Бахчисарай і Москва

Після розгрому на початку XVI ст. залишків Великої Орди і остаточного перетворення Кримського улусу на самостійну державу — Кримський юрт або Кримський ханат — місцеві володарі впевнено заявили про свої права на усю золотоор- динську спадщину.

Головним же суперником Кримського ханату у боротьбі за спадок Золотої Орди стали московити, які дедалі активніше «збирали руські землі» навколо Москви. їхня політика була скерована як проти вже названих татарських ханатів на пів­денному сході, так і проти Великого князівства Литовського на заході. І в тому, і в іншому напрямку Москва неминуче натра­пляла на інтереси Кримського ханату. При цьому з точки зору Кримського Юрта — від 1502 р. Великого Улусу — і Казанське, і Астраханське ханства, а також Велике князівство Московське були звичайними рядовими провінціями Орди, які відтепер мали підкорятися Криму.

Кримський хан Менглі Герай, який початково, на межі XV— XVI ст., був союзником Москви проти залишків Великої Орди і Великого князівства Литовського, дуже скоро, вже до кінця першого десятиліття XVI ст., почав переглядати союзниць­кі відносини з Великим князівством Московським. Справді, після ліквідації Великої Орди, захоплення її тронного шатра та інкорпорації залишків до свого складу, Крим міг претенду­вати на πpa⅛o не лише вважатися головним, Великим Юртом серед татарських держав, що продовжили своє існування, але й утратив будь-який стимул підтримувати союзницькі відно­сини з московитами. Віднині хан заявляв про свій зверхній щодо московського князя статус і вимагав від нього сплати традиційної данини — поминок.

Міжнародна ситуація, яка спричинила появу колишньо­го кримсько-московського союзу наприкінці XV ст., ніколи більше не повторилася, і віднині Велике князівство Москов­ське і Кримський ханат протистояли одне одному як відверто ворожі держави. При цьому саме Москву кримці далекоглядно виділили як найбільш небезпечного суперника на міжнарод­ній арені, обґрунтовано остерігаючись її більше, ніж Великого князівства Литовського або Речі Посполитої, що виникне зго­дом. Натомість Велике князівство Литовське Кримський ханат розцінював переважно як союзника в протистоянні з Москвою.

Серйозною проблемою у відносинах Криму і Москви ще наприкінці XV ст. стала ситуація, що склалася навколо особи названого сина Менглі Герая Абдул-Латифа. 1497 р. великий князь московський Іван III (1462—1505 рр.) спочатку звів Аб­дул-Латифа на казанський престол, однак невдовзі позбавив його влади, оскільки той почав провадити надто незалежну політику, не визнаючи жодної залежності від Москви. Крим­ський хан, який тоді ще цінував союз із Московським князів­ством, потрібний йому для боротьби із залишками Великої Орди, не заперечував проти цього, однак його образив факт заслання Абдул-Латифа, ганебного для знатного татарина. Менглі Герай заступився за постраждалого і навіть пригрозив розривом союзу, що дозволило повернути засланого до вели­кокнязівського двору. Ця історія стала початком майбутнього конфлікту між Москвою і Кримом, який невдовзі посилиться до повномасштабного збройного протистояння.

1505 р. активізував кримсько-московські суперечки навко­ло Казані казанський хан Мухаммед-Емін, який після смерті Івана III (1462—1505 рр.) відмовився присягати новому мос­ковському князеві Василію III (1505—1533 рр.) і впродовж 1505—1507 рр. воював з московитами, успішно відбиваючи московські наступи й постійно звертаючись по допомогу до Криму. Це, вочевидь, підштовхнуло Менглі Герая до остаточ­ного розриву союзних відносин із Москвою.

Активізація військової діяльності Кримського ханату у на­прямі московських володінь припадає вже на 1507 р., і, хоча пер­ша проба сил виявилася для Менглі Герая невдалою, хан не від­мовився від планування наступних походів.

Покід було зірвано лише через вторгнення ногайців, коли хан­ським синам довелося терміново повернутися для захисту півос­трова. До нападу гордих кочовиків, які не бажали змиритися зі зверхністю кримського хана, активно підбурював московський князь Василій IIL Зірвалися також наступний похід кримців, за­планований на зиму 1507—1508 рр., літня кампанія 1508 р. Ймо­вірно, це було пов’язано із актуальною загрозою з боку ногаїв.

Москва тим часом активно готувалася до оборони й укріп­лювала оборонні лінії по річках Ока та Угра, щоби не допустити переправи кримців через них. Підготовка виявилася своєчас­ною — після кількох невдалих спроб організувати великий похід 1511р. кримські татари прорвалися майже до самої Оки, а 1512 р. під час кількох походів поспіль нещадно розграбували землі московитів.

Літописці справедливо пояснили активізацію кримців під­ступами польського короля Сигізмунда, який підбурював кримського хана до нападів на південні рубежі московських володінь. Така політика була цілком виправданою — оборо­на південних рубежів відвертала значні сили московитів, які не могли через це вдарити по Великому князівству Литовсько­му з метою відібрати у нього Смоленську землю.

Продовжилися набіги кримських татар і 1513 р., коли їхні загони вторглися до московських земель у липні й розори­ли околиці Брянська, Путивля та Стародуба. Це дозволило кримцям зірвати вже другий Смоленський похід московського князя Василія III. Зрештою лише 1 серпня 1514 р., після третьої спроби московському правителю вдалося захопити Смоленськ, залишивши при цьому значні сили прикривати південні рубежі Московського князівства від можливого нападу кримців. За­непокоєння виявилося не марним, оскільки вже восени 1514 р. татари на чолі з Мехмедом Гераєм здійснили новий похід на Московське князівство, причому їх супроводжували «польс­кого короля воеводы с людьми и пищалями».

І хоча осіння виправа 1514 р. виявилася для кримців не над­то вдалою, вже у березні 1515 р. татари змогли за підтримки польсько-литовських загонів під командуванням воєвод Ан­дрія Немировича і Остафія Дашкевича розграбувати Сіверські землі й захопити щонайменше 60 тисяч бранців. Кримсько-ли­товський союз довів свою успішність у боротьбі з Московією.

Після смерті у квітні 1515 р. хана Менглі Герая новий крим­ський правитель Мехмед Герай (1515—1523 рр.) на хвилі над­звичайних успіхів татарського війська висунув московитам вимогу повернути Смоленськ королю Сигізмунду, передати у підпорядкування Кримському ханатові вісім сіверських міст, а також відпустити до Криму Абдул-Латифа, якого все ще утри­мували у Москві. Ці абсолютно неприйнятні для Василія III вимоги посилювалися протистоянням держав за вплив у Ка­занському ханаті, що робило війну неминучою.

Погіршила й без того складну ситуацію важка хвороба My- хаммед-Еміна, що самостійно правив у Казані. Першим його спадкоємцем, згідно з усіма правилами, мав стати Абдул- Латиф. Ця кандидатура не влаштовувала Василія III, і хоча він і визнав Абдул-Латифа наступним казанським ханом, однак планував посадити у Казані іншого володаря — UIaxa- Алі, спадкоємця роду Намаганів, розгромлених ханів Великої Орди і затятих ворогів кримських Гераїв. Про це явно було відомо у Криму, і незадоволення Мехмеда Герая своїм залеж­ним данником, яким він вважав московського князя, посилю­валося. Для Москви ж утвердження Шаха-Алі в Казані було принциповим питанням — цей потворний, малоприємний і не здатний до самостійного управління ханич був значно вигіднішим для московитів казанським ханом, ніж самостій­ний володар, який, до того ж, був би родичем і союзником кримських Гераїв.

У наявній ситуації Москва прагла позбутися Абдул-Ла­тифа, і зовсім не дивно, що 19 листопада 1517 р. він раптово помер немовби від невідомої хвороби. Причетність великого князя московського до смерті спадкоємця казанського престо­лу була очевидною, що зовсім не сприяло покращенню його відносин із Кримом.

Була, утім, ще одна обставина, яка суттєво пом’якшувала гнів кримського хана — наступним законним спадкоємцем казанського престолу після смерті бездітного Абдул-Латифа мав стати хтось із його звідних братів — один із синів покійного кримського хана Менглі Герая. Той давно вже призначив на цю роль молодшого зі своїх синів Сахіб Герая, і тому хан Мехмед Ге­рай, дізнавшись про смерть Абдул-Латифа, повідомив князеві Василію III про те, що після смерті Мухаммед-Еміна Казан­ський ханат очолить Сахіба Герай.

У грудні 1518 р. Мухаммед-Емін, виснажений тривалою хворобою, помер. Сахіб Герай вже планував рушати до Каза­ні, однак затримався через внутрішньокримські негаразди — заколот калги Ахмеда Герая. Ця затримка дала Василієві III змогу затвердити на казанському престолі свого ставленика Шаха-Алі. Привезений 1519 р. до Казані у супроводі вели­кого московського військового загону молодий хан — йому було всього тринадцять років — підписав із великим князем московським договір, який не лише поновлював залежність Казанського ханату від Москви, але й робив її абсолютною. Кримці вкрай обурилися такими діями московитів, і було зрозуміло, що новий масштабний похід кримського хана про­ти Москви — питання найближчого часу. Не задоволеними владою нового хана, повністю залежного від московитів, були й казанці, яких обурювала практично відкрита московська окупація їхньої держави.

Придушивши заколот калги, Мехмед Герай розпочав підго­товку до війни. З цією метою 25 жовтня 1520 р. було укладено угоду з Польщею про перемир’я, яка містила, зокрема, також і пункт про спільні дії проти Московії. Активізувалася діяль­ність прокримськи налаштованих сил у Казані, і не минуло й двох років після утвердження Шаха-Алі на казанському пре­столі, як визріли усі умови для його повалення. Кримський хан залагодив відносини з поляками й уклав з ними антимосков- ський союз, а партія казанців, не задоволених своїм нинішнім ханом, суттєво посилила свої позиції.

Невдовзі змучені московськими окупантами казанці віді­слали посланців до Криму з проханням якнайшвидше надіс­лати їм на правління Сахіба Герая. Навесні 1521 р. кримський хан Мехмед Герай відіслав свого молодшого брата Сахіба Герая у супроводі трьохсот відбірних вояків до Казані. Такий нечис­ленний супровід пояснювався тим, що хан відсилав законного спадкоємця, запрошеного, до того ж, представниками казан­ської знаті, які обіцяли самостійно змістити Шаха-Алі.

Розрахунок Мехмеда Герая цілком виправдався — варто було Сахібові Гераю прибути до Казані, як розлючені дворічним московським пануванням казанці повстали, перебили мос­ковських стрільців і гвардію Шаха-Алі, а самого московсько­го ставленика вигнали з міста. Казанське збройне повстання проти московського засилля і затвердження на Казанському ханаті Сахіба Герая, рідного брата кримського хана Мехмеда Ге­рая, були видатним стратегічним успіхом Кримського ханату в боротьбі з Московським князівством. Проти Москви вже було створено кримсько-литовсько-польську коаліцію, тепер же до неї додався ще й Казанський ханат. Не вдалося долучи­ти до антимосковського союзу хіба що хаджи-тарханського (астраханського) правителя Джанібека, який вважав за краще не втручатися у відкрите протистояння і дочекатися, поки во­рогуючі сторони ослаблять одна одну.

Однак значно більш суттєвою перешкодою, що затримала похід кримців на Москву, стала позиція османського султана Сулеймана І Пишного (1520—1566 рр.), який воював в цей час із союзною Польщі Угорщиною. Ворожа до Великого князівства Литовського і, відповідно, Польського королівства Московія сприймалася у цьому геополітичному розкладі як цінний со­юзник, ослаблення якого було невигідним для Стамбула. Діз­навшись про запланований кримським ханом московський похід, падишах відверто пригрозив ханові війною у випадку нападу кримців на Московію. Утім, якщо султанські погрози й пригальмували приготування Мехмеда Герая до походу на Москву, то не зупинили їх остаточно.

Зрештою влітку 1521 р. величезне кримське військо, поси­лене литовцями й черкесами (українськими козаками), виру­шило у похід. 28 липня 1521 р. татари вийшли до берегів Оки і невдовзі, переправившись через неї, завдали московським воєводам нищівної поразки. Московський князь Василій III залишив охоплену панікою столицю і зрештою видав Мехме- дові Гераю грамоту, у якій визнавав себе вічним данником кримського хана. Це дозволило врятувати Москву від плюн­дрування, і татари, задоволені досягнутим результатом, почали відхід. Стратегічної мети походу було досягйуто, однак під час перебування основних сил татарського війська під Рязанню хан отримав повідомлення з Криму про напад хаджи-тарханців і змушений був терміново рушати на захист своїх володінь. Під час стрімких зборів у рязанського воєводи забули грамоту про підданство московського князя, яка була головним трофеєм походу. Це стало серйозною символічною втратою, бо поз­бавляло кримців значущого доказу московської залежності. Утім, у будь-якому разі, похід наочно продемонстрував реальне співвідношення сил Кримського ханату і Великого князівства Московського, яке, вочевидь, було на користь Криму.

Тим часом Мехмед Герай, врятувавши Крим від набігу астра- ханців, здійснив восени 1522 р. похід відплати і захопив Xa- джи-Тарханський юрт, поставивши на його чолі свого старшого сина Бахадир Герая. Це дозволяло остаточно затвердити вла­ду Кримського ханату над усіма уламками колишньої Золотої Орди — Казанським та Астраханським ханатами і Великим кня­зівством Московським. Однак успіх виявився нетривкими через зраду з боку ногайців, які вчинили заколот і вбили хана разом зі старшим сином, а потім увірвалися на Кримський півострів і впродовж квітня—травня 1523 р. нещадно його пограбували.

Ногайський погром 1523 р. нівелював усі зовнішньополі­тичні досягнення Мехмеда Герая. Хаджи-Тархан було втрачено, а Московське князівство дістало змогу продовжити боротьбу з Казанню, не остерігаючись удару з боку Криму. Поновити вій­ськовий тиск на Москву кримські хани спробували лише через два роки після ногайського погрому. У цей час влада у Крим­ському Юртові належала жорстокому і обачному Саадетові І Ге­раю (1523—1532 pp.), який багато років прожив у Стамбулі, був фактично прямим ставлеником султана Сулеймана І Пишно­го (1520—1566 рр.) і мав змогу послуговуватися його підтрим­кою, зокрема і військовою.

Кримський хан опинився у складній ситуації — з одного боку, казанський хан Сахіб Герай був його братом і потребу­вав допомоги у боротьбі з Московським князівством, однак, з другого боку, Москва була природнім союзником Стамбула у боротьбі проти Польщі. Було прийнято рішення вдатися до дипломатичного тиску. У листі до Василія III Саадет Герай пере­конував московського князя замиритися із казанцями, а в по­сланні до Сулеймана І Пишного просив турецького володаря, щоб він звернувся до московитів з вимогою залишити Казань у спокої. Усе було марним, Василій III добре бачив стратегічну слабкість залежного від Османської імперії Криму в цьому пи­танні й продовжував воювати з Казанським ханатом.

За таких умов казанський хан Сахіб Герай наважився на останній відчайдушний крок — 1524 р. він визнав себе прямим васалом Високої Порти і почав прохати військової допомоги в султана. Однак турецький володар не мав змоги задовольни­ти це прохання і не надав казанцям жодної відповіді. Коли ж Сахіб Герай вже особисто прибув по допомогу до Кримського ханату, Саадет І Герай не лише не допоміг братові, але й ув’яз­нив його. Казанський ханат очолив Сафа Герай, якому пощас­тило відбитися від московських нападів і змусити Василія III погодитися на мир.

Казань спромоглася цього разу встояти і без зовнішньої допомоги, однак її майбутнє поряд із Великим князівством Московським було тривожним. Це добре розуміли у Криму, де братам Саадетові І Гераю та Сахібові Гераю вдалося зрештою порозумітися. Кримський хан надав брату титул калги, а отже, і можливість допомогти багатостраждальному Казанському ханатові. Будучи калгою, Сахіб Герай мав змогу і право за зго­дою кримського хана самостійно виступати у похід, чим він і скористався, розпочавши навесні 1525 р. підготовку до походу на Москву. Вже у червні кримське військо рушило до москов­ських україн, однак похід було зірвано через внутрішні усобиці у ханаті, через які калзі довелося повернутися назад. Внутріш- ньокримські проблеми ще кілька років рятували Московське князівство від масштабного вторгнення, надаючи йому змогу укріпитися й підготуватися до війни.

Уклавши на певний час ситуативний хиткий мир з Mocko- вією, кримський хан готувався до чергового деликого походу проти неї. Московити ж, зі свого боку, не полишали спроб підкорити Казань, таким чином надаючи кримському ханові причину і привід для вторгнень. Напади кримців на московські землі відбувалися впродовж 1530—1540-х рр. майже щорічно. Кримсько-московське протистояння щодо казанського пи­тання тривало аж до захоплення Казані московитами 1552 р.

Останню спробу допомогти казанцям здійснив кримський хан Девлет Герай (1551—1577 pp.), який 1552 р. рушив у ве­ликий і зрештою невдалий для кримців похід проти Москви. Кримський ханат зазнав стратегічної поразки, яка розв’язала великому московському князеві Івану IV руки для взяття Ка­зані. Невдовзі така само доля спіткала й Астрахань. Це дозво­ляло московському правителю впевнено стверджувати свій царський, а на лише великокнязівський титул, оскільки він підкорив уже два ханати і навіть намагався здійснити перші спроби наступу в напрямку Криму.

Ситуація, що склалася, могла позитивно вирішитися для Кримського ханату лише повним військовим розгромом Mocko- вії. Однак військові кампанії кримців у середині — другій по­ловині 1550-х рр. проти Москви виявлялися невдалими, і після третього поспіль провального походу здавалося, що великий князь московський вже міцно стоїть не лише у центральних землях, але й на окраїнах своєї держави. Девлет Герай, втім, не втрачав надії помститися непокірному московському пра­вителю, якого вважав рівним за статусом до звичайного улус­ного бея, а не до хана. Можливість для цього видалася під час Лівонської війни (1558—1583 рр.).

Послідовно реалізовуючи програму «збирання руських зе­мель» навколо Москви, Іван IV Грозний спочатку ліквідував небезпеку з боку Казанського і Астраханського ханатів, ней­тралізував Кримський ханат і, вважаючи свої східні й південні тили надійно захищеними, наважився на велику війну на за­ході, яка увійшла в історію під назвою Лівонської. Складним становищем, у якому опинилася Московія через бойові дії на заході, поспішив скористатися кримський хан Девлет Герай, якого, до того ж, схиляли до цього наполегливі прохання з боку І Іольщі. За 24 роки Лівонської війни 21 рік позначений напада­ми кримців на Московію.

Кульмінаційним стало вторгнення 1571 р. Під час цього походу, головною метою якого було спустошення околиць мі­ста Козельська, до ставки кримського хана прибули шестеро московських бояр, які радили татарам йти прямо на Москву, оскільки захищати столицю немає кому — більша частина війська воює у Лівонії. Перебіжчики допомогли татарам пе­реправитися через Оку і невдовзі татарське військо швидким маршем рушило на столицю, а наляканий вторгненням Іван IV утік до Ростова.

З червня 1571 р. Девлет Герай зупинився у селі Колєменсько­му, а його сини — на Воробйових горах. Не маючи артилерії та машин для облоги татари не могли взяти місто штурмом, однак вони цього й не прагли, розпочавши грабунок навколишніх слобід і посадів. Невдовзі з кількох боків місто охопила поже­жа, і за кілька годин Москва вигоріла вщент. Розгром Московії був нищівним, "за свідченнями кримських істориків, грабунок І Іідмосков’я тривав сорок днів, було розорено 36 міст, а Дев­лет Герай похвалявся, що під час походу було знищено 60 тис. московитів і ще стільки ж захоплено у полон.

„ Іван IV змушений був погодитися на визнання зверхності кримського хана, сплату йому данини і повернення Астраха­ні. Девлет Герай, зі свого боку, нагадував, що повернути слід не лише Астрахань, але й Казань, і не згоджувався на відкуп за Казанський ханат. Іван IV явно намагався виграти за допо­могою перемовин час, що прекрасно розумів кримський хан, який почав готувати новий похід проти Московії, щоб оста­точно закріпити перемогу Криму. Великий московський князь так само активно готувався до оборони, як Девлет Герай — до вторгнення. Кримський хан не збирався більше домовлятися з правителем, якого не вважав собі рівним, і планував повер­нути Московське князівство до статусу окремого улусу в складі Великого Улусу — Кримського ханату. Іван IV розумів, що у випадку поразки його держава втратить самостійність.

Плани кримського хана були далекосяжними — одночас­но з наступом на Москву мали спалахнути повстання про­ти московського володарювання у Казані та Хаджи-Тарха- ні, після чого об’єднання Великого Улусу мало завершитися. По суті, замислене Девлетом Гераем можна порівняти з тим, що планував і реалізовував Іван IV і його попередники на московському престолі. Якщо у випадку московського князя йшлося про збирання руських земель навколо Москви, то для кримського хана його програма була збиранням татарських земель, чи, точніше, земель Улусу Джучі навколо Кримсько­го ханату. Самого Івана IV Девлет Герай планував захопити в полон і доправити в Крим.

23 липня 1572 р. татарське військо вийшло до україн Мос­ковської держави і рушило до Тули. 28 липня вдалося пере­правитися через Оку і рушити на Москву. Іван IV поспіхом відступав у бік Новгорода, і Девлет Герай вирішив за будь-яку ціну захопити його. Тим часом московські полки, побачивши, що оборону по річці прорвано, рушили у погоню за ханським військом. Саме тоді кримці припустилися фатальної помилки — спробували дати бій цьому московському війську і були вщент розгромлені воєводою Дмитром Хворостіним. Зазнавши пораз­ки у битві при Молодях, Девлет Герай змушений був відступити від Москви. Завдяки перемозі московських військ при Молодях 1572 р. Московська держава вистояла у битві з Кримським хана- том у найбільш небезпечний період своєї історії. Успіх спалення кримцями Москви 1571 р. було зведено нанівець.

Останню спробу поновити кримське панування над Mocko- вією зробив через двадцять років кримський хан Газі II Ге­рай (1588—1608 pp.). 1591 p., занепокоєний московською екс­пансією на Кавказі, він здійснив черговий похід на Москву. До літа 1591 р. хан зібрав величезне 150-тисячне військо, яке стрімким маршем пройшло кордоном московської держави і переправи­лося через Оку. 13 липня кримці вийшли по серпуховській до­розі до Москви, облаштувавши ставку хана на Поклонній горі.

Однак цього разу місто було добре підготовлене до оборо­ни, причому московити активно використовували засвоєний і успішно застосований у битві при Молодях укріплений табір «гуляй-город». Прорватися за таких умов до московських по­садів і спалити Москву, як це було зроблено 1571 р., виявилося неможливим. Спробувавши кілька разів наблизитися до мос­ковських позицій і зазнавши суттєвих втрат, татари зібрали військову нараду й ухвалили рішення відступити.

Похід 1591 р. показав, що татарське військо із його застарі­лою тактикою і озброєнням вже неспроможне взяти Москву. Великий похід з політичною метою потребував віднині по­тужної артилерії у поєднанні з піхотою і не лише легкою, але й важкою кіннотою. Усього цього у Криму в достатній кількості не було. Віднині татарам лишалося лише грабувати прикордон­ні землі московської держави — так звані україни. Впродовж кінця XVI — першої третини XVII ст. татарські набіги на мос­ковські землі були регулярними, особливо активізувавшись під час так званого Смутного часу з 1598 по 1613 рр.

Стрімкий відступ кримців з-під Москви 1591 р. не минув без втрат — московські воєводи наздогнали і розгромили татарські загони під Тулою, під один із обстрілів потрапив навіть сам хан Газі Герай, якого було поранено в ліву руку. Так скінчився останній в історії Кримського ханату великий похід на Москву з політичною метою — повною і беззастережною поразкою. Після повернення додому кримський хан розпочав мирні пе­реговори з московським царем, запропонувавши такі умови: Бахчисарай відмовляється від будь-яких претензій на Ка­зань і Хаджи-Тархан (Астрахань), а Москва, зі свого боку, продовжує сплачувати Криму традиційні поминки. Важливо звернути увагу на те, що під час оформлення дипломатич­них документів кримський хан вперше визнав за москов­ським правителем (офіційно у той час правив Федір І Іоан- нович (1584—1598 рр.)) царський титул.

Так скінчилася боротьба між Кримом та Москвою за спад­щину Золотої Орди, причому Московська держава явно вийшла з цього протистояння переможницею. Вона не лише відстояла свою незалежність і була визнана рівною Кримському ханатові, але й підкорила собі два незалежні раніше улуси — Казанський та Астраханський ханати. Московське царство, таким чином, увело до свого складу і територіально, і символічно більшу частину золотоординського спадку, ніж Кримський Юрт.

Можна вважати, що після поразки Газі II Герая під Москвою 1591 р. і укладання миру влітку 1594 р. ханська ставка пере­містилася до Кремля і Московія, Московське царство стало Новою Великою Ордою замість Криму. Не минуло й ста років після розгрому Великої Орди 1502 р., коли Кримський улус став самостійною державою Кримським Юртом (ханатом) і од­ночасно Великим Улусом, як останню роль відібрала у нього Москва. Віднині Улуг Улусом фактично була Москва, а Крим­ський ханат відсувався на роль золотоординського уламка, який колись відпав від орди і продовжував плекати власний сеператизм. На його приєднання Москві знадобилося ще два століття, причому перші відносно послідовні спроби наступу вона змогла здійснити лише через сто років, наприкінці XVII ст. Найближче ж XVII ст. стало для Московського царства і Крим­ського ханату часом стратегічного паритету і певної подоби холодної війни між ворожими державами.