Дванадцятеро людей дивляться на XX вік

Ісая Берлін (філософ, Велика Британія):

“Я прожив більшу частину XX сторіччя, не зазнавши, мушу додати, особи­стих злигоднів. Одне я пам’ятаю, що це — найжахливіший в історії Заходу вік”.

Хулю Каро Бароха (антрополог, Іспанія):

“Існує явне протиріччя між особистим досвідом котрої-небудь ЛЮДИНИ: дитинство, юність і старість, прожиті спокійно, без великих пригод, — і фактами XX сторіччя... тими жахливими подіями, через які пройшло людство”.

Прімо JIeei (письменник, Італія):

“Ми, ті, хто пережив концтабори, не є істинними свідками. Цієї прикрої думки я дійшов поступово, перечитуючи написане тими, що вижили, і включив сюди й самого себе, коли через багато років перечитав написане моєю рукою. Ми, вцілілі, є меншістю, і то не тільки крихітною, а й аномальною. Ми є тими, хто зав­дяки ухилянню, хитрощам чи талану так і не торкнулись самого дна. А хто торк­нувся, хто уздрів лице Ґоргони, той не повернувся, а коли й повернувся, то німим”.

Рене Дюмон (агроном, еколог, Франція): “Я бачу його лише як сторіччя війн і різанин”.

PimaJJeeiМонтальчіні (лауреат Нобелівської премії в галузі наукових до­сягнень, Італія):

“Попри все, були в цьому сторіччі й революції на краще... виникнення чет­вертого стану, здобуття прав жінками після віків гноблення”.

2⅝7ħΛΛZ Ґслдінґ (лауреат Нобелівської премії в галузі літератури, Велика Британія):

“Не можу не думати, що це було найшаленіше сторіччя за всю історію людства”.

Ернст Гомбріч (мистецтвознавець, Велика Британія):

“Головною характерною рисою XX сторіччя став жахливий приріст світо­вого населення. Це катастрофа, просто біда. Ми не знаємо, як цьому зарадити”.

ЄгудіМенугін (музикант, Велика Британія):

“Коли б мені випало скласти підсумок двадцятому сторіччю, то я сказав би, що воно збудило найбільші сподівання, які тільки плекало людство, й зруйну­вало всі ілюзії та ідеали”.

Ceeepo Очоа (лауреат Нобелівської премії в галузі наукових досягнень):

“Найфундаментальнішим здобутком став поступ науки, який зробив справді надзвичайний ривок... Ось що характеризує наше сторіччя”.

Раймонд Ферс (антрополог, Велика Британія):

“Щодо технології, то я вирізнив би розвиток електроніки як одне з най- значніших досягнень XX сторіччя, а в царині ідей — перехід від відносно раціо­нального й наукового погляду на речі до нераціональної й не такої наукової точ­ки зору”.

Jleo Вапняні (історик, Італія):

“Наше сторіччя доводить, що перемога ідеалів справедливості й рівності є завжди ефемерною, а ще те, що, коли нам щастить зберегти свободу, ми завжди можемо стартувати з самого початку... Немає потреби впадати у відчай, навіть у найвідчайдушніших ситуаціях”.

Франко Вентурі (історик, Італія):

“Історикам годі відповісти на це запитання. Для мене XX сторіччя є про­сто ще раз поновленою спробою це збагнути”.

(Agosti and Borgese, 1992, рр. 42, 210,154,76,4,8, 204, 2,62, 80, 140,160.)

І

28 червня 1992 року президент Франції Міттеран несподівано, без будь- якого оголошення, з’явився у Сараєві, що па той момент уже стало осередком нової балканської війни, котра до кінця того року мала поглинути близько 150 000 людських життів. Його метою було нагадати світовій громадськості про серйозність боснійської кризи. Справді-бо, ця поява видатного літнього і, як вид­но було, слабкого здоров’ям державного діяча тут, посеред рушничного й арти­лерійського вогню, була ще й як помічена і викликала захват. Однак один аспект того візиту п. Мітерана пройшов практично без коментарів, хоча неозброєним оком видно було, що саме ця сторона цього вчинку є центральною: дата. Чому ж президент Франції вибрав для свого вшанування Сараєва саме той конкретний день? А тому, що саме на 28 червня припадали роковини скоєного в 1914 році вбивства австро-уіюрського ерцгерцога Франца Фердинанда, яке й призвело, протягом лічених тижнів, до спалаху Першої Світової війни. Для будь-якого осві­ченого європейця Мітеранового віку в око впадав зв’язок між датою, місцем і на­тяком на таку собі історичну катастрофу, спричинену політичною помилкою й прорахунком.

Зруйнування минулого чи то, скорше, соціальних механізмів, що поєдну­ють сучасний досвід людини з пережитим давнішими поколіннями, — ось одне з найхарактерніших і наймоторошніших явищ кінця XX віку. Більшість молодих чоловіків І жінок на зламі сторіччя зростають у такому собі перманентному тепер, що йому бракує всякого органічного зв’язку з громадським, державним минулим тих часів, у яких їм випало жити. Завдяки чому наприкінці другого ти­сячоліття більше, ніж будь-коли досі, зростає важливість праці істориків, чия справа — запам’ятовувати те, що забувають інші. Але ж саме з цієї причини вони повинні бути чимось більшим за простих хроністів, мемуаристів і компіляторів, хоч і без цієї функції історикам не обійтися. У 1989 році всім урядам, а надто ж усім міністерстам закордонних справ, пішов би на користь бодай один семінар, присвячений мирним врегулюванням після двох світових воєн, цьому явно при­забутому ними матеріалу.

Однак ця книга не покликана просто розповісти історію означеного нею періоду — “основного з XX сторіччя”, від 1914 до 1991 року, хоча всяк, до кого звертався розумний американський студент із запитанням, чи вираз “Друга Сві­това війна” означає, що перед нею була ще й Перша Світова, добре тямить: знаття навіть найосновніших фактів цього сторіччя не може вважатись за само собою зрозуміле. Моя мета — збагнути й пояснити, чому все обернулося тим боком, яким воно обернулося, та як усе, що сталося, тулиться купи. Для будь-кого з моєї вікової групи, хто прожив більшу частину “основного з XX віку”, це неминуче буде ще й автобіографічною спробою. Всі ми про щось говоримо, доповнюючи

(й підправляючи) наші власні спогади. І ми, чоловіки й жінки, розмовляємо про конкретні час і місце, по-різному втягнуті до його історії, достоту актори у своїх драмах (хоч би якими незначущими були наші ролі), як спостерігачі наших часів і, не останньою чергою, як люди, чиї погляди на сторіччя сформовано тим, що, як ми переконалися, було його вирішальними подіями.

Для істориків мого покоління й тла минуле є незнищенним — не лише тому, що ми належимо до того покоління, коли вулиці й громадські місця все ще називалися іменами державних мужів і назвами подій (станція Вільсона у до­воєнній Празі, Сталінградське метро в Парижі), коли мирні договори все ще під­писувалися й тому їх слід було ідентифікувати (Версальський договір), а воєнні меморіали нагадували про вчорашнє, а й тому, що державні події вплетено в наші життя. Вони є не просто віхами в наших особистих життях, а й тим, що сформу­вало наші життя, як приватні, так і публічні. Для цього ось автора ЗО січня 1933 року є не просто довільною в інших відношеннях датою, коли Гітлер став канц­лером Німеччини, а й зимовим надвечір’ям у Берліні, коли п’ятнадцятирічний підліток зі своєю меншою сестричкою поверталися зі своїх сусідніх шкіл у Віль- мерсдорфі додому, до Галензее, й десь дорогою побачили це повідомлення як за­головок у газеті. Я й досі його бачу, мов уві сні.

Але не лише старий історик має минуле як частину свого постійного те­пер. Від одного кутка земної кулі до другого, на її неозорих прострах, всяк, хто переступив певну вікову позначку, незалежно від його чи її особистого тла й життєвої історії, пройшов через одні й ті самі центральні переживання. Вони відбилися на всіх нас, до певної міри в однакові способи. Світ, що розлетівся на друзки наприкінці вісімдесятих, був світом, що склався під впливом Російської революції 1917 року. І всі ми були ним позначені, бодай остільки, наприклад, що призвичаїлися уявляти собі світове народне господарство в термінах бінарних протилежностей, “капіталізму” й “соціалізму”, як альтернатив, що взаємно одна одну виключали, адже одна з них ототожнювалася з економіками, зорганізова­ними на кшталт радянської, а друга — з усією рештою.

Знов же, і той світ, що пережив кінець Жовтневої революції, є таким, чиї інституції й припущення були сформульовані тими, хто вийшов переможцем 4 з Другої Світової війни. Ті ж, хто виявився стороною, що програла, чи хто асоціювався з нею, не лише мовчали чи були замовчані, а й виявилися буквально викресленими з історії й інтелектуального життя, де лишилися хіба що в ролі “во­рога” у моральній світовій драмі, де Добро бореться зі Злом. (Може бути, що нині те саме діється і з тими, хто програв у “холодній війні” в другій половині сторіччя, хоча, можливо, й не до такої самої міри і не на такий довгий час.) Це одна з кар за те, що живеш у сторіччі релігійних воєн. Нетерпимість — чільна їхня характерна риса. Навіть ті, хто рекламував плюралізм своїх неідеологій, не вважали світ за до­сить широке місце для постійного співіснування із суперницькими світськими релігіями. Релігійні чи ідеологічні конфронтації на кшталт тих, що заповнили це сторіччя, споруджують барикади на шляху історика, чиїм головним завданням є не судити, а зрозуміти навіть те, що ми найменш годні осягнути. Але ж перепо­ною на шляху розуміння є не тільки наші палкі переконання, а й той історичний досвід, що їх утворив. Перше подолати легше, бо ж немає істини у відомому, але хибному французькому виразі tout comprendre c’est tout pardonner (“зрозуміти все означає все пробачити”). Зрозуміти нацистську добу в історії Німеччини й припасувати її до її історичного контексту не означає пробачити геноцид.

II

Як же нам дібрати глузду в “основному з XX віку”, себто в роках, що сплив­ли від початку Першої Світової війни й до розпаду Радянського Союзу, тих роках, що, як ми можемо нині побачити в ретроспекції, становлять логічний історич­ний період, що оце тільки закінчився? Ми не знаємо, що буде далі та яким буде третє тисячоліття, хоч і можемо бути певними, що до нього таки докладе рук “ос­новне з XX віку”. Однак ніхто не може серйозно сумніватися в тому, що напри­кінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років закінчилася одна ера світової історії й розпочалася нова. Для істориків сторіччя це істотна інформація, бо, хоча вони й можуть розмірковувати про майбутнє у світлі їхнього розуміння ми­нулого, їхня справа — не роль “жучка” на кінних перегонах. Єдиними перегона­ми, на висвітлення чи аналіз яких вони можуть претендувати, є ті, що вже відбу­лися, виграні чи програні. Принаймні результативність прогнозів, що робились за останні тридцять-сорок років, байдуже, хто були за фахом ті, що виступали в ролі пророків, виявилася такою ганебно нікчемною, що лише уряди й економіч­ні науково-дослідні інститути все ще зберігають, чи прикидаються, що збері­гають, велику до них довіру. Можливо навіть, що прогностика від часів Другої Світової війни тільки погіршилася.

У цій книзі структура “основного з XX віку” виглядає чимось подібним до триптиха чи то історичного бутерброда. За віком Катастрофи (від 1914-го до наслідків Другої Світової війни) прийшли якихось двадцять п’ять чи тридцять років надзвичайного економічного зростання й соціальної перебудови, внаслі­док чого людство зазнало глибших змін, ніж за будь-який інший період порів­нянної тривалості. Ретроспективно цей проміжок можна розглядати як такий собі Золотий Вік, і таким його й побачили чи не відразу після того, як він скінчив­ся на початку сімдесятих. Остання частина сторіччя обернулася новою добою розпаду, непевності й кризи, а для таких великих частин світу, як Африка, колиш­ній CPCP і колишній соціалістичний регіон Європи, — то й катастрофи. Коли вісімдесяті роки поступилися місцем дев’яностим, панівним HaCTpOCxM тих, хто розважав про минуле й майбутнє XX віку, стала дедалі більша похмурістьfin-de- siecle, “кінця віку”. Із командної висоти дев’яностих нам видно, як “основне з XX віку” перейшло короткий Золотий Вік, по дорозі з однієї кризової доби до іншої, у незнане й проблематичне, але не обов’язково апокаліптичне майбутнє. Однак, хоча історики й могли б захотіти нагадати метафізичним спостерігачам про “Кінець Історії”, майбутнє таки має бути. Єдиним цілком певнИхМ узагальнен­ням стосовно до історії є те, що, поки існує людський рід, триватиме й історія.

Відповідно злагоджено в цій книзі й аргументацію доведення. Починає­ться воно з Першої Світової війни, що ознаменувала крах (західної) цивілізації XIX сторіччя. Цивілізація ця була капіталістичною за своїм народним господар­ством, ліберальною — за правовою та конституційною структурою, буржуазною — за образом характерного для неї класу-гегемона, славослівною — за поступом науки, знання й освіти, матеріального й морального прогресу, а ще — глибоко переконаною в центральності Європи, цієї колиски переворотів у науках, мис­тецтвах, політиці й промисловості; континенту, чия економіка проникла чи не у всі куточки світу й чиї солдати завоювали, підкорили чи не весь світ; чиє насе­лення так зросло, що (включно з неозорим і дедалі більшим витоком своїх емі­грантів та їх нащадками) стало третиною всього людства, й чиї чільні держави сформували систему світової політики[*].

Десятиріччя, що збігли від спалаху Першої Світової війни й до закінчення Другої, стали Віком Катастрофи для цього суспільства. Протягом сорока літ воно знай спотикалося від одного лиха та до другого, 'фаплялися часи, коли навіть розважливі консерватори не ручались за його виживання. Його потрясли дві сві­тові різанини, а за ними — дві хвилі всепланетного бунту й революції, які й при­вели до влади систему, що претендувала бути історично судженою альтернати­вою буржуазно-капіталістичному суспільству, запанувавши спочатку над однією шостою земного суходолу, а після Другої Світової війни й над третиною світово­го населення. Величезні колоніальні імперії, вибудовані до й під час Віку Імперії, порозліталися на друзки. Ціла історія сучасного імперіалізму, такого дужого й са- мовпевненого на час смеріі британської королеви Вікторії, протривала не дов­ше відтинку одного чийогось життя — скажімо, Вінстона Черчіля (1874-1965).

Навіть більше: світова економічна криза безпрецедентної глибини по­ставила і найпотужніші капіталістичні економіки на коліна й начебто повернула навспак створення єдиної універсальної світової економіки, цього такого чудо­вого досягнення ліберального капіталізму XIX сторіччя. Навіть США, які щасливо обминули війну й революцію, здавалися близькими до руїни. В той час, коли за­хиталося народне господарство, інституції ліберальної демократії в проміжку 1917- 1942 років практично позникали скрізь, окрім часточки Європи та частин Північної Америки й Австралазії, зате набирали сили фашизм і сателітні до ньо­го авторитаристські рухи Й режими.

Лише тимчасовий і чудернацький альянс ліберального капіталізму й ко­мунізму для самооборони проти фашистського агресора порятував демократію, адже перемогу над Гітлеровою Німеччиною в основному здобула Червона Армія, бо тільки вона й могла її здобути. Ось цей період капіталістично-комуністичної спілки проти фашизму, по суті тридцяті й сорокові роки, й утворює, в численні способи, стрижень історії XX віку та її вирішальний момент. У численні способи він є моментом історичного парадоксу в стосунках між капіталізмом і комуніз­мом, поставлених майже на все сторіччя, за винятком короткого періоду анти­фашизму, в позицію непримиренного антагонізму. Перемога Радянського Союзу над Гітлером стала досягненням установленого там Жовтневою революцією ре­жиму, що й доводить порівняння спроможності економіки царської Росії в Пер­шій Світовій війні з радянським народним господарством підчас Другої Світової (Gatrell/Harrison, 1993). Коли б не було тієї радянської перемоги, на сьогодні за­хідний світ являв би собою швидше, окрім хіба СІНА, такий собі набір варіацій на авторитарно-фашистські теми, аніж набір варіацій на теми ліберально-парла- ментаристські. Однією з іроній цього дивовижного сторіччя є та, що найтрива­лішим досягненням Жовтневої революції, яка ставила собі за мету знищення капіталізму в усьому світі, стало саме збереження її антагоніста, і в війні, і в мирі, себто надавши йому з допомогою страху спонуки реформуватися після Другої Світової, зокрема через популяризацію народногосподарського планування, з оснащенням його деякими реформістськими процедурами.

І все ж, хоча ліберальному капіталізмові й поталанило — ще б трохи, і... — пережити кинутий йому потрійний виклик великої депресії, фашизму й війни, йому все ще нібито загрожував глобальний наступ революції, що могла тепер гуртуватися довкола CPCP, який вийшов із Другої Світової вже наддержавою.

Однак, як ми тепер можемо, озираючись назад, переконатися, силою гло­бального соціалістичного виклику капіталізмові була слабкість цього його опо­нента. Без краху буржуазного суспільства XIX сторіччя у Вік Катастрофи не сталося б ніякої Жовтневої революції й не виник би ніякий Радянський Союз. Та економічна система, яку зімпровізовано на поруйнованому аграрному євразій­ському масиві колишньої царської імперії під ім’ям соціалізму, зовсім не мислила себе (й ніхто ніде її не уявляв) реальною світовою альтернативою капіталістич­ній економіці. Лише Велика Депресія тридцятих років створила такс враження, подібно до того, як загроза фашизму обернула CPCP на необхідне знаряддя Гітлерової поразки, а отже, й на одну з двох наддержав, конфронтація яких на­висла жахливим домінуванням над другою половиною “основного з XX віку”, хоча при цьому й (що ми теж можемо тепер бачити) стабілізуючи в багатьох відно­шеннях її політичну структуру. Коли б не це, то Радянський Союз не опинився б, років на п’ятнадцять серед XX сторіччя, на чолі “соціалістичного табору”, куди відійшла третина людства, й економіки, що протягом короткого часу виглядала такою, яка начебто могла б перегнати капіталізм в економічному змаганні.

Достоту й те, як і чому капіталізм після Другої Світової війни рвонувся упе­ред, собі й цілому світові на подив, у безпрецедентний і, можливо, аномальний Золотий Вік 1947-73 років, є чи не найголовнішим питанням, що стоїть перед істориками XX сторіччя. Досі не знайдено погодженої відповіді на нього, і я, як на те, не можу претендувати на переконливий її варіант. Можливо, на переконли­віший аналіз доведеться зачекати, аж поки пощастить уздріти всю “довгу хвилю” другої половини XX сторіччя в її перспективі, але, хоча ми й можемо нині озир­нутися на Золотий Вік, як на цілість, Кризові Десятиріччя, що їх переживає відтоді світ, на момент написання цих рядків ще аж ніяк не скінчилися. Одне вже тепер можна оцінити з великою певністю — це надзвичайний розмах і вплив по­дальших економічних, суспільних і культурних перетворень, найбільших, найш­видших і найосновоположніших за всю писану історію. Різні аспекти Золотого Віку обговорюються в другій половині цієї книги. У третьому тисячолітті істо­рики двадцятого віку, можливо, добачать саме в цьому приголомшливому періоді сторіччя чільний чинник впливу на історію. Адже внесені ним у людське життя зміни виявилися настільки глибокими, наскільки й незворотними. До того ж вони й досі відбуваються. Журналісти й філософічні есеїсти, що поспішили про­голосити падіння радянської імперії “кінцем історії”, помилилися. Краще було б сказати, що третьою чвертю сторіччя позначився кінець семи-восьми тисячоліть людської історії, яка почалася з винайдення сільського господарства у кам’яному віці, — хоча б тому, що цим скінчилася довга ера, коли переважна більшість люд­ства жила із землеробства та скотарства.

У порівнянні з цим історія протистояння “капіталізму” й “соціалізму”, із втручаннями, чи без них, з боку таких держав, урядів, як США й CPCP, що претен­дували бути представниками першого чи другого, видасться, либонь, справою обмеженішого історичного інтересу, порівнянною, скажімо, з релігійними вій­нами XVII й XVIII сторіч чи з хрестовими походами. Для тих, хто прожив хоч якусь частину “основного з XX віку”, ці протистояння, цілком природно, видава­лися дуже значущими, й такими їх і показано в цій книзі, оскільки написано її ав­тором із XX сторіччя для читачів кінця цього віку. Соціальні революції, “холодна війна”, природа, межі й фатальні вади “реально існуючого соціалізму” та його крах — усе це тут докладно обговорюється. І все ж важливо пам’ятати, що основ­ний і тривалий вплив надихнутих Жовтневою революцією режимів зводився до потужного прискорення модернізації відсталих аграрних країн. Так уже склало­ся, що найбільші соціалістичні досягнення в цьому відношенні збіглися з капіта­лістичним Золотим Віком. А того, наскільки дієво чи навіть усвідомлено були їхні суперницькі стратегії спрямовані на поховання світу наших предків, розглядати тут не варто. Як ми ще переконаємося, до початку шістдесятих років вони вигля­дали принаймні рівновеликими, — думка, що видається безглуздою в світлі ко­лапсу радянського соціалізму, хоча один із британських прем’єр-міністрів того часу міг у розмові з американським президентом усе ще добачати в Радянському Союзі державу, чия “жвава економіка... незабаром залишить капіталістичне суспі­льство позаду в гонитві за матеріальним достатком” (Horne, 1989, P∙ 3O3)∙ Однак тут варто затямити, що просто у вісімдесятих роках соціалістична Болгарія й не- соціалістичний Еквадор мали більше спільного між собою, ніж будь-котра з цих двох країн із Болгарією чи Еквадором 1939-го.

Хоча крах радянського соціалізму з його незмірними й досі ще повністю не передбачуваними, але переважно негативними, наслідками й став найдрама­тичнішою подією Кризових Десятиріч, що прийшли на зміну Золотому Вікові, цим десятиріччям випало стати й періодом всеосяжної, глобальної кризи. Криза відбилася на різних частинах світу в різні способи й неоднаковою мірою, але вплинула на всі їх, незалежно від їхніх політичних, суспільних та економічних конфігурацій, оскільки Золотий Вік створив, уперше в історії, єдину, дедалі інтег- рованішу й універсальнішу світову економіку, що оперувала, вільно переступаю­чи державні кордони (“транснаціонально”), а отже, й дедалі більше нехтуючи кордони державних ідеологій. Внаслідок цього підриваються прийняті ідеї інституцій всіх устроїв і систем. Спочатку на біди сімдесятих років дивились, як на сподівано тимчасову паузу в Великому Стрибкові Вперед світового народно­го господарства, і країни всіх економічних та політичних типів і взірців вишуку­вали тільки тимчасових розв’язків. Але з часом дедалі зрозуміліше ставало, що то прийшла така доба довготривалих труднощів, і капіталістичні країни почали шу­кати радикальних вирішень, часто діючи за вказівками світських теологів необ­меженого вільного ринку, які відкидали ті політичні напрямки, що так добре слу­гували світовій економіці в Золотому Віці, а це начебто стали підводити. Крайні прихильники політики laissez-faire, себто невтручання, лишалися без успіхів, як і будь-хто інший. У вісімдесятих і на початку дев’яностих капіталістичний світ знову захитався під тягарями міжвоєнних років, що їх начебто й усунув був Золо­тий Вік: масове безробіття, люті циклічні депресії, дедалі кричущіший контраст безпритульних жебраків і розкошів достатку, протиріччя між обмеженими над­ходженнями до державних скарбниць і безмежними державними видатками. Соціалістичні країни, з їхніми ослаблими й вразливими економіками, мусили вдаватися до таких самих чи й до ще радикальніших розривів з їхнім минулим, і дійшли, як ми вже знаємо, до краху. Той крах може правити за віху кінця “основ­ного з XX віку” так, як Перша Світова війна може слугувати за позначку для його початку. Цим моментом і завершується моя історія.

Завершується вона, як мала б закінчуватися всяка книжка, дописана на по­чатку дев’яностих: поглядом у пітьму. Колапс однієї частини світу виявив слабину його решти. Коли вісімдесяті роки змінилися дев’яностими, стало очевидним, що світова криза є загальною не лише в економічному, а й у політичному розумінні. Падіння комуністичних режимів від Істрії до Владивостока не лише породило несходиму зону політичної непевності, нестабільності, хаосу й громадянської війни, а ще й зруйнувало ту міжнародну систему, що протягом якихось сорока літ стабілізувала міжнародні відносини. А ще воно розкрило хисткість місцевих політичних систем, що значною мірою якраз на ту сталість і спиралися. Напруги дестабілізованих економік підривали політичні системи ліберальної демократії, парламентської там чи президентської, які так добре функціонували у розвине­них капіталістичних країнах від часів Другої Світової. А ще вони підривали всі­лякі системи, які тільки діяли у третьому Світі. Основні одиниці самої політики, територіальні, суверенні й незалежні “держави-нації”, включно із найстарішими й найстабільнішими, відчули, як їх роздирають на шматки сили наднаціональної чи то транснаціональної економіки, а також внутрішньонаціональними силами сецесіоиістських регіонів та етнічних груп. Декотрі з цих — така іронія історії — стали вимагати для себе застарілого й нереального статусу крихітних суверен­них ‘‘національних держав”. Майбутнє політики було непевним, зате її криза на­прикінці “основного з XX віку” не викликала сумнівів.

Ще очевиднішою за непевності світової економіки й світової політики була соціально-моральна криза, що відбивала ті зрушення в житті людей, які на­стали після п’ятдесятих років: вони також знайшли своє, хай і плутане, виражен­ня у цих Кризових Десятиріччях. Це була криза тих переконань і припущень, на яких засновувалось сучасне суспільство, відколи Нові здобули свою славну пе­ремогу над Древніми на початку XVIII сторіччя, — тих раціоналістських і гумані­стичних припущень, що їх поділяли і ліберальний капіталізм, і комунізм і що уможливили коротку, але вирішальну їх спілку проти фашизму, який такі цін­ності відкидав. Консервативний німецький оглядач Міхаель Штюрмер справед­ливо відзначав у 1993 році, що річ тут у переконаннях Сходу й Заходу:

Існує дивний паралелізм між Сходом і Заходом. На Сході державна док­трина проголошувала, що людство є господарем своєї долі, Однак і ми ж вірили в те саме гасло, тільки не в таку офіційну й крайню його версію: людство, мовляв, от-от стане володарем своєї судьби. Претензія на всемо­гутність зникла на Сході абсолютно й лише відносно — chez nous, у нас, але обидві сторони зазнали катастрофи. (Bergedorf, 98, р.95)

Парадоксально, але ера, чия єдина претензія на ощасливлення людства спиралася на незмірні тріумфи матеріального прогресу, заснованого на науці й технології, скінчилася відкиданням усього цього поважними об’єднаннями гро­мадської думки та людьми, що претендують бути мислителями на Заході.

Однак то була моральна криза не лише припущень сучасної цивілізації, а й історичних структур міжлюдських взаємин, що їх сучасне суспільство успадку­вало від доіндустріального й докапіталістичного минулого й що, як ми можемо нині переконатися, уможливили його функціонування. Це була криза не однієї котрої-небудь форми організації суспільств, а всіх форм. Дивні заклики до “гро­мадянського суспільства”, до “громади”, без будь-яких подальших означень, були голосом пропащих поколінь, що пливли за течією. Вони лунали серед доби, коли подібні слова, втративши свої традиційні значення, зробилися беззмістовними звуками. Не зосталося іншого способу визначати групову ідентичність, як тільки через визначення посторонніх, що до неї не належать.

Для поета Т.С.Еліота “саме так і скінчиться світ: не вибухом, а скиглінням”. “Основне з XX віку” скінчилося і вибухом, і скиглінням.

III

Як порівняти СВІТ дев’яностих ЗІ CBiTOxM 1914 року? В ньому жило від п’яти до шести мільярдів людських істот, десь чи не втричі більше, ніж було на момент спалаху Першої Світової війни, і це попри той факт, що протягом “основного зі сторіччя” більше людей було вбито чи доведено до смерті за людським рішен­ням, ніж будь-коли доти в історії. За однією з недавніх оцінок, “мегасмерть” сторіччя забрала 187 мільйонів життів (Brzezinski, 1993), що дорівнює більше ніж одному з десяти від усього світового населення на 1900 рік Здебільшого люди дев’яностих років були вищими на зріст і важили більше, ніж їхні батьки, краще харчувалися й мали довшу тривалість життя, хоч як нелегко в це повірити через катастрофи вісімдесятих та дев’яностих у Африці, Латинській Америці й колиш­ньому Радянському Союзі. Світ зробився незрівнянно багатшим, ніж будь-коли, у своїй спроможності виробляти товари й послуги в їх нескінченній різно­манітності. А інакше б він не спромігся утримувати населення земної кулі, яке стало в кілька разів більшим, ніж бувало хоч би коли в історії. Більшість людей до вісімдесятих жила краще за своїх батьків, а в країнах розвинутої економіки навіть ліпше, ніж вони сподівалися жити чи навіть уявляли можливий рівень життя. Протягом кількох десятиріч у середині сторіччя скидалося навіть на те, що таки знайдено способи розподілу принаймні частини незмірного достатку, з певною мірою справедливості, поміж трудящого люду⁷ багатших країн, але от наприкінці сторіччя знов вигулькнула і взяла гору нерівність. Вона ще й зробила свій масо­ваний внесок до колишніх “соціалістичних” країн, де доти панувала певна рів­ність убогості. Людство тепер було куди краще освіченим, ніж у 1914 році. Справді, це чи не вперше в історії більшість людей можна було кваліфікувати як письменних, принаймні в параметрах офіційної статистики, хоча значущість цього здобутку була куди менш зрозумілою наприкінці сторіччя, ніж була б у 1914-му, зважаючи на величезну та, либонь, ще й ростучу прірву між офіційно прийнятим за письменність мінімумохм компетентності, що часто зсувався до “функціональної неписьменності”, а володіння читанням і письмом усе ще спо­дівалися на елітних рівнях.

Світ переповнився революційною й дедалі передовішою технологією, за­снованою на здобутках природничих наук, про які можна було мріяти в 1914 ро­ці, але до яких тоді ще тільки починали прокладати шлях. Чи не найдраматичні­шим практичним наслідком усього цього стала революція в транспорті й зв’язку, яка практично скасувала час і відстань. Це був такий світ, який щодня, щогодини приносив у кожен дім більше інформації, розваг, ніж мали у своєму розпоряд­женні імператори 1914-го. Він дав людям змогу розмовляти одному з одним че­рез океани й континенти з допомогою натискання на декілька кнопок, а ще, для щонайпрактичніших потреб, зліквідував культурні переваги міста над селом.

Чом же тоді сторіччя не вивершилося таким собі апофеозом цього без­прикладного й дивовижного прогресу, а вилилося в настрій тривоги й занепо­коєння? Чому ж стільки філософських умів, як засвідчують епіграфи до цього розділу, озираються на нього без задоволення і вже ж напевне без віри в майбут­нє? Не лише тому, що воно, безперечно, було найкровожернішим з усіх сторіч, про що маємо записи: і масштабами, й частотою, й тривалістю воєн, які його пе­реповнили, передихнувши лише на мить у двадцятих, а ще ж і безприкладним розмахом спричинених ним катастроф людства, від найбільших в історії голо­доморів до систематичного геноциду. Неподібно до “довгого XIX сторіччя”, що здавалося та й справді було періодом майже неперервного матеріального, інте­лектуального й морального прогресу, себто поліпшення умов цивілізованого життя, — починаючи від 1914 року, відбувався помітний регрес від норм, що тоді вважалися нормальними у розвинених країнах і в середовищах середніх класів та що, як вважалося, поширювалися й на відсталіші регіони Й проникали не до та­ких просвічених верств.

Оскільки це сторіччя вчило й продовжує нас учити, що людські істоти мо­жуть навчитися жити й за найбруталізованіших, теоретично нестерпних умов, нам нелегко збагнути отой розмах повернення, дедалі швидшого, на жаль, до то­го, що наші предки з XIX сторіччя назвали б нормами варварства. Ми забуваємо, що старий революціонер Фрідріх Енгельс жахнувся вибуху бомби ірландських республіканців у Вестмінстер-Холі, бо він, як старий солдат, вважав, що війну ве­дуть із воїнами, а не з мирним населенням. Ми забуваємо, що погроми в царській Росії, які викликали справедливе обурення світової громадськості й погнали мільйони російських євреїв, у проміжку 1881-1914 років, через Атлантичний океан, були дрібними, майже нікчемними, коли порівнювати з майсштабами су­часної різанини: тоді загиблих налічували десятки, а не сотні, не кажучи вже про мільйони. Забуваємо, що міжнародна конвенція колись була проголосила: бойові дії війни “не повинні починатися без попереднього й чіткого попередження у вигляді обгрунтованого оголошення війни чи ультиматуму з умовами оголошен­ня війни”, бо ж коли це була та остання війна, котра розпочалася з подібного пря­мого чи обумовленого її оголошення? А чи така, що закінчилася укладенням формального мирного договору між воюючими сторонами? Протягом XX сто­річчя війни дедалі частіше велися проти економіки й інфраструктури держав та проти їх цивільних населень. Від часу Першої Світової війни число жертв серед цивільного населення у війнах набагато перевищувало втрати військового пер­соналу по всіх воюючих країнах, за винятком США Чи ж багато з нас пригадує, що в 1914 році вважалось за само собою зрозуміле, що:

Цивілізоване ведення війни, як кажуть нам підручники, обмежується, наскільки це можливо, виведенням з ладу збройних сил ворога; інакше війна продовжуватиметься аж до винищення однієї зі сторін. “Тому є добрі підстави... що ця практика стала узвичаєною серед націй Європи.” (Encyclopedia Britannica, XIed, 1911, art: War.)

При цьому як не згадати відновлення тортур і навіть убивства як нормаль­ної частини операцій сил безпеки в сучасних державах, але, либонь, не спромо­жемося оцінити, наскільки драматичний відступ це становить назад від довгої епохи правового розвитку, від першого документального скасування тортур в одній з європейських країн у проміжку між 1780-ми й 1914 роком.

І все ж світ наприкінці “основного з XX віку” годі порівняти зі світом на його початку лише в термінах історичного зіставлення “більш” чи “менш”. Це був якісно відмінний світ у принаймні трьох відношеннях.

По-перше, він більше вже не був європоцентричним. Він призвів до зане­паду й падіння Європи, що на початку сторіччя все ще була безперечним цент­ром влади, багатства, інтелекту й “західної цивілізації”. Європейців та їхніх на­щадків тепер уже було зведено від чи не третини всього людства до щонайбільше шостої його частини, до дедалі дрібнішої меншості, що проживає в країнах, які насилу відтворюють (якщо взагалі відтворюють) свої населення, мусячи забари- кадовуватися, за кількома блискучими винятками на кшталт США (і то лише до дев’яностих), супроти імміграційного натиску з регіонів убогості. Ті індустрії, що їх була започаткувала Європа, мігрували геть від неї. Країни, що колись звертали всі свої погляди через океани до Європи, дивилися тепер в інші боки. Австралія, Нова Зеландія, ба навіть омиті двома океанами СІЛА, вбачали майбутнє в тихо­океанському ареалі, хоч би що воно насправді означало.

“Великі держави” 1914 року, всі європейські, позникали, як щез CPCP, спадкоємець царської Росії, або скотилися до регіонального чи провінційного статусу, за можливим винятком Німеччини. Вже саме зусилля створити єдину наднаціональну “європейську спільноту” й винайти чуття європейської ідентич­ності, яке б їй відповідало, замінивши старі лояльності історичним націям і дер­жавам, засвідчує глибінь цього занепаду.

Чи ж мала ця зміна якесь велике значення взагалі, а не лише для політич­них істориків? Слушне, либонь, друге, оскільки вона відбила тільки дрібніші пе­реміни в економічній, інтелектуальній та культурній конфігурації світу. Уже на 1914 рік CUIA були чільною економічною потугою, а також чільною першо- прохідницькою, взірцевою й рушійною силою масового виробництва й масової культури, які й завоювали земну кулю протягом “основного з XX віку”, і CIILA, по­при всі свої численні особливості, були ж заморським подовженням Європи, об’єднавшись зі старим континентом під заголовком “західної цивілізації”. Хоч бн якими були перспективи на майбутнє, а США з висоти дев’яностих озиралися назад на XX вік як на “американське сторіччя”, коли Штати перебували на верши­ні свого тріумфу. Комплекс країн індустріалізації XIX віку так і лишився найбіль­шим колективним вмістищем багатства, економічної й науково-технологічної сили на планеті, а також форпостом незрівнянно високого життєвого рівня.

Наприкінці сторіччя це все ще більш ніж компенсувало за деіндустріалізацію й зміщення виробництва на інші континенти. Ось до цієї міри враження цілковито­го занепаду старого евроцентричного чи то “західного” світу було поверховим.

Друга трансформація виявилася значнішою. Від 1914 року й до початку дев’яностих земна куля вельми наблизилася до стану єдиної виробничої одини­ці, чого не було й бути не могло в 1914-му. По суті в багатьох відношеннях, особ­ливо в економічних справах, планета є нині первинною виробничою одиницею, а такі старіші одиниці, як “національні економіки”, що визначаються політикою територіальних держав, зводяться до ускладнень транснаціональної діяльності. Досягнута на дев’яності стадія розбудови “глобального села” — цей вираз приду­мано в шістдесятих (Macluhan, 1962) — навряд чи видасться дуже високою огля­дачам середини двадцять першого сторічччя, але вона вже перетворила не лише певні економіко-технічні діяльності й операції науки, а й важливі аспекти при­ватного життя, причому переважно з допомогою неймовірного прискорення зв’язку й транспорту. Чи не найразючішою характерною рисою кінця XX сторіч­чя є напруга між дедалі швидшим процесом глобалізації й нездатністю і громад­ських інституцій, і колективної поведінки людей порозумітися з нею. Досить дивно, що приватна поведінка людей куди легше пристосовувалася до світу су- нутникового телебачення, електронної пошти, свят на Сейшелах і трансокеан­ських перельотів.

Третім, і в деяких відношеннях найтривожнішим перетворенням, став розпад старих взірців соціальних людських стосунків, а з ним, між іншим, і роз­рив зв’язків між поколіннями, себто між минулим і теперішнім. Це з особливою очевидністю виявилося у найрозвиненіших країнах західної версії капіталізму, де панівними, і в офіційних, і в неофіційних ідеологіях, були й лишаються цін­ності абсолютно асоціального індивідуалізму, хоча ті, хто їх дотримується, часто нарікають на соціальні їх наслідки. І все ж ці тенденції спостерігалися повсюди, підкріплені ерозією традиційних суспільств і релігій, а також зруйнуванням, чи то самозруйнуванням суспільств “реального соціалізму”.

Подібне суспільство, що складається з не пов’язуваного інакше збіговись­ка самодостатніх індивідів, які домагаються лише своєї власної насолоди (хай це називається вигодою, задоволенням чи яким іншим словом), завжди мала на увазі теорія капіталістичної економіки. Всякчас після Віку Революції оглядачі всіх ідеологічних мастей передрікали подальшу, як наслідок її, дезінтеграцію всіх суспільних зв’язків на практиці й напучували, щоб так тривало й далі. Всім відома та красномовна данина, яку віддав революційній ролі капіталізму “Комуністич­ний маніфест”: “Буржуазія... безжально порвала блазенські феодальні зв’язки, що прив’язували людину до її “природних зверхників”, і не лишила ніяких інших узів між людьми, окрім голого егоїзму”. Але не зовсім так діяло на практиці нове й ре­волюційне капіталістичне суспільство.

На практиці нове суспільство оперувало не шляхом цілковитого руйну­вання всього того, що воно успадкувало від старого суспільства, а вибірково при­стосовуючи спадок минулого до своїх власних потреб. Немає ніякої “соціологіч­ної загадки” щодо готовності буржуазного суспільства запровадити “радикаль­ний індивідуалізм в економіці й... порвати всі традиційні суспільні відносини в процесі” (себто там, де вони ставали йому на заваді), хоча воно водночас боїться •радикального експериментального індивідуалізму” в культурі (а чи в царині по­ведінки й моралі) (Daniel Bell, 1976, р.18). Найдієвішим способом збудувати за­сновану на приватному підприємництві індустріальну економіку було поєднати П з мотиваціями, що не мали нічого спільного з логікою вільного ринку, напри­клад, із протестантською етикою, з утримуванням від негайного отримання ви­нагороди, з етикою тяжкої праці, з родинним обов’язком і довірою, але, звісно ж, не з антиномічним бунтом індивідів.

І все ж Маркс та й інші пророки розкладання старих цінностей і суспіль­них зв’язків мали слушність. Капіталізм був постійно й неперервно революціоні- зуючою силою. Цілком логічно, що він мав скінчити й розкладенням навіть тих частин докапіталістичного минулого, які вважав колись зручними чи й навіть істотно необхідними для свого ж розвитку. Мав скінчити підпилюванням бодай однієї з гілок, на яких сидів. Від середини сторіччя саме це й відбувалося. Під на­тиском надзвичайного економічного вибуху Золотого Віку й після найглибшої від часу кам’яного віку, з наслідками соціальних і культурних змін, суспільної ре­волюції та гілка почала тріщати й ламатися. Наприкінці цього сторіччя стало вперше можливим побачити, яким міг би бути світ, що в ньоіму минуле, разом із минулим у теперішньому, втратило свою роль; що в ньому старі карти й хартії, якими індивідуально й колективно керувалися люди протягом життя, уже не представляють ні краєвиду, серед якого ми пересуваємося, ні моря, що по ньому пливемо. Де ми не знаємо, ні куди приведе нас наша мандрівка, ні навіть, куди ма­ла б привести.

Оце така ситуація, з якою частина людства уже має порозумітися напри­кінці сторіччя, а ще більшій частині доведеться з цим змиритися у новому тисячо­літті. Однак на той час, може, людству краще, ніж сьогодні, розвидниться, куди воно прямує. А ми тим часом можемо озирнутися на ту дорогу⁷, що привела нас сюди, і саме це я й намагався зробити в цій книзі. Ми не знаємо, що саме форму­ватиме наше майбутнє, хоча я не опирався спокусі порозмірковувати над декот­рими з його проблем, настільки, принаймні, наскільки вони вимальовуються з уламків періоду, що допіру скінчився. Нумо сподіватися, що це буде кращий, спра­ведливіший і життєздатніший світ. Адже старе сторіччя не скінчилося добром.