси­дентської активності були Київ і Львів Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Луцьку, Івано-Франківську, Одесі, Тернополі та інших містах Головні питання, які порушували дисиденти у самвидавських стат­тях, листах протесту, стосувалися передусім нацюна \ьноі проблеми (становище України в складі CPCP, русифікація, утиски національної інтелігенції і культури, мовна проблема тощо), ре­пресій проти інакодумців, проблем демократизації радянського суспільства та ін 1970 р у Львові по­чав виходити самвидавчий журнал,Український вісник**, котрий друкував заборонені офіціозом тво­ри, подавав інформацію про події суспільно- політичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти диси­дентів Головним редактором видання був В Чер­новы, йому допомагали Я Кендзьор, M Косів, O Антонів та ін У 1970—1972 рр вийшли шість номерів „Українського вісника " Поява журналу була важливою подією для дисидентського руху, оскільки сприяла його організаційній консолідації

Самвидав був не єдиною формою діяльності ди­сидентів Вони намагалися активно протистояти ре­пресіям Саме з їхньої ініціативи було організовано демонстрації протесту в Києві та Львові у 1965— 1966 рр Дисиденти надсилали петиції й листи про­тесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, приїжджали на відкриті процеси над іна­кодумцями, відмовлялися виступати на політичних процесах свідками тощо Характерно, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади, прагнула мирних, легальних форм діяльності, вза­галі виступала з прорадянських позицій Це не за­вадило владі організувати жорстоке переслідування дисидентів, особливо в провінційних містах У 1967—1971 рр об’єктами судових переслідувань стали В Чорновіл, львівський економіст C Бедри- ло, представники творчої молоді Дніпропетровська І Сокульський, В Савченко та M Кульчинський, харківські дисиденти ГАлтунян, В Недобора, П Пономарьов, А Левін, учитель музики з Тер­нопільської області M Горбаль та ін

В 1967 р органами КДБ була викрита підпільна політична організація „Український національний фронт"* (3 Красівський, Д Квецько та ін ), члени якої орієнтувалися на ідейні засади ОУН і також прагнули діяти ненасильницькими, мирними методами На процесі в Івано- Франківську їх засудили на найбільші строки пока­рання, можливі за відповідною статтею „антира- дянська агітація і пропаганда*"

Нагнітання в суспільстві атмосфери нетерпи­мості щодо інакодумства, загальна депресія серед прогресивної інтелігенції теля вторгнення в Чехо- словаччину викликали іноді крайні форми протесту 5 листопада 1968 р вчитель В Макуха, колишній в’язень сталінських таборів і вояк УПА, обілляв се­бе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи „Хай живе вільна Україна'“ Від опіків він помер у лікарні

Із зміною керівництва КДБ республіки полі­тичні репресії проти інакодумців стали значно жорстокішими Восени 1970 р був засуджений на 14 років тюрми, таборів і заслання В Мороз, вся провина якого полягала у писанні самвидавчих ста­тей Почалося застосування такої жахливої форми репресій, як відправлення інакодумців у спеціалізо­вані психіатричні лікарні В травні 1971 р за читан­ня віршів біля пам’ятника T Шевченку у Києві був заарештований і відправлений до Дніпропетровсь­кої психлікарні-тюрми А Лупиніс Найжахливі- шою подією цього часу стала трапчна загибель ху­дожниці А Горської, людини, яка своєю громадян­ською позицією та авторитетом серед інакодумців давно викликала різке незадоволення властей

Наприкінці 60 — початку 70-х рр в Україні фактично існував невеликий за кількістю учасників дисидентський рух Однак його існування свідчило про те, що рух опору в Україні після розгрому ОУН-УПА відродився і може стати зародком ширшого демократичного руху, як це і сталося в другій половині 80-х рр