Встановлення македонської гегемонії на Балканах

УIV ст. до н.е. в Елладі розпочалася загальногрецька політична криза. Пелопоннеська війна 431-404 рр. до н.е. між Афінами та Спартою призвела до підриву воєнної та економічної могутності Афін унаслідок поразки у цій війні.

У цій ситуації афіняни спробували відновити своє політичне панування. Розпочалася безглузда „союзницька війна”, яка оста­точно виснажила сили еллінських держав. Справжню перемогу в ній отримала перська дипломатія, яка весь час стравлювала еллін­ські поліси один на одного. Перське золото надавалося слабшій стороні і боротьба тривала. Колишня володарка Середземного моря Еллада перетворилася на почесний трофей для того, хто забажав би його взяти. Відомий афінський політичний діяч Ісократ порів­нював Афіни з гетерою: „Полонені її красою чоловіки жадають володіти нею. Та немає такого дурня, якому спало б на думку од­ружитися з нею”.

У цей же час на тлі такої кризи в Македонії розпочалося об’єд­нання племінних союзів та зародження державності. З безсилим відчаєм виснажена Еллада дивилася тепер, як на північ від неї швид­ко набирає силу і стає небезпечним хижий сусід - Македонія.

Першим великим державним діячем Македонії став цар Фі- ліпп II, син Амінти. Він здійснив низку реформ, спрямованих на централізацію держави та впорядкування грошової системи. Ма­кедонія першою у світі створила не міліційну, а регулярну армію, яка складалася з ЗО тис. піхоти та 3 тис. кінноти. Піхота комплек­тувалася з македонського селянства, а кіннота - із землеробської та скотарської родової знаті.

Піхота поділялася на легку, середню й важку. Таким же був по­діл кінноти. Це дозволяло ставити перед кожним підрозділом спе­ціальні бойові завдання. Було створено принципово новий бойо­вий порядок важкої піхоти - македонська фаланга. Вона докорін­но відрізнялася більш глибоким ешелонуванням від еллінської фаланги, наприклад, афінської чи спартанської. Перші шість ше­ренг фаланги, залежно від їх розташування у глибині строю, мали списи різної довжини. Так, якщо воїни першої шеренги мали три­метрові списи, то фалангіти шостої шеренги - сарисси довжиною у 7 метрів. Вістря списів перших шести шеренг, таким чином, ви­ходили перед фронтом фаланги. Це давало можливість брати участь у бою не тільки воїнам першої шеренги, а й шести шеренг, що стояли позаду. Фаланга складалася з 16-18 тис. важких піхотин­ців і шикувалася у 8-12 шеренг у глибину. Її невразливість буду­валася на збереженні щільності бойового строю під час бою. Це, звісно, вимагало високої майстерності та навченості воїнів. Така майстерність була б нездійсненою мрією при побудові війська за звичним принципом полісного ополчення.

Як вже згадувалося, Філіпп зміцнив і грошову систему держа­ви. Він пустив у обіг золотий статер під назвою „філіппік”, який за місткістю золота був вагомішим від перського „дарика”, що дотепер обертався в Іонії та в Елладі. Купці стали охоче приймати „філіппік” і невдовзі той повністю заволодів середземноморським ринком. Тепер Філіппові лишалося заволодіти Елладою силою зброї.

Це завоювання він розпочав з Фессалії та Фокіди. На противагу його намірам виникає антимакедонська коаліція грецьких полісів, яку очолили Афіни з Фівами.

Поразка еллінів у битві при Херонеї привела до втрати еллін­ської незалежності на тисячі років. Недаремно казали, що: „разом із тілами загиблих при Херонеї було поховано еллінську свободу”. Тепер Афіни готувалися до оборони, але Філіпп оголосив свободу всіх еллінських держав, яким відтепер належало об’єднатися для походу проти персів. У 337 р. до н.е. він скликав загальноеллінсь- кий конгрес у Коринфі. Запрошені були представники всіх еллін­ських держав, за винятком Спарти. У ході конгресу Філіпп весь час тримався в тіні і звідти керував ходом подій. На конгресі було ухвалено, що:

- усі еллінські держави повинні жити в мирі і злагоді, не втру­чаючись у внутрішні справи одна одної;

- усі непорозуміння між еллінами мають ладнатися постійним представником Коринфського конгресу;

- без санкції конгресу не дозволялося змінювати політичний устрій кожного полісу;

- заборонялися також переділ землі, скасування боргів та звіль­нення рабів.

Головнокомандувачем еллінської армії, яку належало скликати для походу, призначався Філіпп. Уже було відправлено на азійсь­кий берег Геллеспонту корпус Парменіона для створення плацдар­му. Уже було завершено всі приготування до походу. Але навесні 336 р. до н.е. під час весілля своєї дочки Філіппа було вбито зако­лотниками у старій македонській столиці, в Erax. До наших часів залишилося невідомим, хто направляв руку Павсанія, вбивці Фі­ліппа, бо царська варта зарубала заколотника на місці. Смерть Фі­ліппа, безумовно, була вигідною персам з огляду на близький початок походу. Це могла бути й помста відставленої дружини Філіппа, Олім­піади, матері Александра. Руку Павсанія, вихідця з аристократичної македонської фамілії, могла направляти стара македонська родова знать, невдоволена засиллям молодої, служилої знаті. Як би там не було, а новим царем, ледь не над теплим іще тілом Філіппа, було проголошено його сина, Александра. Виключну роль у визначенні спадкоємця відіграла підтримка війська. Воїни вірили, що молодий цар спроможний повести армію до перемог і багатої здобичі.

Установилося міжцарювання. Александра проголошено царем, але в нього ще немає довіри з боку союзників його покійного бать­ка. До того ж, майже одразу відпали дикі племена іллірійців, три- баллів, фракійців, підкорених Філіппом. Одразу ж піднялися Афі­ни й Фіви. Запеклий ворог македонців, Демосфен, з’явився на на­родні збори у святковому вбранні зі звісткою про смерть Філіппа. „Ну а цей дурник, Александр, нам не страшний!”, - такими слова­ми завершив свою промову Демосфен. На додачу з’ясувалося, що перський цар Дарій III прислав афінянам 300 талантів для війни проти Александра. Щоби надихнути громадян на боротьбу, Демо­сфен оголосив, що Александр загинув у Фракійських горах під час придушення бунтівних трибаллів і навіть пред’явив громадянам свідка його загибелі.

Тим часом Александр, спираючись на підтримку війська, при­йняв батькову владу. Потім він підкорив навколишні бунтівні пле­мена. Оскільки це потребувало сил, з Азії було відкликано додому корпус Парменіона.

знову північні варварські племена, Александр потім за 14 днів пере­тнув Фессалію, що на півночі Балкан. Без перешкод він пройшов Фермопільський прохід і опинився під стінами Фів. Тим часом фі- ванці взяли в облогу Кадмею, свій акрополь, де містився македон­ський гарнізон на чолі з Пердіккою, і зовсім не чекали появи всієї македонської армії, тим більше на чолі з царем. Александр блиска­вичним ударом оволодів Фівами. Загинуло 6 тис. городян. На знак покарання за повстання македонський цар, згідно з резолюцією Коринфського конгресу, знищив місто, а фіванців продав у рабст­во всіх, за винятком жерців.

Афіни вже заздалегідь оплакували свою долю, але Александр несподівано прислав до народних зборів листа з проханням дозво­лити йому особисто відвідати „столицю Еллади”. Афіняни з радіс­тю зустріли молодого царя, який залишив місту всі привілеї і на­віть знизив розмір його внесків до загальноеллінської скарбниці. Слідом за Афінами покірність виказали решта еллінських полісів. Було відновлено підготовку до війни, винесено заборону всім ел­лінам служити найманцями у перському війську. Осторонь лиши­лася тільки Спарта яка, уклавши таємну угоду з перською держа­вою, продовжувала постачати їй своїх найманців.

2.