Чи існували перспективи виживання ЗУНР?

Питання стосунків з УСРР глибоко хвилю­вало всі верстви західноукраїнського насе­лення В одній із резолюцій робітничо-се­лянського з’їздів в Станіславі (квітень 1919), де значним впливом користувалися авторитети західноукраїнської соціал-демократи В Темниць- кий (майбутній міністр закордонних справ УНР) і O Безпалко (міністр праці), зазначалося „З’їзд бажає увійти в тісні зносини з українським ра­дянським правительством і висилає задля цього своїх трьох представників до Києва” Хоч ця резо­люція залишилася на папері, вона віддзеркалювала прагнення галицьких трудящих до возз єднання зі своїми братами за Збручем В іншому рішенні з’їзд висловив незгоду з діями радянської Роси, які більшість делегатів вважала втручанням у справи України

Подібну позицію займали соціал-демократи Наддніпрянщини, що гуртувалися навколо першого голови Директори До нього звернувся угорський уряд, як писав сам Винниченко, з пропозицією створити „один суцільний совітський фронт Угор­щина, Галичина, Україна й Росія” Загалом пого­дившись на це, він виставив як головні умови пере­говорів „визнання самостійності й незалежності Ук­раїнської Радянської Республіки, український національний совітський уряд, оборонно-насту­пальний союз радянських республік, тісний еко­номічний союз, наступ на Галичину”

Ці умови Будапешт передав до Москви

Відповідь була малообіцяючою Далися взнаки серйозні розбіжності у поглядах керівництва ра­дянської Росії на політику в Україні, а також тиск з боку Г Пятакова та його прибічників в українсько­му радянському уряді

Безуспішними виявились і спроби Угорщини за­ручитися сприянням ЗУНР у налагодженні прямо­го залізничного сполучення Будапешт — Москва

Державний секретаріат залюбки співробітничав з Угорщиною в галузі взаємовигідного товаро­обміну, але на більше не наважувався Він двічі відхилив пропозицію радянського уряду України — пропустити його війська до Угорщини, а також спільно виступити проти польського агресора В липні, коли війська Варшави окупували територію аж до Збруча, Київ надіслав Є Петрушевичу (від 6 червня 1919 — диктатор ЗУНР) ще одне звернен­ня (воно фактично повторювало попередні) із за­кликом розірвати з Петлюрою і укласти союз про­ти Польщі та Румуни Йшлося також про створен­ня спільної армії з єдиним командуванням Київський радянський уряд зобов язувався не втручатись у внутрішні справи Галичини

І цю пропозицію було відхилено Вочевидь, свою роль відіграли не тільки союзні відносини з Петлюрою, соціальний консерватизм галицьких верхів та їхня постійна орієнтація на іноземних за­ступників української справи, а й гіркий досвід пе­ребування російських військ у Галичині під час світової війни Одні засуджуватимуть ці мотиви та їхніх речників, інші, навпаки, виправдовуватимуть їх Та хоч би там як, а в критичний для рево­люційно-визвольної боротьби західноукраїнського населення (і, зрештою, для всієї України) час не бу­ло знайдено рішення, адекватного важливості істо­ричного моменту Вже вкотре стали на заваді відсутність єдності серед українців

Лише згуртуванням можна було примножити сили українського визвольного руху Фактично то був єдиний шлях для втілення споконвічних народ­них прагнень

Розплата не забарилася Дивізії армії Галлера займали передові рубежі, готуючись до вирішаль­ного штурму українських позицій А в Парижі тим часом розігрувався черговий акт антантівсько-аме- риканського „миротворення“ Делегати ЗУНР M Лозинський та Д Вітовський після кількох на­рад з комісією для укладення перемир'я, яку очо­лював південноафриканський генерал Л Бота, по­при вкрай невигідні для української сторони умови, 13 травня прийняли їх Польські ж представники відмовились припинити воєнні дії, пославшись на те, що в УГА перебувають „більшовицькі елемен­ти" Наступного дня, 14 травня, війська Галлера пе­рейшли у загальний наступ в Галичині й на Волині Тоді ж до Покуття із загарбаної вже Буковини вторглися румунські збройні частини

УГА при підтримці місцевого населення чинила запеклий опір першокласно озброєним військам противника, які просувалися значно повільніше, ніж це передбачалося Партизанські загони Коло- мийщини об’єдналися у велике з єднання чи­сельністю 15—20 тис чол На арену суцільної пар­тизанської боротьби перетворилася Волинь На по­чатку червня перегруповані частини УГА перейшли у контрнаступ під Чортковом Вони вибили поляків навіть з Олеська й Бродів У Львові та на околицях виникла паніка Ситуація виявилася настільки за­грозливою що сюди примчав Ю Пілсудський Але сили були нерівними