II. Continuavi cataniae 15∕2s December, іооо, дитячі спомини (1834 — 1840)..
Родився я 1834 року, 6-го січня в городі Махнівці1) Київської губернії, де півроку перед тим поселилась моя 'Мйти, купивши дім, і заложила дівочу пенсію. — 3 перший З — 4'літ не зісталося в моїй пам’яті зовсім нічого.
Було мені три роки, як мати покинула педагогію, продала дім і поселилася в домі свого брата Юзефа, що був адвокатом при повітовому Махновському суді (тоді ще в нашому краю суди були організовані по литовському статуту, судили по його постановах і функціонували польською мовою). Сім’я наша складалася з моєї баби Кароліни Бурської, дядька Юзефа нежонатого, моєї матері, сестри Евелини і мене. Причина, задля котрої мати оставила на якийсь час педагогію була та, що вона хтіла занятися віддачею заміж моєї сестри (котра була старша від мене на 13 років), для чого треба було розвести стосунки з повітовими панами і панями, тратити час на візити, вечори з танцями etc.З усієї сім’ї зістався мені найбільш симпатичний образ моєї баби — дуже старенька (літ 60 — 70) вона не весело провела свій вік: спочатку з чоловіком деспотом і п’яницею, опісля горюючи бідною вдовою з дітьми. Тільки на старість дочекалась вона спокою, коли син Юзеф добився забезпеченої позиції і взяв її до себе. Син відносився· завше до неї з поважанням і любов’ю і удовольняв всі її скромні бажання й потреби. Виховання моєї баби було таке, яке мали всі шляхтянки середнього стану в XVIII в. Вона уміла читать, писать і 4 перші справи аритметики. З життя винесла багато досвіду й ідеальну доброту, лагідність і ліс- бов до людей. Обставини складались так, що перші літа, які я пам’ятаю, я прожив сливе виключно з бабою: дядько або працював над процесами, або їздив в доволі довгі подорожі, провадячи юридичні діла. Мати моя з дочкою все виходили з візитами, або у себе приймали гостей. Ми з бабою були нерозлучні й якось дуже старе і дуже мале припадали собі до уподоби і страшенно любили’одно одного.
Багато розказувала мені своїх споминок, співала пісень, научила читать і передавала свій світогляд, опертий на любові й доброті. Споминки її відносились найбільше до Тбґо чару, як войа ще жила у батька на Побережжі, про пізніший час говорила мало і неохотно. З розповідок її можна було зложити цілий образ життя шляхтичів губернаторів (управляющих маєтками) і економів в великих панських маетностях на Україні, дідичі котрих майже всі проживали в столиці і не заглядали в свої ключі і села, раз здавши їх в опеку губернаторам і економам. Останні, отримуючи доходи, добру, половину оставляли собі, решту доставляли панові; ограничен! вони були тільки малолюдством краю; селян в степовій Україні було мало, вони або досиджували літа слободи, або, як двір їх натискав, кидали село і йшли в Бесарабію чи в Херсонщину, де тоді заселялась Єлисаветградщина; через те. губернатори мусіли оглядатись і не дуже натискати селян. Друга біда се була гайдамаччина. Хоч баба моя пам’ятала доволі пізні часи (1770 -÷ 1790); всеж таки 2 рази прийшлось їй бачити гайдамаків. Раз, близько містечка, де жив її батько, рознеслась чутка, що в ярах серед степу отаборились гайдамаки; комісар взяв надворних козаків і поїхав на об’їзд. Гніздо гайдамаків знайшли в великій печері, викопаній у землі й обложеній деревом, доступиться до неї не могли, бо гайдамаки густо стріляли з рушниць; тоді прикотили воза, на йому стали шість козаків з списами, шаблями й пістолями і віз вкотили в печеру, а слідом за ним кинулись і всі козаки; кілька чоловіка було убито, але гайдамаків забралп в полон, і баба моя бачила як батько привів полоняників.Другий раз вночі гайдамаки напали на дім комісара; в стінах дома були зроблені бійниці; хазяїн, його сини іі кілька економічеських прислужників зачинились у йому і відстрелювались в бійниці, між тим як жінки набивали рушниці й пистолі. Баба каже (їй тоді було літ 12), що сама не витерпіла, набивши пистоля, всунула в бійницю, щоб вистрелити, та гайдамака, що стояв за стіною одру- бав сокирою люфу.
Кінець кінцем гайдамаки добулись до дому й стали грабити вре цінніше. Між іншим, зламавши шафу, де була жіноча одежа, вони все ламутами стали виносити; баба моя запримітила, що разом із іншою одежиною гайдамака ніс її найкращу сукню — „саженую турку- сами" (бирюзою), вона кинулася й стала сіпать 1 тяггй мовчки свое добро; гайдамака крикнув і замірився, на неї, але побачивши малу дитину, розсміявся, кинув їй сукню в вічі й крикнув: „утікай до біса“. Сукня була вирятована і баба розказуючи цей епізод, завше прибавляла: Choc hajdamaka, a dobry to byl czlowiekκ. В домі гайдамаки нікого не убили, лише відходячи, всіх пов’язали й, уложивши долі, натиснули їх мішками з сіллю, які стояли в коморі; тієї ж ночі воні пограбували ще дві економії.Забавляючи мене, баба часто співала мені тримтячим старечим голосом ріжних пісень; головний репертуар її складали народні пісні, але було й кілька пісень політичних польських XVIII віку. Так нам тихо й любо сходив час яких 3 — 4 роки. ♦
Хазяїн дома, дядько мій Юзеф Ґурський, адвокат махновського повітового суда, був чоловік добрий, але мало освічений; він скінчив три кляси овручської базиліянської школи; затім добивався позиції в радомиській палестрі, де, помагаючи адвокатам, придивлявся до судопроїзводства, самоучкою студіював литовський статут, учився юридичного стилю й правних заходів і т. д., поки не був признаний сйособним* отримати диплом адвоката. Мабуть діло своє він знав добре, бо практику мав чималу. В загальному розвитку він поділяв всі привички й погляди шляхетські, з тим хіба винятком, що з слугами обходився добре, задля доброти свого характеру. Зо мною обходився приязно і любив мене, але бачились ми рідко, бо він або штудирував у своїй хаті діла, або був у суді, або їздив в доволі далекі й довгі подорожі..
Про загальний тип характера моєї матері я вже дещо сказав; в той час, про которий я тепер розказую, я її дуже боявся; тон рішучий, деспотичний настрій, гувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок в цьому взгляді, так мене лякали, що я старався ховатись, або утікати с хати як тільки вона туди приходила; ,3 відносин цих розкажу 2 — 3 факти: раэ, поївши снідання, я забув обтерти губи, мати це замітила і залічила великим гріхом — замість того, щоб просто натякнути Ma помилку, вона, вилаявши мене добре, взяла дуже погану мокру стирку, що нею шурували підлогу і обтерла нею мої губи і нижню часть тварі,); через пів години у мене зробилася гарячка й до вечера половина моєї тварі була покрита болячою густою висипкою (herses чи гпріа), на ко- тору я слабував більше місяця.
Другий раз мати, ідучи в гості, захотіла мене взяти з собою: почали мене одягати — це була найбільша мука, якої я боявся; елеґантність одежі це.був один з головних принципів моєї матері, через те в парадних случаях давали мені одежу або тісну, або страшенно викрохмалену, з обіцянкою добре мене вибити, як я її покаляю, но найгірше доводилось волоссям: до семи літ мене' не стригли й волосся заплітали в коси; задля парадних виступів коси розплітали, волосся ділили на смужки, кожну завертали в папірець і прасували гарячим залізком, далі розвертали, мазали помадою і таким робом творили фалшиві кучері. Отже, і цей раз зробили всю цю операцію, тільки помилились і замість помади вимазали голову дуже пекучим гвоздичним олієм, що хтось старший держав собі для зубів; запекло страшно, але я зі страху здержався від крику і плачу, тільки на другий день появилась на голові еритема. Знову раз, коли баба научила вже мене силябізувати, прочитав я в якійсь дитячій книжці якусь новельку, котрої змісту не, пам’ятаю, а називалась вона „Старець Антоній“; так як це була перша річ, яку я, прочитавши, зрозумів, то я з радістю побіг до баби і дуже оживлено почав їй розказувати прочитане; на нещастя, в хату війшла мати й рциталась, що я розказую; баба одві- тила—тоді мати приказала мені, щоб я розказав їй, я перелякався, думаючи, що за це буде біда, старець Антоній вилетів з голови й я занімів. Почалось тоді щось ніби інквізиційне: 3 дні мене видержали на колінах, кілька раз вибили, 3 дні не давали обіду (баба плакала і нишком мене годувала і звільняла з покути), а я все мовчав, аж1) В шляхетському суспільстві я часто чув, що тому, хто не обтирає губ, треба їх витерти стиркою; пасаж зо мною був, значить, не видумкою моєї матері, але виповненням готового афоризму шляхетської фашіона- бельностп.
поки на прозьби баби й дядька мати не згодилась покинути це діло, обіцявши, що другий раз вона зуміє зломити мою упертість. Поки буде; до педагогії й її впливу на мій характер, я вернусь в дальшому оповіданню.
З нами жила сестра моя Евеліна старша за мене, це була вже доросла „панна" 17 — 20 літ. Якраз в цю пору мати постановила видавати її заміж. Характер моєї сестри був типічний в своєму роді. Обличчям вона була подібна до батька, але моральний тип не знаю від кого наслідувала; вона вся складалась тільки з нервів, і як тоді, так і в пізнішому часі жила тільки безпосередніми вражіннями сучасної минути; вражіння ці викликали з її сторони дуже сильну реакцію, багато раз сильнішу як саме вражіння; їх критики, оцінки, підведення їх під якййнебудь загальний принцип, розсудку і тривалости не було і сліду. Скоївши страшну бучу про якййнебудь дріб’язок, через дві години вона все забувала—жила тільки сучасною хвилею й її нервними вражіннями — а ні минулости, а ні будучини не була в стані скількинебудь представити собі.
В даному часі вона віддалась вся забавам, вечерам, танцям і ні про що інше не думала, стараючись тільки не відступити від свого суспільства модою костюмів і манерами товариського обходження. Щодо костюмів була б вона мученицею,- якби сама не поклонялась їм як святині. Між іншим пам’ятаю, що носила вона до того тісні корсети, що служниця мусіла їх стягати зо всієї мочі, упираючись коліном в пацієнтку. Наслідком сеї містечкової моди була органічна хороба печінки, котра почалась ще в дівочі її літа, мучила її все життя й причинила їй смерть в старості. Відносини її до мене були прихильні, але не рівні; дивлячись по настрою, іноді вона проявляла дуже експансивну любов, то знов іноді напускалась на мене за нехороші манери і т. п.
Те товариство, яке бувало у нас на забавах, або кликало до себе, складалося з середньої кляси повітового города; судові або адміністраційні урядники, судові паничі, учителі повітової школи, доктори, геометри [LI]), адвокати, кілька фабрикантів німців, що дістались з переднього часу (о цьому буде дальше) і т. і. Дуже я був малий, щоб спостерегти й запам’ятати оддільні типи — загальний же характер був спільний всій польській інтеліґенції середнього стану.
Суспільство говорило по польськи, не виключаючи людей руського походження, котрих між прочим було дуже мало: городничий, стряпчий, 2 — 3 учителі повітової школи може ще дехто; алеж руської мови від них я не чув. Дивилось на себе польське суспільство як на представників культури, хоч правду сказати культури було в йому дуже мало; не_ знаю, чи в цілому городі (опріч медиків та аптекаря) був хоч один чоловік, що скінчив гімназію. Мабуть всі кінчили або повітову школу, або 2 — 3 кляси шкіл бази- ліянських, або навіть зовсім не були в школах, а робили кар’єру, вступаючи на службу, яко дворяни; (тоді так лічилось, що дворянство дає чоловікові здібність до всякого УРЯДУ). Вся культура містечкової інтеліґенції виражалась в костюмах, елеґантних по змозі, і в способі держати себе в товаристві з елеґантними манєрами,). В суспільності ходило багато анекдотів[LII] [LIII]) про грубість і антикультурність росіян; анекдоти були часто утрировані, але, правду сказавши, росіяни, що в той час наїжджали на уряди в повітові міста юго-западного края, відзначались як дуже грубі й некультурні люди, в порівнянню з котрими поляки мали право лічити себе представниками цивілізації. Пригадаю собі в цьому взгляді деякі факти: наш городничий бував на вечерах у поляків і любив грати в карти (модна тоді гра називалась „цвік“ і карти роздавались з прикупкою).Жінка 'городничого сідала біля чоловіка, дивилась в його карти, затім як особа не гравша дивилась прикупку й як знайшла в ній вигідні для чоловіка карти, казала йому в голос: „Гаврило Іванович! лупи колоду по моєму інстинкту".
Поруч з нашим домом наймав кватиру начальник інвалідної команди капітан Mepera; два або три дні щотижня він сильно напивався; тоді в домі починався крик, брязкіт розбитих вікон і горшків, жіночий плач і т. і. Звичайно, кінчалось тим, що смерком жінка Мереги обв’язана і вся в синяках приходила до нас і просила баби, щоб вона її приняла на ніч, бо їй страшно ночувати вдома. Баба її пускала, але брала слово, що вона не скаже чоловікові, де вона ночувала, бо боялась, щоби п’яний Mepera не прийшов коли за це робити скандалу.
Загалом вся містечкова суспільність мала норови, погляди й привички шляхетські, дуже дбала про свої приви- леї, стереглась, щоб не скомпромітуватись знайомістю або стосунками з людьми не шляхетського роду; з другого боку середня ця верства не була принята в домах обивателів (дідичів), котрі згорда до неї відносились, обертались з потрібними ділами, але в особисті стосунки не вступали і загалом всю середню клясу безземельних, робочих дворян називали „шуя“ (szuja— сволочь).
Ще скажу кілька слів про мій рідний город Махнівку. Він лежить на великій площині в басейні Тетерева, над його допливом Гнилоп’ягтю, берега котрої і в городі і нижче покриті ґранитніми скелями. Спомини города починаються доволі давно: у XVII столітті він належав до Януша Тиш- кевича, воєводи київського. В городі був замок і Бернардинський манастир, сліди котрих зістались в часті города, що називається стара Махнівка. І замок і манастир знищив 1648 року Кривонос, після чого видержав під Махнівкою доволі уперту битву з Яремою Вишневеньким.
В кінці XVIII в. володів Махнівкою київський воєвода Прот Потоцький: цей пан задався дуже щиро мислю підняти промислову діяльність края; Махнівку хтів зробити одним із центрів такої діяльности; він.переніс город на нове місцр, на, другий берег ріки, √t⅛,t побудуb⅛ багато домів, огромні кам’яниці для фабрик, спровадив ремесників і фабрикантів з Німеччини й одкрив їм на перший раз кредит. Відомо, що Потоцький вкінці обанкротився й помер в біді; його маєтності розібрали довжники1), фабрики закрились. Як остатки проектів неудавшихся я пам’ятаю, що стояли ще не далеко від церкви дві огромні кам’яниці, „мури“, як їх називала публіка, з котрих одна раз вночі завалилась, з гуркотом що збудив весь город; зісталось также кілька фабрикантів німців (Шуберт, Шнук, Штокман), котрі вели свої вироби на власну руку і вспіли утриматися після загального банкруцтва. Центр города був, як звичайно занятий жидівськими домами, крамницями та заїздами, дальше стояли двірки інтеліґенції й міщанські хати; останні виключно займали всю стару Махнівку. Жиди в нашому краї в тому часі сильно відріжнялись від теперішніх: перша відміна залежала у тому, що серед них не було інтеліґенції.. До гімназії жидів або зовсім не приймали, або приймали при таких трудних обставинах, при котрих мало хто міг достатися до гімназії. За весь дитячий вік я зустрів одного тільки інтеліґентного. жида — доктора Юзефовича, що виховувався, як казали, в Берліні. Друге, чим відріжнялись жиди — це був костюм, бо тоді ще не вийшов указ Миколи І, що його заборонив. Костюм цей складався у чоловіків[LIV] [LV]) із широкополого чорного капелюха (а в шабас і свята з великої шапки з лисичого хутра); під шапкою носили я р м у л к у, маленьку шапочку (calotte), котру ніколи і ніде не здіймали; на голові коло ушей висіли два довгі кудри з волосся, називались „пейси"; одежу складав довгополий чорний каптан, підперезаний чорним широким поясом, на ногах були панчохи й патинки. У жінок голова була оголена й носилась перука, а на ній діядема, уцвяхована обрізками перед (називалась „мушки"), затім була сукня, на грудях спереду обшита широкою галуновою тасьмоіо. Поверх сукні надівали салоп, завше на один тільки рукав — для фанаберії. . Всі жиди тоді, як здається, належали до секти хасидів ■(шляхтичі звали їх гуситами). В ці дитячі годи пам’ятаю, що багато розказували про Славуцьку жидівську справу. Добре не можу пригадати собі подробиць, але загалої^ діло було в тім, що в Славуті протоерей і доктор подали донос, неначеб-то приїздив до містечка якийсь палестинський жид і привіз з собою рецепт отрути, котру жиди повинні домішувати до припасів, що продають християнам. Вони покликувались на свідоцтво якогось жида переплетчика, которий заклеїв цей рецепт в обложку книжки і здав її в синагогу. Назначена була комісія для розвідання діла, між тим переплетчика знайшли повісившимся, чи повішеним. Справі придали важне значіння і волинський губернатор, кн. Васільчіков сам приїхав в Славуту і став вести діло; не мавши ніяких особистих указок, комісія приказувала задержувати усякого зустрічного жида і допитувалась у його про діло, б’ючи різками — казали, що багато жидів померло від жорстокого бою; чим кінчилось слідство не знаю, але то певно, що по докладу кн. Васіль- чікова приказано було вивезти нд, схід всіх цадиків з нашого краю. Одного тільки, найбільш авторитетного з містечка Ружина, жиди викрали й доставили в Галіцію, де він замешкав у містечку Садогура. 20 літ після того, коли 1853 р. кн. Васільчіков став київським генерал-губернатором, він же, мабуть не маючи по цьому ділу чистої совісти, виклопотав, щоб засланим цадикам дозволено було вернутись. Повернусь до бпису свого городка; в городі було ще два старі будинки: кам’яний дворець на два поверхи на плацу біля костела і розвалини другого кам’яного дворця на виїзді Бердичів. Перший з їх був збудований в 1805 чи 1’807 годі для в. к. Константина Павловича, котрий був корпусним командиром „Литовського корпуса" військ і мав головну квартиру в Махнівці, де прожив кілька год. Розказували нишком, — не знаю, чи це правда? — що це було маски- роване вигнання його з столиці за якусь бурну сцену, що· він зробив братові Олександру І. O його відносинах до місцевих панів розказували багато анекдотів дуже характерних як для його самого, так і для місцевого суспільства. Видко було, що в. кн-ві дуже було скучно; щоб матияку- небудь розривку, він давав балі, на котрі скликав околичних панів; в обходженні з ними він зовсім не церемонився і дозволяв собі всякі жарти; раз побачивши панну, дуже нару жовану, він її згріб за голову, дістав з кишені хустку, поплював і вимив панні одну щоку, другу покинувши червоною; і обернувшись до своїх 'офіцерів сказав: „посмотрите, господа, какие у полек румянцы". Вдруге, побачивши паню доволі стару, але з претенсіями, сильно де- кольтировану, запустив їй два пальці в корсет між груди, й сказав: „Брррр! — отвратительно". Інший раз підчас танців приказав на дверях залі поставити барильце з горілкою, розбити обручі й запалити, і придивлявся як пані,, утікаючи від огню, піднімали одежу і стрібали на стільці, і канапи. Правда, жарти царевича не були дуже елеґанті,. алеж і суспільство,' що тиснулось на балі, знаючи, що їх спіткати може, не мало більш варте було цих жартів. Після виїзду в. кн-зя з Махнівки його дім отримував ріжні казенні назначіння — в мойому часі в йому містилась повітова школа, аж великий пожар 1840 року, знищивший половину города, зруйнував і цей будинок. Другий дво- рець, котрого розвалини пам’ятаю, це був дім кн. Сибірського, теж корпусного генерала, що був після в. к. Цей генерал жив дуже широко і виставно, наробив багато дов- гів і як помер, то все його добро було продано з публічного торгу [LVI]). Дома ніхто не купив і він з часом розвалився. Живучи при сім’ї, мені не доводилось бачити дідичів, що жили навкруги або і в самій Махнівці, поділивши їі після банкруцтва Потоцького, — я вже казав, що вони не вели стосунків з середньою клясою; в розмовах чув я не раз, що споминали того, або іншого пана, завше з відтінком шаноби і як персону вищого стану. Часом тільки, як кому з панів лучилось через міру перебрати в самодурстві і попасти під суд, общеська опінія середнього стану накидалась на його з злорадством: пам’ятаю кілька таких фактів, що розказувала з подробицями містечкова інтеліґен- ція: такий пан — Олександер Мазараки, судився і був сослан в Сибір за кілька убійств (жидів і селян), котрих перебив у приступах гніву. Загалом в повіті було дві головні панські родини: Мазараки й Абрамович!, котрі ділили між собою виборні уряди. В той час адміністративні й судові уряди роздавались по вибору дворянства. Отже’ в один час один Мазараки був справником, а один Абрамович,) суддею. За кілька верстов від Махнівки була німецька колонія менонітів з Дармштата, котрих місцева публіка звала „голен- драми", через те, що вони виробляли голендерські сири. Один з німців — ІоганС мавший дім за 6—7 верстов від Махнівки, отворив в йому парадну ресторацію з більярдом, кеглями і т. д. Війшло в звичай, що містечкове общество виїзджало до Іоганна на погулянки. Була чутка, шо німець на цьому багато заробляє й швидко багатіє. Одної ночі на дім Іоганна напала купа маскірованих людей, ограбила його, Допитувалась про гроші, насипуючи жару в холяви і т. д. Ватажків розбійників Іоганн опізнав по голосу: це були справник Мазараки й суддя Абрамович, що він і показав перед смертю. Почалось діло, але так і зісталось недоказаним, тим більше, що в його протягу справник помер. Про його смерть розказували таку страшну історію. Бувши чоловіком старим, він купив у Відні цілу шкатулку з асортиментом лікарств afrodisiaca і підчас хо- роби, коли медики сказали, що надії вже нема, він їх відправив і, прикликавши свій гарем, випив всі лікарства, які тільки були в шкатулці і через дві години помер in actu coitus. Найбільше розказів ходило про дуже багатого пана — Валентія Абрамовича. Він зразу володів тільки невеличким селом, оставив же синам мільйонне наслідство (1 містечко і 15 сіл). Велику цю фортону він зробив з двох жзрел: контрабандою і страшним, безсердечним утиском своїх селян. В той час Бердичів був центром торговлі трьох губерній і уряд дозволив, щоби в цьому городі була таможена комора для перегляду заграничних товарів — залізниці не було і товари перевозилися від Бродів бриками. Багаті бердичівські купці жиди часто з поміччю сусідніх панів старались брики ці задержати по дорозі, звернути зо шляху, або просто відбити від нечисленних стражників і доставити в Бердичів на панських фурах. В цьому дуже корисним помічником їм був Валентій Абрамович, котрий став бистро багатіти [LVII]). Купляючи села одно за другим, він страшенно нагнітав селян панщиною й данями в натурі; в цьому взгляді він відомий був тим, що придумав особу класифікацію й номенклятуру для карання різками: у його було 4 ступені кари: 1) абстрифікація (неначе уемна величина) до 200 різок, 2) Pomiarkowanie (200—500), 3) контентація (500—1000) і сатисфакція (бити, поки не стратить притом- ности). — Більше ж всього популярности придбав Ва'лентію Абрамовичу припавший в його домі скандал на балі. На бал цей явився незапрошений консистовавший в селі офіцер Челіщев; суспільність зробила йому демонстрацію: а ні жінки не хотіли з ним танцювати, а ні чоловіки — говорити. Тоді Челіщев вийшов з дому, скликав свою роту й, окруживши дім Абрамовича, казав перебити різками всіх гостей й хазяїна. Факт цей був розповіданий в особій поемі,,Bal u Abramowiczati, котра в рукописях й досі ходить між дрібното шляхтою (1901) і читається з великим залассям; Життя моє в Махнівці кінчилось 1840 року, а з нею й перший цикль мого дитячого віку. Літом цього року мати віддала заміж сестру — за Івана Васневського, теж адвоката при Махновецькому суді. Цей чоловік представляв собою дуже характерний тип. Батько його Стефан, родом 3 корони, служив комісаром (управителем) у якогось пана в овруцькому повіті; один із околичної шляхти Нестор Ba-z рановський, подружився з ним й оженив його, добре напоївши, з своєю родичкою. Скоро після того Стефан Ba- сневський, чоловік вже не молодий, помер, покинувши 4 синів малолітніх; їми занявся їх дід Нестор Барановський і віддав старших двох (Івана і Зенона) до овруцьких шкіл, де вони успіли пройти дві кляси, затім повернулись до діда й не знали, що мають дальше робити. Під той час лучилась інсуррекція 1831 року і обидва брати прийняли в ній участь: менший, Зенон, отримав кілканадцять ран в стрічі з козаками, був взятий до неволі і відісланий салдатом в сибірський корпус, старший же Іван, після того як кінчилась інсуррекція, успів в свойому часі явитися руському начальству і заявити, що він хоче скористувати з об’явленої амністії; він получив прощення і поступив в овруцьку, палестру, де доробився до місця адвоката. Ніякого сліда культури в йому не було замітно; він представляв собою повний тип шляхтича XVII ст.: велике поважання шляхетської привилегії, холопське відношення до багатих панів; деспотизм в сем’ї, експлоатація й жорстокі відносини до селян, жадність без розбору способів до наживи, брак якого б не було принципа — складали його моральну натуру. Він не міг стерпіти суперечки й як зустрічав її від людей незалежних від нього, то мовчав і говорив, що він полеміки не виносить, сам же думав відорваними афоризмами, сентенціями, або пословицами. Сестру мати приневолила вийти за нього. Отримавши невеликий посаг 10.000 злотих, як тоді лічили (т. е. 1.500 руб.), він покинув адвокатуру, котра йому не спорилась і став „ходить по посесіях", на котрих все стратив. Про дальшу його судьбу прийдеться мені ще не раз говорити [LVIII])∙ Покінчивши діло з сестрою, мати моя порішила вернутись до свого зарібку й стала шукати місця гувернантки, котре скоро найшла і ми з нею переїхали на інше місце.