Політизація

Загальна й абстрактна еволюційна лінія йде від племені до об’єднання племен, королівства, імперії. Під племенем слід розуміти вузол стихійних об’єднань між сегментами, які потрібні для того, щоб отримати рівновагу на всіх рівнях інтеграції.

А + В - спільнота в усіх її найширших вимірах. Ця спільнота може інтегруватися вгору зі спільнотою ще більших розмірів, з конфеде­рацією племен, яка завжди утворюється з конкретною метою, не має жодних постійних інститутів і дуже тимчасова. У нижній частині Z₁ i Z₂ - відповідно певна об’єднана в групу рідня з генеалогічною глибиною в три-чотири покоління. Y₁, Y₂, X, Y, A, B - стихійні коаліції однакових розмірів, утворені між сегментами нижчого рівня та проти коаліцій та­ких самих розмірів. Кількість рівнів коаліцій - чотири або п’ять. Зібра­них у такий спосіб особин може бути від кількох тисяч до кількох сотень тисяч.

Цей загальний принцип організації має безліч варіацій і нюансів континентального, регіонального та локального ха­рактеру. їх не повинно розглядати в межах загальної історії, за винятком хіба що трьох із них, які можуть мати деякі ево­люційні наслідки. Найохоплюючу спільноту - назвемо її для зручності «плем’я» - можна вважати такою, що походить від спільного пращура, і це перетворює плем’я на велику роди­ну, яка входить до ланки спільної генеалогії. Або ж у спільноті перебувають поруч один з одним і співіснують окремі генеалогічні блоки. Культурна однорідність племінної спільноти може бути дуже високою і простягатися далеко за неї, аж до включення інших окремих племен у спільному ку­льтурному ареалі. Або ж спостерігається повна неод­норідність, коли в одній і тій самій племінній структурі зна­ходяться сегменти, які не розмовляють однією мовою.

Об’єднання племен аналогічна структура, але відрізняється від племені тим, що кожним сегментом керу­ють родові зв’язки - і цим така будова зв’язується зі стра­тифікацією та ієрархізацією - за двома загальними типами керування. Так, наприклад, один і той самий рід розподіляє складові лінії свого потомства так, аби завжди посідати керівне становище на всіх рівнях сегментації. Маємо, отже, ієрархію вождів - від вождя села чи навіть частини села аж до вищого вождя спільноти, яку зберігають для утворення іншої спільноти. Що більшою є спільнота, то більше це вище становище має символічне значення і то менш реальна по­в’язана з ним влада. Або ж, наприклад, різні роди розміщую­ться в різних точках сегментації; голови цих родів, знаходя­ться в стратегічних точках, можуть мати реальну владу.

Царство (королівство) вводить докорінну зміну структу­ри, коли спільнота має гору над складниками. Визначається конкретна спільнота, яка ділить соціальний простір на внутрішню й зовнішню частини. У внутрішньому просторі спостерігається тенденція до стирання чи послаблення всіх поділів, здатних підірвати єдність спільноти. Поділи, що до­пускаються, мають бути функціональними з точки зору спільноти, наприклад, поділ на адміністративні, податкові чи релігійні одиниці. Жодна коаліція будь-яких складових еле­ментів не повинна загрожувати спільноті. Стосовно зовнішньої сфери спільнота прагне перетворитися на колек­тивного суб’єкта та сприйматися таким усіма, хто населяє зовнішній простір.

Імперія - це царство (королівство), яке спромоглося по­ширити свою владу назовні та забезпечити своє панування над простором змінних розмірів.

Наведених визначень достатньо, щоб накреслити ево­люційну лінію та виявити істотний фазовий перехід між об’єднанням племен і царством. Субстанцією такого переходу є політизація в розумінні політій, які відповідають просто­рам і чітко окресленим і стабільним, принаймні під кутом зо­ру тенденцій, групам населення. Якщо визначити політію як соціальний простір умиротворення, спрямованого всередину, і ймовірної війни, спрямованої назовні, то перехід відбиває два полярні політичні розв’язання. «Сегментарне розв’язан­ня» в границях племені та об’єднання племен забезпечує ке­рування миром і правосуддям на всіх рівнях сегментації за допомогою створення стихійних і збалансованих коаліцій, які або знаходять мирне вирішення через переговори, або ж би­тимуться, доки проблема не буде розв’язана. Такий спосіб керування робить умиротворення чимраз імовірнішим, мірою того як ми наближаємося до сегментів і базових одиниць, а війну дедалі менш контрольованою, мірою того як ми підіймаємося рівнями сегментації й досягаємо простору, зай­нятого фактичним чужинцем. Уважний розгляд прикладів, які постачають історіографія та етнографія, показує, що зав­жди існує певний упривілейований рівень сегментації, а саме той, де проблеми найчастіше і найшвидше розв’язуються мирно. На цьому рівні вже склалися постійні органи, і вони, за загальним правилом, зосереджені на зборах старійшин. Розв’язання проблеми базується на розкладі політії на скла­дові сегменти спільноти, але без чіткого розриву з не-по- літією. На іншому краї можливостей лежить «унітарне розв’­язання», яким політія визначається як однорідна спільнота, відмінна від не-політії. Вирішальним наслідком такого розв’­язання є необхідність покладати керування миром і право­суддям на механізми чи процедури, спільні для спільноти як такої.

Існує і може бути виявлена в історичній реальності ще одна форма політизації.

Притягальний чинник неоліту не імперія, а політизація або фазовий перехід між осілістю та політією. Проте перехід цей неможливий! Річ у тім, що племінна структура та струк­тура громад ґрунтуються на принципі рівноваги через про­тистояння рівних коаліцій. Цей принцип запобігає тому, щоб якась коаліція могла коли-небудь остаточно взяти гору над іншою. Політизація через поліси - не вихід, адже вони вхо­дять до культурного ареалу й перетворюють його на олігопо- лярну трансполітію.

Поріг, який пропонує палеоліт, - це перехід від стада до племені внаслідок демографічного насичення. Цей перехід мав відбуватися незчисленну кількість разів протягом де­сятків тисячоліть, не призводячи при цьому до змін, здатних вивести за межі палеолітичного поля. Нині ми знаємо, чому так було. Перешкода стоїть не між стадом і племенем і не між племенем і громадою, а між племенем, громадою і полісом, з одного боку, і царством, з іншого. Проблема, яку треба розв’язати, досить проста для того, щоб можна було уявити одне чи кілька розв’язань та перевірити їх історич­ними фактами. Проблему можна сформулювати в такий спосіб: як прибрати олігополярну перешкоду? Неможливо уявити й перевірити стихійне та свідоме передання влади від різних сегментів спільній інстанції. Це був би приклад стихійної або свідомої політизації. Проте остаточне розв’я­зання в організаційному плані виглядає складнішим, ніж сег­ментарне. Крім того, воно буде невигідним для всіх учасників за винятком тих кількох осіб, які обіймуть спільні владні по­зиції. Щоправда, удвох випадках цей розрахунок може по­мінятися на зворотний. Якщо з’являється зовнішня загроза, усі можуть програти і кожен зацікавлений у тому, щоб пере­дати достатньо влади спільному центрові, аби відбити напа­ди.

З огляду на те, що мирний стихійний або свідомий шлях закритий, залишається тільки одна можливість: війна, але війна, результатом якої буде накопичення вигод на користь якогось одного полюсу. Для того щоб встановити такий куму­лятивний дисбаланс, потрібно й достатньо припинення племінної олігополярності. Тут можливі два теоретичні варіанти. Або олігополярність скочується до стану системи гри з численними дієвцями, в якій важко виробити правила й неможливо забезпечити їхнього дотримання. Наслідком буде вічна дика війна, з якої по черзі виходитимуть переможці й переможені та з якої колись має вийти останній переможець. Перетворення внутрішньо врівноваженої гри у внутрішньо нестійку гру вимагає здійснення двох умов. Треба, щоб зіт­кнулися кілька племінних олігополярностей. Зіткнення ба­зується на здешевленні сполучення та на збільшенні наяв­них ресурсів: цю умову врешті-решт забезпечує еконо­мічний розвиток. Потрібно також, щоб деякі з воюючих зна­ходилися в становищі, вигіднішому рівно настільки, скільки необхідно для накопичення сили. Таку різницю можуть ство­рювати різні чинники: позиція, краща для оборони, контроль місць проходу, менші витрати на сполучення, дещо ро­дючіша земля, плодовитіші жінки, твердіші моральні якості тощо.

За другим можливим теоретичним варіантом, олігопо- лярність обертається на гру з двома, трьома або чотирма дієвцями, причому ця гра є теж внутрішньо нестійкою, бо кожний дієвець зацікавлений у тому, щоб ліквідувати інших, аби не бути ліквідованим самому. Можна уявити знову ж та­ки дві теоретичні ситуації. Дві, три або чотири племінні гро­мади постійно мешкають у стані ворожих зіткнень, і сила цієї ворожнечі спонукає їх перетворювати тимчасові коаліції на вічні. Міцніша й краще організована коаліція має великі шанси на перемогу, і це є стимулом для всіх іти в цьому на­прямку, створюючи собі окремі й постійні політичні органи. Або ж олігополярність стихійно еволюціонує від племені до громади, наприклад, під тиском більш жорсткої соціальної стратифікації. Такий шлях розвитку може механічно транс­формувати два десятки стабільних сегментів у дві чи три нестійкі громади. Показовим прикладом може бути річкова долина, де здійснюється невідпорний тиск на користь виник­нення двох політичних полюсів, один з яких рано чи пізно поглине іншого. Найвідоміші в історії приклади - цивілізації Єгипту та Нижньої Месопотамії, а також Інду, хоча історич­ний процес і був зупинений зникненням цієї двополюсної або, ймовірніше, триполюсної цивілізації. До цього прикладу можна додати й високогірні Андські плато, де коридор на­креслений не річковою долиною, а двома паралельними пас­мами гір. Можна також скомбінувати дві інші можливості: олігополярна спільнота перетворюється на поліполярну, яку кінець кінцем війна призводить до становища, в якому домінують дві, три або чотири політії. Для ще більшого ускладнення моделі її можна зобразити у формі спіралі, кінці якої тягнуться далі й далі, аж доки не будуть включені до єдиної трансполітії найвіддаленіші племінні елементи та громади. Цю модель вочевидь можна застосовувати до Ки­таю, щоб зрозуміти й пояснити його просування до імперії за приблизно дві тисячі років.

Аби мати правильне уявлення про зняття олігополярної перешкоди, слід звернути увагу на три моменти. У дуже довгій перспективі, тобто в масштабі тисячоліть, обумовлено­му міцністю племінної перешкоди, війна - це єдиний рушій еволюції. Але війна мобілізує інші види розвитку - еко­номічний, політичний, ідеологічний, соціальний - сприяє їм. Війна - тотальне явище найвищого ступеня, оскільки все, що відбувається в суспільстві, позначається на ній, і навпаки. З цього випливає, що в людській історії дедалі більшого зна­чення набуває випадковість, що поступове виникнення нових утворень чи явищ стає дедалі непередбачуванішим, а ретро­спективні пояснення потребують ще багатшої документації.

Внесок дієвців у цей рух можна резюмувати в такий спосіб. На відтинку від племені до громади багато дієвців от­римують свою вигоду в марнославстві та амбіціях і ніхто по-справжньому не програє, бо кожний може знайти собі якусь компенсацію. На відтинку від громади до царства про­тягом самого фазового переходу дієвці, можна сказати, не відіграють ніякої - позитивної чи негативної - ролі, оскільки відбуваються явно непомітні, але з великими наслідками речі, як-от здешевлення сполучення та угод з огляду на зро­стання густоти заселення та активнішу мобілізацію праці. На відтинку від царства до імперії вимоги систем дій такі, що ніхто не може не робити нічого, бо нічого не робити - зна­чить програти. Дієвців - хочуть вони того чи ні - залучають до дій. Ті, хто виграє, виграють усе або багато з точки зору влади, авторитету й багатства. Ті, хто програє, програють ба­гато або все. Це дуже потужні стимули для того, щоб робити все, аби виграти чи не програти.