Акт відновлення Української держави від 30 червня 1941 р. і утворення Української повстанської армії (УПА)
У перші дні радянсько-німецької війни, яка почалася 22 червня 1941 р., і ОУН (б), і ОУН (м) легально діяли на тих українських теренах, де запанували нацисти. «Революційна» ОУН(б) ЗО червня 1941-го ініціювала проголошення Акта про відновлення Української держави, який маніфестував волю «всього українського народу жити власним державним життям».
Автори документа наголосили: «враховуємо близьку можливістьРозділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України збройної боротьби за українську державність у слушний час (розбиття Москви, загальне виснаження, зовнішнє і внутрішнє потрясения Німеччини)». За головного противника вважали CPCP. Ось як про перспективу війни з ним у зв’язку з ухвалою Акта згодом писав С. Бандера: tiHaiua лінія дії була чітка: невідступне відстоювання справи державної незалежности, а під умовою шанування її - готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії, і тільки проти неї. Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, ми її намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли - і до неї завжди признаємося ”.
1 липня у Львові й околицях було поширено звернення крайового провідника ОУН(б) Івана Климіва із закликами до створення Української національної революційної армії (УНРА). Для порівняння, мельниківці вважали, що треба дочекатися, доки Німеччина та CPCP знекровлять одне одного у війні (чи Німеччина переможе), а вже потім проголосити незалежність України. А ще на початку жовтня в Києві вони спробували проголосити створення Української національної ради. Проте вона існувала недовго, до заборони німцями 28 листопада.
Німці зажадали від С. Банд ери пояснень. На запитання німецького державного секретаря Кундта про особисту причетність до проголошення Української Держави провідник ОУН відповів таке: «Ми боремося за українські ідеї та цілі...я віддав наказ моїм людям здійснити все можливе, щоб взяти участь у боротьбі разом з німецькими військами...Я віддав цей наказ до початку війни...
віддаючи свої накази, я не спирався на жодні німецькі органи і ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який я мав від українців».Вже з липня 1941 року німці ліквідовують будь-які прояви української державності. Влада у Галичині перейшла до німецького губернатора у Львові, крайсгауптманів і ландкомісарів. Українцям дозволили мати лише декларативні «українські комітети», які глузливо обзивали за безправність українськими «юденратами». Німці видали наказ по своїх військових частинах про «негайне арештування» і передачу контррозвідці (абверу) членів «групи Бандери». Заборонялося бандерівців пускати на схід від річки Збруч, аби вони там не проводили самостійницької пропаганди.
5 липня окупанти затримали С. Бандеру в Кракові. 9 липня така ж доля спіткала Ярослава Стецька. 15 вересня обох запроторюють до берлінської в’язниці на Александрплац, а на початку 1942 року - до концтабору «Заксенґаузен» (Sachsenhausen).
З осені 1941 р. нацисти починають масові репресії як щодо бандерівців, так і щодо мельниківців. Москва теж не хотіла миритися з перспективою
появи у майбутньому незалежної України й намагалася через своїх радянських партизанів провокувати в Україні міжетнічну ворожнечу й німецький терор проти цивільного населення. С. Бандеру та А. Мельника називають «старими агентами німецьких розвідувальних органів».
У відповідь бандерівці «пірнають» у конспірацію, переходять на нелегальне положення, створюють розгалужену мережу підпілля (з бо- ївками). А от прибічники ОУН(м) пасують: одні з них виїздять за кордон, інші «закидують» німецькі відомства «сльозогінними» реляціями й меморандумами, прагнучи довести помилковість поведінки Берліна щодо мельниківського руху. Тільки якась дещиця із них (кількасот людей) розпочинає підготовку до збройного опору.
Проте була ще й «третя сила» - військове формування «Поліська Січ», яке виникло в серпні 1941 р. з дозволу німців нібито лише задля очищення українського Полісся від залишків Червоної армії.
Однак її засновник Тарас Боровець був прибічником Державного центру УНР на еміграції й мислив набагато ширше. Скориставшись цілком легальним приводом, він, промовисто назвавшись «отаманом Бульбою», заходився створювати цивільну адміністрацію, розглядаючи її структури як зародки майбутньої державної української влади. Більше того - почав вимагати від німців визнати його формування національною армією. Накликавши цим на себе гнів нацистів, отаман вимушено розпускає «Поліську Січ» (листопад 1941 р.), переходить на нелегальне становище і в грудні формує зі своїх січовиків нове військо - так звану Українську повстанську армію. Під весну 1942 р. в ній нараховувалося до 3 тисяч вояків. Хоча T Боровець уміло лавірував між бандерівцями, мельниківцями, нацистською адміністрацією й радянськими партизанами, його формування неухильно втрачало вплив. Станом на 1943 р. бульбівці діяли лише в кількох районах Рівненщини та Житомирщини.Натомість ОУН (б) на зламі 1942-1943 рр. починає створювати свої перші військові підрозділи у малолюдних районах українського Полісся. Згодом, услід за бульбівцями, їх сукупність назвуть Українською повстанською армією. Першочергова мета - захистити поліщуків і волиняків від радянських партизанів та німецьких облав (німці навесні 1943 р. масово виловлювали населення й вивозили його на примусові роботи).
Утворенням УПА опікувався організаційний референт ОУН на Волині та Поліссі (ПЗУЗ) Сергій Качинський. Образно кажучи, він разом із колегою, військовим референтом Василем Іваховим, «збирав і гуртував поліщуків в рої і чоти, витягав з-поміж них... вроджених ватажків, бо старшин і підстарший не було, уніформував пофарбоване на-зелено селянське полотно,
продукував личаки з кори, школив, поправляв, гартував, добував на німцях кріси, патрони, з ними кулемети, гранатомети, піхотні і протипанцерні гарматки, зенітки, уніформи, взуття, приладдя, фураж, консерви».
Навесні 1943 р. в загальних рисах оформлюється організаційна структура УПА. Підрозділи війська, залежно від чисельності особового складу, називаються «лотами», «роями», «сотнями», «загонами», «бойовими групами». З середини травня йде процес підпорядкування їх ново- створеному головному осередкові УПА («Головній Команді»). Очолював ГК УПА Дмитро Клячківський, а з осені - Роман Шухевич. Чисельність УПА на піку її активності - кінець 1943 - середина 1945 рр. коливалася в межах 14-23 тис. вояків.
Повстанський рух, який спершу охопив Західну Волинь, перекинувся на її східну частину, а саме за колишній польсько-радянський кордон. Упівці проникли в Центральну та Південну Рівненщину, а також у славутсько-ше- петівські ліси. На початок літа територія, якою рейдували різні підрозділи українських повстанців, зросла до майже 300 тисяч квадратних кілометрів. Нацистів було «зіпхнуто до міст і їхроля звелася практично до нуля.... німці втратили 75% господарських баз на цих теренах».
Тим часом у надрах УПА визрівали важливі зміни. Армія остаточно відбруньковується від бандерівського крила ОУН - у середині липня військову референтуру керівного осередку оунівців реформували в головний військовий штаб УПА. Із настанням осені «кістяк» війська УПА розміщувався в 500-кілометровій зоні радянсько-німецького фронту, «...чим далі на захід до Кобриня, Берестя і Бугу, тим більше до півночі висувався наш стан,.включаючи в себе Берестейщину по Дніпро-Бузький канал. Чим далі до сходу, тим більше він подавався до півдня, а на відтинку Kopoc- тенщини, тобто Овруччини наш фронт з червоними мав зовсім руховий характер з виразною перевагою УПА перед німцями і большевиками», - ось так окреслював обшир дій армії один із керівників УПА. На той момент за плечима упівців уже була спроба встановлення контролю над містами Городницею й Ємільчиним, що на Житомирщині, успішні бої з німцями у Володимир-Волинському та Горохівському районах (Волинська обл.), низка інших вдалих операцій. У квітні 1943 р.
німці визнавали, що українські повстанці опанували всю сільську місцевість на південь від лінії Ho- воград Волинський - Рівне - Ковель - Брест. Рейхскомісар Epix Kox писав, що лише південь Поділля перебуває під повним контролем німців.На території своєї діяльності у середині 1943 р. УПА формує цивільні структури та адміністративні одиниці, які розглядалися як перший крок на шляху створення повноцінних органів влади після визволення
Територіальна структура УПА
України і від німецьких, і від російських окупантів. Виникає так зване Запілля УПА, яке адміністративно мало такий вигляд: військові округи - нацрайони - райони - кущі/підрайони - станиці. На кожному рівні функціонували референтури, які опікувалися різними ділянками життя: політичні референтури, організаційно-мобілізаційні, зв’язку, господарські, Українського Червоного хреста, жіноцтва, зрештою, служба безпеки.
Поступово діяльність УПА поширюється на більшість регіонів Західної України й суміжні території. Через рік-півтора після виникнення армія (а вона поділялася на 3 частини: УПА-Північ, УПА-Південь, УПА- Захід), діяла на території сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської і Чернівецької областей, а також на Холмщині та Надсянні. Були також спроби проникнення в деякі райони Вінниччини та Хмельниччини.
Щодо зброї, то в УПА вона була польською, радянською, німецькою тощо. Більшість вояків УПА була озброєна німецькими гвинтівками і карабінами, автоматами МП-38 і кулеметами МГ. Після появи на початку 1944 р. на Волині Червоної армії в бойових підрозділах УПА, з тактичних міркувань, швидко провели переозброєння. Німецька, польська та угорська зброя була віддана на склади-«магазини». а замість неї почала використовуватися радянська, як-от автомати ППД-40, ППШ-41, ППС-43. Упів- ці спромоглися настільки швидко переозброїтися, що чекісти в 1944— 1945 роках не розуміли, звідкіля в УПА взялося понад 300 тисяч одиниць автоматичної радянської зброї та велика кількість боєприпасів.
6.4.