Харчове виробництво

Перехід від збиральництва і полювання до виробництва продуктів харчування - це найвизначніше явище, яке при­тягає найбільшу увагу. Цей перехід докорінно змінює спосо­би життя. На початковому етапі люди живуть з відсотків капіталу, який безкоштовно надає їм природа.

Новою економічною формулою, яка панує на великих аре­алах, стає рільництво. З економічної точки зору формула тваринництва залишається маргінальною та застосовується в периферійних районах, де посушливий клімат створює не­сприятливі умови для рослинництва. Це означає, що випасна економіка посідає також вторинне місце й у хронологічному плані: суспільства тваринників, історична вага яких з воєнної τo^τικι∙ι зору може бути великою, йдуть після аграр­них. Майже дивацькою системою є рибальство. Рільництво на великих ареалах характеризується як спільними рисами, так і відмінностями. Кожна така економіка спеціалізується на дуже малій кількості рослин, які становлять основу хар­чування. Одноманітність рослин частково компенсується розмаїттям страв, які з них готують. На Близькому Сході основна культура - пшениця, в Китаї - просо й рис, в Індії - пшениця й рис, в Америці - кукурудза, квасоля, гарбуз. Ки­тай і Америка живуть майже виключно рослинництвом, тоді як у Європі й Азії воно поєднується з тваринництвом, а в Індії тваринництво має другорядне харчове значення. Китай більше розвиває городництво, коли на маленьких полях до­глядають чи не за кожною рослиною окремо.

Демографічні аспекти вказують на повний переворот. Гу­стота населення в сотні разів перевищує колишні значення й збільшується від одного жителя на десять квадратних кіло­метрів до п’ятнадцяти на один квадратний кілометр для хліборобських районів із тривалим паром, потім до сорока для районів із коротким паром і навіть до кількох сотень для рисових плантацій. На просторах нинішньої Франції після останнього льодовикового періоду мешкало близько п’ятде­сяти тисяч мисливців-збирачів, а в XVI-XVII ст. налічувало­ся від двадцяти до двадцяти восьми мільйонів осіб. З огляду на низьку продуктивність праці, попри такі-сякі технічні успіхи, досягнуті впродовж тисячоліть, не менше 80% цієї людської маси мобілізується для виконання праці, не­обхідної, щоб утримувати всіх. Якщо до цього додати працю міського ремісництва та послуги, то тільки невеличку меншість населення звільнено від безпосередньо продуктив­ної праці й вона може присвятити свою діяльність іншим ви­дам виробництва, а не лише тим, що потрібні для виживання. Чисельність людей зазнає масових коливань, які можуть ся­гати подвоєння або скорочення наполовину.

Коливання залежать ще від однієї новини - епідемій. їм сприяє занепад гігієни через скупчення людських мас і відходів; збільшення густоти населення, яким примножуєть­ся кількість заражених; активізація переміщень і контактів, чим полегшується передання мікробів. Голод і епідемії спільно нищать людей, бо ослаблені організми гірше опираю­ться інфекціям. Хвороби б’ють у першу чергу по немовлятах і дітях. Розмови про перенаселення - це міф, за винятком хіба що окремих місць, бо сім’ї мають приблизно стільки дітей, скільки вони можуть виростити з урахуванням усіх чинників, включно з перспективою того, що ці діти зможуть взяти участь у заселенні нових земель. Так, в архаїчній Гре­ції заселення Середземноморського та Чорноморського узбе­режжя викликане не стільки демографічним тиском, скільки можливістю колонізувати знайомі райони, які підтримують демографічну активність.

Археологічні дослідження та пошуки походження рос­линних і тваринних видів, одомашнених різними сільськогос­подарськими режимами по всьому світу, змусили відмовити­ся від думки про виникнення одомашнення в певній точці та його всесвітнє поширення звідти. її розташовували на Се­редньому Сході й переміщали там за волею археологічних відкриттів. Найстаріший сільськогосподарський район, відкритий на сьогодні, знаходиться в турецькому гірському районі Тавруз, і виник він дев’ять чи десять тисяч років то­му. Немає сумнівів, що хронологічно попервах мала скласти­ся якась обставина, а саме поширення мало відбуватися чи через запозичення, чи через переміщення населення.

Неолітизація не сталася якоюсь різкою зміною, а йшла повільно й поступово, з подоланням певних порогів і розтяг­нувшись на тисячоліття. Археологія дає змогу простежити цей рух через тисячоліття в одному місці, наприклад, у дея­ких долинах Перуанського узбережжя, на високих мекси­канських плато, в Палестині та, в більш загальному плані, на висотах «Родючого Півмісяця»[*], а також у Північному Китаї. Можна виділити чотири основних рубежі та визначити чоти­ри головних етапи. Перший і найдовший етап характеризу­ється визначною роллю продуктів одомашнення: збирання й полювання ще дають основну частину харчування, а приро­да й далі гарантує запаси, потрібні, щоб уникати занадто різких коливань. Потроху частка одомашненого збільшуєть­ся, ролі міняються і продукти збирання та мисливства ста­ють додатковими. Далі перші зникають майже зовсім, а мис­ливство стає таким собі спортом або привілеєм. Марно було б намагатися визначити цю переміну у відсотках. Ре­алістичнішим і, очевидно, ближчим до фактичного стану бу­ло б визначити певний рубіж, після якого за умов зриву ви­робництва природні запаси стають недостатніми, щоб забез­печувати тимчасову компенсацію.

Таке безсилля природи надати допомогу людям своїми безкоштовними резервами лежить у прямій залежності від густоти населення. Якщо мисливці-збирачі при густоті насе­лення одна особина на десять квадратних кілометрів спожи­вають половину природного приросту, то достатньо подвоїти густоту, щоб відсотки були спожиті. Після цього вже почина­ють проїдати капітал і стають на простий альтернативний шлях: чи густота населення залишається дуже низькою, чи ж природний капітал потрібно замінювати виробничими чин­никами мірою зростання густоти населення. На цьому шляху ми бачимо два сільськогосподарські рубежі, а третій - нау­кове сільське господарство - виводить нас за межі тра­диційної історії. Метод тривалого пару встановлює своєрід­ний компроміс із природою. Люди розкорчовують ділянку, часто підпалюючи її - щоб розчистити землю, удобрити її та запобігти бур’янам, - обробляють її протягом двох або трьох років і повертають природі, не стільки тому, що вона вичер­пала свою родючість, скільки через таке захаращення її бур’яном, що дешевше розчистити нову ділянку, ніж намага­тися боротися з ним. Отже, природа повертає собі свої права на двадцять - двадцять п’ять років. Хліборобство стає пере­сувним на низці ділянок і проходить цикл у двадцять-три- дцять років. Людські поселення можуть пересуватися одно­часно, і це дає чудову перевагу в тому, що люди залишають позаду землю, заражену нечистотами, що стала ще й небез­печною для здоров’я. Цей тип рільництва за допомогою випа­лювання може витримати густоти населення близько п’ят­надцяти особин на квадратний кілометр. Але ніщо не зава­жає збільшувати кількість років обробки землі та скорочува­ти роки відтворення природного рослинного покриття. До­сить буде стати до роботи й періодично просапувати бур’ян.

Практика приводить, кінець кінцем, до другого рубежу - методу короткого пару: один рік на два чи два роки на три, або ж відмови від пару завдяки використанню затоплюваних рисових плантацій, проміжних культур чи ретельної сівозміни.

Етапи та рубежі, кожен на своєму рівні узагальнення, підхожому для всіх людських спільнот неоліту, - ясні й чіткі. Яка причина могла спонукати первісне людство стати на шлях, позначений цими етапами й рубежами? Най- слушнішою причиною має бути перехід до осілого способу життя. Якщо подивитися на палеоліт і на спосіб життя полю­ванням і збиранням, можна зрозуміти цю причину та пояс­нити її поєднанням вочевидь давньої обставини - насичення простору розселенням у вигляді плям, що розпливаються, і нової обставини - потепління клімату після вюрмського зле­деніння. Потепління має два наслідки для фауни й флори, які ми розглядаємо під кутом зору харчування людини. Воно менш сприятливе для великих ссавців, які населяли тундру і на яких полювали деякі групи людей. Потепління особливо сприяє урізноманітненню видів на одиницю площі. Перший наслідок обмежує переміщення мисливців, а другий робить їх непотрібними, оскільки все, що треба, можна мати там, де живеш. Це - дуже сильний стимул для спорудження домівки і для того, щоб лишатися в ній, а надто для жінок, на яких зазвичай лягав тягар переміщень. Осілість не є ознакою переходу до харчового виробництва. Вона відбувається в умовах життя способом мисливства і збирання й придатні для використання деяких типів середовища. Найпридатні- шими для осілості, вочевидь, були узгір’я в помірному кліматі, які примножують кількість мікросередовищ і ресур­си в радіусі від п’яти до десяти кілометрів, який можуть по­кривати осілі люди. Близькосхідна дуга, що тягнеться від За­гроса до Тавруза, особливо сприятлива, так само як і перед­гір’я Андського узбережжя. Саме там знаходять найстаріші сліди переходу до осілості.

Вторинним наслідком переходу до осілості в епоху не­оліту - це мимовільне угноєння землі в безпосередній близь­кості до житла та можливість для стихійних чи свідомих за­нять городництвом. Можна також припустити, що найперші заняття городництвом мали на меті не харчові завдання, а слугували радше для задоволення схильності до певного ши­ку, прикрашання житла та культових потреб, і все почалося з квітів, які вирощували жінки. Збирачі й мисливці знають усе що треба про рослини й тварини, завдяки яким вони жи­вуть. Не потрібно ніякого технічного прориву, щоб перейти від збирання колосків пшениці до підготовленого відповідни­ми діями збирання врожаю. Від городницької осілості до най­складнішого традиційного рільництва веде безперервна тех­нічна й пізнавальна нитка - така ж сама, яка веде від пер­шого каменя, обробленого іншим каменем, до складного кам’­яного знаряддя. У кожній точці дієвці завжди знають про все це достатньо, щоб рухатися до наступної точки, якщо відчу­вають у цьому потребу.

Яка потреба була в тих дієвців рухатися за ниткою, навіть якщо це не коштувало їм жодного пізнавального чи технічного зусилля? Спершу слід упевнитися в очевидному: кожна точка, досягнута на лінії, що веде від чистого збираль­ництва й мисливства до виключно виробництва, діє як стопор і запобігає будь-якому поверненню назад з демографічних причин. Кожний крок уперед по цій лінії виражається у збільшенні густоти населення, а будь-який відступ - у вели­ких утратах. Стопори особливо міцні на рівні основних ру­бежів. Людство могло, очевидно, і не ставати на цей шлях і, можливо, зробило це через необачність, але коли процес хоч трішки почався, відступати воно вже не мало змоги. Утім, коли б навіть у нього й була така можливість, малоймовірно, що воно обрало б шлях назад.

Рухаючись від одного етапу до іншого, дієвці можуть з урахуванням окремих напрямків розвитку підбивати підсу­мок позитивних результатів. У племінній будові, яка базується на рівновазі між сегментами та об’єднаннями сег­ментів, важливо мати якомога більше дітей, щоб забезпечу­вати врівноважувальну здатність власного сегмента. І навпа­ки, сегменти, що втрачають темп, потрапляють у несприят­ливе становище й можуть або загинути, або бути поглинути­ми. Діти є також джерелом авторитету, робочою силою, коли праця стає виробничим чинником, і пенсійною касою. Вони коштують недорого, бо освіта обмежена і передається пря­мим спілкуванням, і можуть допомагати власному втриман­ню з наймолодшого віку, пасучи гусей чи відганяючи птахів від полів. Мати якнайбільше дітей - хороший розрахунок, який стає то кращим, що далі люди просуваються шляхом виробництва. Міжплемінні війни, попри те що вони найча­стіше маловбивчі, так чи так обертаються на користь чис­леннішої сторони. Коротко кажучи, відбувається загальний тиск у бік демографічної експансії. Вона аж ніяк і на жодно­му рівні не є мимовільним і засуджуваним наслідком осудної поведінки та непередбачливості сімей, вона є результатом поєднання дуже розважливих розрахунків. Зважаючи на те, що треба годувати додаткові роти, а безкоштовної природи вже не вистачає для цього, починаючи з найменшої густоти населення, єдиним виходом є поширення та інтенсифікація рільництва.

Окремі меншини створюють власний додатковий баланс. Ті, хто посідають або жадають посісти владні й авторитетні позиції, змушені збирати ресурси для здійснення своїх стра­тегічних задумів і збирати їх трішки більше, ніж їхні прямі конкуренти. Оскільки кожен робить один і той самий розра­хунок, потреби в накопичуваних багатствах зростають до не­скінченості. Основне джерело багатства - це оброблювана земля. Що більше землі, яка краще обробляється, то більше засобів мають наймогутніші та найавторитетніші особи. Стає вигідним завойовувати землі, використовувати їх, збільшу­вати кількість робочої сили. Але чому робочі люди піддають­ся цьому - адже їх більшість? Лише тому, що вони не мо­жуть діяти інакше, а такі умови їм нав’язують. Можна вия­вити ще більш особливі й гострі результати та стратегічні задуми. Розвиток культів з жертвопринесенням, які обслуго­вують жерці, вимагає відповідних ресурсів. їх можуть нада­вати вірні, змагаючись навіть із сусідами за те, щоб мати більш розкішне місце культу та вражаючі жертви. Мережі месопотамських та індіанських храмів і всюди розкидані римські церкви наводять на думку про ефективне сільське господарство та про те, що народи погоджувалися нарощува­ти свої зусилля для підвищення його ефективності. Деякі до­слідники переконливо доводили, що одомашнення бика (Bos taurus) на Близькому Сході відбулося за два тисячоліття до того, як його почали використовувати як продукт харчуван­ня, і це одомашнення, очевидно, пов’язане з потребами в жертовних тваринах для місячного бога та з символічним ототожненням півмісяця з рогом бика.

Залишається виявити й уточнити уможливлення цього процесу. Вони є переважно кліматичними, оскільки фауна і флора залежать від клімату. Увагу, безперечно, слід зверну­ти на великі кліматичні зони. Арктичні зони віддаляються, і в цьому полягає вирішальне значення потепління в голоце- нову епоху, оскільки в цей період звільнилися від льодовиків великі площі Євразії та Америки і гостиннішими для життя стали ще більш широкі прильодовикові території. Сухі тро­пічні зони - це або пустельні, або ж із дуже малою і не­періодичною кількістю опадів. Вони дають можливість виби­рати лише між випасною економікою і зрошувальним рільництвом. Таке рільництво вимагає багато води та вели­чезні трудові інвестиції. Вологі тропічні зони надто лісисті для палеолітичного знаряддя: для їхнього освоєння доведе­ться чекати появи технології обробки заліза, а це вже справжній технологічний стрибок, через що неолітизація Африки на південь від Сахари затрималася не менше як на п’ять тисячоліть. Зони з помірним кліматом, зумовленим ши­ротою, висотою над рівнем моря чи впливом моря, знаходя­ться у найвигіднішому становищі, бо коливання тут найменш різкі й ці зони вимагають найменших інвестицій. Власне, во­ни аж ніяк не потребують технічних чи організаційних стрибків для здійснення будь-якої аграрної інновації: приро­да завжди позитивно відповідає на всі запити, звернені до неї.

Висновок цілком очевидний. Сприятливими є дві зони: по­мірна зона і суха тропічна зрошувана зона. У південній півкулі мало таких земель, і ще менше таких земель у згада­них зонах. У північній півкулі таким землям відповідають ве­ликі культурні ареали: Передня Азія, Індія, Китай - саме з цих районів почалася неолітизація. Вона також взяла само­стійний старт на мексиканському плато та в долинах і на плато Анд, де клімат пом’якшили висота та зрошування. Європа як сприятлива зона з’являється кількома тися­чоліттями пізніше, оскільки її більшою мірою торкнулося зледеніння та його наслідки.