Економіка Кримського ханату

Господарство кримських татар було тісно пов’язане з річним природним циклом і кліматичними умовами географічної зони їхнього проживання. Традиційний для них життєвий уклад не змінювався століттями, і тому не дивно, що його характерис­тика, справедлива щодо XV ст., цілком може бути застосована і щодо XVIII ст.

Татари вели кочовий спосіб життя, не затримуючись на­довго в одному місці і невдовзі переходячи на інше. Австрій­ський дипломат Сігізмунд Герберштейн, який двічі відвідував Московське царство 1517 і 1526 рр., писав, що татари вважа­ють великим нещастям тривале перебування на одному місці і, споживши пасовиська, невдовзі разом зі стадами, дружинами і дітьми відкочовують деінде.

Кочували татари окремими родами аулами, інколи, з метою убезпечити себе від нападників, об’єднуючись у більші табо­ри — курені. Татари чудово знали степи, тому перекочовування здійснювалося з урахуванням особливостей травостою різних регіонів, сезонних змін клімату, наявності водопоїв. Маршрути кочування були обумовлені традицією взаємин із сусідніми племенами-аймаками з урахуванням при цьому кількості лю­дей і тварин, видового і вікового складу стад. Існувала цілісна система кочування з визначеними переходами, використанням весняних, літніх, осінніх і зимових пасовиськ, закріплених згід­но з неписаною, але всім добре відомою родовою традицією за тією або іншою кочовою спільнотою різного рівня.

Головним заняттям татар було скотарство, панівному ста­новищу якого у господарстві значною мірою сприяло, кажучи словами Михалона Литвина, який відвідав Крим 1537 р. як ли­товський посол, «рясне багатство трави» у степах Кримського півострова. Марцін Броневський, посол Стефана Баторія до татар, у 1578 р. писав: «Більшість (татар) зовсім не обробляють і не засівають поля; багатство їхнє полягає у конях, верблюдах, волах, коровах і вівцях; цим вони і живуть». При цьому скотар­ство було достатньо примітивним — худоба перебувала на само- випасі, блукала без особливого нагляду степами, навіть узимку залишалася на пасовиську, чи у кращому випадку зганялася до найпростіших облаштованих у степу обгороджених загонів.

, Займалися татари конярством, вівчарством, вирощували верблюдів. Науковець-енциклопедист П. С. Паллас (1741— 1811 рр.), який описав Кримський півострів таким, яким він був невдовзі після приєднання до Російської імперії, зазначав: «У рівнинній частині (Криму) численні стада овець і рогатої худоби. Усі мешканці мають коней, а багато хто утримує вер­блюдів (двогорбих)». Раніше, у 80-ті рр. XVIII ст., барон Io- ганн де Тунманн писав: «У них великі стада худоби і овець, се­ред яких знамениті курдючні вівці, є двогорбі верблюди, багато коней не дуже красивих, але швидких, сильних і витривалих».

Худоба назавжди залишиться для татар мірилом багатства. Як зазначав Михалон Литвин, «життя татар...первісне, пасту- шеське..., вони не мають ні огорож, ані будинків, лише пересув­ні палатки з лозин та очерету, вкриті товстою повстю... землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби... У стадах полягає усе їхнє багатство». Про те, наскільки це багатство було значним, свідчить той факт, що збір з рогатої худоби і овець становив важливу частину прибутків кримсько­го хана. У XVIII ст. у перерахунку на звичні російським чино­вникам гроші він становив 25 тисяч рублів щорічно.

Основною галуззю скотарства у Кримському ханаті було вівчарство, яке забезпечувало татар м’ясом для їжі та молоком для сирів, шерстю для ткацького та килимового ремесел, овчи­ною для пошиття одягу. За часів існування Кримського ханату на півострові були відомі три основних породи овець — малич, чонтук і цигей, які різнилися за розміром, густотою руна, мо­лочними надоями та м’ясистістю. Випасалися вівці величез­ними отарами (від шести до восьми тисяч голів) під наглядом чабанів на чолі із найбільш досвідчених з них — адаманом, у назві якого неважко упізнати звичне нам «отаман».

Особливо популярними були вівці породи малич, розпов­сюдженої в Європі та на Близькому Сході. Саме зі шкірок ягнят цієї породи виготовляли знамениті кримські смушки.

Менш розповсюдженими порівняно з багатотисячними ота­рами овець були кози, корови, буйволи, верблюди. Однак і вони відігравали важливу роль у господарстві кримців. Непримх­ливих, витривалих кіз розводили передусім для отримання молока і виробництва сирів. Козячі шкіри були сировиною для кожум’яцького та взуттєвого ремесел. Крім того, цінувалася шерсть і пух кримських кіз, які послуговувалися високим попи­том на стамбульському ринку. У XVIII ст. кількість кіз в окре­мих татарських господарствах сягала кількох десятків і навіть сотень, а стада на випасі нараховували по кілька тисяч голів.

Про значення продуктів скотарства у господарстві кримських татар яскраво свідчив Шарль де Пейсонель, який писав, що на Кримському півострові розташовані «...виняткові пасовиська, на яких пасуться незчисленні стада тварин, які дають шерсть, масло, шкіру, що становлять головну статтю кримської торгівлі». Масло, за його словами, було «головним продуктом татарської торгівлі», а крім нього, на продаж йшли овчини, груба овеча шерсть, повсті, овечі шуби, торбаси з козинячої шерсті тощо.

З корів найбільш відомими були корови так званої старої татарської породи, непримхливої щодо харчування і швидкої у русі, що було важливим за умов частих перекочувань. Невели­кі за розмірами, ці корови були далекими нащадками місцевої дикої корови і були здатні практично цілий рік жити на під­ніжному корму, не потребуючи заготовлення кормів на зиму.

Цінилися в господарстві кримських татар буйволи, які були основною робочою худобою. Розводили їх у місцевості між Балаклавою й Алуштою. Запряжені у важкий віз, ці тварини могли долати будь-які підйоми, недоступні ні волам, ані, тим більше, коням. У степу буйволів дуже цінували під час важкої оранки, коли доводилося піднімати вікову кряжисту цілину. Крім того, зі шкір цих тварин виготовляли міцні ремені для кінської збруї і м’які чарики або чарухи — цільношите і майже не зношуване взуття без підошви. Буйволиці ж давали жирне, калорійне і смачне молоко.

Недоліком у розведенні буйволів була їхня теплолюбність, через що у зимовий час для них доводилося облаштовувати те­плі хліви-напівземлянки, а в гірському Криму — закриті стійла у печерах. Ще однією проблемою, за умов посушливості Таврії, була любов буйволів до води. У джерелах згадано випадки, коли буйволи, зачувши вологу, починали мчати риссю, внаслідок чого псували віз і вантаж, чи навіть калічили візника.

Ще однією поширеною тягловою твариною кримських татар був віл. Він мав меншу «прохідність», ніж буйвіл, однак був тихим і слухняним, добре розумів накази власника і практично не потребував нагляду. Не дивно, що з часом саме воли стали основним транспортним засобом українських чумаків, які ру­шали у Крим за сіллю, — навіть без нагляду воли не розбріда­лися далеко від місця, де їх залишив господар. Волів виводили на важку роботу з дворічного віку, коли у них остаточно сфор­мується й укріплюється скелет.

Нарешті, розводили у Кримському ханаті й зовсім вже екзо­тичних з нашої точки зору верблюдів. На півострові були відомі два види цих тварин — бурий або гнідий одногорбий дромадер і білий двогорбий бактріанський, якого цінували значно більше за першого. Дортеллі згадував, що з ханату «багатьох верблюдів виводили до Азії для розведення їхньої породи», що, ймовірно, може свідчити про певні позитивні якості кримських верблю­дів, які цінували на Сході. Можливо, вони були пов’язані зі змінами у раціоні харчування — на півострові не росла вер­блюжа колючка, і кораблі пустелі пристосувалися їсти молоді комиші, суху степову ковилу і колючий курай.

На окрему згадку заслуговує конярство, якому кримські татари приділяли особливу увагу. Як вважають окремі дослід­ники, у Криму здавна паралельно і практично не змішуючись існували дві породи коней. Першими тут ще за часів палеолі­ту з’явилися так звані тарпани, характерними ознаками яких був невисокий зріст, товста горбоноса голова, невибагливість і висока фізична витривалість. Друга порода — більш струнка і швидка — з’явилася на півострові, коли сюди прийшли скіфи.

Табуни коней у степу перебували під невсипущим наглядом досвідченого табунника, доброго народного знахаря-ветери- нара, який знався на селекційній справі. Татарські коні від­різнялися витривалістю і вірністю, про що збереглося чимало свідчень іноземних спостерігачів. Важливими були коні й для приготування кумису, гострих смачних сирів. Під час походів конину масово вживали у їжу, причому забивали з цією метою лише загнаних та геть знесилених коней.

Оскільки скотарства було недостатньо для задоволення навіть основних потреб татар, вони здавна доповнювали його несклад­ним напівкочовим землеробством. Практикували його пере­важно найбідніші татари. Французький посол Шарль де Пей- сонель, який жив у Криму в середині XVIII ст., зазначав, що степові татари вважали обробляння землі ганебним заняттям. А російський мандрівник В. Ф. Зуєв, який побував на пів­острові напередодні приєднання його до Російської імперії, вказував на «несхильність» кримських татар до землероб­ства і пояснював цим ту обставину, через які «...в цьому краї Криму хліборобство досі не запроваджувалося і запровадити важко». Барон Tott же писав про обробляння землі татарами таке: «Зоравши абияк сохою свою ниву, він (татарин-хлібо- роб) кидає на неї зерна хліба або суміш із зерен динь і кавунів з горохом і бобами і, не потрудившись навіть прикрити їх землею, залишає ниву напризволяще».

Справді, спочатку серед кримських татар було поширене так зване кочове землеробство. Навесні вони зазвичай орали й засівали в степу ділянки і місцях своїх традиційних зимівок, після чого рушали кочувати. Повернувшись до часу збирання врожаю, татари прагли знову осісти у цій місцевості на зимівку. Цей цикл повторювався з року в рік, так відбувалося і у XV ст., і у XVIII ст., про що не повідомляють різні мандрівники і ди­пломати, які мали змогу ознайомитися з життям і побутом татар. Таке примітивне татарське землеробство було ризико­ваним — потрава дикими тваринами, посуха, нашестя сарани могли легко знищити увесь і без того не надто великий урожай. Наприклад, 1492 р. московський посол писав, що «орда голод­ная добре, хлеб ся у них не родил, и они сказывают, тово деля к Волге пошли, чтобы им чем было прокормитця».

Упродовж XVI—XVIII ст. татари поступово осідали на зем­лю і переходили до осілого землеробства. При цьому відбува­лося це майже винятково на півдні Кримського півострова, на родючих рівнинах і неподалік від міст Кафи-Феодосії, Судака, Керчі, ханської столиці Бахчисараю і давнього Старого Кри­ма (Солхата). Представники кримськотатарської знаті прагли закріпити за собою постійні земельні володіння із залежним населенням. Уже з XVI ст. хани, які були верховними власни­ками значних земель, усе частіше надавали своїм наближеним сановникам орні землі, пасовиська, сіножаті, сади та млини. Жалувані грамоти від імені правителя зобов’язували отриму­вачів піклуватися про свої землі і місцевих мешканців, облаш- товувати та обробляти наділи.

Прикладом таких жалуваних грамот на наділи є ярлик хана Саадета Герая від 1530 р., згідно з яким було пожалувано землю Ібрагіму Ефенді з умовою, щоб він «володів названою землею, сіяв і обробляв її без будь-яких перепон». За свідченням ту­рецьких істориків, усіляко сприяв переходові своїх підданих від кочового до осілого способу життя кримський хан Сахіб І Ге­рай (1532—1550 рр.): «Мешканці Криму не мали до нього жител, а вели життя кочове, переходячи з місця на місце. Сахіб Герай наказав зламати вози, які слугували їм для переїздів і переве­зення сімей та майна, і призначив їм постійні місця проживан­ня, надавши кожному достатню кількість землі і наказавши будувати будинки і села на (усьому) півострові Кримському від Ферх-Кермана (на перешийку) на півночі до Балаклави на пів­дні, і від Кафи до Гезлева». Слід, звичайно, розуміти, що перехід до осілого способу життя та землеробства відбувався переваж­но стихійно і самостійно, а історики пов’язують з наказами хана об’єктивні процеси, що відбувалися в кримськотатарському суспільстві під дією об’єктивних економічних факторів.

Від XVII—XVIII ст. і до наших днів збереглися заповіти заможних татар, у яких, зокрема, перераховано орні землі, фруктові сади і млини. Наприклад, перелік майна Ахмет-аги, який помер 1681 р., містив згадку про 36 ділянок орної землі, окремо — земель для вирощування льону, про млин і п’ять фруктових садів, три виноградники і вісім чаїрів — лісів з фрук­товими деревами і сінокосом, а також про городи, бахчі, загони для овець, житлові будинки.

Судячи з жалуваних грамот «мюльк-нааме», експлуатація місцевого осілого населення поступово набувала все більшого значення у господарствах татарської знаті Кримського ханату. Землі знаті обробляли або невільники, або — значно частіше — напівзалежні поселенці, до яких належали як незаможні одно­племінники, які потрапили до тієї або іншої форми залежності від більш заможних татар, так і колишні «ясирі» — вільновід- пущені полонені. Джерела засвідчують прагнення татарських землевласників надавати своїм невільникам землю й худобу і переводити їх у напівзалежний стан. За це вони мали або відпрацювати кількаденну панщину, або сплачувати землевлас­никові продуктову ренту. Наприклад, мансурського бея цілком влаштовувало, якщо звільнені ясирники працювали на нього за це три дні на тиждень, а в інший час мали змогу обробляти виділені їм у користування наділи.

Небагаті вільні татари, одноплемінники бея, також викону­вали на його користь незначні повинності у формі панщини.

Так, піддані Аргинів, «усі старі й молоді... слухалися і підко­рялися йому», і, «як за часів предків, були зобов’язані косити, орати, йти з ним, куди він накаже». Вільне татарське населення, яке мешкало на виділених мурзам землях, сплачувало землев­ласникові десяту частину «з хліба» після збирання врожаю. Загалом, залежність татар була суттєво менш обтяжливою, ніж у звільнених ясирників, і набагато легшою, ніж панщина, яку мали відбувати залежні селяни в Речі Посполитій чи Мос­ковському царстві. Порівняно з тамтешніми холопами навіть колишні ясирники у татар жили значно легше й вільніше.

Колишні вільні татари потрапляли у залежність від беїв так само, як це відбувалося з колишніми вільними общинниками, номінально рівними між собою, у численних середньовічних суспільствах Європи та Азії. Вони, «будучи без притулку», зверталися до багатих беїв «за милістю і заступництвом», і, от­римавши цю «милість», зголошувалися за неї служити бла­годійнику «все життя». Експлуатація таких залежних людей з часом поступово посилювалася, але ніколи не була надто обтяжливою. Так, напередодні загибелі Кримського ханату татари, які сиділи «на мурзинській землі», мали сплачувати власникові десятину «з хліба», а також відбували малосуттєву, порівняно з українськими кріпаками, панщину: «На сіножать же і на жнива... два дні ходили і більше, скільки з паном до­мовляться». Часом кількість днів панщини могла сягати шести, восьми, десяти, найбільше — дванадцяти днів на рік. До цих робіт долучалося і вільне населення «сусідніх сіл», яке мало з’явитися на «запрошення мурзи», часом навіть «з возами».

Згадка про жнива засвідчує вагоме значення зернового зем­леробства у господарствах кримської знаті. Вирощували тут жито, пшеницю, ячмінь, просо і овес, а наприкінці XVIII ст. було навіть здійснено спроби культивування рису. Хліба часом родило стільки, що його могло вистачати навіть на експорт. Так, Шарль де Пейсонель писав, що татари «заорюють значні простори землі і провадять величезну торгівлю зерном». Знач­ну кількість хліба давали північнопричорноморські володіння Кримського ханату, такі як Буджак, Єдисан, Джамбайлук і осо­бливо Єдичкуль. Надлишки місцевого зерна йшли на продаж, передусім до найближчих морських портів. Іоганн де Тунманн вже напередодні російського завоювання півострова зазначав, що кримські татари вирощують «майже усі сорти хлібів, пере­важно пшеницю, ячмінь і просо, особливо крупнозернисте, червоне і жовте... тарі і чечевицю».

Окрім зернових, вирощували також технічні культури, такі як льон і тютюн. Кліматичні умови південного Криму дозво­ляли вирощувати так званий «кримський льон», який мав уні­кальні характеристики і тому його високо цінували. Вирощу­вали льон переважно в районі сучасної Алушти.

Тютюн спочатку вирощували винятково для потреб міс­цевого населення, але уже наприкінці XVI — у XVII ст. його посіви значно збільшилися, а якість покращилася завдяки насіннєвому матеріалу, завезеному зі Стамбула та азійських провінцій Османської імперії. Запашний кримський тютюн по­слуговувався значним попитом у Європі, завдяки чому торгівля ним забезпечувала ханську скарбницю значними прибутками.

Технічні прийоми обробляння землі були у кримців доволі простими. Для оранки, яка розпушувала і перевертала верхні родючі шари ґрунту, використовували плуги. У Криму було відомо три основних різновиди плугів, які мали характерні особливості і використовувалися у різних кліматичних зонах півострова. їх поява і розповсюдження були обумовлені низ­кою завдань, які стояли перед землеробами залежно від ґрунту, який їм доводилося обробляти.

У степу використовували чель-сабан — великий важкий колісний плуг, до якого запрягали до 8—10 волів. Він був при­значений для оранки кряжистого цілинного ґрунту. У гірських районах і на узбережжі використовували сабан — гостроко­нечний ралоподібний плуг, призначений для розпушування кам’янистого ґрунту. Зазвичай у нього запрягали двох чи на­віть одного вола. Нарешті у передгір’ях, де земля була м’якою і родючою, використовували плуг третього типу. Він з’явився найпізніше з трьох і мав два колеса, які кріпили на його перед­ній частині. Складався він з широкого напівкруглого лемеха, встановленого майже горизонтально, лише з незначним ухи­лом щодо поверхні землі, і вертикального ножа, який відрізав шари ґрунту. Цей плуг був найбільш схожим на наш звичний — ніж у ньому різав землю, а лемех перевертав.

Для розпушування ґрунту після оранки використовували борони. Найпростіші з них виготовляли безпосередньо перед боронуванням з колючих кущів, які вирубували і зв’язували, отримуючи таким чином наїжачену в’язанку. Такі борони мало цінували, і після закінчення робіт їх зазвичай викидали або спалювали. Використовували такі примітивні борони пере­важно кочові землероби. Осілі землероби використовували більш складний різновид борони — легку дерев’яну раму зі скерованими вниз гострими кілками-зубцями.

Строго впорядкованої сівозміни татари не знали, однак най­більш частою була така схема зміни культур: на перший рік після підняття цілини сіяли пшеницю або просо, на другий — ячмінь, потім — жито, а на четвертий рік — овес. Після цього ділянку залишали і кілька років її не обробляли, після чого зем­лероби знову поверталися до неї і повторювали описаний цикл.

Зібране зерно зберігали у спеціальних зернових ямах, обма­щених глиною. Вони мали грушеподібну форму — з вузьким вхідним отвором і камерою, яка розширювалася вусібіч. За своєю формою вони нагадували великі керамічні посудини, закопані у землю. Нерідко такі ями не просто висушували, але й випалювали зсередини і обкладали соломою.

У господарствах підгірських та південнобережних областей Кримського ханату значно важливішими, ніж зернове земле­робство, були садівництво, виноградарство, городництво. Вже сама назва ханської столиці Бахчисарая, яку можна перекласти як «сад-палац», засвідчує значення місцевих садів. Найбільш сприятливими для розвитку садівництва були долини річок Альма, Бельбек, Кача, Салгір, Озенбаш, околиці Карасубазара, Старого Крима, Акмесджита і, звичайно, Південний берег.

Із садових культур відомі були яблуні, груші, вишні, черешні, грецькі (волоські) горіхи, айва.

Кочовики-татари, осідаючи на землю, запозичували нави­чки садівництва і городництва у місцевого дотатарського на­селення, зберігали й розвивали їх. У городників найбільшою популярністю користувалися так звані бахчові культури — кавуни, дині, гарбузи. Саме з Криму ці культури і їхні татар­ські або турецькі назви прийшли на південь України та Росії.

Після осідання татарського населення Криму на землю і з роз­витком землеробства виникає сільська община, яка назива­лася джемаат. Значною мірою вона формувалася під впливом традицій місцевого осілого землеробського населення і була визнана ханською владою і як суспільно-економічний, і як ад­міністративно-територіальний інститут. Земля общини вважа­лася спільною власністю усіх її членів, а власне общину визна­вали самостійною юридичною особою. Відомі матеріали угод і судових справ, у яких джемаат виступав як свідок, позивач і відповідач, продавець і покупець.

Особливістю джемаату було те, що номінально вона володіла і розпоряджалася усією землею у своїх межах. У спільному во­лодінні общини перебували вигони і пасовиська, водні джерела і сіножаті. Інколи ці вкрай важливі джерела природних ресурсів могли належати одразу кільком общинам одночасно. Так, земля під назвою «Карадаг» була співволодінням сусідніх з нею сіл Актачі, Топчі, Джангір, Теріхафис і Арамакі. Джемаат спільно володіла також колодязями, дорогами, орною землею. Члени общини могли спільно обробляти землю, якою володіла общи­на. Така практика була поширена передусім у гірських районах.

Всередині общини орна змеля могла також розподіляти­ся примітивним способом самозахоплення — той із членів общини, хто першим почав обробляти ту чи іншу ділянку, отримував право поточного року використовувати її для своїх потреб. Вже перша борозна, проведена татарином на зайня­тій ним ділянці, була свідченням того, що обрана для оранки земля закріплювалася за ним. Таким чином, діяло правило, згідно з яким землею має право користуватися той, хто пер­шим почав її обробляти.

Невдовзі паралельно з такою примітивною методою самоза­хоплення наділів виникла більш прогресивна пайова система, згідно з якою уся орна земля розподілялася на паї — так звані аркани. Після цього кожен представник общини отримував окремий пай у своє користування. З часом ці наділи закріпляли за певними родами як родову власність. Цю землю вже переда­вали у спадок, а поступово й робили об’єктом купівлі-продажу. Це створювало можливості для розмивання общинної власно­сті і навіть відчуження окремих ділянок від земельного фонду джемаат. Відома низка судових процесів початку XVII ст., на яких позивачі звинувачували відповідачів у незаконному про­дажі ділянок, які були спільною власністю певного роду.

Ремісниче виробництво було розвинуте у Кримському ха- наті значно меншою мірою, ніж тваринництво, садівництво, землеробство і городництво. Однак кочові орди потребували зброї і знарядь праці, одягу і предметів побуту, що обумовило існування у них зброярів, ковалів, ткачів та інших необхідних ремісників. Ці народні умільці кочували разом з усією ордою, забезпечуючи її життєві потреби своїми не надто презента­бельними на вигляд, порівняно з виробами міського ремесла, але цілком добротними виробами. Свою продукцію такі кочові ремісники продавали на стихійних базарах, які були органіч­ною частиною орди і пересувалися разом із нею степом під час кочування, обслуговуючи одразу кілька куренів.

Осідати на постійне місце проживання татарські ремісники почали у містах сусідніх з ними землеробських країн. Почи­наючи з помежів’я XVI—XVII ст. вони оселяються і у власне кримських містах. Швидко розросталися ремісничі посади у мі­стах на межі передгір’я і степової зони півострова, розвивалося ремісниче виробництво у гірських і прибережних поселеннях і особливо в портових містах. Найважливішими ремісничими центрами Кримського ханату були Бахчисарай, який обслуго­вував повсякденні потреби ханського двору і татарської знаті,

і Карасубазар (сучасний Білогірськ), який був центром бейліка роду беїв Ширінських. Портовим татарським містом був Гезлев. При цьому слід особливо наголосити, що значною мірою ремес­лом тут займалися не лише татари, але й місцеве дотатарське населення — греки, вірмени, євреї.

Передусім у Криму розвивалися ремесла, пов’язані з пер­винним оброблянням продукції скотарства — шкір, шерсті, рогу. У XVIII ст., за свідченнями сучасників, у Кримському ханаті було розвинуте виробництво сідел і кінської зброї, об­робляння шкір і виготовлення сап’яну, виробництво поветей. У Бахчисараї того часу виробники поветей займали цілий квартал, а численні кожум’яцькі майстерні, які розповсюджу­вали неприємні запахи і шкідливі виробничі відходи, тяглися уздовж місцевої річечки з промовистою назвою Чурюк-су — Гнила вода. Працювали у ханаті і лляноткацькі майстерні, які переробляли місцеву сировину і були, судячи з усього, доволі великими, оскільки лляні тканини вивозили за кордон.

У кількох кварталах мешкали мідники, лудильники, слюсарі, зброярі. На Сході високо цінували татарські «пічаки» — виготов­лені місцевими майстрами ножі. За рік виготовляли великі партії таких ножів, які часом сягали 400 тисяч штук, а усього у їхньому виробництві були задіяні, за свідченнями Шарля де Пейсонеля, до ста майстерень. Цінували «пічаки» перш за все за якісні, еле­гантної форми клинки, однак приваблювало у них і майстерне руків’я з кості та рогу, прикрашене різьбленням.

Важливою ремісничою галуззю було виробництво колісних транспортних засобів — возів, арб, мажар. Головними центра­ми їхнього виробництва були Бахчисарай і Буюк-Озенбаш. Легкі й маневрені арби були призначені для перевезення ван­тажів у гірській місцевості, тоді як мажари використовували на степових рівнинах. Вони були неповороткими, однак могли везти великий і важкий вантаж.

Славилося серед сучасників також кримське ткацтво та ки­лимарство, вкрай важливі у кочовому та напівкочовому побу­ті посушливого Криму та північнопричорноморських степів.

Створити тінь, натягнувши тент чи запону, поставити шатер, обтягнути кибитку — все це потребувало тканин, які, отже, призначалися не лише для виготовлення одягу, але й були бу­дівельним матеріалом для спорудження татарського житла.

У зв’язку з розвитком ремесел у Кримському ханаті відбу­вається становлення замкнених цехових організацій, які унор­мовували й контролювали умови праці ремісників і технічні параметри виробництва тих або інших виробів, встановлювали й підтримували на певному рівні ціни на сировину і готові товари. Таким чином цехові корпорації намагалися захистити свої інтереси на ринку. Усі цехи були частиною загальноцехової організації «Еснаф», яку очолював еснаф-баші і спеціальний релігійний голова-захисник накиб. Кожен з цехів мав власний статут, який поєднував елементи виробничого права і шаріа­ту, а також обов’язково мав легендарного патрона-заступника з мусульманських святих.

Усього існувало близько п’ятдесяти таких цехів, на чолі кож­ного з них стояв уста-баші — старший майстер, який мав право на двох помічників. Цехи могли приймати до свого складу учнів і підвищувати підмайстрів, які пройшли повний цикл навчан­ня, до статусу майстрів. Стати ремісником для простолюдина було непростою, але привабливою метою, оскільки кваліфіко­вані майстри посідали в татарському суспільстві високу схо­динку, проміжну між представниками знаті і «чорним людом».

Татарська цехова організація запозичила свої традиції від місцевої, ще дотатарської пізньо- та навколовізантійської цехо­вої системи міст Криму. Значний вплив на становлення цехових традицій кримського ремесла справила Мала Азія, з якою пів­острів мав активні торговельні зв’язки. Не менш важливим був також цеховий устрій османського Стамбула, який остаточно сформувався і закріпився у XVII—XVIII ст.

Загалом, незначний розвиток ремесел у Криму був пов’я­заний як з повільною еволюцією напівкочового суспільства, так і з економічною нішею півострова у Чорноморському ре­гіоні. Поставляючи на зовнішній ринок сільськогосподарську продукцію і рабів, ханат увозив за отримані від цього кошти практично всю потрібну йому продукцію, не маючи, таким чином, стимулів для налагоджування і розширення місцевого виробництва. Найважливішим торговельним центром, через який Кримський ханат мав змогу торгувати з Османською імперією, була підкорена турками 1475 р. Кафа. Сучасники залишили яскраві описи цього найбільшого кримського міста, яке настільки вражало сучасників своїми розмірами і кіль­кістю населення, що вони називали його Кючук-Стамбул — «Малий Стамбул».

Іспанець Перо Тафур, який побував у Криму в 1435—1439 рр., ще до того як тут виник Кримський ханат і затвердилося ту­рецьке панування, писав про Кафу як про найбільше місто, де відбувалася особливо активна работоргівля. Рабів тут, за словами мандрівника, продавали «у кількості більшій, ніж у будь-якому іншому місці світу». Тафур зазначав, що Кафу відвідували не лише італійці, але й купці з Каїра, а єгипетський султан мав тут свою постійну факторію. Пише іспанець також про місто-супутник Кафи Солхат, називаючи його «найкращим містом Таврїї». У симбіотичному співіснуванні двох міст степо­вий Солхат був пунктом, через який потрапляли до Кафи раби, захоплені татарами під час набігів на українські, литовські, мос­ковські та польські землі, а Кафа — морськими воротами, через які здобуті раби продавалися на ринках Середземномор’я.

За часів, коли Золота Орда ще продовжувала зберігати від­носну єдність, постачав Солхат також численні товари, що надходили зі Сходу. Все той же Перо Тафур зазначав, що на Кримський півострів суходолом і морем через Азовське та Кас­пійське моря надходили численні східні товари — золото, кош­товні камені, прянощі, спеції й пахощі з Індії та Персії. З різних куточків Таврики до Солхата й Кафи прибували «вози із сіллю, підводи із зерном та мукою». У цих двох містах, а також у Керчі та Кирк-Єрі продавали й купували «рогату худобу, коней, рабів і рабинь». З часом значення Солхата — Старого Крима суттєво нівелювалося і головну роль міста-супутника вже турецької Кефе — так османи називали Кафу — стала відігравати ханська столиця Бахчисарай.

На зовнішній ринок Кримський ханат постачав продукцію татарського скотарства і промислів, продовольство і сирови­ну, почасти — ремісничі вироби на кшалт ножів-«пічаків». З продуктів промислів стабільним був попит на кримську сіль, яка йшла як до Туреччини, так і до Європи. Видобували її на соляних озерах неподалік від Гезлева та Керчі, а також на Пе- рекопському перешийку. Морем сіль вивозили до Стамбула та Малої Азії, сухопутними шляхами — до Речі Посполитої. В «Универсальном описании» В. Кондаракі про кримську сіль сказано: «Із сакських озер сіль переважно йшла до Анатолії, з феодосійських же — на Кавказ і в околиці Азовського моря, а з перекопських — до Литви, Малоросії і далі».

Важливою складовою експорту був кримський мед, який славився своїми якостями у Стамбулі вже у XVI ст. Торгували піддані кримського хана також рибою, відправляючи її як до Стамбула, так і до Речі Посполитої. Самі татари не дуже любили вживати рибу в їжу і переважно перепродавали її в сушеному, в’яленому, засоленому вигляді. Рибалили ж, імовірно, переваж­но кримські греки.

У Кафі, Гезлеві та Перекопі активно торгували шкірами, сап’я­ни вивозили до Константинополя, на Кавказ і до Бессарабп. Кочові ногайські орди продавали худобу, коней, шкіри, шерсть, масло і сири до Польщі, козакам, а також туркам в Очакові і Бен­дерах. Вивозили з Криму також шкіряні вироби, передусім сідла і взуття з кольорового сап’яну. Сідла татарської роботи вивози­ли до Молдавії, на Кавказ, у прикордонні українські землі Речі Посполитої і навіть до Московського царства. Специфічною статтею місцевої торгівлі був продаж худоби, переважно коней, биків та верблюдів, причому не лише на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Так, наприклад, кримські верблюди послу­говувалися попитом у Трапезунді, Синопі, серед калмиків.

Ханат, як бачимо, активно торгував, однак коштів від екс­порту продукції місцевих промислів, сільського господарства та ремесла явно бракувало для задоволення запитів татарської знаті на споживання дорогих імпортних товарів престижного вжитку — одягу, коштовностей, оздобленої зброї тощо. За ча­сів існування Золотої Орди місцева аристократія мала змогу суттєво збільшувати свої прибутки за рахунок посередницької торгівлі дорогоцінними східними товарами, однак після де­зорганізації Великої Орди сухопутна торгівля зі Сходом через неспокійні степові простори стала неможливою. Внаслідок цього вже з останньої чверті XIV — на початку XV ст. Крим­ський ханат починає відчувати брак товару, який він міг би запропонувати на Чорноморському ринку.

Компенсувати втрати вдалося за допомогою суттєвої акти­візації работоргівлі. Зростання попиту на рабів з боку Осман­ської імперії, яка закріпилася в регіоні одночасно з постанням самостійного Кримського ханату, дало ханатові змогу компен­сувати втрату торговельних зв’язків зі Сходом і зосередитися на продажі товару, який кримські татари могли здобувати ша­блею, захоплюючи бранців. Османська імперія потребувала рабів для своєї армії, флоту і гаремів, і не дивно, що саме Крим­ський ханат невдовзі став головним постачальником цього товару. Поява і затвердження на Чорному морі османів сприяла активізації татарського невільницького промислу.

У геополітичних умовах того часу це неминуче вело до того, що головним джерелом отримання прибутків для Кримського ханату стала війна і грабіжницькі набіги за ясиром. Шабля стала для кримців таким само знаряддям праці, як плуг для землероба. За влучним висловом козацького літописця Самійла Величка (1670 — після 1728 рр.), набіги за здобиччю були для кримських татар справжньою «неробською працею».

Справді, війна для кримців була різновидом економічної діяльності, звичним ремеслом, настільки небезпечним, на­скільки ж і прибутковим. Домініканський монах Жан де Люк 1625 р. навіть стверджував, що «іншого заняття, окрім війни вони (татари) не знають». А вже у XVIII ст., коли було здійсне­но спробу покласти край набігам ногайців, ті прямо заявили, що не мають іншого ремесла, окрім військових набігів, і їм немає чим існувати, якщо їх позбавлять можливості грабу­вати сусідів.

Кримські татари систематично вели війни і здійснювали походи для грабунку населення сусідніх країн і захоплення рабів від самого початку існування Кримського ханату. Набіги на литовські, польські, московські, валаські «украйни» були для кримців частиною повсякденного економічного життя — без таких виправ не минало жодного року. Необхідність вдавати­ся до грабіжництва як систематичної економічної практики засвідчує практичну відсутність у Кримського ханату інших, окрім рабів, товарів, які б мали стабільно високий попит на зовнішньому ринку і забезпечували високий прибуток.

Справді, торгівля рабами відігравала вирішальну роль в еко­номіці Кримського ханату. Мабуть, найкраще про це сказав Михалон Литвин: «Хоча перекопці, окрім численних стад, утримують при собі захоплених у полон рабів, але останніх у них значно більше, ніж стад, і тому вони постачають їх і до інших країн; до них приходять численні кораблі з іншого берега Чорного моря, з Азії, привозять їм зброю, одяг і коней, і повер­таються, завантажені рабами. Оскільки усі їхні ринки і гавані славляться цим товаром, який у них завжди знаходиться і для себе, і для продажу...»

Судячи з ціни щорічних відкупів від оподаткування про­дажу невільників у Кафі за 1577—1581 рр. і максимального ввізного мита за кожну людину, кількість рабів, яких продавали щорічно лише в одному цьому головному османському місті півострова, становила щорічно від 12 до 17,5 тисяч. Навіть ці вкрай приблизні підрахунки дозволяють стверджувати, що ра­бів за часів існування Кримського ханату продавали у 3—4 рази більше, ніж у генуезький час, коли кількість проданих невільни­ків коливалася у межах 2—4 тисяч. І це не враховуючи тих ясир- ників, яких могли продавати через інші міста, передусім Гезлев.

Інколи ж ясир, який захоплювали татари, був справді вели­чезним. 1521 р. кримський хан Мехмед Герай і його брат казан­ський хан Сахіб Герай захопили в Московії близько 800 тисяч полонених. Лише за десять років, з 1607 до 1617 рр., час, коли Московське царство переживало один із найскладніших пері­одів своєї історії, було захоплено не менше 100 тисяч бранців. Усього ж за першу половину XVII ст. кількість захоплених лише в Московії рабів становила не менше 150—200 тисяч. І це — не враховуючи великих і незліченних дрібних набігів на землі Речі Посполитої, Черкесії, Валахії. Михалон Литвин, який від­відав Крим у середині XVI ст., наводить слова одного з місцевих мешканців, який через незліченну кількість захоплених тата­рами полонених, цікавився: «Чи залишилися ще хоч скількись людей у вашій країні, чи їх вже зовсім немає?»

Слід, однак, враховувати, що прибутки від набігів татар­ська аристократія банально проїдала і витрачала на предме­ти престижного вжитку. Торгівля рабами зрештою зробила Кримський ханат залежним від геополітичної кон’юнктури і слабкості сусідів, яких можна було б грабувати і захоплю­вати в полон. Однак вже з середини XVII ст. татарські набіги дедалі частіше завершувалися невдало, оскільки українці, поляки та росіяни вже краще боронили свої землі. Особливо болісно це почали відчувати кримці з першої половини — середини XVIII ст. на фоні посилення протистояння з росій­ською державою. Кримський ханат виявився спроможним існувати як успішна держава за рахунок зовнішніх та вну­трішніх економічних ресурсів у XVI—XVII ст. лише за умов вдалої геополітичної кон’юнктури.