ПЕРЕДМОВА Й ПОДЯКИ

Нікому не дано написати історію XX сторіччя так, як можна б описати котру- небудь іншу добу, — хоча б тому, що ніхто не може написати про свій власний життє­вий шлях, як він (вона) може — й мусить — писати про котрий-небудь часовий відтинок, відомий авторові лише зовні, з других-третіх рук, із джерел того періоду чи із творів пізніших істориків.

Звісно, це абсолютно неможлива річ — аби хто-небудь одноосібно та знав іс­торіографію цього сторіччя, бодай із написаного в рамках однієї котроїсь із чільних мов, от як, скажімо, дослідник класичної античності чи Візантійської імперії знає, що написано протягом тих довгих періодів та про них. І все ж моя власна обізнаність тут є уривчастою, складеною з вихоплених навмання шматочків, навіть коли судити про неї за нормами історичної ерудиції в галузі сучасної історії. Найбільше, на що я спро­мігся, це зануритися в літературу з особливо суперечливих, утиканих терніями питань (скажімо, історії “холодної війни” чи тридцятих років) настільки глибоко, щоб хоч са­мому мати певність, що висловлені в цій книзі погляди є стерпними у світлі фахових досліджень.

Ось чому цю книгу вибудовано на дивовижно нерівних підвалинах. На додаток до широкої й різношерстої лектури за дуже багато літ, із доповненнями проштудійо­ваного необхідного мінімуму для курсів лекцій з історії XX сторіччя, які я читав для сту­дентів останнього року навчання Нової Школи Соціальних Досліджень, я спирався на накопичені знання, спогади й думки когось такого, хто прожив “основне з XX віку" в якості “учасника-спостерігача” (термін соціоантропологів) чи просто мандрівника з широко розплющеними очима, а чи того, кого мої предки назвали б kibbitzer_l що об’їз­див багатенько країн. Історична цінність подібного досвіду не залежить від особистої присутності при великих історичних подіях чи від знайомства або навіть зустрічей із видатними творцями історії, державними діячами. Насправді мій досвід журналіста, що досліджував то цю, то ту країну, переважно Латинської Америки, засвідчує, що інтер­в’ю, взяті у президентів та інших впливових осіб, не винагороджують особливою пожи­вою — з тієї очевидної причини, що більшість сказаного такими особами призначає­ться для публічного вжитку. Просвітити нас спроможні ті, хто годен чи бажає говорити вільно, причому бажано, щоб така особа не мала відповідальності за великі справи. Незважаючи на це, пізнавання різних людей і місць неймовірно мені допомогло, хоча бувало й фрагментарним і заводило часом на манівці. Може вистачити лише погляду на одне й те саме місто через тридцять років, на Валенсію там чи Палермо, аби схо­пити темп і розмах суспільних перетворень у третій чверті цього сторіччя. Це може бути просто спогад про щось сказане в давніх розмовах і збережене пам’яттю, іноді без ясної підстави: "колись пригодиться". Якщо історикові й судилося дібрати якогось сенсу в цьому сторіччі, то це переважно завдяки тому, що він спостерігав і слухав.

А ще ця книга неминуче спирається на інформацію, почерпнуту від колег, сту­дентів і всіх, кому я докучав під час праці над нею. У деяких випадках мій борг перед ними набув розмірів систематичності. Розділ про науки виник із ласки моїх друзів Алана Макея ФРС, хто є не лише кристалознавцем, а й енциклопедистом, та Джона Медокса. Дещо з того, що я написав про економічний розвиток, раніше був начитав мій співробітник по Новій Школі Ленс Тейлор, який прийшов туди з Масачусетського Технологічного інституту, а ще куди більше тут написано на основі вичитаного з газет, почутого з дискусій й взагалі уважного мого слухання під час конференцій, що орга­нізовувалися з різних макроекономічних проблем при Світовому Інституті Розвитку Економічних Досліджень Університету OOH (UNU/WIDER) у Гельсінкі, коли його під ке­рівництвом д-раЛала Джаявардени розбудовано в чільний міжнародний осередок досліджень та обговорень. Узагалі ті літа, що я зміг пробути в цьому чудовому закладі як стипендіат МакДонела Дугласа, стали неоціненними для мене, і не останньою чер­гою завдяки його близькості до CPCP в його останні роки й інтелектуальною до нього цікавістю. Я не завжди приймав поради тих, до кого звертався, і навіть коли й приймав, то припущені помилки — всі мої. Я чимало користі взяв із тих конференцій та колок­віумів, де академіки збувають чимало свого часу, спілкуючись вільно з колегами, аби промацати одне одного та перехопити ідейку-другу. Я не маю змоги висловити подяку всім-усім колегам, хто дав мені яку пораду чи де підправив при формальній чи нефор-. мальній нагоді, чи віддячити всім за ту інформацію, яку випадками призбирував, коли мав щастя навчати особливо інтернаціональну групу студентів при Новій Школі. Однак я, либонь, таки маю висловити особливу вдячність за те, що я довідався про Турецьку революцію й про природу міграції з третього світу й соціальної там рухливості — зі спе­ціальних газет, які видавали Фердан Ергут з Алексом Хулкою.

В міру того, як історик XX віку все ближче добувається до нинішнього дня, він (чи вона) потрапляє в дедалі більшу залежність від джерел двох типів: щоденної преси чи то періодики й періодичних звітів, економічних та інших оглядів, статистичних ком­піляцій і різних інших публікацій національних урядів і міжнародних інституцій. Я в не­заперечному боргу перед такими газетами, як лондонська "Гардіан", “Файненшел Тайме" і “Нью-Йорк Тайме". У бібліографії я вказую на свій борг перед неоціненними публікаціями OOH і різних її агенцій та Світового Банку. Не забуто й попередницю ООН, Лігу Націй. Хоча на практиці вони виявилася чи не цілковитою невдахою, але її чудові економічні дослідження й аналізи, що вивершилися в 1945 році першопрохід- ництвом Індустріалізації та світової торгівлі, заслуговують на нашу вдячність. Без таких джерел годі написати хоч би яку історію економічних, соціальних і культурних змін, що відбулися в цьому сторіччі.

Більшість із того, що написано в цій книзі, крім очевидних особистих суджень автора, читачеві доведеться брати на віру. Немає сенсу перевантажувати подібну книгу неозорим апаратом посилань чи іншими ознаками ерудиції. Я намагався обме­жити свої посилання джерелами справжніх цитат, статистичних та інших кількісних да­них, адже різні джерела дають іноді різні цифри, а також спорадичним підкріпленням тверджень, що читачеві можуть видатися незвичайними, незнайомими чи несподіва­ними, і деяких моментів, де спірному поглядові автора не завадило б певне опертя. Ці посилання я наводжу в тексті, беручи їх в дужки. Повну ж назву джерела можна знай­ти наприкінці тому. Ця бібліографія є нічим іншим, як повним переліком усіх джерел, які я цитую чи на які посилаюся в тексті. Це не є систематичним орієнтиром для подаль­шого читання. Апарат посилань, такий, яким він є, також повністю відрізняється від ви­носок, що просто доповнюють чи оцінюють текст.

І все ж цілком справедливо буде віддати шану певним творам, на які я багато в чому спирався чи з яких особливо багато запозичив. Я не хотів би, щоб їх автори по­чулися знехтуваними. Взагалі я чимало завдячую праці двох друзів: Пола Байроча, історика народного господарства й невтомного складача кількісних даних, і Айвена Беренда, колишнього Голови Угорської Академії Наук, у кого я запозичив концепт “ос­новного з XX віку”. П.Кальвокорессі був мені надійним і подеколи ущипливим (що мож­на вибачити) провідником у галузі загальної політичної історії світу після Другої Світо­вої війни {Світова пол'ггика після 1945 року). Що ж до Другої Світової, то тут я завдячую чимало незрівнянній праці Алана Мілворда Війна, економіка й суспільство в 1939- 45роках, а для економіки після 1945 року мені виявилися вельми помічними праця Германа ван дер Bee Процвітання й переворот: світова економіка 1945-1980 років і до­слідження Філіпа Армстронга, Ендрю Гліна й Джона Гарісона Капіталізм після сорок п'ятого. А Холодна війна Мартіна Вокера заслуговує на кращу оцінку, ніж прохолодні відгуки її рецензентів. За історію лівого руху після Другої Світової війни я у великому боргу перед д-ром Доналдом Сасуном із Коледжу королеви Марії й Вестфілда, Лон­донський університет, хто ласкаво дозволив мені його досі невивершене грандіозне й водночас приступне дослідження з цього предмета. За історію CPCP я в особливому боргу перед творами Моше Левіна, Апека Нове, Р.В.Девіса й Шейли Фіцпатрік; за Китай — перед працями Бенджаміна Шварца й Стюарта Шрама; за ісламський світ — перед Айрою Лапідусом і Нікі Кеді. У моїх думках про мистецтво до значної міри відби­лися твори (та бесіди) Джона Вілета про ваймарську культуру, а також праці Френсіса Гаскела. У Розділі 6 незаперечним є мій борг перед Дягілєвим Ліна Гарафоли.

Особливу ж подяку складаю тим, хто безпосередньо допомагав мені підготу­вати це видання. По-перше, це мої асистентки Джоанна Бедфорд у Лондоні й Ліза Гранде у Нью-Йорку. Особливо хочу наголосити, як багато я завдячую винятковій міс Гранде, без якої мені годі було б заповнити величезні прогалини в моїй обізнаності, а що вже й казати про звіряння напівпригаданих фактів і посилань. У величезному боргу я перед Рут Саєрс, що передруковувала мої рукописи, а також перед Марлен Гобс- баум, яка перечитувала розділи з точки зору неакадемічного читача із загальною ціка­вістю до сучасного світу й якій і адресується ця книга.

Я вже зазначав, скільки я завдячую студентам Нової Школи, які слухали мої лек­ції, де я намагався сформулювати мої ідеї та інтерпретації. їм я й присвячую цю книгу.

Ерік Гобсбаум Лондон — Нью-Йорк, 1993 — 94