ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ЗМІН В КРИМУ У 1950 – 1980-Х РР.

Макаренко Н. Ю., канд. істор. наук

Проаналізовано етносоціальну політику радянського уряду, яка зумовила зміни етнічного складу населення Криму у 1950-1980-х рр., нівелювання національних особливостей і свідомості народів, а штучно організовані міграційні процеси, змінюючи етнічну структуру Криму, викликали зміну її основних показників: мови, культури, національних традицій, самосвідомості.

The policy of soviet government witch analyzes in this article make changes in Crimea population in 1950-1980. Liquidation of national views and stouts of people and organize migreishon witch change the ethnic structure of Crimea. All this factors make changes of the main indicators: language, culture, national traditions. We try to analyze the ethnic and social process in complex, and characterize the sozium in all.

Дослідження етнічних і соціальних процесів, які являють собою сторони загальнонаціональних процесів, що відбуваються на протязі певного часу з населенням певної держави є надзвичайно актуальним завданням саме зараз, в час активізації політики регіоналізму, підвищеної уваги до гармонізації міжнаціональних відносин, пошуку нових шляхів до міжнаціональної злагоди.

Етносоціальні процеси це складні явища, які охоплюють всі сфери суспільного життя – від економіки до суспільної свідомості. Етносоціальні процеси являють собою взаємозв’язок загальних соціальних (суспільних) явищ з етнічними; тому, з одного боку – відображають розвиток суспільного організму через призму етнічної специфіки, а з іншого – розвиток етносу як соціальної спільноти.

Розробка теорії етносоціальних процесів, де б етнічні та соціальні процеси розглядалися комплексно, характеризуючи соціум в цілому, як це є необхідним з нашої точки зору була започаткована у 80-х роках провідними радянськими етносоціологами, які почали підіймати в своїх роботах питання важливості урахування етнічного фактора в концепції соціального розвитку радянського суспільства.

Роботи ж українських і російських суспільствознавців попереднього історичного періоду зазнали значного ідеологічного тиску, що суттєво вплинуло на суть та методи досліджень. Крім того, внаслідок відомих обставин історія, національна політика перебували у деформованому стані, тому вивчення цих процесів в літературі радянського періоду було далеким від об’єктивного та наукового підходу [3]. Що стосується досліджень, які б стосувалися етносоціального розвитку Криму періоду 50-80-х рр. ХХ ст., то вони, незважаючи на значну його своєрідність, особливо в сфері етносоціальних, етнополітичних відносин є практично відсутніми.

Одним з перших в Україні в добу “хрущовської відлиги” проаналізував, використовуючи дані перепису 1959 р., національний склад населення В.І.Наулко. В його статистично-картографічних, монографічних, дослідженнях були показані територіальні відмінності розселення окремих національностей, динаміка змін їх чисельності [4]. Повністю відсутні роботи в яких розкривалося б життя окремих етнічних груп, особливості їхнього розвитку, тощо. Крім згадування, що на кінець 1973 року дружньою сім’єю тут живуть і трудяться представники близько 40 національностей, про особливості етнонаціонального розвитку Криму – ні слова [5].

З другої половини 80-х рр. ХХ ст., особливо після проголошення незалежності української держави питання, нового імпульсу розвитку набуло дослідження проблем етнополітичного, етносоціального розвитку України в цілому і її регіонів окремо.

З робіт останніх років інтерес уявляє монографія Т. М. Рудницької. Це як вказує дослідниця – “результат панорамного порівняльного дослідження соціальної динаміки етнічних спільностей України”. Здійснена на основі переважно переписів населення та традиційних аналітичних методів, робота виявила в загальнореспубліканському масштабі особливості й тенденції демографічних, соціально-економічних та соціокультурних змін [7].

Нарешті об’єктивному аналізу була піддана міграційна політика радянського уряду. І. М. Прибиткова, узагальнюючи з соціолого-демографічних позицій проблеми етносоціальних змін, розвинула ідеї щодо деформованого характеру обміну населенням між містом та селом протягом 60-80-х років [8]. Л. І. Полякова, досліджуючи Південь України (у тому числі й Крим) детально розглянула характер урбанізації цього регіону, і вказує його особливості [9]. Інтерес викликала також монографія В. Сергійчука “Український Крим”, побудована на великому масиві джерел, щоправда без залучення надбань колег-істориків. В роботі розглядається історія Криму, у тому числі й досліджувані нами 60-80-х рр. ХХ ст. [10].

Однією з основних тем, що піднімалася в літературі українського зарубіжжя було вивчення національного складу населення УРСР. В дослідженнях В. Кубійовича, М. Прокопа, Ю. Книша [11] розкриваються дійсні причини зміни національного складу населення Криму, “національна інтеграція” в Українській РСР. В дослідженнях аналізується розвиток етнічних груп Півдня України в період урбанізації, вплив політики зросійщення на український та інші національні групи.

В цілому сучасним вітчизняним і західним авторам вдалося зібрати і опрацювати значний матеріал з історії України в період трансформації тоталітарної системи (середини 50-х середини 80-х рр. ХХ ст.). Однак історія Криму цього періоду досліджена лише фрагментарно. Відсутні узагальнюючи праці, де б на основі джерел досліджувався етнополітичний розвиток Криму цього періоду. Чекають ґрунтовної розробки питання етнодемографічного, етносоціального суспільно-політичного, культурного розвитку етнічних груп цього регіону.

Метою даної наукової розробки є аналіз причин, хід та наслідки штучних етносоціальних змін, яких зазнав Крим в період тоталітаризму. Науковим завданням є аналіз етносоціальної політики радянського уряду, яка привела до зміни етнічного складу населення Криму у 1950-1980-х рр., нівелювання національних особливостей і свідомості народів, а штучно організовані міграційні процеси, змінюючи етнічну структуру Криму, викликали зміну її основних показників: мови, культури, національних традицій, самосвідомості.

Сучасні дослідники вважають, що в основі вагомих суспільно-соціальних змін лежать декілька взаємопов’язаних процесів: міграція, урбанізація, індустріалізація та культурний розвиток [13]. Нівелювання національних особливостей регіонів СРСР, які вирізнялиcя самобутньою культурою, мовою, звичаями, тощо було проголошено стратегічним курсом соціальної чи як вона називалася у ХХ ст. – національної політики.

Одним із чинників, що мав прискорити процес “злиття націй”, після чого буде існувати єдиний “радянський народ” і окремі нації перестануть існувати, було перемішування, планове переселення народів СРСР. Вже ХХІІ з’їзд КПРС (1961 р.) як мету в сфері національних відносин проголосив розвиток новоутвореної «історичної спільності людей різних національностей»-«радянського народу» у напрямі дальшого зближення націй і досягнення їх «повної єдності».

За підрахунками Є. А. Янковської лише за 1959-1965 рр. Межі України залишили 2, 5млн.чол., в тому числі 0, 5 млн. – в плановому порядку оргнабору (організоване переселення і призначення випускників навчальних закладів). У той же час імміграція на Україну в ці роки з інших республік перевищувала еміграцію з республіки на 20%, (тобто за 7 років на Україну переселилось близько 3 млн. чоловік). За Є. А. Янковською баланс змін для України такий: природній приріст – 3, 5 млн., еміграція – 2,5 млн., імміграція – 3 млн. [14]. Дані свідчать про аномальні міграційні процеси на Україні, про масштабну її русифікацію. Річ у тім, що абсолютну більшість переселенців (75%) складали росіяни і цим пояснюється яким чином серед населення УРСР число росіян за 1959 – 1963 рр. Зросло на 1, 5 млн. осіб [15]. Далі процес збільшення російського населення продовжувався, щоправда вже з меншими обертами. В період 1970-1978 рр. Механічний приріст російського населення в Україні дорівнював 794, 5 тис. росіян, 1979 – 1988 рр. – 404 тис. чоловік. Згідно з статистичними даними протягом періоду 1979 – 1989 рр. Чисельність українців в Україні у результаті міграційних процесів натомість скоротилась на 505 тис. чоловік [16].

Руйнація традиційної поселенської структури, численні соціально-адміністративні реорганізації, що відбувалися у 60-70-х рр. ХХ ст., також мали на меті остаточне руйнування тих традиційно-історичних коренів, яким пощастило зберегтися до цього часу. Наслідком змін у соціальній сфері стало посилення російського елементу в областях.

Крим, як не один з регіонів Радянського Союзу, відчув на собі наслідки “великих переселень народів”.

Крим виявив найбільший серед всіх областей України механічний приріст (головним чином російськомовного) населення. Так, населення Криму за 1959 – 1970 рр. За рахунок росіян збільшилось на 612 тис. осіб, за 1970 – 1979 рр. На 322 тис. осіб, за 1979 – 1989 рр. На 294, 6 тис. осіб.

Таким чином, якщо у 1959 р. населення Криму складало 1 201, 5тис. чоловік, то у 1989р. -2 430, 5. Отже, за 1959 – 1989 рр. Його чисельність виросла на 1 млн. 229, 0 тис. чол., або на 102, 3 %. Порівняти темпи зростання населення Криму внаслідок зовнішньо міграційних процесів можна лише з приблизно такими ж темпами зростання чисельності м. Києва. За відповідні роки механічний приріст його населення склав 1467, 9 тис., або 132, 9% [17].

Відзначимо, що Крим мав найменшу питому вага українського населення. Так, в Криму на початок досліджуваного періоду вона складала 22, 3% (єдина в Україні область, де українці складали меншість населення).

В цілому провідною тенденцією етнодемографічного життя Криму другої половини ХХ ст. Було зростання (майже у 2,5 рази) кількості представників національних меншин, які репрезентували різні етнічні групи. При вираховуванні кількості національних меншин необхідно враховувати, що в 1959 р. перепис в Криму проводився по 17 національностям, з переліку були виключені кримські татари та німці [18] і крім того впродовж 1941-1944 рр. З Кримської АРСР було депортовано близько 393 тис. жителів: представників майже 20 національностей.

У 1989 р., коли до перепису були включені депортовані народи, національні меншини Криму (без росіян) становили – 175034 (7, 2% від всього населення). Росіяни, найбільший етнос на території Криму, мав тенденцію до збільшення в абсолютних числах, але зменшення відносно до всього населення. Згідно перепису 1989 р. росіяни налічували 1 629 542 осіб (67% від всього населення), проти 858 273 (71, 4% ) у 1959 р. Українці мали в другій половині ХХ ст. На території Криму тенденцію до зростання, як в абсолютних (з 267659 осіб у 1959 р. – до 625919 осіб у 1989 р.),так і в відносних показниках ( з 22, 3% - до 25, 8% відповідно) [19].

В 60-і роки відбуваються кардинальні зміни у поселенській структурі етносів. Головним чином внаслідок списання, шляхом зняття з обліку малих сіл, зселення хуторів, укрупнення (об’єднання) населених пунктів та втрати окремими з них самостійного статусу і назви, шляхом приписки до сусіднього, більш значного села, в Україні зникло майже 10 тис. сіл. Ще більших втрат зазнала поселенська структура України у зв’язку з активно здійснюваним у цей період поділом сіл на “перспективні” та “неперспективні”.

Шляхи по практичному впровадженню в життя цих концепцій знайшли своє вирішення у прийнятій 19 грудня 1964 р. постанові ЦК Компартії України “Про заходи по здійсненню планомірного переустрою сіл в УРСР”. Саме в цьому документі мова вперше йшла про необхідність першочергової уваги та розвитку головних, центральних садиб господарств та обов’язкового визначення групи перспективних сіл, в яких повинно було вестись нове будівництво. Таким чином, розглянувши можливості розвитку 30325 населених пунктів республіки, було визнано “перспективними” лише 18846.

Однак, в Криму спостерігається інша тенденція. Внаслідок масових організованих переселень, Кримська область була єдиною в республіці де в другій половині ХХ ст. Зростає сільське населення. Так, протягом 1950 – 1954 рр. З України до Криму переселилось 24, 968 чоловік, протягом 1955 – 1957 – вже 39, 878. На семирічку (1959 – 1965 рр.) планувалося переселення ще 50 тис. чоловік [20]. В Криму в 1959 р. сільське населення складало 45, 5% від всього населення, а в 1970 – 46, 8%.(підр. Автора).

Зі звіту переселенського відділу при Кримському обласному управлінні сільського господарства про результати перевірки господарського облаштування переселенців, ми маємо точні дані про переселенський рух українських родин до Криму у 1954-1958 роках [21].

Таким чином, у 1959 рр. Сільське населення Криму становило 427 тис., у 1970 р. – 668 тис., у 1979 р. – 716 тис., у 1989 р. – 742 тис. В Україні ж спостерігалася протилежна тенденція до скорочення сільського населення: у 1959 р. – 22 804 тис., у 1970 р. – 21 454 тис., у 1979 р. – 19 252 тис., у 1989р. – 17 119 тис. осіб [22].

Особливо рельєфно ці тенденції помітні на графіку:

Якщо дослідити національний склад сільського населення Криму, то за даними 1989 р. знов набагато переважала кількість росіян. Їх у сільській місцевості мешкало 489 600 осіб, у той час як українців –252 400. Йшов процес втрати українства.

Важливою складовою етносоціального розвитку є зміни, які відбувалися в 60-ті роки в поселенській структурі. Мається на увазі прискорене зростання існуючих та зведення нових міст, штучна зміна статусу сіл на селища міського типу, тобто складові процесу урбанізації, індустріалізації, який знов набув значного поширення в України у 50-70-х рр. ХХ ст.

Реформи підпорядковувалися завданню партії по “стиранню меж між містом та селом, між розумовою та фізичною працею”. Феноменом в структурі розміщення міського населення стали селища міського типу. Вони виступали перехідною формою поселенської структури від села до міста та мали в цьому плані свої характерні особливості. Статус селища міського типу, як ми вважаємо, спочатку планувався надаватись невеликим районним центрам, аби виділити їх правове становище у порівнянні з основною масою навколишніх сіл. Надання статусу селища міського типу відразу ж забезпечувало певні переваги – передбачалось збільшення капіталовкладень на розвиток соціальної сфери, житлове будівництво та комунально-побутове обслуговування, розширення апарату управління, повноважень, а значить і рівня заробітної плати. А тому, не випадково, що значна частина партійно-державного керівництва на місцях прагнула якнайшвидше отримати статус селищ міського типу. Офіційно такі заявки направлялись до Президії Верховної Ради Української РСР, хоча без погодження з партійними органами, і в першу чергу ЦК Компартії України вирішення цього питання було неможливе. На початку 80-х років до ЦК Компартії України щорічно надходило більше 50 заявок від населених пунктів з проханням надати їм статусу селищ міського типу [23].

Як показує проведений статистичний аналіз, чисельність селищ міського типу в південному регіоні України з року в рік зростала. Коли за результатами перепису 1970 року таких поселень нараховувалось 180, то вже в 1979 році – 194, а в 1989 – 218 [24].

Левову частину селищ міського типу складали районні центри, вже на 1970 рік жоден з них не мав статусу, нижчого селища міського типу. На цей час, наприклад, в Кримській області з 15 районних центрів, 8 були селищами міського типу. Аналіз поселенської структури селищ міського типу, окрім районних центрів дозволяє виділити ще чотири групи таких поселень: високо розвинуті сільські поселення, які отримували статус селищ міського типу внаслідок наявності певної кількості жителів, вигідного транспортно-географічного розташування тощо; невеликі поселення, які отримували статус селищ міського типу не завдяки кількісним показникам населення, яке там проживало, а виключно завдяки економічним формам, що у ньому розвивались; селища міського типу, які були фактично супутниками міст та управлялись їх міськвиконкомами, часто навіть входили до їх складу. Найбільш представницькими були крупні села, надання яким статусу селищ міського типу було найбільш виправданим. Переважно це були великі населені пункти окремих економічних регіонів. Часто такий статус мали поселення, які до адміністративно-територіальної реформи кінця 50 – початку 60-х років самі були районними центрами.

Однак, основну масу населення таких населених пунктів складали особи, зайняті сільськогосподарською працею. А тому їх етносоціальна структура більше була характерною для сільських населених пунктів, аніж міст.

Друга група селищ міського типу значно більшою мірою, аніж попередні була пов’язана з індустріальним потенціалом. Виходячи з цього, основну кількість населення даних селищ міського типу складали робітники, а при аналізі їх етносоціальних процесів, вони значно більше представлені міським, аніж сільським типом. В той же час, слід враховувати, що значна частина жителів таких сіл, які отримали назву “робітничих селищ”, окрім індустріальної праці займались сільськогосподарським виробництвом.

Третю групу селищ міського типу складали ті, що за існуючою класифікацією можуть бути віднесені до розряду міст-супутників. Вони розвивались у складі провідного мегаполісу, який часто через свій міськвиконком здійснював управління підлеглою територією. Останні, в свою чергу, виконували функції соціальної інфраструктури чи виробничого забезпечення крупних мегаполісів. Найбільша кількість таких утворень була навколо крупних, географічно-протягнутих міст індустріального профілю, зокрема м. Ялти, де невеличкі курортні містечка Кримського півострова отримали статус селищ міського типу в другій половині 70-х років переважно у складі міськради. На 1979 рік останніх нараховувалось 21, і входили вони у своїй основній масі до складу так званої “Великої Ялти”, що в цей же період активно формується. Інколи до складу крупних мегаполісів включались навіть цілі міста. Так було, наприклад, з м. Алупка, чисельність якої на 1970 р. становила 10 381 тис. чол. І яка була включена до складу “великої” Ялти.

В окрему групу селищ міського типу є сенс виділити ті, що знаходились зокрема на південному побережжі Криму. Особливості формування тут поселенської структури в значною мірою носили суб’єктивний характер, перебуваючи в залежності від волі переважно московського партійно-державного керівництва, для якого Крим був не просто частиною території, а місцем проведення їх елітного відпочинку.

За цих умов в середині 70-х років поряд з Гаспрою, Кореїзом, Лівадією, Масандрою та Форосом, які в цілому відповідали вимогам до селищ міського типу за чисельністю та складом населення (від 2 до 9,5 тис. чоловік) було сформовано ще 14. Окремі з них (Совєтська Показівка, Санаторне, Паркове, Берегове) нараховували у своєму складі менше 1000 жителів [22,64-70].

Саме сільське джерело поповнення міських жителів протягом досліджуваного періоду на півдні України було основним. Це вплинуло на рівень освіти, професійний потенціал, менталітет міського населення. Однак, це не означало,що в міста приходила сільська ментальність. Основні її риси, в першу чергу мова, швидко поглиналася великим масивом домінуючого російського менталітету міст Криму. Структура малих міст була більш близька до сільської, адже присвоєння їх статусу міста відбувалася часто, як ми зазначали вище, часто штучно.

Політика нівелювання національних особливостей українців та народів Криму, важливим інструментом якої була зміна національного складу населення півострову, посилення там російського елементу, була продовжена на культурно – освітній ниві. Основним стрижнем політики Центру у цьому напрямку стала „інтелектуальна колонізація”, яка передбачала викреслювання пам’яток історичного минулого народів, суцільна русифікація, що врешті-решт мало привести до злиття всіх націй в єдиний „радянський народ”.

На фоні політичної відлиги кінця 50-х – початку 60-х років і демократичних зрушень у сфері політичного життя, національно-культурна політика не зазнала суттєвих позитивних змін. А мовна політика набувала нових, загрозливих для національної ідентифікації народів України форм.

Витіснення української мови із системи шкільної освіти України відбувалося у другій половині ХХ ст. Поступово, але неухильно під орудою московського керівництва і відіграло вирішальну роль у процесах мовної та етнічної асиміляції українського та всіх інших неросійських народів. 1958/1959 рік практично став останнім, коли українська мова була „бажаним гостем” на півострові. Новим і вирішальним етапом на шляху русифікації стала публікація у листопаді 1958 р. тез ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР „Про зміцнення зв’язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти в країні”. У пункті 19 цих тез законодавчо закріплювалося пануюче становище російської мови в системі шкільної освіти національних республік. Вивчення російської мови у школах усіх республік СРСР залишалось обов’язковим, на відміну від вивчення національних мов, вивчення яких переводилося на факультативну основу. Право добровільності мов (фактично це означало, що російська мова залишалась обов’язковим предметом, а національні мови., в т.ч. й українська, стали необов’язковими) було закріплено у законі СРСР про школу від 24 грудня 1958 р, а після тиску з Москви, 17 квітня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідно до союзного „Закон про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР” [26]. Це призвело до витіснення української мови з Криму. Так, серед 1217 шкіл, в яких навчалося у 1960/61 навчальному році 215, 7 тис учнів [27], українську мова вивчали як навчальну дисципліну 24, 075 учнів-п’ятикласників [28]. І це в регіоні, де проживало 600 тис. українців (22, 28%) на 1959 р. Це призвело до того, що в Кримській області був найвищий серед всіх інших областей відсоток українців зросійщених за мовою. Він складав майже половину загального числа українців у Криму – 47, 03% (на 1959 р).

Невтішне, для української мови, становище було прямим наслідком послідовного пресингу з боку Москви і відповідних кроків Міністерства освіти України. Лише з 1958 по 1959 рр. Кількість українських шкіл в цілому по Україні зменшилося на 59, а російських навпаки збільшилась на 150. Крім того, чисельність учнів в українських школах зросла на 54 тисячі, тоді як в російських – на 150 тисяч [29].

В Криму спостерігалась аналогічна тенденція. В середині 60-х років відбувається різке скорочення шкіл, де навчання велося українською. В 1966/67 навчальному році таких залишилося три школи-інтернати: Джанкойська 8-річна на 210 учнів, Сімферопольська середня – на 308 і Гвардійська 8-річна –на 175 [30]. А вже у 1970 році в Криму залишилася лише одна школа з українською мовою навчання на 412 учнів, яка працювала у Сімферополі. Але в наступному навчальному році в ній вже не було набору до першого класу, що мало означати кінець українській мові в Криму.

В цілому розвиток українських шкіл Криму має такий вигляд:

Українській мові відводилася роль периферійної, другорядної мови спілкування сільських школярів. В містах кількість учнів, що навчалися російською, в рази перевищувала тих, хто навчався українською. У Сімферополі, як і в Одесі, Миколаєві російською мовою навчалося від 90% до 98% всіх учнів. У Севастополі у 1959 – 1960 навчальному році серед 22 842 школярів, українською мовою навчалося лише 533 учня, а решта 22 309 (97,7%) – російською [31].

Політика русифікації охопила не лише сферу освіти. Як свідчать архівні та статистичні матеріали руйнівного впливу зазнала вся гуманітарна сфера: наука, культура, книговидавнича справа. Протягом досліджуваного періоду просліджується процес зменшення кількості україномовної наукової, шкільної та публіцистичної літератури, періодичних видань.

Необхідно відзначити, що партійне керівництво Кримського обкому, вже навіть у той час, коли впровадження української мови ставало небезпечним для кар’єрного зростання і опір політики русифікації міг мати серйозні наслідки, послідовно намагалося продовжити поширення мови на півострові. Зокрема, 26 січня 1962 року перший секретар обкому І. Чирва зазначив, що дуже мало уваги приділяється вивченню української мови [32], а 6 вересня того ж року редактор газети „Кримська правда” звернув увагу на те, що в області незадовільно пропагується українська література і що Крим –молода область України і півострів пов’язаний з нею всіма своїми історичними коренями [33].

На початку 60-х років українська мова витісняється з сторінок періодичних кримських видань. На початку 70-х років мешканці Криму отримували по підписці понад 2 млн. 800 тис. примірників газет та журналів (в середньому 4,8 на кожну сім’ю) [34].

Наприклад, на 1 січня 1963 року тираж та асортимент всіх газет Криму становив [35]:

Серед них українською мовою виходили (дубляж російської) „Кримська правда” і „Кримський комсомолець”. Зазначимо, що протягом 1955-1959 років в Сімферополі видавалася обласна газета українською мовою – „Радянський Крим”, яка мала тираж 20000 примірників. Але в грудні 1959 року вона припинила видання і з того часу стала виходити під назвою „Крымская правда” тепер вже російською та українською мовами [36]. Тираж „дублерів” був набагато нижчим від тиражу „основного складу”. Так, „Крымская правда” у 1960 році мала тираж російською мовою – 80000 примірників, а українською – 15000, „Крымский комсомолец” у 1962 році мав тираж російською – 28 600, українською – 1 200 примірників [37]. Панування в Криму, який офіційно був територією УРСР, російськомовних газет наочно доводило значення „російської мови як мови інтернаціонального спілкування”.

В 60-ті роки відбувається різке падіння тиражу у виданні української художньої літератури, про літературу мовами інших народів Криму мова навіть не йшла, що сказалося на комплектуванні книжкових фондів обласних, районних, шкільних та інших бібліотек республіки. Так, серед 82 399 примірників книжок у Кримській обласній дитячій бібліотеці нараховувалось 6271 (8, 2%) – українською мовою, решта 76 128 –російською (дев’ята позиція серед всіх областей України); у м. Севастополі – 417 (0, 5%) українською (найнижчий показник по Україні) і 82076 російською мовою. Відповідно тут і найменшим попитом користувалася українська книга. За весь 1968 р. було видано усього 1400 примірників [38].

Русифікація призвела до того, що в Кримській області був найвищий серед всіх інших областей відсоток українців зросійщених за мовою. Причому співвідношення україномовних та російськомовних українців в Криму досить стале, як це ілюструють дані таблиці [39].

Наведені вище дані дозволять зробити висновок про кардинальні етносоціальні зміни, яких зазнав Крим внаслідок організованих масових переміщень до нього. Характерною тенденцією в етнічній мапі Криму стало збільшення російського населення.

На зміну етнічної структури істотно впливала й урбанізація населення України. Прискорена урбанізація спричинила штучне переростання сільського населення в міське, яке за своїм менталітетом, звичаями більш відповідало сільському. Методи якими велася урбанізація призводили до зміщування народів, втручанню соціального в сферу етнічного. Реорганізація поселенської структури значною мірою мала штучний, суб’єктивний характер.

Політика русифікації, яка була стрижнем всіх документів, постанов, які приймалися в ті роки в галузі освіти і культури, призвела до значних етносоціальних змін. Русифікація, яка хопила всі галузі культурного життя: видання преси, наукової, художньої літератури; шкільну та вищу освіту, мистецьке життя, в цілому по Україні, набула на півострові особливо катастрофічних розмірів. Про розвиток національних мов, культур народів Криму питання навіть не ставилося. Це спричиняло зміни у етнічній самосвідомості народів та етнічних груп Криму, формувало комплекс меншовартості, порівняно з російським народом, приводило врешті-решт до етнічної деградації.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. – М.,1983; Арутюнян Ю. В. Этносоциология: Цели, методы и некоторые результаты исследований. – М., 1984.; Его же: Коренные изменения в социальном составе наций // Социологические исследования.- 1982. - №4. – С. 21 – 27; Дробижева Л. М. Межличностные национальные отношения: основные черты и особенности // Социологические исследования. – 1982. - №4. – С. 34 – 40; Бромлей Ю. В., Шкаратан О. И. Социально-культурный облик советских наций. По результатам етносоцмиологического исследования. – М., 1986.

2. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. – М.,1983. – С. 34.

3. Див напр.: Пономаренко П. Н., Солошенко В. Н. Торжество ленинской национальной политики на Украине. – К.,1979. – С. 24-25; Кравцев И. Е. Сближение социалистических наций в процессе перехода к коммунизму. – К., 1960; Його ж: Развитие национальных отношений в СССР. – К., 1962; Органов Н. Н. Партия и Советы. Лекции. – М.,1962; Максименко М. М. Развитие социалистической культуры в Крыму. Симферополь,1963; Його ж: Местные Советы Крыма в 1945-1958 гг.-К., 1972; Кудлай О. С. Радянський народ – нова історична спільність людей (до 50-річчя утворення СРСР). – К.,1972; Горпинко О. Радянський народ –нова історична спільність людей. – К.,1973; Горовський Ф.Я. Розквіт і зближення націй в період комуністичного будівництва в СРСР. – К., 1973; Його ж: Советский народ как интернациональная общность. – К., 1981; Горовський Ф. Я., Кобко Г. Л. Народ-интернационалист. – К., 1979; Пономаренко П. Н., Солошенко В. Н. Торжество ленинской национальной политики на Украине.-К., 1979; Панібудьласка В. Ф. Радянський народ – нова історична спільність людей. – М., 1979; Лихолат А. В., Панібудьласка В.Ф. В единой семье народов. – М., 1979; Сульженко В. К. Интернационализм на этапе развитого социализма: осуществление ленинской национальной политики КПСС на Украине. – Львов, 1981; Холмогоров А. И. Национальные отношения в социалистическом обществе. – К., 1982.

4. Наулко В. І. Етнічний склад населення УРСР: статистично-картографічне дослідження. – К., 1965; Його ж: Карта сучасного етнічного населення УРСР. – К., 1966; Географічне розміщення народів УРСР.-К., 1968; Развитие межэтнических связей на Украине. – К., 1975.

5. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 тт. – Кримська область. – К., 1974. – С. 82.

6. Романцов В. О. Деякі актуальні аспекти демографічної ситуації в Україні у 1945 – 1990 рр. / Український історичний журнал. – 1992. - №10 – 11. – С. 34-47; Ребкало В. А., Обушний М. І., Майборода О. М. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні. – К., 1996; Майборода О. М. Про підходи до розв’язання національного питання в Україні за умов багатопартійності // Україна ХХ ст.: проблеми національного відродження. – К., 1993; Його ж: Дебютує етнополітика // Віче. – 1992. - №3. – С. 122 – 134; Чи зіллються нації в майбутньому? // Віче. – 1993. - №4. – С. 58 – 67; Чирко Б. В. Национальные меншинства на Украине. – К., 1990; Хомра О. І. Міграція на Україні (Етнодемографічний аспект) // Вісник АНУ. – 1992. - №2. – С. 33-38.

7. Рудницька Т. М. Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін. – К., 1998. – С. 22.

8. Прибиткова І. М. Чи загрожує депопуляція українському селу? // Філософська та соціологічна думка. – 1989. - №3. – С. 16-19; Її ж: Мы не маргиналы, маргиналы не мы // Философская и социологическая мысль. – 1995. - №8. – С. 16 – 28.

9. Полякова Л. І. Етнонаціональний склад населення Південної України // Наукові праці ЗДУ. – Запоріжжя, 1998. – Вип. 6. – С. 118 – 123.

10. Сергійчук В. Український Крим. – К., 2001.

11. Кубійович В. Про національний склад населення УРСР // Сучасність. – 1971. – Ч.9. – С. 74-82; Прокоп Мирослав. Перемішування населення в СРСР і Україна // Сучасність. – 1974. – Ч.6. – С. 70-76; Книш Ю. Ще про асиміляцію в містах УРСР // Сучасність. – 1974. – Ч. 12. – С. 105 – 109; Мороз Р. З життя національних меншостей України: греки // Сучасність. – 1980. – Ч. 12. – С. 74-78.

12. Кравців Богдан. Прогресування русифікації в Українській РСР // Сучасність. – 1972. – Ч. 10. – С. 66-74; Сольчаник Р. Шкільництво і мовна політика в УРСР // Сучасність. – 1980. – Ч. 11. – С. 100-103.

13. Рудницька Т. М. – Вказ. праця. – С. 27.

14. Янковська Є. А. Населення Української РСР та деякі регіональні особливості його природного і механічного руху. // Економічна географія. – Вип. 8. – К., 1970. – С. 49 – 54.

15. Товкун В. И. Направление миграции в Украинской ССР // Вопросы демографии. – 1968. – С. 142 – 147.

16. Рудницька Т. М. – Вказ. праця. – С. 28.

17. Салтыков Р. А., Копылов И. Я., Юсупов Э. Ю. Национальные процессы в СССР. – М., 1989. – С. 80.

18. Полякова. Л. Джерелознавство історії України // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. – Вип. УІ. – Запоріжжя, 1999. – С. 224 – 226.

19. Національний склад населення України за даними Всесоюзного перепису населення 1989 р. – Ч. І. – К., 1994. – С. 8 – 10.

20. Сергійчук В. – Вказ. праця. – С. 239.

21. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 4626. – Оп. 1. – Спр. 274. – Арк. 2; Ф. 4626. – Оп. 3. – Спр. 52. – Арк. 5 – 6.

22. Население СССР: Стат. Ежегодник. – М., 1988. – С. 23 – 25; Національний склад населення України за даними Всесоюзного перепису населення 1989 р. – С. 12 – 13.

23. Сенявский С. Л. Изменения в социальной структуре советского общества. 1958-1970. – М., 1973. – С. 230, 247.

24. Полякова Л. І. Етносоціальні процеси на півдні України у 60-80-ті рр. ХХ ст.: Дис....канд.істор.наук: 07.00.01 / Запорізький держ. у-т. – Запоріжжя, 2000. – С. 59 – 61.

25. Там само. – С. 64 – 70.

26. Закон по зміцнення... // Радянська школа. – 1959. - №1. – С. 3 – 19.

27. Очерки истории Крымской областной партийной организации. –Симферополь, 1981. – С. 263.

28. ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп. 15. – Спр. 3542. – Арк. 55.

29. Там само.

30. Спр. 5407. – Арк. 175 – 176, 397.

31. Спр. 7787. – Арк. 24 – 25.

32. Ф. 15. – Оп. 15. – Спр. 2683. – Арк. 3087.

33. Ф. 166. – Оп. 15. – Спр. 2709. – Арк. 1024.

34. Очерки истории Крымской областной партийной организации. – С. 342.

35. ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп. 15. – Спр. 2712. – Арк. 18 – 25.

36. Періодичні видання УРСР. 1917-1960. Газети. – Харків, 1965. – С. 136.

37. Там само. – С. 183; Летопись периодических изданий СССР. 1961 – 1965 гг. – Ч.ІІ. – Газеты.-М., 1967. – С. 135 – 136.

38. Очерки истории Крымской областной партийной организации. – С. 267.

39. Итоги Всесоюзной переписи населения 1970 года: В 7-ми тт. / ЦСУ при Совете Министров СССР. – Т. 4. – М.: Статистика, 1972. – С.4, 9, 11; Рудницька Т. М. – Вказ. Праця – С. 4 – 10.

УДК 94 (477)