ДІЯЛЬНІСТЬ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА В СФЕРІ ЗАХИСТУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Сироїд І. В., асп.

У статті висвітлено громадсько-політичну діяльність Олеся Гончара, спрямовану на захист української мови в умовах панування тоталітарної радянської системи.

The article describes social and political activity of O. Honchar’s, directed on protection of Ukrainian language under circumstances of totalitarian soviet system.

Впродовж сімдесяти років Україна перебувала у складі тоталітарної радянської держави. Основною ознакою тоталітаризму було проникнення офіційної ідеології в будь-які сфери суспільного життя, контроль над усіма процесами, в тому числі й національно-культурними. Радянська система прагнула повністю підпорядкувати літературу і мистецтво, спрямувати їх у відповідне політичне й ідеологічне русло, регламентувати найрізноманітніші прояви творчої активності та інтелектуального пошуку. Будь-яка вільна думка, яка йшла урозріз з офіційною ідеологією, оцінювалась як «буржуазна» і «контрреволюційна». Літературно-мистецька діяльність опинилася в рамках соціалістичного реалізму, порушення яких вело за собою політичні переслідування та репресії. Тільки в другій половині 1950-х років в умовах певної лібералізації політичного режиму склалися сприятливі обставини для громадського пробудження та національного відродження в Україні. Провідною силою цього процесу виступала творча інтелігенція.

Серед лідерів національно-культурного відродження України з середини минулого століття був відомий письменник, культурний, громадський і політичний діяч Олесь Терентійович Гончар. Лейтмотивом його діяльності завжди виступала висока духовність. Він вважав, що від рівня духовності людей залежить майбутнє, доля наступних поколінь, і, зрештою, доля самої планети [1]. І в цьому першорядну роль письменник відводив питанням поширення й популяризації рідної мови, що є найважливішою ознакою будь-якої цивілізованої нації.

Метою даного дослідження є висвітлення громадсько-політичної діяльності Олеся Гончара, спрямованої на захист української мови.

З дитинства Олесь Гончар отримував уроки шанобливого ставлення до рідної мови у своєї бабусі, пізніше – у шкільного вчителя мови та літератури, а також у творах українських класиків. Навчаючись в технікумі журналістики, а потім і в Харківському університеті, він досліджував мову та мовний стиль письменників М. Коцюбинського та В. Стефаника. На фронтах Другої світової війни О.Гончар бачив, як рідне слово живило дух солдат, зміцнювало патріотичні почуття. Це призвело до усвідомлення ним суспільної функції мови, до формування його суспільно-політичних поглядів на місце мови в культурному житті народу.

Академік П. Т. Тронько, який після війни був другим секретарем ЦК комсомолу, згадував: «Ми, комсомольські працівники, були до певної міри чиновники і не завжди, скажу так, замислювалися над національними проблемами. Гончар змусив нас задуматись над нашим національним болем. Прийшовши з фронту, він побачив, як живе Європа, і гостро запитав нас: чому в нас мало звучить українська мова, чому молодь не знає української історії?» [8]. Таким чином, ще не маючи механізмів впливу на формування мовної політики держави, молодий письменник підносив проблему функціонування української мови на громадський розгляд.

Вступивши у 1946 році до Спілки письменників України, Олесь Гончар став активним учасником її життя. Одночасно відбулося його знайомство з радянською номенклатурою найвищого рівня. Під час різноманітних нарад, засідань та пленумів О. Гончар висловлював своє особисте бачення тих чи інших процесів і ставлення до них. Загальна атмосфера в країні, зумовлена сталінською диктатурою, змушувала письменника задумуватися над питаннями життєздатності мови, її можливостей подальшого розвитку і функціонування. «Невже в історії культури нашій мові судилось зостатись лише діалектом? Хай великим і прекрасним, але тільки діалектом…» - роздумує митець на сторінках щоденника [9].

Хрущовська «відлига» принесла перші паростки демократизації суспільного життя в СРСР. Посилилась тенденція до активізації національно-культурного розвитку. Твори українських митців збагатились новими фарбами, розширилась їх тематика, все частіше вони стали відзначатися глибоким національним змістом. На зміну смузі духовного терору та фізичного насильства, відомій під назвою «ждановщина», прийшов період нестійкої й нетривалої лібералізації – «відлиги».

Олесь Гончар уважно спостерігав за перетвореннями в країні та діями нового партійного керівництва. 13 травня 1957 року він брав участь у нараді в Москві, на яку ЦК КПРС запросив відомих письменників з усіх республік Радянського Союзу. Щоденникові записи того часу містять основні тези виступу М. Хрущова, присвячені розвінчанню культу особи Й. Сталіна. Серед іншого, письменник відзначає слова Першого секретаря про місце письменників у суспільному житті: «Ваш писательский участок фронта самый главный, ибо через вас враги пытаются разлагать наше общество» [11]. М.Хрущов намагався заручитися підтримкою творчої інтелігенції у справі десталінізації суспільства. Олесь Гончар, очоливши Президію Спілки письменників України у 1959 році, підтримував нові починання влади. Більше того, він виступав проти обмеженості «відлиги», чим викликав підозру серед партійно-державного керівництва.

З кінця 1950-х років Олесь Гончар на повний голос заявляє про те, що рідна мова формує менталітет народу. Все частіше в щоденнику зустрічаються думки митця про роль мови на сучасному етапі історичного розвитку українського народу. «Позбавити народ його мови – підірвати в ньому почуття власної гідності», - застерігає письменник [12]. Для нього людина, яка не вірить у повноцінність своєї мови, - позбавлена власної гідності.

Письменник активно й послідовно виступав проти політики русифікації України. У квітні 1959 року Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і дальший розвиток системи народної освіти», який давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і завдав відчутного удару по українському шкільництву. Олесь Гончар разом з іншими представниками творчої інтелігенції рішуче виступив проти цього закону, слушно вбачаючи у ньому знаряддя національного нівелювання і знеособлення. Письменник відстоював обов’язкове і рівноправне вивчення і української, і російської мов в усіх школах УРСР. У цей час з усіх куточків республіки до митця постійно надходили листи й повідомлення, в яких йшлося про невиправдане звуження сфери вживання української мови, зневажливе ставлення до неї з боку окремих високих посадових осіб. Серед інших, увагу Олеся Гончара привернув лист Тараса Івановича Франка, в якому він повідомляє голові Спілки письменників про негативні тенденції розповсюдження української книги. У листі йдеться про те, що тисячі примірників друкованих українських видань залежуються на книжкових складах і не потрапляють на полиці магазинів, до бібліотек та зацікавлених читачів [14]. Далі син відомого українського письменника пропонує ряд заходів, аби виправити ситуацію, що склалась.

Таке становище з розповсюдженням україномовних друкованих видань не змінювалось роками. На сторінках щоденника Олесь Гончар неодноразово нарікає на це [15; 16]. Зрозуміло, що з початком «відлиги» він пов’язував відродження рідної мови, мріяв надати їй «конституційного захисту».

Мовний чинник був одним із основних інструментів асиміляційної політики радянського керівництва. Проведений 17-31 жовтня 1961року ХХІІ з’їзд КПРС у черговий раз закріпив курс на подальшу русифікацію республік. Проголошена М. Хрущовим політика «злиття націй» викликала протести в середовищі творчої інтелігенції. 11-15 лютого 1963 року відбулась наукова конференція з питань культури української мови, на якій обговорювалися питання її загального стану. Йшлося про те, що двомовність нації – це вигадка, що у кожного народу є тільки одна рідна мова. Виступаючі ставили питання про поширення української мови у всіх сферах державного і громадського життя, і з цією метою порушували клопотання перед ЦК Компартії і урядом республіки [20].

Олесь Гончар не міг перебувати осторонь цих подій.

Крім практичних заходів, Олесь Гончар продовжував піднімати проблеми функціонування української мови на сторінках своїх публіцистичних праць та під час різноманітних виступів. Так, у доповіді на V з’їзді письменників України 16 листопада 1966 року, за влучним висловом академіка П.Т.Тронька, Олесь Гончар почав «блискучий наступ на бастіони денаціоналізації й національного упослідження», на повен голос заманіфестував свою національну самосвідомість [23]. Вперше після тривалого замовчування він заговорив про значення історичних творів Пантелеймона Куліша та Володимира Винниченка. З величезним обуренням письменник констатував той факт, що українські видавництва нівелюють сучасну україномовну прозу та поезію, пропонуючи читачам «сіру словесну січку» [24]. Нарешті, велику увагу доповідач приділив стану викладання рідної мови в учбових закладах. Олесь Гончар змушений наголошувати й на тому, що в силу певних умов українська мова в школі часом опиняється в становищі гіршому, ніж іноземна. Тому дуже актуально звучали заклики митця на з’їзді: «Мова народу – це найбільший національний скарб, і ми всі маємо його оберігати, в тому числі й авторитетними державними заходами, маємо наполегливо розвивати, оновлювати, збагачувати мову народну своєю літературною творчістю. … Є тут поле для роботи всім нам – і письменникам, і Міністерству освіти, і всій інтелігенції, бо це наша спільна справа» [25].

Однак в умовах начіплювання ярликів і панування «впертих штампів» Олесю Гончару не завжди вдавалося донести своє правдиве і сміливе слово до читача. Прикладом може стати виступ письменника на ювілейному вечорі 3 квітня 1968 року, що його вдалося опублікувати аж через 23 роки [26]. У цьому виступі він вперше заговорив про роль мови і духовних цінностей в історії нації: «Не так меч, як творчий геній народний, мова, пісня втримали народ як націю, як спільноту духовну» [27].

На підневільне становище української мови й культури прозоро натякав Олесь Гончар й під час виступу на об’єднаному ювілейному пленумі правлінь творчих спілок і організацій СРСР і РРФСР, присвяченому 50-річчю радянської влади. На думку дослідниці публіцистичної творчості Олеся Гончара В. Галич, його виступи й доповіді цього часу, а також підготовчі матеріали з родинного архіву, засвідчують поворотний момент у розумінні письменником причин того становища української мови та культури, в якому вона опинилася [28]. Він усвідомлював згубність суспільних процесів, що вели до асиміляції національних мов з російською мовою, до втрати їх самобутності. Як журналіст, митець добре розумів роль ЗМІ у формуванні духовності народу, тому постійно друкував свої статті й замітки з приводу стану української мови та перспектив її розвитку і функціонування.

Принципову позицію займав Олесь Гончар й у справі видання та перевидання української літератури республіканськими та союзними видавництвами. У своїх виступах та зверненнях він постійно наголошував на зменшенні кількості україномовних видань. Серед практичних заходів по виправленню такого становища була допомога Спілки письменників у налагодженні випусків періодичних видань, здійсненні перекладів творів світової літератури українською мовою. Так у 1967 році було відновлено випуск літературно-художнього журналу «Донбасс» - органу Донецької організації СПУ [29].

9 лютого 1970 року Олесь Гончар звернувся до секретаря ЦК КПРС П.Дьомічева з листом, у якому глибоко й всебічно проаналізував стан справ з випуском українських книг видавництвом «Художественная литература». Письменник наголошував на тому, що його завданням є публікація книг мовами народів СРСР, але останнім часом видавництво стало на шлях ігнорування української літератури. Негативним наслідком такої видавничої політики, підсумовував Олесь Гончар, є те, що всесоюзному читачеві залишаються невідомими імена таких класиків української літератури, як І. Франко, П. Мирний, Г. Сковорода, М. Старицький тощо [30].

З новою силою Олесь Гончар підносить проблему національної мови та культури на VI з’їзді Спілки письменників України у 1971 році. В цей час він, під тиском влади, покидав посаду голови правління СПУ й тому, мабуть, хотів поділитись своїм наболілим з широкою письменницькою аудиторією. Знову на повен голос лунають заклики письменника оберігати особливості й красу рідної мови, дбати про її розвиток і удосконалення. Він вимагає замислитись над тим, чому частина співгромадян зрікається рідної мови, і як виправити таке становище [31]. Подібні застереження читаємо у щоденниках митця: «Вчора опубліковано дані перепису: за одне десятиріччя два відсотки українського населення відмовилось від своєї рідної мови… Тисяч вісімсот… Для кого ж пишемо?» [32] Не бачачи на той час можливостей України вирішити мовні проблеми шляхом самостійного державного розвитку, Олесь Гончар вважав, що і в умовах багатонаціональної держави можна зберегти національну ідентичність народу, протистояти самознищенню.

1970-ті – перша половина 1980-х років у суспільно-політичному житті СРСР характеризувалися згортанням лібералізації, поверненням до традицій «сталінізму». За таких умов Олесь Гончар не міг вільно й відкрито захищати національні права України, сприяти позитивним змінам у мовній політиці. Однак він активно виступав на захист історико-культурних пам’яток, природного середовища, був ініціатором вшанування пам’яті видатних діячів культури і мистецтва. В 1973 році Олесь Гончар у складі делегації УРСР брав участь у роботі Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку. А згодом, у 1975 році очолив Республіканський комітет захисту миру. Весь цей час свої найсміливіші думки митець залишав на сторінках щоденника. Розчарування й обурення становищем національної культури та мови – головний мотив записів цього періоду. О. Гончар з жалем констатував той факт, що «мова – наче заборонена, наче валуєвський указ воскрес» [33]. Письменник розумів складність ситуації: «Суду нема на тих, хто сьогодні цькує українську культуру, хто тебе ображає, оббріхує… По суті ми беззахисні, ніякий закон нас не захищає. Ти «винен» уже тим, що ти письменник український і що мова творів твоїх – українська…» [34]. Найбільше непокоїло його те, що на усіх урочистостях найвищого рівня жодного українського слова не почути. 11 жовтня 1974 року після ідеологічної наради в Києві Олесь Гончар занотував до щоденника: «Принижувати, зневажати українську мову зараз стало модним, це – як паспорт благонадійності. Оце «ленінці», оце «патріоти». Відцурайся рідної мови, потопчи її, зневаж, зрадь – отоді будеш для нас підходящий.» [35]. Пізніше, в роки «перебудови» та гласності, Олесь Гончар у своїх виступах на повний голос заговорить про таку ситуацію з мовою в роки «застою». А поки що доводилося з розпачем усвідомлювати принизливе становище української мови, «насильницьку культивацію двомовності з неодмінним елементом приниження «діалекту» [36]. Прикладом для українців письменник вважав вчинок грузинської молоді, яка масовими акціями протесту і демонстраціями відстояла рідну мову, добилася внесення відповідної статті до Конституції. «А в нас махровим цвітом цвітуть будяки відступництва, ренегат і нищитель ходить серед найвпливовіших, гордовито виставивши вперед свою есесівську щелепу» - таку відвертість О. Гончар міг дозволити собі лише на сторінках записників [37].

Не оминав своєю увагою письменник й видавництво україномовної літератури в цей час. Зокрема, опікувався виданням Шевченківської енциклопедії, перевиданням Української Радянської Енциклопедії. Щоденникові записи розкривають усі труднощі, що їх довелось долати, аби дозволено було видання, бо, як і розвиток усього українського, ця справа теж «нахабно і безсовісно гальмувалась» [38].

Ще однією сторінкою діяльності Олеся Гончара на захист української мови була боротьба проти закриття україномовних шкіл. У 1975 році він разом з письменником П. Загребельним звернулися з листом до Першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, протестуючи проти закриття найстарішої в Києві 92-ї школи [39]. Однак школа була закрита. Навіть після того, як письменник на міській партійній конференції у січні 1979 року звернувся до голови міської ради Києва з проханням втрутитись, школу не відновили [40]. Пізніше, будучи депутатом Верховної Ради СРСР 11 скликання, він регулярно отримував листи-скарги від своїх виборців, у яких йшлося про закриття україномовних шкіл або переведення їх на російську мову викладання. Неодноразово О. Гончар піднімав ці питання на засіданнях Верховної Ради УРСР [41].

Новий етап у баченні О. Гончаром шляхів подолання мовного нігілізму наступив з початком горбачовської «перебудови». В умовах демократизації суспільно-політичного життя, гласності й плюралізму думок мовний аспект став провідною темою статей, виступів та інтерв’ю письменника. З перетвореннями у суспільно-політичному житті автор «Собору» пов’язував національно-культурне відродження.

Виступаючи на відкритті ІХ з’їзду письменників України у 1986 році, Олесь Гончар вперше після багатьох років відкрито заговорив про мовне питання. Називаючи мову незамінним джерелом культурного розвитку, він закликав дбати й вболівати за неї, не соромитись і не зневажати, впроваджувати в усі сфери життя [42]. У лютому 1987 року питання збереження й розвитку української мови стали провідними під час засідання президії правління СПУ, й були такими протягом багатьох наступних засідань. У своєму виступі Олесь Гончар критикував Міністерство освіти УРСР за комплекс заходів, пов’язаних з постановою ЦК КПРС від 31 серпня 1978 року «Про дальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», який передбачав широке впровадження російської мови у початковій школі. Письменник відкрито протестував проти того, щоб ставити під сумнів потребу вивчення рідної мови [43].

Зважаючи на те, що Україна тривалий час після початку «перебудови» продовжувала залишатися «заповідником застою», а зміни у суспільно-політичному житті тут відбувалися значно повільніше, ніж в інших республіках, то черговим кроком письменника на шляху захисту української мови став лист Генеральному секретареві ЦК КПРС М. Горбачову про негативні явища в сфері національно-культурної політики в Україні [44]. У ньому автор наводив беззаперечні факти переслідування української мови в роки «застою», дискримінації за мовною ознакою. Він подав детальну схему витіснення національної мови з установ, навчальних закладів та повсякденного вжитку, вказав на антиконституційні освітні закони, які цьому сприяли. «Навіть тепер, в умовах гласності, – писав митець – українській мові створюється ряд перепон на шляху до функціонування та розвитку» [45]. Письменник наголосив, що нині українська мова потребує конституційного захисту. Неодмінною умовою цього він вважав введення обов’язкового вивчення української мови поряд з російською [46]. Лист, таким чином, свідчив про рішучу готовність української творчої інтелігенції боронити і відстоювати свої національні права. Відповіддю на нього стали візити ряду комісій, що їх присилали з Москви, які «довго розбиралися, чи правду писав прославлений письменник» [47]. Своїм листом Олесь Гончар показав приклад усім національно свідомим силам у суспільстві, надихнув їх на створення таких організацій, як Товариство української мови імені Шевченка, Народний Рух України. Виступаючи з привітальним словом на відкритті Першого конгресу Міжнародної асоціації україністів, Олесь Гончар підкреслював значимість духовного середовища для суверенного розвитку країни, наголошував на тому, який складний шлях довелося здолати українській мові, аби мати можливість вільно розвиватися. Публіцистичні твори, виступи, інтерв’ю цього часу наскрізь пронизані вболіванням за конституційний захист нашої мови [48]. У них українська мова розглядається як державотворчий чинник, символ єднання українців світу, знак духовної естафети поколінь.

Невдоволення громадськості становищем української мови змусило політбюро ЦК Компартії України розглянути у липні 1987 року питання “Про посилення інтернаціонального і патріотичного виховання населення”. Було визнано, що громадськість правильно підіймає проблему національно-культурного характеру, звертає увагу на звуження сфери застосування української мови, низький рівень мовної культури багатьох теле- і радіопередач, газет та журналів. А вже в грудні 1988 року політбюро ЦК Компартії України повернувся до розгляду питання про проголошення української мови державною. Було вирішено розширити сферу функціонування української мови [49].

У лютому 1989 року виникло Товариство української мови імені Тараса Шевченка, очолюване Д. Павличком. На його відкритті з привітальним словом першим виступив Олесь Гончар. Утворене Товариство визначило своїм основним завданням домагатися від Верховної Ради УРСР позитивного вирішення питання про державний статус української мови та забезпечення його реалізації в житті республіки. “Мова – це народ, - наголошувалося у Загальних положеннях статуту Товариства – Народ, який втрачає свою мову, перестає існувати. Мова - показник інтелектуального та духовного життя кожного народу й кожної людини. Усі досягнення науки й мистецтва знаходять своє відображення в слові” [50].

Під тиском громадськості 26 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про мови в Українській РСР”. Цим документом юридично закріплювався державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, які проживали на території України, створено умови для розширення сфери функціонування української мови, як мови корінного народу. Відповідно до закону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в діяльності державних установ [51]. І хоча реальний механізм контролю за виконанням закону про мови не передбачався і закон значною мірою залишився на папері, все ж його прийняття свідчило про посилення ролі впливу національних елементів в українському суспільстві. Перебуваючи на посаді депутата Верховної Ради УРСР, Олесь Гончар безпосередньо брав участь у розробці цього закону. У своєму виступі в день його прийняття письменник буквально умовляв тодішніх депутатів: «Ви державні люди, вам належить бути мудрими, виявляти розсудливість і великодушність, і я закликаю вас не потоптати, не задушити в колисці цей людяний, гуманний Закон, це дитя нашої перебудови. Не зробімо зла! Не звершімо ж сьогодні акцію чорносотенську, не зневажмо те, чим безмірно дорожить український народ!» [52]. Прийняття Закону “Про мови в Українській РСР” стало перемогою Олеся Гончара в його боротьбі за національно-культурне відродження. але перемогою неповною. Суспільні процеси в СРСР свідчили про кризу тоталітарного ладу, необхідність політичних перетворень в державі. Вся подальша громадсько-політична діяльність письменника, його зусилля були спрямовані на відновлення суверенітету й державності для України.

Таким чином, громадсько-політична діяльність Олеся Терентійовича Гончара, спрямована на захист та розвиток української мови, стала складовою національно-культурного відродження України, а в умовах демократизації суспільно-політичного життя в період «перебудови» – каталізатором державотворчих процесів у республіці. Тож не дивно, що саме Олесь Гончар першим у Верховній Раді вітав українців зі здобуттям незалежності після грудневого референдуму 1991 року.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України). – Ф. 34. – Оп. 1. – Спр. 314. – Арк. 4.

2. Малиновська М. Олесь Гончар. – К., 1971.

3. Семенчук І. Олесь Гончар. – К., 1978.

4. Коваль В. «Собор» і навколо нього. – К., 1989.

5. Галич В. Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності. – К., 2004.

6. Погрібний А. Класики не зовсім за підручником. – К., 2000.

7. Погрібний А. Олесь Гончар. Нарис творчості. – К., 1987.

8. Вінок пам’яті Олеся Гончара: Спогади. Хроніка. – К., 1997. – С. 67.

9. Гончар О. Щоденники. У 3 т. – Т. 1. – К., 2002. – С. 174.

10. Галич В. Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності. – С. 185.

11. Гончар О. Щоденники: У 3 т. – Т. 1. – К., 2002. – С. 215.

12. Там само. – С. 338.

13. Там само. – С. 352.

14. ЦДАМЛМ України. – Ф. 590. – Оп. 1. – Спр. 457. – Арк. 67.

15. Гончар О. Щоденники: У 3 т. – Т. 1. – К., 2002. – С. 408.

16. Гончар О. Щоденники: У 3 т. – Т. 2. – К., 2003. – С. 148, 236, 244, 323.

17. Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар в суспільно-політичному житті України 60-80-х рр. ХХ ст.: Збірник документів і матеріалів. – К., 1999. – С. 28.

18. Там само. – С. 31.

19. Там само. – С. 33.

20. Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – Л., 1996. – С. 230.

21. ЦДАМЛМ України. – Ф. 590. – Оп. 1. – Спр. 582. – Арк. 210.

22. Там само. – Спр. 649. – Арк. 107.

23. Вінок пам’яті Олеся Гончара: Спогади. Хроніка. – С. 68.

24. Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. – К., 1992. – С. 28.

25. Там само. – С. 36.

26. Там само. – С. 10-12.

27. Там само. – С. 10.

28. Галич В. Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності. – С. 187.

29. ЦДАМЛМ України. – Ф. 590. – Оп. 1. – Спр. 587. – Арк. 44.

30. Там само. – Спр. 786. – Арк.17 - 19.

31. Гончар О. Вступне слово на VІ з’їзді письменників України // Літературна Україна. – 1971. - 20 трав.

32. Гончар О. Щоденники. У 3 т. – Т. 2. – К., 2003. – С. 85.

33. Там само. – С. 154.

34. Там само. – С. 174.

35. Там само. – С. 197.

36. Там само. – С. 327.

37. Там само. – С. 339.

38. Там само. – С. 236.

39. Там само. – С. 325.

40. Там само. – С. 362.

41. Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар в суспільно-політичному житті України 60-80-х рр. ХХ ст.: Збірник документів і матеріалів. – С. 211.

42. Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. – К., 1992. – С. 268.

43. Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар в суспільно-політичному житті України 60-80-х рр. ХХ ст.: Збірник документів і матеріалів. – С. 215.

44. Там само. – С. 217.

45. Там само. – С. 217.

46. Там само. – С. 218.

47. Високоліття: Олесю Гончару 75! Зб. матеріалів. – К., 1993. – С. 68.

48. Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. – К., 1992. – С. 269.

49. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. – К., 1994. – С. 83.

50. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. – Ч. 2. – К., 1997. – С. 512.

51. Хрестоматія з історії держави і права України. У 2 т. – Т. 2. – К., 1997. – С. 669.

52. Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. – С. 72.

УДК 911. 3