Аграрна політика Столипіна

Революція 1905—1907 рр. показала царському урядові, що селянство дедалі революціонізується, стає союзником пролета­ріату в класовій боротьбі і під його керівництвом перетворю­ється у велику революційну силу.

Селянські депутати перших двох дум в особі трудовиків висунули проект 104, що вимагав націоналізації землі. Більшість селянських депутатів від України, де переважала подвірна уча- сткова форма землеволодіння, висловилась за націоналізацію землі. Так, під земельним проектом 104 підписалось 13 селян­ських депутатів від Подільської губернії.

Царський уряд зрозумів, що для успішної боротьби з револю­ційним селянством потрібна міцна опора в самому селі.

Він вирішив створити собі таку опору в особі куркульства — численного класу сільської буржуазії — і став на шлях під­тримки його.

З цією метою 9 листопада 1906 р. Столипін видав указ про виділення селян з общин на хутори. Указ підривав общинне ко­ристування землею, бо кожному селянинові давалось право одержати свій наділ в особисту власність і вийти на хутір чи відруб або й зовсім продати його. При цьому поміщицькі землі, як і раніш, лишалися за їх власниками.

Пізніше указ 9 листопада 1906 р. був схвалений Державною думою і став за основу царського закону, який ішов ще далі в на­прямі руйнування селянської общини і утворення куркульських господарств. Він установлював обов’язковий перехід всіх селян до особистої приватної власності на землю в тих сільських громадах, в яких на протязі останніх 24 років не було пере­ділу земель. Закон давав право селянам-подвірникам розселя­тися по хуторах та відрубах за згодою простої більшості го­лосів сільського сходу, тоді як досі потрібна була згода не менше ²/з голосів.

Даючи оцінку аграрним законам Столипіна, Ленін говорив: „Це —другий великий крок масового насильства над селянством в інтересах капіталізму. Це — друга поміщицька „чистка земель для капіталізму" (Ленін, Твори, т.

Столипінська аграрна реформа була дальшим кроком на шляху перетворення кріпосницького самодержавства в буржуазну монархію.

В інтересах поміщицтва Столипін хотів розв’язати аграрне пи­тання в Росії за рахунок селянства і цим запобігти розв’язанню його революційним шляхом.

Закріплення землі в особисту власність і насадження хутір­ського і відрубного господарств провадились насильницькими методами. Про це яскраво свідчить така телеграма на ім’я царя від селян с. Свинарки, Уманського повіту: „Земський начальник, мировий посередник, сільські власті примушують нас, селян, в числі 80 господарів, насильно виходити на відруби. Командиро­ваний комісією для нарізання землі тим, що виходять на від­руби, землемір чинить нам, общинникам, кривди дією і арештом за те, що ми не хочемо і не даємо згоди на вихід у відрубні ділянки". Селян, що виступали проти проведення столипінської реформи, арештовували, садили в карцер, а іноді й відправляли на каторгу.

Насаджуючи хутори, царський уряд ігнорував волю і бажання більшості селянства. Він прагнув розпорошити селян по хуто­рах, розколоти їх і цим послабити революційний рух на селі. Проти виділення з общин на хутори найбільш активно висту­пила селянська біднота, якій відводили гіршу землю — пісок, бугри і при тому на великій віддалі від села.

Куркульство з радістю прийняло столипінську реформу. Воно захопило в свої руки кращі землі, закріпило їх за собою і звело в одну ділянку — хутір або відруб.

З часу видання указу до початку 1915 р. по всій Росії закріпили землі в особисту власність близько 2 млн. дворів, або 21,8% числа всіх общинників. Земельний фонд виділених доходив до 16,4% всієї площі надільних земель. По окремих районах розміри виділених в особисту власність земель були неоднакові. На Україні закріплення

15. Історія України. 816. 225 земель у приватну власність і виділення з общини йшло швидше. Так, на Правобережжі число господарств, що виділились з общини, доходило до 48% всіх общинників. У Херсонській, Катерино­славській і Таврійській губерніях число дворів, що вийшли з общини, дорівнювало 42%.

Біднота, яка не мала робочої худоби, інвентаря, грошей для

• сплати податків, одержуючи надільні землі у власність, продавала їх здебільшого куркулям по 30—80 крб. за десятину при ринковій ціні до 250 крб.

За час з 1907 по 1911 р. понад 84 тис. бідняцьких господарств України продали 253 тис. десятин землі. В цілому ж, по всій Росії, з 2 млн. господарств, що закріпили за собою землю в приватну власність, продали свої землі 1200 тис. господарств. Цей процес привів до посилення дальшого розшарування села на два полюси — куркульство і бідноту.

У розв’язанні аграрного питання царський уряд багато надій покладав на розвиток відрубних і хутірських господарств. За 1907—1911 рр. на Україні вийшло на хутори та відруби 226,5 тис. господарств, що мали 1803 тис. десятин землі. Але дуже неве­лика частина хуторян жила добре. Значна більшість хуторів являла собою сумну картину. Здебільшого це були убогі госпо­дарства, що розорялися й занепадали. Наприклад, ¹∕? частина хутірських господарств Київської губернії не мала ніякого землеробського знаряддя, 26,2% були безплужні. З усіх хутір­ських господарств лісостепової частини Київської губернії, що мали в середньому до 5 десятин землі, 43% були без всякого землеробського знаряддя і 71 % — без плугів. Стійко і міцно три­малися лише куркульські господарства. Тільки багатоземельні хуторяни обзаводилися кращим сільськогосподарським інвен­тарем, і той технічний прогрес, що помічався в хутірських господарствах в 1907—1912 рр., торкнувся лише куркульських господарств.

Під час столипінської реакції царський уряд широко розгор­нув переселення селян, сподіваючись притупити й знешкодити аграрне питання, перекидаючи з внутрішньої Росії на Сибір та інші окраїни революційно настроєні елементи селянства.

Особливо багато селянської бідноти рушило з України до Си­біру; за час з 1906 по 1912 р. туди виїхало з українських губерній майже 1 млн. чоловік. Царизм був нездатний організувати пересе­лення. Подорож переселенців відбувалась у жахливих антисані­тарних умовах, у непристосованих вагонах по сорок чоловік у кож­ному.

На нових місцях переселенці відразу ж попадали в скрутне становище: землі підготовленої не було, жити було ніде і їсти нічого. Дуже багатьом з них не під силу була організація господарства в далекому Сибіру, і вони повертались назад. У 1911 р. на Україну повернулись близько 70% переселенців. Це були голодні, знеможені люди, з підірваним здоров’ям. Не краще було становище і тих, що лишились у Сибіру, бо в багатьох селищах смертність переселенців доходила до 30—40%. У цілому переселенська політика царизму зазнала краху і при­вела до ще більшого загострення класових суперечностей в країні.

Проведенню столипінської реформи сприяв також Селянський банк. Вся його діяльність у цей час була скерована на насадження хутірського і відрубного куркульського господарства. Банк допомагав поміщикам на дуже вигідних для них умовах прода­вати землю заможній верхівці села. Поміщики були зацікавлені в тому, щоб продавати землю великими масивами, яких селяни купувати не могли. Тоді банк виступив посередником між продавцями-поміщиками і покупцями-селянами. Купуючи землю великими масивами, він розбивав її на дрібні ділянки і розпро­дував селянам по підвищеній ціні. З 1907 по 1910 р. банк продав селянам України понад 480 тис. десятин своїх земель, з них хутірським і відрубним господарствам — 82,6%. Утриматись на землях банку могли лише куркулі, яким банк давав перевагу при видачі позики. Крім того, з 1906 по 1909 р. поміщики України через посередництво банку продали понад 385 тис. десятин землі на дуже вигідних для них умовах.

Пробували купувати землю в банку і селяни бідняки та середняки, але вони майже ніколи не могли сплатити банкові своєчасно борг. Тоді банк продавав землю і тим самим розоряв їх господарство.

Отже, в роки столипінської реакції грунт для нового рево­люційного піднесення ще більше розширяється. Класова боротьба на селі загострюється. Основне питання боротьби — земля — не знімається з порядку дня. „У десяти мільйонів селянських дво­рів 73 міл. дес. землі. У двадцяти восьми тисяч благородних і чумазих лендлордів — 62 міл. десятин. Такий основний фон того поля, на якому розгортається селянська боротьба за землю" (Ленін, Твори, т. XI, с. 321).

Селянський рух, що зменшився в перші два роки столипін­ської реакції, почав знову посилюватись. Селянство боролося проти поміщиків і куркулів-хуторян. Протягом 1908—1911 рр. на Україні сталося близько 5800 селянських виступів. У 1909 р. на Волині селяни розгромили маєток графа Ледоховського, побили економа і вбили його помічника. Біля станції Мрин, Ніжинського повіту, селяни знищили в 1909 р. куркульський хутір.

Проведенню столипінської аграрної реформи трудящі маси села чинили запеклий опір. На Чернігівщині, Київщині і в ін­ших місцевостях селяни виступали проти виділення відрубів, проганяли урядників, землемірів і інших представників влади, які мали нарізати відруби.

Великих розмірів набув рух селян проти виходу на відруби та хутори на Уманщині, де дуже широко запроваджувалося насильницьке розверстання надільних земель. Біднота села Чорна Кам’янка написала царю скаргу на ці насильницькі дії, але не дістала ніякої відповіді. 10 вересня 1910 р. в Чорній Кам’янці під охороною стражників почались землемірні роботи. 15 вересня в селі поширились чутки, що, як тільки вдарять на сполох, народ має зібратися і заборонити землемірні роботи та знищити землемірські рисунки. За поширення цих чуток старшина арешту­вав 4 чоловік. Тоді натовп селян у 200 чоловік звільнив арешто­ваних і побив землемірів. На другий день селяни напали на місцеву сільську управу і знищили всі документи та рисунки відрубних ділянок. Заворушення набуло таких розмірів, що для його придушення на допомогу поліції вислано було 2¹∕2 роти солдатів.

В цілому столипінська аграрна реформа зазнала краху, бо вона не розв’язала свого основного завдання — буржуазної перебудови Росії, поставленого економічним розвитком країни і всім ходом класової боротьби. „Росією управляли після революції 1905 р. 130 000 поміщиків, управляли за допомогою безконечних насильств над 150 мільйонами людей, за допомогою безмежних знущань з них, примушування величезної більшості до каторжної праці і напівголодного існування" (Ленін, Твори, т. XXI, с. 244).

На Україні 13 млн. десятин найродючішої землі належало 8 тисячам великих землевласників. Величезні маєтки належали польським магнатам, українським і російським поміщикам. Браницькі мали 167 тис. десятин, Потоцькі—170 тис., Тере­щенко — 141 тис., Бобринський, Харитоненко, Долгорукі —■ по 40— 50 тис. десятин кожний. Куркульство на Україні володіло понад 8 млн. десятин землі. Загальна земельна площа, якою володіли на Правобережжі самі лише польські поміщики, доходила до 1600 тис. десятин. В руках поміщиків та куркулів на Україні зосереджено було 52% всіх земель.

Малоземелля, тяжкі податки, праця на поміщика й куркуля, злидні й голод, національний гніт — таке було життя україн­ського трудящого селянства. Малоземелля селян примушувало їх іти в кабалу до поміщиків, орендувати поміщицькі землі на тяжких кабальних умовах. Крім великої грошової плати за оренду землі, селяни зобов’язувалися даром обробляти своїм сільськогосподарським інвентарем і кіньми певну частину помі­щицьких земель.

„Навспільщина, обробіток землі з половини врожаю або збирання сіна з третьої копиці („на третяк"), — говорив Ленін,— являє собою теж пряме переживання кріпосництва" (Ленін, Твори, т. XVII, сс. 305-306).

У 1913 р. по деяких селах Київщини, Поділля і Волині таких зобов’язаних дворів було 48%, а на Чернігівщині — близько 56%. Панування поміщиків гальмувало розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві. Кабальні умови, в яких пе­ребували селяни, були причиною низького рівня техніки й продуктивності праці в сільському господарстві. Відсталість сільського господарства породжувала часті неврожаї в Росії, в наслідок яких мільйони селян голодували.

Проте, столипінська реформа сприяла розвиткові капіталізму.

' В поміщицьких господарствах дедалі ширше застосовувались капіталістичні способи виробництва, зростала кількість найманих робітників і збільшувалось вживання сільськогосподарських ма­шин. Зростало також куркульство. У продаж пішла селянська надільна земля, яку здебільшого купували куркулі, отже, ще більше поглиблювалась диференціація села. Всі ці процеси в сіль­ському господарстві сприяли розширенню внутрішнього ринку. За ці роки значно розвинувся кооперативний рух на селі. Кооперативні товариства допомагали заможній частині села про­давати на кращих умовах свої сільськогосподарські продукти і набувати на пільгових умовах удосконалене сільськогосподар­ське знаряддя. В сільських кооперативних товариствах керівна роль належала куркулям.

Для успіху столипінщини потрібний був „спокій кладо­вища", потрібне було б мовчазне вимирання селянських мас про­тягом десятиріч. Але історія не дала Столипінові таких умов.

Хоча самодержавство і зробило крок уперед до буржуазної монархії, але воно все ще лишалося кріпосницьким. Царизмові не вдалося створити скількинебудь міцну опору на селі.

Таким чином, столипінщина не знищила, а загострила боротьбу селян проти поміщиків, посиливши в той же час боротьбу селян­ської бідноти проти куркульства.

Перед пролетаріатом і його партією стояло завдання боро­тися за революційний шлях знищення кріпосницьких пережитків на селі.

3.