Розділ 1 ОСНОВНІ НАПРЯМИ ІСТОРИЧНИХ ЗМІНУ ДУХОВНИХ СФЕРАХ: РЕЛІГІЯ

Типологія релігій. Релігійна картина світу — основа цивілі- заційних відмінностей Заходу і Сходу. Цикли в історії релігії. Причини релігійного ренесансу наприкінці XX — на початку XXI cm.

Може виникнути питання: чому розгляд історії сучасного світу починається не з економіки і політики, а з духовних сфер? Зустрічні питання, які самі наведуть на відповідь: Чи є різни­ця між економікою і політикою країн Заходу і Сходу? Чи є різ­ниця між економікою і політикою США і будь-якої з латино­американських країн? Чим це зумовлено? В основі зовнішніх проявів у будь-якій сфері діяльності людей лежить внутрішній духовний стрижень, який і визначає відмінності. У загальній динаміці соціоісторичних процесів найважливішу роль віді­грають чотири основні духовні сфери: релігія, наука у найшир- шому розумінні слова, що частково охоплює і технологію; осві­та; мистецтво. В них містяться найважливіші людські ресурси розвитку на всіх рівнях — від внутрішньо особистого до регіо­нального і глобального. Світогляд, у свою чергу, багато в чому залежить від домінуючої ментальності. Типологія домінуючої ментальності задає соціальні форми суспільства. Серед фак­торів, що визначають ту чи іншу ментальність, провідну роль грала і продовжує грати релігія. Релігія — це сфера духовного життя індивіда і суспільства, в основі якої лежить специфічне відображення дійсності, що ґрунтується на вірі в існування Бога (богів), надприродного.

Неможливо зрозуміти історію людства поза історією релігій. Так чи інакше вже в наш час переважна більшість жителів Землі виявляються пов’язаними з релігією.

— політеїстичні, тобто такі, котрі вклоняються багатьом бо­гам (наприклад, індуїзм, синтоїзм та інші), і монотеїстичні, що вшановують єдиного Бога (іудаїзм, християнство, іслам та ін.);

— релігії національні (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, даосизм та ін.) і світові (християнство, іслам, буддизм);

— релігії з Богом (християнство, іслам, іудаїзм та ін.) і без Бога (конфуціанство, даосизм та ін.);

— традиційні (християнство, іслам, буддизм, іудаїзм, дао­сизм, конфуціанство й ін.) і нетрадиційні “нові” релігії (“Рух Муна”, “Сайєнтологія”, “Церква Бога”, “Нова ера”, “Аум Син- рікьо” та багато інших, — на цей час нараховується кілька ти­сяч нетрадиційних релігій).

Глибокий аналіз історії людства свідчить про надзвичайно важливий вплив релігій на специфіку тієї чи іншої цивіліза­ції. Усі культурно-історичні спільноти (цивілізації), що існу­вали й існують, умовно можна поділити на цивілізації захід­ної і незахідної (східної) гілок. Буквально всі цивілізаційні розходження випливають з різного розуміння співвідношен­ня між Богом, Світом і Людиною, що виявляється у відмінно­стях між релігійними “картинами світу”.

У східних релігіях Бог, Світ і Людина — це по суті одне і те саме. Світ є божественним, упорядкованим через божественний Світовий Закон, який не залежить ані від людей, ані від божеств. Але цей закон визначає походження, зміст і порядок речей у світі, місце кожної людини, долю всього світу і долю

Основні напрями історичних змін у духовних сферах: релігія кожного індивіда. Кожна людина — це лише структурна час­тинка такого світу. Вона наче “вмонтована” у незмінну систему, і її призначення — бути саме його часточкою. Тому все її життя зводиться до виконання “функції” — обов’язку, який випли­ває з її місця у визначеній світобудові: обов’язку щодо Світово­го Закону, інших елементів світу, інших людей.

У західних релігіях Бог, Світ і Людина — це різні інстанції. Світ створений Богом-творцем, залежить від нього, може бути Богом знищений. Але сам світ не має внутрішнього божествен­ного змісту. Тобто світ не є божественним. Людину створено Богом з праху земного: її фізична природа така сама, як і у реш­ти світу. Але вона створена за образом і подобою Божою і має від Бога безсмертну душу. Виходить, що людина хоч і не рівна Богові, бо є тільки його творінням, але має дещо близьке до нього. Це значить, що людина стоїть над світом, але під Богом і через це не включається в якусь божественну структуру. Бог призначив її панувати над світом, але людина у сподіванні на своє вічне спасіння залежить від Бога і покладається на нього. У християнстві задля спасіння людині не встановлюється бага­то норм та правил поведінки, бо людина для цього має САМА уподобатися Сину Господа у своїх думках та діях. З цього випли­ває та обставина, що тільки в західних, християнських цивілі­заціях людина у своєму суспільному житті (економічному, політичному, соціальному) постає відносно самостійною, віль­ною, тобто ОСОБИСТІСТЮ. Наслідки — докорінна відмінність у ієрархії цінностей Заходу і Сходу. На Заході — визнання пріоритету інтересів і потреб індивіда, на Сході — спільноти. З цього випливає можливість або неможливість визнання і прий­няття найвищої цінності свободи, демократії, приватної влас­ності тощо.

Вплив релігій на історичний розвиток зумовлюється також відмінностями у способах ставлення до світу, які формують на­станови, що визначають напрямок життєдіяльності, вектор со­ціальної дії.

В історії релігії можна умовно виокремити три надтрива- лих цикли і початок переходу до четвертого (з КІНЦЯ XX CT.). Якщо виходити з європоцентричних засад, то перший цикл охоплює період раннього середньовіччя. Головним у цей період було становлення світових релігій, прагнення церкви охопити, підкорити собі духовний світ і всі сторони діяльності людини. У Європі це був період стрімкого поширення і утвердження християнства. На Сході, починаючи з VII ст., швидко поширю­вався іслам. На цей період припадає поширення буддизму (хоча він виник в Індії у VI—V ст. до п. е., спочатку в нього не було багато послідовників). У середньовічному суспільстві встановлюється панування релігії і релігійної моралі. Це було зумовлено потребою у наведенні більшої впорядкованості у людських відносинах. Релігійна мораль увібрала низку загаль­нолюдських норм, які були вироблені протягом попередніх часів (заборона вбивства, кровозмішення, замахів на власність тощо). З одного боку, в межах панування тієї чи іншої релігії створювався вельми дієвий механізм підтримки єдиного мо­рального простору, незалежно від етнічних відмінностей та дер­жавних кордонів. З іншого боку, релігійна мораль заперечу­вала людські радощі, проповідувала аскетизм, рабську покірли­вість. Часто мали місце подвійна мораль для священнослужите­лів, гоніння на адептів інших вірувань, розв’язування релігій­них війн тощо. Як ідеологічна основа світові релігії відіграли важливу роль у становленні державності і формуванні сильних держав — Візантійської імперії, імперії Карла Великого, Свя­щенної Римської імперії, Київської Русі, Арабського халіфату.

Другий цикл був зумовлений насамперед несумісністю все­владдя релігійних догматів та гуманістичних начал епохи Відродження. Його відлік ведеться з Реформації, чий початок пов’язаний з виступом у 1517 р. доктора богослов’я Мартіна Лютера. Головними наслідками цього руху були злам диктату­ри католицької церкви, виникнення нових християнських віросповідань, церков, незалежних від Риму. Посилилися чин­ники, що сприяли зміцненню світської влади і розвиткові на­ціональних держав, виробленню нових підходів до проблем по­літики і права, які з часом зумовили розвиток буржуазно-де­мократичних свобод. Нові напрямки релігії і церкви були при­стосовані до умов буржуазного суспільства і мали значний вплив на його економічне життя. Католицька церква відповіла Контрреформацією (середина XVI—XVII ст.) з її релігійними війнами, інквізицією, орденом єзуїтів, жорсткою цензурою, боротьбою з єретиками. Боротьба релігійних течій мала місце і у православній церкві, в ісламі, буддизмі.

Третій цикл обіймає період з XVIII до останньої третини XX ст. Головною тенденцією є поступова втрата світовими релігіями панування у сфері духовного життя, в політиці та економіці. Від часів Просвітництва місце релігії як стрижня духовного життя суспільства (насамперед на Заході, пізніше у деяких країнах Сходу) поступово займає ідея наукового про­гресу, побудови суспільства на раціональних засадах згідно з потребами розуму, тією чи іншою доктриною. Кілька буржуаз­них та небуржуазних ідеологій (деякі з останніх, наприклад марксизм-ленінізм або маоїзм оголошувалися “єдино вірною наукою”) справляють значний вплив на політичне, економіч­не, соціальне, духовне життя окремих держав та їх об’єднань. У цей час посилюється тенденція секуляризації^[34], що почалася в Європі ще у часи Відродження і продовжилася в більш пізні часи. Секуляризація — це широкомасштабний процес послаб­лення, витіснення, обмеження впливу релігійних інститутів, заміни релігійної системи цінностей світською.

Четвертий цикл, розпочавшись в останній третині мину­лого століття, продовжується і нині. Його характерною рисою є динамічне збільшення релігійних організацій і чисельності віруючих. Це явище одержало назву релігійний ренесанс, або релігійний ревайвалізм¹. Всупереч твердженням про те, що “під впливом науково-технічного прогресу відбувається криза релігійної свідомості” і що “відмирання релігії неминуче”, релігія залишається пануючим світоглядом для більшості на­селення Землі. Найрелігійнішими країнами вважаються Ін­дія, Польща і США. Останніми роками зростання релігійності спостерігається на території колишнього CPCP, зокрема в Україні.

Парадоксальним виглядає зростаючий інтерес до релігії на тлі вражаючих досягнень НТП. Однак релігійний ренесанс значною мірою пов’язаний із кризою принципу раціоналізму, що втілився саме у розвиткові науки і техніки. Створене на їх­ній основі індустріальне суспільство поставило під загрозу існу­вання самого людства (зброя масового знищення, екологічні проблеми, вичерпання ресурсів, катастрофічна нерівність на­родів і т. ін.). Надії на те, що наука “вирішить” усі проблеми, що ускладнюють життя, не виправдалися. Позиції культу ро­зуму, науки, техніки різко похитнулися. Людина усвідомила небезпеку науково-технічного прогресу, позбавленого духовно­го виміру, що зумовило зростання і поширення ірраціоналіз­му, інтересу до інтуїтивних форм пізнання, що, у свою чергу, сприяло зміцненню позицій релігійної свідомості.

Особливо варто сказати про постмодерністську культуру, сформовану Заходом^{[35] [36]. Головне в постмодернізмі — заперечен­ня влади й обмежень, у тому числі норм, правил, традицій, ав­торитетів, у кінцевому підсумку якої-небудь визначеності, що “сковує волю”. Визнане заперечується, єднання руйнується, прийняті раніше орієнтири відкидаються. В результаті свобода перетворюється в хаос і невизначеність. Переважаючим психо­логічним станом стає почуття невпевненості і тривожності. Добре відоме народне прислів’я “Коли тривога — до Бога”. “Іс­торичні періоди невизначеності, — за словами JI. Typoy, — зав­жди характеризуються піднесенням релігійного фанатизму. Люди не миряться з невизначеністю, і багато хто шукає поря­тунку у вірі, коли несталість фізичного буття стає нестерпною. Люди рятуються від економічної невизначеності довколиш­нього реального світу у світі релігії, що гарантує їм порятунок, якщо вони дотримуватимуться продиктованих правил”. Має місце надзвичайне ускладнення сучасного життя, небачене прискорення усіх процесів, зростання у геометричній прогресії обсягу інформації. Все це ставить у надзвичайне становище людину як біологічну істоту. Людина виявилася неготовою до швидкої адаптації: впродовж XX ст. у світі відбулося більше змін, ніж за всю попередню історію. Непосильні темпи соціо- динаміки, що перевищують адаптивні можливості людини, змушують шукати опори у чомусь стабільному, що допоможе їй зрозуміти світ і своє місце у світі. Релігії пропонують не тіль­ки пояснення, духовний стрижень, але й захист, насамперед психологічний. Справа у тому, що в структуру людської психі­ки закладено категорію надії, без якої людям дуже важко, майже неможливо пройти свій життєвий шлях. Релігія дає цю надію. У фрагментованому суспільстві людині необхідно знай­ти спільність, членом якої вона себе буде усвідомлювати. При­четність дає відчуття захищеності. Можливо, невротизуюче життєве середовище підсилює інфантилістські1 й патерналіст- ські[37] [38] настрої людини, її бажання знайти “родину” і “Батька”, які зрозуміють, пожаліють, вибачать і піклуватимуться.}

Таким чином, релігійний ревайвалізм як загальносвітова тенденція обумовлений насамперед прагненням і стійкою по­требою людини знайти духовну опору і впевненість в умовах сучасної кризи, численних загроз, потрясінь, розчарувань. Для громадян колишнього CPCP крім вищеназваних обставин додаються також розпад соціалістичної системи, що вважалася найбільш прогресивною і непорушною; крах ідеології кому­нізму (не можна стверджувати, що в неї щиро вірили, однак чимало психологічних настанов вона все-таки сформувала з погляду “впевненості в завтрашньому дні”); прагнення вціліти у жахливо мінливому соціумі; реакція на примусовий атеїзм і бездуховність. Має місце також прагнення відновити розірва­ний зв’язок із традиціями національної культури, а також заді- яти всі можливості відродження країни, зміцнити її держав­ність. Деякі політичні лідери у відродженні віри бачать запо­руку вирішення багатьох державних проблем.

Віра дійсно деякою мірою виконує консолідуючу роль, особ­ливо в традиційних суспільствах. Однак в умовах диференціа­ції сучасних суспільств, плюралізму, одна традиційна релігія навряд чи здатна справитися із завданням. Релігія може вод­ночас служити і об’єднанню, і бути джерелом конфліктів. Іс­торія знає чимало тому прикладів. Сучасна Україна також не уникла міжконфесійних сутичок. У зв’язку з цим особливо примітний той факт, що більше всього не миряться між собою представники християнських церков. Можливо, це протисто­яння можна розглядати як підтвердження того, що міжкон­фесійні суперечки — це не стільки суперечки стосовно віри, скільки щодо впливу на паству, яка несе гроші до церкви.

На глобальному рівні нинішній цикл в історії релігій харак­теризується також серйозною проблемою міжконфесійного протистояння. Після того, як біполярна система світу змінила­ся “новим світовим безладдям”, на тлі глобалізації на поверх­ню вийшли процеси, раніше відсунуті на задній план протисто­янням капіталізму і соціалізму. Мова йде про загострення дав­ніх етноконфесійних конфліктів. Саме релігійні і національні рухи, особливо в економічно відсталих країнах, сьогодні ма­ють найбільший деструктивний потенціал. Для багатьох на­родів “світові правила гри” задаються представниками інших вір і держав. Це підриває основи звичного існування, сприяє проникненню “чужих” ідей, цінностей, моделей поведінки. В умовах, коли руйнується звичний світ, об’єднання навколо ві­домих джерел ідентичності допомагає людям знайти ґрунт під ногами. Разом із тим знаходяться сили, що прагнуть викорис­товувати подібні настрої для утвердження і зміцнення своєї влади. Створюється основа для агресивного націоналізму і релігійного фундаменталізму, а також їхніх породжень, зокре­ма геноциду і тероризму. Конфлікти з “іновірцями” сприяють внутрішній інтеграції, створюють почуття єдності. Міжкон­фесійні протиріччя і наслідки, що випливають з них, — невід­воротна складова історії сучасного світу.

На нинішньому етапі розвитку сучасного світу в його релігій­ній сфері можна виділити кілька основних тенденцій:

— по-перше, зміцнення позицій у тих чи інших регіонах традиційних для них релігій;

— по-друге, зростання уваги до релігій, що не є такими: за­хоплення людей Заходу віруваннями Сходу, екзотичними культами, а також найдавнішими язичницькими ритуалами, магією тощо;

— по-третє, поява “нових релігій”;

— по-четверте, поява і поширення так званої “бідної релі­гії”.

Розглянемо у стислому вигляді характеристики найбільш впливових у сучасному світі релігій. Почнемо з найбільшої за кількістю віруючих християнської (виникла у І ст. н. е.). Вона розглядається першою тому, що саме під її впливом сформувалася європейська цивілізація (пізніше переросла у міжрегіональну західну), яка здійснює ось уже кілька століть вестернізацію решти світу. Сто років тому християни становили 34,5 % населення планети, сьогодні — 33,9 %. Щорічне їхнє зростання приблизно відповідає темпам збільшення населення Землі. Цю світову релігію, у певному розумінні, поки можна назвати “європейською”, оскільки з 2 млрд християн 560 млн проживають у Європі. У Латинській Америці сьогодні нараховується 480 млн християн, в Африці — 360, у Північній Америці — 260 млн. У християнстві сформувалося три основних напрями: католицизм, протестантизм і православ’я.

Католицизм, остаточно відокремившись від православ’я у 1054 р., до початку Реформації був панівним віровченням і церковною організацією на території Західної Європи. З по­чатком Великих географічних відкриттів його як “істинну ві­ру” конкістадори і переселенці з Іспанії, Португалії та інших європейських країн принесли на територію Південної Америки. Пізніше католицькі місіонери докладали зусиль у наверненні до своєї віри населення інших регіонів. Протягом століть като­лицизм відрізнявся суворою ортодоксальністю, догматизмом і консервативністю. Однак його панування, що здавалося непо­рушним, істотно похитнула Реформація. Радикальна реакція Контрреформації у вигляді релігійних воєн, розгулу інквізиції, нетерпимості до будь-яких форм інакомислення не змогли перебороти зростаючого впливу протестантських вчень та інших нових віянь у духовній сфері, повернути колишню велич католицької церкви. Ситуація змінювалася кардинально. По­ступово Римська католицька церква приходить до усвідом­лення необхідності оновлення, змін у взаєминах зі світом.

Спочатку вона різко виступала проти принципу індивіду­алізму і лібералістської політики, засуджувала систему віль­ного ринку як “гріховний лад”. Тим самим католицькі діячі не просто захищали “інтереси феодальної реакції”, а й відбивали настрої тих різнорідних соціальних прошарків, для яких при­стосування до вимог ринкового господарства було особливо болісним, а розрив традиційних соціальних зв’язків пережи­вався дуже гостро. Однак до середини XIX ст. католицизм від­мовився від опозиційного ставлення до буржуазного ладу. Пос­тупово його соціальні позиції почали все більше зближатися з позиціями протестантизму. Врешті-решт кожна з них у тій чи іншій формі зайняла свою пішу в релігійній свідомості вірую­чих відповідної країни.

Важливу роль у справі відновлення католицизму зіграв II Ватиканський Собор, на якому протягом 1962—1965 рр. майже дві з половиною тисячі вищих керівників церкви вироб­ляли і виробили соціальну концепцію. Відповідно до неї, зокре­ма, засуджувався “нерівний розподіл багатств та існування убогості, наявність країн розвинутих і нерозвинених”. Було визнано проблему людини, значення активної соціальної пози­ції особистості. Незважаючи на те, що воля Всевишнього визна­чає людські долі, людина має можливість і здатність впливати на те, як складається її життя. Змінювалося ставлення до пра­ці: вона з категорії покарання людини перетворювалася на джерело “власної, приналежної тільки їй чесноти”. Повага до людини праці стала характерною рисою соціальної доктрини католицизму (на майже 450 років пізніше, ніж у протестантиз­мі), а “проблема людської праці — однією зі складових як со­ціального вчення Церкви, так і самого соціального життя”. Від часів II Ватиканського Собору римо-католицька церква не за­лишає поза своєю увагою жодної скільки-небудь значної про­блеми сучасності. Серед цих проблем: права людини, станови­ще жінки, борг бідних держав, демографія, регіональні війни, посткомунізм, клонування, контрацептиви і багато іншого.

Протягом останнього часу змінюється ставлення до інших християн та прихильників інших релігій. Зміни відбуваються в літургії і мові богослужіння. Іншим стає погляд на мирян і ченців, на політичну і соціальну активність, навіть на одяг священиків. Показовими можуть бути такі факти. Перший: зміна переліку “семи смертних гріхів”. Раніше він охоплював чреволюбство, розпусту, марнославство, гордоту, гнів, зневі­ру, грошолюбство. Новітній перелік виглядає так: шахрайство в бізнесі, візит до екстрасенса, читання гороскопів, пияцтво, азартні ігри, аборт, використання контрацептивних засобів, жаданий погляд на законну дружину або чоловіка. Другий: не так давно Ватикан офіційно оголосив заступником усіх ко­ристувачів комп’ютерів Ісидора Севільського, очевидно, за ви­датну вченість. Вважається, що він у VII ст. написав першу ен­циклопедію. Третій: Папа Іоанн Павло II (помер на початку 2005 р.) спілкувався з віруючими через Інтернет і мобільні те­лефони. Кожен бажаючий міг надіслати Папі SMS. Наприкінці XX ст. католицька церква навіть визнала свої помилки і гріхи минулих часів: інквізицію, Варфоломіївську ніч, сприяння ра­боторгівлі, хрестові походи та інше. В цілому, можна сказати, що католицька церква, як і християнство взагалі, стає все більш чуттєвою до соціальних змін, хоча і зберігає дистанцію і критицизм щодо суспільства¹.

Протестантизм сміливо протиставив себе пануванню ор­тодоксального католицизму. У ході Реформації XVI ст. і пізні­ше ним формулювалися і формувалися стимули розвитку нової соціальної системи. Нова релігійна свідомість відіграла вирі­шальну роль у переході західного суспільства на нову стадію соціокультурної еволюції, в утвердженні капіталістичного ла­ду, у виникненні техногенної цивілізації^{[39] [40]. Протестантизмом висувалися адекватні їм етичні норми господарської і побуто­вої поведінки, були запропоновані мотивації масової підпри­ємницької діяльності. На основі протестантської етики заро­джувався і міцнішав “дух капіталізму”, що мав вирішальне значення у виникненні буржуазного ладу і його успіхах на європейському та північно-американському континентах1.}

Аж до початку Реформації католицька церква вважала най­більшим злочином самостійне читання віруючим Біблії. В ос­нові лежали причини суто економічного характеру. Заповіти Господні, тобто настанови, як треба жити, аби не потрапити до пекла, були відомі тільки священнослужителям. До них треба було йти за цим знанням і нести гроші. За самостійне читання Біблії карали четвертуванням, а донощик одержував половину майна “єретика”. Головною ідеєю протестантів стало переко­нання: людина може спілкуватися з Богом один на один за до­помогою Біблії, не потребуючи постійного посередництва церк­ви. Відстоювання статусу індивіда як прямого і безпосередньо­го слуги Господа, відповідального перед ним, стало важливим фактором розширення меж індивідуальної свободи, стимулом духовного розкріпачення особистості. Ця обставина була над­звичайно важливою для посилення індивідуалістичної спря­мованості усього способу мислення і діяльності людини захід­ної цивілізації тоді і нині.

Католицизм ставив перспективи райського блаженства або пекельних мук у пряму залежність від відносин віруючого з церквою: необхідно було суворе виконання її численних риту­альних розпоряджень і матеріальних пожертв. Навіть гріхи відпускалися за куплені індульгенції. Протестантизм відкинув такий шлях до порятунку. Замість нього він висунув на пер­ший план творчу мирську діяльність як сферу, де виявляється наперед визначений Богом порятунок душі. Буквально: успіх у мирських справах є ознакою богообраності. Особливе місце протестантизм відводив етиці праці. Офіційний католицизм розглядав працю як розплату за первородний гріх, як покаран­ня, а людина праці була йому нецікавою (гідні замилування тільки подвиги в ім’я віри церковників і лицарів-хрестонос- ців). Протестантизм же бачив у праці найважливішу життєву цінність, священний обов’язок перед Богом, суспільством і са­мим собою. Перетворення ділового успіху в показник обраності тих, кому призначений порятунок, стало могутнім стимулом ефективного, раціонального господарювання, орієнтованого на одержання прибутку. А капіталізм починається тоді, коли люди прагнуть виробити щось для одержання прибутку, і при­буток не “проїдається”, а знову вкладається у “справу” з метою знов-таки одержання прибутку, але ще більшого.

Серед цінностей протестантської етики крім працьовитості були також чесність у стосунках з партнерами, святенність і недоторканність власності, ініціатива і відповідальність, праг­нення до постійного професійного вдосконалювання, ощадли­вість і дбайливість. Проповідувався також “активний аске­тизм”, тобто вміння задовольнятися малим, обмежувати себе найнеобхіднішим. Розкоші, бездіяльність, потурання своїм слабкостям засуджувалися. У примноженні багатства протес­танти вбачали свідчення успіху, підтвердження того, що бла­гочестива праця є богоугодною. Збагачення стає релігійно-етич­ною місією, якій все має бути підпорядковано. Праця постійно примножує надбання віруючого, йому не можна ніколи насо­лоджуватися життям, аби не втратити своє благочестя. Для та­кого менталітету час набуває буквальної цінності як фактор збагачення: “час — гроші”. Свято, навпаки — марнування часу. Через це у протестантських країнах було скасовано чис­ленні свята. Отже, головна історична заслуга протестантизму полягає в тому, що його ідеї сприяли формуванню ринкової сис­теми і відповідного їй менталітету, стимулювали економічне зростання.

У протестантизмі споконвічно було кілька самостійних на­прямків, головні з яких — лютеранство і кальвінізм. Однак у сучасному світі не менше 25 тисяч рухів можуть бути визначе­ні як протестантські. І ця цифра постійно збільшується. Про­тестантизм нині стає найбільш строкатим, суперечливим, але і найбільш динамічним християнським анклавом, що не має чітко окреслених меж.

Православ'я — один з найдавніших напрямків у християн­стві. Воно виникло з поділом у 395 р. Римської імперії на За­хідну і Східну. Богословські основи визначилися у Візантії у IX—XI ст. Як самостійна церква остаточно оформилося в 1054 р. Поступово православ’я розділилося на декілька авто­кефальних (незалежних, самоврядних) церков, що стало дже­релом численних суперечок. Так, протягом останніх ста років відбувалися і продовжують відбуватися невпинні конфлікти навколо надання автокефалії для Болгарської, Албанської, Грузинської, Польської, Американської, Української право­славних церков.

Східнохристиянська конфесія є надзвичайно консерватив­ною¹. Православна свідомість орієнтована на аграрно-патріар­хальне суспільство, у ній чітко простежується антибуржу- азність. Можна говорити про “непрактичність” східного хри­стиянства. Це почасти пояснюється тим, що в нього із західним християнством різні духовні типи. У західному християнстві — петровський духовний тип. Апостол Петро — особа дієва, актив­на, практична, заповзятлива, орієнтована на зовнішнє практич­не життя, на вирішення “земних” проблем. У православ’я — іоаннівський духовний тип. Апостол Іоанн більше тяжів до внутрішнього споглядального життя (одна з провідних рис східного менталітету), ніж до зовнішнього практичного. Тому найвищою є праця молитовна і споглядальна. У православ’ї ін­терес до практичного, господарського життя витіснився орієн­тацією на вічне і позачасове, пошуками абсолютного добра і

¹ Як доказ достатньо згадати небажання перейти від юліанського календаря, який не бере до уваги астрономічні зміни кількох століть, до григоріанського (календарна реформа Папи Григорія XIII1582 р.). Віруючі неодноразово зверталися до канцелярій православних па­тріархій з проханням перенести дату святкування Різдва Христова з 7 січня на 25 грудня. Одним з аргументів є те, що новорічне святкуван­ня “збиває” багатьох із найбільш суворого, останнього тижня Різдвя­ного посту. Такі прохання мали місце у 20-х рр. минулого століття, повторилися у 2006 р. Проте вони не задовольняються. Якщо католики і протестанти, зустрівши Різдво і відсвяткувавши Новий рік, 2 січня стають до роботи, у православних фактично “випадає” цілий місяць. Іноземні ЗМІ вже декілька років використовують кліше “український січень” або “хворий місяць”.

абсолютної правди. Абсолютне добро й абсолютна правда, за православною переконаністю, полягає в рівності, а рівність не може бути в складності, тільки в простоті.

Православ’я базується на цілісності синкретичної¹ свідо­мості і синкретичного, слабко розчленованого світу. Процеси буржуазного розвитку неминуче розмивають таку цілісність. Пов’язана з капіталізмом модернізація не можлива без усклад­нення й автономізації особистості. Вона розхитує соціокуль- турний і ментальний базис православ’я, що тяжіє до простоти і соборності^{[41] [42] — єднання соціуму, що не припускає вичленову- вання індивідів. Тобто релігійні настанови православ’я не від­повідають принципам ринково орієнтованої особистості. Авто­номна особистість онтологічно[43] протистоїть православному культурному космосу. Особистісна автономізація виявляється в соціальному розшаруванні суспільства. Цілісний духовний світ православ’я постає перед загрозою дезінтеграції.}

Парадоксально, але в історії найбільш великої православної держави — Російської імперії — надзвичайно консервативна релігія стала одним з факторів, що обумовили грандіозну соці­альну революцію, хоча значно постраждала після її перемоги. В результаті процесів, що відбувалися в Росії наприкінці XIX — на початку XX ст., країна підійшла до порогу фазового переходу. Розвиток капіталізму призвів до того, що обсяг нетра­диційних, буржуазних елементів у культурі і суспільстві досяг межі, за якою неминуче відбулася б зміна якісних характерис­тик соціуму. Розпад традиційного світу й ускладнення системи соціальних і культурних зв’язків відчувалися більшістю су­спільства як загроза. Частина інтелігенції не вписалася в нову реальність. Саме вона створила ідеологію більшовизму, об’єк­тивний зміст якої полягав у реставрації соціокультурних умов, що забезпечують збереження нерозчленованого соціального абсолюту (пізніше — “великий єдиний радянський народ”). На відміну від реставраційних, патріархальних утопій^[44] ця ідеоло­гія припускала індустріалізацію, подальший економічний роз­виток країни. Коли вона зустрілася з гігантською патріархаль­ною масою, яка опиралася ускладненню світу і розпаду со­ціального абсолюту, її перемога стала невідворотною.

Надалі в країні відбувалося послідовне спрощення соціаль­них і культурних структур, гомогенізація суспільства, тобто створення з нього однорідної маси. Однак в умовах зовнішнього світу, який ускладнюється, гонки озброєнь, “холодної війни”, “викликів” науково-технічного прогресу потрібно було реагу­вати — здійснювати модернізацію. Проте проблеми погоджу­вання високих технологій з консервацією синкретичної свідо­мості залишалися невирішеними. Більшовицькі ідеї застарі­вали, радянські люди усе більше піддавалися привабливості західного способу життя. Влада поступово втрачала контроль над економічними, соціальними, культурними процесами. Ви­ходячи із засад світової політики, комуністична ідеологія від­творила традиційне протистояння східного і західного христи­янства — протистояння Росії Заходу. Радянська імперія про­тистояла цивілізації християнського Заходу. Боротьба з “імпе­рією Зла”, як охрестив Радянський Союз американський пре­зидент Р. Рейган, згуртувала західний світ і обумовила його якісний стрибок — в результаті чергової науково-технічної ре­волюції передові країни перейшли па стадію постіндустріаль- ного суспільства. Соціалістичним державам такий прорив не вдався, що стало однією з причин їхнього історичного провалу. Після нього для посткомуністичних країн проблема модерніза­ції набула особливої гостроти. Кожна з них шукає свій шлях її розв’язання. У країнах з переважанням православ’я ситуація ускладнюється тим, що необхідна модернізація всіх сфер жит­тя суспільства неминуче розмиває традиційне суспільство, веде до руйнування найбільших глибинних основ культурного космосу. Деякі політичні лідери у відродженні віри вбачають головний засіб “прориву у світле майбутнє”, тобто модерніза­ції, а православ’я цій модернізації об’єктивно протидіє.

На межі XIX—XX ст. більшість соціологів була впевнена, що до XXI ст. християнська релігія перестане існувати. Однак вона залишається найбільшою кількісно і, за прогнозами, у 2200 р. до різних її конфесій буде належати близько 37 % насе­лення Землі. У 2050 р. буде приблизно 3 млрд християн. Однак ера західного християнства закінчується. Вже у 2025 р. стрім­ке зростання населення Африки і Латинської Америки істотно змінить статистику. З 2,6 млрд християн приблизно 633 млн будуть жити в Африці, 640 — у Латинській Америці, 460 млн — в Азії. Європа з її 555 млн опиниться на третьому місці. Йдеться про зростання чисельності південного християнства.

Попри всю різноманітність християнських конфесій є праг­нення до їх об’єднання. Воно оформилося в XX ст. у рух за єд­ність християн і одержало назву екуменічного¹. Воно ґрунту­ється на усвідомленні неприродності і гріховності поділу між християнами. Водночас екуменізм став відповіддю на виклик, кинутий християнству як тоталітаризмом, так і секуляристсь- ким релятивізмом^{[45] [46]. З іншого боку, зовнішнім стимулом до об’єднання став культурний і політичний тиск з боку нехрис- тиянських країн, насамперед ісламських, населення і політич­ний екстремізм яких стрімко зростають. Можна вважати, що екуменізм виник і як психологічна реакція християнської гро­мадськості Європи па звуження свого культурного ареалу під тиском віруючих інших конфесій. Ініціатива в екуменічному русі належала протестантським деномінаціям (Единбурзька конференція 1910 р.). Відтоді протестантські церкви відігра­ють у ньому провідну роль. Однак не можна сказати, що цей рух на сьогодні є сильним і впливовим.}

Другою за значенням у сучасному світі і наймолодшою з трьох світових релігій є іслам, або мусульманство. Жодна інша релігія в наші дні не привертає такої уваги і не викликає стільки дискусій. Попри всю традиційність її можна назвати найсильнішою і найбільш життєздатною релігією сучасності. На початку XX ст. її прихильники становили 13 % населення планети, чверть століття тому — 18, у 2000 р. — 20 %, тобто більш мільярда осіб (2 млн мусульман проживають в Україні). У 2003 р. їхня чисельність становила більше 1 млрд 300 млн осіб, тобто понад чверть загального народонаселення. До 2025 р. час­тка зросте приблизно до ЗО %. За прогнозами ООН, через 20— 25 років кожний третій житель Землі буде мусульманином.

Відлік історії ісламу ведеться від початку VII ст. і пов’язаний з діяльністю Пророка Мухаммада. Первісно це було вірування невеликої групи його послідовників. Але досить швидко, за макроісторичними мірками, воно перетворилося в одну з трьох світових релігій. На відміну від інших регіонів, де спочатку створювалися держави, а потім для їх зміцнення використову­валися ті чи інші релігії (прикладом може бути християнство для Київської Русі), іслам споконвічно виступав як державо­творча сила. Саме на його основі склалася могутня теократич­на держава середньовіччя — Арабський халіфат, що простяг­нувся від півдня Іспанії до басейну Інду. Хоча пізніше він роз­пався, однак ідея його відтворення дотепер надихає радикаль­них ісламістів. У наш час світ ісламу охоплює майже 50 країн. Водночас істотно зросла імміграція мусульман до інших ре­гіонів, особливо у Європу: у Франції їх нараховується понад 5 млн, у Німеччині — більше 3,2, у Великій Британії — понад 2, в Італії — 1 млн, Голландії — більше 800 тис. і т. д.

У період середньовіччя мусульманський Схід переживав розквіт, за рівнем культури багато в чому випереджаючи євро­пейські країни. Однак поступово намітилися ознаки відставан­ня і застою. До XVIII ст. першість Заходу стала незаперечною. Навіть у наші дні серед вчених світу всього 1 % становлять му­сульмани. Водному Ізраїлі більше вчених, ніжу цілому мусуль­манському співтоваристві. Однак в останній третині XX ст. все виразніше виявляється так зване ісламське відродження. Се­ред інших його причин на першому місці — глибоке розчару­вання і фрустрація^[47]. Вони є наслідком того, що спільнота при-

Основні напрями історичних змін у духовних сферах: релігія хильників “єдино вірного вчення” виявилася у сучасності на узбіччі, переживає занепад, змушена безсило дивитися, як “не­вірні” визначають долі людства і правлять світом.

Іслам — це більше, ніж релігія. Це також спосіб життя, єди­ний світогляд. Іслам сприймається прибічниками як основа життя і мірило всіх речей. На відміну від інших співтовариств в ісламському світі дотепер залишилася монополія духовних вождів, “охоронців віри”. Вони всіма силами намагаються збе­регти традиції від “мудрувань гяурів”, іншими словами, від нововведень, що приходять від немусульман, — у вузькому сен­сі слова, від модернізації — у широкому. Будь-які соціальні форми і будь-які зміни повинні оцінюватися, виходячи із на­станов шаріату¹. Тут немає “світської” сфери життя, байдужої з погляду релігії, і тому — здатної до еволюції. А духовні авто­ритети не йдуть на видозміну системи поглядів так, щоб вона перестала виступати основою для підтримки вічної напруже­ності у взаєминах між Дар аль-ісламом (“обителлю ісламу”) і Дар аль-хабром (“обителлю війни”). До другої частини світу — “невірних” — підтримується нетерпиме ставлення. Один із провідних ідеологів мусульманського світу — іранський аято­ла Хомейні у свій час визначив: “Одинадцять речей є нечисти­ми: сеча, кал, сім’я, кістки, кров, собаки, свині, чоловіки і жін­ки — немусульмани, вино, пиво і піт верблюда, що поїдає свої випорожнення”. І ще: “Захід — це лише зібрання неправедних диктатур. Усе людство повинно залізною рукою знищити цих баламутів, якщо тільки воно бажає знову знайти спокій. Якщо ісламська цивілізація буде правити Заходом, нам більше не до­ведеться зносити цю варварську поведінку, негідну навіть ди­ких звірів”. Лідер “Аль-Каїди” Абу Мусаба аль Заркаві сфор­мулював: “Невір’я в Аллаха — достатня підстава для вбивства невірного, що б він не робив і де б не знаходився”. Зрозуміло, що на такому переконанні зручно зростати ідеї джихаду^{[48] [49] у її}

войовничій інтерпретації. Така ідея логічно веде до виправдан­ня тероризму.

Необхідно особливо підкреслити, що виникнення сучасних екстремістських течій не було результатом еволюції самого іс­ламу. Джерелом ставали ті течії та організації, які намагалися привласнити собі право виступати в ролі єдиних справжніх речників інтересів і прагнень мусульманської умми (общини, спільноти). Усі вони, ставлячи перед собою мету реісламізації суспільно-політичного життя у мусульманських країнах, ре­формування його за критеріями “чистого”, первісного ісламу, належать до особливої політичної ідеології, яка характери­зується терміном ^иісламізм^т. На відміну від фундаменталі- стів², ісламісти виступають не за “повернення до минулого”. Вони — за підкорення собі шляхом політичної боротьби сучас­ного суспільства та його технічних засобів. Ісламізм дискреди­тує іслам в очах усього немусульманского світу, оскільки те­рористичні акти ісламістських діячів усе більше сприяють ото­тожненню слів “мусульманин” і “терорист”. Навряд чи таку реакцію на процеси глобалізації, що нині відбувається, можна вважати адекватною.

Третьою світовою релігією є буддизм. Він виник у VI—V ст. до н. е. в Індії. Через кілька століть він перейшов її кордони і зміцнив свої позиції в багатьох країнах Азії (Китай, Японія, Непал, Таїланд, Цейлон, В’єтнам, Монголія та ін.).У наш час буддизм став дуже популярним також у країнах Європи й Аме­рики. Деякі зірки шоу-бізнесу позиціонують себе як ревних буддистів. Серед них можна назвати американських актора Р. Гіра і співачку Мадонну, російського композитора і співака Б. Гребенщикова та інших. Оскільки буддизм індиферентний до усього національного, то як світова релігія він приймається представниками багатьох етносів. Деякі релігієзнавці вважають буддизм згасаючою релігією, посилаючись на те, щов 1900р. його послідовники становили 20 % світового населення, а в 2000 р.

— тільки 5 %. Однак його вплив у майбутньому поки важко однозначно оцінити. Зі зростанням — економічним і політичним

— таких країн, як Китай, Японія, Таїланд й інших, — можна припустити, що він не втратить свого статусу.

Майже від початку свого існування буддизм розділився на 18 сект. Потім додалися особливості тих країн, де він набув по­ширення, переплетення з іншими релігійними течіями, вклю­чення інших божеств. Тобто навряд чи можна сьогодні вести мову про єдиний буддизм. Однак яких би форм у своєму роз­виткові не набула ця віра, її центральним принципом є релігій­на ідея про необхідність звільнення від пут “земного” існуван­ня (втечі від світу). Прихильники буддизму стверджують, що їхня віра проголошує мир і самопожертву і не схильна набува­ти войовничого характеру. Тому буддизм меншою мірою, ніж християнство і мусульманство, виявив себе бойовою політич­ною силою. У ньому багато людей шукають заспокоєння в умо­вах сучасного бурхливого світу.

Крім трьох світових релігій з їхніми численними течіями є чимало інших. Значимість деяких визначається чисельним по­тенціалом їх прихильників. Так, усе більшу увагу привертає до себе індуїзм. Це викликано насамперед зростанням насе­лення Індії, де приблизно 83—85 % жителів сповідують саме цю віру. Очікується, що незабаром країна за чисельністю наро­донаселення обійде Китай і стане найбільшою державою світу. Якщо в 1900 р. індуїсти становили 13,7 % населення Землі, то в 2000 р. — 14,7 %. На початку 2006 р. їх було 1 млрд 80 млн осіб. Приблизно у 2040 р. населення Індії становитиме 1,5 млрд громадян, серед яких індуїстів буде не менше 1,2 млрд. Ця релігія формувалася протягом І тис. н. е. на основі розвитку древньої ведичної релігії і брахманізму, а також асиміляції на­родних вірувань та інших вір (зокрема, в орбіту індуїзму був втягнений буддизм). Хоча індуїзм і буддизм багато в чому споріднені і підтримують єдину індо-буддійську традицію, між ними чимало відмінностей, зокрема у соціально-політичних орієнтаціях. Індуїзм є глибоко національним. За індійськими законами, кожен житель країни вважається належним до ін­дуїстської релігії, якщо він не обумовив належність до іншої конфесії. У наш час окремі міста і штати Індії прийняли поста­нови і закони, що забороняють перехід індуїстів у християнс­тво. Відома також гостра конфронтація з мусульманами, що часом приводить до кривавих конфліктів як усередині країни, так і з суміжними державами. Особливу напруженість у цьому регіоні створює протистояння з Пакистаном — державою “чис­тих мусульман”. Ворогують індуїсти також із сикхами.

Індуїзм освячує кастову систему. Хоча Конституція країни від 1950 р. виступила проти будь-якої нерівності, однак касто­вість суспільства зберігає свою життєвість. В особливо неспри­ятливих умовах (аж до брутальних і жорстоких форм насиль­ства) перебувають нижчі, “недоторкані”, які навіть не входять до кастової ієрархії. їх в Індії нараховується понад 160 млн. Се­ред них поширюються симпатії до інших вірувань, зокрема до християнства. Вже 23 млн “недоторканих” прийняли його, і багато десятків мільйонів готові наслідувати їхній приклад. Тобто збільшується небезпека того, що через вступ багатьох “недоторканих” у цю конфесію християнський Захід потра­пить у стан протистояння з потенційно найбільш населеною країною світу. Останнім часом індуїстські фундаменталісти всі­ляко просувають ідею “індуїстської глобалізації”: індуїзм — єдина віра, здатна подолати негативи сучасної цивілізаційної кризи, і підходить він усім. Перспективи подібних трансфор­мацій — більші ніж проблематичні.

Не відомі перспективи стосовно країни, яка зараз є найчислен- нішою у світі. Мова йде про Китай, у якому на початок 2006 р. на­раховувалося понад 1 млрд 306 млн жителів. Тут здавна шану­валися три віри: даосизм (виник наприкінці VII — початку VIct. до н. є.), конфуціанство (VI ст. до н. е.), буддизм (при­йшов з Індії у II—І ст. до н. е.). Вони склали філософсько- релігійну тріаду (сань цзяо), яка перетворилася на духовний стрижень китайської культури. Китайці надзвичайно шану­ють власні традиції. У свій час маоїстське керівництво KHP

Основні напрями історичних змін у духовних сферах: релігія намагалося підірвати вплив релігій, що було притаманним всім революціонерам, націленим на комунізм. Однак після смерті “Великого керманича” у 1976 р. до влади прийшов Ден Сяопін. Він зумів з’єднати західні і східні елементи у справі модернізації своєї країни. Серед його інструментарію одне з важливих місць зайняли принципи конфуціанства. З кінця 70-х рр. XX ст. втілюється у життя гасло: “Старожитності — на службу сучасності”. Від давнини конфуціанство є основою всього китайського способу життя, принципом організації ки­тайського суспільства, квінтесенцією китайської цивілізації. Ця віра орієнтувала й орієнтує людину на “пристосування до світу”. Звідси виходить: якщо світ змінюється, треба змінюва­тися самим, але не зраджувати свої цивілізаційні засади. В ар­сеналі нових китайських керівників чимало конфуціанських принципів. Наприклад, переконаність у тому, що суспільство і держава є суворо ієрархізованою пірамідою, і що держава є природною силою, яка здатна захистити свого громадянина. Ієрархічність тісно пов’язана із конформізмом. Вчення Конфу- ція продовжує сприяти зміцненню поваги громадян до влади і підтримці ними влади у розв’язанні завдань добробуту країни і народу. Це багато в чому сприяло китайському економічному зростанню з його небаченою динамікою. Дисциплінованість, готовність громадян стійко зносити труднощі і без суперечок виконувати накази, додержуватися визначених настанов ста­ли факторами, що забезпечили і політичну стабільність. Також вони сприяли високій виробничій організованості, яка була вкрай необхідною в умовах модернізації. У свій час Конфу цій вимагав від правителів проводити щодо народу великодушну політику, тобто надавати людям певні матеріальні блага. Він вчив, що коли в державі буде достатньо їжі і зброї, тоді народ довірятиме правителю, що буде запорукою ефективного його (народу) використання. Вимога “цінувати народ” втілилася в сучасний курс KHP на досягнення “сяо кан” — “суспільства се­редньої заможності”, тобто коли на кожного громадянина при­падатиме 3000 доларів США у річному ВВП країни. Населення підтримує цей курс. Рівень добробуту порівняно з недалеким минулим зріс і продовжує зростати^[L]. Збільшується потенціал

всієї держави, яка проголосила побудову “соціалізму з китай­ською специфікою”. Інша думка — це “конфуціанський капі­талізм”. Свого часу “батько реформ” Ден Сяопін любив повто­рювати давньокитайську приказку: “Не має значення, якого кольору кішка. Головне, щоб вона ловила мишей”.

Можливо, успіхи Китаю, Японії, країн Азіатсько-Тихооке­анського регіону якоюсь мірою зумовили прагнення жителів Європи і Північної Америки прилучитися до духовних багатств східної релігійної думки, що виявилося у захопленні нетради­ційними вірами. Дає про себе знати також розчарованість у ра­ціоналізмі Заходу, спроби знайти вихід з духовної кризи, гар­монізувати відносини з природою, іноді бажання бути оригі­нальним у своєму оточенні або знайти інший сенс життя, інше коло однодумців. Сукупність багатьох причин пояснює появу величезної кількості релігійних новотворів. Цей процес, що почався ще в XIX ст. і триває нині, відбиває, з одного боку, мо­дернізацію традиційних релігій Заходу і Сходу (необуддизм, неоіндуїзм, неохристиянство та ін.), з іншого — взаємодію різ­них духовних традицій (наприклад, “чорний іслам”, у якому мусульманська віра поєднується з елементами традиційних, язичницьких африканських вірувань). Серед “нових релігій” чимало таких, котрі еклектично^[LI] змішують різноманітні еле­менти, намагаючись стати ближче до “споживача”, обіцяючи досягнення щастя і звільнення від страждань не після смерті, а у земному житті. На чолі таких конфесій стають, як правило, люди, що мають харизму і претендують на “знання істини” як “богообрані”. Вони пропонують своєму послідовнику способи гармонізації відносин з навколишнім світом і із самим собою. Деяким віруючим це здається дуже цінним у духовному відно­шенні.

Однак слід зазначити, що діяльність деяких релігійних ру­хів насторожує. Прикладом може бути рух “Фалуньгунь” або “Фалунь-Дафа”, що виник у Китаї і поширюється останнім ча­сом по інших країнах, у тому числі в Україні. Ця течія обіймає вірування буддизму, даосизму і китайської психофізичної сис­теми Ци-гун. Особлива увага в ньому приділяється розвитку

Основні напрями історичних змін у духовних сферах: релігія паранормальних здібностей, пророкуванню майбутнього, екс­трасенсориці. У самому Китаї “Фалуньгунь” заборонили кіль­ка років тому. У світі ця секта відома масовими самогубствами своїх адептів. Діяльність низки інших релігійних рухів (Вели­ке біле братство “Юсмалос”, церкви “Останнього Завіту”, церк­ви “Об’єднання” й інші) також проблематична. Багатьом сек­там притаманна авторитарна структура, безапеляційний авто­ритет ватажка, тривалі обряди. А їхнім членам — асоціальна поведінка, “втеча” від суспільства, родини, друзів, схильність до суїциду.

Однією з тенденцій сучасної ситуації в релігійній сфері є по­ява і поширення так званої бідної релігії. Її прихильники не називають себе християнами або мусульманами, не носять на­тільного хреста, не ходять до храмів і не відзначають релігій­них свят, часто навіть не знають змісту священних книг. Разом з тим вони визнають існування Бога, вірять у життя після смер­ті, у кару за гріхи, у торжество справедливості. Вони на свій лад вірять в Бога, однак не розуміють, навіщо ходити в церкву. Вони вважають себе віруючими, називають релігію необхідною умовою існування, однак не беруть участі у релігійній практи­ці. “Якщо молитва йде від серця, вона обов’язково буде почу­та”, — кажуть вони. Можливо, для таких людей зустріч з церк­вою не відбулася і через складнощі, пов’язані з цим. Не так просто сприйняти разом незвичну обрядовість, не завжди зро­зумілою є мова богослужіння, суворі життєві правила, які тре­ба виконувати. Принаймні їхня налаштованість являє новий тип релігійності, що відрізняється від традиційного і формаль­ного типів.

У сучасному світі свою нішу має й атеїзм, тобто система поглядів, що відкидає, виходячи з даних природознавства, усю сукупність релігійних уявлень. Історія минулого століття знає приклади зведення атеїзму до статусу державного світогляду, що набирав руйнівних форм. Після катастрофи тоталітарних систем — релігія переживає відродження там, де раніше не сприймалася. Однак маятник масових вірувань сучасних су­спільств буде коливатися між традиційними релігійними віру­ваннями і безрелігійним світоглядним раціоналізмом. У сучас­ному плюралістичному світі співіснуватимуть різні конфесії і свобода дотримуватися атеїстичного світогляду. Тверда аль­тернатива “або — або” змінилася широким спектром вибору.

65

З Орлова Т. В.

Література

Баранников B.∏._f Матронина Л.Ф. Динамика религиознос­ти в информационном обществе // Социологические исследо­вания. — 2004. — № 9.

Білорус О. Соціоісторичний аспект релігійності людства // Політичний менеджмент. — 2004. — № 1.

Виговський Л. А. Функціональність релігії: природа і вияви.

— Хмельницький, 2004.

Еленский В. Христианство и век // Зеркало недели. — 2000.

— №6.

Єленський В. Релігія після комунізму. — K., 2002.

Ерасов Б.С. Культура, религия и цивилизация на Востоке: Очерк общей теории. — M., 1990.

Лобжанидзе А. А. Этногеография и география религий: Учеб, пособие для студ. вузов. — M., 2005.

Лубський BJ., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Соціологія релігії. — K., 1999.

Лубський В. Історія релігій. — K., 2002.

Мирский Г. Исламская цивилизация в глобализирующем­ся мире // Мировая экономика и между нар. отношения. — 2004. — № 6.

Наумкин В.В. Исламский радикализм в свете новых кон­цепций и подходов // Восток. — 2006. — № 1.

Паращевін М.А. Інтегративна роль релігії: історико-соціо- логічний нарис. — K., 2004.

Рашковский Е. Религиозная сфера и интеллектуальные ре­сурсы человеческого развития // Мировая экономика и между - нар. отношения. — 2002. — № 10.

Рашковский Е. Ислам в динамике глобальной истории // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 6.

Религии мира и мир религий (интервью с доктором истори­ческих паук А. Уткиным) // Наука и религия. — 2004. — № 11.

Рязанова Л. Релігійний ренесанс: спроба соціологічної діа­гностики //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2001. — №4.

Суперфин Л. Религия в индустриальном и постиндустри­альном мире // Bonp. экономики. — 1993. — № 8.