СВІТОВА РЕВОЛЮЦІЯ

Водночас [Бухарін] додав: “Я справді вважаю, що ми вступили в такий період революції, який може тривати років п’ятдесят, поки революція на­решті переможе у всій Європі й зрештою у всьому світі”.

Артур Рейсам, Півтора місяця в Росії 1919 року (Ransome, 1919, р. 54)

Як страшно читати цю поему Шеллі (а про єгипетські селянські пісні три- тисячолітньої давності годі й казати), де автор таврує гніт і експлуатацію. Чи ж і майбутнє буде так само сповнене гніту й експлуатації, і люди, чита­ючи їх, примовлятимуть: “Навіть у ті дні...”

Бертольт Брехт, прочитавши “Маску анархії” Шеллі в 1938 році (Brecht, 1964)

Після Французької революції вибухнула у Європі Російська революція, ще раз піднісши світові урок, що можна дати відсіч і найсильнішим загарбни­кам, коли по-справжньому вручити долю батьківщини убогим, пригноб­леним, пролетарям, трудящим людям.

Із стіннівки “19-ої бригади ім. Евсебіо Джямбоне” італійських партизанів, 1944 (Pavone, 1991, р. 406)

Революція — це дитя війни XX віку: зокрема це Російська революція 1917 року, яка й створила Радянський Союз, а вже друга фаза Тридцятиоднорічної вій­ни перетворила його на наддержаву, — але в загальнішому значенні революція є глобальною константою в історії віку. Сама війна не обов’язково призводить до кризи, краху та революції в країнах, що воюють. Фактично ж до 1914 року пану­вало протилежне припущення, принаймні щодо усталених режимів із тради­ційною законністю. Наполеон І гірко нарікав, що австрійський імператор міг щасливо пережити сотню програних битв, як і прусський повелитель зміг щас­ливо перебути воєнну катастрофу й втрату половини своїх земель, а от йому самому, дитяті Французької революції, боронь Боже зазнати хоч однієї-єдиної поразки. І все ж від тотальних воєн XX віку захоплені ними держави й народи за­знавали таких безпрецедентних перенапружень, що доходили до межі своїх можливостей, аж до точки краху.

Приреченість старого світу видавалася очевидною. Старе суспільство, стара економіка, старі політичні системи “втратили небесне благословення”, як кажуть китайці. Людство чекало на альтернативу. На 1914 рік така альтернатива була вже відома. Соціалістичні партії, спираючись на підтримку ростучих робіт­ничих класів своїх країн і надихаючись вірою в історичну неминучість своєї пе­ремоги, репрезентували цю альтернативу в більшості країн Європи (див. Вік Імперії, розділ 5). Скидалося на те, ніби треба тільки дати знак, і народи повста­нуть, замінять капіталізм соціалізмом і таким чином перетворять безглузді муки світової війни на щось позитивніше: то, мовляв, криваві пологи, в яких народ­жується новий світ. Російська революція чи, точніше, Більшовицька революція жовтня 1917 року, заповзялася дати світові такий знак. Тому вона й стала настіль­ки ж центральною подією для історії цього сторіччя, як Французька революція 1789 року — для XIX віку. Справді-бо, це зовсім не випадково, що історія “основ­ного з XX сторіччя”, як ми його визначаємо в цій книзі, практично збігається з життєвим строком держави, породженої Жовтневою революцією.

Однак Жовтнева революція дала глибші й глобальніші відяунки, ніж її попередниця. Адже, хоча ідеї Французької революції й пережили, як стало оче­видним, більшовизм, практичні наслідки 1917 року виявилися куди більшими й тривалішими за результати 1789-го. Жовтнева революція породила настільки потужний організований революційний рух, що його ні з чим порівняти в сучас­ній історії. Її поширення в світі не має собі паралелей — від часу завоювань ісламу в першому сторіччі його існування. Всього через якихось 30-40 літ після Леніно- вого прибуття на Фінський вокзал у Петроград одна третина людства опинилася під режимами, що безпосередньо вийшли з “Десяти днів, що потрясли світ” (Reed, 1919) та з Комуністичної партії, Ленінової організаційної моделі.

Принаймні вона великою мірою над ними домінувала.

Протягом значної частини “основного з XX віку” радянський комунізм претендував на свою альтернативність капіталізмові, на вищість та історичну приреченість затріумфувати над цим останнім. Протягом великого відтинку цього періоду навіть чимало з тих, хто відкидав його претензії на вищість, були далеко не переконані, що ні, не затріумфує. І — за значущим винятком відтинку 1933-45 років (див. розділ 5) — міжнародну політику всього “основного з XX ві­ку” можна б найкраще розуміти, як світську боротьбу сил старого ладу проти соціальної революції, що була, як вважалося, втіленою у, чи поєднаною з, чи за­лежною від долі Радянського Союзу й міжнародного комунізму. і

В міру того, як “основне з XX віку” добігало кінця, дедалі нереалістичні- шим робився цей образ світової політики як такого собі двобою між силами двох суперницьких соціальних систем (що з них кожна після 1945 року згуртувалася довкола котроїсь із двох наддержав, що володіла зброєю глобального знищен­ня). На початок вісімдесятих це уявлення мало вже не більше відношення до між­народної політики, ніж хрестові походи. Однак ми можемо зрозуміти, як воно виникло. Адже Жовтнева революція ще повніше та безкомпромісніше за Фран­цузьку революцію в якобінському її періоді бачила себе не стільки національною, як вселенською подією. Творилася ж бо вона не на те тільки, щоб принести сво­боду й соціалізм у Росію, а щоб здійснити світову пролетарську революцію. На думку Леніна “co товаріщі”, перемога більшовизму в Росії стала лише першою пе­ремогою в ширшій кампанії здобуття звитяги більшовизму в світовому масштабі, й могла бути виправдана лише як така.

Факт, що царська Росія визріла для революції, що вона всіляко заслугову­вала на революцію та що така революція неодмінно скине царат, визнавали всі тверезомислячі оглядачі світової політичної сцени, починаючи від 1870-их (див. Вік Імперії, розділ 12). А вже після 1905-6 років, коли революція фактично поста­вила царат на коліна, ніхто в цьому серйозно й не сумнівався. Трапляються істо­рики, що ретроспективно доводять, буцім царська Росія, коли б не лихо Першої | світової війни та Більшовицької революції, еволюціонувала б собі до процвіту- щого ліберально-капіталістичного суспільства, й таки прямувала до цього, але треба мікроскопа, аби вишукати відповідні пророцтва, які були б зроблені до 1914 року. Дійсно, царський режим ледве встиг оговтатися від революції 1905-го, коли його, нерішучого й некомпетентного, як завжди, знов почала захлинати хвиля соціального невдоволення, що швидко наростало. Незважаючи на солідну лояльність армії, поліції й цивільної служби, знати було, що країна знов стоїть на порозі чергового потрясіння. Щоправда, як і в багатьох Інших країнах — учасни­цях війни, масовий ентузіазм, патріотизм після спалаху війни розрядив політич­ну ситуацію, хоча, як у випадку Росії, то й не на довго. На початок 1915 року про­блеми царського уряду вже знов видавалися непереборними. Здавалося б, що могло бути несподіванішого за революцію березня 1917 року⁴, яка скинула російську монархію і яку одностайно привітала вся західна політична думка, за винятком найтвердолобіших традиціоналістських реакціонерів.

І все ж, за винятком тих романтиків, які виводили з колективної практики російської сільської общини пряму дорогу до соціалістичного майбутнього, так само всі мали за само собою зрозуміле те, що російська революція не буде й не може бути соціалістичною. Для такого перетворення просто не було умов у се­лянській країні, убозтво, неосвіченість і відсталість якої стали приказкою; в краї­ні, де промисловий пролетаріат, Марксів суджений гробар капіталізму, був лише невеличкою, хоч і стратегічно розташованою, меншістю.

Тут була тільки одна складність. Коли Росія не була ще готова до пролетар­ської соціалістичної революції марксистів, то так само не була вона дозрілою й до їхньої ліберальної “буржуазної революції”. Навіть ті, хто бажав досягти лише цьо­го, мали знайти такий спосіб це здійснити, який би не спирався на нечисленні й слабкі сили російського ліберального середнього класу, невеличку меншість на­селення, що їй бракувало моральної репутації, громадської підтримки й інститу- ційної традиції представницького урядування, в яку б вона могла вписатися. Каде­ти, партія буржуазного лібералізму, мали менше 2,5 відсотка депутатських місць у вільно обраних (і незабаром розпущених) Установчих Зборах 1917-18 років. Або буржуазно-ліберальну Росію слід було здобувати через повстання селян і робіт­ників, які не знали й знати не хотіли, що воно таке, й під проводом революційних партій, які хотіли чогось іншого, або ж, і це було ймовірніше, революційні сили мали виходити за рамки буржуазно-ліберальної стадії й братися до радикальної фази, себто здійснити “перманентну революцію” (за Марксовим висловом, що йому дав нове життя молодий Троцький під час революції 1905 року).

Але ж тоді видавалося таким вірогідним, що так воно й станеться, оскільки Велика Війна скінчилася великим політичним крахом і революційною кризою, особливо в переможених країнах — учасницях війни. У 1918 році всі чотири правителі переможених держав (Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини й Болгарії) позбулися своїх тронів, плюс до них іще й російський цар, що зазнав поразки від Німеччини й мусив зректися престолу ще в 1917-му. До того ж соціа­льний неспокій, що в Італії мало не вилився у революцію, потряс навіть євро­пейські країни-переможниці.

Як ми переконалися, суспільства воюючої Європи стали згинатися під надзвичайним тиском масової війни. Початкова хвиля патріотизму, що підняла­ся була з початком війни, спала. На 1916 рік стомленість війною вже оберталася понурою, мовчазною ворожістю до очевидно нескінченної й нерозв’язної різа­нини, з якою ніхто, здавалося, не збирався покінчити. Коли в 1914 році против­ники війни почувалися безпомічними й ізольованими, то ближче до 1916-го во­ни вже знали, що виступають від імені більшості. Драматичність зміни ситуації міг засвідчити хоча б той факт, що 28 жовтня 1916 року Фрідріх Адлер, син ліде­ра й засновника Австрійської Соціалістичної партії, свідомо й холоднокровно вбив прем’єр-міністра Австрії графа Штюргха в одній віденській кав’ярні — у віці невинності й в присутності охорони — як публічний протест проти війни.

Антивоєнна налаштованість природно підносила політичний профіль соціалістів, які дедалі більше посилалися на свою ще довоєнну опозицію війні. Бо й справді певні партії (наприклад, у Росії, Сербії й Британії — Незалежна Лейбо­ристська партія) ніколи не переставали чинити їй опір, а коли де котра-небудь соціалістична партія й підтримувала війну, то все одно найпалкіші її противники знаходились саме в її лавах⁵. Водночас, і то в усіх головних країнах — учасницях війни, організований лейбористський рух на великих оборонних підприєм­ствах став осередком і промислової, й антивоєнної войовничості. На цих під­приємствах профспілкові активісти нижчого ешелону, працівники високого кла­су в сильній переговорній позиції (“цехові старости” в Британії, ^uBetriebsobleuteⁿ, ‘профспілкові делегати від підприємств” у Німеччині) стали символами ради­калізму. Слюсарі й механіки на нових високотехнологічних флотах, що мало чим різнилися від плавучих заводів, рухалися в тому самому напрямку. І в Росії, і в Німеччині головним військово-морським базам (Кронштадт, Кіль) судилося стати чільними осередками революції, а згодом бунт на кораблях французького ВМФ у Чорному морі зупинив збройну інтервенцію французів проти більшо­виків під час Громадянської війни в Росії 1918-20 років. Таким чином бунт проти війни набув і свого фокусування, й чинника. Не дивно, що австро-угорські цензо­ри, які здійснювали нагляд над листуванням своїх військ, стали помічати зміну в тональності листів. “Коли б то Бог милосердний приніс нам мир” змінилося на: “З нас уже досить” та “Кажуть, що соціалісти збираються укласти мир”.

Тож і не дивно, що, знов же за даними габсбурзької цензури, Російська ре­волюція стала першою політичною подією від початку війни, котра відгукнулася луною в листах навіть дружин селян і робітників. Не дивно також, що, особливо після того, як Жовтнева революція привела до влади Ленінових більшовиків, ба­жання миру й соціальної революції злилися водно-, третя частина з цензурованих листів у проміжку від листопада 1917 й до березня 1918 року висловлювала спо­дівання, що Росія принесе мир, інша третина — що мир принесе революція, а ще 20 відсотків зливали ці два сподівання водно. Завжди всім було зрозуміло, що всяка революція в Росії матиме значний вплив на міжнародні справи: навіть перша, 1905-6 років, потрясла й решту великих старих імперій, від Австро-Угор­щини через Туреччину й Персію аж до Китаю (див. Вік Імперії, розділ 12). На 1917 рік уся Європа перетворилася на купу соціальних вибухівок, що тільки чека­ли на підпал.

II

Виснажена війною й перебуваючи на грані поразки, визріла для соціаль­ної революції Росія стала першим із режимів центральної та східної Європи, ко­трий упав під ударами й перенапруженнями Першої Світової війни. Вибуху всі чекали, хоча ніхто не міг передбачити точний час та яка саме нагода здетонує. За кілька тижнів до Лютневої революції Ленін у своєму швейцарському вигнанні все ще гадав, чи доживе, щоб її побачити. Фактично царська влада впала тоді, коли демонстрація жінок із робітничого класу (на узвичаєний для соціалістичного ру­ху’ “жіночий день” 8 березня) об’єдналася з локаутом путиловців, і це переросло з загальний страйк та похід на центр столиці через замерзлу річку, в основному з вимогою хліба. Слабкість режиму виявилася, коли царські війська, навіть зав­жди лояльні козаки, завагались, а тоді відмовилися напасти на юрби й почали з ними брататися. А коли після чотирьох днів хаосу вони вчинили заколот, цар зрікся влади, і його замінив ліберальний “тимчасовий уряд” — не без симпатії чи навіть сприяння з боку західних союзників Росії, які боялися, коли б царський ре­жим з відчаю не вийшов з війни та не підписав сепаратного миру з Німеччиною. Чотири спонтанні безвладні дні на вулицях поклали край імперії⁶. Навіть більше: Росія настільки була готова до соціальної революції, що петроградські маси не- загайно витлумачили падіння царя, як проголошення загальної свободи, рівності й прямої демократії. А Леніновим надзвичайним досягненням стало перетворен­ня цієї неконтрольованої анархістсько-народної хвилі на більшовицьку владу.

Отже, замість ліберальної й конституційної, орієнтованої на Захід Росії, що була б готова й далі битися з німцями, виник такий собі революційний ваку­ум: безвладний “тимчасовий уряд” з одного боку, а з другого — безліч стихійних ■рад”, що вигулькували повсюди, мов гриби після дощу⁷. Вони фактично тримали кладу, чи принаймні владу вето, на місцях, але уявлення не мали, що з нею мож­на чи слід робити. Різноманітні революційні партії чи організації: більшовики, меншовики, соціал-демократи, есери й численні дрібніші ліві групки, що виника­ли з беззаконня, — намагалися утвердитися в цих зібраннях, координувати їх та використовувати в дусі своєї політики, хоча первісно лише Ленін добачав у них альтернативу урядові (“Вся влада Радам!”)- Зрозуміло, однак, що, коли впав цар, відносно мало хто з-поміж російського народу знав, що саме представляють гасла революційних партій, а коли хто й знав, то не міг розрізнити поміж їхніми суперечливими закликами. Люди тільки й знали, що вони більше не приймають ніякої влади, навіть влади революціонерів, які стверджували, ніби краще знають, як і що має бути.

Основною вимогою міської бідноти був хліб, а робітники вимагали кра­щої платні й коротшого робочого дня. Основною ж вимогою сільського насе­лення (80 відсотків громадян Росії) була, як завжди, земля. І всі погоджувалися, що хочуть покінчити з війною, хоча солдатська маса, що вийшла з селян, була спочатку не проти повоювати — з жорстокою дисципліною та офіцерським зну­щанням. Ці гасла: “Хліба, миру, землі!” — приносили швидку й дедалі більшу під­тримку тим, хто іх пропагував, а надто ж Леніновим більшовикам, які з невелико­го кількатисячного загону (на березень 1917 року) виросли у чвертьмільйонне військо на початок літа. На відміну від міфології “холодної війни”, що розглядала Леніна в основному як організатора переворотів, єдиним реальним набутком у нього та його більшовиків була здатність визнавати те, чого бажають маси: вести, знаючи, чого дотримуватися. Коли, наприклад, він визнавав, що селяни, навсупе- реч соціалістичній програмі, хотіли поділу землі на родинні господарства, тоді він, ні миті не вагаючись, навертав і більшовиків до цієї форми економічного індивідуалізму.

І навпаки: Тимчасовий Уряд та його прибічники не спромоглися визнати своєї нездатності змусити Росію коритися їхнім законам і декретам. Коли під­приємці й директори намагалися відновити трудову дисципліну, вони тим самим тільки радикалізували робітників. Коли Тимчасовий Уряд наполіг, щоб армія пе­рейшла в новий наступ у червні 1917 року; то солдатам-селянам урвався терпець, і вони розійшлися по своїх селах брати участь у розподілі землі зі своїми родича­ми. Революція поширювалася уздовж ліній залізниць, якими вони поверталися додому. Час іще не визрів для негайного повалення Тимчасового Уряду, але, по­чинаючи з літа, радикалізація прискорилася і в армії, і по головних містах, дедалі більше на користь більшовиків. Селянство віддало переважну підтримку спад­коємцям народників (пив. Вік Капіталу, розділ 9), есерам, хоча ці склалися в до­сить радикальне ліве крило, яке було близьке до більшовиків і невдовзі увійшло разом із ними до уряду після Жовтневої революції.

Коли більшовики (на той час переважно робітнича партія) з’ясували, що становлять більшість у головних російських містах, особливо у Петрограді й Москві, а до того ж швидко перетягували армію на свій бік, тоді існування Тимча­сового уряду стало й зовсім непевне, а надто коли йому довелося звернутися до революційних сил столиці, щоб розбили спробу контрреволюційного пере­вороту, яку один генерал-мо’нархіст здійснив у серпні. Хвиля радикалізованих послідовників наростала, штовхаючи більшовиків до неминучого захоплення влади. По суті, коли настав момент, владу треба було не так брати, як підібрати.

Подейкували, нібито більше людей зазнало ушкоджень під час зйомок великого фільму ЕйзенштейнаЖовтень (1927), аніж коли насправжки брали Зимовий па­лац 7 листопада 1917 року. Нікому було захищати Тимчасовий Уряд, то він і роз­тав у повітрі.

Від того моменту, коли падіння Тимчасового Уряду' стало реальністю, й по сьогодні Жовтнева революція потопає в полеміці. Більшість тих суперечок за­водять на манівці. Справжнє питання не в тому, чи, як доводили історики-анти- зюмуністи, це був путч чи державний переворот, здійснений фундаментально антидемократичним Леніним, але хто (чи що) мав чи міг прийти після падіння Тимчасового Уряду. Ще від початку вересня Ленін намагався не лише перекона­ти нерішучі елементи у своїй партії в тому, що влада може легко втекти від них, холи її не взяти спланованою акцією протягом, можливо, короткого часу, коли зона опиниться в межах їхньої досяжності, а й, либонь, із не меншою нагальніс­тю відповісти на запитання: “Чи зможуть більшовики утримати державну владу?”

— коли вони її таки візьмуть. Бо й справді, що міг би хоч би й хто зробити, аби приборкати вулканічне виверження революційної Росії? Жодна партія, за винят­ком Ленінових більшовиків, не була готова передбачити й взяти на себе цю зідповідальність, а з Ленінового памфлета випливає, що не всі більшовики були гак рішуче налаштовані, як він. Справді нелегко було відповісти, зважаючи на сприятливу політичну ситуацію в Петрограді, Москві та в північних військах, на запитання, де ж воно, оте тепер, коли вже не рано і ще не пізно захопити владу, не чекаючи якихось іще подальших подій. Військова контрреволюція щойно ли­ше почалася. Уряд іще може з відчаю, аби не поступитися Радам, здати Петроград німецькій армії, яка вже стояла на північнохму кордоні того, що нині є Естонією, себто за кілька миль від столиці. До того ж Ленін рідко вагався дивитися найтем- нішим фактам у лице. Коли більшовики не зловлять моменту, то “хвиля реальної анархії може стати дужчою за нас”. У цьому останньому аналізі Ленінові аргу­менти не могли не переконати партії. Якщо революційна партія не бере влади, коли момент і маси закликають її до цього, то чим вона відрізняється від нерево- люційної партії?

Проблематичнішою була якраз довгочаспіша перспектива, навіть коли припускати, що захоплену в Петрограді й Москві владу можна буде поширити й на решту Росії та утримати її там у боротьбі з анархією та контрреволюцією. Ленінова власна програма: присвятити новий радянський уряд (себто первісно більшовицьку партію) “соціалістичному перетворенню Російської Республіки”,

— була, власне, азартною грою на перетворення Російської революції на світову, чи принаймні європейську, революцію. Хто, не стомлювався він повторювати,.міг би уявити собі, що перемога соціалізхму “може здійснитися... без цілковитого знищення російської та європейської буржуазії?” А тим часом первісним і, по суті, єдиним обов’язком більшовиків було утриматися при владі. Новий рсжихМ небагато робив у напрямку соціалізхму, окрім того, що заявляв про таку свою мету й ще перебрав на себе банки та проголосив “контроль робітників” над існую­чими директоратами, себто приклав офіційний штамп до того, що вони й так ро­били від часу революції, спонукаючи, однак, продовжувати виробництво. А більш нічого він і не мав їм сказати⁸.

Новий режим утримався. Він пережив кабальний мир, накинутий Німеч­чиною в Брест-Литовську за кілька місяців до того, як німці самі зазнали поразки; за тим миром від Росії відходили Польща, прибалтійські провінції, Україна, чи­малі частини південної й західної Росії, а також, de facto, Закавказзя (Україну й Закавказзя згодом забрано назад). Союзники також не бачили підстави бути щед­рішими до цього осередка світової підривної діяльності. Декілька контрреволю­ційних (“білих”) армій і режимів ополчилися на “Ради”, а фінансували всю ту “контру” союзники, що посилали британські, французькі, американські, япон­ські, польські, сербські, грецькі й румунські війська на російську територію. В найгірші моменти бругально-хаотичної Громадянської війни 1918-20 років Ра­дянська Росія вкорочувалася до окільцьованого територіального недогризка пів­нічної Й центральної Росії, десь від Уралу й до теперішніх держав Балтики, де ви­пинався тільки мізинець Ленінграда, показуючи на Фінську затоку. Єдиними головними активами нового режиму, що зімпровізував з нічого Червону Армію, яка зрештою й виявилася переможницею, були некомпетентність і розбрат поміж “білих” сил, їхня здатність налаштовувати проти себе російське селянство й небезпідставна підозра західних держав, що таки небезпечно виставляти своїх схильних до бунту солдатів і матросів проти більшовиків. Під кінець 1920 року більшовики здобули перемогу.

Отож, усупереч сподіванням, Радянська Росія вижила. Більшовики не тіль­ки утримали свою владу довше, ніж Паризька Комуна 1871 року (про що з гордіс­тю й полегшенням говорив Ленін через два з половиною місяці), а й розширили її, пронісши крізь роки безперервної кризи й катастрофи, німецької окупації й кабального миру, відпадання регіонів, контрреволюції, громадянської війни, збройної чужоземної інтервенції, голоду й економічного колапсу. Де їм було ма­ти якусь стратегію чи перспективу, коли що не день доводилося вибирати поміж рішеннями, необхідними для безпосереднього виживання, й ухвалами, що загро­жували негайним крахом. Хто міг дозволити собі розмірковувати про можливі довготривалі наслідки для революції рішень, що їх слід було ухвалювати ось за­раз, або ж край, кінець революції, і ні про які наслідки вже не треба міркувати? Один по одному робилися необхідні кроки. Коли нова Радянська Республіка вий­шла з цієї агонії, то з’ясувалося, що зайшла вона далеченько зовсім не в тому на­прямку, який мав на увазі Ленін, виступаючи на Фінському вокзалі.

І все ж революція вижила. Так сталося через три основні причини. По- перше, революція мала у своєму розпорядженні унікально сильний, практично державобудівний інструмент в особі шестисотгисячної централізованої, дис­циплінованої Комуністичної партії. Хай там яку роль вона відігравала до рево­люції, але ця організаційна модель, яку невтомно пропагував і захищав Ленін від 1902 року, після революції дійшла свого розквіту. Практично всі революційні ре­жими “основного з XX віку” запозичували який-небудь її варіант. По-друге, це очевидно був єдиний уряд, що міг і хотів утримати Росію при купі як державу, а тому користувався значною підтримкою тих патріотичних росіян, котрі за інших умов були б йому політично ворожими, скажімо, офіцерів, що без них годі було збудувати нову, Червону армію. Для них, як і для ретроспективно задивлено- го історика, вибір 1917-18 років був не між ліберально-демократичною чи нелі- беральною Росією, а між Росією й розпадом, що спіткав інші архаїчні й перемо­жені імперії, власне Австро-Угорщину й Туреччину. На відміну від цих останніх, Росія завдяки більшовицькій революції зберегла більшість своєї багатонаціо­нальної територіальної єдності старої царської держави щонайменше на ще сімдесят чотири роки. А третя причина полягає в тому, що революція дозволила селянам узяти землю. Коли дійшло до діла, то великоросійське селянство, серце­вина держави та її нової армії, вирішило, що краще втримає землю за “червоних”, ніж коли повернеться дворянство. Це й дало більшовикам вирішальну перевагу в Громадянській війні. Як з’ясувалося, російські селяни були завеликі оптимісти.

III

Світова революція, що виправдала б Ленінове рішення зробити Росію соціалістичною, так і не відбулася, тож Радянська Росія і виявилася приреченою на ціле покоління злиденної, відсталої ізоляції. Вибір її майбутнього розвитку був визначений чи принаймні вузько описаний (див. розділи 13 і 16). І все ж хвиля революції таки прокотилася по планеті протягом двох років після Жовтня, тож сподівання зусебіч загрожених більшовиків не видавалися такими вже нереаліс­тичними. ⁱVdlker hdrt die Signale ’ (“Чуйте, народи, сигнали!”) — так звучав перший рядок приспіву Інтернаціоналу німецькою мовою. І сигнали таки розходилися навсебіч, чіткі й гучні, спочатку з Петрограда, а потім, після переїзду столиці у безпечніше місце в 1918 році, із Москви⁹; їх чули всюди, де тільки діяли лейбори­стські й соціалістські рухи, незалежно від їхньої конкретної ідеології, а то ще й далі. “Ради” були утворені зусиллями робітників-тютюнників на Кубі, де мало хто й знав, де та Росія. 1917-19 роки в Іспанії дістали назву “більшовицького дво­річчя”, хоча місцеві ліві були палкими анархістами, себто політично перебували на протилежному від Леніна полюсі. Революційні студентські рухи вибухали в Пекіні (1919) і Кордобі (Аргентина, 1918), аби поширитися по всій Латинській Америці й породити місцеві марксистсько-революційні партії з їх вождями. Індійський войовничий націоналіст М.Н.Рой враз підпав під революційний чар у Мексиці, де місцева революція, вступивши до своєї радикальної фази в 1917 році, природно визнавала свою спорідненість із революційною Росією: Маркс і Ленін стали її іконами, разом із Монтесумою, Еміліано Сапатою й вибраними з трудя­щих індіанців, яких досі можна бачити на великих настінних розписах їхніх офі­ційних митців. Через кілька місяців Рой уже був у Москві, аби відіграти визначну⁷ роль у створенні нової політики Комуністичного Інтернаціоналу стосовно до колоніального визволення. Почасти через таких данських соціалістів і жителів Індонезії, як Генк Снеевлєт, Жовтнева революція негайно наклала свій відбиток на Сарекат-Ісламі, головній масовій організації індонезійського національно- визвольного руху. “Цей подвиг російського народу, — писала одна провінційна турецька газета, — коли-небудь у майбутньому обернеться сонцем, що осяє все людство.” У найглухіших закутнях Австралії завзяті (переважно ірландсько-като­лицькі) стрижії овець, хоч і без виразного інтересу до політичної теорії, вітали Ради як робітничу державу. У США фінни, віддавна найдужча соціалістська з-по­між інших іммігрантських громад, масово навернулися до комунізму, наповнили миршаві гірничі селища Міннесоти мітингами, “де сама згадка імені Ленін зму­шувала калатати серце в грудях... У містичній тиші, мало не в релігійному екстазі, ми захоплювалися всім, що тільки доходило з Росії” (Koivisto, 1983). Одне слово, Жовтневу революцію по всіх усюдах визнали за подію, що потрясла світ.

Навіть багато хто з тих, що бачили революцію зблизька (процес, що не так дуже схиляє до релігійного екстазу), навернувся: від військовополонених, які повернулися до своїх країн переконаними більшовиками та майбутніми комуні­стичними лідерами своїх країн на кшталт механіка-хорвата Йосипа Броза (Тіта), до таких гостей-журналістів, як Артур Рейсам із “Манчестер Гардіан” не такої вже й помітної політичної фігури, а більш відомого своєю пристрастю до плавання у світі чарівних дитячих книжок. Навіть не такий-то вже більшовицький діяч, як чеський письменник Ярослав Гашек, майбутній автор шедевральних/Трмгод бра­вого солдата Швейка, опинився уперше в своєму житті у ролі борця за якусь справу та ще й, подейкують, на тверезу голову, що найдивніше. Гашек брав участь у російській Громадянській війні як червоний комісар, після чого повернувся до більш звичної для себе ролі представника празької анархо-богеми й пияка — на тій підставі, що стиль життя пореволюційної Радянської Росії йому не до смаку. А от революція була якраз усмак

Однак російські події надихали не тільки революціонерів, а й, що важли­віше, революції. У січні 1918 року, через якийсь місяць по взяттю Зимового пала­цу, коли більшовики відчайдушно силкувалися будь-якою ціною вирвати мир у німецької армії, що насувалася, по центральній Європі прокотилася хвиля масо­вих політичних страйків: почалося у Відні, через Будапешт і чеські регіони доко­тилося до Німеччини, а вивершилося заколотом австро-угорських військових моряків в Адріатичному морі. Коли розвіялися й останні сумніви щодо поразки “центральних держав”, зламалися нарешті й їхні армії. У вересні болгарські сол­дати, вчорашні селяни, повернулися додому, проголосили республіку й рушили на Софію, хоча їх усе таки роззброїли з допомогою німців. У жовтні нарешті роз­палася монархія Габсбургів — після останніх програних битв на Італійському фронті. Були проголошені нові нації-держави, у сподіванні (виправданому), що звитяжні союзники віддадуть перевагу їм перед небезпеками більшовицької ре­волюції. І справді першою західною реакцією на заклик більшовиків до народів укласти мир (а також на їхню публікацію секретних угод, де союзники перекро­ювали Європу для себе) стали Чотирнадцять Пунктів президента Вільсона, в яких супроти Ленінового інтернаціоналістського заклику розігрувалась націоналіст­ська карта. Зона невеликих націй-держав мала утворити такий собі карантинний пояс від “червоного віруса”. На початку листопада бундівні матроси й солдати рознесли німецьку революцію з Кіля по всій країні. Була проголошена республі­ка, і кайзер утік до Нідерландів, а замість нього на чолі держави став один соціал- демократ із колишніх сідлярів.

Революція, що ось таким чином змела всі режими від Владивостока до Рейну, була переважно повстанням проти війни, тож укладення миру й розряди­ло чимало закладеної в ній вибухівки. Принаймні її соціальний зміст був неви­разний, і винятками були середовища селян-солдатів та їхніх родин в імперіях Габсбургов, Романових та в Отаманській, а також у менших державах південно- східної Європи. Там він складався з чотирьох пунктів: земля, підозріливе ставлен­ня до місі’, до чужинців (особливо до євреїв) та до урядів. Це робило селян рево­люційними, хоч і не збільшовичувало їх, на великих просторах Центральної й Східної Європи, але не в Німеччині (за винятком деяких місцевостей у Баварії), в Австрії й подекуди в Польщі. їх доводилося умиротворяти більшою чи меншою земельною реформою навіть у деяких консервативних, ба навіть контррево­люційних країнах на кшталт Румунії й Фінляндії. А з другого боку; там, де вони становили більшість населення, вони практично гарантували, що соціалісти, не кажучи вже про більшовиків, не переможуть на загальних демократичних вибо­рах. Не обов’язково скрізь вони утворювали селянські бастіони політичного кон­серватизму, але ставали фатальною перешкодою на шляху демократичних соціалістів, а то ще, яку Радянській Росії, змушували їх відмовлятися від виборчої демократії. З цієї ж причини й більшовики, хоч і вимагали спочатку скликання Установчих Зборів (знана всім революційна традиція від 1789 року), зараз же їх і розпустили після того, як вони зібралися: через кілька тижнів після Жовтня. Зас­нування нових невеликих націй-держав по вільсонівських лініях, хоч аж ніяк не усувало національних конфліктів у цій революційній зоні, також зменшувало розмах більшовицької революції.

З другого ж боку, вплив Російської революції на європейські заворушення 1918-19 років був такий очевидний, що навряд чи у Москві особливо сумнівали­ся стосовно до перспективи поширення революції світового пролетаріату. Для історика, та й для декого з місцевих революціонерів, здавалося безперечним, що Імперська Німеччина — це держава значної соціальної й політичної стабільності, із сильним, але істотно поміркованим рухом робітничого класу; це країна, що не пережила б нічого подібного до збройної революції, коли б не війна. На відміну від царської Росії чи хирлявої Австро-Угорщини; на відміну від Туреччини, “хво­робливість” якої увійшла в приказку; неподібно й до диких, здатних на все горян південного сходу континенту, які при всякій нагоді хапаються за рушницю, Німеччина не була такою країною, від якої можна сподіватися заворушень. І справді, коли порівнювати з істинно революційними ситуаціями в переможе­них Росії та Австро-Угорщині, більшість німецьких революційних солдатів, мат­росів і робітників лишалася такою поміркованою й законослухняною, можливо, й не щиро революційною, якою російські революціонери завжди зображали її у своїх жартах (“Коли якась вивіска заборонить публіці ходити по траві, то німець­кі повстанці, звісно ж, ходитимуть тільки по стежках”).

І все ж це таки була та країна, де революційні матроси пронесли прапор Рад по всій її території, де виконавчий комітет Берлінської ради робітників і сол­датів призначив соціалістичний уряд Німеччини, де і Лютий і Жовтень начебто злилися водно, коли виконавча влада у столиці, від моменту зречення кайзера, опинилася в руках радикальних соціалістів. Це була ілюзія, породжена всеосяж­ним, хоч і короткочасним, паралічем старої армії, держави й структури влади під подвійним шоком абсолютної поразки й революції. Через кілька днів старий ре­жим, тільки республіканізований, вже знов сидів у сідлі, а соціалісти вже й не зав­давали йому серйозного клопоту, не спромігшись навіть здобути більшість на перших виборах, хоча відбулися вони лише через кілька тижнів після рево­люції¹⁰. А ще менше завдала йому клопоту допіру зліплена Комуністична партія, чиїх ватажків, Карла Лібкнехта й Розу Люксембург, хутко вбили “вільні стрільці” з фронтовиків.

І все ж Німецька революція 1918 року таки підтвердила сподівання росій­ських більшовиків, тим більше, що, хоч і не надовго, Соціалістичну республіку проголошено 1918 року в Баварії, а навесні 1919-го, після вбивства її лідера, ще одну радянську республіку-одноденку проголошено в Мюнхені, столиці німець­кого мистецтва, інтернаціональної контркультури й (політично не такого підрив­ного) пива. Вона збіглася ще з однією, серйознішою спробою понести більшо­визм на захід: з Угорською Радянською Республікою березня-липня 1919 року¹¹. Обидві були, звісно ж, придушені зі сподіваною брутальністю. До того ж розчару­вання в соціал-демократах швидко радикалізувало німецьких робітників, багато з яких віддало свою вірність незалежним соціалістам, а після 1920-го — Комуністичній партії, що завдяки цьому стала найбільшою такою партією поза межами Радянської Росії. Чи ж можна було сподіватися на Німецьку Жовтневу революцію взагалі? Навіть незважаючи на те, що 1919 рік, піковий для соціаль­ного неспокою на Заході, приніс поразку тим єдиним спробам поширення біль­шовицької революції; незважаючи й на те, що в 1920-му революційна хвиля швидко й помітно пішла на спад, більшовицьке керівництво у Москві не полиша­ло надію на революцію в Німеччині аж до кінця 1923 року.

Навпаки. Саме в 1920 році більшовики припустилися чи не найбільшої, як ніби показує ретроспективний погляд, помилки, пішовши на постійний розкол міжнародного робітничого руху. Домоглися вони цього шляхом реструктуру- вання свого нового міжнародного комуністичного руху за взірцем ленінської партії-авангарду елітних “професійних революціонерів”. Жовтнева революція, як ми переконалися, здобула широку симпатію міжнародних соціалістичних ру­хів, що практично всі виявилися після війни і радикалізованими, й надзвичайно зміцнілими. Соціалістичні й робітничі партії, за рідкісними винятками, переваж­ною своєю масою схилялися до входження в новий Третій чи то Комуністичний Інтернаціонал, заснований більшовиками на заміну Другому Інтернаціоналові (1889-1914), дискредитованому й зламаному Другою Світовою війною, якій він

не зумів учинити опір¹². Декотрі з них, от як соціалістичні партії Франції, Італії, Австрії й Норвегії, а також німецькі Незалежні Соціалісти, фактично й проголо­сували за це, лишивши неперебудованих опонентів більшовизму в меншості. Але Ленін із більшовиками хотіли мати не міжнародний рух соціалістичних симпа- тиків Жовтневої революції, а корпус беззастережно відданих, дисциплінованих активістів, таку собі глобальну ударну силу для революційного завоювання світу. Партії, котрі не захотіли прийняти леніністську структуру, не були залучені до нового Інтернаціоналу або виключені з нього, аби його не підірвали ці “п’яті ко­лони” опортунізму й реформізму, не згадуючи вже того, що Маркс свого часу обізвав “парламентським кретинізмом”. У битві, що назрівала, було місце тільки для солдатів.

Ця суперечка мала сенс лише за однієї умови: що світова революція все ще розвивається і її вирішні битви стануться ось-ось. Однак, хоча ситуація в Європі ще далеко не стабілізувалася, на 1920 рік уже зрозуміло було, що більшовицька революція на Заході не стоїть на порядку денному; хоча видно було й те, що біль­шовики запанували в Росії надовго. Безперечно, на момент заснування Комін­терну, коли Червона Армія, перемігши в Громадянській війні, навально мчала на Варшаву, здавалося, що є шанс занести революцію на захід збройною силою, як побічний продукт блискавичної Російсько-Польської війни, що її спровокували територіальні зазіхання Польщі. Відновлена в правах держави після півтораста- річного неіснування Польща вимагала тепер своїх кордонів часів XVIII сторіччя. А кордони ті мали б включати Білорусію, Литву й Україну. Цей радянський на­ступ, що лишив чудовий літературний слід у вигляді Бабелевої Конармії, палко привітали надзвичайно широкі верстви сучасників, від австрійського романіста Йозефа Рота, що згодом став елегійно оспівувати Габсбургів, до Мустафи Кемаля, майбутнього лідера Туреччини. Однак польські робітники чогось не повстали, й Червона Армія мусила повернути назад біля самих воріт Варшави. Й відтоді, хоч нібито й заповідалося на грозу, все мало втихомиритися на західному фронті. Щоправда, перспективи революції змістилися на схід, в Азію, якій Ленін завжди приділяв значну увагу. Дійсно, від 1920 до 1927 року надії на світову революцію начебто звелися до китайського перевороту, що відбувся під проводом Гомінда­ну; тодішньої партії національного визволення, лідер якого Сун Ятсен (1866- 1925) привітав і радянську модель, і радянську військову допомогу, й нову Кому­ністичну Партію Китаю як частину свого руху. Гомінданівсько-комуністичний альянс, вийшовши зі своїх південних баз, розгорнув у 1925-27 роках великий навальний наступ на північ і вперше від часу падіння імперії в 1911 році знов підпорядкував більшу частину країни єдиному уряду, аж поки провідний гомінда­нівський генерал Чан Кайші взяв та й перебив комуністів. І все одно навіть ще до цього знаку того, що навіть Схід іще не дозрів для Жовтня, азійська обіцянка не могла приховати провалу революції на Заході.

На 1921 рік цього вже було не заперечити. Революція задкувала в самій Радянській Росії, хоча в політичному відношенні влада більшовиків була непо­хитною (див. с. 340). На Заході революція зійшла з порядку денного. Тфетій з'їзд Комінтерну визнав це почасти, закликавши до “об’єднаного фронту” з тими са­мими соціалістами, яких Другий викинув з армії революційного поступу. Те рі­шення Другого означало розкол наступних поколінь революціонерів. Але вже було запізно. Рух дістав перманентний розкол; більшість лівих соціалістів, інди­віди й партії, подалися назад, до соціал-демократичного руху, що ним керували переважно антикомуністично налаштовані помірковані діячі. Нові комуністичні партії лишилися меншостями європейського лівого крила і взагалі (за кількома такими винятками, як Німеччина, Франція чи Фінляндія) досить дрібними, хоч, може, й пасіонарними, меншостями. їхнє становище мало змінитися аж у трид­цятих (див. розділ 5).

IV

Роки перевороту принесли не лише комуністичне керівництво вели­чезній відсталій країні, приреченій віднині будувати альтернативне капіталізмові суспільство, а ще й уряд, дисциплінований міжнародний рух і, що, либонь, було не менш важливо, ціле покоління революціонерів, відданих ВІЗІ! світової рево­люції під прапором Жовтня і з штаб-квартирою в Москві. (Протягом кількох років сподівалися, однак, що ту штаб-квартиру буде перенесено до Берліна, й са­ме німецька, а не російська, залишалася офіційною мовою Комінтерну в між­воєнний період.) Цей рух, можливо, й не знав до пуття, як розвиватися світовій революції після стабілізації в Європі й поразки в Азії, а спроби комуністів підня­ти то туї’, то там незалежні збройні повстання (Болгарія й Німеччина в 1923, Індонезія в 1926, Китай у 1927 і найпізніша та найбезладніша спроба в Бразилії 1935 року) скінчилися катастрофами. І все ж, як незабаром мали підтвердити Ве­лика Депресія й прихід Гітлера до влади, міжвоєнний стан світу швидше викли­кав, аніж розвіював лихі апокаліптичні передчуття (див. розділи 3-5). Хоча цим годі пояснити, чому Комінтерн між 1928 і 1934 роками враз переключився на риторичну моду ультрареволюційності й сектярського лівацтва, оскільки на пра­ктиці, попри всю ту “рреволюційну” риторику, рух ніде ані сподівався, ані готу­вався реально брати владу. Ця зміна, що виявилася політично згубною, скорше пояснюється внутрішньою політикою КПРС, відколи її взяв під свій контроль Сталін, а ще це було, либонь, компенсацією за дедалі більшу розбіжність між інте­ресами CPCP як держави, що неминуче мала співіснувати з іншими країнами (по­чавши здобувати міжнародне визнання як устрій від 1920 року) й руху, чиєю метою було підривати й скидати всі інші уряди.

Зрештою державні інтереси Радянського Союзу переважили потреби Комінтерну, що його Сталін звів до інструмента радянської державної політики, підпорядкованого суворому контролю КПРС, довільно розпускаючи, реформую- чи й провадячи чистки його складових. Світова революція належала до риторики минулого, та й, як по правді, то всяку революцію можна було терпіти, лише коли а) вона не суперечила радянським державним інтересам і б) її можна було підпо­рядкувати безпосередньому радянському контролю. Західні уряди, що розглядали поступ комуністичних режимів після 1944 року як в основному розширення ра­дянської влади, звісно ж, правильно пронизували Сталінові наміри; але так само його розуміли й неперебудовані комуністи, гостро картаючи Москву за небажан­ня бачити комуністів при владі й виступаючи проти всяких таких спроб, включно навіть і з тими, що виявилися успішними, от як в Югославії та Китаї (див. розділ 5).

Незважаючи на це, Радянська Росія лишалася до самого кінця, навіть в очах корисливих і корумпованих членів своєї номенклатури, чимось більшим, ніж просто ще одна велика держава. Адже основоположною підставою для її існу- зання були всеосяжне визволення й побудова кращої альтернативи капіталістич- ному суспільству. Бо чого б іще вперті московські бюрократи все фінансували та озброювали Африканський Національний Конгрес, чиї шанси скинути систему апартеїду в Південній Африці десятиріччями здавалися й справді були мінімаль­ними? (Цікаво, що режим комуністичного Китаю, хоч скільки критикував CPCP за зраду революційних рухів після розриву між двома країнами, не міг похвали­тися порівнянним списком практичної допомоги визвольним рухам третього світу⁷.) Радянський Союз давно вже переконався, що людства не переробити за допомогою керованої з Москви світової революції. У тривалих сутінках брежнєвської доби розвіялось навіть щире переконання Микити Хрущова в тому, що соціалізм “поховає” капіталізм самим натиском своєї економічної вищості. IIltkom може бути, що саме остаточним розпадом цієї переконаності у світовій місії комуністичної системи й пояснюється, чому насамкінець вона розпалася без опору (див. розділ 16).

Ніякі такі сумніви не турбували перше покоління тих, кого сліпуче світло Жовтня надихнуло присвятити свої життя світовій революції. Подібно до ранніх християн, більшість соціалістів до 1914 року вірила у велику апокаліптичну пе­реміну, яка знищить усе, що тільки є лихого, й принесе суспільство без горя, гніту, нерівності й несправедливості. Марксизм пропонував надію тисячоліття, науко- ву гарантію й історичну неминучість, а Жовтнева революця якраз і підтвердила, що та велика переміна саме почалася.

Загальна кількість цих солдатів неминуче жорстокої й дисциплінованої армії визволення людства навряд чи перевищувала кілька десятків тисяч, а число професіоналів міжнародного руху, котрі “міняли країни частіше, ніж взуття”, як зисловився Бертольт Брехт у написаному на їхню честь вірші, взагалі вимірюва­лося кількома сотнями. їх не слід плутати з тим, що італійці в ті дні, коли їхня Комуністична партія налічувала мільйон осіб, називали “комуністичним людом”, — з мільйонами рядових членів і прихильників, для кого мрія про нове, добре суспільство була також реальною, хоча практично їхня діяльність була все тією самою буденною активністю старого соціалістичного руху, а заангажованість пояснювалася просто належністю до класу й громади, а не особистою відданістю справі. А проте, хоча лави професійних революціонерів були ріденькі, XX сто­річчя годі збагнути без них.

Без ленінської “партії нового типу”, кадрами котрої стали так звані про­фесійні революціонери, неможливо уявити, як це всього через тридцять із чи­мось літ після Жовтня третина людства опинилася під комуністичною владою. Віра й беззастережна вірність московській штаб-квартирі світової революції да­вала комуністам спроможність розглядати себе (висловлюючись соціологічно) як частинки світової церкви, а не секти. Компартії промосковської орієнтації втрачали своїх ватажків через чистки й вихід їх із лав, але, поки вони не занепа­ли духом після 1956 року, розкол не був їм страшний, на відміну від дедалі дріб­ніших груп марксистських дисидентів, що пішли за Турецьким, та від сектярських молитовень маоїзму взірця шістдесятих з їхнім амебоподібним розмноженням. Хоч які малочисельні (коли 1943 року в Італії скинуто Муссоліні, Італійська Ко­муністична партія складалася з якихось 5 000 душ, що переважно повиходили з ув’язнення й вигнання), вони були тим, чим і більшовики в лютому 1917-го: ядром армії мільйонів, потенційними правителями народів і держав.

Дня цього покоління, особливо для тих, хто бодай у дитинстві пережив і роки перевороту, революція була подією, що сталась за їхнього життя, а отже, ' капіталізм мав не сьогодні завтра згинути. Сучасна історія — це ж вітальня оста- точної перемоги для тих, хто доживе до неї, а доживуть лише декотрі солдати революції (“мертві — у відпустці відсутності”, як висловився російський комуніст Левінб перед тим, як його стратили ті, хто скинув мюнхенську Раду 1919 року), і Якщо саме буржуазне супільство має стільки підстав сумніватися у своєму май- і бутньому, то навіщо їм плекати віру в його виживання? Таж самим своїми життя- ■ ми вони доводять реальність цієї істини.

Візьмімо випадок двох молодих німців, що тимчасово були поєднались як коханці, але на ціле життя виявилися мобілізованими Баварською Радянською ■ революцією 1919 року: Ольги Бенаріо, дочки багатого мюнхенського адвоката, й і вчителя Отто Брауна. Ользі випало організовувати революцію в західній півкулі; І вона зазнайомилася й зрештою одружилася з Луїсом Карлосом Престесом, ватажком довгого повстанського маршу через бразильські ліси, який умовив Москву підтримати заколот у Бразилії 1935 року. Повстання спіткала невдача, й бразильський уряд видав Ольгу гітлерівській Німеччині, де вона зрештою й по­мерла в концтаборі. Hy a Otto мав більший успіх вирушивши на схід, у Китай, в якості військового експерта Комінтерну, виявився єдиним некитайським учасни­ком “Довгого Маршу” китайських комуністів, далі потрапив у Москву, звідки й по­вернувся в... НДР. (Цей досвід змусив його розчаруватися в Мао.) Коли ще, як не в першій половині XX віку, могли два переплетені життя мати такі долі?

Тож із покоління, якому судилося жити після 1917 року, більшовизм увібрав усі інші соціал-революційні традиції, а що не ввібрав, те відштовхнув на край радикальних рухів. До 1914-го рушійною ідеологією революційних акти­вістів по широких просторах світу був не так марксизм, як анархізм. Поза межа­ми Східної Європи Маркса розглядали радше як гуру масових партій, неминучу, але не вибухову ходу котрих до перемоги він довів свого часу. На час тридцятих анархізм перестав існувати в якості значущої політичної сили деінде, крім Іспанії, навіть у Латинській Америці, де чорно-червоний стяг традиційно нади­хав більше бійців, ніж червоний прапор. (Навіть в Іспанії Громадянській війні су­дітеся зруйнувати анархізм, піднявши шанси комуністів, що доти були досить -аки незначними.) Справді-бо, такі соціал-революційні групи, що існували поза чежами промосковського комунізму, відтоді брали Леніна й Жовтневу рево- -.юцію за свою вихідну точку, а очолював чи надихав їх неминуче котрий-небудь дисидент чи вигнанець із лав Комінтерну, який розгорнув дедалі жорстокіше по­лювання на єретиків, коли Йосип Сталін захопив у свої лабети й стис і радянську Компартію, й Інтернаціонал. Небагато з цих дисидентських осередків більшо- їизму набуло істотної політичної ваги. Навіть найіменитіший і найелаветніший з єретиків, вигнанець Лев Троцький, один із провідних ватажків Жовтневої рево- тюцїї й будівничий Червоної Армії, зазнав цілковитої невдачі у своїх практичних зусиллях. Його “Четвертий Інтернаціонал”, задуманий як супротивник сталінізо- ξjhoγo Третього Інтернаціоналу, був практично невидимий. Коли за наказом Сталіна Троцького вбито у його мексиканському вигнанні 1940 року, політичне його значення було зовсьм невелике.

Одне слово, бути соціальним революціонером означало бути послідов­ником Леніна й Жовтневої революції та, дедалі більше, бути ще й членом чи при­хильником котрої-небудь зорієнтованої на Москву компартії, а коли, після тріум- ду Гітлера в Німеччині, ці партії ухвалили політику⁷ антифашистського союзу, це дозволило їм вийти з сектярської ізоляції й здобути масову підтримку серед і ро­бітників, й інтелігенції (див. розділ 5). Молодь, що прагнула скинути капіталізм, доробилася правовірними комуністами, ототожнивши свою справу зі згуртова­ним Москвою міжнародним рухом, тоді як марксизм, відновлений Жовтнем як.деологія революційної зміни, означав тепер марксизм московського Інституту Маркса-Енгельса-Леніна, віднині світового центру розповсюдження текстів ве­ликих класиків марксизму. Не видно було більш нікого на видноколі, хто б іще так брався тлумачити й міняти світ чи начебто бутз здатним це зробити. І так тривало аж до 1956 року, коли розпад і сталінської ортодоксії в CPCP, і москво- центристського міжнародного комуністичного руху вивів на широку публіку маргіналізованих доти мислителів, традиції й організації лівої гетеродоксії. Але зсе одно вони лишалися під гігантською тінню Жовтня. Хоча всяк, хто хоч трохи був обізнаний з історією ідеології, міг розпізнати дух не так Маркса, як Бакуніна чи навіть Нечаева, в студентських радикалах 1968 року та опісля, все це не при­вело до значного оживлення анархістської теорії чи руху. Натомість 1968 рік приніс надзвичайну інтелектуальну моду на теоретичний марксизм, і то назагал V таких версіях, що здивували б самого Маркса, а ще породив розмаїті “марксист­сько-ленінські” секти й групки, поєднані запереченням Москви й старих кому­ністичних партій як недостатньо революційних і ленінських.

Парадоксально, але це практично майже повне перехоплення соціал- революційної традиції стало в той момент, коли Комінтерн відверто відмовився від первісних революційних стратегій 1917-23 років чи то, скорше, прийняв такі стратегії перенесення влади, які цілковито різнилися від “жовтневих” (див.

розділ 5). Від 1935 року література критичного “лівацтва” була переповнена зви­нуваченнями, мовляв, промосковські рухи прогавлювали, нехтували, ба навіть¹ зраджували нагоди для революцій, бо сама Москва більше їх не хотіла. Поки ра- дянсько-центрований рух, гордий у своїй “монолітності”, не почав розвалювати ся зсередини, з цих аргументів небагато було пуття. Поки ще комуністичний руз зберігав свою єдність, злютованість і дивовижну міцність на розрив, він лишавсь чи не для всіх тих, хто вірив у потребу світової революції, єдиною вартою увагі грою. До того ж хто міг би заперечити, що країни, які порвали з капіталізмом ’ другій хвилі світової соціальної революції, себто від 1944 до 1949 року, зробилі це завдяки старанням ортодоксальних, орієнтованих на CPCP компартій? Аж піс ля 1956 року революційно налаштовані люди отримали реальний вибір помпі декількох подібних рухів зі скільки-небудь реальною претензією на політичнп чи повстанську дієвість. Але й навіть ці останні: всілякі різновиди троцькізм) маоїзму, групи, що надихалися Кубинською революцією 1959 року (див. розди 15), — все ще були більш чи менш ленінськими за походженням. Старі компарті все ще лишалися найбільшими угрупованнями далекого лівого крила, але на цеї час старий комуністичний рух уже видихався.

Сила рухів за світову революцію полягала в комуністичній формі організа ції, в ленінській “партії нового типу”, в цьому грізному винаході соціальної інже нерії XX віку, порівнянному з винаходом християнського чернечого та інших ор денів середньовіччя. Ця форма надавала навіть дрібним організаціям незмірно дієздатності, адже партія могла вимагати надзвичайної відданості й жертовност від своїх членів, більшої, ніж домагалася військова дисципліна й згуртованість, а та­кож тотального зосередження на виконанні партійних рішень за будь-яку ціну. Це справляло глибоке враження навіть на ворожих спостерігачів. І все одно зв’язок між моделлю “авангардної партії” й великими революціями, які вона покликана бу­ла робити й іноді спромогалася здійснити, був далеко не зовсім зрозумілий, хоча очевидно було, що ця модель найкраще спрацьовувала після успішних революцій чи під час воєн. Адже ленінські партії значною мірою будувались як еліти (авангар­ди) лідерів чи то, скорше, до перемоги революцій, як “контр-еліти”, й соціальні ре­волюції, як завідчив 1917 рік, залежать від того, що стається серед мас і в ситуаціях, коли ні еліти, ні контр-еліти не можуть утримувати повний контроль. Як з’ясувало­ся, насправді ленінська модель особливо приваблювала молодих членів старих еліт, надто в третьому світі, котрі вступали до таких партій у непропорційно вели­ких кількостях, попри героїчні й відносно успішні зусилля цих партій висувати щирих пролетарів. Бразильський комунізм тридцятих ширився в основному за рахунок навернення молодих інтелектуалів з родин землевласницької олігархії й молодших армійських офіцерів (Martins Rodrigues, 1984, рр. 390-97).

А з другого боку, почуття справжніх “мас” (включно іноді й з активними прихильниками “авангардів”) часто не узгоджувалися з ідеями їхніх ватажків, -zτro в часи справжніх масових повстань. Так бунт іспанських генералів проти ряду Народного Фронту в липні 1936 року негайно спровокував соціальну рево- тгсцію в багатьох регіонах Іспанії. В тому, що бійці, надто ж анархісти, мають Т-йснювати колективізацію засобів виробництва, не було нічого дивного, але вентральний уряд згодом став чинити опір і, де міг, повернув ту трансформацію нівспак, і “за” й “проти” цих дій досі дискутуються в політичній та історичній лі- -ературі. Однак ця подія ще й здійняла найбільшу з усіх хвиль іконоборства й ан- -'жлерикального гоміциду, відколи цей різновид діяльності вперше став части- нзю іспанських народних заворушень у 1835 році, коли барселонці зреагували -а незадовільну кориду спаленням багатьох церков. Близько 7 OOO духовних осіб, себто 12-13 відсотків священиків і ченців країни, хоча й зовсім мало черниць, -•бито в масштабах країни, тоді як лише в одній каталонській єпархії (Херона) знищено понад 6 000 ікон (Hugh Thomas, 1977, pp.270-71; M.Delgado, 1992, p. 56).

Цей жахливий епізод характеризували дві достеменні речі: його засудили іотажки й представники іспанського революційного лівого крила, хоча й самі туди затяті антиклерикали, й серед них навіть сумновідомі своєю ненавистю до гтящеників анархісти, тоді як для тих, хто це коїв, і для багатьох із тих, хто це спо­стерігав, це більше за будь-що інше означало справжній сенс революції: перевер- -г.ти лад суспільства, його цінності не на якийсь короткий символічний момент, і навіки (M.Delgado, 1992, рр. 52-53). Добре було ватажкаїМ наполягати, як вони завжди й чинили, мовляв, не священик, а капіталіст їхній головний ворог, але ну­тром своїм маси почували інше. (Чи народна політика де-небудь не в такому •мужньому” суспільстві, як іберійське, також має набувати настільки іконоборчо­го характеру, є суперечливе питання, але все таки на нього могло б пролити світ­ло серйозне дослідження жіночого ставлення до релігії.)

Насправді той тип революції, який бажає, щоб структура суспільного ладу й влади враз випарувалася, залишивши чоловіка (а то й жінку, наскільки їй дозво­лилося б) посеред вулиці ЗІ СВОЇМИ Інстинктами, ВИЯВИВСЯ рІДКІСНИхМ у XX сторіччі. Навіть інший найближчий приклад раптового краху усталених ре­жимів, іранська революція 1979 року, не була такою вже неструктурованою, по­при всю надзвичайну одностайність тегеранської мобілізації мас супроти шаха, яка була напевне до значної міри спонтанною. Завдяки структурам іранського клерикалізму новий устрій був наявний уже в самій руїні старого ладу; хоча про­тягом якогось часу він не хотів набувати свого повного вигляду (див. розділ 15).

По суті типова пожовтнева революція “основного з XX віку”, якщо не бра­ти до уваги поодиноких локальних спалахів, або починалася з перевороту (май­же завжди військового) й захоплення столиці, або ставала кінцевим наслідком тривалої й переважно сільської збройної боротьби. Оскільки “унтери” (й куди рідше офіцери понадстрокової служби) з радикальними симпатіями й прихиль­ністю до лівого крила були звичайним явищем у бідних, відсталих країнах, де мі­літарна кар’єра вабила своєю перспективністю здібних, освічених молодиків без родинних зв’язків та багатства, подібні ініціативи стали типовими для таких країн, як Єгипет (революція “вільних офіцерів” 1952 року) й інших країн Серед­нього Сходу (Ірак у 1958, Сирія в різні моменти після п’ятдесятих та Лівія в 1969 році). Військові вплелися в тканину латиноамериканської революційної іс­торії, хоча вони рідко брали владу, виступаючи з чітко виражених лівих позицій, а коли такі й брали, то не надовго. А з другого боку, на подив більшості спосте­рігачів, у 1974 році військовий путч молодих офіцерів, розчарованих і радикалі- зованих затяжними колоніально-ар’єргардними війнами, скинули найстаріший із правих режимів, які тільки правили тоді в світі: “португальська революція гвоз­дик”. Альянс між ними, сильною компартією, що вийшла з підпілля, й різними ра­дикальними марксистськими групами, незабаром розколовся й став пройденим етапом, і Європейський Союз полегшено зітхнув, прийнявши згодом Португалію до цієї організації.

Соціальна структура, ідеологічні традиції й політичні функції збройних сил у розвинених країнах спонукали військових із політичними інтересами ви­бирати правий напрям. Державні перевороти у спілці з комуністами, ба навіть із соціалістами, були не в їхньому стилі. За загальним визнанням дослідників, ви­датну роль у визвольних рухах Французької імперії (особливо в Алжирі) відігра­ли колишні солдати з тубільних збройних сил, що їх створювала Франція у своїх колоніях; вони рідко дослужувалися до офіцерського чину. їхній досвід у Другій Світовій війні й після неї виявився незадовільним, і то не лише через узвичаєну дискримінацію, а ще й тому, що переважно колоніальні бійці в силах Де Голевої Вільної Франції, достоту як і переважно негальські члени збройного опору в ме­жах Франції, швидко опинилися в тіні.

Війська Вільної Франції на офіційних переможних парадах після виз­волення виявилися куди “білішими”, ніж були ті, що реально здобули почесті де- голівських битв. І все ж назагал колоніальні війська імперських держав, навіть із допущенням в офіцерство тубільців із колоній, зоставалися лояльними чи скор­ше аполітичними, навіть коли взяти до уваги близько 50 000 індійських солдатів, що вступили до Індійської Національної армії за японців (M-Echenberg, 1992, рр. 141-45; M.Barghava and ASingh Gill, 1988, р. 10; TJtSareen, 1988, рр. 20-21).

VI

Соціальні революціонери знайшли шлях до революції через довгі парти­занські війни вЖе на схилку XX віку — либонь, тому, що історично цей різновид істотно сільської діяльності переважно асоціювався з рухами архаїчних ідео­логій, які скептично налаштованим міським споглядачам легко було поплутати з консерватизмом, ба навіть із реакцією й контрреволюцією. Зрештою ж ті могутні партизанські війни французького революційно-наполеонівського періоду не­змінно спрямовувалися проти Франції й ніколи не за неї та справу її революції. Лме слово “guerrilla” (“партизан”) не входило до марксистського лексикону аж ∑: перемоги Кубинської революції 1959 року. Більшовики, що протягом Грома­дянської війни удавалися і до регулярних, і до нерегулярних бойових дій, кори- гту-валися терміном “партизан”, який під час Другої Світової став нормативним ятя рухів Опору, котрі надихалися з радянського боку. Дивно, до речі, що парти- ZiHCbKi дії не відгравали майже ніякої ролі під час Громадянської війни в Іспанії, х:ча для них було чимало простору в республіканських регіонах, захоплених г ранкістами. Фактично комуністи насадили ззовні декілька досить значних пар- - {занських осередків уже після Другої Світової війни. А до Першої Світової парти- ZiHCbKi дії просто не входили до похідного набору майбутніх творців революції.

Виняток становив Китай: там нову стратегію започаткував дехто з кому- -1 стичних ватажків (але аж ніяк не всі) після того, як Гоміндан під проводом Чан Кайші напав на своїх колишніх комуністичних союзників у 1927 році, та після тг-ектного провалу комуністичного повстання у містах (Кантон, 1927). Mao Цзе- дун, головний поборник нової стратегії (яка зрештою й мала зробити з нього проводиря комуністичного Китаю), визнав не лише, що після п’ятнадцяти років -еволюції великі регіони Китаю були позбавлені дієвого контролю хоч би якої центральної адміністрації, а й, бувши захопленим шанувальником роману Край so∂u, класичного твору про китайське розбійництво, те, що партизанська такти- •ц є традиційною частиною китайської соціальної поведінки. Бо й справді, який начитаний у класиці китаєць не добачив би паралелі між заснуванням Mao 1927 року першої вільної партизанської зони в горах Шаньсі й гірської фортеці героїв роману Край води, наслідувати яких Mao закликав своїх однокурсників ще в 1917-му? (Schram, 1966, рр. 43-44).

Ця китайська стратегія, хоч яка героїчна та надихаюча, здавалася непідхо­жою для країн, де функціонували сучасні внутрішні кохмунікації, а уряди мали z-вичай керувати всією територією, хай там якою віддаленою й фізично тяжкою для адміністрування. Насправді вона спочатку не принесла успіху навіть у само­му Китаї, де національний уряд, після кількох воєнних кампаній, змусив комуніс­тів здати свої вільно-радянські території в чільних регіонах країни й відступити, шляхом легендарного Довгого Маршу, до віддаленого й рідконаселеного при­кордонного регіону' на північному заході.

Після того, як бразильські бунтівні лейтенанти на кшталт Луїса Карлоса Лрестеса перейшли від блукання по пущах до комунізму наприкінці двадцятих, більше жодна з вагоміших лівих груп ніде не збочувала на партизанську стежку, коли не рахувати боротьби генерала Сесара Августо Сандіно з американськими морськими піхотинцями в Нікарагуа (1927-33), якій судилося надихнути санді- ністську революцію через п’ятдесят літ. (І все таки, хоч і досить неправдоподібно, Комінтерн намагався зобразити Ламп’яо, уславленого бразильського соціально­го розбійника й героя тисячі дешевих книжечок, саме в цьохму світлі.) Та й ca_iM Мао став провідною зорею революціонерів аж після Кубинської революції.

Однак Друга Світова війна принесла безпосереднішу й загальнішу спо- нуку для вибору партизанської стежки до революції — потребу чинити опір оку­паційним військам гітлерівської Німеччини та її союзників, що захопили більшу частину континентальної Європи, включно з великими частинами Радянського Союзу, і значною мірою саме збройний опір, який розгорнувся у великому мас­штабі після Гітлерового нападу на CPCP, змобілізував різні комуністичні рухи. Коли німецька армія зазнала остаточної поразки, яку наблизили, з різною мірою участі, й місцеві рухи Опору (див. розділ 5), режими окупованої чи фашистської Європи розпалися, й владу перебрали на себе (чи спробували перебрати) конт­рольовані комуністами соціал-революційні режими в кількох країнах, де зброй­ний опір був найдієвіший (в Югославії, Албанії та, коли б не британська, а згодом й американська збройна підтримка, то й в Греції). Ймовірно вони могли б за­хопити владу, хай і не надовго, на півночі Італії, але з причин, про які досі спере­чаються дослідники того, що ще лишається з лівого руху, так і не зважилися. Комуністичні режими, що установилися у Східній та Південно-Східній Азії після 1945 року (в Китаї, на півночі Кореї та в французькому Індокитаї), слід також роз­глядати як дітей воєнного опору, адже навіть у Китаї масований похід червоних військ Mao до влади розпочався лише після того, коли в 1937 році японська армія намірилась захопити чи не весь Китай. Друга хвиля світової соціальної революції викотилася з Другої Світової війни, достоту як перший вал вийшов із Першої Сві­тової, хоча у вкрай відмінний спосіб. Цим разом саме ведення війни, а не відраза до неї, привело революцію до влади.

Природу й політику нових революційних устроїв ми розглянемо деінде (див. розділи 5 і 13). іут нас цікавить сам процес революції. Революції середини сторіччя, що сталися на висоті переможного кінця довгих воєн, відрізнялися від класичного французького (1789) чи “жовтневого” сценарію, ба навіть від забар­ного розпаду старих режимів на кшталт імперського Китаю й порфиріанської Мексики (див. Вік Імперії, розділ 12), у два способи. По-перше (і в цьому вони на­гадують результат успішних військових переворотів), ніхто не мав серйозного сумніву щодо того, хто зробив революцію чи тримає владу: політичні групи, пов’язані з звитяжними військами CPCP, оскільки завдати поразки Німеччині, Японії й Італії не могли самі сили Опору, навіть у Китаї. (Переможні західні армії, звісно, чинили опір домінованим комуністами режимам.) Не було ніякого міжца­рів’я чи вакууму влади. Навпаки: єдиними ситуаціями, де потужні сили Опору не зуміли швидко захопити владу, були ті, коли західні Союзники утвердилися у виз­волених країнах (південні Корея та В’єтнам) чи коли внутрішні супротивники Осі виявилися розколотими, яку Китаї. Там комуністи після 1945 року мусили все ще утверджуватися в боротьбі з корумпованим і швидко слабнучим, але теж бор­цем прози японських загарбників, гомінданівським урядом, а за цією боротьбою стежив помітно невдоволений CPCP

По-друге, партизанська стежка до влади неминуче виводила з міст і про­мислових центрів, заводячи в сільські закутні. Сказати б точніше: оскільки парти­занську війну найлегше вести в пущах, горах, лісах і на тому подібних теренах, то заводила вона на малозаселені території, віддалені від основних населених пунктів. Висловлюючись виразом Мао: село спочатку оточить місто, а тоді його й ■звоює. А коли в термінах європейського Опору, то міському повстанню Паризькому влітку 1944 й Міланському навесні 1945 року) довелося зачекати практичного кінця війни, принаймні в їхнх околицях. Те, що спіткало Варшаву в 1944-му, було карою передчасних міських заворушень: вони мають лиш один набій у магазині своєї зброї, зате великий. Одне слово, для більшості населення, навіть у революційній країні, партизанська стежка до революції означала довге чекання на зміну, що мала прийти звідкілясь, без змоги зробити щось велике са­мому. Справжні боєздатні бійці Опору, з усією їхньою інфраструктурою, немину­че були доволі невеликими меншостями.

Звісно, на своїй теориторії партизани не могли б діяти без масової під­тримки — не в останню чергу тому, що в затяжних конфліктах їм доводилося по­повнювати свої лави з місцевого населення, тож (яку Китаї) партії промислових робітників та інтелігенції можна було спокійно перетворювати на армії колиш­ніх селян. І все таки їхні стосунки з масами не могли бути настільки простими, як можна б виснувати з вислову Mao про партизанську рибу, що плаває в народних водах. У типово партизанському краї чи не всякий гнаний гурт ізгоїв, що пово­дився відповідно до місцевих норм, міг сподіватися на симпатію широких мас, =кі вороже ставилися до чужоземних солдатів чи й до будь-яких представників національного уряду. Однак глибоко закорінені поділи на селі означали також, що, здобувши друзів, ризикуєш тим самим автоматично нажити й ворогів. Китай- ські комуністи, заснувавши в 1927-28 роках свої сільські радянські зони, з’ясу- вали, на невиправданий собі подив, що навернення до своїх лав одного села з плановою владою допомагало створити мережу “червоних сіл”, яка засновува­лась на клановій спорідненості, але водночас угягувало їх до війни з їхніми тра­диційними ворогами, що утворювали подібну мережу “чорних сіл”. “У деяких ви­падках, — нарікали вони, — класова боротьба перетворювалася на війну одного села з іншим. Бувало таке, що нашим військам доводилося облягати й руйнувати ділі села.” (Rate-China, 1973, рр. 45-46.) Досвідчені революціонери-партизани навчилися плавати по таких підступних водах, але, як свідчать спогади Мілована Джіласа про партизанську війну в Югославії, визволення було справою, куди складнішою за простий одностайний вистуті пригнобленого народу проти чу­жоземних загарбників.

VII

Ці розмірковування не були настільки гіркі, аби зіпсувати задоволення комуністам, що опинилися на чолі всіх урядів від річки Ельби й до Китайських морів. Світова революція, що їх надихала, помітно просунулася вперед. Замість слабкого й ізольованого одинака CPCP із другої великої хвилі глобальної рево­люції виникло (чи виникало) щось подібне до доброго десятка держав, очолених днією з двох світових держав, які по-справжньому заслуговували на цю назву (термін “наддержава” зафіксовано саме в 1944 році). І розгін світової революції ще аж ніяк не вичерпався, адже деколонізація старих імперіалістичних заморсь­ких володінь усе ще йшла повним ходом. То чом не сподіватися, що вона принесе ще більший розвій справі комунізму? Хіба сама міжнародна буржуазія не потер­пає за майбутнє того, що позосталося від капіталізму, принаймні у Європі? Хіба у Франції родичі-промисловці молодого історика Ле Pya Ладюрі не ставили перед собою запитання, перебудовуючи свої фабрики, чи зрештою націоналізація або просто Червона Армія не принесе остаточного рішення їхнім проблемам: саме ці сетименти, як довелося йому пригадувати вже літнім консерватором, й під­штовхнули його вступити до Французької Комуністичної партії в 1949 році? (Le Roy Ladurie, 1982, р. 37∙) І чи американський заступник міністра торгівлі не казав адміністрації президента Трумена в березні 1947 року, що більшість європейсь­ких країн стоїть на самому краю прірви й може впасти туди в будь-який момент і що інші також серйозно загрожені? (Loth, 1988, р. 137.)

Отакий був стан духу чоловіків і жінок, що допіру повернулися з нелегаль­ності, боїв та опору, з ув’язнення, з концтабору чи вигнання, аби взяти на свої плечі відповідальність за майбутнє країн, більшість яких лежала в руїнах. Либонь» дехто з них завважив: знов капіталізм довів, що його куди легше скинути там, де він слабкий чи ледве животіє, ніж там, де він виник. І все ж таки хто міг би запере­чити, що світ драматично зсунувся ліворуч? Коли нові комуністичні правителі чи співправителі трансформованих держав і потерпали за щось відразу по війні, то тільки не за майбутнє соціалізму. Турбувалися вони, як швидше перебудувати свої зубожілі, виснажені, поруйновані країни, серед подекуди вороже налаштованого населення, та коли б капіталістичні держави не пішли війною на соціалістичний табір до того, як вони встигнуть убезпечитися внаслідок тієї перебудови. Парадо­ксально, але такі самі страхи тривожили сни й західних політиків та ідеологів. Як ми ще переконаємося, “холодна війна”, накинута світові після другої хвилі світо­вої революції, була змаганням кошмарів. Чи виправдані, чи не виправдані були ті страхи і Сходу, й Заходу, а були вони частиною доби світової революції, породже­ної Жовтнем 1917 року. Але вже й сама та доба наближалася до свого кінця, хоча треба було вичекати ще сорок літ, аби стало можливим написати їй епітафію.

Проте вона таки змінила світ, хоч і не в тому напрямку, якого сподівалися Ленін і хто надихався Жовтневою революцією. Поза межами Західної півкулі пальців двох рук вистачить, аби полічити ті кілька держав світу, що не пройшли через таке чи інше поєднання революції, громадянської війни, опору чужоземній окупації й визволення від неї, а чи профілактичної деколонізації, яку здійснюва­ли імперії, приречені в епоху світової революції. (Британія, Швеція, Швейцарія та, либонь, ще Ісландія — оце єдині європейські винятки.) Навіть у Західній півкулі, не беручи до уваги численні бурхливі зміни урядів, завжди локально опи­сувані як “революції”, великі соціальні революції у Мексиці, Болівії, Кубинська революція з її наступницями геть змінили латиноамериканську сцену.

Справжні революції, вчинені в ім’я комунізму, вичерпали себе, хоча ще й зарані виголошувати похоронні промови над ними, бо ж он китайці, п’ята части­на людства, і далі живуть собі в країні, керованій компартією. І все ж очевидно, що повернення до світу ancien regimes, старих устроїв тих країн так само немож­ливе, як не могла повернутися до старого й Франція після революційної та напо­леонівської ери чи не змогли повернутися екс-колонії в колишнє, доколоніальне своє життя. Навіть там, де після комуністичного досвіду народи повернули на- вспак, сьогодення тих колишніх комуністичних країн і здогадно й їхнє майбутнє несе на собі й нестиме далі специфічні сліди контрреволюції, що заступила ре- в злюцію. Немає способу викреслити радянську добу з російської чи й світової історії, так, ніби її й не існувало. Ніяким шляхом Санкт-Петербург не зможе по­вернутися в 1914 рік.

Однак непрямі наслідки доби перевороту, що була настала після 1917 ро- ку, такі самі глибокі, як і прямі її результати. Роки після Російської революції від­крили процес колоніальної емнасипації й деколонізації, принісши у Європу й політику дикої контрреволюції (у вигляді фашизму й інших подібних рухів — див. розділ 4), й політику соціал-демократії. Часто забувають, що до 1917 року всі робітничі й соціалістичні партії (за винятком трохи периферійної Австралії) в зліли залишатися в постійній опозиції аж до моменту приходу соціалізму. Hep- ніі (нетихоокеанські) соціал-демократичні уряди чи урядові коаліції були сфор- >вані в 1917-19 роках (Швеція, Фінляндія, Німеччина, Австралія, Бельгія), а за ними, в проміжку декількох літ, за ними пішли Британія, Данія й Норвегія. Ми схильні забувати, що сам перехід цих партій до поміркованості був до значної •при реакцією на більшовизм, а з другого боку й стара політична система вияви­лася готовою інтегрувати їх.

Одне слово, історію “основного з XX віку” годі осягнути без Російської ре- в злюції з її прямими й непрямими впливами. І не в останню чергу завдяки тому, що вона виявилася рятівницею ліберального капіталізму, і то у два способи: павши змогу Заходові перемогти в Другій Світовій війні Гітлерову Німеччину й ставши для капіталізму спонукою до самореформування. А ще, хоч як це не пара- д зксально, CPCP своєю очевидною нечутливістю до Великої Депресії спонукав капіталізм облишити віру в ортодоксію вільного ринку. Як ми переконаємося в ньому у наступному розділі.