В ЕКОНОМІЧНУ ПРІРВУ

Ще жоден Конгрес Сполучених Штатів, зібравшись, щоб розглянути стан держави, не мав перед собою таких приємних перспектив, які ми бачимо нині... Велике багатство, створене нашою підприємливістю й промисло­вістю та збережене нашою ощадливістю, якнайширше розподілилося се­ред нашого народу та ще й потекло неперервним потоком, аби послужити добродійництву й бізнесу цілого світу.

Президент Калвін Кулідж, Послання Конгресові, 4 грудня 1928 року

Найбільшою, найдокучливішою і найлихішою, після війни, болячкою на­шого покоління стало безробіття: це найспецифічніша соціальна недуга західної цивілізації нашого часу.

“Тайме”, 23 січня 1943 року

Припустімо, що Перша Світова війна була просто тимчасовою, хоч і ката­строфічною, перервою в стабільній у всіх інших відношеннях діяльності еконо­міки й культури. Тоді економіка просто повернулася б, розчистивши залишені війною руїни, до якоїсь подоби норми і звідти б стартувала далі. Десь так, як -.лонія поховала 300 000 загиблих від землетрусу 1923 року, розчистила руїни й ξ.дбудувала місто, надавши йому трохи більшої стійкості до землетрусів і прихи­стивши два чи три мільйони, які були враз стали безпритульними. На що був би схожий міжвоєнний світ за подібних обставин? Цього ми не можемо знати, й Чзглуздо було б розмірковувати про те, чого не сталося і що майже напевне й не м эгло б статися. Однак поставлене запитання має сенс, бо допомагає нам збагну­ли, який глибокий вплив на історію XX віку справив світовий економічний крах, що стався в період між війнами.

Коли б не той крах, не було б ніякого Гітлера. Майже напевне не було б.

Перша Світова війна спустошила тільки частину старого світу, переважно Нвропу. Світова ж революція, цей найдраматичніший аспект краху буржуазної цивілізації XIX сторіччя, захопила більше простору: від Мексики й до Китаю, а у вигляді рухів за колоніальне визволення — від Магрібу до Індонезії. Однак зовсім легко можна було знайти й такі куточки на земній кулі, де громадяни жили собі далеко і від війни, й від революції: США, а також великі регіони колоніальної Аф­рики, що лежали на південь від Сахари. І все ж після Першої Світової війни прий­шла така катастрофа, що була справді світовою, зачепивши всіх чоловіків і жінок, котрі тільки були хоч якось пов’язані з безособистісними ринковими оборуд- ками. Та ще й самі горді Сполучені Штати виявилися не затишною гаванню, за­хищеною від корчів нещасніших континентів, а самісіньким епіцентром най­більшого з глобальних землетрусів, які тільки фіксувалися коли-небудь на шкалі Pixrepa економічних істориків, — Великої Міжвоєнної Депресії. Сказати б коротко: в період між двома війнами капіталістична світова економіка зазнала краху. І ніхто не тямив, як вона могла б знов зіп’ястися на ноги.

Операції капіталістичної економіки ніколи не бувають безперебійними, й коливання різної тривалості, незрідка досить жорстокі, є складовою частиною цього способу ведення справ світу. Так званий “торгівельно-промисловий цикл” буму й спаду відомий усім підприємцям іще з XIX сторіччя. Спочатку помічено було, що він повторюється, з відхиленнями туди-сюди, кожні 7-11 років. Трохи довша періодичність привернула до себе увагу наприкінці XIX віку, коли спо­стерігачі захотіли оглянути несподівані перипетії проминутих десятиріч.

НД.Кондратьєв, що згодом став однією з перших жертв Сталіна, вирізнив взірець економічного розвитку від кінця XVIII століття як серію “довгих хвиль” три­валістю в 50-60 років, хоча ні він сам, ні будь-хто інший не міг дати задовільного пояснення цим флуктуаціям, і скептично налаштовані статистики навіть відки­нули їхнє існування. Але відтоді цей термін закріпився в спеціальній літературі під його ім’ям. Кондратьев, до речі, виснував, що тогочасна довга хвиля світової економіки саме повертала на спад¹³.1 він мав слушність. і

У минулому підприємці й економісти сприймали ті хвилі й цикли, довгі, середні та короткі, десь так, як селяни дивляться на погоду, що також буває то краща, то гірша. І з ними годі було щось удіяти: вони створювали щасливі нагоди чи проблеми, могли привести до казкового багатства чи до банкрутства індивідів чи й цілі промисловості, але тільки соціалісти разом із Карлом Марксом вірили, що цикли є частиною процесу, через який капіталізм породжує те, що насам­кінець виявиться непереборними внутрішніми протиріччями, себто що вони ставлять під загрозу існування всієї економічної системи. Вважалося, що світова економіка зростатиме собі та розвиватиметься своїм звичайним ходом, зазнаю­чи лише раптових і короткочасних катастроф циклічних спадів, якусь добру сотню років. Незвичайним у новій ситуації було те, що чи не вперше (й поки що востаннє) в історії капіталізму його флуктуації начебто й справді несли загрозу самій системі. До того ж столітній підйом цієї кривої нібито уривався у важливих відношеннях.

Історія світового народного господарства від часу Промислової Револю­ції стала відтинком прискореного технологічного прогресу, неперервного, хоч і нерівномірного, економічного зростання й дедалі більшої “глобалізації”, себто все витонченішого й хитромудрішого світового розподілу праці, все тісніше пе­реплетеної мережі потоків та обмінів, що в’язали кожну частину світового народ­ного господарства до єдиної глобальної системи.

А проте в одному відношенні вона явно не рухалася вперед. Скидалося на те, що глобалізація в міжвоєнні роки перестала прогресувати. Хоч з якого боку підійди до неї, а інтеграція світового народного господарства стагнувала, а то й зідкочувалась назад. Довоєнні роки стали найбільшим періодом масової міграції за всю писану історію, але тепер ці потоки висохли чи то, скорше, їх загатили г.ибухи воєнних конфліктів та політичні утиски. За останні п’ятнадцять літ до 1914-го майже п’ятнадцять мільйонів душ висадилося в США. У наступні п’ятнад­цять той потік зменшився до п’яти з половиною мільйонів душ, а в тридцятих і за період Другої Світової війни майже повністю “пересох”: до США в’їхало менше трьох чвертей мільйона (Historical Statistics I, р. 105, Table C 89-101). Міграція з Пі­ренейського півострова, переважно до Латинської Америки, впала: від 1 750 000 за декаду 1911-20 років до менше чверті мільйона у тридцятих.

Звідки ж цей застій? Висувалися різні причини, наприклад, нібито най­більша в світі американська економіка ставала практично самодостатньою, за винятком постачання деякої сировини: вона-бо ніколи не була особливо залеж­ною від міжнародної торгівлі. Але ж навіть ті країни, що завжди активно торгува­ли, на кшталт Британії й скандинавських держав, засвідчували ту саму тенденцію. Сучасники зосереджувалися на якій-небудь очевиднішій причині для своєї три­воги і майже напевне мали слушність. Тепер кожна держава щосили намагалась захистити своє народне господарство від зовнішніх загроз, себто від світової економіки, що видимо була у великій біді.

І підприємці й уряди сподівалися спочатку, що, після тимчасових руйну­вань світової війни, світова економіка якось та повернеться в щасливі довоєнні дні, вважаючи стан до 1914 року за нормальний.

Англо-саксонський світ, країни, що під час війни дотримувалися ней­тралітету, й Японія робили все від них залежне, аби знижувати ціни, себто приве­сти свої економіки назад, до давніх, твердих принципів стабільних валют, гаран­тованих здоровими фінансами й золотим стандартом, які раніше не витримали воєнних напружень. І справді їм більш чи менш пощастило домогтися цього в проміжку між 1922 і 1926 роками. Але велика зона поразки й конвульсій від Німеччини на заході й Радянської Росії на сході зазнала разючого краху грошо­вої системи, порівнянного хіба що з колапсом у частині посткомуністичного світу'після 1989-го. У крайньому випадку Німеччини 1923 року грошова одиниця впала до мільйонної частини тієї своєї вартості, яку вона мала до 1913 року, себ­то практично цінність грошей була зведена до нуля. І навіть не в таких крайніх випадках наслідки були плачевні. Авторів дідусь, чий страховий поліс визрів під час австрійської інфляції¹’, любив розповідати історію про те, як він отримав цю велику суму в девальвованій валюті й з’ясував, що її якраз вистачило випити кави в його улюбленій кав’ярні.

Одне слово, приватні заощадження зникли, мов і не було, створивши тим самим майже повний вакуум робочого капіталу для бізнесу, що значною мірою пояснює масивне покладання німецької економіки на чужоземні позички в на­ступні роки. Це зробило її надзвичайно вразливою, коли прийшла депресія. Ста­новище в CPCP було навряд чи краще, хоча там ліквідація приватних заощаджень у монетарній формі не мала тих самих ні економічних, ні політичних наслідків. Колив 1922-23 роках покінчено з великою інфляцією, в основному завдяки ухва­лі урядів перестати друкувати паперові гроші в необмежених кількостях і змі­нити валюту, ті німці, що покладалися на фіксовані прибутки й заощадження, виявилися розореними, хоча якусь невеличку частку цінності грошей збережено в Польщі, Угорщині й Австрії. Однак можна уявити, як травматично це вдарило по середньому класу й дрібніших торгівцях. Це й зробило Центральну Європу готовою до фашизму. Засоби для призвичаєння населень до тривалих періодів патологічної інфляції цін (себто через “індексацію” платні та інших прибутків — це слово уперше вжито близько I960 року) були винайдені вже аж після Другої Світової війни¹⁵.

На 1924 рік ці повоєнні урагани втихомирилися, і схоже було, що можна б сподіватися на повернення до того, що один американський президент назвав “нормальністю”. Бо й справді намітилося щось подібне до повернення до світо­вого зростання, хоча дехто з виробників сировини й харчів, особливо американ­ські фермери, був стурбований тим, що знову, після короткого підйому, впали...чи на первинні продукти. “Ревучі” двадцяті не стали золотим віком на фермах 1 ЇЛА. До того ж безробіття в більшій частині Західної Європи лишалось разюче, і коли судити за стандартами 1913 року; то й патологічно високим. Нелегко за- пам’ятати, що навіть у роки буму (1924-29) вона коливалася в середньому' між 10 ' 12 відсотками у Британії, Німеччині й Швеції, а в Данії та Норвегії становила не менше 17-18 процентів. Лиш американська економіка, з середнім показником 5е зробітгя в якихось 4 відсотки, щодуху мчала вперед. Обидва ці факти вказува­ти на серйозні слабини в економіці. Падіння первинних цін (якому не дозволи­ти: падати ще нижче, вдавшись до побудови дедалі більших резервів) просто засвідчило, що попит на них не встигав за спроможністю продукувати. Не слід типускати з уваги й того факту, що бум, яким він був, наснажувався переважно надмірними вливаннями міжнародного капіталу, що “заливав” промислові світи s ті роки, й особливо Німеччину. Сама лише та країна, що в 1928 році прийняла слизько половини усього світового експорту капіталу, позичила від 20 000 до

- 000 мільярдів марок, і з тієї суми — чи не половину на короткий термін (Arndt,

- 47; Kindleberger, 1986). І вкотре це зробило німецьку економіку вкрай вразли- вс ю, що й підтвердилося, коли після 1929 року з неї забрано американські гроші.

Тож ні для кого й не стало дивиною, окрім хіба ділків містечкової Амери- :“Вестінгаус” втра­тила дві третіх своїх продажів у проміжку 1929-33, тоді як чистий прибуток упав за два роки на 76 відсотків (Schatz, 1983, р. 60). Запанувала криза і в первинному виробництві, харчів та сировини, оскільки їхні ціни, більше вже не стримувані накопичуванням резервів, перейшли в стан вільного падіння. Ціна чаю й пшени­ці впала на дві третини, а шовку-сирцю — на три чверті. Це зламало (назвемо лише країни, вказані у списку Ліги Націй за 1931 рік) Аргентину, Австралію, бал- канські країни, Болівію, Бразилію, (Британську) Малайю, Канаду, Чилі, Колумбію, Кубу, Єгипет, Еквадор, Фінляндію, Угорщину, Індію, Мексику, Нідерландську Індію (нинішню Індонезію), Нову Зеландію, Парагвай, Перу, Уругвай і Венесуелу, між­народна торгівля яких засновувалася переважно на декількох первинних това­рах. Одне слово, це зробило Депресію в буквальному розумінні глобальною.

Не меншого потрясіння зазнали й економіки Австрії, Чехословаччини, Греції, Японії, Польщі й Великої Британії, що були вкрай чутливими до сейсміч­них струсів, хоч би звідки вони йшли: чи з заходу, чи зі сходу. Японська шовкова промисловість за п’ятнадцять років потроїла випуск своєї продукції, постачаючи величезний і все ростучий американський ринок шовкових панчіх, які тепер тимчасово зникли, а з ними щез і ринок для 90 відсотків японського шовку, що надходив тоді до США. Тим часом ціна й на інший основний товар японського сільськогосподарського виробництва, на рис, також канула вниз, достоту як і в усіх великих рисівницьких зонах Південної та Східної Азії. Оскільки так сталося що ціна на пшеницю впала ще грунтовніше за рисову й тому пшениця виявила­ся дешевшою, подейкують, що багато мешканців Сходу перейшли з рису на пше­ницю. Однак бум на всякі чапаті й локшину (якщо такий був), погіршив станови­ще фермерів таких експортерів рису, як Бірма, Французький Індокитай та Сіам (нині Таїланд) (Latham, 1981, р. 178). Фермери спробували надолужити падіння цін вирощуванням і продажем більшої кількості зернових, а від цього ціни тільки упали ще нижче.

Для фермерів, що залежали від ринку, особливо від ринку експортного, це означало розорення, якщо вони не могли відступити на крайні традиційні пози­ції селянського самодостатнього виробництва. Це й справді було ще можливо у великій частині залежного світу, а що більшість африканців, південних та схід­них азіатів і латиноамериканців була все ще селянами, то це їх, безперечно, й порятувало. Бразилія увійшла в приказку про марнотратність капіталізму й гли­бину Депресії завдяки відчайдушним спробам її кавівників запобігти ціновому колапсу спалюванням кави замість вугілля в топках своїх паротягів. (А з тієї краї­ни на світовий ринок надходило від двох третин до трьох чвертей усієї кави.) І все ж перетерпіти Велику Депресію бразильцям, переважно сільським, було куди легше, ніж економічні катаклізми вісімдесятих, — значною мірою завдяки тому, що сподіванки простолюду на можливі здобутки від якоїсь там економіки все ще були вкрай скромні.

Проте навіть у колоніальних селянських країнах дехто постраждав також, як можна виснувати з падіння на дві третини ввезення цукру, борошна, рибних консервів на Золотий Берег (тепер Гана), де геть був розвалився заснований на селянській праці ринок какао, не згадуючи вже про 98-відсоткове падіння імпор­ту джину (Ohlin, 1931, р. 52).

Для тих, хто, за визначенням, не мав контролю над засобами виробниц­тва чи доступу до них (якщо тільки вони не могли повернутися до селянської родини в яке-небудь село), власне, для чоловіків і жінок, що були найняті працю- зати за платню, первинним наслідком депресії стало безробіття небаченого, 'езпрецедентного масштабу, і то на довше, ніж будь-хто міг сподіватися. У най­гірший період Депресії (1932-33) 22-23 відсотки британських та бельгійських трудових сил, 24 проценти шведських, 27 — американських, 29 — австрійських, ?1 — норвезьких, 32 — данських і не менше 44 відсотків німецьких робітників 5ули без роботи. І так само доречно буде зазначити, що навіть пожвавлення після 1933 року не звело середньої незайнятості тридцятих нижче 16-17 відсот- KiB у Британії й Швеції чи нижче 20 процентів у решті Скандинавії, Австрії й ZUIA. Єдиною західною державою, котра спромоглася ліквідувати безробіття, стала нацистська Німеччина в період між 1933 і 1938 роками. Нічого подібного д ? цієї економічної катастрофи не було в житті трудящих, скільки вони могли пам’ятати.

Драматичності додавало ще й те, що державних припасів для соціального абезпечення, включно з допомогою безробітним, або зовсім не існувало, як у JiIIA, або ж, як на норми кінця XX віку, вони були вкрай мізерні, особливо для довгострокових безробітних. Ось чому забезпечення завжди було насущною проблемою для трудящих: як убезпечитися від жахливих непевностей безробіття (себто безоплатності), недуг і нещасливих випадків, а також від страхітливих певностей старості без заощаджень. Ось чому робітництво мріяло бачити своїх дітей хай на скромно оплачуваних, зате надійних і забезпечених пенсією робо­тах. Навіть у тій країні, що перед Великою Депресією була якнайповніше охопле­на схемами страхування від безробіття, навіть у Великій Британії менше 60 від­сотків трудових ресурсів це мали, і то тільки завдяки тому, що Британія від 1920 року мусила пристосовуватися до масового безробіття. А по решті Європи (за ви­нятком Німеччини, де безробітних було понад 40 відсотків) пропорція робітни­ків, що претендували на допомогу, сягала від нуля до близько чверті (Flora, 1983, р. 461). Люди, що звикли до коливань зайнятості чи до скороминущих часових зідтинків циклічного безробіття, впадали у відчай, коли їм ніде не траплялася ро­бота, після того, як їхні скромні заощадження розтавали й вичерпувався кредиту місцевого бакалійника.

Звідси й той центральний травматичний вплив масового безробіття на політику в індустріалізованих країнах, бо ж передовсім саме це означала Велика Депресія для основної частини їхнього населення. Що їм було до того, що істо­рики економіки логічно доводили, як дедалі краще ведеться більшості націона­льної трудової армії, що має роботу і в найгірші моменти, адже ціни в міжвоєнні роки все падали, а ціни на харчові продукти і в найгірші роки депресії падали швидше за будь-які інші. В ті часи панував образ супової кухні та “маршів голоду” від бездимних селищ, де ні сталь не плавилася, ні кораблі не складалися, на сто­личні міста, аби затаврувати тих, кого безробітні мали за винних. А ще політики завважили: до 85 відсотків членства Німецької Комуністичної партії, що в “депре­сивні” літа зростала майже так само швидко, як і партія нацистів, а в останні місяці перед приходом Гітлера до влади навіть швидше, становили безробітні (Weber, І, р. 243).

Hc дивно, що безробіття сприймалось, як глибока й потенційно смер­тельна рана в тілі політики. “Після війни, — писав автор передової статті в лон­донській “Тайме”, — безробіття стало найпоширенішою, найневигойнішо* і найлихішою недугою нашого покоління; це — специфічно “західна” болячк нашого часу” (Arndt, 1944, р. 250). Ніколи доти за всю історію індустріалізації н могли бути написані подібні рядки. Вони краще за тривалі архівні дослідженн пояснюють політику післявоєнних урядів Заходу.

Досить дивно, але спричинені Великою Депресією відчуття катастрофи і дезорієнтації були чи не дужчі серед підприємців, економістів і політиків, анЬ серед мас. Масове безробіття, падіння сільськогосподарських цілей дошкульно по них ударило, але вони не сумнівалися, що десь та є якесь політичне рішення для цих нежданих-негаданих кривд, чи ліворуч, чи праворуч, адже вбогим людям досить було задовольнити свої щонайскромніші потреби. Але ж саме відсутність' хоч би яких розв’язків у структурі старої ліберальної економіки й робила такою драматичною скруту людей, які мали ухвалювати економічні рішення. Аби дати раду нагальним короткостроковим кризам, треба було, як вони гадали, підірвати довготермінову основу процвітаючого світового народного господарства. В час, коли світова торгівля за чотири роки (1929-32) впала на 60 відсотків, держави й незчулись, як почали вибудовувати все вищі бар’єри для захисту своїх національ­них ринків і валют від світових економічних ураганів, цілком усвідомлюючи, що це означає позбавиш світову систему багатосторонньої торгівлі, на яку, вірило- ся їм, і має спиратися світове процвітання. Наріжний камінь такої системи, так званий “статус найпривілейованішої нації”, вивітрився з майже 60 відсотків 510 комерційних угод, підписаних у часовому проміжку 1931-39 років, а де лишився, там в обмеженому вигляді (Snyder, 1940)¹⁶. Де ж цьому кінець? І чи є вихід із цьо­го зачарованого кола?

Ми розглянемо нижче безпосередні політичні наслідки цього най- боліснішого епізоду в історії капіталізму. Однак його найзначущішу довготрива­лу імплікацію нам слід згадати зараз-таки. Одним реченням: Велика Депресія зруйнувала економічний лібералізм на півсторіччя. У 1931-32 роках Британія, Канада, вся Скандинавія й США облишили золотий стандарт, що завжди вважав­ся основою міжнародних обмінів, і вже на 1936 рік до них приєдналися і бель­гійці з голландцями, ці найпалкіші прихильники металевого грошообміну, а на­самкінець і самі французи¹⁷. Майже символічно, що Велика Британія в 1931 році відмовилася від вільної торгівлі, яка від 1840-их була настільки ж основополож­ною для британської економічної ідентичності, наскільки Американська Кон­ституція — для політичної ідентичності СПІД. Відступ Британії від принципів вільних оборудок у єдиній світовій економіці є драматичною ілюстрацією за­гального гарячкого намагання в той час заховатися кожному в своєму національ­ному самозахисті. А ще Велика Депресія змусила західні уряди віддати у своїй державній політиці пріоритет соціальним міркуванням перед економічними. Надто загрозливими були ризики не піти на це: радикалізація лівих і, як засвідчи­ли Німеччина й інші країни, правих сил.

Тож уряди більше вже не захищали сільського господарства просто тари- г а ми проти чужоземної конкуренції, хоча там, де вони це робили раніше, тепер цщняли тарифні бар’єри ще вище. Протягом Депресії вони вдалися до субсидію­вання сільськогосподарського виробництва: через гарантування фермових цін, закуповування надлишків чи оплачування фермерам невирощування продукції, як було в США після 1933 року. Витоки дивоглядних парадоксів “Спільної сіль- :ь:< ^господарської політики” ЄЕС, завдяки яким у сімдесятих та вісімдесятих дедалі дрібніші фермерські меншини загрожували довести до банкрутства Спів- - зариство тими субсидіями, що ними вони користувалися, слід шукати у Вели­кій Депресії.

Що ж до робітництва, то після війни “повна зайнятість”, себто усунення -!псового безробіття, стала наріжним каменем економічної політики в країнах деформованого демократичного капіталізму, чиїм найславетнішим пророком і -тршопрохідцем, хоч і не єдиним, став Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Кейн- пзське доведення вигідності усунення постійного масового безробіття мало й τнемічний, і політичний характер. Кейнсівці слушно вважали, що той попит, кий породять прибутки повністю зайнятих робітників, якнайкраще простиму- дює занепалі від депресії економіки. Однак іще більшою підставою для надання пріоритету цьому засобові збільшення попиту (британський уряд удався до нього навіть ще до закінчення Другої Світової війни) стала віра в те, що масове 'езробіття є політично й соціально вибуховим, і так воно насправді й було під час Депресії. Це переконання було настільки сильне, що, коли через багато років иасове безробіття повернулося, надто ж під час серйозної депресії початку⁷ вісім­десятих, спостерігачі (з автором цієї книги включно) впевнено чекали соціаль- :-:их заворушень і вельми були подивовані, коли їх не сталося (див. розділ 14).

Не сталося цього, звісно, великою мірою завдяки іншому профілактично- mv заходові, що вживався під час, після і внаслідок Великої Кризи: запроваджен- ню сучасних систем добробуту. Кого може здивувати те, що США прийняли свій Акт про соціальне забезпечення в 1935 році? Ми настільки звикли до загального превалювання амбіційних систем добробуту в розвинених країнах індустріаль- ного капіталізму (за такими винятками, як Японія, Швейцарія й США), що й за­буваємо, як небагато “держав добробуту” в сучасному⁷ розумінні слова було до Другої Світової війни. Навіть скандинавські країни ще тільки починали їх розви- зати. Справді-бо, й самого терміну “держава добробуту” не було у вжитку до со- оокових років.

Травму Великої Депресії підкреслив ще й той факт, що нечутливою до неї виявилася та єдина країна, що галасливо порвала з капіталізмом: Радянський Зоюз. У той час, як решта світу⁷, чи принаймні ліберально-західний капіталізм, переживала застій, CPCP саме здійснював масовану надшвидку індустріалізацію згідно зі своїми п’ятирічними планами. Від 1929 до 1940 року радянське проми­слове виробництво щонайменше потроїлося. Від 5 відсотків від світового проми­слового виробництва в 1929 воно зросло до 18 процентів у 1938 році, тоді як за цей самий період сукупна частка США, Британії й Франції у світовому вироб­ництві впала від 59 до 52 відсотків. До того ж там не було безробіття. Ці досягнен­ня вражали чужоземних спостерігачів усіх ідеологій, включно з невеличким, за­те впливовим потічком соціо-економічних туристів, що їздили до Москви в 1930-35 роках, дужче, ніж видима примітивність і неефективність радянського народного господарства, а чи жорстокість і брутальність Сталінових колек­тивізації й масових репресій. Адже вони намагалися не так осягнути реальний феномен CPCP, як дати раду крахові власної економічної системи, осягнути гли­бину відмови західного капіталізму. В чому ж полягав секрет радянської системи? Чи можна щось у неї перейняти? Відлунками російських п’ятирічок замелькали в політиці модні слівця “план”, “планування”. Соціал-демократичні партії, наприк­лад, у Бельгії й Норвегії, почали приймати “плани”. Сер Артур Салтер, британсь­кий чиновник великої заслуженості й респектабельності, надійний стовп істеб- лишменту, написав книжку Видужання, в якій доводив, начебто без плановості ігу ніяк не вивести суспільства із зачарованого кола Великої Кризи. Інші британ­ські чиновники й функціонери, яким було ще далеко до кінця кар’єри, заснували безпартійний “мозковий центр” під назвою ПЕП (Політичне й Економічне Пла­нування). Молоді консервативні політики на кшталт майбутнього прем’єр-міні­стра Гарольда Макміллана (1894-1986) поробилися речниками “планування”. Навіть нацисти запозичили цю ідею.- 1933 року Гітлер запровадив “чотириріч­ний план”. (Із причин, що їх ми розглянемо в наступному розділі, власний успіх самих нацистів у подоланні Кризи після 1933 року мав не так багато міжнарод­них відлунків.)

II

Чому ж капіталістична економіка не спрацювала в міжвоєнний період? Центральною частиною хоч би якої відповіді на це запитання буде становище США. Бо, коли економічні негаразди у повоєнній Європі, принаймні в тих її країнах, що брали участь у війні, можна бодай почасти списати на воєнні руйну­вання, США були від війни далеко й тільки на короткий час узяли в ній участь, хоч і вирішальну. Та й не підірвала Перша Світова американської економіки, а при­несла їй, достоту як і Друга, помітну користь. На 1913 рік СІЛА вже були стали найбільшою економічною потугою світу, виробляючи третину всієї світової про­дукції, лише трохи менше за сукупне виробництво Німеччини, Великої Британії й Франції. В 1929 році вони виробили понад 42 відсотки від сукупної світової продукції, а ті три європейські індустріальні держави — лише трохи менше 2S процентів (Hilgerdt, 1945, Table 1.14.) Це й справді разюча цифра. Ось конкретні­ший приклад: за період від 1913 до 1920 року американське виробництво стал; зросло приблизно на чверть, а в решті світу це виробництво упало десь на трети­ну (Rostow, 1978, р. 194, Table III. 33 ) Сказати б коротко, після закінчення Першої Світової війни США були в багатьох відношеннях такою ж панівною світовок

: номікою, якою вони знову стали вже й після Другої Світової. А Велика Депре- лише тимчасово урвала це сходження.

До того ж війна (Перша) не тільки укріпила становище США як найбіль- z эго в світі промислового виробника, а й зробила Штати найбільшим кредито- ■■ м світу. Британці за війну втратили близько чверті своїх світових інвестицій, греважно в США, мусячи продавати їх за військові поставки; французи втрати- близько половини своїх, здебільшого через революцію й поруйновану Євро- ~ А тим часом американці, що вступили у війну країною-боржником, вийшли з неї головним міжнародним позикодавцем. Оскільки ж США зосередили свої опе- гації у Європі й західній півкулі (британці все ще лишалися найбільшими інве-.: эрами в Азії й Африці), то й вплив їх на Європу виявився вирішальним.

Одне слово, світової економічної кризи не пояснити без США. Зрештою, це ж була в двадцятих найперша країна-експортер світу й, після Великої Британії, цйперша країна-імпортер. Коли говорити про сировину й харчові продукти, то Штати ввозили майже 40 відсотків від усього імпорту п’ятнадцяти найрозви­неніших у промисловому відношенні країн, і цим фактом пояснюється катаст- г фічний вплив кризи на виробників таких товарів, як пшениця, бавовна, цукор, гума, шовк, мідь, олово й кава (Lary, рр. 28-29)∙ І через це ж США мали стати й го- г: вною жертвою Кризи. Якщо в період між 1929 і 1932 роками їх імпорт упав на відсотків, то на стільки ж упав і експорт. Світова торгівля від 1929 до 1932 ро- скоротилася майже на третину, але ж американський експорт упав майже на- л эловину.

Це не означає, що слід недооцінювати й суто європейські корені лиха, які гули переважно політичні за походженням. За Версальським мирним договором (1919), на Німеччину накидалися величезні, але невизначені виплати як “репа- гації” за воєнні видатки й шкоду, завдану країнам-переможницям. Для надання тим репараціям правомірності у договір внесли положення, що робило Німеччи­ну єдино відповідальною за війну (так званий пункт про “вину за війну”), а це було й історично сумнівним, і стало подарунком німецькому⁷ націоналізмові. Обсяг г эго, що Німеччина мала відшкодувати, так і лишився непевним — як компроміс між позицією США, що пропонували установити розмір німецьких репарацій г.дповідно до платоспроможності тієї країни, й точкою зору інших Союзників, переважно французів, які наполягали на відшкодуванні всіх воєнних збитків, їхньою (французів принаймні) реальною метою було тримати Німеччину слаб- кэю й мати засоби, щоб чинити на неї тиск. У 1921 році визначили суму: 132 мі­льярди золотих марок, себто 33 мільярди американських доларів тогочасної вартості, хоча всі розуміли, що то фантастика.

Репарації призвели до нескінченних дебатів, періодичних криз та врегу­лювань під американським покровительством, оскільки США, на невдоволення колишнім своїм союзникам, бажали поєднати питання німецької їм заборгова­ності з питанням воєнних боргів союзників перед Вашингтоном. А ці останні вкладалися в чи не таку саму шалену суму, як і те, що вимагалося від німців (близь­ко півтора національних доходів тієї країни за 1929 рік); британська заборгова­ність Штатам дорівнювала половині національного доходу Британії, а французь­ка, відповідно, — двом третім (Hill, 1988, рр. 15-16). “План Доза” в 1924 році фак­тично визначив суму річної сплати Німеччиною, а “молодий План” за 1929 рік модифікував схему⁷ боргових виплат, заснувавши, між іншим, Банк Міжнародних Врегулювань у Базелі (Швейцарія), першу з міжнародних фінансових інституцій, яким судилося розплодитись після Другої Світової війни. (На момент написання цієї книги він усе ще діяв.) Із практичних міркувань усі ті виплати, і німецькі, й со­юзницькі, припинено в 1932 році. Тільки Фінляндія все виплачувала свої воєнні борги Сполученим Штатам.

Коли не заходити в деталі, то вирішувалися, власне, два питання. По-пер­ше: була слушність у суворій критиці молодого Джона Мейнарда Кейнса на адре­су Версальської конференції, де він брав участь як молодший член британської делегації й написав Економічні наслідки Миру (1920). Без відновлення німецької економіки, доводив він, відбудова стабільної ліберальної цивілізації й економіки в Європі буде неможлива. Французька політика утримування Німеччини в слаб­кості задля французької “безпеки” непродуктивна. Фактично французи були за­слабкі, аби накинути свою політику, навіть окупувавши на короткий час інду­стріальний осередок Німеччини в 1923 році під приводом відмови німців плати­ти. Зрештою їм довелося змиритися з політикою німецького “виконання” після 1924 року, яка зміцнила німецьке народне господарство. Але, по-друге, було ще й питання того, як мали виплачуватися репарації. Ті, хто хотів мати Німеччину слабкою, бажали одержати радше готівку, ніж (як було б раціонально) товари з поточного виробництва чи принаймні з прибутку від німецького експорту, оскільки це зміцнило б німецьку економіку супроти її конкурентів. Насправді ж вони змусили Німеччину лізти у великі борги, так що виплачувані репарації над­ходили з масивних (американських) позичок у середині двадцятих років. Для во­рогів Німеччини видавалося додатковою перевагою те, що вона лізла в тяжкі борги замість розширювати свій експорт задля досягнення зовнішньої рівнова­ги. Насправді різко зріс німецький імпорт. Однак, як ми вже переконалися, вся та оборудка зробила і Німеччину, й цілу Європу дуже чутливою до спаду амери­канського позичання, який почався ще до кризи й перекриття американського позичкового “краника” після вибуху кризи на Вол-Стріті в 1929 році. Під час Де­пресії завалився весь картковий будиночок репарацій. На той момент закінчення тих виплат не мало позитивного впливу ні на Німеччину, ні на світову економіку, бо ця остання розвалилась як об’єднана система, а з нею, в 1931-33 роках, і всі оборудки міжнародних платежів. і

Однак сама війна й повоєнні руйновища з політичними ускладненнями в Європі можуть лише почасти пояснити глибину міжвоєнного економічного кра­ху. З економічної точки зору розглядати його можна двояко.

Перший погляд добачить в основному разючу й дедалі більшу розбалан- сованість міжнародної економіки, породжену асиметрією в розвитку між США й рештою світу. Можна доводити, що світова система не спрацювала тому, що США, на відміну від Великої Британії, яка була її осередком до 1914 року, не дуже потре- -'•.т ічи решти світу; а тому, знов на відміну від Великої Британії, що знала: систе- иа світових платежів грунтується на фунтові стерлінгів, і дбала про стабільність р ∙.^Hτa, США не брали на себе клопоту виступати в ролі глобального стабілізато­рі США не дуже потребували світу, бо після Першої Світової війни мали меншу

- требу в імпорті капіталу; робочої сили й (відносно кажучи) товарів, ніж будь- s ли доти (за винятком деякої сировини). їхній експорт, хоч і важливий у міжна- -• тному розумінні (Голівуд практично монополізував міжнародний кіноринок),

- бив куди менший внесок до національного доходу, ніж у будь-котрій іншій згині. Можна сперечатися, наскільки значущим було це, сказати б, самоусунен-

5 США зі світової економіки. Однак саме це пояснення Депресії справило вирі­шальний вплив на американських економістів і політиків у сорокових, допоміг­ши переконати Вашингтон у воєнні роки перебрати на себе відповідальність за сталість світової економіки після 1945-го (Kindelberger, 1973).

Друтий погляд на Депресію зосереджується на відмові світової економіки

- роджувати достатній попит на тривале розширення виробництва. Основи для -- о цвітання у двадцятих роках, як ми переконалися, були слабкі, навіть у самих ZLIIA де фермерське господарство уже перебувало в стані депресії, а грошова штатня, навсупереч міфові про великий джазовий вік, не зростала драматично, севши практично застійною протягом останніх шалених літ буму (Historical -*.atistics of the USA, I, p. 164, Table D722-727). Відбувалося те, що часто трапляє­шся під час бумів вільного ринку: з відставанням зарплатні прибутки зростали непропорційно, й ті, хто процвітав, дістали більший шмат національного пи­те га. Але, оскільки масовий попит не встигав за швидко зростаючою продуктив- =ιcπo промислової системи в час процвітання Генрі Форда, результатом стали

- гревиробництво й спекуляція. А ці, своєю чергою, стали спусковим механізмом s лапсу. Знов же, хоч би які аргументи наводили історики й економісти, що й Z сі сперечаються на цю тему, ті з сучасників, котрі неабияк цікавилися уря- z вою політикою, були глибоко вражені слабкістю попиту, й серед них і Джон Іейнард Кейнс.

Коли ж настав колапс, то був він, звісно,жорстокіший у США, бо фактично ξ -Zставання у розширенні попиту ще й підстьобнули надмірним розширенням кредитування споживачів. (Для тих із читачів, хто пам’ятає кінець вісімдесятих, се може стати перебуваннЯіМ на знайомій території.) Банки, вже вражені бумом спекуляцій з Hepy⁷XOMicno₁ який, із звичайною допомогою оптимістів-самоошу-

- анців та пошесті фінансових махінацій^18, сягнув свого піку за кілька років перед Великим Крахом, були перевантажені поганими боргами й відмовлялися давати -; зички під нове чи додатково фінансувати вже триваюче будівництво. Але це не і'ерегло їх від банкрутування тисячами¹⁹, тоді як (у 1933-му) майже половина зсіх американських внутрішніх застав була в стані дефолту й по тисячі власно­стей на день позбавлялися права користування ними (Miles et al., 1991, p∙ 108). Із загальної особистої заборгованості в 6 500 мільйонів доларів за коротко- й дов- 7 строковими позичками лише покупці автомобілів заборгували 1 400 мільйонів (Ziebura, р. 49). А ще робило економіку настільки вразливішою у зв’язку з цим кредитним бумом те, що клієнти не використовували своїх позичок на купівлю товарів масового споживання для підтримання тіла й душі: їжі, одягу тощо, а отже, були досить негнучкими. Хоч який ти вбогий, а не можеш опустити свою потребу в бакалійних товарах нижче певного рівня, і попит не подвоїться з под­воєнням прибутків. Натомість вони купували тривкі споживчі товари сучасного суспільства споживання, першопрохідцями якого й були США вже в ту пору. Але ж купівлю автомобілів та будинків можна б легко відкласти, адже вони, в будь- якому разі, мали й мають вельми високу еластичність попиту.

Отож, якщо стався такий крах, що розтягся на довший час та ще й підірвав віру в майбутнє, наслідки подібної кризи могли бути драматичними. Так автомо­більна промисловість США за період 1929-31 років скоротилася наполовину, а от випуск, на набагато нижчому рівні, грамофонних записів для вбогих (“расові” за­писи, джази для чорношкірої публіки) практично припинився на певний час Сказати б коротко: “на відміну від залізниць чи дієвіших кораблів, а чи запровад­ження нових машин і знарядь, що здешевлювали вартість, нові продукти й новий спосіб життя вимагали для свого швидкого розповсюдження високих і дедалі по- ширеніших рівнів прибутку; а також високого ступеня упевненості в майбут­ньому” (Rostow, 1978, р. 219)∙ Але ж саме це й зазнавало краху.

І найгірша циклічна криза рано чи пізно доходить свого кінця, тож післі 1932 року завидніли вже виразні призвістки того, що найгірше минуло. Декотрі економіки просто рвонули вперед. Японія і, в скромнішому масштабі, Швеції досягли майже удвічі вищого, порівняно з докризовим, рівня виробництва ні кінець тридцятих, а німецька (тільки не італійська) економіка на 1938 рік підня­лася на 25 відсотків понад рівень 1929-го. Навіть такі забарні економіки, як бри­танська, показали чимало ознак динамічності. І все таки сподіваний підйом чо­гось та не повернувся. Світ залишився у депресії. Найпомітніш це було по най­більшій з усіх економік, по американській, адже різні експерименти в справі сти­мулювання народного господарства, затіяні в рамках “Нового Курсу” президенті ФД.Рузвельта й незрідка суперечливі, так і не принесли обіцяних результатів. Зі потужним підйомом прийшов новий спад, у 1937-38 роках, хоча масштаб тут був трохи скромніший, ніж 1929-го. Виробництво автомобілів, цей провідний сек­тор американської індустрії, так і не здобуло знову свого піку 1929 року. У 1938 автомашин тут випустили трохи більше, ніж у 1920 році (Historical Statistics, Ц р.716). Коли ми озираємося на той час із висоти дев’яностих, нас вражає песи­мізм розумних коментаторів. Здібні, блискучі економісти бачили майбутнє капі­талізму, полишеного на самого себе, як суцільну стагнацію. Цей погляд, пере­дчуття якого прозирає вже з Кейнсового памфлета проти Версальського догово­ру, став, природно, популярним у післякризових Штатах. Чи ж не повинна всякі дозріла економіка мати тенденцію до застою? Австрійський економіст Шумпе­тер, автор ще одного песимістичного прогнозу для капіталізму, сказав: “У всякий затяжний період економічної недуги економісти, підпадаючи, подібно до іншиї людей, настроям свого часу, пропонують теорії, які претендують на доведенні того, що ось ця депресія прийшла, щоб лишитися” (Schumpeter, 1954, р. 1172) M: жливо, й історики, що подивляться на період від 1973 й до кінця “основного з XX віку” з такої самої відстані, будуть так само вражені постійною нехіттю сімде- і -стих та вісімдесятих передбачити можливість загальної депресії світової капіталістичної економіки.

І все це попри той факт, що тридцяті стали десятиріччям помітних техно- - гічних нововведень у промисловості, наприклад, розвитку пластмас. Бо й спра- =Zi в одній галузі, розваг і того, що згодом здобуло назву ЗМІ, міжвоєнні роки 7 бачили великий прорив, принаймні в англо-саксонському світі, з тріумфом пасового радіо й голівудської кіноіндустрії, не згадуючи вже ілюстрованої рото- стафією преси (див. розділ 6). Либонь, це не таке вже й чудо, що посеред сірих міст масового безробіття виросли, мов казкові палаци, гігантські кінотеатри, стже квитки в кіно були дивовижно дешеві, тож і наймолодші, й найстарші, дис- ^ ?_>порційно зачеплені безробіттям тоді, як і тепер, мали де вбивати час, і, як зав- зажили соціологи, під час депресії подружжя були більше, ніж доти, схильні збу- зати разом години дозвілля (Stouffer, Lazarsfeld, рр. 55,92).

III

Велика Депресія утвердила інтелектуалів, активістів і простих громадян у переконанні, нібито в самій глибині того світу, де їм випало жити, закладено якийсь фундаментальний негаразд. Хто ж знав, що тут можна вдіяти? Звісно ж, ебагато хто з тих, що перебувають при владі в їхніх країнах, і вже ж не ті, хто на- ліається тримати курс, покладаючись на традиційні навігаційні інструменти літського лібералізму чи традиційної віри та на карти морів XIX сторіччя, яким ' _тьше ні в якому разі не можна довіряти. І чи на велику довіру заслуговують еко- н.місти, хай там які блискучі, що доводять із великою переконливістю, нібито Репресія, в якій навіть вони живуть, не може трапитися в добре керованому сус­пільстві вільного ринку, оскільки (згідно з економічним законом, пойменованим на честь одного француза, що жив на початку XIX сторіччя) неможливе таке пе­ревиробництво, яке б хутко не виправило саме себе? У 1933 році нелегко було є (вірити, наприклад, що, де попит споживача, а отже, й споживання, падає в де­пресію, там і процентні ставки упадуть саме настільки, наскільки потрібно для стимулювання інвестицій, так, щоб заповнити прогалину, яку лишив дрібніший стоживач. Коли безробіття стало масовим, хто б тоді повірив (як, очевидно, вірило британське міністерство фінансів), що державні підприємства зовсім не більшать зайнятості, бо витрачені на них гроші будуть просто забраними з при- s jthoγo сектора, який за інших обставин дав би стільки ж зайнятості. Видно ж було, що економісти, які радили просто дати економіці спокій, уряди, чиїм пер­лим інстинктом, після захищення золотого стандарту дефляційною політикою, було триматися фінансової ортодоксії, збалансованих бюджетів і скорочення витрат, не виправляли ситуації на краще. Дійсно, що довше тривала депресія, то з більшою силою доводилося, і не в останню чергу Кейнсом, який відповідно зро­бився найвпливовішим економістом наступних сорока літ, що вони тільки по­глиблюють депресію. Ті з нас, хто пережив роки Великої Кризи, досі (майже) не можуть збагнути, як це ортодоксальні приписи чистого вільного ринку, тоді так очевидно дискредитовані, знов запанували над глобальним періодом депресії кінця вісімдесятих — дев’яностих, якої вони знову так само не могли ні збагнути, ні вилікувати. І все ж таки цей дивний феномен мав би нагадати нам про чільну характерну рису історії, яку він символізує: неймовірну куцість пам’яті й теорети­ків, і практиків економіки. А ще він дає нам яскраву ілюстрацію потреби суспіль­ства в істориках, які є професійними запам’ятовувачами того, що їхні співгрома­дяни хотіти б забути.

І взагалі, що воно таке — “економіка вільного ринку”, якщо економіка, де все більше домінують гігантські корпорації, робить безглуздим термін “абсолют­на конкуренція”, а економісти, що критикували Карла Маркса, доходять виснов­ку, що він таки мав слушність, бодай у провіщенні дедалі більшої концентрації капіталу (Leontiev, 1977, р. 78). Нетреба бути марксистом чи Марксом цікавити­ся, щоб завважити, яким неподібним до економіки XIX сторіччя був міжвоєнний капіталізм вільної конкуренції. Справді, ще задовго до вол-стрітівського краху один розумний швейцарський банкір спостеріг, що неспромогою економічного лібералізму (й, додав він, соціалізму взірця до 1917 року) утвердитися в ролі уні­версальних програм пояснюється сильна тенденція до автократичних економію фашистської, комуністичної, а чи під егідою великих корпорацій, незалежних від своїх акціонерів (Somary 1929, рр. 174,193)-1 на кінець тридцятих ліберальні ор­тодоксії вільнориїікової конкуренції виявилися такими далекими, що світову економіку⁷ можна було розглядати, як таку собі потрійну систему, що складалася з ринкового сектора, міжурядового сектора (в межах котрого такі плановані чи контрольовані народні господарства, як японське, турецьке, німецьке й радянсь­ке, здійснювали свої оборудки одне з одним), а також сектора державної чи май­же державної влади, яка регулювала певні частини економіки (наприклад, через міжнародні торгівельні угоди) (Staley 1939, р. 231).

Тож і не дивно, що Велика Депресія незагайно й драматично відбилася на політиці й громадській думці. Горе тому урядові, якому випало керувати країною під час катаклізму, хай він буде чи правим, як президентство Герберта Г/вера в CIIIA (1928-32), а чи лівим, як лейбористські уряди Британії й Австралії. Зміна влади не обов’язково бувала такою блискавичною, як у Латинській Америці, де дванадцять країн у проміжку між 1930 і 1931 роками змінили свої уряди чи й ре­жими, десятеро з них — шляхом військового путчу. І все ж на середину тридця­тих небагато зосталося держав, що не змінилися б вельми істотно порівняно з тим, якими вони були до Краху; У Європі й Японії сталося разюче зміщення пра­воруч, але виняток склали Скандинавія, де Швеція 1932 року ввійшла у своє півсторіччя соціал-демократичного урядування, та Іспанія, де монархія Бурбонів 1931 року поступилася нещасливій республіці, якій не судилося довгожитель^ ство. Більше про це поговоримо в наступному розділі, хоча тут неодмінно слід додати: майже одночасна перемога націоналістичних, войовничих, активно аг­ресивних режимів у двох чільних мілітарних державах: Японії (1931) й Німеч­чині (1933) — стала найдалекосяжнішим і найгрізнішим політичним наслідком Великої Депресії. Ворота до Другої Світової війни відчинено 1931 року.

Зміцнення радикально правого крила ще й посилилося, принаймні про­тягом найгіршого періоду Депресії, завдяки кричущим прорахункам революцій­ного лівого крила. Депресія не тільки не започаткувала нового кола соціальної революції, як того сподівався Комінтерн, а й звела міжнародний комуністичний рух поза межами CPCP до стану безпрецедентної слабкості. Всі погоджуються, що почасти призвела до цього самовбивча політика Комінтерну, який не лише грубо недооцінив небезпеку націонал-соціалізму в Німеччині, а й провадив таку політику сектярської ізоляції, що видається неймовірною в ретроспекції, вирі­шивши, нібито головний його ворог — це організований масовий робітничий рух соціал-демократичних і робітничих партій (називаних “соціал-фашистсь- кими”)²⁰ Звісно, вже на 1934 рік, коли Гітлер знищив німецьку компартію (КПН), колишню надію Москви на світову революцію і все ще незрівнянно найбільшу, очевидно найгрізнішу й дедалі ростучу секцію Інтернаціоналу, коли навіть ки­тайські комуністи, викурені з сільських партизанських баз, були просто зацько­ваним караваном у своєму Довгому' Марші до якогось далекого, безпечного при­хистку, дуже мало, як видавалося, зосталось із вагомого організованого міжна­родного революційного руху, легального чи й нелегального. У Європі 1934 року лише Французька компартія все ще мала справжню політичну присутність. У фа­шистській Італії, через десять років після Маршу на Рим і в самісінький розпал міжнародної кризи, Муссоліні почувався досить упевнено, щоб випустити з тюр­ми декотрих з ув’язнених комуністів, аби вони змогли відсвяткувати ту річницю Spriano, 1969, р. 397). Усе це мало змінитися через кілька років (див. розділ 5). Але факт лишається той, що безпосереднім наслідком Кризи, принаймні у Євро­пі. стало якраз протилежне тому, чого сподівалися соціальні революціонери.

Але цей занепад лівого крила не обмежився випаданням самого комуніс­тичного “пір’я”, бо, з Гітлеровою перемогою, не стало видно й Німецької Соціал- Демократичної партії, а через рік упала, після короткого збройного опору, й ав­стрійська соціал-демократія. Британська Лейбористська партія ще в 1931 ро­пі стала жертвою Кризи, чи то, скорше, своєї віри в економічну ортодоксію XIX сторіччя, а її трейд-юніони, втративши половину свого членства після 1920- го. були слабкіші, ніж у 1913 році. Європейський соціалізм здебільшого притис­кався до стінки.

Однак деінде поза Європою була відмінна ситуація. Північні частини Аме­рик помітно зрушувалися ліворуч, у міру того, як США, під КСрІВНИЦТВОхМ свого нового президента Франкліна Д. Рузвельта (1933-45), експериментували з іще ра- дикальнішим Новим Курсом, а Мексика, за президента Ласара Карденаса (1934- 40), воскрешала первісний дух ранньої Мексиканської революції, особливо у справі аграрної реформи. Вельми потужні соціальні й політичні рухи поставали на пригнічених кризою преріях Канади. СоціальнаДовіра й Кооперативна Феде­рація Співдружності (нинішня Нова Демократична партія) належали обидві до лівих, згідно з критеріями тридцятих.

Не так легко схарактеризувати політичний вплив кризи на решту Латин­ської Америки, адже коли тамтешні уряди чи правлячі партії попадали, мов кеглі, після того, як падіння світових цін на основні товари їхнього експорту зруйнува­ло їхні фінанси, то валилися вони не в одному й тому самому напрямку. Однак здебільшого падали вони таки ліворуч, а не праворуч, хай і на короткий час. Ар­гентина після тривалого періоду цивільного правління вступила в добу військо­вого урядування, і, хоча по-фашистському налаштовані лідери на кшталт генера­ла Урібуру (1930-32) незабаром відійшли набік, країна таки виразно посувалася праворуч, хай навіть і до традиційної “правиці”. А Чилі навпаки: скористалася кризою, аби, ще задовго до ери генерала Піночета, скинути Карлоса Ібаньєса (1927-31), одного зі своїх рідкісних мілітарних президентів-диктаторів, і шалено рвонула ліворуч. Ця країна навіть пройшла моментальну стадію “соціалістичної республіки” в 1932-му, під проводом гучнойменного полковника Мармадюка Грове, аби перерости в успішний Народний Фронт за європейським взірцем (див. розділ 5). У Бразилії Криза вилилася в олігархічну “стару Республіку” 1889- 1930 років, привівши до влади Жетуліу Варгаша, якого найліпше буде назвати націоналістом-популістом (див. с. 128). Він на двадцять наступних років запану­вав в історії своєї країни. А в Перу відбувся зсув більш ліворуч, хоча Американсь­кий Народно-Революційний Альянс (APRA), найсильніша з нових партій і одна з найуспішніших масових робітничих партій європейського взірця у західній пів­кулі²¹, спізнала гіркоту невдачі у своїх революційних амбіціях (1930-32). Зміни в Колумбії мали ще виразніший “лівий” характер. Тут ліберали, за реформістськи налаштованого президента, що перебував під Враженням від Рузвельтового Но­вого Курсу, перебрали на себе владу після тридцятилітнього правління консерва­торів. Радикальні зміни ще виразніші були на Кубі, де Рузвельтова інаугурація доз­волила мешканцям цього заморського протекторату CUIA скинути ненависного і надзвичайно корумпованого, як навіть на тодішні кубинські мірки, президента.

А в неозорому колоніальному секторі світу Криза породила значне по­жвавлення антиімперіалістської активності: почасти завдяки падінню цін на то­вари, на яких грунтувалися колоніальні економіки (чи принаймні їхні державні фінанси й середні класи), а почасти тому, що країни-метрополії самі поквапи­лися захистити своє сільське господарство й свої робочі місця, не думаючи, як подібна політика відіб’ється на їхніх колоніях. Сказати б коротко, європейські держави, що у своїх економічних рішеннях керувалися внутрішніми чинниками, не спромоглися надовго утримати прикупі свої імперії з їх нескінченно складни­ми виробничими інтересами (Holland, 1985, р. 13) (див. розділ 7).

Це й була причина, чому⁷ в переважній частині колоніального світу Депре­сія ознаменувалася справжнім початком місцевого політико-соціального невдо­волення, яке не могло не спрямуватися проти (колоніального) урядування навіть там, де політичні націоналістські рухи реально виявилися вже аж після Другої Світової війни. І в Західній (британській) Африці, і в країнах Карібського басей-

ну вже тоді помітні були ознаки соціального неспокою. А породила його безпо­середньо криза місцевих експортних продуктів (какао й цукру). Однак навіть у країни з уже розвиненими антиколоніальним національниіми рухами депресійні роки принесли загострення конфлікту, особливо ж там, де політична агітація до­сягла мас. Зрештою, це ж були літа експансії Мусульманського Братства у Єгипті засновано 1928 року) й другої мобілізації індійських мас зусиллями Ганді (1931) див. розділ 7). Либонь, і перемогу республіканських ультра під проводом Де Ва­лери на ірландських виборах 1932 року слід також розглядати, як припізнілу ан- {колоніальну реакцію на економічний крах.

Мабуть, ніщо так не засвідчує і глобальності Великої Депресії, й глибини її зливу, як це побіжне охоплення з висоти пташиного польоту практично все­світніх політичних заворушень, що їх вона породила протягом періоду, вимірю­ваного місяцями чи одним-єдиним роком, від Японії до Ірландії, від Швеції до Нової Зеландії, від Аргентини до Єгипту. І все одно про глибину її впливу не випа­дає судити лише, чи навіть здебільшого, за її короткочасними політичними ефе­ктами, хоч би якими драматичними вони незрідка були. Це була така катастрофа, діо знищила всі надії на відбудову економіки, та й суспільства, довгого XIX сто­річчя. Період 1929-33 років став таким собі каньйоном, який зробив повернення до 1913-го не лише неможливим, а й немислимим. Старомодний лібералізм упо- зюївся чи видавався приреченим. Три варіанти вибору змагались за інтелектуаль­но-політичну гегемонію. Одним із них був комунізм марксистського взірця. Так чи інак, а Марксові передбачення начебто збувалися, як сказано самій Американ­ській Економічній Асоціації в 1938 році, та ще й CPCP показав себе ніби несприй­нятливим до катастрофи. Другою альтернативою був капіталізм, позбавлений своєї віри в оптимальність вільних ринків і реформований таким собі неофіцій­ним шлюбом чи то постійним зв’язком із поміркованою соціал-демократією не- комуністичних робітничих рухів (цей варіант і виявився найдієвішим після Другої Світової війни). Однак у тій короткочасній перспективі цей шлюб був не так свідомою програмою чи альтернативною політикою, як відчуттям, що, коли скінчиться Криза, не можна буде дозволити, щоб таке сталося знов, і, в щонайліп­шому випадку, готовністю експериментувати, підігрітою очевидним провалом класичного вільноринкового лібералізму. Тож шведська соціал-демократична по­літика після 1932 року була свідомою реакцією на провали економічної ортодок­сії. яка домінувала в злощасному урядуванні британських лейбористів протягом відтинку 1929-31 років, — чи принаймні так гадав Гунар Мірдаль, один із голов­них її архітекторів. А теорія, що була б альтернативною збанкрутілій вільнорин- ковій економіці, ще тільки вироблялася. Кейнсова Загальна теорія зайнятості, інтересу й грошей, цей найвпливовіший до неї внесок, вийшла друком аж у 1936 році. Альтернативна урядова практика: засноване на обліку національного дохо­ду макроекономічне керування й управління економікою, — розвинулось аж ген після Другої Світової війни, хоча в тридцятих уряди й інші державні утворення, озираючись, либонь, на CPCP, дедалі більше розглядали національну економіку як цілість, оцінюючи обсяг її сукупного продукту чи доходу²².

Третім на вибір був фашизм, перетворений кризою на світовий рух, а, коли точніше, то на світову загрозу. Фашизм у його німецькій версії (націонал- соціалізм) скористався з двох речей: з німецької інтелектуальної традиції, що (на відміну від австрійської) вороже ставилася до неокласичних теорій економічно­го лібералізму, які після 1880-их стали міжнародною ортодоксією, а також із без- жальності уряду, що заповзявся будь-якою ціною позбутися безробіття. Слід ска­зати, що він розправився з Великою Кризою хутко й успішніше, ніж інші подібні режими (економічні здобутки італійського фашизму не були такими разючими). Однак не це було головною його привабою у Європі, що розгубила свої орієнти­ри. Та коли з Великою Депресією почала наростати й хвиля фашизму, стало зро­зуміло (і що далі, то ставало все зрозуміліше): в цю Добу Катастрофи не тільки мир, соціальна стабільність і народне господарство, а й політичні інституції та інтелектуальні цінності ліберально-буржуазного суспільства XIX сторіччя або відступали, або гинули. Ось цей процес ми зараз і розглянемо.