Війна
Якщо трішки змістити акцент означення Клаузевіца, можна сказати, що війна - це «силовий конфлікт між політіями». Це конфлікт, який перероджується в насильство через те, що сторони не зібрані правосуддям у спільному просторі замирення, і який може дійти до краю боротьби на смерть з причини людської свободи.
Незапрограмованість виду справді виражається - на полі конфліктності - у відсутності будь-якого вродженого механізму вираження та контролю агресивності. Якщо вільний звір до того ж раціональний, має означену мету й здатний на помилку, то можна зрозуміти, що він може заради того, аби досягти своєї мети всупереч людським перешкодам, вкладати в битву дедалі більші засоби, а вороги, втягнуті в спіраль змагання засобів, можуть дійти до крайнощів, несумірних із початковою причиною. Звідси можна одразу вивести дві межі феномена війни в загальній історії. Оскільки палеолітичні стада не жили в політіях, війна не була їм відома. Конфлікти й смертельні сутички були дуже ймовірні, але вони не переростали у війну: в гіршому разі їхніми результатами були вбивства чи двобої з поганим кінцем. З іншого краю історичного часу, якби була надовго створена всепланетна політія, то більше б не було війни, хіба що залишилася б небезпека громадянських або міжпланетних воєн. Отже, у війне є дата народження в неоліті й потенційна дата смерті. Вона не є людською уні- версалією чи прямим продуктом людської злостивості, хоча й дає їй змогу проявлятися в найжахливіший спосіб.Потрібно і достатньо повністю зосередитися на концепціях політії й політизації, щоб знайти еволюційну лінію війни та одержати пояснення динаміки цієї лінії. На стадії племені та громади політія розгалужується в комплексі морфологічної сегментації, причому кожний сегмент може слугувати політією для розв’язання конфліктів певної категорії. Через це війна стає потенційною й можливою на всіх рівнях сегментації - за межами базового осередку, яким є розширена сім’я.
У такій сім’ї конфлікт може вибухнути, наприклад, між старшим і молодшим, і розв’язаний він буде тільки шляхом розщеплення та розділу супротивників на дві нові базові одиниці. За таких умов конфлікт може набути форми вбивства чи смертельного двобою, але, як і в стаді, це не буде війною. Війна починається або може спалахнути за межею сім’ї, як ми це бачимо на крайніх прикладах розкладу племен, наприклад у марокканському Рифі на початку XX ст. У нормальні часи конфлікти то легше розв’язуються мирним шляхом, що більше ми наближаємося до бази сегментації, і навпаки, тим важче мірою наближення до зовнішнього чужинного позаплемінного чинника. Силовий конфлікт може набирати цілий спектр форм від сімейної бійки до дикої війни між «напівлюдськими істотами» з їхніми «іграми м’язами». Поліси дають приклад зовсім іншої моделі. Вони є окремими політіями, що дозволяє проводити ефективне внутрішнє умиротворення, зокрема завдяки спрямованому усуненню сварок між лініями нащадків і родами. Крім того, поліси входять до олігополярної трансполітії - системи, здатної забезпечити дуже жорсткий контроль проявів насильства, хоча вона й не може усунути ризик того, що якась війна поверне на гірше й дійде до крайнощів боротьби на смерть. Такі обставини також сприятливі для вироблення трансполітійного права, яке дає змогу розв’язувати або попереджати конфлікти, а ті, що вибухають, стримувати засобами дипломатії. Результатом стає чітка й відчутна відмінність між війною й миром, яка зримо контрастує з племінною градацією ворожнечі. Поліси не ізольовані, а оточені чи лежать поруч із царствами та імперіями, які мають зазвичай набагато більше сил, які вони можуть мобілізувати, якщо вже не мобілізували. З цієї причини поліси можуть вступати в різкі конфлікти, коли йдеться про їхнє виживання як політій. За минулі тисячоліття всі вони без жодного винятку зазнали остаточної поразки або відступили перед сильнішим за себе суперником, навіть найславетніше й найдосконаліше з них - Венеція - у 1797 р. під тиском французького чобота.На стадії королівств або царств, зважаючи на те, що політії були окремими, внутрішнє умиротворення певним чином спрямовується, а війна стає потенційністю в зовнішньому напрямку. Отже, усе залежить від системи гри, а сама вона - від кількості гравців. Коли їх дуже багато, війна стає перманентною й дикою, адже важко запровадити правила гри й неможливо примусити до їхнього дотримання. Оскільки необхідною умовою для цього є велика кількість гравців, таке становище стосується здебільшого громад, ніж царства. Точніше кажучи, гра може відбуватися під час переходу від громади до царства. Настає етап, коли племінна сегментація достатньо розхитана, аби громади перетворювалися на політії. Гарний приклад нам дають Мадагаскар в XVI-XVIIi ст. і Давній Китай. Сеньйорії феодальної доби в Європі та Японії є також аналогами, що виникли не в контексті руху до політичного об’єднання, а під час політичного розкладу внаслідок невдалого імперського досвіду. Коли два, три або чотири царства-політії входять до однієї гри, то логіка цієї гри веде до появи одного переможця. Його можна знати тільки в ретроспективі: хто міг би ставити на остаточну перемогу династії Цинь у русі до Китайської імперії? Кожен із конкурентів може вважати, що має шанси в битві на життя чи на смерть, оскільки йдеться про виживання однієї політії за рахунок усіх інших. Ось чому кожне царство прагне мобілізувати в часі всі свої ресурси на службу війні, і ось чому війна стає найбільшим чинником мобілізації соціальних ресурсів і людської енергії. Урешті-решт, коли царства опиняються в грі, де сходяться від п’яти до семи політій, війна переходить у той стан, в якому вона перебуває в полісах, оскільки олігархічна гра визначається кількістю гравців, а не їхнім характером.
На імперській стадії весь імперіалізований простір охоплюють межі політії, де панує або прагне встановитися імперський уклад. Коли імперія ототожнюється з максимальним культурним ареалом, приборканий ареал може бути величезним і включати незчисленні народи.
Імперія прагне й майже спромагається розширитися до таких меж, за якими вже нема чого завойовувати. Поза цими межами фактично немає нічого, або майже нічого, тож контакти з цим простором стають несуттєвими й навіть дріб’язковими. Відтворюється палеолітичне становище стад. Так само, як кожна етнічна група прикривається нічийною територією, так і кожна імперія прагне прикритися ніким не контрольованими зонами. Завдяки цьому війна має тенденцію до зникнення за браком політій, які були б у постійному контакті між собою, та до опускання до рівня охорони кордонів і зіткнень із племінними одиницями. Але імперія вразлива й час від часу розпадається, а це призводить до відродження війни, яка набуває більш запеклого й дикого характеру громадянської війни або війни за незалежність.Палеолітичний поріг, від якого ця еволюційна лінія могла почати свій шлях, той самий, що й поріг політизації, оскільки феномен війни корелят політичного феномена.
Уможливлення розгортання цієї лінії можна виявити, розглядаючи цілі війни. У цьому питанні можливі два підходи, залежно від того, розглядати війни як конфлікти чи як політії в стані війни. Війни як конфлікти ведуть початок від джерел людської конфліктності. Одним із них може бути агресивність, спільна для виду та для частини живої природи. Деякі війни можна віднести на її рахунок. Вони ймовірніші за конкретних умов. У племінному світі на рівні сегментації, де війна близька за духом до небезпечного спорту, може бути достатньо зміни настрою, щоб розв’язати війну, бо дієвці можуть переконати себе, що її наслідки залишаться контрольованими. Аналогічний оптимізм можна констатувати й для олігополярної системи, але тут він виправданий менше, оскільки ресурси, які можна мобілізувати, набагато перевищують потреби надто різкої сварки. В умовах перманентної й стихійної війни достатньо найменшої дрібниці для її поновлення і цією дрібницею може бути сварка чи просто поганий настрій. Інше джерело конфліктів виникає безпосередньо зі свободи людей і з різниці в поглядах і виборі дій, що на ній ґрунтуються.
Завжди можна розійтися в думках щодо формулювання тієї чи тієї проблеми та її вирішення, а незгода завжди може набрати форми силового конфлікту. Це джерело ймовірніше для племінних умов, коли бракує механізмів і органів для мирного врегулювання таких конфліктів. Коли вже оформилися й виокремилися політії, у кожної є свої проблеми та варіанти їхнього розв’язання, щодо яких дієвці можуть розходитися в думках, але оскільки вони живуть в політії, то, в принципі, мають можливості для арбітражу, аби уникати різких порушень нормального життя. Завжди можлива громадянська війна, але уможливлення настільки вибагливі, що й випадки її вибуху трапляються рідко. Культурна відстань між політіями може бути такою, що кожна з них уважатиме інші варварськими чи дикунськими. Така зневага або ж взаємне нерозуміння не можуть бути приводами для війни. Власне, уже від початку війни з різноманітних причин підкреслюється чужість ворога. Вперте підкреслення цього має ідеологічну функцію, яка слугує для того, щоб надавати ворогам слушні причини для боротьби один з одним. Це ідеологічне використання культури, щоб поставити її на службу війні, може торкатися будь-якого аспекту, але спрямовується здебільшого на ті чинники, які найбільше здатні мобілізувати енергію, як-от релігія чи цивілізація як спосіб гуманізації. Воюють між собою не релігії та цивілізації, а політії, представники яких можуть користуватися цими ідеологічними тавруваннями.Третє джерело найщедріше. Людські конфлікти часто виникають навколо проблем поділу влади, авторитету та багатств. У стосунках між політіями ставкою стає сама сила або безпека проти сили, яка їм загрожує. Це - перша і єдина ставка у війні, а всі решта можуть бути лише нагодами, приводами чи вторинними чинниками. Ця причина народжується тільки між політіями і прямо залежить від руху політи- зації. Авторитет - це слава, здобута воєнною звитягою. Вона передбачає досить численні когорти шанувальників і головно шанувальниць, щоб бути переконливою: до появи племінного ладу та переходу до харчового виробництва ця умова ще не виконувалася.
«Агональна» ментальність, тобто побудова образу себе та визначення правильного життя згідно з продемонстрованою зверхністю, підтвердженою в повторюваних змаганнях, ще сприятливіша. Вона має найбільше шансів народитися в умовах, які сприяють повторюваності змагань, там, де бої - це собою двобої за правилами і без наслідків. Плем’я та гроно міст-держав надають найсприятливіші умови, за яких війни повторюються без кінця, двобої є реальними, кожен справді грає на своє життя, але олігополярний заслін не загрожує вічному характерові складових елементів цілого. Ахіллес вбиває Гектора і буде вбитий у свою чергу, але в їхніх намірах наступності світу грецьких міст ніщо не загрожує. Те ж саме можна сказати й про воїнів Габону чи воїнів-вікінгів із відомих саг. Останнім благом, яке треба поділити, є багатство. Воно може стати причиною війни тільки тоді, коли існують запаси, які можна пограбувати, що передбачає зберігання продуктів і головно перехід до виробництва. Археологічні свідчення народження війни йдуть чіткою паралеллю з економічною неолітизацією. Люди можуть самі ставати економічним ресурсом; жінки - як прядильниці й ткалі або як політичні ресурси для руйнування родової системи, чоловіки - як робоча сила або як ритуальні жертви, наприклад, у ацтеків. Перетворення бранців на рабів з метою примушувати їх працювати на полях зовсім не рентабельно. Рабовласницькі суспільства в такому розумінні дуже рідкісні. Вони зустрічаються тільки в грецьких містах і Римі, на плантаціях Аббасидів у Нижній Месопотамії та в Америці. Нормою на стадії королівства та імперії є завоювання земель разом із тими, хто їх обробляє, і включення їх до обкладеної податями маси.Інший підхід виходить із того, що війни є політичними конфліктами. Це можна розуміти і як конфлікти між політіями. Сварки, суперництво за славу, набіги з метою пограбування достатні, щоб спровокувати війну. Війна, проте, сприймається як силове змагання чоловіків. Становище ускладнюється і стає трагічнішим, коли війна відображає конфлікт між політіями. Війну можна поставити на службу стратегії врівноваження та обмежених цілей. Або ж головним питанням може бути виживання самих політій, і тоді війна сягає своєї крайності - битви на смерть. Перехід войовничої фази чітко помітний між громадою й царством, і цей перехід залежить від ступеня політизації.
Війна потребує воїнів. Відсутність браку в них можна почасти пояснити психологією війни, яка несе задоволення та піднесення, які чоловіки можуть відчувати, коли б’ються між собою й перемагають. У жінок становище складніше: заміжні жінки, а надто матері залюбки б обходилися без цього, тоді як дівчата можуть закохуватися в героїв. Винагорода, яку обіцяє війна, а саме владу, авторитет й багатство, настільки значна, що в збільшенні кількості кандидатів не має жодної загадки. Це збільшення ще зрозуміліше, якщо дивитися не стільки на абсолютну винагороду, скільки на суперництво та змагання. Людська комедія, а більшою мірою соціальна, штовхає людей на те, щоб мати більше або щоб не мати менше, щоб бути кимсь більшим або не бути меншим за решту. Картина доповнюється певними невблаганними умовами, які виникають мірою утвердження політій. Для них програти у війні значить ризикувати втратити все. За винятком олігопо- лярного стану, який є надзвичайно рідкісним і трапляється на племінній стадії, війна стає грою «або пан, або пропав», коли вам не залишають права не грати. За таких умов у людей просто немає можливості не брати участі в грі. Залишається тільки переконати себе в безпосередніших і слушніших матеріальних та ідеологічних причинах, щоб ризикувати своїм життям у війні.