ВСТУП

Історія сучасного світу як предмет наукового аналізу. Світ Модерну — світ індустріального суспільства: виникнення, розвиток, криза. Найважливіші фактори і тенденції світово­го розвитку на межі тисячоліть.

Здавна відома легенда про те, що світ тримається на трьох китах. Вона є одним із варіантів відповіді на питання про осно­ви Всесвіту. Іншим варіантом може бути тріада “матерія — енергія — інформація”, тобто інформація є однією з трьох складових основ світобудови. Нині ми живемо в епоху інфор­маційної революції, коли обсяги знань у різноманітних галу­зях зростають з колосальною швидкістю. Те чи інше явище не може оцінюватися однобічно. Тому й у цьому випадку є свої пе­реваги і свої складності. Надлишок і неструктурованість ін­формації породжують інформаційний хаос. А він еквівалент­ний неуцтву, втраті бачення основ, орієнтирів, справжніх цін­ностей.

Наростає інтенсивність історичного процесу. Кількість істо­ричних подій, що припадають на порівнянний період, від сто­річчя до сторіччя збільшується. Інтенсивність історичних

Наростає інтенсивність історичного процесу. Кількість істо­ричних подій, що припадають на порівнянний період, від сто­річчя до сторіччя збільшується. Інтенсивність історичних подій у перерахуванні на п’ятиліття зросла в період 1976— 1995 рр. порівняно, наприклад, з періодом 1751—1775 рр. у 10,3 раза. Ця тенденція пояснюється насамперед зростанням чисельності і густоти населення, збільшенням числа “дійових осіб” на історичній арені. Додається вплив і багатьох інших факторів, серед яких важливе місце займають прискорення темпів науково-технічного й економічного прогресу. Щодня засоби масової інформації повідомляють про безліч подій, які відбулися в усьому світі.

У подіях, що відбуваються, можна побачити не тільки ак­тивність окремих політичних чи природних сил, дію випадко­вості і необхідності. Події є поверхневим відображенням гли­бинних тенденцій і процесів, що відбуваються в природі і су­спільстві. Величезна роль у тому, аби допомогти людині зрозу­міти те, що відбувається в навколишньому світі, і вижити в ньому, належить освіті. Головні гасла сформованої на даний момент вітчизняної системи навчання і виховання — “знати” і “вміти”. У сучасному світі, у будь-якій країні — від Сполуче­них Штатів до Ефіопії — головною ідеєю сьогодні виступає ідея виживання. Тому система освіти повинна насамперед вчити жити в непростих умовах сучасного світу, яких багато хто, на жаль, не розуміє. Не ставлячи під сумніви досягнення вищої школи, не можна заперечувати її сучасний кризовий стан. Од­ним із його проявів є низька ефективність загальнокультурно­го компонента освіти, відсутність чіткої орієнтації на цілісне сприйняття світу. Є різниця між навчепістю й освіченістю. Під навченістю розуміються уміння, що належать до конкретної, вузькофахової діяльності. Освіченість — це насамперед загаль­на культура, розуміння суті процесів, що відбуваються, глибо­кі знання, які виходять за вузькі професіональні рамки. В ідеа­лі людина має бути і освіченою, і навченою. Але таке поєднан­ня зустрічається нечасто. Спеціалізація погано поєднується з необхідністю цілісного сприйняття світу, який згодом може і знецінити отриману спеціальність. Щоб цього не відбулося, щоб людина могла в суспільстві, яке змінюється, знайти своє місце, у неї мають бути адекватні уявлення про сучасні реалії, у яких відбилися і продовжують відбиватися фактори історич­ні.

Потреби сучасного суспільства і досягнення гуманітарних наук висувають на перший план пошук інтегральних знань. У системі освіти можливе і необхідне створення принципово но­вих фундаментальних навчальних курсів, орієнтованих на формування цілісних сучасних уявлень про наукову картину світу і здатність виходити на системний рівень його пізнання. При теперішніх темпах змін умов життя не можна орієнтува­тися тільки на традиційний і минулий досвід. Наративні до­слідження — вивчення факту, опис як домінуюча форма вив­чення області одиничних явищ — залишаються важливою сферою історії. Однак у наш час область історичного знання розширюється. Не тільки нанизуванням фактів, а й узагаль­ненням в ім’я розуміння суті. Як писав всесвітньо відомий французький вчений Ф. Бродель, пояснення історії — це таєм­на мета історії, її глибинний мотив. У сучасній науці спостері­гається прагнення перебороти спрощений історизм. Зростає потреба поглибленого розуміння історичного досвіду і його впливів на сучасність, а також інтерес до спроб осягти спрямо­ваність всесвітньої історії. Пропонована книга написана з ура­хуванням саме таких підходів. Не виключено, що серед ша­новного співтовариства істориків вона зустріне деяке упере­дження, пов’язане з психологічною інерцією, прихильністю до звичних моделей. Свою роль, можливо, відіграє складне ставлення до полідисциплінарних підходів і багатомірної ін­терпретації історії. Однак і полі дисциплінарні підходи, і бага- томірна інтерпретація історії є похідними ускладнення світу, який глобалізується і стає дедалі багатомірнішим. Це видання не треба розглядати як постмодерністську деконструкцію уста­лених підходів. Раціоналізм не відкидається, як не відки­дається впевненість у тому, що сучасний світ можна зрозумі­ти. Правда, у цій складній справі необхідно задіяти більш ши­рокі можливості.

На нинішньому етапі поряд із поглибленням і вдосконален­ням вузькоспеціалізовапих знань має місце їх інтеграція.

Все частіше висловлюється думка про необхідність синтезу методів історичного пізнання і підходів суміжних соціально-гу­манітарних дисциплін. У даному випадку здається особливо плідною взаємодія із соціологією: історія накопичує фактичний матеріал про суспільство, а соціологія, узагальнюючи його, дозволяє бачити процес його динаміки.

13 засновників соціології Е. Дюркгейм зазначав: “Ми (соціоло­ги. — Т.О.) допомагаємо виявленню причинності в історії, коли переконуємо історика вийти за межі його звичайної перспек-

14

тиви, заглянути за рамки обраної для дослідження специфічної країни або періоду і зайнятися загальними питаннями, постав­леними тими специфічними фактами, які він спостерігає. Але, як тільки історія починає порівнювати, вона стає такою, що її не можна відрізнити від соціології. І навпаки, соціологія, не тільки не може обійтися без історії, але насправді має потребу в істориках, які можуть бути соціологами”. Наш сучасник І. Валлерстайн заявив: “Я особисто згодний з Дюркгеймом. Просто я не можу собі уявити, що який-небудь соціологічний аналіз може мати силу без поміщення даних цілком у рамки їхнього історичного контексту, також я не можу собі уявити, що можна проводити історичний аналіз без використання кон­цептуального апарату, який ми назвали соціологією”^[1]. Беручи до уваги все викладене вище, можна сказати, що предметом історії сучасного світу є виявлення та осягнення провідних, визначальних тенденцій розвитку сучасного світу, яке здійс­нюється на основі історико-соціологічного аналізу фактоло­гічного матеріалу, накопиченого в результаті поступу людс­тва.

Робота над книгою велася на основі збереження об’єктивності і збалансованості в оцінках і висновках. Був обраний проблем­но-хронологічний підхід, тобто історія сучасного світу розгля­дається відповідно до розвитку у часі основних сфер існування і діяльності людства. Неупереджений погляд може виявити в цьому розвитку прояви законів діалектики. Наприклад, кож­ний новий ступінь еволюції спирається на попередній, але вод­ночас заперечує його (закон “заперечення заперечення”). Нако­пичена кількість знань дає підставу якісним проривам науко­во-технічних революцій (закон “переходу кількості в якість”). Світ, що глобалізується, є сукупністю надзвичайно різноманіт­них суспільств, співіснування яких не можна назвати безконф­ліктним (закон “єдності і боротьби протилежностей”).

Перелічені методи мають важливе методологічне значення для пізнання історичного матеріалу та для його логічної органі­зації. Щодо методичних підходів, то найважливішою є єдність пояснення і розуміння. Під час підготовки матеріалів книги відбувалося інтегрування матеріалів і спостережень з вико­ристанням величезної кількості різноманітних джерел, які на­лежать до багатьох галузей сучасних досліджень. Розуміючи цінність часу, матеріал організовувався так, аби дати головні орієнтири, не відправляючи читача у “виснажливі мандри по бібліографічних джунглях”. Для поповнення знань з кожної теми пропонується список літератури, який складається з кіль­кох публікацій, що найбільш ґрунтовно висвітлюють її.

Україна в 2005 р. приєдналася до Болонського процесу ство­рення єдиного освітнього простору Європи. Зважаючи на це, при написанні книги бралися до уваги практичні рекомендації Ради Європи. Вона, зокрема, вважає, що викладання історії повинне відповідати таким критеріям: повага історичної прав­ди; підтримка демократичних перетворень; захист прав люди­ни, терпимість, розуміння і багатоваріантність; розвиток кри­тичного мислення і можливості відрізняти відхилення, упе­редженість і стереотипи; заохочення таких відносин, як від­критість, прийняття різноманіття, співчуття і громадянська мужність.

Громадянську мужність можна розуміти широко і різнопла­ново. Навіть як відповідальне ставлення до реалій сучасного світу. Прогноз світового розвитку до 2015 р., складений за за­мовленням уряду США експертами Національної ради зі справ розвідки¹, вказує: на ті держави, які не зможуть чи не захочуть досить швидко забезпечити якісний стрибок у розвитку націо­нальної освіти і залучити новітні технології, чекає злиденність, голод, соціальні конфлікти аж до кривавих бунтів. Освіта в су­часному світі має пріоритетне значення. Від інтелектуального потенціалу населення залежить доля країни, як нині, так і ще більше у майбутньому. А інтелектуальний потенціал залежить не тільки від генетичної спадковості і умов життя, а і від педа­гогічних процесів. Чи вони будуть спиратися на лекції викла­дачів і друковані книги, чи на новітні інформаційні технології, і те, й інше — лише форма. Головне — зміст, вкладений у тра­диційну або найновітнішу форму. Інформація, яка дійсно зорієнтує і тим самим допоможе.

Говорячи про сучасний світ, від якого часу вести відлік його існування? Це світ сьогоднішнього дня? Початку XXI сторіч­чя? А може, останніх десятиліть? Насправді середина другого тисячоріччя є часом зародження сучасного світу, який ще на­зивають Світом Модерну (Modernity), формування нової со­ціальної, політичної, економічної, культурної семантики^{[2] [3] сві- топорядку. У цей час закладаються основи історичного під­несення Заходу і його майбутнього домінування на світовій арені. Точкою відліку є Великі географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст.[4] Це були не просто подорожі допитливих і хоробрих людей. В них відбилося дуже багато чого з тих про­цесів, які вже відбувалися в західноєвропейському суспільстві. Насамперед це криза феодальних відносин, а також зароджен­ня і зміцнення буржуазних. Поступово підприємці і підприєм­ництво1 стають визначальним фактором суспільного розвитку. Це був час Ренесансу[5] [6], радикального перевороту в поглядах на призначення Людини, яка стала сміливіше дивитися на світ і можливості його пізнання й перетворення. Через якийсь час — у 1517 р. — почалася Реформація — рух за реформування католицької церкви, який багато в чому вплинув на суспільну свідомість. Європа стала освоювати світ, завойовуючи його, пе­ретворюючи в колонії, де здійснювався її вестернізаторський вплив. Зміни у свідомості сприяли інтелектуальному прориву, який позначився на розвитку науки і технологій. Вони, у свою чергу, привели до промислової революції, що почалася в остан­ню третину XVIII ст. Декілька країн, які перебували на стадії аграрній, чи доіндустріальпій, почали переходити на нову стадію — стадію індустріального суспільства.}

Суть індустріалізму полягає в машинному характері вироб­ництва та організації праці, що наклало відбиток на економіч­ні, соціальні, політичні відносини та духовну сферу. Фаза ста­новлення індустріального суспільства охоплювала останню третину XVIII — початок XIX ст. Епіцентр був у Великій Бри­танії з наступним пересуванням до континентальної Європи та Північної Америки. Фаза швидкого поширення індустріально­го суспільства тривала до середини XIX ст. Після цього можна говорити про фазу стабільного розвитку індустріального су­спільства. Воно переживало фазу успішного поступу до почат­ку Першої світової війни. Після цього почалася фаза його зане­паду. З останньої чверті (якщо не раніше) XX ст. для найрозви­неніших країн світу настав перехідний період до постіндустрі- ального, або інформаційного, суспільства. На початку XXI ст. на цьому рівні розвитку перебуває незначна частина людства.

Більша — у країнах з різним ступенем розвитку індустріально­го суспільства. Ще одна частина людства перебуває на доінду- стріальному, або аграрному, рівні.

Відомий американський науковець Е. Тоффлер запропону­вав розглядати історію як послідовне накочування хвиль змін.

До Першої Хвилі змін більша частина людства жила неве­ликими групами, що часто мігрували й годувалися збиранням їстівних рослин, рибною ловлею, полюванням або випасом тва­рин. Приблизно десять тисяч років тому почалася сільськогос­подарська революція, тобто люди почали обробляти землю. З плином часу це поширилося по всій планеті — з’явилися села, оброблена земля і новий спосіб життя. Це була Перша Хвиля. Серед існуючих нині країн країни Першої Хвилі — це ті, чия економіка має здебільшого аграрний характер, для яких най­суттєвішим стосовно виживання є земля, енергія, вода для зро­шення, продукти харчування, ринки для продажу врожаю або сировини.

Хоча частина людства знаходиться у такому стані, проте сила цієї Великої Хвилі пройшла. Коли у Європі розпочалася промислова революція, світом покотилася Друга Хвиля. Вона, докорінно змінивши життя в Європі, Північній Америці та в деяких інших регіонах протягом кількох століть, продовжує котитися й далі. Навіть у відсталих аграрних країнах почина­ють будувати підприємства і залізниці. Інші країни стали до­сить сильними в індустріальному плані. Проте вони спирають­ся на дешеву робочу силу і постійно стикаються із необхідністю залучення у виробництво зростаючих обсягів сировини та енер­гоносіїв.

Водночас поки процес індустріального розвитку — Другої Хвилі — триває, почалася Третя Хвиля — постіндустріальна. Почавшись через декілька десятиліть після Другої світової війни у Сполучених Штатах Америки, вона, з невеликою різ­ницею у часі, накотилася на більшість промислово розвинених країн: Велику Британію, Францію, Швецію, Японію, Німеччи­ну, Радянський Союз. Відтоді всі високотехнологічні держави потерпають, як пише Е. Тоффлер, від зіткнення Третьої Хвилі із застарілою, покритою іржею, економікою Другої. Дослідник вважає: “Розуміння цього факту допоможе нам збагнути зміст більшості політичних та соціальних конфліктів, які ми бачимо навколо себе”.

Таким чином, найбільша частина історії сучасного світу припадає на Другу Хвилю, тобто індустріальне суспільство. Які його характерні риси? Насамперед зростають механізація, автоматизація і концентрація виробництва, розповсюдження систем машин, тісно пов’язаних у єдиний технологічний лан­цюжок. Це має місце в масштабах не лише окремого підприєм­ства, а й країни і навіть світу (вплив сучасних транснаціональ­них корпорацій). Суспільство наче перетворюється на єдину індустріальну машину, яка складається з багатьох великих, середніх і малих систем, взаємопов’язаних і працюючих у єди­ному ритмі. В економіці індустріального суспільства наявні як позитивні, так і негативні явища. Відбувається грандіозне зростання продуктивних сил і продуктивності праці, підви­щення рівня життя широких мас населення у розвинених краї­нах. Проте замість захоплення ідеєю прогресу світ стурбований проблемою виживання. Все чіткішою стає безперспективність саме такої моделі розвитку. Добробут і процвітання небагатьох розвинених країн дуже відрізняється від умов існування у від­сталих країнах. Але парадокс: якщо відсталі країни почнуть швидко розвиватися за зразками передових, все закінчиться екологічною катастрофою для всіх. Зростаюча взаємопов’яза- ність суспільства в національних і світових масштабах створи­ла умови для чіткішого виявлення закономірностей циклічної динаміки, яка дає про себе знати в економічних кризах, що з певною періодичністю вражають усе світове господарство.

У політичній, державно-правовій системах індустріального суспільства теж простежуються суперечливі тенденції. Його епоха почалася із ствердження буржуазної демократії на осно­ві декількох буржуазних революцій — Нідерландської (1566— 1609 рр.), Англійської (1640—1660 рр.), Французької (1789— 1794 рр.), зі ствердження основ громадянського суспільства. Загальною тенденцією було посилення позицій демократії. Проте індустріальне суспільство пережило й інші варіанти — антидемократичні. Крайніми виявами стали тоталітарні ре­жими. Фашистська Німеччина явила варіант капіталістичний, Радянський Союз — комуністичний. В обох випадках встанов­ленню і зміцненню тоталітарного ладу сприяли величезні тех­нологічні можливості впливу на людину, насамперед в уніфі­кації політичних поглядів та пропагандистській обробці. Фор­мувалася “масова людина”. Однак такий феномен не був при­таманний тільки тоталітарним суспільствам.

Створене індустріалізмом масове виробництво сформувало суспільство масового споживання, де людська особистість за­знала нівелюючих впливів. Відомий науковець К. Ясперс пи­сав: “Техніка радикально змінила повсякденне життя людини в навколишньому середовищі, насильницьки пересунула тру­довий процес і суспільство в іншу сферу, у сферу масового ви­робництва, перетворила усе існування у дію якогось технічно­го механізму, усю планету — в єдину фабрику. Таким чином відбувся і відбувається й до сьогодення повний відрив людини від її ґрунту. Вона стає жителем Землі без батьківщини, втра­чає спадковість традицій. Дух зводиться до здатності навчати­ся і здійснювати корисні функції”. Епоха гуманізму, яка три­вала приблизно до середини XIX ст., закінчилася. Це знайшло яскраве виявлення у виникненні і поширенні масової культу­ри — “маскульту”— індустріально виробленої стандартизова­ної “культурної продукції”, розрахованої на “масового спожи­вача”. Індустріальне суспільство на перший план висуває еко­номічну ефективність. Цьому має сприяти все. І цим усе зумовлюється.

Для підтримки складного механізму промислово розвине­ної системи необхідне адекватне духовне забезпечення у вигля­ді норм і цінностей. Серед них — індивідуалістична спрямо­ваність, важливість прав і свобод особистості, особлива повага до закону як такого, незаперечне значення приватної власно­сті, цінність активності і праці, споживацтво, повага до науки і техніки, раціоналізм, віра у прогрес, універсалізм. Останнє виявлялося як впевненість у вищості західних норм і ціннос­тей і призначенні нести їх усьому світові. Західне індустріаль­не суспільство, яке досягло значних успіхів, виявило прагнен­ня завоювати планету не тільки технологічно, але й світогляд- ницьки. Його провідними світоглядницькими орієнтирами стали прагматизм¹ і гедонізм^{[7] [8]. Разом із тим воно виявило одно­бокість розвитку західної людини, яка перетворювала усе існу­юче не тільки на об’єкт раціоналізації і пізнання, але й оволо­діння і споживання. Людина індустріального суспільства по­ставила в центр буття володіння і підкорення природи, встала на шлях перетворення усіх цінностей у кінцевому результаті на товар. За свій прагматизм і практицизм довелося платити кризою духовності, що є одним з аспектів кризи індустріально­го суспільства. Симптоматично, що навіть на зустрічі в Давосі, яка відбувалася у лютому — березні 2000 р., “елітарний” За­хід, репрезентований найвищими керівниками політики, біз­несу і фінансів, другою за значенням небезпекою і проблемою (після змінювання клімату на Землі) назвав зникнення тради­ційних етичних начал і норм (третьою небезпекою було назва­но неефективність міжнародної системи, що існує).}

Під духовністю розуміють особливу діяльність свідомості, яка спрямована на осягання сенсу життя і свого місця в ньому, на визначення критеріїв добра і зла для оцінки людей і подій. Благополучними вважаються дії, які відповідають загально­людським нормам моральності, закріпленим народною мудріс­тю у релігійних заповідях. Вони призначені для пошуку опти­мальних форм існування та розвитку людини і суспільства. Протилежні мотиви належать до духовного неблагополучия. Проблема духовності не була у центрі уваги науки. Проте за­значеною проблемою опікувалася теологія^[9]. У теологічній пси­хології виділяються три групи факторів духовного неблагопо­лучия. Перша група охоплює “гріхи” порочних цілей, які зму­шують людину обирати у житті хибний шлях (грошолюбство, блуд, черевоугодництво, “створення кумирів” та ін.). Друга група — це “гріхи” руйнуючих соціальних відносин. Одні з них призводять до деструкції суспільства (через егоїзм, заздрість, неповагу до старших), інші — до придушення свободи особи (через диктатуру масової культури або гордоту авторитарної влади). Третя група — це “гріхи” згубних емоцій, які форму­ють у свідомості людини домінантні вогнища саморуйнування (гнів, туга, зневіра, втрата сенсу життя, безвихідь та ін.). Teo- логія вважає це не просто “гріхами”, а “смертними гріхами”, тобто такими, що ведуть до смерті людини. Сучасні науковці, зокрема доктор медичних наук, професор Г. Апанасенко, ви­словлюють припущення, що фізична життєздатність населен­ня залежить не тільки від умов буття (матеріальних факторів), але й від моральної атмосфери та емоційного стану суспільства (духовних і душевних факторів). До основних індикаторів за­непадаючої духовності, доступних для порівняльної оцінки, він відносить, насамперед, вбивства і самогубства. Перші від­дзеркалюють агресивність, озлобленість, другі — безвихідь, втрату сенсу буття. Сумарну величину духовного неблагопо­лучия характеризує загальна злочинність. Не секрет, що всі ці показники кількаразово зросли на терені колишнього CPCP, зокрема в Україні. Вчені також вбачають зв’язок між рівнем духовного неблагополучия і смертністю від основних захворю­вань. Смертність у пострадянських слов’янських державах ви­явилася настільки великою, що її визначили як найбільш важ­ливу подію, яка мала місце у світовій охороні здоров’я XX ст. Термін “надсмертність слов’янських чоловіків” став пошире­ним на сторінках наукових іноземних видань. Жодне з пояс­нень цієї “надсмертності” — постарішання населення, загаль­на “алкоголізація”, еміграція тощо — не витримують ніякої критики, якщо виходити із даних статистики. Вони, зокрема, свідчать, що зростання показників смертності характерне на­самперед для осіб молодого і середнього віку. А загальна смерт­ність набагато перевищила показники розвинених країн світу. Науковці обґрунтовують значення духовного неблагополучия як фактора передчасної смерті і припускають дію закону ду­ховно-демографічної детермінації.

У китайській мові слово “криза” складається з двох ієроглі­фів: “катастрофа” і “шанс”. Одним із шляхів виходу з кризи індустріального суспільства є перехід на щабель постіндуст- ріалізму з його постматеріальними цінностями і всебічним роз­витком людини. Проте не так просто здійснити такий перехід. Це стосується і окремих людей, і цілих держав. Інформаційне суспільство базується на високих новітніх технологіях, які створюються інтелектуалами, здатними на творчу самореалі- зацію. Як показує історія останніх десятиріч, не всі на це здат­ні. Яскравий приклад тому — триваюча системна криза Японії, яка не так давно лякала Захід своїми успіхами. Україна теж

потерпає від системної кризи, але вона не йде у порівняння з японською. Хоча є спільна риса: зіткнення кількох Великих Хвиль. Попри високі показники розвитку Японії, в неї зберег­лося чимало “несучих конструкцій” традиційного, аграрного суспільства. Так само і в Україні. Хоча Україна значно посту­пається рівнем розвитку Країні Вранішнього Сонця, в обох ви­рує Друга Хвиля. А перед Третьою обидві країни розгубилися, звичайно, з різних причин, про що мова йтиме далі.

Як пише Е. Тоффлер: “Перехресні течії, утворені цими хви­лями змін, відбиваються на нашій праці, нашому сімейному житті, нашій сексуальній поведінці й особистій моралі. Вони проявляються в нашому стилі життя й у тому, як ми голосуємо на виборах. Тому що як у своєму особистому житті, так і в на­шій політичній діяльності, розуміємо ми це чи ні, більшість із нас у багатих країнах є по суті або людьми Другої Хвилі, які підтримують приречений умерти порядок, або людьми Третьої Хвилі, які будують абсолютно інше завтра, або розгубленою, опертою на суперечність мішаниною обох”. Україна не нале­жить до кола “багатих країн”. Проте в ній теж існують люди, які відчувають, хоча і не усвідомлюють цього, протиборство різних течій, викликаних зіткненням Хвиль. Особливо влуч­ною і доречною до української ситуації є така думка Е. Тоф- флера: “Незалежно від того, що проповідують сьогоднішні пар­тії і кандидати, боротьба між ними навряд чи заходить далі, аніж змагання в тому, хто витисне більше вигоди з решток за­непало! індустріальної системи. Інакше кажучи, вони б’ються, як кажуть, за крісла на палубі тонучого “Титаніка”...” Прина­гідно слід зауважити, що це писалося за часів Радянського Со­юзу, і навряд чи автор знав про Україну. Але її невеликий до­свід незалежного існування показує саме це. Досвід також по­казує, що держава погано вписується у сучасні процеси, особ­ливо у процес глобалізації. З одного боку, суспільство наче пи­шається своєю традиційністю і “застиглістю”, з іншого — укра­їнська еліта не діє адекватно новим умовам.

Глобалізація — об’єктивна реальність, її неможливо ігнору­вати. Вона дає великі переваги, але водночас створює чималі проблеми, які важко розв’язати, особливо для ненайдужчих її учасників. Ейфорійне пророкування про гармонійну планетар- 24

ну конвергенцію¹ не виправдалося. Не пішли в минуле ані між­державні конфлікти, ані зіткнення на етнічному і релігійному ґрунті. Нерівномірність розвитку країн і регіонів ніякою мірою неподолана. Існуючі “світи” культур і цивілізацій, що відстою­ють свою ідентичність^{[10] [11] і самобутність, настільки розходяться і розрізняються у сприйнятті та розумінні загальнолюдських цінностей (тих же норм моральності і справедливості), що на зміну колишнім релігійним війнам прийшли конфлікти і вій­ни національно-етнічного походження і характеру, не менш запеклі і руйнівні. Розвинені країни вступили в початкову стадію постіндустріального суспільства. Країни, що розвива­ються, з величезними витратами намагаються перебороти труднощі першої фази індустріалізму. У багатьох із них наста­нови на “наздоганяючий розвиток”, спроби форсовано перебо­роти фундаментальні розходження історично сформованих різних типів суспільства і прорватися до сучасних суспільно- політичних та економічних структур не приносять бажаних результатів.}

На рубежі тисячоліть історія показує, що у світі існує кіль­ка могутніх факторів, що впливають на сьогодення і підво­дять світове співтовариство до нового стану. Аналітики нази­вають п’ять таких факторів. Перший — нарощування геополі- тичної могутності переможців у “холодній війні”, екстраполя­ція^[12] цієї сили на глобальне оточення. Другий — бурхливе зрос­тання економіки в Північній Америці, Західній Європі і Схід­ній Азії. Третій — ослаблення держав-націй, зростання значи­мості транснаціональних корпорацій і недержавних організа­цій, корупція, криміналізація. Це усе — нерегульовані проце­си, що несуть у світ нищівний хаос. Четвертий — пошук де­якими державами після закінчення століття ідеологій нової ідентичності, більш відповідної їхньому цивілізаційному коду, історичному досвіду, особливостям менталітету^[13]. П’ятий — повстання бідної більшості, яка втрачає надію на гідне життя, проти матеріально забезпеченої меншості світового співтова­риства, прагнення створити більш справедливий міжнародний порядок. Тобто на світ впливають, образно кажучи, міць, багат­ство, хаос, ідентичність, справедливість. Та чи інша міра їхньо­го впливу визначить у XXI ст. співвідношення мирного і на­сильницького розвитку, економічний успіх, баланс між світо­вою упорядкованістю і некерованістю, закріплення або зміну нерівності рівнів життя “золотого мільярда” і решти людства. Результатом буде нова конфігурація світоустрою. Але це — тривала перспектива — нове сторіччя або навіть тисячоліття. Протягом перших 15 років XXI ст., як зазначається у згаду­ваній вище доповіді “Глобальні тенденції 2015”, найбільш важливими тенденціями світового розвитку будуть такі:

— демографічні зміни, які полягають в основному у тому, що до 2015 р. населення світу зросте ще на 1 млрд осіб, що в деяких країнах буде сприяти зростанню стабільності (там, де економіка на підйомі), а в інших — навпаки, буде розгойдува­ти ситуацію і породжувати конфлікти (внаслідок поганого ста­ну економіки й обмеженості ресурсів);

— стан природних ресурсів і природного середовища, серед яких центральне місце продовжують займати проблеми вироб­ництва продовольства і наявності питної води. Причому, якщо є обґрунтовані сподівання на те, що обсяг виробництва продо­вольства буде відповідати зростаючим потребам населення, проблема його розподілу залишається невирішеною і, як і рані­ше, гострою;

— науково-технічний розвиток, на вістрі якого будуть, як і раніше, перебувати інформаційні технології, здатні й надалі

ристика індивідів, сукупність їхніх уявлень, поглядів, відчуттів, яка дає можливість визначити своєрідне бачення цими людьми оточую­чого світу і пояснити специфіку їх реагування на нього, поведінки в ньому. Часом менталітет розглядається як етнопсихологічний фено­мен. Тоді говорять про “національний менталітет” або “національний характер” — світ ідей, моральних норм, духовного і психологічного складу нації, народу. Менталітет може бути соціокультурно диферен­ційованим. Тоді мова йде про ментальність — систему образів і уяв­лень соціальної групи, усі елементи якої тісно взаємопов’язані і функ­ція якої — бути регулятором їх поведінки і буття у світі. Для порів­няння можна взяти ментальність студентську і ментальність бюро­кратичну. змінювати цикли виробництва і розподілу в масштабах, порів­нянних з масштабами впливу індустріальної революції;

— глобальна економіка та глобалізація світового виробниц­тва і світового ринку, що мають можливість привести до не­зрівнянно вищого рівня взаємозалежності, при якій значно зростає як загроза загальної дестабілізації через якогось одно­го окремого учасника системи, так і шанси на загальну стабілі­зацію під впливом більш розвинених стабільних країн;

— управлінські структури в рамках окремих країн і в більш широких масштабах, при яких зберігається роль національ­них урядів, незважаючи на те, що їх функції у сфері керування потоками інформації, передачі технології, запобіганні поши­ренню захворювань, міграції населення скорочуються;

— майбутні конфлікти, серед яких для США особливе зна­чення мають три типи: 1) прагнення використовувати слабко­сті країни для загального зниження рівня її позицій в асимет­ричному конфлікті (тероризм); 2) продовження існування за­грози конфлікту із використанням зброї масового знищення (Росія, Китай, держави-“ізгої”); 3) регіональні конфлікти;

— роль США, що залишаться державою, незрівнянною з жодною іншою у сферах економіки, технології, військових можливостей і дипломатичного впливу.

Нині найважливіша системоутворююча характеристика сві­тового устрою полягає в тому, що Захід, очолюваний Сполуче­ними Штатами, маючи 15 % населення Землі, контролює по­над 70 % світових ресурсів, виробництва, торгівлі, споживан­ня. Незважаючи на всю риторику про рівні можливості, вільну конкуренцію, подолання диспропорцій у розвитку, він хоче зберегти і закріпити існуючий стан справ. Процес глобалізації дає йому в руки могутні важелі контролю, стримування, а за необхідності — і ліквідації потенційних конкурентів. Залежно від обставин, методи впливу можуть варіюватися в дуже широ­кому діапазоні: від надання позик до збройного втручання. Су­часний етап глобалізації може бути охарактеризований як “асиметрична взаємозалежність”. Головним суб’єктом, “розпо­рядником” процесу глобалізації виступає постіндустріальний Захід. Інші частини світу, хоча процеси, що відбуваються в них, і впливають на західні суспільства (найбільш яскравий приклад — посилення терористичної загрози), усе-таки швид­ше є об’єктами, точніше, жертвами, цього процесу. На порядок денний висунулася проблема подолання “елітарного” характе­ру глобалізації, перетворення його в більш демократичний про­цес, що відкриває ширший доступ до нових можливостей усім країнам. А це в кінцевому підсумку сприяє створенню стійкого світового порядку.

Постіндустріальний світ перебуває лише на початковому етапі становлення. Суспільства з головними ознаками пост- індустріалізму тією чи іншою мірою затвердилися лише в де­кількох державах, хоча його вплив на світовий розвиток наба­гато ширший географічно і має глобальний масштаб. Це дає змогу в розрізнених і суперечливих явищах світового буття виділити загальні тенденції. Історія показала, що завжди успішніше розвивалися ті співтовариства, у яких самооргані­зація^[14] забезпечувала більш ефективне використання і розподіл того, що давала їм природа. Самоорганізація знаходила зов­нішні форми втілення: від державності і законодавства до на­ціональної ідеї. Можна навести приклади Сполучених Штатів Америки або Китайської Народної Республіки, коли націо­нальна ідея сприяла динамічному розвитку. В Україні в сере­дині першого десятиріччя XXI ст. пошук національної ідеї, що визначила б майбутнє, не закінчився. А тим часом цей вибір обмежений усього двома варіантами. Перший припускає, що за прикладом розвинених країн Україна самостійно реалізує стратегію свого постіндустріального розвитку на основі демо­кратизації економіки і формування відповідної інноваційної мотивації її громадян. Другий варіант пророкує перетворення країни в індустріальний придаток і траспортно-буферну зону для Європейського Союзу і Росії, з фактичною консервацією вже сформованих економічних відносин на основі монопольної концентрації капіталу у вигляді його матеріальних і фінансо­вих активів.

В України поки ще є підстави для входження в постіндуст­ріальний світ, але часу на це залишається усе менше і менше. Катастрофічно слабшає той науковий і науково-технічний по­тенціал, що був створений у часи CPCP. Саме він міг би забез­печити країні “рух на випередження” — варіант сучасного на­уково-технічного розвитку, який одержав нині поширення у розвинених країнах. Його мета — створення принципово но­вих високих технологій, яких не має ніхто. Для цього форму­ються великі колективи, що об’єднують фахівців різних галу­зей знань і часто розташовані в одному просторовому мета­но лісі. Прикладом може бути відома Силіконова долина у Спо­лучених Штатах або Центр високих технологій в індійському місті Пуні. Така модель дає певні перспективи для тих країн, чиї позиції у науково-технічному плані не можна назвати над­то сильними. Раніше вважалося, що спочатку треба наздогна­ти передові країни приблизно тим же шляхом, яким ті про­йшли, а лише потім планувати свої особливі шляхи прориву вперед. Зараз такий підхід не вітається, бо, прагнучи наздогна­ти лідерів у звичайний спосіб, можна відстати від них ще біль­ше, бо вони рухаються вперед прискореними темпами. Такі темпи зумовлені принципово новими технологіями. Звичайно, це не відкидає можливості скористатися досвідом тих, хто йде попереду. Проте чи схочуть вони поділитися своїми здобутка­ми? До того ж, ґрунтуючись на запозиченнях, можна рухатися шляхом прискореної індустріалізації, але не можна увійти у постіндустріальне суспільство, у якому найважливішими є ін­телект і творчість. Конче необхідні розробка і реалізація дов­гострокової стратегії постіндустріального розвитку, що перед­бачає створення відповідної інфраструктури і формування ін­новаційної мотивації у більшої частини українського суспіль­ства. Глобалізація — це можливості, які виборюються у конку­рентній боротьбі. А в такій боротьбі успіх найчастіше на боці сильних гравців.

Як показує історія сучасного світу, основна проблема при­скорення прогресу окремих країн в освоєнні цінностей постін­дустріального розвитку полягає не у ретельному і тотальному копіюванні Заходу, а у пошуках ефективного поєднання просто­рово-національної ідентичності з цінностями постіндустріаліз- му, тобто у забезпеченні власної, самобутньої відповіді на єдині “виклики історії”. Це відповідає двом тенденціям, які нині діють у розвитку світу. Перша — процеси глобалізації під впливом науково-технічного прогресу. Друга — прагнення до культурної і національної своєрідності, бажання зберегти істо­ричну спадщину, національну і регіональну ідентичність. Ви­знаючи як провідну тенденцію інтеграційний процес, тобто об’єктивний процес зближення, доповнення, взаємозбагачення різних соціальних спільнот, в той же час не можна заперечува­ти, що людство як і раніше складається з різних народів, само­бутніх цивілізацій, кожна з яких створює свою модель світу, що виявляється в особливостях історичного поступу того чи ін­шого суспільства. Взаємодія цих тенденцій є втіленням закону діалектики “єдності та боротьби протилежностей”. Однак на­справді — це не тільки умоглядна побудова. Це — основа чима­лої кількості гострих проблем сучасного світу, частину з яких можна визначити як загрозу міжнародній безпеці.

Професор Мічиганського університету (США) Р. Аксельрод визначив шість категорій загроз міжнародній безпеці на по­чатку XXI ст. На перше місце він поставив технологічні загро­зи. Окрім тих, які пов’язані із ядерною, хімічною і бактеріоло­гічною зброєю, з’являються нові, зумовлені удосконаленням комп’ютерних технологій і підвищенням ролі інформації в житті суспільства. Відомо, що окремий хакер може дезорганізу­вати роботу міжнародної фінансової системи¹. А якщо уявити, що до подібних методів почнуть вдаватися не окремі індивіди, а держави?^{[15] [16] Треба зважати на таку обставину сучасного світу: розвинені країни мають надзвичайні переваги саме завдяки ін­формаційним технологіям. Але разом із тим вони є найбільш вразливими до будь-яких збоїв у функціонуванні комп’ютер­них систем.}

Другою групою проблем стосовно міжнародної безпеки Р. Аксельрод вважає проблеми ідентичності. Сьогодні особли­ва стурбованість світового співтовариства пов’язана із войов­ничим ісламізмом¹. Проте окрім нього існують й інші вогнища конфліктів, зокрема міжетнічного протистояння у Кашмірі, де не слабший від ісламізму войовничий індуїзм, такого роду кон­флікти здатні поставити під удар усю міжнародну систему, особливо якщо до них будуть втягнені ядерні держави. Конкуру­ючі у цьому районі Індія і Пакистан мають атомну зброю. По­тенціал мільярдної Індії у 8 разів перевищує потенціал Паки­стану. Та за Пакистаном стоїть понад мільярдний ісламський світ. Науковець солідаризується з позицією С. Хантінгтона стосовно можливостей зіткнення цивілізацій^{[17] [18] [19], в основі яких — та сама проблема ідентичності.}

Третя значна небезпека пов’язана із природними ресурса­ми. Як свідчить історія, нерідко до війн призводила нестача продовольства, води тощо. Сьогодні найважливішою причи­ною потенційних і не тільки потенційних конфліктів є нафта. Її можна назвати “кров’ю сучасної цивілізації”^[20]. Зараз проми­слові країни використовують дешевий бензин, і цим багато в чому пояснюється успішне функціонування їхніх економік. Поклади нафти величезні, але вони швидко вичерпуються¹. Замінника нафти немає^{[21] [22] [23]. Перехід до інших видів енергії лише частково розв’язує енергетичну проблему. Справа у тому, що усі автомобілі світу споживають енергії у кілька разів більше, ніж виробляють усі світові електростанції. А нафта потрібна не тільки для цього. Найбільші запаси нафти зосереджені в районі Перської затоки. Війни у тому регіоні велися і ведуться через це. Захід на чолі із США намагається встановити свій контроль над ними. Водночас деякі аналітики вважають, що вичерпан­ня розвиненими країнами власної нафти дасть змогу арабам- монополістам розв’язати проти них “нафтовий джихад”, дик­туючи свою волю.}

Четверта група небезпек пов’язана із зміною співвідношен­ня сил, що склалося раніше. Насамперед це визначилося після поразки світової соціалістичної системи і Радянського Союзу у “холодній” війні. На незаперечне лідерство претендують США. Разом із тим внаслідок прискореного розвитку колишні аутсай­дери починають в економічному, політичному, військовому аспектах відігравати все більшу роль на міжнародній арені. Це може стати підґрунтям міжнародних конфліктів. Показним є протистояння США — Ірак, Ізраїль — Іран та інші. Протягом останніх двадцяти років прискореними темпами розвивається Китай, що, на думку міжнародних експертів, незабаром випе-

редить своїми обсягами виробництва не тільки Японію і про­відні європейські країни, але і США.

П’ята група — економічні проблеми. Найбільш часто зверта­ють увагу на зростання розриву між найбільш заможними і злиденними країнами. Незаперечною є небезпека для світової стабільності через посилення напруги в останніх, що знаходить зараз свій вихід у масовій міграції і тероризмі і може вилитися в інші форми “повстання жебраків”. Проте існують й інші не­безпеки, породжені зростаючою взаємозалежністю країн світу. Зокрема, фінансова нестабільність. Прикладами можуть бути і фінансова криза країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону 1997—1998 рр., і суперництво долара та євро, і непроста ситу­ація, пов’язана із фінансовою системою найвпливовішої дер­жави світу та ін. Міжнародні інститути намагаються зменшу­вати ризики, проте у певний момент фінансова нестабільність може набрати таких масштабів, що зупинити її розповзання буде нереально.

Шоста група небезпек пов’язана із демографічними зрушен­нями. Останніми роками перед деякими країнами, насамперед західноєвропейськими, а також Японією і США, постала проб­лема постарішання населення, хоча це глобальний процес, що не має аналогів в історії людства. У 1950 р. середня тривалість життя у світі становила 46 років, а у 2050 р. вона досягне 76^{[24] [25]. У глобальному масштабі чисельність людей похилого віку (понад 60 років) зростає щорічно на 2 %. Особливо значне збільшення спостерігається у розвинених країнах. У 2000 р. їх частка ста­новила 20 % населення, у 2050 р., за прогнозами ООН, вона становитиме 35 %. Цей процес має серйозний вплив на всі сто­рони життя суспільства: економічну, соціальну, політичну, культурну та ін. Все це створює непрості проблеми. З іншого боку, в багатьох країнах, що розвиваються, рівень народжува­ності залишається високим. Там високою є частка дітей і моло­ді (загальна чисельність дітей у віці до 15 років становить у світі 1,8 млрд). Відповідно — й проблеми інші, насамперед ос-}

33

віта і зайнятість молоді. Все більш гострою стає проблема над- лишковості чоловічого населення¹.

Однією з сучасних небезпек є пандемія СНІДу. За деякими прогнозами, протягом найближчих 20 років від неї помруть 68 млн осіб. Під час Другої світової війни загинуло GO млн. Деякі екологи, як би жорстоко це не виглядало, вважають, що це є на­маганням самої Землі послабити надмірне навантаження на неї, так само, як і масштабні катаклізми — землетруси, цунамі, тай­фуни, які почастішали останнім часом. Для пояснення цієї сум­ної обставини, і не лише її, треба звернутися до синергетики.

Синергетика є порівняно новим напрямком міждисцип­лінарних наукових досліджень. Сам термін був вперше запро­ваджений німецьким фізиком Г. Хакеном на початку 70-х рр. минулого століття. Синергетика основне своє завдання вбачає у виявленні та пізнанні загальних закономірностей, що управ­ляють процесами самоорганізації у системах будь-якої приро­ди, а також у вивченні процесів виникнення хаосу та дезоргані­зації. Самоорганізація виражає те загальне, що притаманне процесам, які відбуваються у фізичних, хімічних, біологічних, соціальних та інших системах. Можна коротко визначити ме­ханізми реалізації принципів самоорганізації.

По-перше, самоорганізація може виникнути лише у від­критій системі, яка обмінюється з навколишнім середовищем речовиною, енергією та інформацією. Саме завдяки цьому сис­тема підтримує свою впорядкованість і організацію на проти­вагу зростанню ентропії^{[26] [27], яке призводить до виникнення у сис­темі хаосу та дезорганізації, як у закритих системах.}

По-друге, пропорційно до збільшення надходження речови­ни, енергії та інформації із зовнішнього середовища, зростає нерівноважність системи, яка веде до виникнення нестійкості її попередньої структури. Це свідчить про порушення поперед­ньої взаємодії елементів між собою.

По-третє, флуктуації¹, що виникають у нерівноважному се­редовищі, посилюються, сприяючи подальшому розхитуван­ню попередньої стійкості.

По-четверте, дуже важливе значення має точка біфуркації^{[28] [29]} — точка утворення можливих шляхів еволюції системи у нестійкому стані, точка, в якій нерівновага і непередбачу- ваність майбутнього системи досягає максимуму і потім до­лається. У точці біфуркації, тобто непередбаченого, до швид­кого розвитку процесу може призвести навіть малий вплив. У цій точці відбувається когерентний^[30] рух елементів системи, які рухалися розрізнено. Це сприяє виникненню кооператив­них процесів, що надають взаємодії між елементами та їх ко­лективній поведінці нового спрямування.

Виникнення кооперативних процесів — основа появи нової динамічної структури, що якісно змінює її характер. При тако­му підході самоорганізацію можна визначити як процес офор­млення нелінійних взаємодій великої кількості підсистем у когерентну поведінку, якщо для цього є необхідні внутрішні та зовнішні умови.

Останнім часом все більше науковців вважає, що синергети­ка має стати новою основою діяльності людей у виборі опти­мальних рішень у розв’язанні суперечностей, які виникають між загальнолюдськими і груповими інтересами, між інтере­сами представників різних типів культури, а також між ними й індивідуальними інтересами людини. А ще має значення те, що у відносинах людей з природою відбулися далеко не кращі зміни. В результаті цих змін синергетичні закономірності вийшли на перший план. Люди, перетворюючи навколишній світ, змінюють у ньому порядок. Земля, як і будь-яка неза- мкнена система, має власний критичний рівень організації, значення якого залежить від її міри відкритості космосу. Згід­но із закономірностями синергетики, якщо “Земля” організо­вана нижче критичного рівня, то в ній мають переважати про­цеси самоорганізації, якщо вище — процеси дезорганізації. У першому випадку людство, перетворюючи навколишній світ, в цілому радше збільшує у ньому порядок, ніж безлад. Це може продовжуватися доти, доки у своєму творенні людство не пере­вищить критичний рівень організації планети. Якщо процеси дезорганізації виявляться переважаючими, ймовірність руй­нівних подій підвищиться. Той надлишок, який людство побу­дувало, вийшовши за критичний рівень, буде знищено або скомпенсовано руйнуваннями у довкіллі. За інерцією зруй­нується дещо більше, ніж треба, аби опуститися до критичного рівня. Нижче критичного рівня будуть переважати процеси са­моорганізації. І людство знову буде зводити будинки, перего­роджувати греблями ріки і т. ін. Через певний час воно знову перевищить критичний рівень. І знову виникнуть процеси, що руйнуватимуть збудоване. Якщо визначити процеси руйнацій, то до них насамперед слід віднести стихійні лиха, розпад еко­систем, людські конфлікти (найбільш руйнівними є війни), не­щасні випадки. Поки людство у мирний час займається благо­устроєм природи на власний розсуд, воно невідворотно набли­жається до критичного рівня, коли трапляється грандіозна руйнуюча подія. Про початок такого процесу свідчать неорди­нарні природнокліматичні явища^[31], помітне збільшення ймовір­ності нещасних випадків, техногенних катастроф, епідемій, соціальних конфліктів, локальних війн, а також інших подій, які формують дезорганізуючу тенденцію на планеті.

Усвідомлення означеної тенденції дає можливість її уник­нення або пом’якшення. Науковці вказують на те, що порівня­но постійний ступінь відкритості Землі задає певний критич­ний рівень впорядкованості на планеті. Людство ж, творячи у мирний час, неухильно прагне перевищити цей рівень. І коли це відбувається, то, не дивлячись на будь-які мирні ініціативи і екологічні програми, на Землі обов’язково мають взяти гору процеси дезорганізації, тобто має збільшуватися ймовірність будь-яких подій, що ведуть до руйнувань. Водночас збільшен­ня відкритості планети підвищило б і значення її критичного рівня. Це привело б до переважання процесів самоорганізації. І тільки тоді екологічні програми зможуть ефективно відтво­рювати довкілля, а людство прийде до стану стійкого мирного існування. Процеси самоорганізації будуть переважаючими, а вірогідність руйнівних подій знизиться лише за умов більшого “розмикання” планети. Це можливо за умов масштабного освоєн­ня космосу. Особливе значення у ньому має співробітництво різних країн. Україна належить до кола космічних держав. Зо­крема, у 2005 р. вона посіла третє місце у світі після Росії та СІЛА за кількістю космічних стартів.

Україна зараз знаходиться біля точки біфуркації. Як і будь-яка система, вона підпорядковується дії законів самоор­ганізації і дезорганізації, що є універсальними. Наприклад, згідно із законом зростання ентропії, замикання будь-якої сис­теми призведе до її дезорганізації. Замикання суспільної сис­теми породжує процеси соціальної напруженості. Якщо мова йде про суспільство, то, знаючи про цей закон, розумні люди можуть не допустити замикання. Але якщо цей закон їм не ві­домий, або вони не вважають його важливим, тоді суспільство як система неминуче розпадеться. Однією з причин краху CPCP було ігнорування законів синергетики. Систему намага­лися “закрити” від змін, що відбувалися в оточуючому світі, боролися з усім, що “відхилялося від лінії партії”, прагнули одностайності і простоти^[32]. Провідна ж тенденція сучасного сві­ту — розвиток складних відкритих систем. Згідно з цією тен­денцією відбувається становлення систем все більш високого рівня складності й організації з більш простих. Сучасній Украї­ні потрібно вписатися у цю тенденцію, але не ігноруючи свої національні особливості. Велике значення мають духовні ас­пекти, насамперед менталітет нашого народу.

Опинившись між Заходом і Сходом, Україна відчула як по­зитивні, так і негативні наслідки такого розташування. Мож­ливо, других виявилося більше, а першим ще можна дати прос­тір для реалізації. Зокрема це стосується українського мен­талітету. Він поєднує в собі ментальні елементи Заходу і Сходу. У західному менталітеті цінуються свобода і принцип постій­ного оновлення життя. Східний же дбайливо, любовно ставить­ся до природи, цінує скромність потреб, готовність до самооб­меження та ін. За умов сучасної кризи духовності, особливо у розвинених країнах Заходу, все частіше висувають питання про можливість зближення двох великих світів — сцієнтично технократичного^[33] — індивідуалістичного Заходу і духовно-гу­маністичного колективістського Сходу. Не виключена мож­ливість того, що саме Україна зможе втілити і підтримати ідею нового синтезу цінностей як пошуку і кристалізації досвіду ду­ховного єднання у світі, що глобалізується.

Глобалізація як така теж розглядається як шлях самооргані­зації людства. Але вона не позбавлена хаотизації і ризиків. Ба­жання з боку Сполучених Штатів Америки одноосібно керува­ти світом, встановити “порядок”, єдиний для всіх, несе зрос­тання безладу, що є реакцією опору на такий тиск. Оскільки глобалізація у нинішньому її вигляді несе із собою підкорення більшості меншості, вона веде до неминучих конфліктів. Тому ризики і хаотизація є структурними складовими сучасного сві­ту. В ньому відбувається зіткнення інтересів незліченної кіль­кості дійових осіб, які мають відмінні цілі, настанови і ресур­си. Це середовище, де доведеться жити.

Треба навчитися існувати в умовах безладу і справлятися з ним. Основою сучасної методології є взаємозв’язок усієї систе­ми знань про світ. Більшість синергетиків розвивають цю ме­тодологію як сучасну основу комплексних міждисциплінар­них досліджень. Саме такий підхід допомагає подолати голо­вний недолік сучасної освіти — розрив між різними науками.

Література

Андреева Т. Сигналы к переменам (ранние предупреждения о близящейся смене миропорядка) // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2006. — № 2.

Бранский В.П., Пожарский С.Д. Глобализация и синергети­ческая философия истории // Общественные науки и совре­менность. — 2006. — № 1.

Венгеров А.Б. Синергетика и политика // Общественные нау­ки и современность. — 1993. — № 4.

Глобальні трансформації і стратегії розвитку / О.Г. Білорус (ред.). — K., 1998.

JIymau В.С. Про синергетичну парадигму “руху на випере­дження” та входження України в цей рух // Практична філо­софія. — 2005. — № 2.

Мартен Д. Метаморфози світу: Пер. з франц. — K., 2005.

Мегатренды мирового развития / Отв. ред. М.В. Ильин, В.Л. Иноземцев. — M., 2001.

НеклессаА. Глобальная трансформация: сущность, генезис, прогноз // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — №1.

Павленко Ю.В. Україна в системі глобального цивілізацій- ного простору // Економіка і прогнозування. — 2003. — № 3.

Панарин АС. Стратегическая нестабильность в XXI веке. — M., 2003.

Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и пе­репутья современной цивилизации. —К., 1998.

Переосмысливая современность: Материалы международ­ной конференции // Полис. — 2003. — № 2, 3.

Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект / I. Kypac (ред.). — K., 2004.

Тоффлер Е, Третя хвиля: Пер. з англ. — K., 2000.

Тураев ВЛ. Глобальные вызовы человечеству. — M., 2002.

Хакен Г. Синергетика. — M., 1983.

Шаповалов В.И., Казаков Н.В, Закены синергетики и гло­бальные тенденции // Общественные науки и современность. — 2002. —№3.