Похід Александра на Схід

Молодий цар чудово розумів, що армію треба готувати до три­валої війни. Особлива увага приділялася тактиці протидії спар­танській фаланзі, оскільки в перській армії налічувалося 10 тис.

Армія вторгнення нараховувала ЗО тис. піхоти (з них 11 тис. - важкої) та 5 тис. вершників (серед них - 600 афінян з вельми сумнів­ними бойовими якостями, 1800 етайрів - важкої македонської кінно­ти, і 1800 фесалійців - дійсно чудової кавалерії). Армію готували, не шкодуючи ані сил, ані коштів. На це пішла зима 335-334 рр. до н.е.

Еллінський світ штовхала на цю війну внутрішня криза поліс­ної системи, яка розпочалася в Елладі в середині IV ст. до н.е. Необ­хідність повернення малоазійських ринків збуту еллінських това­рів, потреба виведення з Еллади зайвого населення та величезні ба­гатства перських царів кликали на завоювання східних територій.

Навесні 334 р. до н.е. Александр, залишивши Антипатра своїм намісником у Македонії, переправився через Геллеспонт. Війська були забезпечені продовольством лише на місяць. Коштів у дер­жавній скарбниці лишалося тільки на двомісячне утримання ар­мії. Перед походом цар щедрою рукою роздарував наближеним і друзям залишки свого майна. На питання Пердікки: „А що ж, царю, ти залишаєш собі?”, той лише коротко відказав: „Надію!”

Годі й казати, македонський цар пускався в авантюру, він ішов ва- банк. Йому потрібна була не просто перемога, а перемога якомога швидше, поки були кошти на утримання армії. Тому на початку по­ходу Александр мав за мету завоювання лише півострова Мала Азія. Висадка на азійському березі була перетворена на театралізовану інсценізацію троянського походу ахейців, благо висаджувалися не­подалік від руїн Трої. Цар першим устромив списа в берег, перший зістрибнув з корабля на землю. Александр приніс жертви на могилі Ахілла і на честь героя, якого цар вважав своїм далеким предком, від­булися ритуальні ігри.

Дарій III, дізнавшись про вторгнення ворожого війська у свою землю, наказав сатрапові Карії Резакові привезти йому молодого нахабу - отого царя мізерної Македонії - до нього у клітці. Тож на четвертий день походу відбулася перша битва між македонцями й персами на березі Граніку. ЗО тис. перського війська (10 тис. спар­танських найманців і 15 тис. перських лучників та 5 тис. кінноти) проти македонської армії мали слабкі шанси не через свою чисель­ність, а головним чином через погане командування. Хоча перси змусили македонців атакувати їх після переходу річки Гранік та ще й знизу вгору по скелястому берегу, вони вкрай невдало розта­шували свої сили. Скупченість перських військ не дозволила взя­ти участь у бою кращій частині їхнього війська - еллінським най­манцям, яких залишили в тилу. Частина їх була оточена македон­цями і знищена. Дві тисячі найманців потрапили в полон. Вони були продані в рабство, оскільки порушили заборону Коринфсько­го конгресу і поступили на службу до варварів.

Втрати персів нараховували 10 тис. піхоти і 2 тис. кінноти. Македонці втратили 34 піхотинця і 100 вершників. Хоча битва завершилася з фантастичним успіхом македонців, вона ледь не стала останньою в житті їхнього царя. Під час бою Александр зу­стрівся віч-на-віч із Резаком і отримав від нього страшенного уда­ру по шолому. Резак зрубав Александров! гребінь шолома і заніс меча для повторного удару. Але в цю мить його руку разом з мечем обрубав молочний брат Александра Кліт, який опинився поруч.

Після переконливої поразки персів македонцям стали добро­вільно підкорятися всі іонічні поліси еллінів. Лише Мілет вчинив опір. У місті стояв сильний гарнізон, який розраховував на під­тримку перського флоту, що стояв у міській гавані. Крім того, в Мілеті знаходилися еллінські найманці, які були розлючені на ма­кедонців і збиралися битися до кінця.

Підкоривши всі еллінські поліси на іонічному узбережжі Ма­лої Азії, Александр з армією рушив углиб півострова. В одному з малоазійських міст Гордії з ним стався випадок, який потім пере­творився на легенду, одну з багатьох, які потім овіяли все життя Александра. На площі міста стояла колісниця, навколо дишла якої були обв’язані віжки. Вузол був таким хитромудрим, що до того часу жоден не спромігся його розв’язати. Задавнім переказом, той, хто зможе це зробити, стане володарем усієї Азії. Александр, звісно, не ставив успіх своєї воєнної кампанії у залежність від якогось там вузла. Проте люди за тих часів були дуже забобонні, пильно придив­лялися до прикмет. Вони були переконані, що через начебто випад­кові знаки боги спілкуються зі смертними, виказують свою волю. Уся македонська армія забажала подивитися, як їхній цар впора­ється з непереборним досі вузлом. Ухилитися від цього безглуздого

5. Становлення держави Александра Македонського та її розпад 6? випробування Александр не міг. Він розумів, як залежить від ре­зультатів цього випробування моральний дух його воїнів. Од­ного дня, на очах багатотисячної юрми вболівальників, цар спро­бував розплутати карколомного вузла. Після тривалих спроб він, не будучи звиклим відступати перед труднощами, у відчаї вихо­пив меча і розрубав цей вузол.

У 333 р. до н.е. у північній Сирії перська та македонська армії знову наблизилися одна до одної для битви. Знаючи, що за гір­ським перевалом чекає перська армія, Александр залишив у табо­рі всіх поранених, хворих і рушив назустріч Дарію. Обидві армії, шукаючи одна одну, рушили назустріч різними перевалами і роз­минулися. Перси вийшли до македонського табору, де були зали­шені всі небоєздатні македонці з обозами. За даними стародавніх істориків, перси винищили всіх, кого знайшли в таборі. Тепер во­рожі армії опинилися в тилу одна одної. У дійсності ж, при пиль­ному аналізі ситуації, можна зрозуміти, що в такій позиції Алек­сандр виявився відрізаним від своїх комунікацій, тоді як Дарій лишався у своїй країні. Тож така позиція була більш виграшною для персів. Однак Дарій погано розумів свою перевагу. Він кволо зреагував на ситуацію, що склалася, і дозволив Александров! по­вернутися назад до міста Icc через Амманський прохід.

Битва відбулася у вузькій долині наприкінці жовтня - на почат­ку листопада. Перси, які мали чисельну перевагу, не змогли розгор­нути втричі більшу армію широким фронтом. Тут вони також не мали можливостей для обхідного маневру. Битва завершилася тяж­кою поразкою персів. Еллінські найманці, які знову не були ефек­тивно використані, єдині змогли відступити в повному порядку. Дві тисячі найманців, які тепер воювали без свого начальника Мемнона, перейшли через Амманський хребет і через кілька днів приєдналися до Дарія. Решта 8 тис., які були відрізані від своїх, змогли сісти на кораблі та відпливли у Фінікію, а звідти в Єгипет.

Втрати македонців у цій битві були порівняно незначними. Вони втратили 450 чоловік. Самого Александра було поранено у

стегно. Такою була вся плата за значний успіх: до македонців по­трапила вся сім’я Дарія: мати, дружина та дві дочки.

Він рушив на південь узбережжям Близького Сходу. Після його гучної перемоги фінікійські міста стали здаватися без бою. Лише Tip оголосив про свою нейтральність і не відкрив ворота прибуль­цям. Місто було взято в облогу. Оскільки частина Tipy знаходила­ся на острові навпроти берегової частини, підкорити його цілком коштувало багато зусиль і часу. На облогу й оволодіння Тіром було витрачено шість місяців і титанічні зусилля. Довелося створити зем­ляний насип між берегом та острівною частиною міста. Tip було взя­то штурмом і розграбовано. Його населення було продане у рабство. Союзний персам фінікійський флот втратив свої бази, кораблі по­чали здаватися македонцям. Після виходу фінікійського флоту з війни македонський флот також було відправлено додому.

Приблизно в цей же час Александр отримав від Дарія листа з мирними пропозиціями. Дарій, в обмін на укладання мирної уго­ди, пропонував Александров! всю територію Малої Азії і руку од­нієї зі своїх доньок. Александр у зухвалому тоні відмовився від миру, хоча Парменіон і деякі інші полководці переконували його укласти мир. Але тепер Македонець, відчувши свою перевагу над ворогом, не бажав брати частину замість цілого.

Усе східне узбережжя Середземного моря було зайнято і маке­донська армія рушила на Єгипет. Ця країна вже майже двісті років перебувала під владою персів. Кілька років до цього після трива­лої кривавої боротьби перси поновили тут свою владу.

Навесні 331 р. до н.е. македонська армія вийшла з Єгипту і руши­ла у напрямку Межиріччя. Перси за цей час зібрали величезні сили. Обидві армії почали зближуватися, щоб залити людською кров’ю піски Месопотамії. 1 жовтня 331 р. до н.е. неподалік від селища Гавгамели відбулася величезна битва між персами та македонцями. Вона вперше за всю війну мала відбутися на широкій рівнині, що дозволяло персам реалізувати свою чисельну перевагу над македон­цями. У складі перської армії було 15 бойових слонів. Битва з мін­ливим успіхом тривала протягом усього дня. Лише після втечі з поля бою перського царя опір персів припинився. Протягом 80 км маке­донська кіннота переслідувала Дарія та його свиту, але марно.

Це була одна з найбільших битв епохи стародавньої історії. У цій битві перси втратили свої основні бойові сили. Це мало гран­діозні і далекі наслідки. Більше македонці не зустрічали організо­ваного опору. Вавилонські жерці відкрили ворота міста і радо зу­стріли завойовників. До рук Александра у Вавилоні, а потім у Су­зах потрапила велетенська скарбниця перських царів. У Персеполі Александр провів зиму 331-330 рр. до н.е., після чого рушив на Ек- батану, де Дарій збирав нову армію. Як тільки македонці рушили на північ, армія Дарія почала розбігатися, самому ж Дарію довело­ся тікати на схід. Залишивши в Екбатані захоплену скарбницю і Парменіона з частиною армії, Александр почав переслідування Дарія. Той, вкінець розгубивши військо і владу, врешті був узятий під варту одним зі своїх підданих - бактрійським сатрапом Бессом.

Коли загін кінноти на чолі з Александром став наздоганяти варту, Бесс власноручно заколов кинджалом Дарія і втік. До македонців потрапило мертве тіло Дарія.

Після смерті перського царя Александр став законним наступ­ником східних правителів не лише фактично, але й юридично. За­лишаючись македонським царем і вождем еллінського союзу, він став володарем велетенської східної монархії. Це було фактом вели­чезного історичного значення і недаремно саме з літа 330 р. до н.е. починають різко загострюватися всі внутрішні протиріччя, які були пов’язані з утворенням цього нового, строкатого та різнородного державного організму.

Восени 330 р. до н.е. вперше вилилася у відкриту форму опози­ція македонської знаті. До Александра потрапив донос про зако­лот, який склався проти нього на чолі з Димном, одним з його ете- рів. Деякі обставини кидали тінь також на Філоту, сина Парменіо- на і начальника кінноти етерів. Виявилося, що він знав про зако­лот, але жодного слова про це не доповів. Усі змовники були заарештовані. Димн при арешті вбив себе. Решту, за звичаєм, су­дило військо. Вони були засуджені до смерті і заколоті списами. Одразу ж після цього Александр послав в Екбатану до Парменіо- на одного з етерів, Полідаманта. Він мчав удень і вночі, щоби ви­передити чутки про страту Філоти. Приїхавши туди, він з’явився до Парменіона, а його стратегам передав листа від царя з наказом вбити старого полководця. Наказ було виконано. Військо, що сто­яло в Екбатані, дізнавшись про вбивсто Парменіона, підняло пов­стання. Але воїнам показали листа від Александра і заворушення вщухли.

Що породило цю опозицію? Утворення „світової монархії” ля­кало македонців і еллінів, оскільки вони втрачали своє привілейо­ване положення при царі. Та й поведінка царя викликала все біль­ше непокоєння. Від початку походу він лишав без змін перську си­стему управління, виказував повну терпимість та повагу до місце­вих звичаїв та населення. Після ж загибелі Дарія він став залучати персів до складу своїх етерів, набирати перську молодь для навчан­ня грецькій мові і македонській воєнній справі. Це не було прим­хою молодого царя - він зрощував перську знать з македонцями- завойовниками. Відбувалося поєднання двох культур - еллінської та східної. Проходило утворення нового єдиного державного орга­нізму, в якому мали зникнути всі місцеві особливості.

Молоді македонці, особисті друзі Александра, підтримували його цілковито - Гефестіон, Птолемей, Heapx тощо. Та більшість еллінів і македонців відчували себе у цій країні завойовниками. У східних народах вони бачили тільки підкорених варварів. Для них зберегла своє значення теорія Аристотеля: „Варвар і раб за природою своєю поняття тотожні. Вже від народження деякі істо­ти різняться у тому розумінні, що одні призначені до підкорення, інші - до володарювання...’’. Александр був учнем Аристотеля, але не в цьому питанні.

Тож заколот 330 р. до н.е. був першим відкритим виявленням невдоволення греко-македонської опозиції східною політикою Александра. Філота, начальник кінноти етерів, був типовим пред­ставником македонської знаті: багатий, щедрий до друзів, хваль­куватий, він з презирством ставився до пересічних македонців, які його не могли терпіти. Навряд чи він дійсно був причетним до змо­ви. Він просто не доніс царю, коли дізнався про неї, і це було єди­ним звинуваченням проти нього. Справа Парменіона взагалі не роз­глядалася, його було вбито за особистим наказом царя. Та навряд чи це вбивство було судовою помилкою. Філота зі своїм батьком посідали надто важливі місця в армії, щоб переворот міг відбутися без їх хоча б мовчазної згоди. Можливо, що заколотники намічали наступником Александра когось із них. Таким чином, Александр одним ударом відтяв голову всій македонській опозиції.

Військо вступило у Согдійську Бактрію. Тут до рук македонців потрапив Бесс, який убив Дарія. Його було четвертовано. У Бактрії Александр зітнувся з опором согдійців та бактрійців, яких очолював Спітамен, місцевий вождь. Він обрав тактику партизанської війни, яка завдає численних неприємностей регулярній армії. Александ- рові довелося витратити на боротьбу зі Спітаменом близько трьох років. Та врешті його було розбито. Спітамен втік за Яксарт (нині Амудар’я), але його було вбито масагетами. Після перемоги над Бакт- рією в армії знову визріла змова. У 328 р. до н.е. якось на бенкеті між Александром та Клітом, його молочним братом, сталася сварка. Під час суперечки з Клітом, який тепер замість Філоти команду­вав кіннотою етерів, Александр, у гніві, проти волі вбив того, хто врятував йому життя в битві при Граніку. Сам факт відкритої свар­ки свідчив про невдоволення серед командного складу. Через кілька місяців відбулася нова трагедія. Було знищено історика Калліс- фена за те, що той відмовився схилитися ниц перед царем. Заги­бель Каллісфена привела до розриву між Александром та його на­ставником, Аристотелем, який залишився в Елладі і листувався зі своїм вихованцем. Сталася також змова особистих охоронців царя. Лише випадок урятував йому життя.

У 327-326 рр. до н.е. відбувся похід в Індію. Запеклий опір місце­вих народів остаточно надірвав фізичні і моральні сили македонців. Військо відмовилося йти далі й Александр змушений був повернути у зворотній путь. Здійснивши дуже важкий перехід через пустелю Гедрозію, військо у 324 р. до н.е. повернулося до Вавилону. Александр узявся до впорядкування системи управління своєю велетенською державою, але несподівано захворів і 13 червня 323 р. до н.е. у віці 32 роки і 8 місяців помер. До нашого часу існує підозра, що причиною смерті було отруєння, але хто стояв за цим, залишається таємницею.

3.