I. АНТРОПОЛОГІЯ.

В теперішньому часі, коли антропологія зробила великі поступи, не можна починати мемуарів, не подавши, скільки змога, фактів про свою генеалогію. Генеалогія ця не веде до прославлення роду, як це видко буде й з мого при­кладу, але до того, щоб констатувати, скільки кожний чо-, ловік отримав морального наслідку від своїх предків й як скористував з цього наслідку;,чи причинився до його збіль­шення, чи до його поменшення.

Перше чим почну „sine іга et studio[XLVII]¹ перебирати свої попередні покоління, лічу своїм обов’язком висловити свій погляд на антропологічну теорію атавізму.

Я переконаний, що всякому чоловікові його предки пе­редали здібності і напрямок, який заробили в моральному взгляді цілі ряди попередніх поколінь; алеж це не має фа­тального впливу на йсиття й діяльність чоловіка; виходйчи з точки, яку йому дали в його ж натурі предки, чоловік отримує ще виховання, котре має вплив на його напрямок, а ще більше модифікує природні інстинкти власного іні­ціативою, по скільки її має, повертаючи її або на проґрес, або на реґрес. Скільки процентів може за своє життя за­робити чоловік для проґреса — не знаю; не думаю щоб дуже багато — може від 5 до 15%, але все таки він може таку частину придбати з скарбниці всесвітнього людського прямування. Таким робом моральна діяльність всякого чо­ловіка складається з 3 інґредієнтів: 1) атавізма, себто ді­дизни отриманої від предків (в найкращому разі не більше 75%); 2) виховання, себто формулировки принципів мину­лого часу (5 —10%) і 3) власної ініціятиви (в найкращому разі до 15%).

Після цього короткого вступу розкажу все те, що знаю про свої восходящі покоління, щоб визначити, скільки мога, вплив антропологічного атавізму на мов життя; не багато можу сказати, бо і не багато знаю про своїх предків. Не наїежу до кляси володителів землі, мої родинні споминки не прив’язані до якогонебудь шматка території, котрий я міг би назвати своїм гніздом і у котрому заховались би спомини льокальні або документальні про діяльність таку або іншу моїх антенатів.

Можу сказати тільки те, що зісталось з дитячих споми­нок у пам’яті, та зісталось від розмов старших, котрі уда­лось мені вислухати і котрі, як вони думали, повинні були зістатись для мене незрозумілими й таємними.

Не диво через те, що все те, що я знаю, стосується тільки до 3, рідко ДО 4 поколіній.

Перейду до викладу фактів, які згадаю.

В кінці XVIII віку після ліберального царювання в Австрії Йосипа II і короткого царювання Леопольда II, наступив час реакції при вступлёняю на Австрійський престол ці­саря Францішка II. Відомо що ліберальні люди, що знахо­дили для себе поле за для проґресивної діяльности при Йосипі II, або що виховались під впливом його ідей, були тепер в неласці, видалялись з посад і віддавались під на­гляд поліції; серед тих людей було загальне невдоволення, котре, між іншим, привело декого з їх до фактичного,про­тесту. Відомо що тоді в Венгрії склалась доволі численна конспірація, що мала на меті змінити венгерську аристо­кратичну конституцію, відділити ВенгрійУ від Австрії, і змі­нити її на республіку, на взір тодішньої Франції, принявши за норму закони, що виробив французький конвент,

Конспірація ця була відкрита й голова її, абат, вигна­ний львівський професор Мартинович і 8 його сучасників (адвокати: Оз і Солярчик, прозвищ інших не пам’ятаю) були покарані смертю. Між людьми, що були замішані в конспірацію був чоловік, що скінчив університет, Джи- дай Матяш; він мав місце учителя у якогось венгерського графа, котрого теж затягнув в конспірацію; граф відку­пився, а Джидай мусів утікати; перебіг він в Галичину і, дякуючи протекції свого бувшого патрона, отримав в го­рах місце лісничого. Тут ?ін оженився з місцевою селянкою (русинкою), та через якийсь час, коли він об’їжджав ліс верхи, кінь його поносив, він упав, і так сильно вбився, що скоро вмер.

Після смррти його лишився тільки один син — Джидай Янош (IeaH)-Sit tibi terra Ievis'—це і був мій батько; не дивуйтесь будучі читачі, що я маю інше прозвище — про те дізнаєтесь дальше).

Під той час піднялось політичне діло, що приманювало до себе симпатії всіх ліберальних, освітніх і скільки не- будь живих людей в цілій Европі; — це було героїчне пов­стання Греції против турків. Іван Джидай і два його львівські товариші порішили їхати у Грецію, щоб затягтись охотниками у повстання; та грошей на проїзд у них не було, а як відомо, тоді не існували а ні залізниці, ані па- роходи і через те проїзд був дуже дорогий та довгий; ки­нулись львівські молодята заробляти гроші на проїзд, та поки зібрали потрібну суму, пройшов рік, а може й більше; накінець вирушили вони, та, проїжджаючи через Київщину, дізнались, що Грецька війна скінчилася. Грецька респуб­ліка признана вже дипломацією й трактатами; зупинились вони серед дороги, не знаючи, що з собою робити; та на їх щастя тоді в Правобережній Україні чоловік з універси­тетським дипломом був rarissinia avis; дізнавшись про їх, поміщики зараз же розібрали Львов’ят за домашніх гувер­нерів до своїх дітей; таким робом Іван Джидай зупинився гувернером у багатого поміщика в Чигиринщині — Росці- шевського і після, переходячи з міста на місце/дуже довго виповняв цю службу у ріжних панів. Меж іншим у 1832 році був він гувернером у пана Марковського в Гуманщині (село Ягубець), де зустрівся з моєю матір’ю, що в цьому ж домі була гувернанткою.

В кінці XVIII віку в містечку Паволочі Сквирського по­віту жив дідпч князь Любомирський (ім’я його мені неві­доме) ’); князь сей мав фаворитку селянку, з котрою при­дбав трое дітей: синів Йосипа і Станіслава й дочку Kapo- ліну — розуміється всі вони були хрещені по латинському обряду. Князь Любомирський, мабуть чоловік чесний, на­скільки па це позволяли принципи шляхетської суспіль- ности, бажав забезпечити свою нелеґальну сем’ю не виходячи з границь переконань свого часу й своєї суспільності!. Коли діти стали підростати, він віддав заміж свою полю­бовницю за бідного soi'-disant шляхтича^православного Зу- бовського, що був писарем в одній з його економій, тільки виміг від нього, що він перейде в католицьку віру, та за­пише своїми готових дітей своєї жінки; за те ж він дав йому багату посаду комісара, що заправляв цілим ключем (більш ЗО сіл) в одній з своїх маетностей на Побережжі (як не помиляюсь, у містечку Красному).

¹) В 1750-х роках володів Наволочем князь Юрій Любомирський, потім містечко перейшло до князя Юзефа Любомирського. Після гуманської рі­занини 1768 р. в нього відкупив кн. Kacncp Любомирський, воєвода кра­ківський. То був останній з Любомирських у Наволочу; після нього містечко з усіма людьми та ґрунтами поділено поміж двома дочками, потім про­дано частками, 1853 та на початку 1860-х ' років Станіславу Валентію Абрамовичу (може тому самому, що про його жорстокість до селян згадує автор у своїх споминах). Правдоподібно, цей Kacnep Любомирський і мав бути нелегальним предком Зубовськнх та Рурських. Slownik geograficzny Kr. Pols., t. VII, str. 925. Похнлевичъ. Сказанія о населенныхъ мЪстнр- стяхъ Кіевской губ., стр. 213. Ped, '

Її ім’я невеличке село в Радомищині — Ёвандорф ^[XLVIII]). Правда, шамбелян був нещасний — він не мав ні оселі ні доходів і не знав куди голову приклонити після того як не стало Польщі, короля, його двора, і пщмбелянської гажі. Він дуже радий був за гонорифічний титул мужа жити на готовому хлібі і орудувати маєтком жінки. Про нього довелось мені чути не багато — пам’ятаю тільки те, що він був чоловік старий, тихий, що прилюдно любив виголошувати атеїстичні думки, нишком же, коли ніхто його не бачив, дуже сер­дечно молився з католицького молитовника.

Не буду розказувати про братів Зубовських, бо це не належить до мого сюжету—але тільки зверну увагу на сестру їх Кароліну, мою бабу по матері: Кароліну Зубов- ську віддали заміж дуже молодою дівчиною, за чоловіка значно від неї старшого. Це був шляхтич з корони, як не помиляюсь з Сандомирського воєводства, Гиполіт Рурський (цього діда свого по матері я не знав) — він помер далеко раніше як я народився, дещо тільки чув про нього від ма­тері та від баби.

Рурський переходив з місця на місце; то брав невеликі села в посесію, то приймав уряд лісничого, комісара, або економа у багатших панів. У сем’ї був він чоловік тяжкий

та Трудний в житті: сангвінік, деспот, дріб’язково каіірйй- нпй як всі шляхтичі того- часу, був він тираном жінки і дітей; дітей у його було троє: сини Каетан і Юзеф, та дочка Моніка (моя мати). (Про дядьків розкажу в своєму місці ¹)∙ На щастя чи на нещастя сем’ї прожив він не довго — літ 12 чи 15 після того як женився; помер він трагічно: останні роки свого життя він сильно став пити горілку, та раз вночі, вертаючись п’яний додому через греблю, > трапив під лотоки та пішов під лід — труп його найшли допіро весною. Вдова його зісталась з трьома дітьми без всякого засобу, та добрі люди помогли їй: брати її Зубов- ські взяли до себе хлопців (їм було тоді літ по 12 —14) та віддали їх в Радомишль в „палестру", себто підписками адвокатів, дочку ж взяли до себе пани, що у їх служив небіжчик — і держали неначе б то „кузинку", виховуючи ра­зом зі своїм сином. Пани пі Подоські були дуже багаті і бідній сироті довелось зразу попасти в дуже аристокра­тичну обстанову, що мало огромний вплив на напрямок її дальшого життя. Мати моя родилась 1802 року. Як осиро­тіла, було їй 12 літ. Років 7 чи 8 виховувалась вона в домі Подоськи^ і тут зложився цілком її світогляд на все життя — поважання панського побуту, погорда до нижчих станів суспільства: селян, жидів і т.

¹) На жаль, трохи оповідає автор тільки про молодшого, Юзефа; про старшого, Каєтана, не згадує в дальших споминах. Ped. ' в Кременецькому ліцею і гувернерствував у панів. (Шж іншими його учениками був Садик Паша — Михайло Чай-, ковський¹). Характери його й жінки вийшла діаметрально, незгідні. У Бон. Ант. натура була зовсім пасивна, індефе- рентна, без усякої ініціативи і тільки з напрямком до абсо­лютного спокою, і до життя без праці, хоч-би скромного; жінка напротив того відріжнялась огромною енергією, ве­ликим розвиттям волі з деспотичним дуже напрямком; по­живши в одному домі років зо 3 — 4 і мавши двоє’ дітей (син помер малим, дочка Евеліна зісталась, про неї після), розстались, принявши місця в ріжних інших домах. Чоло- ^{[XLIX] [L]} вік відносився після того до жінки зі страхом і як бого­мольний християнин по цілих ночах молився під той час, як жінка мала його навістити раз у рік; жінка ж не могла його згадати без погорди, називаючи нездарою, сінником і т. і. Розставшись з жінкою Б. А. вже не довго гувер- нерствував, він скористував з пропозиції одного з своїх учнів, Оттона Абрамовича і поселився у його в домі до кіпця свого життя (я його зазнав вже в цей час і пам’ятаю його на „ласкавому хлібі" більше 20 літ). Тимчасом жінка пішла служити дальше, збираючи з своїх малих заробків по змозі ощадки (до кінця життя поволі назбиралось у неї до 3000 рублів). Через 10 літ після того як розсталась з чоловіком, зустрілась, як було сказано з Джидаєм — ре­зультатом цієї стрічі було моє життя. Не знаю як будучі читачі подивляться на мою отве'ртість в цьому взгляді; бу­дуть мабуть такі, що побачать в ньому „потрясеніе основъ. семьи", інші crimen Iaesae Hiaternitatis etc., но мені це все байдуже; я лічу інститут сім’ї, в такому складі, як він є, зовсім.не гідним. Ріжниці характерів, напрямків, поглядів, фізіологічного настрою, літ і т. 1. роблять неможливою доживотню умову. Вінчання без права розводу мусить зруй­нувати сем’ю, а як вона' держатиметься стягнута тільки, обручами церковними, юридичними і поліційними, то завше доведе або до гіпокризії, або до фактичного протесту; Через те протест, по моїй думці, єсть найсправедливіше нату­ральне право всякого чоловіка і хоча протестуюча особа рискує бути в опінії гіпокритів осудженою, алеж, по моєму, цей осуд і придає протестуючому суб’єкту відтінок смілої боротьби за права чоловіка. Щодо моїх споминів, то я гли­боко вдячний матері за те, що придбала мені ідейного й розвиненого батька.