ВІК ТОТАЛЬНОЇ ВІЙНИ

Риси сірих облич буркотливих, ці страху маски, Вони залишають траншеї, через бруствери перелазять, А час порожньо й діловито цок-цок на їхніх зап’ястках, А надія, очі ховаючи, пальцями грязюку хапаючи, Корчиться.

Зігфрід Сасун (1947, р. 71)

“Можна б подумати, нібито було б краще, з огляду на нарікання людей на “варварство” нападів з повітря, подбати про пристойність, сформулював­ши людяніші правила й все ще номінально звівши бомбардування до цілей, що були б строго військовими за своїм характером... аби уникнути наголошування тієї істини, що практика повітряної війни зробила подібні обмеження застарілими й неможливими. Може, з плином часу, ко­ли дійде до якоїсь іншої війни, публіка стане просвіченішою щодо справжнього значення військово-повітряної потуги.”

Правила бомбардування для ВПС, 1921 (Townshend, 1986, р. 161) (Сараєво, 1946) “Тут, у Белграді, я бачу на вулицях дуже багато молодих жінок, у яких сивіють чи й зовсім уже посивіли коси. Лиця їхні змучені, хо­ча все ще молоді, а форми їхніх тіл іще промовистіше виказують їхню мо­лодість. Я мов бачу, як рука цієї останньої війни забілила голови цим тендітним створінням...

Це видовище не збережеться для прийдешнього, ці голівки незабаром зовсім посивіють і пощезнуть. Мені їх так жаль. Ніщо не змогло б ви­разніше розповісти прийдешнім поколінням про наші часи, ніж оці юні сиві голівки, у яких війна вкрала безтурботність юності.

Нехай же хоч ця невеличка моя згадка увічнить їхню пам’ять.”

Знаки край дороги (Andric, 1992, р.50)

І

“Світло гасне по всій Європі, — сказав Едвард Грей, міністр закордонних справ Великої Британії, побачивши, як погасили світло у Вайтхолі того вечора, коли Британія з Німеччиною вступили у війну в 1914 році. — І поки й нашого життя, йому не засвітитися знову.” У Відні великий сатирик Карл Kpayc придумав задокументувати й затаврувати ту війну в надзвичайному драматичному репор­тажі на 792 сторінки, під заголовком: Останні дні людства.

Людство вижило. Однак велика будівля цивілізації XIX сторіччя завали­лася у полум’ї світового конфлікту, коли впали її колони. Без цього нам годі збаг­нути “основне з XX віку”. Воно ж було позначене війною. Воно і жило й міркувало в термінах світової війни, навіть коли не гуркотіли гармати й не вибухали бомби. Його іогорія й, конкретніш, історія її початкової стадії, краху та катастрофи, збі­гається з літописом єдиної тридцятиоднорічної світової війни.

Для тих, хто народився й виріс до 1914 року, цей контраст був настільки разючим, що багато хто з них (утім числі й покоління авторових батьків чи при­наймні його центрально-європейські члени) відмовлявся бачити хоч якийсь зв’язок із минулим. “Мир” означав “до 1914-го”: а по тому прийшло щось таке, яке більше вже не заслуговувало на ту назву. І це можна зрозуміти. До 1914 року сто літ не було великої війни, себто такої, до якої втяглися б усі чільні держави чи бодай більшість їх, а чільними гравцями у міжнародній грі виступали на той час шестеро європейських “великих держав” (Британія, Франція, Росія, Австро-Угор­щина, Пруссія — що після 1871 року виросла до масштабів Німеччини — та Італія після свого об’єднання) плюс CUIA та Японія. Сталася протягом того періоду лиш одна коротка війна, що в ній брало участь більше, ніж двоє, великих країн: Кримська (1854-56), де з одного боку воювали росіяни, а з другого — британці й французи.

Не було ж бо ніяких світових воєн узагалі. У XVIII сторіччі Франція й Бри- такая мали низку взаємних воєн, бойовиська яких простиралися від Індії через Європу аж до Північної Америки; воювалися ці сусідки й на всіх океанах світу. Від 1815 й до 1914-го жодна велика держава не билася з іншою поза межами свого безпосереднього ареалу, хоча зовсім не були дивиною агресивні експедиції ім­перських чи майже-імперських метрополій супроти своїх слабкіших заокеан­ських ворогів. Більшість цих кампаній були по суті демонстраціями сили однієї сторони, от як війни CUIA проти Мексики (1846-48) й Іспанії (1898) або розмаїті зусилля Британії й Франції в напрямку розширення своїх колоніальних імперій, хоча й тоді великим іноді не щастило: французи мусили забратися геть із Мекси­ки у 1860-их, а італійці з Ефіопії в 1896 році. Навіть найгрізніші опоненти слабкі­ших колоніальних країн, безнастанно нарощуючи свої арсенали незрівнянно ■пцої технології смерті, могли в щонайліпшому випадку хіба сподіватися на від­строчку неминучого свого звідти відходу. Подібні екзотичні конфлікти правили ■видше за матеріал для пригодницької літератури чи репортажів, що їх строчи- ли військові кореспонденти, це нововведення середини XIX сторіччя, аніж за такі справи, які могли безпосередньо заторкувати більшість громадян тих країн, що ті кампанії започатковували й доводили до звитяжного кінця.

Усе це змінилося в 1914-му. Перша Світова війна втягла jo найбільші дер­жави й майже всі європейські, за винятком Іспанії, Нідерландів, трьох сканди- вавських країн і Швейцарії.

Що Друга Світова була світовою в буквальному розумінні, це навряд чи погребує доведення. Фактично всі незалежні держави світу виявилися втягнути­ми до неї, добровільно чи мимоволі, хоча республіки Латинської Америки брали в ній участь лише в найномінальніший спосіб. Колонії імперських держав не ма­ли в цій справі ніякого вибору. За винятком майбутньої Ірландської Республіки, Швеції, Швейцарії, Португалії, Туреччини й Іспанії в Європі та, можливо, Афгані­стану з неєвропейського ареалу, практично вся земна куля воювала чи була окупована, чи і те й те разом. Бойовиська були так розкидані по світу, що назви островів Меланезії й селищ у північно-африканських пустелях, у Бірмі й на Фі­ліппінах стали настільки ж відомими для читачів газет і слухачів радіо (адже це

була значною мірою війна бойових радіозведень), як і назви битв, що шаленіли в Арктиці й на Кавказі, у Нормандії, під Сталінградом чи Курськом. Друга Світова війна стала ще й уроком світової географії. ∣

Локальним, регіональним чи глобальним, війнам XX віку судилося виро­сти до такого гігантського масштабу, якого не знав доти світ.

У цій книзі немає місця для обговорення витоків Першої Світової війни: їх автор цих рядків спробував окреслити у Віці Імперії. Почалася вона як суто євро­пейська війна поміж Троїстою Згодою, “антантою” Франції, Британії й Росії, з одного боку, й так званими “центральними державами”, Німеччиною й Австро- Угорщиною, з другого, причому Сербія й Бельгія зразу ж виявилися втягнутими до конфлікту, коли на першу напала Австрія (з чого власне й почалася війна), а Німеччина — на другу (згідно з німецьким стратегічним планом війни). Туреччи­на й Болгарія невдовзі приєдналися до “центральних”, тоді як із другого боку Троїста Згода поступово розбудувалася в дуже велику коаліцію. Підкупом утягли Італію, а далі заангажувалися Греція, Румунія й (куди номінальніше) Португалія. Доладніш виступила Японія: майже негайно взялася перехопити німецькі позиції на Далекому Сході та в західній частині Тихого океану, зате не виявила інтересу ні до чого поза своїм регіоном. Найважливішим був вступ CIIIA до війни у 1917 році. Фактично втручання Штатів і стало вирішальним чинником.

Німці й тоді, як і згодом у Другій Світовій, опинилися перед загрозою можливої війни на два фронти, не кажучи вже про свою балканську заангажо- ваність, куди їх утягла їхня спілка з Австро-Угорщиною.

сторони (французи зміцнилися тим, що ще лишилося від бельгійців, та британ­ським суходільним корпусом, який мав незабаром дуже розростися) вибудували імпровізовані паралельні лінії оборонних траншей та укріплень, що тяглися без­перервно від узбережжя Ла-Маншу у Фландрії аж до швейцарського кордону, причому чимала частина східної Франції та Бельгії опинилася під німецькою окупацією. І протягом наступних трьох із половиною років лінія фронту не за­знавала істотних змін.

Це був Західний фронт, що став машиною різанини, небаченої, либонь, доти в Історії воєн. Мільйони людей стояли один проти одного, ховаючись за своїми брустверами, за мішками з піском у траншеях, де й жили, разом із пацю­ками й вошами та як пацюки й воші. Час від часу їхні генерали намагалися вирва­ли їх із того глухого кута. Дні й навіль тижні безнастанного артилерійського обстрілу, що його один німецький письменник назвав згодом “ураганами сгалі” (Ernst Jiinger, 1921), покликані були “зм’якшили” ворога, загнавши його під зем­лю, а тоді в підхожий момент люди хвилями перехлюпувалися через бруствери, захищені зазвичай кільцями й павутиною колючого дроту; на “нічию землю”, цей хаос залитих водою вирв від снарядів, розтрощених стовбурів дерев, грязюки й непідібраних трупів, аби кинутися грудьми на кулемегний вогонь, що їх скошу­вав, мов траву. І вони усвідомлювали свою приреченість. Спроба німців прорва­тися під Верденом у 1916 році (лютий — липень) стала битвою двох мільйонів солдатів, з яких один мільйон наклав головою. Вона провалилася. Свій наступ на Соммі британці задумали, щоб зірвати німецький прорив під Верденом, і кошту­вала ця ініціатива Британії 420 000 загиблих, з яких 60 000 полягло лише в атаках першого дня. Тож і не дивно, що в пам’яті тих британців і французів, що більшу частину Першої Світової провоювали на Західному фронті, вона лишилась як “Велика Війна” — жахливіша й травматичніша для психіки навіть за Другу Світо­ву. Французи втратили майже 20 відсотків своїх чоловіків призовного віку, а коли додати сюди ще полонених, поранених і навіки скалічених та спотворених (цих gueules causes, потрощених пик, що стали такою яскравою частиною повоєнного образу Франції), то вийде, що лише десь один із трьох, не набагато більше, фран­цузьких солдатів пройшов війну неушкодженим. Десь такими самими були й шанси приблизно п’яти мільйонів британських вояків лишитися неушкоджени- ми на тій війні. Британці втратили ціле покоління — нівмільйона чоловіків віком до тридцяти років (Winter, 1986, р. 83); особливо ж помітні були втрата серед їхніх вищих класів, чиї молоді представники, кому, як джентльменам, випадало бути офіцерами й показувати приклад, кидалися в атаку на чолі своїх солдатів, і їх, звісно ж, скошували перших. За 1914-ий рік убито чверть оксфордських і кем­бриджських студентів віком до двадцяти п’яти років, призваних до британської армії (Winter, 1986, р. 98). Німці, хоча їхніх солдатів загинуло ще більше, ніж у французів, утратили меншу, в пропорційному відношенні, частину від своїх значно більших груп призовного віку,- 13 відсотків. Навіть очевидно скромні втрати CIHA (116 000 проти 1,6 мільйона французів, майже 800 000 британців, 1,8 мільйона німців) реально засвідчують людовбивчу природу Західного фрон­ту, бо американці тоді більш ніде й не воювали. Адже, тоді як США втратили за час Другої Світової війни у 2,5 чи й у 3 рази більше, ніж за Першу, американські збройні сили за 1917-18 роки були в дії лише протягом півтора року, порівняно з трьома з половиною роками Другої, і то лише в одному вузькому секторі, а не по всьому⁷ світу.

Жахіттям війни на Західному фронті судилося мати ще й темніші наслід­ки. Сам цей досвід природним чином допоміг бруталізуватися не тільки веденню війни, а й політиці: коли першу можна провадити, не лічачи ні людських, ні будь- яких інших втрат, то чом би не зробити те саме й з другої? Більшість чоловіків, що воювали в Першу Світову, переважно як призовники, вийшли з неї переко­наними війноненависниками. Однак ті з фронтовиків, що пройшли крізь таку м’ясорубку й не повстали проти неї, виносили іноді з того спільного досвіду хо­роброго життя перед лицем смерті якесь почуття непередаваної, дикої вищості, не в останню чергу перед жінками й тими, хто “не нюхав пороху”; такі поповню­вали ранні лави повоєнних ультраправих. Адольф Гітлер був лиш одним із таких чоловіків, кого на подальшу долю сформував досвід FrontsoldaVz. Але протилеж­на реакція мала не менш негативні наслідки. Після війни для політиків стало цілковитою очевидністю, принаймні в демократичних країнах, що виборці більш не потерплять кривавих купелей на кшталт 1914-18 років. Тож повоєнна стратегія Британії й Франції, як і “пов’єтнамська” політика США, засновувалась саме на цьому припущенні. Дуже скоро це й допомогло німцям виграти Другу світову війну на заході в 1940 році проти Франції, що приречено ховалась за своїми недобудованими фортифікаціями, а коли вже ворог прорвав їх, просто не захотіла битися далі й край, тоді як Британія відчайдушно силкувалася уникнути втягненим себе до того різновиду масованої наземної війни, що децимувала її на­род у 1914-18 роках. У кінцевому підсумку демократичні уряди таки піддалися спокусі врятувати життя своїм громадянам коштом життів громадян ворожих країн, мов інакше й не можна було вчинити. Скинення атомних бомб на Хіросіму й Нагасакі в 1945 році виправдовували не як необхідне для здобуття перемоги, що на той час була вже абсолютно забезпечена, а як засіб урятувати життя амери­канським солдатам. Але, либонь, у головах членів американського уряду засіла ще й думка відвернути цим CPCP, союзника Америки, від претендування на більшу частку в поразці Японії.

Поки Західний фронт засів у своїй кривавій безвиході, Східний фронт перебував у русі. Німці розпорошили незграбні російські війська вторгнення у битві при Танненберіу в перший же місяць війни, а потім, із дієвою інколи допо­могою австрійців, випхали Росію з Польщі. Попри випадкові російські контрна­ступи, зрозуміло було, що “центральні держави” беруть гору, а Росія відступає, ве­дучи оборонні ар’єргардні бої з німецькими військами, які наступають. Ситуацію на Балканах контролювали “центральні”, незважаючи на нерівність військових виступів нестійкої імперії Габсбургів. Так сталося, що місцеві їхні супротивниці, Сербія з Румунією, зазнавали незмірно більших, у пропорційному відношенні, бойових втрат. Союзники, хоча й окупували Грецію, далі не просувалися, аж до краху “центральних держав” улітку 1918 року. Італійський план відкрити ще один фронт проти Австро-Угорщини в Альпах провалився — переважно тому, що багато італійських солдатів не бачило сенсу в тому, щоб проливати кров задля уряду держави, якої вони не визнавали за свою й чиєю мовою мало хто з них умів розмовляти. Після нищівного розгрому під KanopeiTo в 1917 році, від якого ли­шилася літературна згадка у вигляді роману Ернеста Гемінґуея Прощавай зброє, італійців довелося ще й вгамовувати, перекидаючи сюди частини союзницьких армій. Поки Франція, Британія й Німеччина знекровлювали одна одну на смерть на Західному фронті, Росія дедалі більше дестабілізувалася від війни, яку постій­но програвала, та й Австро-Угорська імперія все дужче хиталася, прямуючи до свого розпаду, що його так прагли місцеві націоналістичні рухи й що до нього повели справу міністерства закордонних справ Антанти, справедливо передба­чаючи майбутню несталість Європи.

Як зрушити безвихідь на Західному фронті — ось що було вирішальною проблемою для обох сторін, адже без перемоги на заході жодна з них не могла виграти війну, там більше, що й морська війна зайшла в глухий кут. За винятком вилазок якихось ізольованих рейдерів, союзники контролювали океани, хоча британський та німецький бойові флоти стояли один навпроти одного, взаємно знерухомлюючись, у Північному морі. їхня єдина спроба зійтися в битві (1916) нічого не вирішила, але, оскільки німецький флот лишився притиснутим до своїх баз, загалом це було на користь союзникам.

Обидві сторони намагалися домогтися переламу, вдаючись до технології. Завжди сильні в хімії німці принесли на поле бою отруйний газ, де він показав свою варварськість і неефективність, спричинивши єдиний щирий випадок гу­манітарної відрази урядів до бодай одного засобу ведення війни — Женевську конвенцію 1925 року, згідно з якою світ зобов’язався не застосовувати хімічної зброї. І справді, хоча всі уряди продовжували готуватися до хімічної війни, боя­чись, коли б ворог не застосував цієї зброї, воюючі сторони не вдалися до неї в Другій Світовій війні, хоча гуманітарні почуття не завадили італійцям труїти га­зом колоніальну людність. (Зрештою різкий занепад цінностей цивілізації після Другої Світової війни знов виніс отруйний газ на лінію фронтів. Під час Ірано- Іракської війни вісімдесятих років Ірак, маючи ентузіастичну підтримку західних держав, залюбки використовував газ проти і солдатів, і цивільних.) Британці ви­найшли броньований повіз на гусеницях, досі відомий під першою своєю кодо­вою назвою як танк, але їхні далеко не блискучі генерали так і не втямили тоді, що з ним робити. Обидві сторони використовували й недавно винайдені та все ще тендітні літаки, а німці запускали ще й дивоглядні сигароподібні наповнені гелієм повітряні кораблі, експериментуючи з бомбардуванням із повітря, майже безрезультатного, на щастя. Повітряна війна також знайшла себе аж у Другій Світовій, особливо як засіб тероризування цивільних.

Єдиною технологічною зброєю, що мала значний вплив на перебіг війни в 1914-18 роках, став підводний човен, адже обидві сторони, неспроможні пе­ремогти ворожих солдатів, завзялися виморити голодом вороже цивільне насе­лення. Оскільки все постачання Британії здійснювалося морським шляхом, нім­цям здавалося здійсненним задушити Британські острови з допомогою дедалі нещаднішої війни субмарин проти надводних кораблів. Ця кампанія була близь­ка до успіху в 1917-му, поки знайшлися дієві засоби Праги неї, але найбільшим її ефектом стало втягнення CILIA до війни. Британці своєю чергою робили все можливе, щоб заблокувати поставки до Німеччини, себто щоб задушити голодом і німецьку військову економіку, й німецьке населення. Вони таки перестаралися, оскільки, як ми ще переконаємося, німецька воєнна економіка працювала аж ніяк не з такою ефективністю й раціональністю, що ними пишалися німці. Не­подібно до німецької військової машини, що І в Першій, і в Другій Світових вій­нах разюче переважала будь-чию іншу мілітарну машинерію. Ця чиста перевага німецької збройної потуги могла б виявитися й вирішальною, коли б союзникам не відкрилися в 1917 році практично невичерпні ресурси Сполучених Штатів. Насправді Німеччина, навіть сплутана австрійським альянсом, забезпечила собі па сході повну перемогу⁷, вивівши Росію з війни, загнавши її в революцію й позба­вивши її великої частини європейських територій у 1917-18 роках. Накинувши Росії кабальний Брест-Литовський мир (березень 1918 року), німецька армія не­вдовзі після того, вільна, щоб зосередити всі сили на заході, практично прорвала Західний фронт і знов пішла на Париж. Завдяки потокові американських під­кріплень та оснащень союзники оговталися, але на короткий час їм здалося, що все пропало. Однак то був останній ривок виснаженої Німеччини, яка й сама знала, наскільки близька до поразки. Коли союзники перейшли в наступ улітку 1918-го, не забарився й кінець війни: через кілька тижнів. “Центральні держави” не тільки визнали поразку, а й зазнали краху. Революція, прокотившись по Росії в 1917 році (див. наступний розділ), восени 1918-го накрила й центральну та пів­денно-східну Європу. Жоден старий уряд не зацілів від кордонів Франції до Японського моря. Навіть країни-учасниці з переможного боку зазнали потрясін­ня, хоча не віриться, щоб Британія і Франція, навіть коли б спізнали гіркоту по­разки, не збереглися як сталі політичні цілості. Аче тільки не Італія... А з перемо­жених країн таки жодна не уникла революції.

Коли б хто-небудь із великих міністрів чи дипломатів минулого, який- небудь Талейран чи Бісмарк, на кого все ще казали рівнятися амбітним членам міністерства закордонних справ його рідної країни, та встав зі своєї могили по­дивитися на Першу Світову війну, такий діяч вельми подивувався б, чом розваж­ливі державні мужі не залагодили конфлікту яким-небудь компромісом, поки не зруйнувався світ 1914 року. І ми подивуймося. Здебільшого нереволюційні й не- ідеологічні війни минулого не провадились як боротьба на смерть чи тотальне винищення. У 1914-му, звісно, ніяка ідеологія не розділяла воюючих сторін, ото тільки якась ідеологія притягувалася з обох боків, аби змобілізувати громадську думку⁷, себто ст’верджували яку-небудь докорінну загрозу загальноприйнятим на­ціональним цінностям, скажімо, російське варварство йде на німецьку культуру чи там французька й британська демократії борються проти німецького абсолю-* тизму тощо. До того ж були й такі державні діячі, що рекомендували те чи інше компромісне розв’язання навіть в обхід Росії та Австро-Угорщини, і подібні заку­лісні махінації доводили цих останніх, у міру наближення поразки, до все біль­шого відчаю. Чому ж тоді провідні держави з обох боків вели Першу Світову як гру пан чи пропав, себто як таку війну, що може бути або тотально виграна, або тотально програна?

Причина була та, що цю війну, на відміну від попередніх конфліктів, де ти­пово боролись за обмежені й точно визначувані речі, вели за необмежені цілі. У Вік Імперії політика й економіка злилися водно. Міжнародне політичне супер­ництво моделювалось за економічним зростанням і за конкуренцією, але харак­терною рисою цього явища була його необмеженість. “Природні фронти” ком­паній “Стандард Ойл”, “Дойче Банк” чи “Де Беерс Даймонд Корпорейшн” сягали краю світу чи то, скорше, меж своєї здатності до розширення.” (Hobsbawm, 1987, р. 318.) Коли конкретніш, то для двох найголовніших суперниць, Німеччини й Великої Британії, межею мало бути небо, оскільки Німеччина хотіла собі такого світового політичного й морського становища, яке вже посідала Британія, що ав­томатично звело б уже й так підтоптану Британію до нижчого статусу. Питання стояло: або — або. Для Франі;ії і тоді, як і згодом, ставки були не такі глобальні, але не менш нагальні: компенсувати свою дедалі більшу й, очевидно, неминучу демо­графічну та економічну відсталість від Німеччини. Стояло тут і питання майбут­нього Франції як великої держави. В обох випадках компроміс просто означав би відкладення справи на майбутнє. Сама Німеччина, як можна було б припуска­ти, могла б зачекати, поки її все більша велич і вищість ствердили б становище, що, як відчували німецькі уряди, було б належним для їхньої країни, а це таки ста­лося б, раніше чи пізніше. Справді-бо, панівна позиція двічі переможеної Німеч­чини, що не мала вже претензій на незалежну військову потугу в Європі, була без­перечнішою на початку дев’яностих, ніж претензії мілітаристської Німеччини будь-коли до 1945 року. І все ж саме тому Британія з Францією, як ми переконає­мося, змушені були після Другої Світової війни, хоч і вельми неохоче, прийняти свій перехід на другорядний статус, достоту як і Федеративна Німеччина, з усією своєю економічною могутністю, визнала, що в установленому після 1945 року співвідношенні сил у світі для неї недосяжним є й таким лишиться становище единої наймогутнішої держави у світі. У 1900-их, на висоті імперської та Імперіа­лістичної ери, все ще незачепленими лишалися і німецька претензія на унікаль­ний світовий статус (мовляв, “Німецький дух відродить світ”), і опір їй з боку Бри­танії та Франції, все ще незаперечних “великих держав” євроцентристського світу. На папері не був можливий ніякий сумнівний компроміс із цього чи того моменту майже мегаломаніакальних “воєнних цілей”, сформульованих обома сторонами відразу ж після того, як вибухнула війна, але на практиці єдино чин­ною воєнною метою була повна перемога — те, що в Другу Світову стали назива­ти “беззастережною капітуляцією”.

Саме безглузда й самопоразницька мета і занапастила переможців разом із переможеними. Вона довела переможених до революції, а звитяжців — до банкрутства й фізичного виснаження. У 1940-му менші чисельністю німецькі війська здолали французькі сили зі сміховинною легкістю й швидкістю, і країна без вагань скорилася Гітлерові, бо майже на смерть була знекровилася у 1914- 1918 роках. Британія так і не оклигала після 1918-го, підірвавши своє народне господарство таким веденням війни, що істотно перевершувало її ресурси. До то­го ж тотальна перемога, скріплена каральним, продиктованим миром, знищила й ті невеличкі можливості, що були, відновити щось бодай віддалено подібне до стабільної, ліберальної, буржуазної Європи, як те швидко вловив економіст Джон Мейнард Кейнс. Якщо Німеччина не реінтегрувалася до європейської економіки, себто якщо не визнаною й не прийнятою зосталася економічна вага країни в рамках загальноєвропейського народного господарства, то й не могло бути нія­кої стабільності. Але це було останнє міркування в умах тих, хто боровся за зни­щення Німеччини.

Мир, накинутий головними уцілілими державами-переможницями (США, Великою Британією, Францією, Італією) й знаний у популярному вжитку під неточною назвою Версальського договору¹, визначався п’ятьма міркуваннями. Найнагальнішим питанням було падіння стількох режимів у Європі й виникнен­ня в Росії альтернативно-революційного більшовицького режиму, націленого на підрив влади по всьому світу, такого собі магніта для революційних сил з усіх усюд (див. розділ 2). По-друге, існувала потреба контролювати Німеччину, яка фактично самотужки замалим не завдала поразки цілій коаліції Антанти. З оче­видних причин це було й лишилося відтоді головною турботою Франції. По- третє, карту Європи слід було переділити й накреслити заново, аби і Німеччину ослабити, й заповнити величезні простори Європи та Близького Сходу, спорож­нілі внаслідок одночасних поразки й розпаду Російської, Габсбургської й Ота­манської імперій. Найголовнішими претендентами на цей спадок, принаймні у Європі, були розмаїті націоналістичні рухи, що переможці схильні були їх заохо­чувати остільки, оскільки вони були належною мірою антибільшовиками. По суті основним принципом цього перекроювання мапи Європи було створення етні­чно-мовних національних держав, відповідно до поняття, що нації мають “право на самовизначення”. Президент США Вільсон, до міркувань якого прислухались, як до таких, що виражають думки держави, без котрої війну було б програно, був палко відданим цьому переконанню, що і тоді, й тепер із більшою готовністю підтримується тими, хто далекий від етнічно-лінгвістичних реалій регіонів, яким судилося стати поділеними на охайні національні держави. Спроба ця мала ка­тастрофічні наслідки, що й досі простежуються в Європі дев’яностих років. На­ціональні конфлікти, що роздирають континент у дев’яностих, — це ж ті самі старі версальські курчата, що знов повернулися висиджувати ті самі яйця². Пере­кроювання ж карто Середнього Сходу відбувалося по узвичаєних імперіалістич­них лініях: поділ між Британією та Францією, — за винятком Палестини, в якій британський уряд, прагнучи здобути інтернаціональну єврейську підтримку під час війни, необачно й двозначно пообіцяв заснувати “національний дім” для євреїв. Це мало стати ще одним із проблематичних і незабутніх заповітів Першої Світової війни.

Четвертий набір міркувань охоплював питання внутрішньої політики по­між країн-переможниць (практично малися на увазі луг Британія, Франція й США) й тертя між ними. Найважливішим наслідком такого внутрішнього політи­канства стало те, що Конгрес США відмовився ратифікувати проект мирного до­говору, вільно написаний їхнім же президентом, а чи для президента, отож Шта­ти вийшли з мирного договору, що мало свої далекосяжні результати.

І насамкінець звитяжні держави відчайдушно шукали того типу мирного порозуміння, що унеможливило б другу таку війну, яка оце допіру спустошила світ і наслідки якої кидалися у вічі скрізь довкола. У цьому вони зазнали щонайга- небнішої невдачі. Через двадцять літ весь світ знову поринув у війну'.

Убезпечення світу від більшовизму й перекрій європейської мапи накла­лися одне на одне, оскільки найпростішим способом дати раду революційній Росії, коли вона якимось чудом виживе (а щодо цього не було ніякої певності в 1919 році), було ізолювати її за “карантинним поясом” (cordon sanitaire, мовою сучасної дипломатії) антикомуністичних держав. А що територія цих останніх була в основноіму чи й повністю викраяна з колишніх російських земель, то можна було гарантувати їхню ворожість до Москви. Коли рухатися з півночі на південь, ними стали: Фінляндія, автономний регіон, якому дозволив відділитися Ленін; три новостворені невеликі прибалтійські республіки (Естонія, Латвія, Лит­ва), що для них не було історичного прецеденту; Польща, відновлена в якості не­залежної держави через 120 років, та незмірно збільшена Румунія, що подвоїлася в розмірах завдяки прихопленню угорських та австрійських шматків від імперії Габсбургів, а також колишньої “російськопідданої” Бесарабії. Більшість цих тери­торій фактично відбатувала від Росії Німеччина, тож, коли б не більшовицький переворот, повернулися б вони любісінько знов до колишньої господині. Була й спроба продовжити цей ізоляційний пояс аж до Кавказу, але провалилася — пе­реважно завдяки тому, що революційна Росія зуміла домовитися з хоч і не кому­ністичною, але революційною Туреччиною, яка недолюблювала британських та французьких імперіалістів. Тож і виявилися нежиттєздатними засновані після Брест-Литовська незалежні на короткий час Вірменія й Грузія, а також зусилля британців відірвати нафтоносний Азербайджан: не пережили перемоги більшо­виків у громадянській війні 1918-20 років та Радянсько-Турецького договору 1921 року. Одне слово, на сході союзники прийняли кордони, накинуті Німеччи­ною революційній Росії, оскільки ці межі не виявилися недієвими внаслідок впливу непідконтрольних їм сил.

Після цього все ще лишалися великі шматки, здебільшого від колишньої австро-угорської Європи, для картографічного перекрою. Австрію з Угорщиною зведено до двох німецько- й мадьярськомовних огузків, Сербію розширено до великої нової країни Югославії, зливши з нею Словенію (підавстрійську доти) й Хорватію (доти підугорську), та ще додавши Чорногорію, незалежне колись не­величке племінне царство пастухів і піратів, цей голий гірський масив, населен­ня якого зреагувало на безпрецедентну втрату незалежності масовим навернен­ням до комунізму, що, як вони відчували, високо цінував чесноту героїзму. А ще в їхній уяві комунізм асоціювався з православною Росією, бо ж саме православну віру захищали непідкорені чорногорці від невірних турків протягом стількох сторіч. Утворено ще одну новинку — Чехословаччину, з поєднання чеських зе­мель, колишнього іпдусгрійного осередку⁷ імперії Габсбургів, та районів словаць­кого й рутенсько-українського селянства, які належали раніше Угорщині. Зросла Румунія, ставши багатонаціональним конгломератом, та й Польщі з Італією пере­пало дещо. Абсолютно не було ні ніякого історичного прецеденту, ні логіки для таких утворів, як Югославія й Чехословаччина, цих побудов націоналістичної ідеології, що вірила водночас і в силу спільної етнічної приналежності, і в неба­жаність надмірно маленьких держав-націй. Усі південні слов’яни (“югослави”) опинилися в одній державі, в іншій — західні слов’яни чеських і словацьких зе­мель. Як і слід було сподіватися, ці абияк склепані політичні шлюби виявилися не надто міцними. Вийшло так на практиці, що, за винятком залишкових Австрії та Угорщини, з яких знято більшість їхніх етнічних меншостей, нові держави-спад- коємиці, вирізані хоч із Росії, хоч зі спадку Габсбургів, виявилися не менш муль­тинаціональними, ніж були їхні попередниці.

На Німеччину, аби тримати її в стані постійної ослабленості, накладено штрафний мир, підпертий аргументом, мовляв, ця держава єдина несе відпові­дальність за війну з її наслідками (стаття про “воєнну вину”). Досягалося це не так територіальними укороченнями, хоча Ельзас-Лотарініія відійшли знов до Фран­ції, чималий район на сході — до відновленої Польщі (“Польський коридор”, що відділив Східну Пруссію від решти Німеччини) та зроблено ще декотрі дрібніші поправки до німецьких кордонів, — як позбавленням Німеччини дієздатного військово-морського й всякого військово-повітряного флоту, урізуванням її ар­мії до 100 000 душ, накладенням теоретично невизначених “репарацій” (сплат збитків, що їх зазнали переможці у війні), військовою окупацією частини захід­ної Німеччини й, не в останню чергу; позбавленням Німеччини всіх її колишніх заморських колоній. (Колонії перерозподілено поміж Британією з її домініона­ми, Францією й, до меншої міри, Японією, але, з огляду на дедалі більшу непопу­лярність імперіалізму, називано їх уже не “колоніями”, а “мандатами”, призначен­ня яких — забезпечити прогрес відсталим народам; вручено їх, мовляв, людством імперським державам, що й не гадали експлуатувати їх задля будь-якої іншої мети.) За винятком територіальних статей, на середину тридцятих років від Bep- сальського договору не лишилося нічого.

Що ж до механізму запобігання іншій світовій війні, то стало очевидним: консорціум європейських “великих держав”, який мав забезпечити мир ще до 1914 року; остаточно розпався. Президент Вільсон, з усім ліберальним запалом прінстонського знавця політичної премудрості, накидав твердолобим європей­ським політикам альтернативу: заснувати всеосяжну “Лігу Націй” (себто незалеж­них держав), що розв’язувала б проблеми мирно, демократично, поки вони не вийшли з-під контролю, бажано — через відкриті для громадськості переговори (“досягнуті відкритим шляхом відкриті угоди”), бо ж війна породила недовіру до узвичаєних і вельми чутливих процесів міжнародного переговорного процесу, як до “секретної дипломатії”. Значною мірою це була реакція проти тих таємних договорів, що їх укладали союзники поміж себе під час війни, заздалегідь пере­кроюючи післявоєнні Європу й Середній Схід зі страхітливим браком турботи про бажання, ба навіть про інтереси, населення тих регіонів. Більшовики, знай­шовши ці вразливі документи поміж царських архівів, незагайно їх оприлюдни­ли, аби прочитав весь світ, і тсьму треба було якось обмежити цю шкоду. Лігу Націй і справді засновано як частину мирного врегулювання, але виявилася вона.майже цілковитою невдахою, принісши користь лише як інституція для зби­рання статистичних даних. Хоча у свої перші дні вона таки залагодила парочку дрібніших суперечок, які не несли великої загрози світовому мирові: от, скажімо, пересварку між Фінляндією та Швецією за Аландські острови³. Відмова США приєднатися до Ліги Націй позбавила її всякого реального значеня.

Немає потреби заходити в деталі міжвоєнної історії, аби переконатися, що версальське врегулювання аж ніяк не могло стати основою для стабільного миру. Воно було приречене від самого початку, тож наступна світова війна прак­тично була неминучою. Як ми вже зазначили, США майже відразу вийшли з до­говірного процесу, а в такому світі, що більше вже не був євроцентрованим і єв- ровизначуваним, жодне врегулювання, не підписане чільною віднині світовою державою, не могло мати чинності. Як ми ще переконаємося, це справджувалося і в світових економічних справах, і в політиці. Дві чільні європейські, ба навіть світові держави виявилися не лише тимчасово усунутими з міжнародної гри, а й вважалися не існуючими в якості незалежних гравців: Німеччина і Росія. Як тіль­ки котрась із них чи обидві мали знов повернулися на сцену, мирне врегулюван­ня, засноване на самих Британії й Франції (бо й Італія лишилася невдоволеною), уже не могло втриматися. А Німеччина чи Росія, чи обидві ці країни, раніше чи пізніше мали виринути знов як чільні гравці.

Коли мир і мав якісь невеличкі шанси, то він був підірваний відмовою держав-переможниць реінтегрувати країни, що війну програли. Хоча невдовзі і тотальне придушення Німеччини, й тотальне вигнання Радянської Росії з євро­пейського товариства виявилися неможливими, але пристосовувалися пере­можці до реальності поволі й неохоче. Зокрема французи лише з великою нехіттю мусили розпрощатися з надією утримати Німеччину в ослабленості та безсиллі. (Британців не переслідували спогади про поразку й вторгнення во­рога.) Що ж до CPCP, то держави-переможниці воліли, аби його й не існувало; підтримавши війська контрреволюції у російській Громадянській війні та по­славши їм на допомогу ще й свої військові сили, вони тепер не виказували ніяко­го ентузіазму визнавати факт його життєздатності. їхні бізнесмени знехтували навіть пропозиції вельми далекосяжних концесій, що їх Ленін, відчайдушно шукаючи способу знов запустити народне господарство, майже зруйноване війною, революцією й громадянською війною, давав зарубіжним інвесторам. І Радянська Росія мусила розвиватися в ізоляції. Тож були політичні причини для зближення на початку двадцятих років двох ізгоїв Європи: Радянського Союзу й Німеччини.

Можливо, наступної війни й можна було б уникнути, чи принаймні відсу­нути її на далі, коли б довоєнну економіку пощастило відновити як світову систе­му успішного зростання й розширення. Однак через декілька років, посеред двадцятих, коли світова економіка начебто вже лишила позаду воєнні й повоєнні руйновища, вона поринула у свою найбільшу, найдраматичнішу кризу, якої не за­знавала від часу індустріальної революції (див. розділ 3) ∙ А це привело до влади у Німеччині й Японії політичні сили мілітаризму й крайньої правиці, схильні швидше свідомо зруйнувати статус-кво з допомогою конфронтації, при потребі — то й збройної, аніж через переговори йти до поступових змін. Відтоді нова світова війна стала не просто передбачуваним, а рутинно передбаченим майбут­нім. Хто дійшов віку в тридцятих, той її передчував. Образ повітряних флотів, що скидають бомби на міста, й кошмарних машкар, які, мов сліпі, намацують дорогу в імлі отруйного газу, переслідував моє ПОКОЛІННЯ: пророчо в першому й помил­ково — в другому випадку.

II

Проблема походження Другої Світової війни породила незрівнянно мен­ше історичної літератури, ніж питання витоків Першої, і то з однієї очевидної причини. Жоден поважний історик, за найрідкіснішими винятками, ніколи не сумнівався, що нападниками були Німеччина, Японія та (з меншою певністю) Італія. Держави, втягнуті у війну проти цієї трійці, хай то капіталістичні чи соціа­лістичні, не хотіли війни, і здебільшого робили, що тільки могли, аби її уникнути. У найпростіших термінах на запитання, хто спричинив Другу Світову війну чи що спричинилося до неї, можна відповісти двома словами: Адольф Гітлер.

Відповіді на історичні питання не бувають, звісно, настільки простими. Як ми вже переконалися, породжена Першою Світовою війною ситуація у світі була за самою своєю сутністю нестабільна, особливо у Європі, але також і на Далеко­му Сході, тож ніхто не сподівався на тривалий мир. Невдоволення статусом-кво не обмежувалося переможеними державами, хоча ці останні, надто ж Німеччина, відчували, що мають немало причин для обурення, і так воно насправді й було. У Німеччині всі партії, від комуністів із крайньої лівиці й до Гітлерових Націонал- Соціалістів із крайньої правиці, змагалися у тавруванні Версальського договору як несправедливого й неприйнятного. Парадоксально, але справжня німецька революція могла б створити не таку вибухову в міжнародному розумінні Німеч­чину. Росія й іуреччина, ці дві переможені держави, що революціонізувалисяпо- справжньому, були надто заклопотані своїми власними справами, включно із за­хистом кордонів, аби дестабілізувати міжнародне становище. У тридцятих роках це були ті сили, що виступали за стабільність, і Туреччина зоставалася нейтраль­ною навіть протягоїм Другої Світової війни. Однак і Японія з Італією, хоч і пере­бували в таборі переможців, також почувалися незадоволеними, причому японці тхт мали більше реалізму за італійців, чиї імперські апетити набагато перевищу­вали самостійну спроможність держави їх задовольнити. Принаймні Італія діста­ла внаслідок війни чималі територіальні здобутки в Альпах, на Адріатичному й навіть Егейському морях, хоча союзники обіцяли їй більше здобичі за виступ на їхньому боці в 1915 році. Однак тріумф фашизму, контрреволюційного, а отже, й ультранаціоналістичного та імперіалістського руху, ще дужче підкреслив італій­ське невдоволення (див. розділ 5). Що ж до Японії, то її дуже значна військова й морська потуга зробила її найгрізнішою силою на Далекому Сході, особливо ж за відсутності Росії на картині, й це до певної міри дістало й міжнародне визнання, зокрема у Вашингтонському Морському договорі за 1922 рік, де остаточно по- кінчено з британським військово-морським верховенством через установлення формули 5:5:3: цифри відповідно позначали силу американського, британсько­го та японського флотів. І все ж Японія, чия індустріалізація імчала вперед із швидкістю експреса (хоча в абсолютному вимірі її економіка виглядала все ще досить скромно: 2,5 відсотка від світового промислового виробництва наприкін­ці двадцятих), безперечно гадала, що заслуговує на куди більший шмат, ніж доз­волили їй узяти “білі” імперські держави. До того ж Японія гостро усвідомлювала свою вразливість країни, якій бракувало практично всіх природних ресурсів, потрібних для сучасного індустріального народного господарства, чий імпорт могли легко урвати чужоземні флоти, а експорт залежав від милості американ­ського ринку. Тож японці й доводили, що створення, з допомогою військового тиску, материкової імперії зовсім поруч, на території Китаю, зробило б коротши­ми японські лінії комунікацій, а отже, й не такими вразливими.

І все ж, хоч яка велика була нестабільність повоєнного миру та ймовірність його краху, незаперечним лишається факт, що конкретною причиною Другої Сві­тової війни стала агресія з боку трьох невдоволених держав, пов’язаних в альянс кількома договорами під кінець тридцятих. Віхами на цій дорозі до війни стали: японське вторгнення до Маньчжурії в 1931; італійська інвазія до Ефіопії в 1935; німецько-італійське втручання до Іспанської Громадянської війни 1936-39 років; -аншлюс” Німеччиною Австрії на початку 1938-го; скалічення Німеччиною Чехо- словаччини пізніше того самого року; німецька окупація залишків Чехословаччи- ни у березні 1939-го (а опісля — захоплення Італією Албанії), і, зрештою, німецькі вимоги до Польщі, які фактично й призвели до початку війни. Задля переміни можна перелічити ці віхи в негативних мовних конструкціях: неспроможність Лі­ги протидіяти Японії; невжиття дієвих заходів проти Італії, 1935; невідгук Британії з Францією на одностороннє скасування Німеччиною Версальського договору, зокрема на військову реокупацію Райнланду в 1936-му; відмова їх втрутитися до Громадянської війни в Іспанії (політика “невтручання”); їхній невідгук на захоп­лення Австрії; їхній відступ перед німецьким шантажем із приводу Чехословаччи- ни (“Мюнхенська угода”, 1938), а також відмова Радянського Союзу продовжува­ти чинити опір Гітлерові в 1939 році (Пакт Молотова-Ріббентропа, серпень 1939).

І все ж, хай навіть одна сторона недвозначно не хотіла війни й робила все можливе для відвернення її, а друга славила її й, у випадку Гітлера, звісно, палко її прагнула, ніхто з агресорів не хотів собі такої війни, яку вони дістали, і в той час, і проти принаймні декого з супротивників, що з ними довелося вести боротьбу. Японія, попри весь мілітарний вплив на її політику, безперечно воліла б досягти своїх цілей (в основному створення своєї східно-азійської імперії), без загальної війни, в яку вони втяглися лише через втягнутість до неї США. Якої саме війни хотіла собі Німеччина, коли й проти кого, досі лишається предметом дискусій, оскільки Гітлер не задокументовував своїх рішень. Але безсумнівними тут є дві речі. Війна з Польщею (підтриманою Британією й Францією) в 1939 році не вхо­дила до його плану гри, а та війна, в яку він насамкінець вплутався, проти й CPCP, і США, була кошмаром для кожного німецького генерала й дипломата.

Німеччині (й згодом Японії) потрібна була швидка наступальна війна — з тих самих причин, що робили її необхідною в 1914 році. Сукупні ресурси по­тенційних ворогів кожної з них, коли б їх об’єднати й скоординувати, були не­зрівнянно більшими за їхні власні. Жодна з них не планувала насправді тривалої війни й не покладалася на озброєння з довгим технологічним циклом виготов­лення. (На противагу їм британці, мирячись із нижчістю своїх сухопутних сил, від самого початку вкладали гроші в щонайдорожчі й технологічно ускладнені різновиди озброєння, готуючись до довгої війни, в якій вони та їхні союзники мали виробляти більше продукції, ніж супротивна сторона.) Японцям більше, ніж німцям, таланило в униканні зблокувань своїх ворогів, адже вона не вступи­ла поруч із Німеччиною ні до війни проти Британії й Франції у 1939-40 роках, пі до війни з Росією після 1941-го. На відміну від інших держав, вони вже були зіт­кнулися з Червоною Армією в неофіційній, але істотній війні на сибірсько- китайському кордоні в 1939 році, й дістали доброго прочухана. Японія вступила лише до війни проти Британії й США, але не проти CPCP, у грудні 1941 року. На лихо для Японії, єдиною державою, з якою їй випало воюватися, були США, що настільки незмірно переважали Японію своїми ресурсами, що мали просто не­минуче перемоїти.

Німеччині якийсь час ніби краще таланило. У тридцятих, коли вже чути було подих війни, Британія з Францією не зуміли поєднатися з Радянською Росією, і зрештою ця остання віддала перевагу порозумінню з Гітлером, у той час як місцеві політики не дозволили президентові Рузвельту надати щось більше за підтримку на папері тій стороні, за котру він палко вболівав. Тому⁷ війна розпоча­лася в 1939 році як чисто європейський конфлікт, бо й справді, коли німецькі вій­ська увійшли в Польщу, розгромивши й поділивши її разом із нині нейтральним Радянським Союзом протягом трьох тижнів, це була суто західноєвропейська війна Німеччини проти Британії та Франції. Навесні 1940-го Німеччина захопи­ла Норвегію, Данію, Нідерланди, Бельгію й Францію зі сміховинною легкісгю, перші чотири країни просто окупувавши, а Францію поділивши на зону прямої окупації й адміністрування переможцями та на французьку “державу”-сателіт (її керівники, взяті з кількох верств французької реакції, більше не хотіли назива­ти її республікою) зі столицею в провінційному курортному містечку Віші. Лише Британія зосталася протистояти Німеччині: керована коаліцією всіх національ­них сил на чолі з Вінстоном Черчілем, вона стояла на засаді цілковитої відмови від хоч би якого порозуміння з Гітлером. Саме в цей момент фашистська Італія зробила хибний вибір, дозволивши собі зіскочити з паркана нейтралітету, на якому обачливо сидів її уряд, на німецьку сторону.

Практично війна в Європі була закінчена. Хай навіть Німеччина й не могла вторгнутися до Британії через подвійну перепону моря й Королівських Військово-Повітряних Сил, але ж не передбачалася й така війна, в якій Британія могла б повернутися на континент, не кажучи вже про те, щоб завдати поразки Ньмеччині. Місяці 1940-41 років, коли Британія стояла самотою, — це дивовиж­ний момент в історії британського народу, чи принаймні тих, кому поталанило їх прожити. Але шанси країни були незначні. Американською програмою пере­озброєння “Оборона півкулі” за червень 1940 року фактично припускалося, що подальші поставки озброєнь до Британії не мають сенсу, й навіть після того, як усі впевнилися, що Британія вижила, Об’єднане Королівство усе ще розглядалось як віддалена оборонна база Америки. А тим часОхМ перекроєно карту Європи. CPCP, згідно з угодою, зайняв ті європейські частини, що їх царська імперія була втрати.'!а в 1918 році (за винятком тієї частини Польщі, яку захопила собі Німеч­чина) й частину Фінляндії, проти якої Сталін провів незграбну кампанію зими 1939-40 років, завдяки чому російські кордони трохи далі відсунулися від Ленін­града. Гітлер головував на перегляді версальського врегулювання на колишніх габсбурзьких територіях, яке виявилося таким короткочасним. Британські спро­би поширити війну на Балкани привели до передбаченого завоювання Німеччи­ною цілого півострова, включно з грецькими островами.

Німеччина ще й пересягнула через Середземне море до Африки, коли її союзниця Італія, що ще гірше в якості військової держави діяла в Другій Світовій війні, ніж Австро-Угорщина в Першій, мала от-от бути вибитою повністю зі своєї африканської імперії британцями, які мали головну свою базу в Єгипті. Африкан­ський корпус німців під командуванням Ервіна Роммеля, одного з їхніх найтала- новитіших генералів, загрожував усій британській позиції на Середньо му Сході.

Гітлер оживив війну своїм нападом на CPCP 22 червня 1941 року, цієї вирішальної для Другої Світової війни дати. Це вторгнення було настільки без­глуздим, прирікаючи Німеччину воювати на два фронти, аж Сталін просто не хотів вірити, що Гітлер міг таке планувати. Але для Гітлера завоювання неозорої східної імперії, багатої на ресурси й рабську працю, було просто наступним ло­гічним кроком, а ще ж, як і всі інші військові експерти, за винятком хіба японців, він дивовижно недооцінив радянської здатності на опір. Хоч і не зовсім безпід­ставно, зважаючи на дезорганізацію Радянської Армії чистками тридцятих (див. розділ 13), на очевидний стан країни, на загальні наслідки терору й на Сталінові власні надзвичайно невдалі втручання до воєнної стратегії. Фактично перші про­сування німецьких військ були такими ж навальними й здавалися так само вирі­шальними, як і кампанії на заході. На початок жовтня вони вийшли до околиць Москви, і є свідчення про те, що сахМ Сталін був деморалізований протягоіч кількох днів і подумував про укладення миру. Але момент той минувся, і вже самі розміри запасів простору, людських ресурсів, російської фізичної стійкості й патріотичності, разом із невблаганним воєнним зусиллям, завдали німцям по­разки, давши Союзові час, щоб ефективно зорганізуватися, не в останню чергу завдяки дозволу найталановитішим військовим керівникам (дехто з них допіру тільки був випущений з гулагів) робити те, що вони вважали за найкраще. 1942- 45 стали тим передихом, коли Сталін трохи попустив свій терор.

Війна з Росією не скінчилася протягом трьох місяців, як того сподівався Гітлер, і це й вирішило долю Німеччини, бо вона ані не була настільки оснащена, ані не могла витримати тривалої війни. Попри всі свої перемоги, вона мала, й ви­робила, набагато менше літаків і танків, ніж навіть Британія з Росією, без США Новий німецький наступ у 1942 році, після лютої зими, здавався таким самим блискучим, як і всі інші, й німецькі армії увігналися глибоко на Кавказ та на по­низзя Волги, але ця кампанія вже не могла вирішити долю війни. Німецькі війсь­ка були зупинені, притиснуті до землі й зрештою оточені та вимушені здатися під Сталінградом (літо 1942 — березень 1943)- Опісля вже росіяни перейшли в на­ступ, що й привело їх наприкінці війни в Берлін, Прагу й Відень. Після Сталінгра- да всі вже знали, що поразка Німеччини була лише питанням часу.

А тим часом війна, що доти була в основному європейською, набула вже справді світового розмаху Почасти це сталося тому, що заворушився антиімперіа- лізм серед колоній та домініонів Британії, яка досі ще лишалася найбільшою зі сві­тових імперій, хоча ті виступи все ще можна було легко придушувати. Гітлерових симпатиків з-поміж південноафриканських бурів можна було інтернувати (а вже по війні вони показали себе знов — у якості архітекторів режиму апартеїду в 1948 ро­ці), а Рашіда Алі, що захопив владу в Іраку навесні 1941-го, швиденько скинуто. Куди значуїцішим було те, що Гітлерів тріумф у Європі призвів до утворення часткового вакууму влади у Південно-Східній Азії, куди нині всунулась Японія, ствердивши про­текторат над безпорадними французькими залишками в Індокитаї. CHIA вирішили, що такого розширення Осі у Південно-Східній Азії ніяк не можна стерпіти, й підда­ли жорсткому економічному тискові Японію, чиї торгівля й постачання цілковито залежали від морських шляхів сполучення. Ось цей конфлікт і призвів до війни між двома країнами. Японський напад на Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року розширив ' війну до маспітабів світової. Протягом кількох місяців японці захопили всю Півден- ¹ но-Східну Азію, континентальну й острівну, загрожуючи захопленням Індії через : Бірму на заході й незахищеної півночі Австралії від Нової Гвінеї.

Можливо, Японія й уникла б війни зі США, коли б відмовилася від своєї мети заснувати могутню економічну імперію (евфемістично звану “Більшою Східно-Азійською Сферою Співпроцвітання”), а це ж була сама суть її політики. _: Однак годі було сподіватися, що США ФД.Рузвельта, поспостерігавши, до яких і наслідків призвела неспроможність європейських держав чинити опір Гітлерові й Муссоліні, реагуватимуть на японську експансію так, як на німецьку експансію відреагували Британія й Франція. Так чи інак, а американська громадська думка ■ мала Тихий океан (на відміну від Європи) за нормальне поле для діяльності, ^ι Штатів, ніби то було щось подібне до Латинської Америки. Американський “ізо- • ляціонізм” просто хотів стояти осторонь від Європи. Фактично саме західне (себто американське) ембарго на японську торгівлю й заморожування японсь­ких активів і штовхнуло Японію на той виступ, бо інакше японська економіка, цілковито залежна від океанічних перевезень, виявилася б невдовзі просто заду­шеною. Гра, на яку вона пішла, була небезпечна й виявилася самовбивчою. Японія хотіла скористатися своїм чи не єдиним шансом швидко створити свою південну імперію, але, оскільки вона розраховувала, що для цього необхідно зне- рухомити американський військово-морський флот, єдину здатну стати їй на за­ваді силу, це означало також, що й США, з їхньою незмірно дужчою військовою потугою та ресурсами, будуть негайно втягнуті до війни. Не було способу, в який Японія могла б виграти подібну війну⁷.

Лишається загадкою, чому Гітлер, уже повністю загрузши в Росії, безпри­чинно оголосив війну Сполученим Штатам, давши тим самим шанс Рузвельтово- му урядові вступити у європейську війну на боці Британії, не долаючи при цьому істотного політичного опору в своїй країні. Адже у Вашингтоні мало хто сумні­вався в тому, що нацистська Німеччина становить куди серйознішу, чи принай­мні куди глобальнішу, небезпеку для позиції США, та й світу, ніж Японія. Тому Штати свідомо вибрали зосередитися на доведенні до переможного кінця на­самперед війни саме з Німеччиною, а не з Японією, сконцентрувавши відповідно й свої ресурси. Цей розрахунок був правильний. Ще три з половиною роки піш­ло на те, щоб завдати поразки Німеччині, після чого Японію поставлено на колі­на за три місяці. Немає адекватного пояснення тій Гітлеровій примсі, хоча ми знаємо, що він уперто, відчайдушно недооцінював здатність США до дії, не кажу­чи вже про їхній економічний та технологічний потенціал, бо вважав демократії неспроможними на рішучість. Єдиною демократією, яку⁷ він сприймав усерйоз, була Велика Британія, що її він справедливо мав за не зовсім демократичну.

Тож його два рішення: напасти на Росію й оголосити війну США — і визна­чили результат Другої Світової війни. Зразу це не виглядало таким очевидним, оскільки держави Осі сягнули піку своїх успіхів у середині 1942 й не втрачали цілковито воєнної ініціативи аж до 1943 року. До того ж західні союзники не вторгалися по-справжньому на Європейський континент аж до 1944 року, бо, хоча вони й витурили успішно Вісь із Північної Африки та перевезлися до Італії, німецька армія успішно тримала їх у безвиході. А тим часом єдиною основною зброєю проти Німеччини була військово-повітряна сила, що, як засвідчили пізніші дослідження, виявилася ганебно неефективною, нищачи мирне населен­ня та руйнуючи міста. Лише радянські війська продовжували посуватися вперед і тільки на Балканах, здебільшого в Югославії, Албанії й Греції, надиханий зде­більшого комунізмом збройний рух опору завдавав Німеччині (а ще більше Італії) серйозних мілітарних клопотів. І все ж Вінстон Черчіль мав слушність, коли впевнено стверджував після Перл-Гарбора, що перемога “за належного за­стосування переважаючої сили” безсумнівна (Kennedy, р. 347). Від кінця 1942 ро­ку ніхто вже не сумнівався, що Великий Альянс переможе Вісь. Союзники почали зосереджено думати, що їм робити з їхньою вже передбачуваною перемогою.

Нам немає потреби простежувати військові події далі. Варто хіба зазначи­ти, що долати на заході німецький опір виявилося вельми нелегкою справою на­віть після того, як союзники збройною силою висадилися на континент у червні 1944 року, та що, на відміну від 1918-го, не видно було ознак німецької революції проти Гітлера. Тільки німецькі генерали, це осердя традиційної прусської війсь­кової сили й дієвості, були змовилися скинути Гітлера в липні 1944 року, оскільки вони були раціональними патріотами, а не ентузіастами вагнерівських Сутінків богів, у яких Німеччина мала знайти свою остаточну погибель. Вони не мали ма­сової підтримки, зазнали невдачі й були масово страчені вірними гітлерівцями. На сході ще менше видно було хоч якихось тріщин у моноліті японської рішу­чості боротися до кінця, і тому й скинуто атомні бомби на Хіросіму й Нагасакі, щоб забезпечити швидку капітуляцію Японії. Перемога 1945 року була тотальна, капітуляція — беззастережна. Переможені ворожі держави були повністю окупо­вані звитяжцями. Ніякого формального миру не укладено, оскільки не визнано ніякої влади, що була б незалежною від окупаційних сил, принаймні в Німеччині й Японії. Найближчою подібністю до мирних переговорів стала серія конфе­ренцій у часовому відтинку від 1943 до 1945 року, де головні союзні держави: США, CPCP і Велика Британія — вирішували розподіл трофеїв та (не вельми успішно) намагалися визначити свої повоєнні стосунки одної з одною: в Тегерані (1943), у Москві (осінь 1944), у Ялті в Криму (початок 1945) і в Потсдамі на те­риторії окупованої Німеччини (серпень 1945). З більшим успіхом низка міжна­родних переговорів 1943-45 років заклала загальніші основи для політи- коекономічних стосунків між державами, включно з утворенням Організації Об’єднаних Націй. Ці речі відносяться до іншого розділу (див. розділ 9).

Більше завдяки цьому, а не фактові, що то була Велика Війна, в ній усі бо­ролися до кінця, без серйозної думки про компроміс із будь-котрого боку, за винятком Італії, що поміняла і сторони, й політичний режим у 1943 році й не трактувалася цілковито як окупована територія, а як переможена країна з визна­ним урядом. (Допоміг цьому той факт, що союзники протягом майже двох років не могли витіснити німців і залежну від них фашистську “Соціальну Республіку” під проводом Муссоліні з половини Італії.) На відміну' від Першої Світової війни, ця виказана з обох боків непримиренність не потребує особливого пояснення. Це була обопільно релігійна, себто ідеологічна, висловлюючись сучасною термі­нологією, війна. А ще видно було, що то була війна за виживання більшості заче­плених нею країн. Ціною поразки від німецького націонал-соціалістського режиму, як засвідчувала це доля Польщі й окупованих частин CPCP, а також судь­ба євреїв, про систематичне винищення яких помалу дізнавався, вухам своїм не вірячи, світ, було поневолення й смерть. Тож війна велася без обмежень. Друга Світова зробила з масової війни війну тотальну.

Її втрат буквально не злічити, й неможливі навіть приблизні оцінки, оскільки ця війна, на відміну від Першої Світової, винищувала мирне населення з такою самою готовністю, як і людей в уніформі, і чимало найпаскуднішого лю- довбою діялося в таких регіонах, чи в такі часи, коли не траплялося людей, що могли б чи хотіли б порахувати. Безпосередньо спричинені цією війною смерті оцінюються як у три й навіть п’ять разів більші, ніж відповідні (приблизні) циф­ри за Першу Світову (Milward, 270; Petersen, 1986), а коли брати інші терміни, то це будуть від 10 до 20 відсотків усього населення CPCP, Польщі та Югославії; від 4 до б процентів людності Німеччини, Італії, Австрії, Угорщини, Японії й Китаю. Британія і Франція втратили людей набагато менше, ніжу Першу Світову: близь­ко 1 відсотка, зате у США втрати виявилися трохи більшими. І все ж це тільки здо­гади. Радянські втрати оцінювалися в різні часи, навіть офіційно, в сім мільйонів, одинадцять мільйонів чи близько двадцяти, а то й навіть п’ятдесяти мільйонів. Aie що тут може значити статистична точність, коли величини винищень такі астрономічні? Чи стане жах холокосту хоч скількись меншим, якщо історики ггочнять, ніби знищено ним не шість мільйонів (приблизна й майже напевне пе­ребільшена первісна оцінка), а п’ять чи навіть чотири? Що з того, коли дев’ятсот днів німецької облоги Ленінграда (1941-44) виморили голодом і виснаженням не мільйон, а лише три чверті чи половину мільйона людей? Справді-бо, чи спро­можні ми реально осягнути цифри, що виходять за межі дійсності, відкритої фізичному сприйняттю? Що це скаже пересічному читачеві цієї сторінки, коли ми повідомимо, що з 5,7 мільйона радянських військовополонених у Німеччині загинуло 3,3 мільйона? (Hirschfeld, 1986.) Єдиним достеменним фактом про втрати війни є те, що загалом у ній загинуло більше чоловіків, ніж жінок. На 1959 рік у Радянському Союзі все ще припадало по семеро жінок у віці від трид­цяти п’яти до п’ятдесяти літ на кожних чотирьох чоловіків (Milward, 1979, P∙212). Будинки після цієї війни легше було відбудувати, ніж поновити народжуванням утрачені життя.

III

Ми вважаємо за само собою зрозуміле, що сучасна війна охоплює всіх громадян і мобілізує більшість їх; що провадиться вона з допомогою озброєнь, на вироблення яких потрібно відволікати ціпу економіку, а використовуються вони в кількостях, які годі уявити; що вона несе несказанні руйнування, цілковито за­хоплюючи й перетворюючи життя втягнутих до неї країн. Але ці явища прита­манні лише війнам XX віку. Справді, бували й раніше трагічно руйнівні війни, ба навіть такі конфлікти, що стали прообразами сучасних тотальних воєн, от як під час Французької революції. І по сьогодні Громадянська війна 1861-65 років ли­шається найкривавішим конфліктом в історії США, знищивши стільки людей, як і всі пізніші війни з участю Америки, разом узяті, включно з обома світовими, Ко­рейською та В’єтнамською. І все ж до XX сторіччя війни, що охоплювали б усе суспільство, були винятком. Джейн Остін писала свої романи під час наполеонів­ських воєн, але жоден читач, що не знав цього раніше, і не здогадався б про це, бо воєн не знайти на її сторінках, хай навіть чимало юних джентльменів, які по тих сторінках проходять, безперечно брали в них участь. Годі уявити, аби хоч який романіст писав у такій манері про Британію під час воєн XX віку.

Монстр тотальної війни XX сторіччя не зразу народився на весь свій зріст. І все ж, починаючи від 1914 року, війни безперечно були масовими. Навіть у Першу Світову Британія мобілізувала до війська 12,5 відсотка свого чоловічого населення, Німеччина — 15,4 відсотка, Франція — майже 17 процентів. А в Другу Світову процент сукупної активної трудової сили, що пішла до армії, досяг наза- гал близько 20 відсотків (Milward, 1979, р. 216). Можемо зазначити побіжно, що подібний рівень масової мобілізації, яка тривала роками, могла підтримувати лише сучасна високопродуктивна індустріалізована економіка й — або — таке народне господарство, що перебувало переважно в руках у непридатної до війсь­кової служби частини населення. Традиційні аграрні економіки не спроможні зазвичай мобілізувати таку велику пропорційно частину своїх трудових ресурсів, хіба що сезонно, принаймні в зоні помірного клімату, бо є пори в сільськогоспо­дарському році, коли потрібні всі руки (у жнива, наприклад). Навіть в індустріа­льних суспільствах настільки велика мобілізація населення надзвичайно перена­пружує трудову силу, й тому сучасні масові війни і зміцнювали організованість трудових ресурсів, і творили революцію в наймі жіночої праці поза домашнім господарством: 'тимчасово під час Першої Світової й постійно під час Другої.

Знов же, війни XX віку були масовими у тому розумінні, що вони викори­стовували й знищували в ході бойових дій немислимі доти кількості продукції. Звідси й німецький вислів Materialschlacht, битва матеріалів, на позначення західних баталій 1914-18 років. Наполеон, на щастя для вкрай обмеженого про­мислового виробництва Франції його днів, міг виграти битву при Йєні й таким чином знищити прусську потугу з допомогою лише 1 500 артилерійських снаря­дів. І все ж навіть до Першої Світової війни Франція планувала виготовляти по 10- 12 000 снарядів на день, а наприкінці її промисловості доводилося видавати по 200 000 снарядів на день. Навіть царська Росія з’ясувала для себе, що вона проду­кує по 150 000 снарядів на день або ж по чотири з половиною мільйона на мі­сяць. Тож і не дивно, що революціонізувалися виробничі процеси на заводах оборонної промисловості. Згадаймо й не такі вбивчі воєнні причандали, напри­клад, що під час Другої Світової американська армія замовила понад 519 мільйо­нів шкарпеток і понад 219 мільйонів пар штанів, тоді як німецькі збройні сили, вірні бюрократичній традиції, за один тільки 1943 рік замовили 4,4 мільйона пар ножиць і 6,2 мільйона подушечок для печаток військових канцелярій (Milward, 1979, P- 68). Масова війна потребувала й масового виробництва.

Але ж виробництво вимагало ще й організації та керування, хай навіть його метою було раціоналізоване знищення людських життів у щонайефек­тивніший спосіб, от як це було в німецьких концтаборах. Висловлюючись у най- загальніших термінах, тотальна війна стала найбільшим з відомих доти людству підприємств, яке треба було сумлінно організовувати і яким треба було усвідом­лено керувати.

Це викликало й нові проблеми. Військові справи завжди були спеціаль­ною прерогативою урядів: вони брали на себе утримування постійних армій у XVII сторіччі, а не підряджали на це військових підприємців. Фактично армії та війна зробилися незабаром куди більшими “індустріями” чи комплексами еко­номічної діяльності, ніж будь-що у приватному підприємництві, й тому в XIX віці вони так часто забезпечували й експертизу, й управлінське уміння для великих приватних підприємств, що розвивалися в індустріальну добу, наприклад, для проектів залізниць чи портових інсталяцій. До того ж майже всі уряди займалися справою виготовлення озброєнь та військового спорядження, хоча наприкінці XIX сторіччя розвинувся такий собі симбіоз між урядом і спеціалізованими при­ватними виробниками зброї, особливо ж у таких високотехнологічних секто­рах, як артилерія й військово-морський флот, провістивши те, що ми тепер знає­мо як “військово-промисловий комплекс” (див. Вік Імперії, розділ ІЗ)-1 все ж між ерами Французької революції й Першої Світової війни панувало припущення, нібито економіка повинна по змозі продовжувати працювати і в воєнний час так, як діяла за миру (“бізнес, як звичайно”), хоча, звісно, декотрі галузі й мали відчути на собі вплив війни, наприклад, одежна промисловість, від якої за воєнних умов вимагається виробляти більше обмундирування, ніж потрібно за мирного часу.

Головною проблемою урядів, на їхню думку, було фіскальне питання: як оплачувати війни? Чи з допомогою позичок, чи через пряме оподаткування, але в будь-котрому випадку'’: на яких саме умовах? Отож і розглядали скарбниці чи міністерства фінансів як командувачів військової економіки. Перша Світова війна, що протривала набагато довше, ніж того сподівалися уряди, поглинувши відповідно настільки більше і людей, і озброєнь, унеможливила “бізнес, як зви­чайно”, а з ним і домінування міністерств фінансів, хоча міністерські чиновники (на кшталт молодого Мейнарда Кейнса у Британії) все ще хитали головами над готовністю політиків домагатися перемоги, не рахуючи фінансових видатків. Вони, звісно, мали слушність. Обидві світові війни Британія вела, набагато вихо­дячи за рамки своїх засобів, що мало тривалі негативні наслідки для її народного господарства. І все ж, якщо взагалі випадало вести війну в сучасному масштабі, треба було не лише рахувати її видатки, а й скеровувати, планувати її виробниц­тво і, в кінцевому підсумку, всю економіку.

Уряди втямили це лише з гіркого досвіду в ході Першої Світової війни. У Другій вони вже знали це від самого початку, завдяки переважно досвідові Пер­шої, уроки якої їхні чиновники ретельно проштудіювали. Незважаючи на це, лише поступово стало зрозуміло, наскільки всеосяжно уряди мусять перебрати на себе економіку та якими істотно важливими були тепер фізичне планування й розміщення ресурсів (не такими, як за звичайних економічних механізмів). На початку Другої Світової війни лише дві держави, CPCP і, до меншої міри, Німеччи­на, мали хоч якийсь механізм фізичного контролювання економіки, що й не див­но, оскільки більшовики у своїх ідеях планування надихалися тим, що знали про німецьку плановану воєнну економіку 1914-17 років, почасти з тих знань і вихо­дячи (див. розділ ІЗ)- Деякі ж країни, особливо Британія та США, не мали й за­родків подібних механізмів.

І тут виник дивний парадокс: з-поміж керованих урядами планованих воєнних економік обох воєн (а в тотальних війнах це означало всі воєнні еко­номіки) саме народні господарства західних демократичних держав: Британії й Франції в Першій, Британії й навіть США в Другій, — виявилися вищими за німецьку з її традицією й теоріями раціонально-бюрократичного адмініструван­ня. (Про радянське планування див. у розділі 13.) Ми можемо тільки гадати про причини цього, але факти не лишають нам сумнівів. Німецька військова економі­ка виявилась не такою систематичною й ефективною в мобілізуванні всіх ресур­сів задля війни (звісно, нащо їй бути такою, поки ще не провалилася стратегія блискавичних ударів?), і вона безперечно менше дбала про німецьке цивільне населення. Ті з жителів Британії й Франції, котрі пережили Першу Світову неуш- кодженими, виглядали здебільшого здоровішими, ніж до війни, хай навіть і стали вбогішими, а реальний заробіток їхніх робітників зріс. Німці були голодніші, реа­льна платня їхніх робітників упала. Порівнювати одних і других у Другій Світовій тяжче — хоча б тому, що Франція невдовзі втратила державність, США стали ба­гатші й тиск на них був куди менший, CPCP зубожів і потрапив під куди більший тиск. Німецька військова економіка експлуатувала практично цілу Європу, але закінчила війну набагато більше фізично зруйнованою, ніж західні воюючі сто­рони. І все ж назагал убогіша Британія, де цивільне споживання зменшилося більш ніж на 20 відсотків на 1943 рік, закінчила війну з трохи краще нагодованим і здоровішим населенням завдяки тому, що планована на війну економіка систе­матично схилялася до рівності, чесної жертовності й соціальної справедливості. Німецька система була, звісно, в принципі несправедливою. Німеччина експлуа­тувала і ресурси й трудову силу окупованої Європи, ставлячись до ненімецьких населень, мов до нижчої раси, а в таких крайніх випадках, як поляки й особливо росіяни та євреї, розпоряджалася ними практично як рабською робочою силою, що їй необов’язково навіть було гарантувати життя. Чужоземні робітники стали п’ятою частиною трудових ресурсів Німеччини на 1944 рік, а в збройній про­мисловості вони становили ЗО відсотків. Навіть за таких обставин найбільше, на що могли розраховувати власні, німецькі робітники, це реальні заробітки рівня 1938 року. У Британії відсоток дитячої смертності й захворюваності протягом війни послідовно падав. В окупованій і домінованій Франції, традиційно багатій на їжу, в країні, що вийшла з війни в 1940 році, знизилась середня вага й працез­датність населення.

Тотальна війна безперечно революціонізувала науку управління. А от наскільки вона революціонізувала технологію й виробництво? Чи сформулюй­мо інакше: вона розвивала чи стримувала економічний розвиток? Без сумніву, технологію вона розвивала, оскільки конфлікт між розвинутими воюючими сто­ронами був не лише зіткненням військ, а й конкуруючих технологій, що забезпе­чували армії ефективним озброєнням, та інших істотно важливих служб. Коли б не Друга Світова війна та не страх, що нацистська Німеччина може також скори­статися з відкриттів ядерної фізики, то атомної бомби, звісно ж, ніхто б не зро­бив і не вдавався б до вкрай надмірних витрат, необхідних для виробництва хоч би якого різновиду ядерної енергії, у XX сторіччі. Інші ж технологічні прориви, здійснені первісно для потреб війни, виявилися придатнішими для мирного за­стосування: досить згадати аеронавтику й комп’ютери, — але це не змінює того факту, що війна чи приготування до неї стали чільним засобом прискорення технічного прогресу, “потягши” на себе видатки на розроблення технічних но­вовведень, на які майже напевне не пішов би ніхто такий, кому випадає робити звичайні, мирного часу, розрахунки “дебет-кредит”, або ж ті інновації здійснюва­лися б забарніше й нерішучіше (див. розділ 9)-

І все ж у технологічному ухилі війни не було нічого нового. До того ж су­часне індустріальне народне господарство зводилося на постійних технологіч­них нововведеннях, які, звісно, й так мали б місце, можливо, і в прискореному темпі, без воєн (коли можна взяти це нереалістичне припущення за аргумент). Війни, надто ж Друга Світова, значно посприяли розповсюдженню технічних спеціальних знань і, звичайно, мали величезний вплив на організацію проми­словості й на методи масового виробництва, але те, чого вони досягли, було за­галом прискоренням не так трансформації, як зміни.

Чи ж сприяла війна економічному зростанню? В одному розумінні запев­не ні. Втрати виробничих ресурсів були тяжкі, не кажучи вже про винищення працездатного населення. 25 відсотків довоєнних основних капіталів CPCP зруй­новано протягом Другої Світової війни, 13-у Німеччині, 8 — в Італії, 7-у Фран­ції, хоча лише 3 проценти у Британії (та й ті компенсувалися новими будівлями воєнного часу). У крайньому випадку CPCP чистий економічний ефект був цілко­вито негативний. У 1945 році тамтешнє сільське господарство лежало в руїнах, а з ним і індустріалізація довоєнних п’ятирічних планів. Лишилися тільки гігантсь­ка й непристосовувана до мирних умов оборонна промисловість, голодне й по­ріділе населення та маса фізичного руйновища.

А от для економіки США війни були безперечно сприятливими. Її темпи зростання в часи обох воєн були просто надзвичайні, надто ж у Другу Світову, коли вона зростала десь по 10 відсотків щорічно, себто швидше, ніж будь-коли до чи опісля. В обох війнах США користали і зі своєї віддаленості від бойовищ, і зі спроможності своєї економіки організовувати розширення виробництва ефек­тивніше за будь-яку іншу. Либонь, найтривалішим економічним ефектом обох воєн стало надання американському народному господарству світового пану­вання на весь відтинок “основного з XX віку”, яке лише поступово почало маліти наприкінці сторіччя (див. розділ 9)∙ На 1914 рік це вже була найбільша інду­стріальна економіка, але все ще не панівна. Війни, зміцнюючи США й, відносно чи абсолютно, ослаблюючи їхніх суперників, цілковито трансформували їх еко­номічне становище.

Якщо США (в обох війнах) і Росія (особливо в Другій Світовій) представ­ляють дві крайності економічних наслідків від воєн, то решта світу розташо­вується десь поміж цими екстремами, але загалом ближче до російського, ніж до американського, кінця кривої.

IV

Нам лишається оцінити вплив ери воєн на людей, а також людські втрати від неї. Чиста маса втрат у людях, на яку ми вже посилалися, — то лише частина цих збитків. Дивно, хоча, з другого боку, й зрозуміло, що в CPCP куди меншим цифрам втрат у Першій Світовій війні судилося справити більший вплив, ніж ве­личезним кількостям полеглих у Другій, про що свідчить значне переважання меморіалів і культу загиблих у Першій Світовій війні. Друга Світова не принесла еквівалентів пам’ятникам “невідомому солдатові”, й після неї святкування “дня ук­ладення перемир’я” (річниці 11 листопада 1918 року) поступово втратило свою міжвоєнну урочистість. Либонь, десять мільйонів загиблих тяжче вразили тих, хто ніколи не сподівався на таку жертву, аніж п’ятдесят чотири мільйони полег­лих справили враження на тих, що вже раз були пережили війну як різанину.

Звісно, і ця тотальність воєнних зусиль, і рішучість з обох боків воювати без кінця й за будь-яку ціну залишили своє тавро. Без нього тяжко пояснити де­далі більшу брутальність і нелюдяність XX віку. На жаль, ніхто серйозно й не сумнівається в тому, що після 1914 року крива варварства дереться все вгору і вгору. На початок XX сторіччя по всій Західній Європі офіційно покінчено з тор­турами. А після 1945 року ми знов призвичаїлися, і то без особливої відрази, до їх використання у щонайменше третини з держав-членів ООН, включно з декотри­ми із найдавніших та найцивілізованіших (Peters, 1985).

Причиною цієї дедалі більшої бруталізації стало не тільки і не стільки ви­вільнення схильності до жорстокості й насильства, яка дрімає в людській істоті й яку війна природно узаконює, хоча це, звісно, виявилося після Першої Світової поміж певного типу фронтовиків-ветеранів, особливо в “сильній руці” чи в кілер- ських загонах і “вільних корпусах” ультраправого націоналізму. Чого б то люди, що самі вбивали й бачили, як убивали й калічили їхніх друзів, вагалися, чи вбива­ти й жорстоко переслідувати ворогів якої-небудь доброї справи?

Однією з основних причин цього стала дивна демократизація війни. Тотальні конфлікти перетворювалися на “народні війни”: і тому, що цивільні й цивільне життя ставали часом головними цілями стратегії, і тому, що в демокра­тичних війнах, як і в демократичній політиці, супротивників зазвичай очорню- ють, аби зробити їх по-справжньому ненависними чи бодай жалюгідними. Вій­ни, що ведуться з обох сторін професіоналами чи спеціалістами, особливо, коли це люди подібного соціального стану, не виключають взаємної поваги і прийнят­тя правил, ба навіть лицарства. Насильство має свої правила. Це все ще було оче­видним поміж льотчиків-винищувачів військово-повітряних сил в обох війнах, як засвідчив це й пацифістський фільм La grande illusion, Велика ілюзія Жана Ре­нуара. Професіонали політики й дипломатії, коли їх не обмежують вимоги виборців чи газет, можуть оголошувати війни чи домовлятися про мир без особ­ливо тяжких почуттів на адресу другої сторони, достоту мов боксери, що тиснуть одне одному руки перед боєм, а опісля разом випивають. Але тотальні війни на­шого сторіччя задалеко відійшли від бісмарківського зразка чи взірця XVIII сто­річчя. Жодна війна, в якій мобілізуються масові національні почуття, не може бути обмеженою на кшталт аристократичних воєн. І слід сказати, що в Другій Світовій війні природа Гітлерового режиму й поведінка німців, включно зі ста­рою ненацистською німецькою армією, у Східній Європі були такими, що ви­правдовували великий ступінь демонізації.

Іншою ж причиною, однак, була нова безособистісність воєнної справи, яка обернула вбивання й калічення на віддалені наслідки натискання на кнопку чи переведення важеля в інше положення. Технологія зробила свої жертви не­видимими, якими не могли бути люди, колоті багнетами чи бачені в прицілі вогнепальної зброї. Навпроти постійно націлених дул і жерл західного фронту перебували не люди, а статистика, і то не реальна статистика, а гіпотетична, як це засвідчила “лічба тіл” ворожих втрат під час В’єтнамської війни. Далеко внизу під бомбардувальниками перебували не люди, що ось зараз будуть спалені чи роз­шматовані, а цілі. Милі молоді люди, які нізащо б не захотіли вганяти багнет у живіт котрої-небудь вагітної сільської дівчини, могли з легким серцем скидати фугаси на Лондон чи Берлін, а чи атомну бомбу на Нагасакі. Роботящі німецькі бюрократи, що погидували б самотужки заганяти голодних євреїв до різниць, могли з мен­шим почуттям особистої причетності складати графіки регулярного руху поїздів смерті до польських таборів винищення. Найбільшими жорстокостями нашого сторіччя були безособистісні звірства віддаленого рішення, системи й рутини, особливо ж коли їх можна було виправдати, як прикрі оперативні необхідності.

Так світ і призвичаївся до обов’язкового виганяння чи вбивання в астро­номічних масштабах, аж довелося придумувати для цих явищ нові слова: “апа­триди” й “геноцид”. Перша Світова війна призвела до винищення турками незлі­ченного числа вірменів: найчастіше називається цифра 1,5 мільйона, — що можна вважати за першу сучасну спробу ліквідації якого-небудь цілого населен­ня. Згодом відбулося відоміше масове вбивство нацистами близько п’яти мільйо­нів євреїв: число залишається спірним (Hilberg, 1985). Перша Світова війна й Ро­сійська революція змусили мільйони стати біженцями, або ще відбувалися при­мусові “обміни населенням”, які зводилися до того ж самого. Всього 1,3 мільйона греків репатрійовано до Греції, переважно з Туреччини; 400 000 турків переселе­но до держави, що вимагала їхнього повернення; якихось 200 000 болгарів переї­хали на урізану територію, що носила їхнє національне ім’я, тоді як 1,5 чи 2 міль­йони вроджених росіян, що тікали від Російської революції чи з переможеними в Громадянській війні, виявилися бездомними. Це переважно для них, а не для 320 000 вірменів, що втікали від геноциду, винайдено новий документ; для тих, власне, хто в дедалі бюрократизованішому світі не мав свого бюрократичного існування в жодній державі: так званий “паспорт Нансена” Ліги Націй, названий за ім’ям великого норвезького дослідника Арктики, який зробив собі другу кар’є­ру друга для тих, хто не мав друзів. За приблизними підрахунками 1914-22 роки породили від 4 до 5 мільйонів біженців.

Перший потік знедолених, які прибивалися до чужих берегів, був ніщо порівняно з тим, що його викликала Друга Світова війна, чи з нелюдяністю поводження з біженцями. Підраховано, що на травень 1945 року в Європі було 40,5 мільйона зігнаних з рідних місць, не беручи до уваги ненімецьких робіт­ників примусової праці чи німців, що повтікали від наступу радянських військ (Kulischer, 1948, рр. 253-73). Близько 13 мільйонів німців вигнано з тих частин Німеччини, що були анексовані Польщею й Радянським Союзом, із Чехословач- чини й частин південно-східної Європи, де вони віддавна жили (Holborn, р. 363)∙ їх прийняла новоутворена Німецька Федеративна Республіка, що запропонувала дім і громадянство всякому німцеві, що туди повертався, достоту як нова держава Ізраїль пропонувала “право на повернення” всякому євреєві. Коли ще, як не в добу масових втеч, могли б держави робити серйозно подібні пропозиції? З 11 332 700 “переміщених осіб” різних національностей, кого армії переможниці застали в Німеччині 1945 року, 11 мільйонів невдовзі повернулися на свої ба­тьківщини — але половина з них мусила зробити це всупереч своїй волі (Jacobmeyer, 1986).

А це ж були тільки європейські біженці. Деколонізація Індії в 1947 році по­родила їх 15 мільйонів, змусила переходити новоутворений кордон між Індією й Пакистаном (в обох напрямках), не беручи до уваги ті 2 мільйони, що загинули при цьому в громадянській колотнечі. Корейська війна, ще один побічний про­дукт Другої Світової, дала близько 5 мільйонів переміщених корейців. Після утво­рення Ізраїлю (ще одного наслідку війни) близько 1,3 мільйона палестинців за­реєструвала Агенція Допомоги й Праці OOH (UNWRA), а навзамін на початок 1960-их 1,2 мільйона євреїв емігрувало до Ізраїлю, і більшість їх також були біженці. Одне слово, розв’язана Другою Світовою війною глобальна людська ка­тастрофа є майже напевне найбільшою в історії людства. Аж ніяк не найменшим трагічним аспектом цієї катастрофи є те, що людство призвичаїлося жити у світі, де убивства, тортури й масові вигнання стали повсякденним нашим досвідом, якого ми вже й не помічаємо.

Озираючись назад на тридцять один рік, що минув від убивства австрійсь­кого ерцгерцога в Сараєві до беззастережної капітуляції Японії, на них не можна не дивитись, як на добу спустошення, порівнянну з Тридцятирічною війною XVII сторіччя у німецькій історії. І Сараєвом — першим Сараєвом — безперечно ознаменувався початок загальної ери катастрофи й кризи у справах світу, яка й є темою цього й наступних чотирьох розділів. Незважаючи на це, в пам’яті по­колінь, що прийшли після 1945 року, ця Тридцятиоднорічна війна не лишила по собі такого сліду, який була зоставила її набагато локальніша попередниця з XVII віку.

Почасти це тому, що вона утворює єдину еру війни лише з погляду істори­ків. Ті ж, хто її пережив, сприймали її, як дві різні, хоч і пов’язані війни, розділені “міжвоєнним” періодом, позбавленим відкритих ворожих дій, а період цей мав протяжність від тринадцяти років для Японії (чия друга війна розпочалася в 1931 році) до двадцяти трьох літ для CILLA (які вступили в Другу Світову аж у груд­ні 1941-го). Однак це ще й тому, що кожна з цих воєн мала свій власний історич­ний характер і профіль. Обидві були епізодами безпрецедентної різанини, лишивши по собі образи технологічного кошмару, що вдень і вночі терзали на­ступні покоління: отруйний газ і повітряне бомбардування після 1918, грибо­подібна хмара ядерного нищення після 1945-го. Обидві закінчилися крахом і, як ми ще переконаємося в наступному розділі, соціальною революцією, що охопи­ла великі регіони Європи й Азії. Обидві виснажили й ослабили воюючі сторони, за винятком СІЛА, які з обох вийшли неушкодженими й збагаченими, ставши економічним повелителем світу. І все ж які разючі відмінності! Перша Світова війна не розв’язала нічого. Породжені нею сподівання: на мирний і демократич­ний світ національних держав під егідою Ліги Націй, на повернення до світової економіки 1913 року, ба навіть (поміжтих, хто привітав Російську революцію) на скинення влади капіталізму повстанням пригноблених протягом років чи й місяців, — невдовзі розвіялися. Минулого було не вернути, майбутнє відклада­лось на хтозна-коли, сьогодення — тяжке й гірке, за винятком декількох швидко­плинних років у середині двадцятих. Друга Світова війна принесла певні розв’язання, принаймні на десятиріччя. Драматичні соціальні та економічні про­блеми капіталізму в його Вік Катастрофи начебто й зникли. Західна світова еко­номіка вступила у свій Золотий Вік; західна політична демократія, підпершись надзвичайним поліпшенням матеріального життя, була стабільна; війну вигнано до “третього світу”. А з другого боку, навіть революція начебто намацала свій шлях уперед. Старі колоніальні імперії пощезли чи були приречені на зникнен­ня. Консорціум комуністичних держав, що їх зорганізував довкола себе Радянсь­кий Союз, перетворився по суті на наддержаву й здавався готовим позмагатися в економічному зростанні з Заходом. Виявилось це ілюзією, але почала розвіюва­тися ця омана аж у шістдесятих. Як ми можемо переконатися нині, стабілізувало­ся навіть міжнародне життя, хоча тоді нам так не здавалося. Колишні вороги, Німеччина з Японією — не так, як після Першої Світової війни, — реінтегрували- ся до світової (західної) економіки, а нові вороги, CIIIA й CPCP, по-справжньому до бійки так і не дійшли.

Навіть революції, якими закінчувалася кожна з воєн, були цілком відмін­ними. Ті, що виникли після Першої Світової, коренились, як ми ще переконаємо­ся, у відразі до того, що більшість тих, хто це пережив, дедалі більше розглядала, як безглузду різанину. То були революції проти війни. Революції ж після Другої Світової поставали з народної участі у світовій боротьбі проти ворогів: Німеччи­ни, Японії, імперіалізму взагалі, — і ту боротьбу, хоч яку жахливу, її учасники вва­жали за справедливу. І все ж, подібно до двох світових воєн, і ті два типи по­воєнних революцій можна розглядати в історичній перспективі як єдиний про­цес. Ось до цього нам і слід тепер зверьгутися.