Дипломатичні стосунки Української держави з Литовським князівством в ХІІІ столітті.

Упродовж ХІІІ століття Українська держава мала досить ці­каві водночас нестабільні взаємовідносини з Литовським князів­ством.

Велике Литовське князівство тільки на початку ХІІІ століття досягло певної централізації.

Перші згадки про українсько-литовські дипломатичні зв’язки в ХІІІ столітті, згідно свідчень Галицько-Волинського літопису засвідчуються під 1219 роком, коли “ прислали князі литовські послів до великої княгині Романової і Данилови і Василькови мир даючи/2. М.Ф.Котляр вважає, що мирні переговори литов­ські князі розпочали внаслідок військової поразки від Волинсь­кого князівства/3. Заключення союзного договору між Украї- ною-Руссю та Литовським князівством мало свій подальший пе­редусім політичний розвиток. Заключення союзу з Литовським князівством було взаємовигідним. Україна-Русь не втручалась в консолідацію Литви князем Міндовгом і водночас справити силу Литовського князівства проти агресивних нападів Польщі, як виразився літописець “привів Данило на ляхів литву’’/4. Отже союзний догові з Литовським князівством дав можливість кон­солідуватися Литві, як державі в час 40-ка літньої феодальної війни в Україні-Русі/5.

Більш європейськими стали договірні відносини між Украї- ною-Руссю і Литовським князівством у час князювання в Литві Міндовга, якому вдалося за час феодальної війни в Україні-Русі відтіснити Україну-Русь з суто руських земель. Внаслідок утве­рдження єдиновладдя в Україні-Русі великий князь Данило по­чинає споглядати на ті руські володіння, що потрапили в залеж­ність від Литовського князівства.

Розуміючи, що зміцнення Литви може в майбутньому приве­сти до ще більших втрат великий князь Данило наносить по Ли­тві могутній удар і повертає втрачені землі в сферу впливу укра­їнської держави. Внаслідок, як зазначає літописець, “програної великої війни Данилу у 1252 році”, Литовське князівство втра­тило Чорну Русь і третину контрольованої Міндовгом Ятвязької землі. Данило Романович намагався продовжувати і дальше на­ступальну політику проти Литовського князівства, тому Мін- довг, щоб не дати щойно утвореному Литовському князівству пішов на невигідний мир, як виразився літописець:” Прислав Міндовг до Данила просячи миру і бажав закріпити сою свотов- ством”/6. Умова союзу Литовського князівства була одна, приз­нання Чорної Русі і всіх руських земель за Україною-Руссю, по­дальше невтручання в їх справи, запорукою цього союзу мав бу­ти шлюб дочки Міндовга з сином володаря України-Русі, Швар- ном. Дві пропозиції Міндовга були відкинуті великим князем Данилом Романовичем який не наважувався заключати договір з Литвою, очевидно володар України-Русі розумів, що треба пе­решкоджати зміцненню Литовського князівства. Однак в 1254 році син Міндовга Войшелк, який ввійшов у дружні стосунки з королем України-Русі Данилом від імені великого князя Литов­ського Міндовга “створив мир з Данилом і видав дочку Міндов- га за Шварна”. В цей же час другий син короля Данила Роман, що повернувся з Австрії став князем Чорної Русі з головними містами Новогрудком і Словівом, яку його батько трохи раніше відібрав у литовців/7.

Як бачимо поступово король України-Русі Данило Романо­вич від недовіри до литовського князя Міндовга перетворився в союзника. Все це очевидно стало причиною монголо татарсько­го нашестя і формування Данилом Романовичем антитатарської коаліції. В цей час, як ми бачимо, що володар України-Русі ко­роль Данило, після вступу в 1253-1254 роках в союз католиць­ких держав вів з своїми західними союзниками досить розумну політику.

В подальшому джерела розповідають про досить дружні від­носини України-Русі Литви. В цей час в 1255-1263 роках в Ли­товському князівстві поряд з великим князем Войшелком досить активну позицію займає князь Чорної Русі Шварн Данилович. Він в усьому допомагає в управлінні великому литовському кня­зю. Разом з ним захищає Литву від нападів ятвягів та поляків. В 1264 році Галицько-волинський літопис наголошує, що “князю­ючі в Литві Войшелк і Шварн ідуть ляхів воювати’’/10.

В.Т.Пашуто вбачав в цьому свідченні співправительство і на­голошував, що в цей час Шварн Данилович був співправителем великого Литовського князівства разом з тестем Войшелком/11.

За багато років правління в Литві Шварн Данилович від по­мічника Войшелка, як виразився вірно М.С.Грушевський, став його співправителем/12. Цілком очевидно, що до зближення Україну-Русь та Литовське князівство спонукала постійна загро­за нападу монголо-татар/13. Таке співправління привело до пе­редачі владив 1264-1267 роках в руки сина короля Данила Шва- рна, як зауважу літописець:” Вошшелк віддав своє княжіння зя­тю своєму Шварнові, а сам знову захотів прийняти монаший чин.

Попробуємо реконструювати події які передували зближен­ню України-Русі та Литви. В умовах татарської загрози цей про­цес проходив набагато швидше, ніж у процесі мирного розвитку, тому смерть українського короля і консолідатора української нації у 1264 не привела до розвалу союзу української держави з литовським князівством. На український престол вступив по за­віту короля Данила його син Шварн Данилович/16.

На нашу думку, Шварн Данилович унаслідував був по запо­віту короля Данила усю владу і королівську корону. Перед смер­тю володар України-Русі король Данило заставив присягнути на вірність Шварну Даниловичу, новому королю України-Русі всіх князів і бояр української держави. По усій сукупності даних мо­жна сказати, що інтронізація Шварна Даниловича на короля Русі була остання воля умираючого короля Данила. Це видно хоча б із того, що Шварн Данилович володів по смерті короля Данила усією Східною Галичиною з центром в Галичі, усім Забужжям з такими великими містами, як Белз, Холм, Червен, Мельник і До- рогичин, тоді як Лев Данилович володів тільки Львовом та Пе­ремишлем. Отже, після смерті короля України-Русі Данила І українська держава залишається нероздільною. Новим її волода­рем стає Шварн Данилович, який володарює недовго. Однак, попробуємо з'ясувати політичний розвиток української держави у час правління Шварна Даниловича, якому джерела у час його життя, хоч короткого, але енергійного приділяють багато уваги.

Як наголошував радянський дослідник В. Т. Пашуто по сме­рті короля Данила Шварн Данилович вважався по суздальським міркам великим князем України-Русі, його підтримував в усьому і допомагав волинсько-київський князь Василько Романович. Решта князів України-Русі немов би була в тіні/17. Однак, наго­лошує сучасний російський дослідник Д.

По смерті батька короля Данила можна ясно сказати, що Шварн Данилович був наймогутніший феодал України-Русі. Йому належала вся Галичина, Холмщина, Чорна Русь, Нового- родське князівство, а в майбутньому й усе велике князівство Ли­товське. Отже по заповіту Войшелка князя литовського Шварн Данилович був великим литовським князем. Якщо сторожко по­в'язати це з титулатурою, то це приблизно звучить так: “Світлий король Русі, великий князь Литовський”. Дослідники зауважу­ють, що джерела намагаються якось применшити роль короля Шварна Даниловича, немов би натякаючи, що не по старшинст­ву він отримав право бути володарем України-Русі. Зокрема це відчувається у пізнішім волинськім літописі, а також у літописі князя Льва, який щоб підтвердити своє право на королівський Холм так сповістив про цю подію в літописі: “Лев почав князю­вати в Галичі і в Холмі по браті своїм по Шварні”. Однак, чому Галич і Холм по смерті батька дісталися не Льву, літопис замов­чує. Очевидно, королівський титул і ключові землі української держави Шварн Данилович наслідував по волі батька. Ми бачи­мо, що з 1264 року по 1271 рік літописи уділяють велику увагу Шварну Даниловичу, можна припустити, що у Холмі у час во­лодарювання Шварна Даниловича складався окремий для нього літопис. Характерно, що Шварну Даниловичу постійно у всіх його діяннях допомагає Василько Романович, судячи з чисель­них свідчень Іпатіївського літопису, у них були дуже дружні ві­дносини.

Польський дослідник Б. Володарський вважав, що основною ціллю походу польського князя було зробити розкол у державній структурі України-Русі, а тобто розвалити союз, що склався піс­ля смерті короля Данила між королем Шварном Даниловичем і князем волинсько-київським Васильком Романовичем /22. Однак зрозумівши, що це не вдається і, не бажаючи подальшої війни, Болеслав Стидливий заключив мир з руським королем Шварном Даниловичем і князем Васильком Романовичем. В цей же час, відчуваючи протидію деяких литовських князів своїй політиці великий князь литовський Войшелк пішов у монастир, передав­ши велике князівство Литовське королю України-Русі Шварну Даниловичу. Таким чином, в кінці 60-х років ХІІІ століття з’явилася можливість об'єднання України-Русі з Литовсько- Руською державою в одну державу/23. Як бачимо, зовнішньопо­літична діяльність короля Шварна була досить широкомасштаб­ною. Вперше за всю історію України-Русі, внаслідок ослаблення монголо-татарського іга українському володарю Шварну Дани­ловичу вдалося вирішити зразу декілька завдань: по-перше, ослабити натиск монголо-татар, зберігаючи з ними союзний до­говір; по-друге, з'єднати Україну і Литву в одну державу. Слід зауважити, що політичні устремління короля Шварна Данилови­ча були повністю підтримані волинсько-київським князем Васи­лько Романовичем/24. Однак, в кінці 60-х років ХІІІ століття всі ці діячі сходять з політичної сцени, Войшелка убиває в монасти­рі Лев Данилович, Василько Романович умирає в 1269 році, а Шварн Данилович у 1271 році/25.

Тільки по смерті короля Шварна Даниловича у 1271 році, Лев Данилович заволодів його землями, що відмічено ворожим князю Льву волинським літописом: ”А Лев почав князювати в Галичі і Холмі по браті своїм по Шварні”/26.

Все вищереконструйоване нами підтверджує, що в 1264 році Шварн Данилович став королем України-Русі, а в 1266-7 роках і Великим князем литовським і фактично майже за сто років до часу Ольгерда об’єднає Українське королівство з Великим кня­зівством Литовським. Характерно, що правлячою в цій державі фактично стала українська династія. Власне в цей час в литву прийшла українська мова та християнська релігія, яка, як держа­вна, дійшла до часу Литовського Статуту/27. Однак зміцнення позицій української династії в Литві не сталося і із за швидкої смерті Шварна Даниловича. Не слід виключати й того факту, що причиною подальшого політичного зближення України-Русі і Литви стало вбивство Войшелка Левом Даниловичем, що внесло недовір’я правлячих кіл Литви до українських правителів/28.

Безсумнівно, що Українсько-Литовські відносини і ХІІІ сто­літті є яскравим прикладом добросусідства двох народів. Це до- бросусідство в ХІІІ столітті є тим фактом подальших історичних процесів, які пройшли в другій половині XIV століття. Весь цей сукупний процес українсько-литовських відносин, потребує по­дальшого дослідження.

Література

1. Н.Ф.Котляр. Дипломатия Галицко-Волынской Руси в ХІІІ вв.//В Сборнике Восточная Европа в исторической ретроспекти- ве.М.1999, с.126.

2. Летопись по Ипатьевскому списку.Спб.1871,с.491-492.

3. З.Н.Ф.Котляр.Дипломатия Галицко-Волынской Руси в ХІІІ вв.//В Сборнике Восточная Европа в исторической ретроспекти- ве.М.1999, с.126.

4. Летопись по Ипатьевскому списку.Спб.1871,с.492.

5. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ ст.Івано- Франківськ.1999,с.40-206.

6. Летопись по Ипатьевскому списку.Спб.1871,с.493-494.

7. Летопись по Ипатьевскому списку.Спб.1871,с.551.

8. В.И.Мазутова. Тевтонский Орден во внешней политике князя Даниила Галицкого//В сб. Восточная Европа в исторической ретро­спективе (К 80-летию В.Т.Пашуто).М.1999,с.151.

9. Н.Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого по нашим и ино­странным известиям. К.1873,с.96-105.

10. Летопись по Ипатьевскому списку.Спб.1871,с.571.

11. В.Т.Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Ру- си.М.1950,с.293.

12. М.Грушевський. Хронологія подій Галицько-Волинського лі­топису // Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. Львів, 1901, с.45.

13. Н.Ф.Котляр. Дипломатия Галицко-Волынской Руси в ХІІІ вв.//В Сборнике Восточная Европа в исторической ретроспективе. М. 1999, с. 126.

14. Летопись по Ипатьевскому списку.Спб.1871,с.573.

15. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ ст.Івано- Франківськ. 1999,с.291.

16. Oesterraіchіsche Ροίιηο1ιΐΌπί1переговори з великим князем Данилом Романовичем, українським духовенством. На думку Інокентія ZV вступивша в союз католицьких держав Укра- їна-Русь отримає військову допомогу в боротьбі проти татар від таких держав як : Польща, Угорщина, Чехія, Австрія [7 ].

В кінці 40-вих папа Інокентій IV вважав, що Україну-Русь треба захищати і за участю Тевтонського Ордену. Папа Інокен­тій IV у своїх буллах-зверненнях до католицьких держав просив їх про надання допомоги у випадку нападу на Україну-Русь мон- голо-татар [8 ].

В цей же час Інокентій IV в 1248р. направляє свої булли 22,23,24 січня світлому королю Данилу Галицькому і магістру Генріху Фон Вейде (1247-1248) і рицарям Тевтонському Ордену в яких складає одне прохання :”Негайно повідомити про набли­ження монголо-татарських полчищ. Просимо Світлість твою, благаємо і посилено просимо, як тільки стане тобі відомо, що полчища татар рухаються на християнський світ, щоб ти поспів би повідомити про це боголюбивих дітей, братів дому Тевтонсь­кого в Пруссії, щоб як тільки через них братів дійде це до нашо­го відома ми могли би подумати, як з божою допомогою цим татарам дати мужній відпір”[9]. Таким чином тевтонські рицарі перетворювались на посередників у стосунках Римської церкви з Україною-Руссю. Папа особисто попереджував магістра Ордена Генріха фон Вейде про можливість поступлення свідчень про татар зі сторони руських князів[10].

Що стосується двосторонніх відносин України-Русі та Рим­ської Церкви то “Світлий король Русі” Данило давно бачив за­грозу зі сторони монголо-татар і вів з цього приводу активні пе­реговори. Він совісно віднісся до прохань Папи і в проміжку ча­су між 1248-1253 років подавав інформацію Римській Церкві про наближення монголо-татар, що відмічено в зверненні папи Іно- кентія ΓV до “християн Східної Європи” [11].

Так в зверненні папи Інокентія !V від 14 травня 1253 року говориться, що про нашестя татар йому стало відомо із “ пос­лання христолюбивого сина нашого, світлого короля Русі”. Вна­слідок цих послань папа Інокентій (V призивав християн: Боге­мії, Моравії, Сербії, Помор’я відгукнутися на заклик “світлого короля Русі, христолюбивого сина нашого” і виступити хресто­вим походом проти азіатського ворога. Папа обіцяв відпущення гріхів і наділення такими же привілеями, які даються ідущим в Єрусалим...”[12 ].

В наступному році після звернення папи Інокентія FV до ка­толицького світу по організації христового походу проти татар в 1254 році, Україна-Русь офіційно вступила в союз католицьких держав. В цей час в короля Данила Романовича загорілась надія, що Україна-Русь з ближніми католицькими сусідами спільно виступить війною проти монголо-татар. Предтечею такого хрес­тового рушення і водночас зближення з своїми католицькими союзниками мав стати трьохсторонній союз України-Русі, Тев­тонського Ордену і Польщі. Характерно, що цей договір в першу чергу був укладений проти союзного до Золотої Орди, Ятвязько- го князівства [13 ].

Як бачимо з історичних джерел Тевтонський Орден до укла­дення союзного договору діяв проти Ятвязького князівства са­мостійно, оскільки отримав дозвіл від імператора і Папи Римсь­кого на колонізацію Ятвязьких земель, що видно із Золотої бул­ли 1226 року Фрідріха ІІ і булли 1234 року папи Григорія ІХ. До цього часу головними претендентами на Ятвязькі землі були Україна-Русь та Польща.

Що стосується України-Русі то перші літописні згадки про походи київського князя Володимира на ятвягів відносяться до 983 року [14].

Таким чином до завоювання Ятвязьких земель Тевтонським Орденом у нього претенденти вже були. Однак ми бачимо, що самостійно Орден не міг завоювати Ятвязьку землю яка в цей час перебувала в союзних відносинах з Золотою Ордою, тому бачучи загрозу від татар через функціонування в сусідстві їх со­юзника Тевтонський Орден теж вирішив скласти союзний дого­вір з претендентами і водночас союзниками по антитатарській коаліції [15 ]. До такого союзу їх очевидно, про що ми наголо­шували вище, спонукав Папа Римський Інокентій ΓV [16 ].

Про договір між Тевтонським Орденом, королем Русі Дани­лом та Мазовецьким князем Земовитом нам розповідає грамота віце-магістра Тевтонського Ордену Пруссії Бурхарда фон Хорн­хаузена ( магістр в 1255-1257 р.). Грамота середині ХіХ століття зберігалася в Польщі в Кракові в бібліотеці князів Чорторийсь- ких. Грамота є оригіналом. В неї збереглися шнури від печаток. Текст її зберігся повністю. Мова грамоти латинська. Отже пода­ємо її вперше в перекладі на українській та латинській мовах:

Латинська -“In nomιne domιnι nostri Jesu Christi Amen. Fr [ ater ] Burchardus de Hornhusen vιcepreceptor fratrum domus Theutomce іп Pruscιa, [unιversιs Christi] fideiιbus presens scriptum ιnspecturis presentibus et futuris salutem іп domιno sempιternam. Noverit unιversιtas vestra guod nos de fra [ trum nostrorum consιlιo et con] sensu,excellenti vιro Danιelι primo rege Ruthenorum et ιllustri prіncіpі Szamovtio ducι Mazowιe et corum l⅛eris tercιam partem [terrae Jatwezenorum ] christiano nommini subiugandam, pro eo, ut, guocienscumgue a nobis re [ guirerentur contra] eandem gentem barbaram, et guamlibet aliam, fidem christianam inpugnantem, eorum nibis personale prestent auxilium et iuvamen.

Guod si ex [aliguo] casu prepediti forsitan facere non poterint absgue dolo, eorum inpotentiam vel absentiam suppleant per suorum hominum missionet acsi exhibent presentiam personalemm. Et guia discidii seminator odit concordiam hominum, ut fructus concordie depereant et odum inter homines generetur, pro cocordia inperpetuum inter nosobtinenda cum predictis nobilibus convenimus in hans farmam: ut nobis non solum assistant contra predictas gentes christiani nominus inimicas, verum eciam contra guemlibet vel guos libet cuiscumgue professionis et conditionis iuxta predictum modum impertiantur auxilium et iuvamen. Etnos versa vice predictis nobilibus prestabimus auxilium et iuvamen, contra guos suum nobis iuvamen prestiterint, guousgue mall retenta vel violenter, contra guos suum nobis iuvamen prestiterint, guousgue malereten ta vel violenter allata restituerint vel amicabili compositione non satisfecerint; nec cum invasoribus aliguo modo concorda bitum, nisi premissa omnia compleantur. Adicimus etiam, guod si predictis nobilibus aligua dw [erre imminuerit, et] si de nostris hominibus aligui ad eos declinaverint pro salario obseguium prestaturi, ipsos non impediemus nec ad nos redire [faciamus ] guosgue gwerra sopitafuerit inchoata, et ab omni impeticione, gue contra ipsos moveri posset ratione predicte gwerre fuerint [libere et exempti.Gui ]cumgue autem predicte compactionis seu compositionis vilator extiterit, omni iure prenotatoprivetur. Pro hiis autem [omnibus et sin ] gulis obsevandis imperpetuum presens scriptum sigillo ven [erabilis ] Patris nostri Andree episcopi Plocensis ecelesio et [ supradictorum print ] cipum fecipum communiri. Datum in Rathzens anno gratic Millesimo ducentesimo guarto, Octauo Kalendas...[17].

Українська - “Во ім’я Господа нашого Ісуса Христа амшь. Брат Бурхарт фон Хорхаузен, віце-магістр братів дому Тевтон­ського в Пруссії, всім християнам, які побачать написане тут, як і нині живучі, так і наступникам, бажає вічного спасіння в Гос­поді. Нехай буде відомо всім вам, що ми за радою і згодою бра­тів наших, великій людині, Данилу, першому королю Русі, і сві­тлому князю Семовиту, князю мазовецькому і їх дітям третю частину Ятвязької землі, яку належить підчинити імені Христа, з усіма правами і владою світською даруємо у вічне володіння. За це всякий раз нам буде потрібна допомога проти цього варвар­ського народу, або проти любого другого, що воюватиме проти віри Христової, щоб вони надали нам свою допомогу та сприян­ня. Якщо по якійсь причині, вони, не дай Бог, не зможуть цього зробити за обставин недостатності чи відсутності військової си­ли, то нехай поповнять своїми людьми, а якщо стане необхідно, приймуть особисту участь і оскільки сіяч зла намагаючись згу­бити плоди згоди і робить все, щоби виникла ненависть між лю­дьми, та щоби досягнути вічної злагоди між нами, ми договори­лись з уповноваженими особами таким чином, щоби вони не тільки помагали нам проти вище згаданих язичників, ворогів імені Христа, але й проти кого би то не було, любого фаху і по­ложення, згідно вищеозначеного, постійно надавати допомогу. А ми в свою чергу вищезгаданим особам дамо допомогу проти тих, в боротьбі з ким вони допомагатимуть нам, до тих пір, до­поки ці вороги не належно, чи силою відібране не віддадуть і не підуть на дружнє примирення. І ми з своєї сторони не будемо вступати в ніякі згоди з загарбниками, допоки не буде виконано все вище написане. Добавимо також, що якщо вищезгаданим сторонам буде загрожувати війна і якщо хтось із наших людей прийде до них, щоби отримувати платню за службу, ми не буде­мо їм забороняти, і не дозволимо, щоби вони повернулися до нас, допоки не закінчиться почавшася війна; і ми знімаємо з них всі звинувачення, які можуть бути порушені проти них у зв’язку з участю в цій війні. Якщо же хто-небудь порушить вище напи­саний договір, то буде позбавлений всіх означених прав. А щоб це вічно виконувалось і всі ми і кожним, дійсну грамоту ми скріпили печаткою вельмишановного отця нашого Андрія, єпис­копа Плоцької церкви і нашої і вищезгаданого короля і князя. Писано в Раченжі в рік благодаті 1254, восьмій календі... ”

Дальше дата складання грамоти обривається, однак біль­шість дослідників вважають, що вона була складена в Раченжі 24-25 грудня 1254 році. На нашу думку, сам король Данило в заключенні договору участі не брав, очевидно, що це був хтось з його васалів князів, можливо син Лев, оскільки в кінці згадують­ся наявні при підписанні принци (князі). Однак із грамоти стає ясно, що заключено трьохсторонній договір між Тевтонським Орденом, Польщею (Мазовією) та Україною-Руссю[18 ]. Як ба­чимо із ходу історичних подій ініціатива союзного договору на­лежала Тевтонському Ордену. Керівництво Ордену розуміло шатке становище в Пруссії, коли одночасно складалась загроза і від татаро-монголів Одночасно завоювати Ятвягію Орден теж не міг, тому він був готовий на любу допомогу проти ятвягів.

Як бачимо із договору за таких обставин він віддавав части­ну Ятвязької землі великому чоловіку першому королю Русі Да­нилу, другу князю Мазовецькому Земовиту. В цей же час Орден наполягає в союзників на надання йому військової допомоги і як бачимо з грамоти дуже надіявся на короля Русі/19. Заключення володарем України-Русі, королем Данилом союзного договору з Польщею та Тевтонським Орденом теж мали свої причини. Цим договором король Данило укріплював своє становище на глибо­кому заході своєї держави, куди збирався перенести свою столи­цю. Водночас після булл папи Інокентія ZV та союзу з Орденом та Польщею реально розпочалась організовуватись антитатарсь- ка коаліція [20]. Цей союз забезпечував недоторканість кордонів України-Русі з півночі та заходу. В союзі був зацікавлений і кра­ківський князь Болеслав Кривоустий, який теж розраховував на частку в Ятвязькій землі, що заставило його брати участь в коа­ліції і робити походи проти ятвягів[21].

Вибір союзників Орденом теж невипадковий. В 1248 році Данило Романович видав свою дочку Предславу за мазовецького князя Земовита чим укріпив українсько-польський союз [22]. Цей союз був діємвим в Європі і витримав монголо-татарське нашестя. Ще раніше батько Земовита Конрад мазовецький дав притулок Данилу і його двору в Польщі, що могло бути сприй­няте татарами за ворожу діяльність і звичайно Данило Романо­вич міцно тримався союзу з Польщею [23]. Розуміючи претензії України-Русі і Польщі на ятвязькі землі, особливо після вступу України-Русі в союз католицьких держав, Тевтонський Орден, який хоча і мав всі виключні права на Ятвязькі землі від імпера­тора Фрідріха ІІ і Папи Римського Григорія ІХ, однак змушений був рахуватися з україно-польським союзом особливо на пере­додні нового татаро-монгольського нашестя, про яке вже ходили чутки[24]. Вступ до цього союзу Болеслава Кривоустого може говорити про якусь дієвість папських булл [25], однак Болеслав бажав сам покорити язичників не опираючись ні на Україну- Русь ні на Орден, хоча союз з останніми, очевидно проти татар він бажав про всяк випадок зберігати [26].

За таких обставин Україна-Русь розпочала завойовувати свою частину Ятвязької землі. Джерела згадують нам походи в Ятвязьку землю в 1252, 1254, 1255-1256, що привело до підчи- нення Ятвязької землі Україною-Руссю[27]. За таких обставин король Данило негайно оповістив своїх польських і тевтонських союзників, що “данину ятвяги платять королю Данилу”[28].

Після 1256 року свідчень про походи на ятвягів українських військ в наших літописах немає, що може говорити, що договір з Тевтонським Орденом відносно Ятвязької землі був використа­ний Україною-Руссю повністю[29].

Таким чином ми бачимо, що володар України-Русі король Данило, після вступу в 1253-1254 роках в союз католицьких держав вів з своїми західними союзниками досить розумну полі­тику. Участь в союзному договорі з Тевтонським Орденом і Польщею було справою далекоглядною і продуманою. Сам до­говір та союз немов би підкріплював булли папи про необхід­ність надання допомоги України-Русі. Він реально накреслював перспективу хрестового походу проти татаро-монголів. Як ба­чимо в союзному договорі було визначено “надавати допомогу один одному проти язичників і проти кого не будь любого по­ложення”. Власне в цьому пункті було скрито війну проти татар, власне в першу чергу цього від Папи Інокентія IV бажав король Данило і з цією метою Папа виголосив булли у підтримку Укра- їни-Русі[30]. Цей договір схиляв до союзу і Литовське князівст­во. Як зазначають джерела, литовський князь Міндовг давно шукав союзу з Орденом, а отже були намагання короля Данила залучити до союзу і Литву[31].

Якщо врахувати активну позицію по організації хрестового походу Папи Інокентія IV, його булли з закликами до хрестового походу надіслані ним до християн: Богемії, Моравії, Сербії і Помор’я і обіцянки в разі підтримки католицькими державами походу проти татар [32], то в загальному союзний договір Укра- їни-Русі, Тевтонського Ордена та Польщі заслуговує подальшо­го вивчення в контексті з’ясування проблеми консолідації наро­дів Центрально-Східної Європи проти татаро-монгольського нашестя.

Література

1. В.И.Мазутова. Тевтонский Орден во внешней политике князя Да­ниила Галицкого//В сб. Восточная Европа в исторической ретро­спективе (К 80-летию В.Т.Пашуто). М.1999,с.145.

2. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано- Франківськ.1999, с.264-267.

3. Н.Ф.Котляр. Договорные отношения галицких и волынских князей с иноземными государями (ХІІ-ХІІІ вв.). Восточная Европа в древ­ности и средневековье. Международная договорная практика Древней Руси. ІХ Чтения памяти В.Т.Пашуто. Материалы конфе­ренции. Москва,16-18 апреля 1997г. М.1997, с.28-32.

4. В.И.Мазутова. Тевтонский Орден во внешней политике князя Да­ниила Галицкого//В сб. Восточная Европа в исторической ретро­спективе (К 80-летию В.Т.Пашуто). М. 1999, с. 145.

5. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано- Франківськ. 1999,с.195.

6. Н.Ф.Котляр. Договорные отношения галицких и волынских князей с иноземными государями (ХІІ-ХІІІ вв.). Восточная Европа в древ­ности и средневековье. Международная договорная практика Древней Руси. ІХ Чтения памяти В.Т.Пашуто. Материалы конфе­ренции. Москва, 16-18 апреля 1997г. М. 1997, с. 28-32.

7. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано- Франківськ.1999,с.272-276.

8. В.Т.Пашуто. О политике папской курии на Руси (ХІІІв.) // В.И. 1949, №5, с. 59-76.

9. HRM. І. KoLXXVn-LXXIX.

10. Н.Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого по нашим и иностран­ным известиям. К. 1873, с. 96-105.

11. Н.Дашкевич. Первая уния Юго-Западной Руси с католическим за­падом (1246-1254). К. 1884, 12-15.

Н.Дашкевич. Переговоры пап с Даниилом Галицким об Унии Руси с католичеством. “Известия” Киевского Университета № 8 за 1884 г., с. 136-181.

12. HRM. І. KLXXXVm.

13. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано-Франківськ. 1999,с.283-285.

14. ПСРЛ,т.ІІ,стб.69.

15. В.И.Мазутова. Тевтонский Орден во внешней политике князя Да­ниила Галицкого // В сб. Восточная Европа в исторической ретро­спективе

(К 80-летию В.Т.Пашуто). М. 1999, с. 145-147.

16. Н.Дашкевич. Переговоры пап с Даниилом Галицким об Унии Руси с католичеством. “Известия” Киевского Университета №8 за 1884 г., с.136-181.

17. CDPTΠ,N30; PVB.L1.N298.

18. J.Karwazinska. Sasiezstwo kuiawsko-krzyzackie, 1235-1343// Rozprawy historyczne Towarzystwa naukowego Warszawskiego. Warszawa, 1927-1929, t. VH. Zesz. 1, s. 41.

19. R.Wroblewski. Problem jacwieski w polityce Boleslawa Wstydliwego w latach 1248-1264 // Lodz uniwersytet. Zeszyty naukowe. Nauki humanistyczno-spoleczne. Lodz. 1970, zesz. 72. Historia Polski przedrozbiorowej, s. 10.

20. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано-Франківськ. 1999,с.283-285.

21. R. Wroblewski. Problem jacwieski w polityce Boleslawa Wstydliwego w latach 1248-1264 // Lodz uniwersytet. Zeszyty naukowe. Nauki humanistyczno-spoleczne. Lodz. 1970, zesz. 72. Historia Polski przedrozbiorowej, s. 8.

22. O.Balzer. Geneologia Piastow. Krakow. 1895, s. 313-320.

23. N.Baumgarten. Geneologies et mariages occidentaux des Rurikides russe du X-au XTH siecle. Roma. 1927.

24. R.Wroblewski. Problem jacwieski w polityce Boleslawa Wstydliwego w latach 1248-1264 // Lodz uniwersytet. Zeszyty naukowe. Nauki humanistyczno-spoleczne. Lodz. 1970, zesz. 72. Historia Polski przedrozbiorowej, s. 8.

25. J.Karwazinska. Sasiezstwo kuiawsko-krzyzackie, 1235-1343 //

Rozprawy historyczne Towarzystwa naukowego Warszawskiego. Warszawa, 1927-1929, t. VH. Zesz. 1, s. 41.

26. RWroblewski. Problem jacwieski w polityce Boleslawa Wstydliwego w latach 1248-1264 // Lodz uniwersytet. Zeszyty naukowe. Nauki humanistyczno-spoleczne. Lodz. 1970, zesz. 72. Historia Polski przedrozbiorowej, s. 8.

27. ПСРЛ, т. ІІ, стб. 815-819.

28. B.Wlodarski. Rywalizacij oziemie pruskie w polowine ХІІІ wieku.

Torun. 1958, s. 43.

29. ПСРЛ,т.ІІ,стб.835-836.

30. Н.Дашкевич. Первая уния Юго-Западной Руси с католическим за­падом (1246-1254). К. 1884, 12-15.

31. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано-Франківськ. 1999, с.283-285.

32. В.И.Мазутова. Тевтонский Орден во внешней политике князя Да­ниила Галицкого // В сб. Восточная Европа в исторической ретро­спективе

(К 80-летию В.Т.Пашуто). М. 1999, с. 151.

33. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано-Франківськ. 1999, с.265-267.