ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА В РОКИ НІМЕЦЬКО-НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ВІЙСЬКОВОЇ ЗОНИ УКРАЇНИ (1941-1943 РР.)

Власенко C. І., канд. істор. наук

У статті проаналізовано особливості соціально-економічного життя в областях України, які впродовж усього періоду нацистської окупації перебували під управлінням вермахту.

The proposed article is an attempt to investigate the peculiarities of social-economic life in the regions of Ukraine that period of Nazi occupation were guided by the Vermacht. On the basis of a large amount of documentary materials, mainly obtained from oblast archive institutions of Ukraine, a study has been made relating forms and methods of working resources of Ukrainian agriculture have been showed.

Історія Другої світової та Великої Вітчизняної воєн завжди привертали увагу науковців. Як наслідок, до сьогодення створено ґрунтовну історіографічну базу дослідження подій 1941 – 1945 рр. Водночас, багатогранність історії Великої Вітчизняної війни зумовлює наявність певних лакун у вивченні означеної теми. На даний час спостерігається зосередження наукового потенціалу на розкритті складних і суперечливих процесів Великої Вітчизняної війни – особливостей життя українського народу: економічного, соціального, культурного тощо.

Не менш важливим є прагнення науковців розкрити характерні риси подій Великої Вітчизняної війни в окремих регіонах України. Зокрема, становище селянства на окупованій території України, переважним чином у рейхскомісаріаті “Україна”, досліджували А. Байраківський, Ю. Ніколаєць, О. Потильчак, І. Романюк [1]; у західних областях України – В. Лаврищук [2]; у південних – М. Слободянюк [3]; в Донбасі – П. Добров, І. Тарнавський [4] тощо.

Дані праці дозволяють дати певну характеристику особливостей нацистського режиму в селах окремих окупаційних зон України.

У планах нацистського керівництва, що передбачали суцільну аграризацію українських територій, відводилося вагоме місце сільському населенню, яке в період воєнних дій мало виконувати роль дешевої робочої сили. У численних директивах та розробках щодо окупованих східних областей спостерігається цілковите нехтування інтересів місцевого населення. Так, у сьомій “заповіді фюрерів” відносно господарювання на сході зазначалося: “...Не запитуйте, яку користь матиме з цього селянство, а запитуйте лише: наскільки корисно це для Німеччини” [5]. В результаті такої політики, спрямованої на максимальний визиск матеріальних та демографічних ресурсів окупованих територій, місцеве населення України було приречене на тяжку працю на користь “нових господарів”.

Основним завданням сільського населення українських територій протягом усього періоду окупації була праця спочатку в колгоспах та радгоспах, а після проголошення аграрної реформи в лютому 1942 р. – в громадських господарствах та державних маєтках, а подекуди, у хліборобських спілках.

Віковий ценз працездатного населення, згідно з наказом А. Розенберга “Про обов’язкове запровадження трудової повинності” від 5 серпня 1941 р., становив від 18 до 45 років [6]. Виключенням, згідно з положеннями “Тимчасового статуту роботи” (лютий 1942 р.), були інваліди та вагітні жінки за два місяці до та два місяці після пологів. Щоправда, восени 1942 р. цей термін було скорочено: 35 днів до та 28 днів після пологів [7].

Проте, на практиці, у кожній області і, навіть в окремих районах, віковий ценз для працезобов’язаних встановлювався безпосередньо місцевими органами влади. Зокрема, у 1942 р. в Чернігівській області для працезобов’язаних затверджувалися такі вікові межі: 18 – 60 років для чоловіків та 18-50 років для жінок, а у Харківській – 14 – 55 та 14 – 50 відповідно [8].

Не сталою була й тривалість робочого дня, яка, зазвичай, перевищувала норму і встановлювалася відповідно до наявних сільськогосподарських робіт. Наприклад, на загальних зборах Ямської сільської управи Верхньо-Тепловського району Ворошиловградської області було вирішено на період збиральної кампанії 1942 р. встановити 10-годинний робочий день [10].

Щоправда, військовим керівництвом робилися спроби регламентувати термін робочого дня. Так, згідно з наказом начальника генерального штабу генерала Цейтцлера про трудову повинність у прифронтовій смузі від 6 лютого 1943 р., робочий тиждень мав тривати 54 години, при умові, що кожен працезобов’язаний міг бути притягнений до роботи і в позаурочні та нічні часи, в недільні та святкові дні [11]. Але цей наказ часто ігнорувався.

Облік праці селян вівся за трудоднями, причому встановлювалася обов’язкова норма їх вироблення. Так, у Роменському повіті Сумської області мінімальна кількість трудоднів на рік становила: 150 – для чоловіків, 75 – для жінок та 30 – для літніх людей і підлітків. Проте, уже в 1943 р. річна норма трудоднів помітно зросла. Наприклад, у Авдіївському районі Сталінської області вона досягла 250 трудоднів для чоловіків та 150 – для жінок [12]. Саме відповідно до кількості вироблених трудоднів і проводився розподіл прибутків між окремими членами господарства.

На кожен трудодень нараховувалася чітко встановлена сума грошей, яка залежала від кількості населення в громадському господарстві. Оплата праці здійснювалася за таким механізмом: за перші 100 вироблених у календарному році трудоднів сплачувалася стандартна їх оплата у розмірі від 1, 3 крб.

При оплаті праці, зазвичай, застосовувалася практика видачі авансів, переважно в натуральному вигляді. За кожен трудодень селяни отримували 500 г хлібного зерна. Родинам, що мали на своєму утриманні більше трьох непрацездатних, видавалося 750 г хлібного зерна. Були випадки, коли виплата авансу здійснювалася в грошовому еквіваленті. Наприклад, у громадському господарстві “Нове життя” № 1 Старо-Керменчинського району Сталінської області у 1942 р. сума авансу становила 0,65 крб. На трудодень [15].

Проте, сільське населення не проявляло високої активності на громадських роботах. Особливо дана тенденція простежується у 1942-1943 рр., коли селяни намагалися виробляти продукцію в обмежених розмірах, здебільшого задля власних потреб. Зокрема, на це скаржилися в травні 1942 р. й самі окупанти: “Старанно проводиться обробіток присадибних ділянок аж до лінії фронту. Але нема бажання обробляти наділи усуспільнених господарств” [16]. Селяни ухилялися від праці, запізнювалися та рано закінчували робочий день. Це гальмувало виробничий процес у господарствах, які і без того потерпали від нестачі робочих рук.

Як наслідок, для активізації роботи сільського населення, окупанти використовували широкий спектр методів впливу: від преміювань та заохочень, до штрафів, тілесних покарань та ув’язнень. Зокрема, за сумлінну працю в громадських господарствах, селяни могли отримати земельні наділи у приватну власність, посівний матеріал, худобу, продукти харчування тощо. Наприклад, керівник Черкаської общини Слов’янської округи Сталінської області восени 1942 р. міг збільшувати норму хліба “доброму” працівникові до 400 г в день за рахунок “ледачих”. У Меловському районі Ворошиловградської області восени 1942 р. при збиранні соняшника селянам було дозволено використовувати стовбури та шапки для опалення [17].

Поруч із цим, активно застосовувалися штрафні санкції та жорсткі репресії. Наприклад, у Меловському районі Ворошиловградської області в 1942 р. за спробу уникнути участі у громадських роботах із селян стягувався штраф у розмірі 35 крб. За пропущений вихідний день та 100 крб. – за робочий. У повторних же випадках конфіскувалася худоба чи інше майно на таку ж суму [18]. За невихід на роботу підлітків, карали їх батьків.

До того ж, простежується тенденція зростання розмірів штрафів. Так, у Будьонівському районі Сталінської області у 1942 р. за невихід на роботу стягувався штраф у розмірі від 25 до 150 крб., а вже у 1943 р. – від 100 до 300 крб. У Роменському районі Сумської області на початку окупації за невихід на роботу штрафували: перший раз – на 25 крб., вдруге – на 50 крб., втретє – на 100 крб. Дещо пізніше розмір штрафу по області досяг 500 крб., а за подвійний невихід селян арештовували, відправляли до трудових таборів, а їх майно конфіскувалося [19]. З цією метою, взимку 1942 р. були створені трудові табори, куди інтернували всіх працездатних осіб, які ухилялися від виконання трудових повинностей. Ув’язнених утримували за їх власні кошти та використовували на різноманітних роботах.

Мали місце і тілесні покарання. Наприклад, за свідченням жительки с. Бугаївка Ворошиловградської області В.

Поруч із роботами у громадських господарствах сільське населення активно залучалося до відбудови доріг та мостів, спорудження оборонних укріплень та інших робіт. Так, з 1942 р., згідно з розпорядженням 197-ї польової комендатури, що розміщувалася у Ніжині, запроваджувалась обов’язкова участь селян у відбудові шляхів впродовж 6 днів на рік [22]. Віковий ценз зобов’язаних працювати на ремонтних роботах шляхів, зокрема на Сумщині та Чернігівщині, становив від 18 до 45 років для чоловіків та від 18 до 40 років для жінок, а в деяких районах він досягав 16-50 років та 16-45 років відповідно. У лютому 1943 р. вікові межі були розширені: наприклад, у Чернігівській області – від 15 до 60 років [23].

Ще однією формою використання місцевого населення окупованих територій було його приховане пограбування у вигляді різноманітних податків та стягнень. Для ефективного виконання цього завдання німецькою владою було розроблено розгалужену систему оподаткування. Впродовж усього періоду окупації на території військової зони України існувало декілька форм грабунку селянства. Селяни мали постачати вермахт та цивільне населення Німеччини сільськогосподарською сировиною та продуктами харчування, сплачувати численні грошові податки та забезпечувати німецьких солдат одягом і предметами побуту.

Оподаткуванню підлягало все сільське населення, крім деяких категорій, які звільнялися від більшості податків і стягнень: фольксдойче та німці, що прибули на Україну після початку війни і їх родини; представники німецької армії і члени їх сімей; потерпілі на військовій службі; вдови і сироти загиблих; особи, які служили в поліції чи інших військових формуваннях; інваліди, що не мали засобів для існування.

Точну кількість, а тим більше, розміри податків встановити дуже важко, оскільки в різних регіонах військової зони України вони не були сталими і залежали, передусім, від німецьких органів влади на місцях та їх потреб. Так, згідно з розпорядженням генерала фон Роквеса “Про тимчасове стягнення податків і зборів” від 23 жовтня 1941 р., керівництву кожного району і навіть села, за попередньою згодою з німецькими господарськими органами, дозволялося підвищувати розміри, або призначати нові податки та стягнення [24]. Про цей факт як про серйозну проблему повідомляв також керівник Харківської облземуправи М. Ветухов у зверненні до німецького обласного сільськогосподарського командування навесні 1942 р. [25].

Дана тенденція була особливо характерною при стягненні натуральних поставок. Так, відповідно до розпорядження господарської інспекції групи армій “Південь” від 5 червня 1942 р., на території військової зони України власники корів були зобов’язані здавати по 600 л молока на рік від однієї та 900 л – від двох чи більше корів. У деяких регіонах ці норми були збільшені. Наприклад, у Авдіївському районі Сталінської області вони досягали 650 л молока з корови [26]. Не були сталими і норми поставок яєць. Зазвичай, вони встановлювалися відповідно до наявної у селянському господарстві кількості курей із розрахунку 30 яєць на рік від кожної курки. В деяких місцевостях селяни мали здавати по 100 яєць на рік від двору, незалежно від кількості курей [27]. Коливалися також і розміри поставок меду: від 7,5 кг з вулика по Чернігівській області до 12 кг – по Харківській [28].

Ще однією характерною рисою натуральних поставок сільськогосподарської продукції була яскраво виражена тенденція до їх постійного зростання. Наприклад, у Сталінській області, де у 1942 р. селяни здавали по 650 л молока від корови, розміри поставок протягом 1943 р. зросли до 680-750 л з однієї корови та 1 125 л – з двох чи більше [29]. Постійно зростали й розміри поставок яєць. Зокрема, у Дзержинському районі Сталінської області річна норма поставок яєць із січня по червень 1943 р. зросла від 30 до 40 штук з однієї курки [30]. Збільшувалися і розміри поставок меду. Так, у Смоляновському районі Сталінської області у серпні 1942 р. вони зросли з 12 кг до 27 кг від вулика [31]. Подібна ситуація склалася і при здійсненні обов’язкових поставок м’яса, шкіри, вовни, хутра та іншої сільськогосподарської продукції.

Поруч із цим, зустрічалися й поодинокі випадки зниження норм поставок сільськогосподарської продукції. Можливо це було викликано наближенням фронту та активністю партизан чи нездатністю селянських дворів виконувати зависокі норми поставок. Наприклад, у травні 1943 р. у Богодухівському районі Харківської області поставки молока скорочувалися з 600 л до 500 л з корови, а в селі Камань Новгород-Сіверського району Чернігівської області – до 400 л [32].

Не обмежуючись визиском селян шляхом обов’язкових поставок, що вилучали майже всю товарну продукцію господарств, німці також запроваджували різноманітні одноразові стягнення. Наприклад, за розпорядженням Ворошиловградської обласної сільськогосподарської комендатури у 1942 р. кожен двір зобов’язувався додатково до обов’язкових поставок здати по 50 кг картоплі. Також здійснювалися поставки фруктів (з розрахунку 2 кг сушених фруктів з кожного дерева), полуниці, малини тощо [33].

Щоб зацікавити селян та активізувати виконання державних поставок було оголошено, що здана продукція буде оплачуватися за встановленими закупівельними цінами, які, щоправда, були набагато нижчими від ринкових. Крім того, окупаційна влада вдавалася і до застосування різноманітних заохочень як в натуральному, так і в грошовому еквіваленті. Наприклад, сільськогосподарське керівництво Чернігівської області обіцяло давати на 100 сімей, що сумлінно виконуватимуть поставки, преміальний квиток на суму 1 000 крб. Для закупки дефіцитних товарів [34].

Проте, переважали каральні методи впливу на платників податків, починаючи від стягнення пені та штрафів різних розмірів і, закінчуючи, конфіскацією майна, примусовими роботами та ув’язненням. Особливо практикувалося позбавлення неплатників податків худоби та майна на користь інших мешканців села. Крім того, селянам заборонялося продавати продукцію та забивати худобу. Так, у Будьонівському районі Сталінської області у 1942 р. за самовільний забій вівці селяни каралися штрафом у розмірі 300 крб. Та примусовими роботами терміном 10 днів [35]. Для отримання дозволу на забій вирощеної тварини господар мав звертатися до старости села. Наприклад, різати свиню дозволялося лише за умови, коли власник здасть державі 3/4 частини м’яса. А тому, селянам пропонували об’єднуватися в групи по чотири господарства, три з яких здавали свиней на користь держави, а четверту ділили на гурт.

Крім натуральних, населення змушене було сплачувати й численні грошові податки та стягнення. Зокрема, всі працездатні, віком від 16 до 65 років, обкладалися подушним податком, розміри якого встановлювалися кожного року районними керівниками і були не меншими 100 крб. На рік [36]. Існував і так званий “податок з управління” або “адміністративний податок”, обсяги якого коливалися від 90 крб. З кожної працездатної людини у Харківській області до 210 крб. – у Сталінській [37]. Під прикриттям гасел стосовно ліквідації руйнівних наслідків війни, населення сплачувало і так званий “податок на відновлення господарського та культурного будівництва”. Він стягувався з усіх селянських господарств, зазвичай, двічі на рік, незалежно від наявності майна, роду занять та терміну проживання у сільській громаді. Наприклад, на Чернігівщині у 1941 р. критерієм для визначення розміру цього податку була площа присадибної ділянки (при кількості землі до 0, 25 га із селянського двору стягувалося 200 крб., з площі розміром від 0, 25 до 0, 5 га – 300 крб., а більше 0, 5 га – 400 крб.), а з 1942 р. – кількість працездатних членів родини (він коливався від 150 крб. – при наявності одного або взагалі відсутності працездатних, до 250 крб. – при двох і більше) [38]. Запроваджувався також збір із селян численних внесків на покриття витрат по утриманню сільськогосподарських установ, на проведення робіт по обслуговуванню сільськогосподарського виробництва, на оплату ветеринарної допомоги та проведення обов’язкових заходів по боротьбі з різноманітними епідеміями і пошестями тощо [39]. Існували й інші податки: прибутковий, що стягувався у вигляді 10 % від загальної суми заробітної плати, якщо вона перевищувала 200 крб.; податок з дрібної торгівлі; з приватних будівель, розміром 1, 5 % від страхової оцінки; з дорослої худоби, в межах 100 крб. На рік; з собак, розміри якого становили 20 крб. На рік – у Чернігівській області, 30 крб. – у Сталінській та 60 крб. – у Сумській та Харківській; шляховий і багато інших [40].

Прагнення окупантів до максимального визиску завойованих територій призводило й до певної казуїстики. Зокрема, твердячи про “експлуатаційну радянську податкову систему”, німецька влада не цуралася використовувати її методи. Так, на території військової зони України були здійснені заходи, спрямовані на стягнення з колгоспів та селян заборгованості, що залишалася за ними з радянських часів. Наприклад, по 9 окупованих районах Харківської області передбачалося зібрати заборгованих за 1941 р. 88 % по зернових культурах, 67 % – по картоплі, 7 % – по цукровому буряку, а з прибутків сільського населення – 63, 5 млн. крб. [41].

Для стягнення грошових податків у селах вводилася посада збиральника, на яку призначалася досить освічена, тверезої поведінки і з задовільним майновим статком людина. Оплата його праці залежала від якості роботи. Зокрема, при достроковому внесенні зібраних коштів до банку за 5 днів до встановленого терміну збиральник отримував 1,5 %, в термін – 1 %, а при запізненні – 0,75 % від загальної суми [42].

Стягнення податків перебувало під жорстким контролем окупаційних органів влади, які досить часто вдавалися до примусових методів збору. Зокрема, тим, хто ухилявся від здачі продуктів харчування, сплати інших податків та стягнень, виконання повинностей, загрожувало покарання за саботаж відповідно до “законів військового часу”. Так, на Чернігівщині, у розпорядженні голови облземуправи містилася погроза, що в селах, які не виконають поставок у зазначений термін буде вилучатися “значно більше” сільськогосподарської продукції при допомозі військових загонів [43].

Ще однією формою використання трудових ресурсів окупованих українських територій було вивезення української молоді на роботи у Німеччині. На початковому етапі вербовка здійснювалася на добровільних засадах, із застосуванням різноманітних методів заохочення. Тим, хто погоджувався їхати працювати до Третього рейху обіцяли чудові умови життя і праці, добрий заробіток, матеріальну компенсацію їх родинам, що залишалися на Україні, а після повернення – земельний наділ та різноманітні пільги. Проте, бажаючих добровільно виїжджати до чужої країни, в першу чергу, через жорстоку реальність, з якою зіштовхнулися українські робітники в Німеччині, було небагато. Поруч із цим, крах “блискавичної війни” і чергова мобілізація, що викликали брак робочої сили в Німеччині, спонукали А. Гітлера вдатися до примусових методів вербування окупованого населення. Як наслідок, уже в травні 1942 р. обергруппенфюрер СС Ф. Заукель, який очолив створене у березні цього ж року “Імперське бюро для використання робочої сили”, віддав наказ про запровадження на території СРСР примусової трудової мобілізації населення [44]. В цілому ж, за час окупації із військової зони України було вивезено 607, 5 тис. чоловік, що становило 25, 3 % від загальної кількості депортованого українського населення: із Чернігівської області – 41, 6 тис., Сумської – 77, 7 тис., Харківської – 164 тис., Сталінської – 252, 2 тис., Ворошиловградської – 72 тис. чоловік [45].

Отже, німецько-нацистський окупаційний режим на території військової зони України характеризується як неприхована експлуатація та масштабне пограбування місцевого населення. Поєднуючи, з одного боку, загравання з місцевим селянством шляхом обіцянок та заохочень, а з іншого, тиск та терор, шляхом штрафів та покарань, окупаційна влада намагалася максимально використати сільськогосподарський потенціал захоплених регіонів. Як наслідок, сільське населення України в період німецької окупації перетворилося на дешеву робочу силу для Третього рейху.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Байраківський А. І. Селянство України в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) // Друга світова війна і Україна. Матеріали наукової конференції (27-28 квітня 1996 р.). – К., 1996. – С. 168-171; Ніколаєць Ю. О. Становище та настрої населення України на початку німецько-фашистської окупації (червень 1941 – липень 1942 рр.). – Вінниця, 1999. – 64 с.; Потильчак О. В. Система примусової праці цивільного населення України в роки нацистської окупації 1941-1944 // Молода нація. – 1996. – № 4. – С. 186-209; Романюк І. М. Українське село в роки німецької окупації // Сторінки воєнної історії України: Зб. Наук. Статей / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2002. – Вип. 6. – С. 201-203.

2. Лаврищук В. І. До питання про аграрну політику фашистів в західних областях України // Сторінки воєнної історії України: Зб. Наук. Статей / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2001. – Вип. 5. – С. 132-135.

3. Слободянюк М. Селяни України під нацистським окупаційним режимом 1941-1944 рр. (на матеріалах південних областей) // Київська старовина. – 2000. – № 2. – С. 44-57.

4. Добров П. В., Тарнавський І. С. Провал фашистських планів встановлення “нового аграрного порядку” в окупованому Донбасі у 1941-1943 роках // Нові сторінки історії Донбасу: Статті. Кн. 7 / Гол. Ред. З. Л. Лихолоба. – Донецьк, 1999. – С. 91-100.

5. Преступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СРСР (1941-1944 гг.). – М., 1963. – С. 32-33.

6. Там само. – С. 28-29.

7. Державний архів Сумської області (далі – ДАСО). – Ф. Р-1947. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 19; Державний архів Луганської області (далі – ДАЛО). – Ф. Р-1307. – Оп. 1. – Спр. 268. – Арк. 47.

8. Державний архів Чернігівської області (далі – ДАЧО). – Ф. Р-4745. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 51; Державний архів Харківської області (далі – ДАХО). – Ф. Р-3224. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 16.

9. Державний архів Донецької області (далі – ДАДО). – Фонд листівок. – Спр. 1735. – Арк. 1; Ф. Р-1786. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 5; ДАЛО. – Ф. Р-1307. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 28; ДАСО. – Ф. Р-2171. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 33.

10. ДАЛО. – Ф. Р-1307. – Оп. 1. – Спр. 387. – Арк. 58.

11. ДАХО. – Ф. Р-3133. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 35.

12. ДАСО. – Ф. Р-2204. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 12; ДАДО. – Ф. Р-1739. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 1.

13. ДАСО. – Ф. Р-2173. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 20.

14. Там само. – Ф. Р-2204. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 11.

15. ДАХО. – Ф. Р-3080. – Оп. 1. – Спр. 41. – Арк. 7; ДАДО. – Ф. Р-1741. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 3.

16. Загорулько М. М., Юденков А. Ф. Крах плана “Ольденбург”. – М., 1980. – С. 277.

17. Нарада при Слов’янському земельному відділі // Донецька газета. – Слов’янськ. – 1942. – 8 лист.; ДАЛО. – Ф. Р-1307. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 28.

18. Там само. – Ф. Р-1307. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 28; Ф. Р-1702. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 7.

19. ДАДО. – Ф. Р-1772. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 115, 116, 128; Спр. 19. – Арк. 17-19, 29, 36; ДАСО. – Ф. Р-2446. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1; Загорулько М. М., Юденков А. Ф. Крах плана “Ольденбург”. – М., 1980. – С. 280.

20. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 38. – Арк. 2.

21. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. КМФ-8. – Оп. 2. – Спр. 177. – Арк. 43.

22. Згідно положення, затвердженого... // Вісті Прилуччини. – Прилуки. – 1942. – 20 лист.

23. ДАСО. – Ф. Р-2943. – Оп. 1. – Спр. 116. – Арк. 48; ДАЧО. – Ф. Р-3369. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 34; Ф. Р-3516. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 66; Загорулько М. М., Юденков А. Ф. Крах плана “Ольденбург”. – М., 1980. – С. 28.

24. АСО. – Ф. Р-2446. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 28.

25. ДАХО. – Ф. Р-2985. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 18.

26. ДАСО. – Ф. Р-2446. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 19; ДАДО. – Ф. Р-1617. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 32.

27. ДАДО. – Ф. Р-1820. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 44; ДАХО. – Ф. Р-3133. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 119; ДАСО. – Ф. Р-2926. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 41.

28. ДАХО. – Ф. Р-3224. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 70; ДАЧО. – Ф. Р-3516. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 25.

29. ДАДО. – Ф. Р-1617. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 32; Наказ № 4942 від 20.1.43 р. // Донецька газета. – Слов’янськ. – 1943. – 27 січ.; Про обязательную молокопоставку // Донецкий вестник. – Юзовка. – 1943. – 26 мая.

30. ДАДО. – Ф. Р-1820. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 44.

31. ДАДО. – Ф. Р-1582. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 21, 28.

32. ДАХО. – Ф. Р-3224. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 81; ДАЧО. – Ф. Р-3516. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 13.

33. ДАЛО. – Ф. Р-1307. – Оп. 1. – Спр. 388. – Арк. 121; ДАДО. – Ф. Р-1739. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 10, 14.

34. Шлях до вільного одноосібного селянського господарства // Вісті Прилуччини. – Прилуки. – 1942. – 20 берез.

35. ДАДО. – Ф. Р-1772. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 103.

36. ДАХО. – Ф. Р-3224. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 7.

37. ДАДО. – Ф. Р-1820. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 41; ДАХО. – Ф. Р-3349. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 38.

38. ДАЧО. – Ф. Р-3003. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 5.

39. ДАХО. – Ф. Р-2985. – Оп. 3. – Спр. 9. – Арк. 7-8.

40. ДАДО. – Ф. Р-1746. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 199-204; Ф. Р-1772. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 4; ДАСО. – Ф. Р-2203. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 8; Ф. Р-2943. – Оп. 1. – Спр. 52. – Арк. 2; ДАХО. – Ф. Р-2985. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 6; Ф. Р-3131. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 51; Ф. Р-3251. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 28; ДАЧО. – Ф. Р-3092. – Оп. 1. – Спр. 63. – Арк. 2.

41. ДАХО. – Ф. Р-2985. – Оп. 3. – Спр. 9. – Арк. 7.

42. ДАСО. – Ф. Р-2164. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 15-16.43.

43. ДАЧО. – Ф. Р-4745. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 24.

44. Глушенок Н. М. Насильницька депортація селянства України на роботи до Німеччини (1941-1944) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – 2003. – Вип. 68-70. – С. 28.

45. ЦДАВО України. – Ф. 4620. – Оп. 3. – Спр. 371. – Арк. 1; ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 22; Спр. 280. – Арк. 15; Спр. 286. – Арк. 130; Коваль М. В. Борьба населения Украины против фашистского рабства. – К., 1979. – С. 30.

УДК 94 (477): 316 „1950/1980”