Ієрократизація
Ієрократизація - це процес, який позначається на політичному укладові, тобто на відносинах влади, інсти- туціалізованих і здійснюваних у межах політії. Завершенням цього процесу є власне політичний уклад імперій.
Назвімо його абсолютною ієрократією. Три елементи, з яких складається цей вислів, розкривають його характерні риси. «Ієро» означає владу, наділену повним, цілковитим і винятковим авторитетом. Авторитет є способом здійснення влади, який базується на визнанні в земному намісникові якогось вищого принципу, яке визнають покірні. Цей елемент залишається чистим, коли авторитет відділений від фактичного здійснення влади, а його власник сприймається як пон- тифік. Елемент «кратія» означає владу як силу, коли ті, хто підкоряються, бояться насилля, що його може вчинити щодо них той чи ті, хто вимагають їхньої покірності. Авторитет і сила об’єднані, коли сильний наділений ще й авторитетом. Більш ясними й реалістичнішими словами можна сказати так: первісний насильницький переворот легітимізують ідеологія та згода народу. Усе визначення доповнює елемент «абсолютний». Об’єднання сили й авторитету в ієрократії може здійснюватися в двох дуже різних контекстах. В одному з них сила авторитету контролюється й обмежується ефективною тіньовою владою, тобто силовими й авторитетними позиціями, зовнішніми щодо політичної влади й незалежними від неї. Ці позиції посідають племінні та аристократичні роди. В іншому контексті силу авторитету обмежує не якась тіньова влада, а різноманітні об’єктивні умови. Перший контекст породжує помірковану ієрократію, яка в другому контексті стає абсолютною. Чим же в такому разі стає третій спосіб влади - керівництво? Мірою того як політична влада стає абсолютнішою, керівництво стає предметом низхідного делегування (а не висхідного, від керованих керівникам, як за демократії) кваліфікованим особам, яких цінує ієрократ (а не громадяни) і які заповнюють владний апарат.Ці відмінності дозволяють провести логічну й зв’язну еволюційну лінію, де режими абстрактно йдуть один за одним у такому порядку: демократія - чиста, олігархічна, аристократична; чиста ієрократія - повністю відірвана від сили; поміркована ієрократія; абсолютна ієрократія. Звідси можна встановити чіткий взаємозв’язок з еволюційною лінією, яка привела плем’я до імперії. Демократія панує в стаді й у племені, яке ледь виділилося зі стада. Чиста ієрократія зустрічається в племені й у громаді. Поміркована ієрократія спільна для громади й для королівства. Абсолютна ієрократія з’являється в царстві та характеризує імперію. Якщо перевернути ці взаємозв’язки, то можна побачити таке: у стаді існує майже чиста й ідеальна демократія; плем’я допускає дуже відкритий діапазон режимів: демократію, олігархію, аристократію, чисту ієрократію; громада сприяє чистій, а надто поміркованій ієрократії; імперія залишає тільки абсолютну ієрократію. Для повноти картини слід додати, що за винятком стада всі епізоди залишають можливості для тиранічних періодів і цей ризик зростає з рухом від племені до імперії. Але тиранія - це проміжний період. Хоч якою кривавою та жорстокою вона буде, вона нездатна чимось позначити загальну історію.
Наведені взаємозв’язки виявляють три фазові переходи, які потребують пояснення, якщо ми хочемо зрозуміти, чому неолітизація зазнала ієрократизації. Так відбувається перехід від демократії до чистої ієрократії, від неї до ієрократії, заснованої також на силі, а від ієрократії взагалі до її абсолютизації. Перший перехід - найскладніший для пояснення, тому що, хоча й вивчали численні приклади «божественної монархії» у нілотів[†], у Полінезії, в індіанців південного сходу США, в Африці на південь від Сахари, немає жодного документа про історичне виникнення бодай однієї з цих монархій. Доводиться триматися якогось слушного пояснення, не маючи змоги оперти його на факти. Найслушнішим виглядає пояснення, за яким цей феномен є суто ідеологічним, таким, що слугує для представлення та виправдання чогось.
Питання - чого саме. Племінна будова, механізми коаліції та зчеплення сегментів якої дають змогу звести докупи багато особин, уже не може, як це було зі стадом, сприйматися безпосередньо. Вона потребує посередництва представництв. Найдоступнішими й легкими в дії є правила споріднення, які можуть то легше слугувати символами для морфологічних механізмів, що вони відповідають певній реальності: принаймні в основі та на першому рівні племінного дому люди й справді є родичами. Крім того, правила споріднення мають ту цінну перевагу, що вони забезпечують майже безкінечні тонкощі застосування і дають змогу різним групам мати ілюзію самобутності й відмінності, обираючи для себе правила, відмінні від сусідських.Демографічне насичення та племінне відокремлення дають реальних сусідів різним соціальним формуванням, тоді як палеолітичні етнічні групи жили замкненими на самих собі. Таке співіснування передбачає перехід від культурного ареалу «в собі» до ареалу «для себе», до усвідомлення «Ми» у протиставленні до «Вони». Цей перехід теж вимагає посередництва представництв. Божественна монархія - добре розв’язання цих двох проблем представництва, оскільки ієрократа можна представити як нині живого нащадка пра- щура-засновника, який породив або об’єднав «Ми». Слово «монархія» дуже неправомірне, оскільки передбачає наявність політичної влади та її фактичного здійснення, тоді як ці особи, безперечно, священні, а часто й божественні, дуже далекі від здійснення будь-якої влади. Це, власне, не політичні, а символічні й ідеологічні дієвці, носії та втілення культурної ідентичності. Таке вирішення має найбільше шансів бути обраним з огляду на його зручність і дієвість чи в дуже малих і територіально обмежених племенах, де ідея «великої родини» цілком слушна й, можливо, навіть реальною, чи в мережі громад з царським кланом, де міфічне пра- щурство цього клану саме собою зрозуміле.
Це - перша можливість, про яку можна сказати, що нею скористалися в Китаї за часів, від яких не залишилося документів, і в Японії в досить пізню епоху, в IV або V ст.
н.е., щоб показати виникнення роду «імператорів». Можна виявити й другу можливість - зовсім іншу, історична генеза якої вислизає з поля зору за браком документів. У цій можливості ігнорується божественна монархія, а обирається створення ієрархізованої мережі храмів, паралельної племінній мережі, з існуванням чи без існування громади. Центральний момент ідеологічного розв’язання полягає в тому, щоб забезпечити кожному рівню сегментації - від сім’ї до племені чи конфедерації племен - святилище, від домашнього вогнища до храму чи міста-святилища, спільних для певного конфедеративного, більш-менш великого культурного ареалу: епонімом таких міст-святилищ можна було б назвати Ніпур[‡] у Нижній Месопотамії. Це розв’язання є племінним аналогом розв’язання, яке можна знайти в світі міст, зокрема грецьких, з так званими панеллінськими святилищами, як от Олімпія чи Дельфи. Розписані гроти мадленської культури, починаючи з Ласко, також, очевидно, слід віднести до того ж самого класу явищ. Ці святилища, хоч якими б скромними вони були, потребують порядкування. На самому низу керівництво стихійно доручають зацікавленим сегментам і родам. Піднімаючись вище, потрібно передбачати більш стабільні органи. Нам відомо, яке вирішення обрали греки: непрофесійні достойники на рівні міста і спеціалізовані роди на па- неллінському рівні. У світі племен і громад був прийнятий варіант громади. Або один рід чи клан постачає жерців на всі святилища та на всі рівні мережі, так, як царський клан постачає всіх вождів. Або окремі роди опікуються різними святилищами. В обох випадках маємо розрив між жерцями, наділеними авторитетом, і вождями, влада яких походить від полюсів керівництва чи сили. Зазвичай, таке становище можна уявити для Шумеру і Мексики перед останніми етапами просування від царств до імперії.Другий перехід починають історично задокументовувати в Шумері з кінця IV - початку III тисячоліття. Він має прямий зв’язок з політизацією та відбувається без жодних таємниць. Створюється і територіально обмежується політія поза племінною плинністю та громадою.
У цих межах визначають владні позиції, які врешті-решт монополізує хтось могутній, хто в кінцевому підсумку узурпує авторитет та ідеологічно узаконює ту силову акцію, що привела його до влади. Війна стає явищем, яке дає життя лінії та розкриває її таємницю. Перехід відбувається тільки там, де раніше встановилася чиста ієрократія в одному чи іншому з двох можливих варіантів - божественна монархія або ієрархізована мережа святилищ. Але в ньому немає нічого від загального чи від обов’язкового етапу. Потужна ієрократія може - і це найпоширеніший приклад - безпосередньо заступити місце демократії, олігархії ти аристократії. Війна дозволяє та нав’язує такі еволюційні скорочення шляху.Третій перехід документований найкраще. Тіньова влада, яку потрібно долати, щоб дійти до абсолютизму, постає в двох основних виглядах. Коли все населення політії структу- роване й організоване в роди, треба знищити й подолати саму родову структуру. Потрібно сплутати роди й перемішати людей так, щоб отримати народ підданих, для яких об’єднання в коаліції було б надто дорогим, і еліту, яка б визначалася своїм становищем у владному апараті. Коли соціальні еліти складаються з аристократичних родів, а народ - незалежно від того, організований він у роди чи ні, - перебуває в залежності або під протегуванням аристократії, розв’язання полягає в жорсткому контролі аристократичних родів і у визволенні народу з-під їхнього панування. Перший спосіб призвів до контролю політичної влади над жінками, «підхожими для одруження», через бюрократичне регулювання простолюдних шлюбів серед перуанських інків або через створення фіскальними чи військовими способами «резерву» жінок для одруження, як це можна бачити на численних прикладах в Африці та як це робили інки для своєї еліти. Другий спосіб здійснюється або через просте знищення аристократів, як у Індії, або через перетворення елітарних родів на джерело чиновників для владного апарату, як у Китаї.
Графік руху ієрократизації у вирішальні моменти його історичного процесу робить його досить зрозумілим, аби обмежитися простим начерком при розгляді інших його аспектів.
Палеолітичний поріг, відколи ці процеси уможливилися, полягав у виникненні влади. Влада - це зв’язок і напруга між вільними волевиявленнями. Вона виражається в трьох видах, залежно від дії покори, яка підкоряє одну волю іншій: керування базується на розрахунку, авторитет - на повазі чи на захопленні, сила - на страху. Оскільки політичні режими визначає спосіб влади, якому вони віддають перевагу, хоча вони й не в змозі цілковито ліквідувати ті способи, якими нехтують, усі політичні режими перебувають - у потенційному стані - в найневиннішому з можливих владних стосунків. У палеолітичному світі вже існували владні стосунки, які наявні в багатьох інших тваринних групах. Від самого початку розвиток будь-яких варіантів політичних режимів був можливий, і вони почали здійснюватися, коли умови їм сприяли. Такими умовами є виробництво і збагачення, політизація, війна, стратифікація. Усі варіанти розвитку взаємозв’язані й підсилюють один одного.Щодо дієвців, то ті, хто посідали позиції авторитету та/або влади, отримували від цього задоволення амбіцій, скнарості й жадібності, марнославства й пихи: потреби просити їх висувати свої кандидатури не було. Дієвці, які підкорялися авторитетові, могли робити це з переконань, якщо тільки вони не були поставлені перед вибором між покорою або бунтом із ризиком бути вбитими й не знаходили для себе слушних причин для вибору покори. Ті, хто підкорялися силі, були безсилими і могли обирати тільки між життям у покорі й смертю.