Крим і Україна

Після розпаду Золотої Орди і виникнення Кримського ханату караванні шляхи і придорожні містечка уздовж них знелюдні­ли, а кримські татари, забезпечуючи потреби Османської імпе­рії в рабах, довершили й без того неминуче зникнення осілого населення у степах Північного Причорномор’я.

З одного боку, литовці й поляки не могли надати українсько­му населенню прикордоння жодного ефективного захисту від людоловських набігів кримців. Прикордонні фортеці, у яких могло б під час набігу укритися місцеве населення, були нечис­ленними і малоефективними, оскільки не дозволяли врятувати зруйновані господарства, та й устигнути під час раптового нападу сховатися під захист їхніх стін було майже неможливо. Загони польної сторожі також не могли вирішити проблему захисту місцевих мешканців — чатуючи на татарських бродах і переправах, вони далеко не зажди могли перекрити всі шляхи проникнення татар, і невеликі загони кримців з досвідченими провідниками легко просочувалися крізь заслони литовців. Прикордонна сторожа не устигала всюди, а у випадку великого походу кримців, організованого ханом, калгою чи нуреддіном, і зовсім не могла протистояти багатотисячному татарському війську. Така слабкість Великого князівства Литовського і зго­дом Речі Посполитої у справі захисту своїх південних кордонів змушувала місцеве українське населення захищатися самотужки.

З іншого боку, саме Річ Посполита, посилюючи культур­ний, релігійний та соціально-економічний тиск на православ­не українське селянство, сприяла з другої половини XVI ст. стрімкому збільшенню кількості не надто численних раніше «уходників», які згодні були жити в небезпечних умовах Дикого Поля.

Пік активності і значення козаків припав саме на кінець XVI—XVII ст. Кульмінацією серії багатотисячних козацьких повстань стала Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького (1648—1657 рр.). При цьому саме Кримський ханат став важливим партнером, у взаємодії з яким відбувалося як становлення людини українського фронтиру, так і української державності ранньомодерної доби.

Перші відомі союзні контакти татар і козаків припали на 20-ті рр. XVI ст. 1521 р. черкаський і каневський староста Oc- тафій Дашкевич очолював козацькі загони, які спільно з крим- цями взяли участь в успішному поході на Москву. Через півсто­ліття, 1585 р., гетьман Війська Запорозького у 1578—1594 рр. Ян Оришевський пропонував кримському ханові Ісляму II Ге­раю (1584—1588 рр.) платити козакам жалування і організову­вати спільні військові походи проти московитів. Утім, того ж року козаки напали на Крим, захопивши понад 40 тисяч коней, що на той час зробило співпрацю з татарами неможливою.

Кримсько-козацький союз, який не вдалося укласти 1585 р., успішно відбувся 1624 р. і продемонстрував свою військово-по­літичну ефективність 1628 р. під час боротьби братів Мехмеда та Шахіна Гбраїв за незалежність Кримського ханату від Осман­ської імперії. 24 грудня 1624 р. було укладено перший в історії татарсько-козацький трактат, написаний паралельно татар­ською та польською мовами. У ньому калга Шахін Герай обіцяв козакам не чинити їм жодної шкоди і гарантував допомогу Кримського ханату в разі ворожого нападу на Січ. Запорожці, зі свого боку, гарантували підтримку Мехмеда і Шахіна Гераїв у випадку їхньої війни з будь-якою третьою стороною.

Реалізацією козацько-татарських угод стала допомога, яку надали запорожці Мехмедові та Шахінові Гераям під час їхньої боротьби зі знаменитим очільником Буджацької орди беєм Кантемиром, котрий діяв за вказівкою Оттоманської Порти.

Через чотири тижні обложених врятував чотиритисячний загін козаків на чолі з гетьманом Михайлом Дорошенком, який прибув на прохання Шахіна Герая. Рухаючись укріпленим табо­ром, козаки вперто просувалися вглиб Кримського півострова і зрештою через шість днів дійшли до річки Альми. 31 травня 1628 р. тут відбувся вирішальний бій з ногайцями Кантемира і османськими стрільцями-сейменами з Балаклави. Втративши у бою гетьмана Михайла Дорошенка і кілька сотень бойових побратимів, козаки зрештою перемогли і пробилися до Бахчи­сараю. Козаки показали себе грізною бойовою силою, і якщо у наступній боротьбі за владу з Джанібеком Гераєм (1628— 1635 рр.) брати Мехмед і Шахін програли, то відбулося це явно не з вини козаків, які доклали усіх зусиль для виконання своїх союзницьких зобов’язань.

Найбільш послідовними і активними'кримсько-козацькі контакти стали під час Хмельниччини, коли Кримський ханат виступив у ролі головного військового союзника українського козацтва. Звернення Богдана Хмельницького по допомогу до татар було обумовлене попереднім успішним досвідом взаємо­дії запорожців і кримців. Крім того, воно дозволяло гетьманові розв’язати два важливих стратегічних завдання. По-перше, союз з Кримським ханатом дозволяв козакам убезпечити влас­ний тил від татарських нападів і позбавляв поляків можливості домовитися з кримцями про спільні дії проти козаків. По-дру­ге, Хмельницький отримував від татар вкрай йому необхідну і майже відсутню в козаків кінноту. У поєднанні з козацькою піхотою та артилерією татарські вершники становили грізну силу, спроможну вирішити долю битви.

Для кримського ж хана головним завданням було послаблю­вати обидві ворогуючи сторони, щоб, за мудрим зауваженням сучасника, не допустити переваги ані поляків, ні козаків. Кримці мали шоразу підтримувати більш слабку сторону про­ти більш сильної, щоб вони виснажували одна одну, а татари отримували від цього вигоду у вигляді можливості безкарно грабувати польські та українські землі Речі Посполитої, а також отримувати подарунки і поминки.

Кримським ханом в той час був Іслям III Герай (1644— 1654 рр.), який до приходу до влади сім років перебував у поль­ському полоні і був добре обізнаний з державним устроєм і культурою Речі Посполитої. Трон же турецького султана на­лежав малолітньому (сім років на момент інтронізації) Мехме­ду IV (1648—1687 рр.). Відсутність при владі в Туреччині силь­ного султана, звичайно, мало сприяла самостійній активній участі Стамбула в подіях в Україні, однак саме це дозволяло кримському ханові провадити самостійну зовнішню політику. Близьким радником Ісляма III Герая і головним провідником зовнішньої політики Кримського ханату був уславлений своєю мудрістю Сефер Газі-ага.

Ключовим моментом укладання кримсько-козацького сою­зу стало звернення Богдана Хмельницького спочатку до крим­ського хана Ісляма Герая, а потім і до османського султана Мехмеда IV по допомогу проти поляків. У другій половині січня 1648 р. гетьман відправив до Бахчисарая посольство на чолі з полковником Яцьком Клишею з проханням допомогти у війні проти польських магнатів. Хан спочатку відмовлявся, однак згодом передумав, пообіцявши продовжити переговори за умови, що Хмельницький зможе вплинути на донських ко­заків і утримати їх від нападів на Крим.

У середині лютого 1648 р. гетьман відправив до Криму нове посольство, яке 23—25 лютого змогло переконати хана укласти договір про союз Війська Запорозького та Кримського ханату, який передбачав надання взаємної військової допомо­ги, заборону татарам спустошувати українські землі, оплату допомоги татар грошима, продовольством, фуражем і части­ною військових трофеїв.

Через певний час після переговорів до козаків рушило потужне двадцятитисячне військо кримських татар на чолі з Тугай-беєм, комендантом фортеці Феррах-Керман, яка охо­роняла Перекопський перешийок. Уже до кінця березня перші татарські загони приєдналися до основних сил повстанців і 19 квітня 1648 р. блокували польське військо під команду­ванням Стефана Потоцького під Жовтими Водами, зрештою розгромивши його.

Це була перша значна і резонансна перемога об’єднаних козацько-татарських військ над поляками. Успіх вкотре засвід­чив ефективність поєднання та взаємодії козацької піхоти і татар­ської кінноти. Саме кавалерія кримців, активно маневруючи, блокувала ворога з усіх боків, не даючи йому відірватися від основних сил повстанців і заганяла поляків до глухої оброни у таборі. Крім того, присутність татар деморалізувала поляків і підточувала їхню волю до спротиву.

Після наступних перемог козацько-татарського війська під Корсунем і Пилявцями, походу на Львів і облоги Замостя і Зба­ражу поляки справедливо оцінили вагомість татарської вій­ськової допомоги козакам і вирішили діяти дипломатичним шляхом, зробивши ставку на розкол союзників. Розрахунок виявився вірним, оскільки цілком збігався з інтересами крим­ського хана, який не бажав надмірного посилення жодної зі сторін польсько-українського конфлікту. Іслям Герай був зацікавлений швидше у ситуації нестабільності і взаємному ослабленні поляків і козаків.

Зрештою між Сефером Газі-агою, який керував зовнішньою політикою Кримського ханату, і польським канцлером Єжі Оссолінським було розпочато сепаратні переговори без уча­сті української сторони. Поляки згодилися сплачувати «двору Чингізидів» щорічні поминки, надати татарам право безпере­шкодного випасу худоби у нейтральній смузі над річками Інгу­лом і Великою Виссю, а також одноразово сплатити 200 тисяч золотих відступного за відведення татарської кінноти у Крим без ясиру і ще 200 тисяч викупу за армію, обложену у Збаражі.

Згадав Сефер Газі-ага і про козацькі інтереси, висунувши вимо­гу збільшити кількість реєстрових козаків до 40 тисяч.

Як бачимо, поширена спрощена думка про зраду крим­ськими татарами під Зборовом інтересів українських козаків не вповні відповідає дійсності. По-перше, кримці просто діяли у власних інтересах, як вони їх розуміли на той момент. По-дру­ге, Сефер Газі-ага висував умови, які враховували інтереси ко­заків. І коли ми оцінюємо укладений зрештою доволі вигідний для козаків Зборівський договір, слід враховувати внесок до створення умов для його укладання з боку кримських татар як у військовому, так і в дипломатичному плані.

Так само більш зважено слід оцінювати роль кримських та­тар під час битви під Берестечком. У середині червня 1651 р. дві ворожі армії зійшлися біля Берестечка (нині районний центр Волинської області). Польське військо нараховувало 150 тисяч вояків, з них — 40 тис. регулярних солдат, 20 тис. досвідчених і дисциплінованих німецьких найманців і 60—80 тис. шляхтичів посполитого рушення. З урахуванням озброєної та боєздатної челяді це число можна збільшити до 200 тис. Богдан Хмельниць­кий міг протиставити полякам 100-тисячне військо, у складі яко­го було 60 тис. козаків і 40 тис. озброєних селян, міщан і обозних слуг. Союзне татарське військо, яке очолював особисто крим­ський хан Іслям Герай, нараховувало близько 50—60 тис. вояків.

Полякам і німецькій піхоті вдалося потіснити козацькі лави і прорватися до ставки самого кримського хана. Досвідчені польські артилеристи накрили шквальним гарматним вогнем татарську кінноту, зокрема і кримську знать з найближчого оточення хана. Загинув брат Ісляма Герая калга Крим Герай, було важко поранено Тугай-бея, і навіть сам кримський хан немов би був поранений у ногу. Увесь попередній військовий досвід і тактичні навички татар свідчили, що в такій критичній ситуації їх може врятувати лише стрімкий відступ, до якого вони і вдалися. Зі сторони це мало вигляд повальної панічної втечі, однак за умови успішного відходу і перегрупування сил така втеча цілком могла змінитися успішною контратакою.

На це, ймовірно, й розраховував Б. Хмельницький, коли ки­нувся навздогін за татарами, щоб переконати Ісляма Герая по­вернутися і вдарити по польському війську.

Розмова кримського хана, який щойно уникнув смертельної небезпеки і втратив близьких родичів, з козацьким гетьманом була гострою, однак Б. Хмельницькому все ж вдалося переко­нати Ісляма Герая повернутися і контратакувати. Проти цього, однак, виступили беї і мурзи. Зрештою кримці не тільки не по­вернулися, але й силоміць затримали у себе Хмельницького, залишивши українців без головнокомандувача. Це призвело до тяжкої поразки козацького війська.

Так само вирішальною стала позиція кримського хана й під час Жванецької кампанії 1653 р. Татари володіли золотою ак­цією в українсько-польському конфлікті і готові були нею ско­ристатися за слушної нагоди. 5 грудня 1653 р. Іслям III Герай уклав з польським королем Яном II Казиміром усну угоду, яка не враховувала інтересів козаків. Згідно з її умовами поляки мали поновити дію Зборівського договору 1649 р., сплатити ханату поминки в сумі 100 тис. злотих і дозволити кримцям впродовж 40 днів безперешкодно захоплювати ясир на тери­торії Речі Посполитої аж до Вісли. Переговори і укладання угоди відбувалися доволі дивним чином — король і хан так і не зустрілися особисто, а укладена усна угода так і не була закріплена письмовим договором. Богдан Хмельницький і зов­сім немовби не брав участі у переговорах, хоча і знав про них, відсилаючи стежити за їхнім перебігом козацьких полковників. Кожна зі сторін мала під час такого переговорного процесу свої переваги — Ян Казимір діставав змогу заперечувати підтвер­дження і поновлення дії умов Зборівського договору, Б. Хмель­ницький міг стверджувати, що переговори відбувалися без його відома й участі, а Іслям Герай досягав своєї стратегічної мети — взаємного ослаблення поляків та козаків.

Розрахунок кримського хана на послаблення обох сторін конфлікту міг би бути безпрограшним, якщо б йшлося про закриту систему, обмежену трьома учасниками — Кримським ханатом, Річчю Посполитою та Військом Запорозьким. Однак Богдан Хмельницький, остаточно переконавшись у неможли­вості покластися на кримського хана у боротьбі з поляками, давно вже шукав державу, яка 6 підтримала його ззовні. Зреш­тою такою державою стало Московське царство.

Перейшовши під руку московського царя, Військо Запорізьке фактично розривало усі попередні домовленості з Кримським ханатом. Про союзницькі відносини збереглася неоднозначна пам’ять у народі, однак про них збереглися і добрі згадки. По­казові в цьому плані події осені 1655 р., коли козацьке військо зійшлося 12 листопада 1655 р. під Озерною з кримською ордою, що йшла на допомогу своєму союзникові польському королю у його війні проти Швеції. Після кількох нерішучих і млявих су­тичок обидві сторони вирішили укласти угоду про поновлення колишньої дружби. Кримці обіцяли не нападати на українські землі і не втручатися у хід війни Війська Запорізького і Мос­ковського царства проти Речі Посполитої, а козаки, зі свого боку, зобов’язувалися не нападати на Крим і Туреччину. Більше того, угода передбачала союзницькі дії проти третьої ворожої до будь-кого з учасників договору сили.

Після смерті Богдана Хмельницького політика козацької старшини, скерована на розрив з Московським царством, про­довжилася й активізувалася. При цьому Кримський ханат, який став на той час союзником більш слабкої сторони конфлік­ту — Полиць активно підтримав такі дії козаків. Причиною такої позиції Криму було стрімке розширення меж Московії за рахунок приєднання українських земель після Переяславської ради, а також успіхи московитів і козаків у війні з поляками. При цьому хана особливо непокоїло бажання московського царя підкорити і приєднати українських козаків.

Зрештою хан Мехмед IV Герай (1654—1666 ppp.) явно ви­словив своє бажання підтримати козаків у козацько-москов­ському протистоянні. Таким чином, черговий кримський хан продовжував політику свого попередника Ісляма Герая щодо врівноважування сил головних ворогів і потенційних суперни­ків на геополітичній арені. Однак якщо попередньому ханові доводилося обирати між козаками і поляками, то нинішньому доводилося маневрувати між Річчю Посполитою і Москов­ським царством. Останнє посилювалося, і цілком логічним для Криму було підтримати послаблену Польщу.

Слід також враховувати, що до 1660-х рр. відбулася кар­динальна зміна геополітичної конфігурації у регіоні. Раніше, у першій половині — середині XVII ст., у регіоні Подніпров’я, Лівобережної та Правобережної України взаємодіяли на дер­жавному рівні Кримський ханат і Річ Посполита за суттєвого посилення значення запорізьких козаків та Січі. Значно меншою мірою і доволі опосередковано на ситуацію впливали Осман­ська імперія і ще слабше Московське царство.

Тепер же у регіоні сформувався новий відносно самостійний гравець — козацька держава Військо Запорозьке, а також сюди потужно проникло, послідовно посилюючи свою військово-по­літичну присутність, Московське царство. У зв’язку зі зміною політичної ситуації посилилося значення Запорізької Січі, а та­кож присутність Османської імперії. Кримський же ханат мав враховувати у своїй зовнішній політиці ці зміни і дедалі більше діяв винятково у межах турецької зовнішньої політики.

Для Московського царства приєднання українських земель означало також вихід, до кордонів Османської імперії і долу- чення, таким чином до європейської політичної системи, не­хай і на позиції далекої периферії. Могутність Росії, що дедалі посилювалася, зокрема і за рахунок приєднаних українських земель та населення, а також послаблення Польщі зрештою зробили як Військо Запорізьке, так і Кримський ханат друго­рядними учасниками великого геополітичного протистояння між Московським царством та Оттоманською Портою, у якому кримці опинилися на боці османів, а українські козаки — на боці московитів.

Поки ж на кінець 1650-х рр. відновлення союзних відносин Війська Запорізького з Кримським ханатом припало вже на часи гетьманства Івана Виговського. 1658 р. цей гетьман звернувся до Кримського ханату як до традиційного союзника у контексті пошуку підтримки у боротьбі з внутрішньою збройною опо­зицією на чолі з полтавським полковником Мартином Пушка­рем і кошовим отаманом Запорізької Січі Яковом Барабашем. ЗО—31 травня 1658 р. у битві з антигетьманською опозицією на боці сил І. Виговського взяли участь 12—15 тисяч кримських татар на чолі з перекопським мурзою Карач-беєм. Гетьмано­ві за допомогою союзних кримців вдалося розбити війська М. Пушкаря та Я. Барабаша і відновити свою владу над півднем Лівобережної України.

Звернення І. Виговського до зовнішньої підтримки з боку Кримського ханату було тим більш виправданим, що антигеть- манська опозиція також діставала потужну підтримку з боку Москви. Таким чином, поновлення українсько-кримського со­юзу мало стати дієвим механізмом стримування спроб москов­ського уряду обмежити автономію Гетьманщини.

Зближенню Гетьманату з Кримським ханатом сприяло та­кож налагодження І. Виговським відносин із Річчю Посполи­тою, яка була союзницею Криму. Значною мірою саме нала­годження контактів з кримським ханом відкрило для Війська Запорізького можливості для налагодження контактів з Поль­щею, зближення з якою завершилося укладанням 6 вересня 1658 р. знаменитої Гадяцької угоди.

Відповіддю Москви на самостійну зовнішню політику І. Виговського, особливо на Гадяцьку угоду з Річчю Поспо­литою, яка означала фактичний розрив усіх попередніх від­носин з Московським царством, стало пряме воєнне вторгнен­ня. Під командуванням князів Олексія Трубецького, Григорія Ромодановського і Семена Пожарського було зібрано потужне, понад 100-тисячне, військо, яке у квітні 1659 р. рушило проти І. Виговського. Гетьман був неспроможним власними силами відбити таке значне військо, не доводилося сподіватися і на допомогу Речі Посполитої, яка на той час вела важку війну зі Швецією. За таких умов єдиним, хто міг і був готовий надати допомогу І. Виговському, залишався Кримський ханат.

Кримський хан не підвів гетьмана — вже наприкінці травня 1659 р. з Криму у похід виступив хан Мехмед IV Герай у су­проводі нуреддіна Аділя Герая і ще семи ханичів. Враховуючи виступ у похід особисто хана, кількість татарського війська була значною — щонайменше 60 тисяч вояків.

Після спільної перемоги козаків і татар над військом моско- витів під Конотопом відкривалася можливість спільного похо­ду на Москву, однак несприятлива внутрішньополітична обста­новка в Україні не дозволила реалізувати ці амбітні плани. Слід також згадати, що у цей час також відбувся набіг запорожців під проводом кошового отамана Івана Сірка на улуси Ногайської орди, що змусило кримців повертатися для захисту власних володінь. У наступні двадцять років кримський напрям стане найважливішим у походах січовиків. Така політика кошового отамана об’єктивно гратиме на користь Московському царству.

Московський цар також намагався нейтралізувати кримсько­го хана і відвернути його від допомоги Війську Запорозькому. З цією метою до Криму було відправлено посольство I. Anyx- тіна та Ф. Байбакова. Мехмедові IV Гераю було запропоновано відмовитися від підтримки козацького гетьмана Івана Вигов- ського і польського короля Яна II Казиміра в обмін на суттєве збільшення поминок. Хан, однак, відповідав московському царю в тому дусі, що козаки є самостійною незалежною державою і нікому не бажають підкорятися, а хочуть жити у власному незалежному юрті. Мехмед IV Герай все ще сподівався викори­стати козаків для організації походу проти Москви і відновлення панування Кримського ханату над цим уламком Золотої Орди.

Цим планам не судилося здійснитися — ні українські ко­заки, ні кримські татари не змогли у другій половині XVII ст. вирватися за межі тяжіння своїх сюзеренів — Османської імпе­рії та Московського царства чи Речі Посполитої відповідно — і набути повноцінної суб’єктності на міжнародній арені. Усу­нення І. Виговського від влади і перехід Юрія Хмельницького, який отримав геть'манську булаву, на бік Москви, зробили союз Кримського ханату і Війська Запорізького неможливим. Крим розпочав власну гру щодо козацької держави, прагнучи взяти її під свій протекторат.

Спочатку кримський хан підтримав Річ Посполиту, відіграв­ши важливу роль у блокуванні війська воєводи Василя Шере­метьева під Чудновим у вересні 1660 р. і змушенні Ю. Хмель­ницького укласти Слободищенський трактат з Польщею. А вже у жовтні 1660 р. до польського короля у Самбір прибув з Криму посланець, який повідомив про наміри хана прийняти Військо Запорізьке під своє заступництво після того, як його територія буде остаточно звільнена від московської присутності.

Найбільш послідовним провідником такої політики став військовий комендант Op-Капи Карач-бей, один із наступни­ків на цій відповідальний посаді знаменитого Тугай-бея. Саме Карач-бей наполегливо схиляв Мехмеда IV Герая прийняти козаків під протекцію Кримського ханату. Серед козаків, які добре пам’ятали спільні з татарами перемоги Б. Хмельницького над поляками та І. Виговського під Конотопом над московита­ми, також було чимало прихильників українсько-татарського зближення. Козацька старшина розуміла реалії ситуації, що складалася, і об’єктивну взаємовигідність союзу двох слабших держав в оточенні сильних ворогів. Кримсько-козацький союз справді міг перетворити двох другорядних гравців на серйозну самостійну регіональну силу.

Контури козацько-татарського зближення, головним іні­ціатором якого був Карач-бей, поступово виокреслювалися впродовж 1660 р. 14 січня 1661 р. Юрій Хмельницький писав у листі до Яна Казимира, що Військо Запорізьке встановило з Кримським ханатом «вічну приязнь», яку «нікому не вдасться розірвати». Одночасно відбувалося налагодження контактів гетьмана з Оттоманською Портою.

Важливо зазначити, що перспектива укладання нового крим­сько-козацького союзу непокоїла поляків значно більше, ніж можливе зближення козацької старшини з московитами. Умо­вою, що перешкоджала татарсько-українському зближенню, була, на їхню думку, війна Речі Посполитої з Московським цар-

ством. Дійсно, укладання миру поляків з московитами без ура­хування інтересів Війська Запорозького та Кримського ханату об’єктивно спонукало козаків і татар до зближення. Поляки про­вадили складну дипломатичну гру, яка мала перешкодити укла­данню кримсько-козацького союзу, і домоглися у цьому суттєвих успіхів, послідовно дискредитуючи козаків в очах татарської знаті як ненадійних союзників, схильних до зради. Зрештою час було втрачено, і військовий союз так і не було укладено.

Руйнація стосунків українських козаків і кримських татар цілком відповідала також інтересам Московського царства, яке не бажало допустити посилення ані Кримського ханату, ні Війська Запорізького. Московити планували вирішувати козацьке питання, а почасти і кримське питання без участі власне українців і кримських татар, винятково у колі «великих держав» регіону того часу — Оттоманської Порти і Речі Поспо­литої. Така позиція мала наслідком укладання ЗО января 1667 р. Андрусівського перемир’я на 13,5 року між Московським цар­ством і Річчю Посполитою.

Спроби Кримського ханату зробити ставку на Степана Опа­ру у 1664—1665 рр. і, пізніше, на Петра Суховієнка у 1668— 1669 рр. не принесли певних успіхів. Укладання Андрусівського перемир’я збіглося з усуненням від влади Мехмеда IV Герая і затвердженням на ханському престолі Аділя Герая (1666— 1671 рр.), який був нащадком бічної лінії Гераїв і через це не мав авторитету серед кримської знаті. Зовнішня політика цього кримського хана, поглиненого вирішенням внутрішніх проблем, характеризувалася пасивністю і бажанням дотриму­ватися мирних стосунків із сусідами.

Мабуть, саме починаючи від часів правління Аділя Герая, зовнішня політика Кримського ханату щодо козацької України остаточно втрачає ознаки самостійності і починає провадити­ся цілком у руслі турецької. Османи ж, занепокоєні москов­сько-польським зближенням після Андрусівської угоди, вирі­шують перейти у наступ і оволодіти Україною. Це стратегічне рішення збіглося з пошуками одним із козацьких гетьманів τ,pro часу, Петром Дорошенком, нового союзника-протектора. Зрештою переговори завершилися прийнятим 10—12 березня 1668 р. на козацькій раді у Корсуні рішенням «тримати з тур­ками дружбу». Так виокреслювалися контури нового варіанта козацько-кримського союзу, тепер вже за опосередкованого прийняття турецької зверхності. Показово, що саме самовільна політика у козацькому питанні, коли хан, не узгодивши свої дії з Портою, підтримав Петра Суховієнка, який був суперником турецького підопічного Петра Дорошенка, зрештою коштувала Аділеві Гераю ханства.

Новий кримський хан Селім І Герай (1671—1678 рр.) одного­лосно характеризується і татарськими, і турецькими джерелами як розумний і проникливий правитель. Улітку 1672 р., невдовзі після призначення, Селім Герай здійснив у складі 300-тисячної турецької армії і разом з козаками Петра Дорошенка похід на Кам’янець-Подільський, який приніс перемогу над поляками. За його підсумками в укладеному 18 жовтня 1672 р. у Бучачі мирному договорі поновлювалися ті зобов’язання польського короля щодо Кримського ханату, які існували за часів Ісля- ма III Герая. Цей вкрай важкий для Польщі Бучацький договір був нетривким, і вже 1674 р. воєнні дії за участі кримського хана продовжилися. їхнє завершення припадає на 1676 р., коли з поляками було укладено Журавненський мир, який у загаль­них рисах підтверджував попередній бучацький трактат.

Тим часом турецька експансія викликала занепокоєння не лише у Речі Посполитої, яка першою потрапила під удар, але й у Московського царства. Українські козацькі землі стали першим театром бойових дій у наступній серії російсько-ту­рецьких війн. Кримський ханат при цьому виступив вірним союзником Османської імперії.

Після зречення 1676 р. Петром Дорошенком гетьмансь­кої булави османський уряд проголосив гетьманом, «князем Сарматії й України, володарем Війська Запорізького» Юрія Хмельницького (1677—1681 рр.). 1677 р. турки вдалися до масштабного наступу 120-тисячної армії на українські землі.

Планувалося захопити Чигирин та Київ, а потім підкори­ти усю України. Кримський ханат було втягнуто до москов­сько-турецької війни на боці Оттоманської Порти.

За підсумками двох кривавих Чигиринських походів, у яких татарське військо відіграло суттєву роль, 1681 р. у Бахчисараї було укладено двадцятирічний мирний договір між Мос­ковським царством з одного боку і Османською імперією та Кримським ханатом — з другого. Султан турецький та хан кримський зобов’язувалися не допомагати ворогам Московії й бути «його царської величності — другом, а недругу — не­другом». Умовним кордоном між державами вважався Дніпро, турки і татари визнавали зверхність московського государя над Лівобережною Україною і Києвом. При цьому Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою Туреччини, а кримські татари мали право кочувати у півден­них степах України.

Важливою ознакою провінціалізації Кримського ханату і втрати ним суб’єктності на міжнародній арені стало те, що після укладання Бахчисарайського трактату за хана Мюрада Герая (1678—1683 рр.) московський цар припинив відсила­ти своїх посланців до турецького султана через Крим, як це обов’язково робилося раніше. Відтепер Москва воліла надси­лати послів напряму через козацьку Україну та молдовські Бен­дери. Отримання Мюрадом Гераєм багатих поминок на якийсь час маскувало факт фактичної провінціалізації зовнішньої політики Кримського ханату і втрати ним колишнього грізно­го значення у регіоні. Однак воно не могло відмінити голов­ного — віднині доля як українських козаків, так і кримських татар остаточно вирішувалася не у Чигирині чи Бахчисараї, а у Стамбулі, Москві та Варшаві.

Кримські хани, звичайно, не втрачали надії відірвати ко­зацьку Україну від Московського царства. Договір старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії Гетьманщини Петра Іваненка (Петрика) з Кримським ханатом від 1692 р. і надання Війську Запорізькому протекції у 1709—1734 рр. яскраво засвідчують ці прагнення кримських правителів. Вони, утім, так і не були втілені в життя, назавжди залишив­шись лише на папері.

Своєрідною епітафією українсько-татарській дружбі бурх­ливого XVII ст. є третя стаття ще одного знаменитого і також суто «паперового» документа доби — «Пактів і конституцій прав и вольностей Війска Запорізького» 1710 р. Пилипа Орлика: «Оскільки нам завжди необхідна сусідська дружба з Кримською державою, до чиєї допомоги Військо Запорізьке для оборони своєї не раз вдавалося, то, на скільки на цей час це можливо буде, Ясновельможний гетьман через послів своїх до Найяснішої Його Милості Хана Кримського має дбати про відновлення давнього з Кримською державою братерства та єднання військового і під­твердження вічної приязні, дивлячись на яку сусідні держави не відважилися б прагнути поневолити Україну чи коли-небудь чинити над нею ґвалт. Після закінчення війни, коли Бог допо­може, при бажаному й очікуваному нами мирі, новообраний гетьман, осівши у своїй резиденції, має неухильно пильнувати, зобов’язавши до цього і уряд свій, аби ні в чому з державою Кримською дружба і побратимство не порушилися через наших свавільних та легковажних людей, які звикли не тільки сусід­ську згоду та приязнь, а й союзи мирні руйнувати».