УМОВИ ПРАЦІ ТА ЖИТТЯ СЕЛЯН РЕЙХСКОМІСАРІАТУ “УКРАЇНА”В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ

(1941-1943 рр.) Глушенок Н. М., канд. істор. наук

Розкрито заходи соціального спрямування з організації праці та умов життя селян рейхскомісаріату “Україна”, досліджено політику рейху щодо оплати праці та психологічного заохочення селянства.

The article discuses an essence of measure of social direction on work’s organization and life’s conditions of peasants of Rhihscommissariat Ukraina. The nazi policy for psychological and material stimulation of peasantry has been investigated.

Незалежно від політичних обставин, які досить часто зумовлюють ті чи інші уподобання українського суспільства, події Другої світової та Великої Вітчизняної воєн залишаються одними з найважливіших, пам’ять про які передається з покоління в покоління. Чим довший час віддаляє нас від цих історичних звершень, тим більше проявляються протиріччя, знецінюються, здавалося б безумовні цінності, виникають нові.

Одним з найважливіших факторів, який визначав життя селян рейхскомісаріату «Україна» була нацистська соціальна політика. Проте, основні зусилля дослідників, як правило спрямовані на вивчення економічної експлуатації нацистами захоплених територій України, нищенню та пограбуванню культурних цінностей та руху опору, тоді як деякі аспекти соціальної політики нацистів в рейхскомісаріаті “Україна” так і не піднялись на рівень самостійних студій. Однак без з’ясування становища працюючих селян, характеру і форм політики психологічного впливу та матеріального заохочення в умовах окупації не можна вести мову про всеохоплюючість знань ні з історії останньої світової війни загалом, ні з історії гітлерівського окупаційного режиму, зокрема.

Розглядаючи історіографію цієї проблеми необхідно відзначити монографію С. П. Лаути [1]. Особливий інтерес становить наведена автором інформація щодо умов життя селянства під німецькою окупацією. П. С. Дишлевий, характеризуючи директиви з окупаційної політики в аграрній сфері, досліджує окремі аспекти соціальної політики нацистів в рейхскомісаріаті “Україна”[2].

Значний інтерес для розуміння нашої дослідницької проблематики становлять праці М. В. Коваля. Автор, висвітлюючи фактично усі аспекти історії України воєнного періоду, значну увагу приділяє й таким питанням, як умови життя українського селянства, система фізичних покарань та штрафів, оплата праці [3].

Суттєвий внесок в дослідження соціальної політики нацистів в умовах окупації зробили О. Потильчак [4], Ю. Ніколаєць [5], М. Слободянюк [6]. Так, М. Слободянюк, на прикладі південних областей, аналізує еволюцію ставлення селянства до “нового порядку”, залежно від діяльності німецького окупаційного апарату.

Окремі аспекти діяльності цивільної та військової адміністрації на території рейхскомісаріату “Україна” розглядають у своїх працях Ч. Мадайчик [7] і Б. Кравченко [8].

Джерельну базу дослідження становлять архівні матеріали та німецькі окупаційні періодичні видання. Важлива інформація щодо умов життя та праці українського селянства під німецькою окупацією міститься в інформаційних повідомленнях, доповідних записках, актах уповноважених оперативних груп КП(б) У, що знаходяться серед матеріалів фондів Центрального комітету КПУ (Ф. 1) та Комісії з історії Великої Вітчизняної війни при Академії Наук УРСР (Ф.166) Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

Для з’ясування аграрної політики рейху в цілому, та її соціального спрямування, зокрема, особливо важливе значення мають звернення німецької влади до селян, господарсько-політичні вказівки, інструкції по організації сільського господарства, що містяться серед матеріалів фонду Рейхскомісаріату України, м. Рівне (Ф. 3206) Центрального архіву вищих органів влади і управління України. Важлива інформація міститься в директивно-розпорядчих матеріалах, звітах та донесеннях, матеріалах нарад та листуванні, що знаходяться серед матеріалів фонду Колекції мікрофотокопій документів німецько-фашистських установ, армійських груп та їх підрозділів на окупованих територіях (Ф. КМФ-8) ЦДАВО України.

Комплекс цінної та змістовної інформації в контексті даного дослідження містять документи фондів комендатур, сільських управ, старост щодо соціального аспекту аграрної політики окупантів, що містяться серед матеріалів Державного архіву Київської області та Державного архіву Рівненської області.

Важливим джерелом є матеріали окупаційної преси. Вони дають змогу, зокрема, проаналізувати різноманітні пропагандистські заходи, які мали за мету залучити селянство до співпраці.

Мета наукової розвідки полягає у тому, щоб дослідити соціальну політику німецької окупаційної адміністрації в аграрному секторі економіки рейхскомісаріату “Україна”. Відповідно до поставленої мети, дослідження передбачає вирішити такі основні завдання: розкрити зміст конкретних заходів з організації праці українських селян в умовах окупації, висвітлити політику німецького уряду щодо оплати праці, матеріального та психологічного заохочення селянства.

Перш ніж перейти до розгляду проголошеної гітлерівцями системи оплати праці, необхідно зупинитися на умовах, в яких окупованим мешканцям села довелося працювати. Про організацію нагляду, що розпочиналася відразу ж після окупації населеного пункту свідчать документи німецького походження. Зокрема, місцева окупаційна влада зобов’язана була скласти два списки сільських мешканців. До першого з них вносилися прізвища осіб, за наявності дійсних особистих документів, що прибули до даного населеного пункту після початку війни (біженці, тимчасові робітники). До другого – прізвища постійних мешканців, за умови відсутності щодо них будь-яких підозр зі сторони місцевої окупаційної влади. Населення, яке потрапило до цих документів, отримувало посвідчення особи терміном на три місяці, яке можна було продовжувати, але лише в тому пункті, де воно було видане [9].

Але документи такого зразка не давали селянам права переїжджати з місця на місце, чи навіть просто виїжджати зі свого села у власних справах. Навпаки, згаданими посвідками селяни фактично були прикріплені до свого місця проживання. Як покарання за недозволені поїздки, в них відбирали коней, худобу, продукти. Цікаво, що згідно з розпорядженнями німецьких сільськогосподарських керівників, старости, які видали довідки для поїздки за межі округи також притягалися до відповідальності [10].

Згідно з інформацією оперативної групи НКВД УРСР від 30 вересня 1942 р., паспортний режим і пропускна система на території, окупованій румунами була значно слабша, ніж на території України, підконтрольній німецькій адміністрації [11].

Ще одним способом контролю, який застосовувався лише по відношенню до селян, були так звані евіденційні листки. Відповідно до розпорядження рівненського гебітскомісара від 2 листопада 1942 р., вони, в обов’язковому порядку мали бути прикріплені до внутрішнього боку дверей будинків. На них передбачалося зазначати імена мешканців будинку й окремо тих, хто перебуває в ньому тимчасово (тимчасовим вважалося перебування більше 8 годин або ніч). У разі невиконання розпорядження до 15 листопада 1942 р., селянам загрожував арешт [12]. Щодо гостей, то без дозволу місцевої окупаційної влади селянам заборонялося їх приймати [13].

Порівнюючи з окупаційним порядком в різних регіонах України, слід сказати, що на території окупованій румунами селяни могли залишати гостей на ніч без отримання дозволу на це місцевої влади [14]. Тобто, оголошуючи себе визволителями українців від більшовицьких методів управління долями людей, нацисти запровадили “новий порядок”. За нього кожний крок селянина було регламентовано кривавими наказами та розпорядженнями.

Необхідно зазначити, що німецька окупаційна влада усвідомлювала вигідність господарської системи радянського зразка – колгоспів. Саме такі господарства давали можливість з найвищою ефективністю застосовувати примусову працю, а зібраний врожай вилучати в селян централізованим методом. А, оскільки, це були найважливіші завдання окупаційних органів влади в рейхскомісаріаті “Україна”, то деякі риси колгоспної системи вирішили зберегти, пристосувавши їх певним чином до новостворених сільськогосподарських утворень.

Зокрема, від радянської системи окупанти зберегли право розпоряджатися робочою силою селянства на власний розсуд, не зважаючи на потреби та інтереси самих селян. Таке фактичне перетворення людей на знаряддя реалізації своїх масштабних економічних планів простежувалося у багатьох сільськогосподарських заходах окупантів. Зокрема, основна техніка МТС була евакуйована або виведена з ладу відступаючими радянськими військами, а те, що залишилося, було непридатне для використання у зв’язку з відсутністю пального.

З огляду на це, можна стверджувати, що причиною таких дій окупантів було аж ніяк не прагнення полегшити працю селян, а бажання якнайшвидше змолоти зерно та без втрат вивезти його на склади вермахту та до рейху. Разом із тим, наведені факти про кількість завезеного сільськогосподарського інвентарю та машин ставляться під сумнів у доповідній записці Українського штабу партизанського руху (далі – УШПР) до ЦК КП(б)У від 12 січня 1943 р. Згідно із нею, німці не забезпечили матеріальну базу для проведення посіву 1942 сільськогосподарського року. У документі наводилися спостереження шведських кореспондентів, відповідно до яких німецькі заводи сільськогосподарського машинобудування взимку 1941-1942 рр. Повністю перейшли на виробництво військового спорядження і, тому, не могли виготовляти сільськогосподарські машини для окупованих областей. “Данцигер форпостен” від 12 лютого 1942 р., писала, що Німеччина ще не має реальних можливостей постачати Україну тракторами та комбайнами [17].

Німецька преса змушена була визнати, що сільськогосподарські роботи не забезпечені ні тягловою силою, ні тракторами, ні іншими машинами. Тому, вирішено було усі роботи проводити в основному ручною працею. Така тенденція була підтверджена офіційно. Так, згідно з розпорядженням рейхсмаршала Г. Герінга, у випадку відсутності сільськогосподарських машин, потреби рейху в продукції необхідно було задовольняти за допомогою людських рук [18].

Обіцяючи, на словах, селянам процвітання сільськогосподарського виробництва, заможне життя, насправді ж, окупанти запровадили жорсткий режим праці.

Надзвичайно поширеними були фізичні покарання за будь-які відхилення у роботі. Так, у директивній вказівці рейхскомісара України (1943 р.) йшлося про необхідність запровадження пильного нагляду за місцевою робочою силою, а особливо за непокірними селянами. Зокрема, після двох попереджень піддавали тілесному покаранню, наступного разу – висилали до трудових таборів [21]. За відмову селян вийти на збір врожаю 50 осіб з хуторів Фастівка і Біловщина Верхньо-Дніпровського району були розстріляні [22]. Слід мати на увазі, що покаранню підлягали не лише рядові селяни, але й сільські старости та керівники громадських господарств. Так, у повідомленні УШПР йшлося про випадки, коли через зупинку молотилки, в умовах зимового морозу та заметілі, окупанти заарештовували бригадирів та керівників колгоспів, били їх, після чого відпускали, щоб продовжували працювати [23].

З метою заохотити українське селянство працювати в економічних інтересах рейху, окупаційна влада водночас розробила систему оплати праці. Як, і за радянської влади, селяни отримували платню на основі вироблених трудоднів. Переважно це була натуральна оплата збіжжям, але, траплялися й випадки оплати грошима.

Протягом всієї окупації найбільшу кількість продукції на трудодень селяни отримали в 1942 р. Таку тенденцію можна простежити на прикладі Полтавщини. Так, протягом осені-зими 1941 р. селянам було видано на “трудодень” в середньому по 539 г. зернових та бобових культур, з врожаю 1942 р. – 661 г., з врожаю 1943 р. – 436 г. Тобто, прослідковується напрям до збільшення норм оплати праці селян до 1943 р., коли окупаційна влада залишила територію Полтавщини. Але, внаслідок політики реквізицій і конфіскацій адміністрації Е. Коха, встановлення непомірних обов’язкових поставок продукції, ці позитивні тенденції фактично зводились нанівець [24].

Архівні матеріали дають змогу прослідкувати також оплату праці робітників державних господарств (колишніх радгоспів). Зокрема, що стосується тваринництва, то за місяць догляду однієї тварини отримували: конюх (передбачене навантаження – 12 коней) – 23 крб., доярка (передбачене навантаження – 10-14 корів) – 5 крб., пастух (передбачене навантаження – 10-14 корів) – 5 крб., пасічник ( передбачене навантаження – 50 бджоло-сімейств) – 70 крб. [25].

Оплата праці сільськогосподарських спеціалістів та керівників господарств, порівняно з простими общинниками, була значно вищою. Зрозуміло, що такі, відверто пропагандистські заходи, були спрямовані на заохочення перерахованих категорій до співпраці з окупантами. Зокрема, згідно з німецьким проектом встановлення заробітної плати в державних господарствах Дніпропетровської області, передбачалося виплачувати: директору – 950-1200 крб., старшим агрономам – 950-1100 крб., старшим зоотехнікам, механікам та ветлікарям – 900-1000 крб., агрономам, зоотехнікам – 700-800 крб. [26].

Також окупанти зробили спробу запровадити систему преміювання адміністративно-технічного персоналу відповідно кількості набраних очок. Наприклад, в генералкомісаріаті Миколаїв вона була такою: 1) вчасна та 100%-а підготовка землі до посіву – 50 очок; 2) стан посівів – до 30 очок; 3) загальна ситуація в господарстві, налаштованість до роботи – до 20 очок. Тобто, максимальна кількість, яку може отримати господарство – 100 очок. Для розподілу між керівниками колективів, бригадирами та агрономами були встановлені такі премії: 1) 60-75 очок – 3-я премія – 50 крб.; 2) 76-90 очок – 2-а премія – 80 крб.; 3) 91-99 очок – 1-а премія – 120 крб.; 4) 100 очок – “премія переможця” – 170 крб. [27].

У Директивах щодо нових аграрно-політичних заходів, передбачених для пропаганди, йшлося про обов’язкову винагороду тих селян, що будуть сумлінно працювати на користь рейху [28]. Однією з них було вручення преміальних грамот. Але, характерним було те, що преміювання такого типу відбувалося за рахунок всіх інших селян, оскільки грамоти викуплялися в німецької влади громадою села [29].

Необхідно згадати про повідомлення в окупаційній пресі, згідно з яким з метою пропаганди, запроваджувалася відзнака за відвагу та заслуги для східних народів. Вона передбачала два класи, кожний з яких поділявся на ступені. Відзнака першого класу ордену пов’язана з найбільшою сумою коштів та земельною власністю [30]. 25 вересня 1943 р. генералкомісар Миколаєва нагородив медаллю делегацію керівників сільських господарств [31].

Наступним видом преміювання був розподіл між “передовиками” певних продуктів, найчастіше це були цигарки, тютюн та горілка. Так, на Миколаївщині господарства за кожну здану тонну продукції вище 65% норми отримували – 20 шт. Цигарок, 200 гр. Тютюну; за кожну тонну вище 80% норми – 50 шт. Цигарок., 400 гр. Тютюну і 0,5 л. Горілки; за кожну тонну вище 90% норми – 100 шт. Цигарок, 600 гр. Тютюну, 1,5 л. Горілки [32]. А господарства, які виконали норми постачання винограду на 100%, могли отримати за гроші 20% зданого ними врожаю у вигляді вина [33]. Громаді села Турбоки Корнилівського району як премію за вчасну здачу молока було видано 116 л. Горілки, 232 коробки тютюну [34].

У цілому необхідно визнати, що розглянуті вище види преміювання деякий час підтримували в селах надію на можливість покращення життя за нової влади. Але, вона швидко згасла в умовах нелюдських методів реалізації аграрної програми нацистським урядом. Адже, згідно з свідченнями очевидців, певної усталеної політики щодо сільського господарства та селянства не було. Варто зауважити, що характер режиму у певних районах досить часто визначався моральними якостями гебітскомісарів чи крайсляндвіртів [35].

Підсумовуючи, потрібно зазначити, що необхідною умовою залучення селянства до співпраці гітлерівськими реформаторами, розглядалася система психологічного та матеріального заохочення. Проте цей аспект аграрної політики мав пропагандистський характер, і передбачав збільшити виробничу активність селян. У реальному житті німецька влада перейняла від радянської господарської системи ті риси, які відповідали економічним інтересам рейху. Зокрема, форму організації роботи селян. Залучення селянства рейхскомісаріату “Україна” до праці відбувалося майже виключно примусово, на основі трудової повинності, за дуже малу грошову винагороду, мізерний продуктовий пайок, а часом і безплатно.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Лаута С. П. Колгоспне селянство Радянської України в роки Великої Вітчизняної війни. – К., 1965. – 208 с.

2. Дишлевий П. С. Крах фашистської аграрної політики на тимчасово окупованій території України (1941-1944 рр.) // Український історичний журнал – 1971. - № 6. – С. 74-80.

3. Коваль М. В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.). – К., 1999. – 336 с.

4. Потильчак О. В. “Новий порядок” в окупованій Україні (1941-1944) // Пам’ять століть. – 1991. - № 1. – С. 97-104.

5. Ніколаєць Ю. О. Цивільне населення України на початку війни з німецько-фашистськими загарбниками. – К., 1998. – 36 с.

6. Слободянюк М. Селяни України під нацистським окупаційним режимом, 1941-1944 (на матеріалах південних областей) // Київська старовина. – 2000. - № 2. – С. 44-57.

7. Madajczyk Cz. Komisariat Rzeszy Ukrajna (Reichskommissariat Ukraine) // Problemy historii i archiwistiki. – Lublin, 1986. – S. 139-152.

8. Krawchenko B. Soviet Ukraine under Nazi Occupation, 1941-1944 // Ukraine during World War II: History and its Aftermath. – Edmonton, 1968. – P. 20-42.

9. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО). – Ф. 1: Центральний Комітет комуністичної партії України (ЦК КПУ) – Оп. 22. – Спр. 33. – Арк. 8-10.

10. Державний архів Київської області (далі ДАКО). – Ф. Р-2227: Старосільська сільська управа Городищенського району. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 11.

11. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 124. – Арк. 29.

12. Державний архів Рівненської області (далі ДАРО) – Ф. Р-22: Рівненський гебітскомісаріат, м. Рівне – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 19-20.

13. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 22. – Спр. 33. – Арк. 10.

14. Там само. – Оп. 23. – Спр. 124. – Арк. 29.

15. ДАКО. – Ф. Р-2022: Хлистунівська сільська управа Городищенського району. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 62.

16. Там само. – Арк. 15.

17. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 33. – Арк. 22-23.

18. Нюрнбергский процесс над главными военными преступниками: Сб. материалов в 7-ми томах. – Т. 3. – М., 1958. – С. 639.

19. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО України). – Ф. КМФ-8: Колекція мікрофотокопій документів німецько-фашистських установ, армійських груп та інших підрозділів. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 131.

20. Там само. – Спр. 297. – Арк. 166.

21. ЦДАВО України. – Ф. 4620: Колекція документів з історії Великої Вітчизняної війни. – Оп. 3. – Спр. 262. – Арк. 15.

22. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 22. – Спр. 873. – Арк. 12.

23. Там само. – Спр. 123. – Арк. 54.

24. ЦДАВО України. – Ф. 4620. – Оп. 3. – Спр. 240. – Арк. 20.

25. Там само. – Ф. 3206: Рейхскомісаріат “Україна”, м. Рівне. – Оп. 2. – Спр. 142. – Арк. 2 зв.-3 зв.

26. Там само. – Арк. 1 зв.-2.

27. ЦДАВО України. – Ф. КМФ-8. – Оп. 1. – Спр. 297. – Арк. 212.

28. ЦДАГО України. – Ф. 166: Комісія з історії Великої Вітчизняної війни при Академії Наук УРСР. – Оп. 3. – Спр. 144. – Арк. 31.

29. ЦДАВО України. – Ф. КМФ-8. – Оп. 1. – Спр. 297. – Арк. 70.

30. Вісті для українських селян. – 1942. – 18 жовт.

31. Українська думка. – 1943. – 2 жовт.

32. ЦДАВО України. – Ф. КМФ-8. – Оп. 1. – Спр. 297. – Арк. 69.

33. Там само. – Арк. 11-12.

34. Вісті для українських селян. – 1942. – 18 жовт.

35. Пігідо-Правобережний Ф. Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця. – К., 2002. – С. 147-148.

УДК 338.43.02 (477) „1941/1943”