ДЕКІЛЬКА СЮЖЕТІВ З ІСТОРІЇ РАННІХ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ МІСТ У СВІТЛІ ІСТОРІОГРАФІЇ

М.А. Сагайдак (Київ)

Схоже, що проблема зародження середньовічних міст на просторі Східної Європи, що її неодноразово торкався у своїх працях Петро Петрович Толочко, сьогодні знову стає актуальною, причому, багато з того, про що вже неодноразово говорилося, повторюється і сьогодні.

Щодо загальної теорії, то історіографія завжди відбивала суспільно-політичні погляди та орієнтацій, що панували в суспільстві. Вже такі непересічні історики як В.Н. Татищев та Н.М. Карамзін, дотримуючись ідеї домінування в домонгольській Русі монархічного ладу, що утримував всю повноту владних функцій та практично не мав ніякої альтернативи, виникнення міст пов’язували виключно з діяльністю князівської влади, для якої містобудування було однією із практичних сторін її діяльності.

З поширенням у російській науці просвітницьких ідей та вчення про сутність феодалізму, триває зміна поглядів на місто. З їх виникненням пов’язують формування строкатішої структури східнослов’янського суспільства: князя і його дружини, крупних землевласників- вотчинників, виробничих класів (купців, ремісників), тощо. Проте, зміна політичної ситуації в країні спричинила регресивну тенденцію в науці.

Шлях, по котрому східне слов’янство рухалось до виникнення міських центрів, вважався цілком аналогічним тому, яким пройшли більшість стародавніх народів (Стародавня Греція до завоювання Дорян, Італія до заснування Риму тощо). Перші міста розглядалися у нерозривній соціально-економічній єдності із сільськогосподарською округою та з перших кроків існування наділялися адміністративними функціями. Дуже великою популярністю у істориків користувалась теза, згідно якої давньоруські міста являли собою різновид античного полісу, в якому поняття «місто» і «держава» були злиті воєдино. Істориків цілком задовольняла концепція міського устрою Русі, сформульована ще літописцем у ХІІ ст.: «Новгородци бо изначала, и Смоляне, и Кыяне, и Полочане, и вся власти якоже на думу на на въча сходяться: на чтоже старійшин сдумають, на томьже пригороды стануть»³.

Проте одні і ті ж літописні тексти використовувались з протилежною метою. Так звані «норманісти», у концептуальному сенсі, витоки міст вбачали у появі на теренах Східної Європи скандинавів - варягів, яких вони ототожнювали з назвою «русь». Скандинавські «rops»- гребці, як відомо, були основою скандинавських дружин. Наприкінці І тис. н.е. по дорозі до багатих міст Халіфату та Візантії вони почали активно оволодівати водними магістралями східноєвропейського простору, засновуючи тут свої опорні пункти. З публікацією писемних джерел східних середньовічних авторів виникла «євразійська» традиція пояснення процесу утворення головних міст Східної Європи. В обох наукових напрямках вченим не зразу вдалося розпізнати реалії, що дійсно мали місце, сутність контактів як між Руссю та Скандинавією, так і осідлими і кочовими спільностями лісостепових просторів Євразії та країн Арабського халіфату.

Поляризація авторів, які визнавали пріорітет дії внутрішніх факторів, чи навпаки - факторів зовнішніх, ніколи не сходила з порядку денного. Цю антитезу, що, з одного боку, випливала з єдності історичного процесу для всієї Європи, з другого, пояснювала все самобутністю східнослов’янського регіону, пробували розв’язати багато істориків. Найбільшу увагу заслуговує кілька концепцій.

Так, у контексті «родової теорії» С.М. Соловйова, рух до виникнення слов’янських городів поклало освоєння слов’янами нових територій. Одночасно, формування міст стало причиною процесу еволюції родових відносин, зокрема, переростанням роду у родову общину. Як вважав історик, перші міста зароджувалися як родові центри, але з часу появи на Русі варягів, процес ускладнюється. Міста виникають навколо первісного родового центру, тобто за принципом сусідської общини⁵.

Учень С.М. Соловйова - В.Й. Ключевський розвинув ці ідеї. Він детально розбирає тему впливу розселення на родовий лад, зауважуючи, що колонізація та природні особливості краю, до якого направлялися родові союзи, справили вирішальний вплив на спільне життя роду. Величезні простори, освоювані слов’янами на схід від Дністра до Дніпра і Дону, були вкриті лісами та болотами, отже, придатними для землеробства були тільки окремі ділянки землі. Оскільки ж слов’яни, на його думку, окрім землеробства займалися звіроловством (пушний промисел) та бжільництвом, вони обирали зручні місця для ведення такого типу господарства. А для цієї мети найбільш підходив спосіб розселення окремими дворами⁶.

Суть радикальних юридичних змін у житті слов’янських родів він пов’язує з тим способами господарювання та розселення, до яких вдалися переселенці.

Швидкий розвиток нових утворень стимулювався зовнішніми причинами - розселення слов’ян на Східноєвропейській рівнині супроводжувалось різким зростанням обсягів східної та чорноморсько-каспійської торгівлі. Цей сплеск спонукає трансформацію однодвірної системи розселення: виникають збірні торгові пункти, місця обміну, «гостинні» місця. Дрібні ринки тягнуться до більших, що виникають на пожвавлених перехрестях торгових шляхів. Власне, з таких великих ринків, що брали на себе посередницьку функцію між іноземними крупними ринками та туземними промисловиками, виросли, на думку вченого, наші міста⁸. Утворенням торгових міст, за В.Й. Ключевським, завершувався складний економічний процес, початок котрому поклало розселення слов’ян на нових місцях проживання.⁹

Українська дореволюційна історіографія аналізувала проблему з позицій очевидних географічних відмінностей території України: на кліматично-ландшафтних особливостях, напрямках колонізаційних шляхів, інтенсивності зв'язків з сусідами, зокрема, безпосередній близькості Середземномор'я. Прикладом є погляди на проблему М.С. Грушевського. Формуючи загальну концепцію української історії, історик вбачав її реалізацію у трьох основних чинниках: територія, народ, держава.

Зародження найважливіших міських центрів Русі уявлялась вченим як безкінечно довгий шлях комунікаційних вузлів, котрий набував свого великого, традиційного значення поступово, серед змінних колонізаційних та політичних відносин, що «наверствовували в нім все нові й нові етнічні і культурні верстви, громадили засоби, обстоювали їх в трудній боротьбі із все новими хвилями нахідників, - в тому числі і слов'янських, - аж поки нарешті вповні асимілюваливався з своєю нинішньою периферією»¹¹.

Вслід за В.О. Ключевським, він надавав процесу зародження міст у східних слов'ян динамічного характеру, підкреслюючи виняткову роль колонізаційних рухів та особливо комунікаційних зв'язків. Щоправда, тут дослідник стверджував, що історія тих великих торговельних вузлів, «на котрих сперлася Київська держава ІХ-Х віків», була вибудована не під час колонізації територій Східної Європи слов'янами у V-VII ст., котрі, на його думку, «не могли сотворити тої складної широко розгалуженої і надзвичайно далекосяжної сітки торговельних зносин», а були спадщиною попереднього часу¹². Він розділяв «догородський» період української історії, який починав з IV ст., тобто антів візантійських джерел та «городський», що датувався ним з ІХ ст. Це диктується, за словами історика, новими обставинами, у яких «творчим елементом в політичній організації й політичних відносинах сих часів стало перед усім городське житє, городські відносини»¹³.

У Середній Наддніпрянщині, говорить М.С. Грушевський, міста зароджуються під «поворотною хвилею чорноморсько-дунайського антського осадництва, що вступилося на північ під натиском степових орд VIII-IX ст. Припливом сеї чорноморської української людності, більш окультуреної, призвичаєної до міського життя, до промислу й торгівлі» пояснював зріст Київської Русі та її центрів у IX ст.

Щодо Києва дослідник відкидає широко побутуюче уявлення кінця XIX ст., що місто виникло ще в часи Клавдія Птоломея, тобто задовго до слов'янського розселення. В історич­них відомостях, говорить історик, Київ виступає конкретно тільки в слов'янській добі, під своїм теперішнім іменем, підкресливши при цьому нейтральний, міжплемінний елемент міста, в чім, за словами М.С. Грушевського, лежав секрет його довго вікової культурної гегемонії¹⁵.

Якщо спробувати бодай пунктирно співставити долю наукових концепцій про походження міст з ідеями, які виникали у сфері політичних теорій, то слід зауважити: вченим рідко вдавалося цілковито і повністю уникати тиску ідеологізованих схем або усталених побутуючих уявлень. Традиція оцінювати концепції вчених не стільки за ознакою наукової об'єктивності, скільки за ознакою корисності чи навпаки - шкідливості існуючому ладові, ніколи не виходила з практичного застосування влади. Красномовними є приклади з історії археології, яка з кінця 20-х до початку 40-х років XX ст., як і решта академічних наук, постійно потерпала від перманентних «чисток» та ідеологічних переорієнтацій. В умовах, коли засуджувалось «буржуазне джерелознавство», типологічний метод трактувався, як «класово ворожий», коли лунали тенденційні заклики, ліквідувати археологію як таку, що не відповідала марксистським уявленням про класифікацію наук, або надати їй, позбавивши власної назви, виключно допоміжного значення, створення наукових концепцій стало абсолютно неможливим. Висновки, що робилися на підставі «вещеведения» підлягали ретельній перевірці, а точніше тотальній соціологізації та тенденційній політизації¹⁶. Тим не менше, в цей складний час наукова думка не зупиняла свого пошуку. Доречним у цьому зв'язку буде пригадати працю про походження східнослов'янських міст відомого археолога М.І. Артамонова, який вперше оприлюднив її 1935 р.¹⁷ Вчений стверджував, що старожитності, виявлені у Гньоздово та Чернігові, слід зв'язувати з новоутвореним станом - військово-торговим та рабовласницьким прошарком, який обирає місцем свого проживання нові центри торгівлі. Модель формування ранніх міст М.І. Артамонов зображує у контексті «характерного явища слов'янської історії періоду, що передував виникненню давньоруської держави - розселення слов'ян по Східноєвропейській рівнині, головним способом котрого вважає завоювання та проникненням на терени Східної Європи норманів». Новизна поглядів вченого полягала в тому, що боротьбу між сторонами колонізації він пояснює об'єднанням на ґрунті спільної ідеї - підкорення місцевого населення та накладення на нього данини. Як гадав дослідник, станове новоутворення, що носило назву «руси», жило у поселеннях, що були предтечами найдавніших міст Північної Русі. Логічним завершенням цього процесу дослідник бачить перехід північних дружин у Південну Русь у 882 р., коли об'єднані руси роблять Київ своїм центром¹⁸.

Це була знакова стаття, оскільки у ній багато з того, про що говорилося, з одного боку, розвивало погляди попередників, і як зазначає Є.М. Носов, - конкретно В.Й. Ключевського, з іншого боку, має багато спільних рис із концепціями про походження середньовічних міст Європи. Щоправда, тут розглядалася тільки політична сторона справи. Західні дослідники переважно виводили місто з різних кількох типів поселень, об'єднуючим елементом для яких здебільшого служив ринок. Він був потрібен всім: вотчиннику - давав можливість брати грошовий оброк; ремісникові або купцеві - збувати продукцію та товари; князеві, який одночасно міг бути власником вотчини та командувачем військового гарнізону «бургу», вигідно було співіснувати з таким господарчим органом як ринок.

З другої половини ХХ ст. панівне становище серед радянських істориків-медієвістів та археологів-урбаністів набула концепція утворення міст, розгорнута у працях М.М. Тихомирова - Б.Д. Грекова. Трактуючи історію Східної Європи другої половини І тис. як перехідну добу, в якій східнослов'янське суспільство еволюціонувало від архаїчного общинно-племінного життя до феодального, історики пов'язували народження міст з формуванням феодальних відносин. Б.Д. Греков рішуче стверджував погляд на землеробський характер господарства східних слов'ян. Уявлення про споконвічну землеробську економіку Південної Русі, спричинили до перенесення центру урбаністичних процесів середньовіччя у Середнє Подніпров'я. Економічними передумовами процесу утворення міст бачилось різке зростання продуктивності сільського господарства. Розглядаючи механізми початку урбанізації, Б.Д. Греков знаходить у виникненні сільської общини, яку ототожнює з «вервю» «Руської Правди», ту суспільну організацію, котра послужила праобразом міста, оскільки, на його думку, була перехідною від родової організації до політичної. В такій інтерпретації вченого поява на історичному горизонті «верві», іменованої письмовими джерелами ще «миром», означало заміну патріархального роду на організацію, у якій домінувала індивідуальна сім'я, приватна власність, велике землеволодіння та інші ознаки нового (феодального) ладу. Співставляючи терміни у різних списках «Правд», Б.Д. Греков приходить до висновку, що у Південній Русі замість терміна «мир» користувалися аналогічним терміном «град», розуміючи під останнім не просто місто, а й землі, так чи інакше пов'язані з цим містом.¹⁹

У такому ж світлі розглядав розвиток міст Південної Русі М.М. Тихомиров. Відмінність поглядів полягала в тому що розмаїття конкретно-історичних шляхів виникнення міст, вчений звів до тези про відокремлення ремесла від сільського господарства. На його думку, основою розвитку міст було ремісниче виробництво, а не торгівля. Оскільки ж місто зароджувалося у сільській економіці, то відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва, як гадає М.М. Тихомиров, розпочалося іще в середовищі сільського населення. Отже, рушійною силою цього процесу виявився клас селян, що переміщалися з сіл у ремісничо- торгові посади міст. За ним, міста Давньої Русі виникали та розвивались самостійно, а не були породженням будь-чиєї колонізації²⁰. Вони започатковувались адміністративно з утворення укріпленої частини - дитинця у якому знаходився князь та його оточення. У цей спосіб підкреслювався пріорітет адміністративної функції міста. Що стосується економічної функції, то на його думку, вона знаходила свій вияв у подальшому розвиткові: якщо міста виникали у VIII ст. або і раніше, то торгівля і ремесло утвердилась і територіально виділилася в них тільки наприкінці Х ст., з утворенням торгово-ремісничих посадів.²¹

Ранні міста зображуються виключно як моноцентрична композиція, котра мала яскраво виражений центр (ядро), від якого похідними були всі інші частини. Тільки у завершеній стадії свого розвитку та формування місто зображувалось двочленною структурою: укріплена (адмістративно-політична) частина - дитинець, супроводжувався посадом - суто економічним районом.

Показовим прикладом утвердження концепції, стали погляди на утворення та формування київської урбанізації. Слід сказати, що у середовищі дослідників Києва ніколи не переривалась робота по створенню власної концепції розвитку міста. Вже протягом ХІХ ст. робилися перші спроби осмислити давню топографію міста та організувати систематичні розкопки Києва. Проте, зібрати достатню джерельну базу для цього вдалося тільки протягом першої половини ХХ ст. В цей період вдалося досить ретельно обстежити головну частину Старокиївської гори, знайти язичницьке капище, залишки фортифікаційного рову давнього київського городища, виявити численні поховання дохристиянського некрополя (могильник 1). Згодом ареал археологічних досліджень поширили на Замкову (Киселівка) та Щекавицьку гори, локалізували Копирів кінець, розпочали дослідження «міста Ярослава», «Ізяслава-Святополка», з'ясували топографію курганного могильника поблизу Йорданської церкви (могильник ІІ), провести розкопки храмів ХІ ст. на Берестовому та Видубичах, почати вивчення пам'яток Києво-Печерської Лаври. Матеріали, роздобуті В.В Хвойкою, Д.В. Мілеєвим, С.С. Гамченком, В.Є. Козловською, С.С. Магурою, Т.М. Мовчанівським, М.К. Каргером, відкрили можливість наукової перевірки та спростувань чималої кількості дилетантських гіпотез про походження міста. Головне - вже до початку Другої світової війни стало можливим створення повноцінної наукової концепції київської урбанізації, хоч, як на нашу думку, суттєвим недоліком була повна відсутність інформації (окрім літописних даних) про заселення Подолу.

На жаль, передвоєнні політичні репресії щодо головних київських дослідників брутально зупинили цей процес, не дозволивши опублікувати найголовніші досягнення вчених²². Не менш драматичною виявилась доля І.О. Іванцова, котрий першим спробував узагальнити картину розвитку міста в монографії «Стародавній Київ», яка була повністю підготовлена до друку в 1941 р., але через трагічну загибель її автора побачила світ 2003 р.²³

Вчений на підставі зробленого попередниками спробував сформулювати положення містобудівної еволюції давнього Києва. На його думку, суть містоутворюючого процесу полягала в тому, що на території майбутнього Києва у останній чверті І тис н.е. існувало декілька слов'янських городищ, що ланцюгом тягнулися по лінії правого високого берега Дніпра-Почайни, а згодом вони злилися в одне, найбільш важливе поселення, яке і стало Києвом. Такий механізм утворення міст дослідник вважав звичним не тільки для Подніпров'я, але і для всієї Русі²⁴.

Сформульована київським дослідником модель утворення Києва була підтримана М.К. Каргером у двотомнику «Древний Киев», щоправда, без посилання на неопубліковану працю. М.К. Каргер ще більше трансформував київську модель в бік концепції Грекова- Тихомирова. Декілька невеликих поселень, що існували у VIII-Х ст. на території основної частини давньоруських міст, в процесі феодалізації, особливо прискореної у Х ст., об'єднувалися у одне велике місто, центром котрого ставало одне із найбільш зручних та сильних давніх поселень (Смоленськ, Чернігів, Суздаль, Твер)²⁵. Цю думку він обстоює особливо переконливо після виявлення на Старокиївській горі (садиба Слюсаревських) у 1948-49 рр. заглибленого житла, яке М.К. Каргер датував VIII-Х ст. Зразу ж ця дата була перенесена на всі рештки раннього київського городища і навіть ширше²⁶.

Він скептично ставився до спроб знайти «антський» Київ, тобто до того, що поодинокі знахідки, датовані VI-VII ст., є прямим свідченням існування на території Києва «протоміста» («антського поселення», що передувало княжому Києву). В результаті багаторічних розкопок Києва він конструював історичний шлях розвитку міста на підставі ідеї злиття. Цей шлях, на його думку, постає ясним і конкретним тільки з кінця VIII ст., а особливо у ІХ-Х ст., коли майже одночасно на трьох різних точках найдавнішого київського ядра (Андріївській горі, Киселівці та Лисій горі над Йорданською церквою) виникають самостійні укріплені городища, котрі в кінці Х ст. зливаються у одне велике місто.

Як видно на прикладі археологічного вивчення Києва у вказані роки, найбільшу увагу дослідників привертав «дитинець» - утворення, з яким пов’язувались всі найголовніші міські функції: адміністративно-політичну, економічну, культово-релігійну. Заселення Нижнього міста - Подолу одностайно відносили до наступного етапу формування міської території, коли центр починає продукувати собі округу - допоміжні поселення ремісників та торговців. Показово, що М.К. Каргер фактично уникає обговорення теми хронології київського посаду, жодного разу не вдаючись до неї прямо. Мова про Поділ заходить тільки у зв’язку із знахідками першої половини І тис. н.е., коли автор зображує зведену карту всіх археологічних пам’яток міста. Очевидно, слідом за М.М. Тихомировим, він не відносив Поділ до ранніх міських утворень, вважаючи, що останні зосереджувалися тільки у Верхньому місті.

На окрему увагу заслуговує тема курганного могильника. Детально проаналізувавши вказані комплекси, М.К. Каргер прийшов до висновку, що могильник І сформовувався протягом ІХ - першої половини Х ст., територіально охопивши величезному ділянку Київського плато: від схилів Дніпра на півночі (Старокиївська гора) до ділянки, на якій у ХІ ст. були зведені Золоті ворота, на півдні; від Хрещатого яру на сході до Кожем’яцько-Гончарного яру на заході. Одночасно, перед дослідником виникає складне питання, де саме розміщувалося населення, що залишило такий грандіозний могильник? М.К. Каргер зазначав: «не дивлячись на хронологічну близькість між собою, не можна розглядати його як частини якогось одного величезного могильника. Більшу частину цих поховань слід розглядати як давній могильник біля городища на Андріївській горі, але чи були кургани, розміщені на території т.з. «міста Ярослава» частиною цього ж могильника? Залишків городища цього часу на території Ярославового міста не виявлено»²⁷. Розглядаючи матеріали могильника II на південно- східній частині пасма Кирилівських підвищень, що впритул прилягали до північно-західної частини Подолу, М.К. Каргер висловлював припущення, що останній був зв’язаним з городищем на верхній терасі Лисої гори, що піднімалася над місцевістю Подолу (Йорданським монастирем ХІІ ст.). Проте дослідника переслідують сумніви: «важко визначити, чи слід пов’язувати з цим городищем чисельні курганні групи, розміщені вздовж Кирилівської вулиці, починаючи від Верхньої Юрковиці аж до Кирилівського монастиря. Дуже імовірно, що найбільш віддалені з них є частиною самостійного могильника, що належав якомусь невідомому нам поселенню в районі Дорогожичів». Так народжується припущення про наявність одного або кількох поселень у Верхньому місті, кожне із яких приймало участь у формуванні частини могильника, або загадкове поселення, що у процесі свого достатньо тривалого функціонування могло б утворити могильник.

Наперед задана модель міста, підвалиною якого стала адміністративна функція як першопричина утворення міста, не давала вибору: його зародження мало розпочатися виключно з дитинця. Для того аби припустити, що поховання могильника І та могильника ІІ були залишені населенням Подолу, бракувало доказів. По перше, традиційно Поділ відносився до поселень другої половини Х ст.; по-друге, не існувало доказів того, що соціальний статус жителів Подолу відповідав соціальному статусові небіжчиків, виявлених у курганах Верхнього міста. Така постановка питання на той час не мала жодних шансів на обговорення, оскільки Поділ був абсолютно білою плямою з точки зору його археологічного дослідження.

У 70-80-роках ХХ ст. археологічне вивчення Києва вдруге, починаючи з довоєнної доби, набуває нових рис. Цей період також співпав із зміною деяких концептуальних положень у тодішній радянській історіографії. Стрижнем нової концепції стала проблема етногенезу східного слов’янства протягом І-ІІ тис. н.е. Все зводилось до того, що центральним моментом, котрий призвів до кардинальних перетворень та змін у Східній Європі, було поширення черняхівської культури, яка у порівнянні з іншими культурами, демонструвала найбільш прогресивні тенденції для свого часу в усіх напрямках: господарстві, ремеслі, торгівлі, грошовому обігу, соціальних відносинах тощо. Серед українських археологів старшої генерації її найпалкішим прихильником стає яскрава особистість української археології - видатний вчений Михайло Юліанович Брайчевський, серед російських - визнаний багаторічний лідер радянських археологів та істориків - академік Борис Олександрович Рибаков.

На сьогодні деякі дослідники вважають, що вирішальним щодо датування Києва стало бажання Б.О. Рибакова зв’язати безперервним хронологічним ланцюгом надбання черняхівської культури з т зв. «старожитностями русів», котрих вчений ототожнював з антами писемних джерел²⁸.

Не менш благодатним підґрунтям, на наш погляд, було відкриття цілого ряду яскравих пам’яток третьої чверті І тис. н.е., що знаходились в ареалі, а у багатьох випадках і безпосередньо на пам’ятках пеньківської археологічної культури. Це, наприклад, Пастирське городище на правому березі р. Сухий Ташлик. Тут було зафіксовано ремісниче поселення

VII- VIII ст., серед населення якого були ковалі, гончарі, ювеліри, різьбярі по кістці, що на думку дослідників, показало, яким саме шляхом через ремесло йшла трансформація східнослов’янського суспільства.²⁹ Саме з вказаними центрами було пов’язано виготовлення та поширення у східнослов’янському середовищі «старожитностей антів» у вигляді набірних поясів, фібул, браслетів з потовщеними кінцями, скроневих кілець зі спіралями, підвісок різного роду, які відтепер безсумнівно адресувалися слов’янському населенню.

Згодом з цими знахідками почали пов’язувати інші старожитності, зокрема, прикраси Мартинівського скарбу. Паралельно було виділено слов’янські поселення у басейні Дністра (Назвисько, Гнила Липа, Бовшів І, ІІ; Дем’янів), на Смотричі (Городське), Південному Бузі (Семенки), Західному Бузі (Ріпнів).

На післявоєнний час припадає також відкриття ще однієї однієї з центральних археологічних культур раннього середньовіччя - празько-корчацької біля с. Корчак на Житомирщині. Крім поселень, у межах цієї культури було виявлено городища, серед яких перше місце в інтерпретації дослідників набуло Зимне на березі р. Луги, правого притоку Західного Бугу, де поруч з керамікою виявили значну кількість виробів з заліза, кольорових металів, каменю, кістки (понад 200 екз.). Його називали городищем, яке мало міські риси, на що вказують сліди розграбування та зруйнування аварами³⁰.

В цій науковій ситуації Київ став полігоном для утвердження однієї із запропонованих вченими моделі виникнення середньовічного міста. І на цей раз, але вже під ювілейним контекстом, концепція прагне здобути статус домінуючої. До кола «опорних» старожитностей віднесли житло празько - корчакської культури, відкрите 1971 р. у північно-західній частині Старокиївської гори. Знахідка стала головним аргументом прихильників ранньої дати заснування Києва, оскільки територіально вона була виявлена у межах укріплень, датованих VIII ст. Нова наукова теорія розглядала сукупність поселень V-VII ст. як «зародок», що протягом

VIII- ІХ ст. пройшов фазу ранньофеодального міста, а протягом другої половини

IX- Х ст. набрав вигляду цілком розвинутого міста³¹.

Як зазначалося вище, сьогодні слід визнати, що «ювілейний» привід концепції і в цьому випадку не сприяв повній науковій об’єктивності. Запропонований механізм переростання ранньословянських поселень V-VI ст. в місто ІХ ст. при детальному аналізі хронології знахідок з ядра вказаного містоутворення залишав багато запитань відкритими. Зокрема, бракувало археологічних артефактів для заповнення прогалини між корчакськими пам’ятками на території Києва (початок побутування яких датується V ст., а завершальна фаза - серединою VI ст.) та наступними старожитностями, початок побутування яких вкладається за матеріалом у рамки другої половини VII-VIII ст. Великі проблеми виникли при пошуку знахідок, що могли б заповнити хронологічний розрив, що утворювався з другої половини VIII ст. і тягнувся до середини ГХ ст. По суті, існування контінуїтету між археологічними пам’ятками Києва від другої половини І тис. до початку ІІ тис. н.е. багатьма дослідниками піддавалося сумніву. Дискусія з цього приводу розпочалася невдовзі від того часу, коли пожвавились публікації навколо ранньої дати виникнення Києва. Стверджувалося те, що немає жодних вагомих аргументів для того, аби міняти загально визнане уявлення про виникнення Києва не раніше Vm ст. на більш раннє.³²

Цікаво, що і сьогоднішнє ставлення до концепції 80-х років багато в чому нагадує нам про дієвість старої традиції нашої науки оглядатися на політику. Воно віддзеркалює не стільки поступ науки, скільки політичні відносини між суб’єктами пострадянського простору. Інакше, як можна пояснити твердження, що концепція 80-х років була «українофільською». Не інакше, як слід припустити, що придумана вона була «хитрими українцями».

На завершення знову повернемося до праць П.П. Толочка, які неможливо обминути торкаючись проблеми ранньої історії східнослов’янських міст. Це передусім монографія «Древнерусский феодальний город», яка вийшла 1989 р., коли ювілейні торжества залиши­лися позаду, і автор спробував спокійно розібратися у всіх тонкощах цього непростого питання. Головні труднощі вивчення проблеми, на думку автора, обумовлені тим, що міста виникали у перехідну епоху між двома формаціями. Нове історичне явище на цьому етапі ще мало відрізнялося від попереднього, і історику не просто визначити, на базі якої закономірності необхідно його аналізувати. Можливо, саме через це серед передумов виникнення міст на першому місці він бачить зміни в системі суспільних відносин, а не в сфері економіки, як це прийнято зазвичай. П.П. Толочко пробує вести мову про конкретне дослідження тих функцій, які характеризували його на різних етапах розвитку. Дослідник зауважує: «В пору свого найвищого розвитку це багатофункціональний суспільний організм, але він таким був не завжди. В момент свого народження, на початковому етапі становлення, місто не могло володіти всім тим набором функцій, які характеризують його, скажімо в пору розвинутого феодалізму». Розвиваючи цю думку на прикладі тих труднощів, які зустрічає дослідник при термінологічній невпорядкованості назв раннього міста (відкрите торгово-ремісниче поселення, населений пункт міського типу, прамісто, протомісто, передмісто, племінне місто, ембріон міста і т.д.), він зауважує, що вказані терміни, у більшості з яких присутне слово «місто», що могло б показувати спадковість між цими поселеннями та справжніми містами, насправді дуже часто такої послідовності не показують у своїй наступній історії³³.

Дослідник переконаний в тому, що початок південноруських міст та початок державного утворення «Руська земля», це - двоєдиний процес за змістом, за часом. Визнаючи існування цього об’єднання з кінця VIII - початку ІХ ст., багато дослідників не бачать можливості цим же часом датувати перші ранньоміські центри, які, на думку П.П. Толочка, являли собою скупчення державності³⁴.

Щодо змістовної частини цього процесу, то «визрівання» міст йшло у напрямку від «напівпатріархального та напівфеодального стану» до «опорних пунктів феодального володарювання»(авторвикористовує терміни, вжитіБ.Д. Грековим - М.С.). Дляпереконливості аргументів, дослідник також використовує мову політекономії, на якій середньовічне місто - це населений пункт, основною функцією якого є концентрація та перерозподіл прибуткового продукту. Додаючи до цього значення міст їх роль як центрів адміністративного управління сільськогосподарською округою та місць проживання феодалів, П.П. Толочко робить висновок, що таке місто стає самою суттю феодальної системи, як системи державної³⁵.

Таким чином, утвердження феодалізму на Русі стало тим середовищем, на якій розвинулась урбанізація Русі. Нерівномірність розвитку феодалізму приводила до того, що в центрі райони наповнювалися містами раніше, і темпи цього наповнення були вищими, ніж на периферії. Відповідно, з багатства шляхів утворення міст (торгово-ремісничого, общинно­феодального, феодального або державного) Русь, на думку П.П. Толочка, вибрала останній шлях.

Дослідник не обминає дискусії про торгово-ремісничу фазу розвитку східнослов’янських міст, що на початку 80-х років була започаткована працями відомих ленінградських дослідників В.О. Булкіна, Г.С. Лебедева, І.В.Дубова. П.П. Толочко стверджує, що причиною затухання раньоміських утворень типу відкритих торгово-ремісничих поселень була стабілізація державних структур, результатом чого стало порушення налагоджених зв’язків та формування нових економічних районів. Він визнає відкриті торгово-ремісничі поселення, як факт давньоруської історії, проте, на його думку, вони виявились тупиковою гілкою розвитку, оскільки були фактором зовнішнього, а не внутрішнього соціально-економічного розвитку³⁶.

Узагальнюючи ці погляди вченого скрізь призму сьогоднішнього дня, коли суспільно- політична ситуація виносить на поверхню безліч варіантів «історіософського» бачення важливих етапів в історії України (до яких віднесено також і проблему утворення перших українських міст) маємо зауважити наступне:

1. Історична наука, хоче вона того чи ні, завжди тонко реагує на політичну ситуацію, що її переживає суспільство, отже, науковий прогрес не завжди рухається однобічно: від старого до нового - кожен етап або період розвитку одночасно зберігає прогресивні та регресивні тенденції, причому не завжди перемагає перша. Якщо бодай пунктирно глянути на долю дореволюційних концепцій у радянській передвоєнній та повоєнній, зокрема українській історіографії, то побачимо - ідеї, які базувалися на всебічному аналізі проблеми та надзвичайно високо цінували наукову об’єктивність, зокрема висловлені В.О. Ключевським та М.С. Грушевським, були фактично відкинуті або забуті, й служили у наступному (радянському) етапі тривалий час тільки об’єктом нищівної критики.

2. При певних застереженнях, концепт теорії П.П. Толочка про домінування в Київські Русі своєрідної (державної) форми феодалізму має глибокий науковий сенс. Зрештою, дослідники мають пояснити: чому в ранній долі Східної Європи міста, що почали стрімко розвиватися як самостійні економічні організми, врешті-решт не спромоглися виконати тієї ролі, яку вони виконали у Західній Європі? Там місто і держава завжди лишалися потенційними супротивниками, тоді як подібний характер міста Східної Європи демонструють тільки на коротких хронологічних відрізках своєї історії.

3. Очевидно, що дискусія щодо ранньоміських утворень типу відкритих торгово- ремісничих поселень має бути продовженою. Відштовхуючись від ідей, висунутих у працях П.П. Толочка, зокрема, про роль міста в розвитку й диверсифікації споживання, слід було б більше уваги звернути на роль ринку на ранньому етапі. З моменту утворення місто утворювало і розвивало ринок, який постачав всім необхідним всі верстви городян. У багатьох європейських країнах тривалий час спостерігалось незалежне співіснування інституту влади та центрів торгівлі й ремесла. Політичні центри остаточно здобувають перемогу над торговельними осередками наприкінці Х-ХІ ст. Аналогічним чином могло відбуватися і на Русі. Цей процес можливо прослідкувати, з’ясувавши за допомогою археологічних розкопок, як в часі мінялися містобудівні концепції міста. Коли стануть відомими факти, буде знайдена причина, чому одна поступилася у своєму розвитку іншій.

4. Період активної діяльності (або навіть домінування) торгових міст у Європі тривав з другої половини VIII до другої половини Х ст., тобто майже 200 років. Значення цього процесу важко переоцінити, адже він співпадав з формуванням нової за суттю і змістом синкретичної культури Русі, міста якої були тісно зв’язані з урбаністичними центрами Європи. На фоні поступового злиття декількох найважливіших функцій: економічної, сакральної, і адміністративної, на новому етапі міста стають повноцінними центрами давньоруської культури.

5. Містоутворенням у східних слов’ян здебільшого займалась історія. Це видно з аналізу історіографії. Щодо археології, то вона здебільшого не насмілювалась створювати власні концепції, послуговуючись думками істориків. Існує твердження, що археологія у своєму дослідженні рухається у напрямку зворотньому до того, яким рухається історія. Вона скоріше примножує відмінності, розмиває шляхи сполучень і намагається ускладнити переходи між явищами. Набагато охочіше археологія говорить про розриви, прогалини, розколи, про цілком нові форми, одним словом, вона скоріше прагне послабити ті зв'язки, що їх встановлюють історики. Якщо й існує парадокс археології, то полягає він не в тім, що вона примножує відмінності, а в тім, що вона відмовляється їх редукувати, перекидаючи систему узвичаєних цінностей³⁷.

6. Ще раз підкреслимо актуальність проблеми походження міст Давньої Русі. Нині не бракує праць, присвячених археологічному вивченню окремих міст, але гостро стоїть питання серйозного концептуального осмислення нагромаджених матеріалів. П.П. Толочко свого часу взяв на себе сміливість пояснити, що являло собою давньоруське місто і якими історичними передумовами воно було породжене. Його праці з цієї проблеми доволі швидко стали класичними. Проте не варто ставитися до них, як до застиглих історичних картин або позачасових істин. На наш погляд, вказані праці не входять до такого переліку. Вони, як і праці маститих попередників, які ми оглянули у цій статті, продовжують потужно впливати на покоління нових дослідників, надихають до пошуку нових ідей. Якщо основні висновки книг з часом і змінюються, то це відбувається внаслідок об'єктивного прогресу науки, що ними і був породжений.

¹ Беляев И. Города на Руси до монголов. // ЖМНП. - 1848. - Вып. 56, №.2. - С. 160.

² СвердловМ.Б. Домонгольская Русь. - СПб, 2003. - С. 7.

³ Повесть временных лет. Памятники литературы Древней Руси ХІ - начало ХІІ века. - М., 1978.

- С. 27.

⁴ Куник А.А. Известия ал Бекри и других авторов о Руси и славянах. - СПб., 1903. - Ч.1-2. Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. - М.,1990.

⁵ Соловьев С.М. История России с древнейших времен. - М., 1959. - Т.1. - Кн.1. - С.100-101.

⁶ Ключевский В.И. Курс русской истории. - М., 1987. - Ч.1. - С.130-131.

⁷ Там же. - С.135-137.

⁸ Там же. - С. 141.

⁹ Там же. - С. 5.

Останніми роками огляд наукової спадщини з точки зору т.з. «варяжського питання» та утворення міст В.Й. Ключевського зроблено Є.М. Носовим. Див.: Проблема происхождения первых городов Северной Руси. // Древности Северо-Запада. - СПб., 1993. - С. 9-60; Современные археологические данные по варяжской проблеме на фоне русской историографии. // Раннесредневековые древности Северной Руси и ее соседей. - СПб., 1999. - С.152-153.

¹⁰ Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського. // Грушевський М. Історія України -Руси. - К., 1991. - Т.1. С. LXV-LXXIII.

¹¹ ГрушевськийМ.С. Порайонне історичне дослідження України і обслідування київського вузла. // Київ та його околиця в історії і пам'ятках. - К.,1926. - С. 17.

¹² Там же. - С.16.

¹³ Грушевський М. Історія України-Руси. - К., 1991. - Т.1. - С. 374.

¹⁴ Там же. - С. 21-22.

¹⁵ ГрушевськийМ.С. Порайонне історичне дослідження України і обслідування київського вузла.

- С.17.

¹⁶ Див. полеміку з приводу завдань археології: СГАИМКА. - 1932. - № 1-2.

¹⁷ Цит. за: Носов Е. М.И. Артамонов как историк Руси. // Проблемы археологии. - СПб.,1998.

- Вып. 4: История и культура древних и средневековых обществ. - С. 43-56.

¹⁸ АртамоновМ.И. Первые страницы русской истории в археологическом освещении. // Советская археология. - 1990. - № 3. - С. 285-286.

¹⁹ Греков Б.Д. Киевская Русь. - М., 1949. - С. 85-90.

²⁰ Там же. - С. 5.

²¹ ТихомировМ.Н. Древнерусские города. - М.,1956. - С. 47-51.

²² Т.М. Мовчанівського заарештовано 17 лютого 1938 р., 8 травня винесено вирок «трійкою» при Київському управлінні НКВС, а 10 травня розстріляно.

²³ І.О. Іванцова розстріляно німецькою владою Києва у жовтні 1941 р.

²⁴ ІванцовІ.О. Стародавній Київ. - К., 2003. - С. 79.

²⁵ Каргер М.К. Древний Киев. - С. 115-116.

²⁶ Там же. - С. 12.

²⁷ Там же. - С. 525; Самойловський І.М. Коли виник Київ. // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. - 1961. - № 3.

²⁸ Чернецов А.В. Взаимодействие Севера и Юга Древней Руси: к постановке проблемы. // Мат. научной конференции «Русь в IX -XIV веках: взаимодействие Севера и Юга». - М., 2002. - С. 12.

²⁹ Брайчевський М.Ю. До історії обробки заліза населенням Східної Європи в кінці І тис. до н.е. // Нариси з історії техніки, вип. 2, К. 1955, с. 107-121.

³⁰ Ауліх В.В. Зимнівське городище. - К.,1972. - С. 10-20.

³¹ Новое в археологии Киева. - К.,1982. - С. 51-62.

³² Muhle E. Die Anfange Kievs (bis ca.980) in archaologischer sicht. // Jahrbucher fur Geschichte Ost Europas Forschungsberichte. - Stutgart., 1987. - T 35. - № 1. - S. 80-101.

³³ Толочко П.П. Древнерусский феодальний город. - К., 1989. - С. 7-8.

³⁴ Там же. - С. 9.

³⁵ Там же. - С. 19

³⁶ Там же. - С. 59.

³⁷ Фуко М. Археологія знання. - К., 2003. - С. 266-267.