ПАДІННЯ ЛІБЕРАЛІЗМУ

У нацизмі ми маємо феномен, що начебто ніяк не улягає раціональному аналізові. Підпорядкувавшись лідерові, що в апокаліптичних тонах гово­рив про владу над світом чи загибель, і режимові, заснованому на відво­ротній ідеології расової ненависті, одна з культурно й економічно най­розвиненіших країн Європи спланувала собі війну, запалила світову по­жежу, в якій загинуло 50 мільйонів людей, і коїла дикі жорстокості, кульмінацією яких стало механічне масове вбивство мільйонів євреїв, та­кої природи й масштабності, що кидають виклик уяві.

Іан Кершоу (1993, рр. 3-4)

Померти за Батьківщину, за Ідею!.. Ні, це втеча. Навіть на фронті головне — це вбивати... А померти — це ніщо, це неіснування. Ніхто не може уяви­ти своєї власної смерті. Убивати — ось воно. Оце той кордон, який треба перейти. Так, це конкретний акт твоєї волі. Бо тут ти вживляєш свою волю в іншу людину.

З листа молодого добровольця Фашистській Соціальній Республіці 1943-45 (Pavone, 1991, р. 431)

І

З усіх “досягнень” Доби Катастрофи тих, що встигли пожити в XIX сторіч­чі, чи не найтяжче шокувало зруйнування цінностей та інституцій ліберальної цивілізації, поступ якої їхнє століття вважало за само собою зрозуміле, принай­мні в “розвинених” частинах світу чи в таких, що “розвивалися”. Цими цінностя­ми були недовіра до диктатури й абсолютизму, відданість конституційному прав­лінню з вільно обраними урядами чи представницькими зібраннями, з гаранто­ваним верховенством права та загальноприйнятим набором громадянських прав і свобод, включно зі свободами думки, слова й зібрань. Держава й суспільст­во повинні надихатися цінностями розуму, громадського обговорення, освіти, науки й удосконалюваності (хоч і не обов’язково довершеності) становища людини. Здавалося зрозумілим, що ці цінності забезпечували прогрес протягом усього сторіччя, а отже, їм судилося розвиватися й далі.

У політичному відношенні інституції ліберальної демократії й справді розвивалися, і той вибух варварства у 1914-18 роках начебтот лише прискорив цей розвиток. За винятком Радянської Росії, всі режими після Першої Світової війни, старі й нові, що виникали, були у своїй основі обраними представницьки­ми парламентськими устроями, навіть Туреччина. В 1920 році та Європа, що ле­жала на захід від радянського кордону, всуціль складалася з таких держав. Бо й справді основна інституція ліберально-конституційного правління — вибори до представницьких зібрань плюс (чи) вибори президента — була на цей час уже майже універсальною в світі незалежних держав, хоча нам не слід забувати, що ті шістдесят п’ять чи скільки там незалежних держав міжвоєнного періоду первісно Snn європейським та американським явищем: третина світового населення жи­та під колоніальним ярмом.

І все ж представницькі виборчі устрої стали досить частим явищем. Однак т. двадцять літ, що пролягли між муссолінівським так званим “маршем на Рим” і піком успіху держав Осі в Другій Світовій війні, засвідчили прискорений, ба на- гтть катастрофічний відступ ліберальних політичних інституцій.

У 1918-20 роках законодавчі зібрання були розпущені чи втратили дієвість т двох європейських державах, за двадцяті — в шести, за тридцяті — в дев’яти, тоді к протягом Другої Світової війни німецька окупація знищила конституційну ≈τajy ще в п’яти країнах. Сказати б коротко, єдиними європейськими державами адекватними демократичними політичними інституціями, які безперебійно профункціонували весь міжвоєнний період, були Британія, Фінляндія (саме стільки), Ірландська Вільна Держава, Швеція й Швейцарія.

А в обох Америках, цьому ще одному регіоні незалежних держав, ситуація Sna більш мішана, але не дуже засвідчувала якийсь загальний поступ демокра­тичних інституцій. Перелік послідовно конституційних і неавторитарних дер­жав західної півкулі був короткий: Канада, Колумбія, Коста-Ріка, США й Уругвай — та сама нині забута вже “Швейцарія Південної Америки”, єдина її реальна демо­кратія. Найбільше, що ми можемо сказати, це що від кінця Першої Світової війни й до кінця Другої траплялися тут порухи і ліворуч, і праворуч.

Одне слово, політичний лібералізм протягом Доби Катастрофи відступав -по всіх фронтах”, і цей відступ різко прискорився після обрання Адольфа Гітле- па канцлером Німеччини в 1933 році. Коли розглядати світ загалом, то в 1920 ро- шістдесят п’ять чи скільки там незалежних держав міжвоєнного періоду первісно були європейським та американським явищем: третина світового населення жи­ла під колоніальним ярмом. Єдиними державами, що не мали ніяких виборів у пе­ріод 1917-47 років, були ізольовані політичні допотопності, а саме: Ефіопія, Мон­голія, Непал, Саудівська Аравія та Йемен. Ще п’ять держав мали тільки одні вибори за цей період, що є невеликим доказом прихильності до ліберальної демократії, а саме: Афганістан, гомінданівський Китай, Гватемала, Парагвай і Таїланд, тоді все ще відомий як Сіам, але вже сам факт тих виборів принаймні свідчить про певне проникнення туди ліберальних політичних ідей, бодай в теоретичному вигляді. Звісно, ніхто не припускає, нібито саме існування чи частота виборів доводить щось більше за це. Ні Іран, що мав шість виборів після 1930 року, ні Ірак, що провів їх три, не могли навіть на той час вважатись за оплоти демократії.

І все ж представницькі виборчі устрої стали досить частим явищем.

У1918-20 роках законодавчі зібрання були розпущені чи втратили дієвість удвох європейських державах, за двадцяті — в шести, за тридцяті — в дев’яти, тоді як протягом Другої Світової війни німецька окупація знищила конституційну владу ще в п’яти країнах. Сказати б коротко, єдиними європейськими державами з адекватними демократичними політичними інституціями, які безперебійно профункціонували весь міжвоєнний період, були Британія, Фінляндія (саме стільки), Ірландська Вільна Держава, Швеція й Швейцарія.

А в обох Америках, цьому ще одному регіоні незалежних держав, ситуація була більш мішана, але не дуже засвідчувала якийсь загальний поступ демокра­тичних інституцій. Перелік послідовно конституційних і неавторитарних дер­жав західної півкулі був короткий: Канада, Колумбія, Коста-Ріка, США й Уругвай — та сама нині забута вже “Швейцарія Південної Америки”, єдина її реальна демо­кратія. Найбільше, що ми можемо сказати, це що від кінця Першої Світової війни й до кінця Другої траплялися тут порухи і ліворуч, і праворуч. Що ж до решти пла­нети, велика частина якої була покрита колоніями, а отже, лишалася нелібераль- ною за визначенням, то вона відверто дрейфувала геть від ліберальних консти- туцій, якщо де такі були. У Японії поміркований ліберальний режим поступився в 1930/31 роках націоналістично-мілітаристськоіму урядові. Таїланд був зробив галька кроків навпомацки до конституційного правління, а в Туреччині на почат­ку двадцятих запанував прогресивний військовий осучаснювач Кемаль Ататюрк — не такий чоловік, що дозволив би якимось виборам стати йому на заваді. На трьох континентах Азії, Африки й Австралазії лише Австралія й Нова Зеландія були послідовно демократичними, адже більшість південноафриканців залиша­лася строго поза межами дії конституції білошкірих.

Одне слово, політичний лібералізм протягом Доби Катастрофи відступав "по всіх фронтах”, і цей відступ різко прискорився після обрання Адольфа Гітле- ра канцлером Німеччини в 1933 році. Коли розглядати світ загалом, то в 1920 ро­ці існувало якихось тридцять п’ять (чи й трохи більше) конституційних та обра­них урядів (залежно від того, куди ми віднесемо декотрі латиноамериканські рес­публіки). На 1938 рік було десь сімнадцять таких держав, а на 1944-ий — якихось дванадцять із світової сукупності шістдесяти чотирьох. Світова тенденція видава­лася досить прозорою.

Тут, можливо, добре було б нам нагадати самим собі, що в цей період за­гроза ліберальним інституціям виходила винятково від політичного правого крила, бо між 1945 і 1989 роками припускалось як щось само собою зрозуміле, нібито вона йде переважно від комунізму. Доти термін “тоталітаризм”, первісно придуманий як опис чи самоопис італійського фашизму, прикладали практично лише до таких режимів. Радянська Росія (від 1922 року — CPCP) була ізольована й ані не могла, ані, після вивищення Сталіна, не хотіла поширювати комунізм. Со­ціальна революція під леніністським (чи хоч би яким) керівництвом перестала розповсюджуватися після того, коли пішла на спад її початкова повоєнна хвиля. (Марксистські) соціал-демократичні рухи з підривних обернулися на державо- підтримувальні, а їхня відданість демократії не викликала сумніву. Комуністи з робітничих рухів у більшості країн були меншостями, а де мали більше сили, там або вже були придушені, або їх от-от мали придушити. Страх перед соціальною революцією та роллю комуністів у ній був досить реалістичний, як те й підтвер­дила друга хвиля революції під час і після Другої Світової війни, але за ті двадцять років відступу лібералізму жоден устрій, що мав підстави називатися ліберально- демократичним, не був скинутий лівими силами²³. Небезпека йшла винятково з правого боку⁷. А що правий рух являв собою не просто загрозу конституційному й репрезентативному правлінню, а й ідеологічну загрозу ліберальній цивілізації як такій, бувши потенційно світовим рухом, то ярлик “фашизм” є для нього хоч і недостатній, але й не зовсім невідповідний.

Недостатній, бо аж ніяк не всі ті сили, що скидали ліберальні устрої, були фашистські. Досить таки відповідний, бо фашизм, у своїй первісній італійській формі, потім — у вигляді німецького націонал-соціалізму, і надихав інші антилі- беральні сили, й підтримував їх, надаючи міжнародній правизні чуття історичної впевненості, адже в тридцятих він скидався на хвилю майбутнього. Як висловив­ся один знавець цієї галузі: “Невипадково... й східноєвропейські королівські дик­татори, бюрократи, офіцери, й Франко (в Іспанії) мали наслідувати фашизм”. (Linz, 1975, р. 206).

Сили, що скидали ліберально-демократичні устрої, були трьох типів, ко­ли не брати до уваги традиційнішої форми військових путчів, котрі приводили до влади латиноамериканських диктаторів-сзначною мірою тому, що ідентифікація Церкви з правим рухом, чільними прапороносцями якого виступали нині Гітлер з Муссоліні, створювала істотні моральні проблеми для соціально налаштованих католиків, не згадуючи вже істотних політичних проблем, що поставали в міру наближення фафшизму до неминучої поразки, із недостатньо антифашистськими ієрархіями. І навпаки антифашизм, чи просто патріотичний опір чужоземним загарбникам, уперше породив демократичний католицизм (Християнську Демократію), що узаконив­ся в рамках Церкви. Виникли політичні партії, що змобілізували римо-католиць- кі виборчі голоси: на прагматичних основах, у країнах, де католики становили значну більшість, й для захисту, зазвичай, інтересів Церкви супроти світських держав, — як то було у Німеччині й Нідерландах. Церква в офіційно католицьких країнах опиралася подібним поступкам політиці демократії й лібералізму, хоча вона й була досить стурбована зміцненням безбожного соціалізму, аби сформу-

Ill

лювати у 1891 році — радикальне нововведення! — таку соціальну політику, що наголошувала потребу віддавати робітникам належне, стверджуючи водночас і святість родини та приватної власності, але не капіталізму як такого²⁴. Це й нада­ло першу точку опори соціальним католикам та й іншим, готовим організовува­ти такі форми робітничої оборони, як католицькі робітничі спілки, що подібною діяльністю також горнулися до ліберальнішої сторони католицизму. За винятком Італії, де папа Бенедикт XV (1914-22) дозволив не надовго, після Першої Світової війни, виникнути (Католицькій) Народній партії, аж поки її знищив фашизм, демократичні й соціальні католики залишалися політично маргінальними мен­шостями. Саме наступ фашизму в тридцятих вивів їх на відкритий простір, хай навіть ті католики, що виголопгували свою підтримку іспанській Республіці, були невеличким, хоча інтелектуально й видатним, гуртком. Більшість католиків під­тримала генерала Франко. Саме Опір, який вони могли виправдовувати на заса­дах радше патріотизму, а не ідеології, давав їм їхній шанс, а перемога й дозволи­ла його взяти. Але тріумфи політичної Християнської Демократії в Європі, а кількома десятиріччями пізніше і подекуди в Латинській Америці, належать до пізнішого періоду. А в той період, коли впав лібералізм, Церква, за рідкісними ви­нятками, раділа його падінню.

II

Лишається ще розглянути рухи, що можуть бути по правді названі фаши­стськими. Першість тут має італійський рух, що й дав цьому явищу назву — витвір соціалістського журналіста-ренегата Беніто Муссоліні, власне ім’я якого, данина мексиканському антиклерикальному президентові Беніто Хуаресу, символізува­ло палкий антипапізм його рідної Романы. Сам Адольф Гітлер визнавав свій борг перед Муссоліні й віддавав йому шану навіть тоді, коли й сам дуче, і фашистська Італія виказували свою слабкість і некомпетентність під час Другої Світової вій­ни. Навзамін Муссоліні перейняв у Гітлера, хоч і трохи запізніло, антисемітизм, абсолютно непритаманний його рухові до 1938 року — та й усій Італії від часу її возз’єднання²⁵. Однак сам італійський фашизм не мав великої притягальної сили в міжнародному масштабі, хоча й намагався інспірувати, фінансувати подібні рухи деінде, домагаючись певного успіху в несподіваних місцях: вплинувши, на­приклад, на Володимира Жаботинського, засновника сіоністського “ревізіоніз­му”, якому судилося стати урядом Ізраїлю за Менахема Бегіна в сімдесятих роках.

Без тріумфу Гітлера в Німеччині на початку 1933 року фашизм так і не став би загальним рухом. Фактично всі фашистські рухи поза межами Італії, які були хоч чогось варті, заснувалися вже після приходу фюрера до влади, особли­во ж угорський Стрілохрест, що здобув 25 відсотків голосів у першому за всю іс­торію Угорщини таємному голосуванні (1939), та румунська Залізна Гвардія, яка здобула ще більшу реальну підтримку. А ті рухи, що їх фактично повністю фінан­сував Муссоліні, на кшталт хорватських терористів усташів Анте Павеліча, не здобули собі великої опори, ідеологічно фашизувавшись аж у тридцятих, коли частина їх почала сподіватися натхнення й коштів уже від Німеччини. Навіть більше: без Гітлерового тріумфу в Німеччині ідея фашизму як світового руху, та­кого собі різновиду правого відповідника міжнародному комунізмові з осеред­ком у Берліні, як той — у Москві, так і не розвинулася б. І то це породило не так серйозний рух, як, під час Другої Світової війни, ідеологічно мотивованих кола­бораціоністів, що співпрацювали з німцями в окупованій Європі. Саме через цей момент, особливо у Франції, чимало з традиційних ультраправих, хай і реакцій­них до нестями, відмовилося йти за окупантами: вони були або націоналісти, або ніщо. Дехто з них навіть приєднався до Опору. До того ж без міжнародного ста­новища Німеччини як очевидно успішної й дедалі могутнішої світової держави фашизм не мав би серйозного впливу поза Європою та й нефашистські реакцій­ні правителі не завдавали б собі клопоту перевдягами у фашистських симпатиків, от як португальський Салазар був заявив у 1940 році, що його з Гітлером “єднає одна й та сама ідеологія” (Delzell, 1970, р. 348).

Що спільного мали між собою різні гатунки фашизму (окрім, після 1933- го, загального розуміння німецької гегемонії), розрізнити нелегко. Теорія не була сильною стороною рухів, відданих неадекватностям розуму й раціоналізму та верховенству інстинкту й волі. Вони приваблювали різнорідних реакційних тео­ретиків у країнах із активним консервативним інтелектуальним життям (Німеч­чина є очевидним випадком у цьому зв’язку), але то були не так структурні, як скорше декоративні елементи фашизму. Муссоліні міг би залюбки обійтися без свого “домашнього” філософа Джованні Джентіле, а Гітлерові, либонь, було і не­відомо й байдуже про підтримку від філософа Гайдеггера. І фашизм годі іденти­фікувати з котрою-небудь формою державної організації, скажімо, з корпора­тивною державою; нацистська Німеччина швидко втратила цікавість до таких ідей, там більше, що нацисти зайшли в конфлікт з ідеєю єдиної, неподільної й тотальної Volksgemeinscbaft, народної спільноти. Навіть такий очевидно цент­ральний елемент, як расизм, напочатку був відсутній в італійському фашизмі !навпаки, звісно, як ми переконалися, фашизм поділяв націоналізм, антико- мунізм, антилібералізм тощо з іншими нефашистськими правими елементами. А декілька з них, особливо з-поміж французьких нефашистських реакційних груп, і собі поділяли з ним преференцію до політики як вуличного насильства.

Головна різниця між фашистською й нефашистською правизною поляга­ла в тому, що фашизм існував завдяки мобиіізуванню мас ізнизу. Він значною мірою належав до ери демократичної й народної політики, яку традиційні реак­ціонери оплакували, а поборники “органічної держави” намагалися обійти сто­роною. Фашизм тішився мобілізацією мас, стверджуючи це символічно у формі публічного театру: нюрнберзькі зборища, маси на Piazza Venezia, зачаровані же­стами Муссоліні на його балконі, — достоту, як і комуністичні рухи цим тіши­лися. Фашисти були революціонерами контрреволюції: у своїй риториці, в апе­люванні до тих, хто мав себе за жертву суспільства, в закликанні до тотальної перебудови суспільства, ба навіть у свідомому пристосуванні до символів та імен соціальних революціонерів, на що з усією очевидністю вказує сама назва Гітле- рової “Націонал-Соціалістичної Робітничої Партій з її (модифікованим) чер­воним прапором і негайним запровадженням у 1933 році Першотравня черво­них у якості офіційного свята.

Так само, хоч і фашизм спеціалізувався на пишномовних словесах про повернення до традиційного минулого, діставши чимало підтримки від таких груп людей, що щиро хотіли б, по змозі, стерти минуле сторіччя з лиця історії, він не був традиціоналістським рухом у реальному розумінні слова, як, скажімо, кар- лісти з Наварри, що стали однією з основних підпор для Франко в Громадянській війні, а чи кампанії Ганді за повернення до ручних ткацьких верстатів та сільсь­ких ідеалів. Він робив наголос на багатьох традиційних цінностях, а це вже інша річ. Фашисти нападалися на ліберальну емансипацію: жінки повинні сидіти вдо­ма й народжувати багато-багато дітей, а ще виступали проти розтлінного впливу сучасної культури, а надто модерністського мистецтва, яке націонал-соціалісти узивали дегенеративним, “культурним більшовизмом”. І все ж основні фаши­стські рухи, італійський та німецький, не апелювали до Церкви й Короля, цих іс­торичних охоронців консервативного ладу, а, навпаки, намагалися підмінити їх принципом цілковито нетрадиційного керівництва, втіленням якого виступали узаконені масовою підтримкою самовисуванці, а також світськими ідеологіями, іноді — культами.

Минуле, на яке вони покликалися, було артефактом. Традиції їхні були ви­гадані. Навіть Гітлерів расизм був не гордістю неперервної та незмішаної лінії по­ходження родичів, на підставі якої американці засипають фахівців з генеалогії дорученнями розкопати й довести їхнє походження від котрогось сафолкського йомена з XVI віку; а претензією постдарвіністської, ще з XIX сторіччя, мішанини на підтримку (що її, на жаль, частенько й діставала в Німеччині) нової науки ге­нетики, чи, точніш, тієї гілки прикладної генетики (“євгеніки”), яка мріяла ство­рити людську суперрасу за допомогою селекції та винищування калік. Та раса, якій Гітлер пророчив панування над світом, не мала навіть назви до 1898 року, коли один антрополог вигадав термін “нордичний, нордична”. Принципово во­рожий до спадку⁷ Просвітництва XVIII сторіччя й Французької революції, фа­шизм не міг офіційно вірити в сучасність і прогрес, але йому нетяжко було поєд­нувати якийсь божевільний набір переконань із технологічною модерністи? в практичних справах, за винятком тих випадків, коли він підтинав дослідження своєї фундаментальної науки на ідеологічних підставах (див. розділ 18). Фашизм був тріумфально антиліберальний. А ще він став доказохм того, що люди легко мо­жуть поєднувати безумні уявлення про світ із досконалим володінням сучасними високими технологіями. Kii іець XX віку з його фундаменталістськими сектами, то користуються зброєю збирання коштів за допомогою телебачення й комп'ю­терного програмування, докладніше ознайомив нас із цим феноменом.

Незважаючи на це, таки треба пояснити це поєднання консервативних цінностей, технологій масової демократії та інноваційної ідеології ірраціона- лістського дикунства, до значної міри зосереджених у націоналізмі. Подібні не­традиційні радикально праві рухи зародилися в кількох європейських країнах наприкінці XIX сторіччя як реакція і проти лібералізму (себто прискореного пе­ретворення суспільств капіталізмом), й проти наростання соціалістичних рухів робітничого класу, і, ще загальніше, проти мас чужинців, які хвилею найбільшої в історії міграції заливали на той час світ. Чоловіки й жінки мігрували не тільки через океани й міжнародні кордони, а й з села до міста, з одного регіону однієї Я тієї самої держави до іншого, — одне слово, з “дому” до краю чужинців чи, повер­нувши монету другим боком, непроханими гостями в чужий дім. Майже п’ятнад­цять із кожної сотні поляків покинули свою країну навіки плюс іще півмільйона в якості сезонних мігрантів — переважно, як те бувало з подібними мігрантами, щоб приєднатися до робітничих класів країн-реципієнтів. Провіщаючи кінець XX сторіччя, кінець ХІХ-го породив масову ксенофобію, в якій расизм — захист чистої тубільної породи від споганення, ба навіть затоплення загарбницькими ордами недолюдків, — знайшов своє загальне вираження. Його силу можна вимі­ряти не лише страхом перед польською імміграцією, що спонукала великого німецького ліберального соціолога Макса Вебера виступити, на короткий час, на підтримку Пангерманської Ліги, а й дедалі гарячковішою кампанією проти масо­вої імміграції до США, яка зрештою змусила країну Статуї Свободи, під час і після Першої Світової війни, закрити свої кордони перед тими, що для їх вітання ту статую й споруджено.

Загальним цементувальним матеріалом цих рухів стало обурення ма­леньких людей суспільством, що зчавило їх між скелею великого бізнесу з одно­го боку й твердокаменем наростання масових робітничих рухів — з другого. Або ж воно, суспільство, щонайменше позбавило їх тієї шанованої позиції, яку вони посідали в суспільному ладі й вважали за належний їм набуток; забрало в них такий соціальний статус у соціальній динаміці, що на нього вони, як відчували, мали право. Ці сентименти знайшли своє характерне вираження в антисемітиз­мі, що в останню чверть XIX сторіччя почав породжувати у кількох країнах спе­цифічні політичні рухи, базовані на ворожості до євреїв. Євреї перебували май­же скрізь, і їх легко можна було зробити символом усього щонайненависнішого в несправедливому світі, несправедливість якого не в останню чергу полягала в його відданості ідеям Просвітництва й Французької революції, що їх емансипу­вала, чим і зробила їх настільки помітнішими. Вони могли правити за символи ненависного капіталіста/фінансиста, революційного агітатора, розтліваючого впливу “безрідних інтелектуалів” та нових ЗМІ, конкуренції (якою ж іще вона могла бути, коли не “нечесною”?), що віддавала їм диспропорційно велику част­ку робіт у певних професіях, які вимагали освіти, а також чужинця й профана як такого. Не згадуючи вже загальноприйнятого поміж старомодних християн по­гляду, що вони вбили Icyca Христа.

Нелюбов до євреїв і справді була повсюдною в Західному світі, а їхнє становище в суспільстві XIX сторіччя дійсно було двозначне. І все ж той факт, що робітники-страйкарі могли, навіть бувши членами нерасистських робітничих рухів, нападати на крамарів-євреїв чи вважати своїх роботодавців за євреїв незрідка так воно й бувало, надто в зонах Центральної та Східної Європи), не повинен змушувати нас розглядати їх як прото-націонал-соціалістів, не більше принаймні, ніж зрозумілий антисемітизм евдвардіансько-британських лібераль­них інтелектуалів на кшталт Групи Блумсбері зробив би їх симпатиками полі- гпичних антисемітів радикальної правиці. Селянський антисемітизм Східно- Центральної Європи, де з практичних причин єврей був точкою контакту між життєвими потребами селянина й зовнішньою економікою, від якої ті потреби залежали, був, звісно, постійніший і вибуховіший, і набував дедалі більшої вибу- хонебезпечності в міру того, як слов’янські, мадьярські чи румунські сільські суспільства стало трясти незбагненними землетрусами сучасного світу. В сере­довищі таких темних людей досі ще вірили в байки про жертвоприносини хри­стиянських дітей євреями, тож моменти соціальних вибухів призводили до по- zpawβ, заохочуваних реакціонерами в царській імперії, особливо після вбивства Олександра II соціальними революціонерами в 1881 році. Звідси прямі дороги ведуть від первісного стихійного антисемітизму до винищення єврейства під час Другої Світової війни. Авжеж, стихійний антисемітизм породив такі східноєвро­пейські фашистські рухи, що мали масову основу, помітними серед яких були угорський Стрілохрест і румунська Залізна Гвардія. Хай там як, а на колишніх те­риторіях Габсбургів і Романових цей зв’язок був куди зрозуміліший, ніж у Німець­кому⁷ Райху, де стихійний сільський і провінційний антисемітизм, хоч і сильний та глибоко закорінений, був не такий насильницький, сказати б навіть, толерант- ніший. Євреї, що в 1938 році повтікали з допіру окупованого Відня до Берліна, були вражені відсутністю вуличного антисемітизму. Тут насильство йшло згори, з урядовими розпорядженнями, от яку листопаді 1938-го (Kershaw, 1983). І все ж не порівняти випадкової, непостійної дикості погромів із тим, що настало поко­лінням пізніше. Жменька загиблих у 1881 році, від 40 до 50 жертв Кишинівського погрому⁷1903-го збурили світ — і справедливо, бо в ті дні перед наступом варвар­ства така кількість жертв здвалася нестерпною світові, що сподівався поступаль­ного розвитку цивілізації. Навіть куди більші погроми, якими супроводжувалися масові селянські повстання Російської Революції 1905 року, принесли просто скромні жертви, коли судити за пізнішими мірками: усього якихось 800 загиб­лих. Це можна порівняти з 3 800 євреями, що їх убили литовці у Вільнюсі (Вільні) за три дні 1941 року, коли німці напали на CPCP і масові винищення ще не набу­ли свого розмаху.

Нові праворадикалы^ рухи, які покликалися на ці старіші традиції нетер­пимості, хоч і фундаментально їх переробляли, особливо апелювали до нижчих і середніх груп європейських суспільств, а формулювали їх як фразеологію й тео­рію націоналістичні інтелектуали, що виникли як течія у 1890-их. Сам термін -націоналізм” придумали саме в тому десятиріччі, щоб схарактеризувати цих нових речників реакції. Войовничість середнього й підсереднього класів прихи­лялася до радикально правих здебільшого в країнах, де ідеології демократії й.лібералізму не були панівними, або серед тих верств, що не ототожнювалися з ними, себто в країнах, що не пройшли чогось подібного до Французької револю­ції. Бо й справді, в корінних країнах західного лібералізму: у Британії, Франції й США — загальна гегемонія революційної традиції не допускала виникнення скільки-небудь істотних масово-фашистських рухів. Це помилка, коли переплу­тують расизм американських популістів чи шовінізм французьких республікан­ців із протофашизмом: то все були ліві рухи.

Хоча це не означало, нібито, коли гегемонію Свободи, Рівності й Братер­ства усунути з дороги, старі інстинкти не приліпляться самі до нових політичних гасел. Можна не сумніватися, що активістів Свастики випадало набирати пере­важно з провінційних професіоналів у Австрійських Альпах: з ветеринарів, зем­лемірів тощо, — які були колись місцевими лібералами, освіченою й емансипова- ною меншістю в оточенні, де панував селянський клерикалізм. Десь так і пізніше в XX сторіччі розпад класичних пролетарських робітничих та соціалістських рухів дав вільний вихід інстинктивному⁷ шовінізму⁷ й расизму⁷ стількох трудівни­ків фізичної праці. А доти вони, хоч і не мали імунітету від подібних сентиментів, усе ж не зважувалися висловлювати їх публічно, з лояльності партіям, що палко виступали проти такого фанатизму. Після шістдесятих ксенофобія й політичний расизм на Заході подибуються в основному серед верств фізичної праці. Однак у тих десятиліттях, коли зароджувався фашизм, ці речі були прикметними для лю­дей, що не каляли рук брудною роботою.

Середня й підсередня верстви залишалися головною опорою подібних рухів протягом усієї доби підйому фашизму. Цього не дуже заперечують навіть ті історики, що намагаються перегляїгути консенсус “практично” всякого здійсне­ного в проміжку⁷1930-60-их аналізу підтримки нацистам (Childers, 1983; Childers, 1991, рр. 8, 14-15). Взяти хоча б один випадок з-поміж багатьох досліджень членства й підтримки таких рухів у міжвоєнній Австрії: з націонал-соціалістів, обраних членами муніципальної ради у Відні 1932 року, 18 відсотків були під­приємцями, 56 — “білими комірцями”, конторськими й державними службов­цями, ще 14 — робітниками. Із нацистів, обраних до п’яти австрійських зібрань поза Віднем того самого року, 16 процентів були підприємцями й фермерами. 51 — конторськими службовцями тощо й 10 — робітниками (Larsen et al., 1978, рр. 766-67).

Це не означає, нібито фашистські рухи не могли здобувати істинно масо­вої підтримки серед трудящої бідноти. Хай нам з чого складалися кадри румунсь­кої Залізної Гвардії, а підтримували її вбогі селяни. Еіекторат угорського Стрілох- реста складався переважно з робітничого класу (оскільки Комуністична партія була заборонена, а Соціал-Демократична, завжди невеличка, платила ціну за те, що режим Хорті її терпів), а після поразки австрійської соціал-демократії в 1934 році робітники помітно переметнулися до Нацистської партії, особливо в австрійських провінціях. До того ж, коли тільки фашистські уряди законно пере­бирали на себе владу, як то було в Італії й Німеччині, куди більше робітників із ко­лишніх соціалістів та комуністів, ніж ліва традиція воліє визнавати, починало співпрацювати з новими режимами. Незважаючи на це, оскільки фашистським TvxaM непросто було покликатися на істинно традиційні елементи в сільському п.гпільстві (хіба що зміцнившись, як у Хорватії, організаціями на кшталт Рим­ської Католицької церкви), й оскільки вони були заклятими ворогами ідеологій. партій, які ідентифікувалися з організованими робітничими класами, своїх ос­новних виборців вони природно знаходили в середніх верствах суспільства.

Яке ж поширення в середньому класі мав первісний заклик фашизму? На пе запитання немає такої певної відповіді. Звісно, він дуже приваблював молодь середнього класу, надто ж студентів університетів континентальної Європи, які в ієжвоєнний час (це загальновідомо) хилилися до ультраправих. 13 відсотків членів італійського фашистського руху в 1921 році (себто до “маршу на Рим”) Stih студенти. У Німеччині від 5 до 10 відсотків усіх студентів були членами па­пістської партії уже в 1930 році, коли величезна більшість майбутніх наці ще й не починала цікавитися Птлером (Kater, 1985, р. 467; Noelle/Neumann, 1967, п 196). Як ми ще переконаємося, тут був потужно представлений елемент ко­лишніх офіцерів із середнього класу — той тип, що для нього Велика Війна, з тсіма її жахіттями, була мов гірська вершина його особистого досягнення, звідки погляд показував лише безвідрадні низовини його майбутнього цивільного жит­ті Це були, звісно, сегменти середньої верстви, особливо чутливі до закликів ак- -ивіЗіМу. В широкому розумінні слова, приваба радикально правого була тим дуж­ча. чим більша загроза виникала для збереження реальної чи умовно сподіваної ^тільності середнього класу, коли гнувся й ламався каркас того, що, як гадалося, мало тримати на місці їхній соціальний лад. У Німеччині подвійний удар Великої інфляції, що звела вартість грошей до нуля, а за нею — Великої Кризи, радикалі- т-зав навіть верству середнього класу, себто чиновників середнього й вищого TtBHiB, становище яких видавалося забезпеченим і які, за не таких травматичних тбставин, щасливо й далі були б консервативними патріотами старого стилю, ту­жачи за кайзером Вільгельмом, але охоче виконуючи свій обов’язок перед рес­публікою фельдмаршала Гінденбурга, коли б вона на їхніх очах не розвалювала­ся у них під ногами.

Більшість політично незаангажованих німців у міжвоєнний період тужи- та за Вільгельмовою імперією. Уже в шістдесяті роки, коли більшість західних німців дійшла висновку (цілком обгрунтованого), що найкращі часи німецької історії вони мають тепер, 42 відсотки з цих уже шістдесятирічних людей усе ще язажали, нібито часи до 1914 року були кращими за сьогодення, і лише 32 відсот­ки. які повірили у Wirtscbaftswunder, економічне чудо, гадали навпаки (Noelle/ Neumann, 1967, р. 1967). Ті, що раніше голосували за буржуазний Центр і Праве Крило, в 1930-32 роках масово перекинулися до нацистської партії. Однак не во­ни були будівниками фашизму.

Такі консервативні середні класи були, звісно, потенційними прибічни­ками чи навіть наверненцями до фашизму, і все завдяки тому, як накреслено між- зоєнні лінії політичної боротьби. Загроза ліберальному суспільству з усіма його •цінностями начебто йшла винятково з правого боку, а загроза суспільному Ладо­зі — з лівого. Люди середнього класу вибирали свою політику⁷ відповідно до своїх страхів. Традиційні консерватори зазвичай симпатизували демагогам фашизму й ладні були піти до них у спілку, щоб побороти головного ворога. Італійський фа­шизм пожав досить добру пресу в двадцятих і навіть у тридцятих, за винятком хіба лівого лібералізму. “Коли не брати до уваги сміливого експерименту фашиз­му, проминуле десятиріччя виявилося неплідним у царині конструктивного дер- жавництва,” — писав Джон Бакан, видатний британський консерватор та автор трілерів. (Смак до писання трілерів, на жаль, рідко зникав разом із лівими пере­конаннями.) (Graves/Hodge, 1941, р. 248.) Гітлер прийшов до влади завдяки спілці з традиційними правими, яких він потім проковтнув. Генерал Франко залучив до свого національного фронту нічим не примітну на той час іспанську Фалангу, бо те, що він репрезентував, було союзом усіх правих сил проти привидів 1789 й 1917 років, поміж якими він не добачав тонших відмінностей. Йому досить-таки пощастило, що він не втягся до Другої Світової на Гітлеровому боці, але він по­слав корпус добровольців, “Блакитну Дивізію”, побивати безбожних російських комуністів пліч-о-пліч із німцями. Маршал Петен не був, звісно, ні фашистом, ні нацистським симпатиком. Однією з причин, чому після війни так нелегко було розрізнити, де щирі французькі фашисти й пронімецькі колабораціоністи, а де основна частина підтримки режиму Віші маршала Петена, було те, що насправді не було ніякої чіткої риси, яка відділяла б одне від другого. Ті, чиї батьки нена­виділи Дрейфуса, євреїв та суку-Республіку, — дехто з постатей Віші був досить старим, щоб і самому все те колись робити, — самі незчулись, як поробилися фа­натичними прихильниками гітлерівської Європи. Одне слово, “природна” спілка правих у міжвоєнний період простягалася від традиційних консерваторів, через реакціонерів старого стилю й до зовнішніх облямівок фашистської патології. Традиційні сили консерватизму й контрреволюції були дужі, але незрідка інерт­ні. Фашизм надав їм динаміки й, що, либонь, навіть важливіше, показав приклад перемоги над силами безладу. (Чи не на користь фашистської Італії складалися приказки типу: “Муссоліні примусив поїзди ходити вчасно”?) Достоту як дина­мізм комуністів став привабою для дезорієнтованих і некерованих лівих після 1933 року, так і успіхи фашизму, надто ж після приходу до влади націонал- соціалістів у Німеччині, справляли враження хвилі майбутнього. Вже сам факт того, що в цей час фашизм здійснив свій помітний, хоч і короткий, вихід на по­літичну сцену — з усіх країн! — консервативної Великої Британії, засвідчує силу цього “ефекту демонстрації”. Те, що він навернув до своєї віри одного з найви- датніших політиків нації й здобув підтримку одного з найбільших “лордів преси”, має більшу значущість, ніж факт, що рух сера Освалда Мослі невдовзі полишили респектабельні політики, а “Дейлі Мейл” лорда Розерміра незабаром перестала підтримувати Британський Союз Фашистів. Адже в Британії весь світ усе ще, й цілком справедливо, добачав взірець політичної й суспільної стабільності.

III

Виникнення радикально-правого крила після Першої Світової війни без­перечно стало відповіддю на небезпеку, ба навіть на реальність соціальної ре­золюції й сили робітничого класу взагалі, на Жовтневу революцію й ленінізм зокрема. Без них не було б і ніякого фашизхму, бо, хоч ультраправі демагоги й по­давали політичний голос, і демонстрували агресивність у багатьох європейських країнах після кінця XIX віку, до 1914 року їх майже незмінно тримали під добрим контролем. До цієї міри апологети фашизму, либонь, і мають слушність, вважаю­чи, що Ленін породив Муссоліні й Гітлера. Однак було б зовсім неправомірно зні­мати вину з фашистського варварства твердженнями, що, мовляв, фашисти нади­халися раніше коєними варварствами Російської революції й наслідували їх, як майже буквально заявляли декотрі німецькі історики у вісімдесятих (Nolte, 1987).

Однак треба зробити два важливі застереження до тези, буцім виступ пра­вих був в основному відсіччю революційним лівим. По-перше, ця теза недооці­нює вплив Першої Світової війни на важливу верству націоналістичних солдатів вихідців переважно з середнього й підсереднього класів) чи молодиків, які після листопада 1918 року обурювалися втратою свого шансу на героїзм. Так званий фронтовик (JFrantsoldat') мав відіграти важливу роль у міфології радикально-пра­вих рухів — сам Гітлер був фронтовиком, — і саме з фронтовиків склався основ­ний блок перших ультранаціоналістських загонів насильства, от як ті офіцери, що вбили ватажків німецького комунізму Карла Лібкнехта й Розу Люксембург на початку 1919 року-, як італійські Squadristi й німецькі Freikorps. 57 відсотків пер­ших італійських фашистів були колишні солдати. Як ми переконалися, Перша Світова війна стала машиною бруталізації світу, а ці люди тішилися вивільненням прихованої в них брутальності.

Сильна заангажованість лівих, починаючи від лібералів, до антивоєнних та антимілітаристських рухів і потужна народна відраза до масового людовбою Першої Світової війни стали причиною того, що багато хто недооцінив виник­нення порівняно невеликої, але досить численної меншості, для якої переживан­ня бою, навіть за умов 1914-18 років, стало основним надихаючим чинником-, для кого мундир і дисципліна, жертвування (собою й іншими) і кров, зброя й си­ла стали тим, що надає вартісності життю чоловіка. Вони не писали багато кни­жок про війну, хоча дехто (особливо в Німеччині) таки написав. Ці тогочасні Рембо були природними рекрутами до радикально правого руху.

А другим застереженням буде те, що свою відсіч праві спрямовували не стільки проти більшовизму як такого, скільки проти всіх рухів, особливо ж орга­нізованого робітничого класу, що загрожували існуючому суспільному ладові чи.могли бути звинувачені в його крахові. Ленін для них був скорше символом цієї загрози, аніж справжньою дійсністю, що її, для більшості політиків, репрезенту­вали не так соціалістичні робітничі партії, де ватажками були досить помірковані люди, як наростання сили, впевненості й радикалізму робітництва, що надавало старим соціалістичним партіям нової політичної сили, роблячи їх фактично невід’ємними попорами ліберальних держав. Тож невипадково зразу ж по війні майже вся Європа прийняла вимогу, яку соціалістичні агітатори висунули ще 1889 року: восьмигодинний робочий день.

Саме загроза, якою дихало наростання сили робітництва, найдужче мо­розила кров у консерваторських жилах, а не саме перетворення профспілкових лідерів та опозиційних ораторів на урядових міністрів, хоча й це сприймалося з гіркотою. Вони ж бо, за визначенням, належали до “лівих”. У добу соціального пе­ревороту ніяка чітка лінія не відділяла їх від більшовиків. Справді, чимало соціа­лістичних партій залюбки приєдналося б до комуністів у перші повоєнні роки, коли б ті не відмовили їм у спорідненості. Чоловіком, якого забив Муссоліні післі свого “маршу на Рим”, був не лідер компартії, а соціаліст Матеотті. Традиційні праві могли добачати в Росії втілення світового зла, але ж повстання іспанських генералів у 1936-му було спрямоване не проти комуністів як таких хоча б тому, що вони становили тільки найменшу частину в Народному Фронті (див. роз­діл 5). Спрямоване воно було проти підйому народних мас, що до Громадянської війни віддавали перевагу соціалістам та анархістам. Це вже пізніші домисли зро­били з Леніна й Сталіна виправдання для фашизму.

І все ж треба з’ясувати саме те, чому відсіч правих сил після Першої Світо­вої війни здобула свої вирішальні перемоги у формі фашизму. Адже екстре­містські рухи ультраправих існували й до 1914 року: істеричні націоналісти А ксенофоби, що ідеалізували війну й насильство; нетолерантні й схильні до на­сильницького примусу, палко антиліберальні, антидемократичні, антипроле- тарські, антисоціалістичні й антираціоналістичні, що снили кров’ю й землею та поверненням до тих цінностей, які руйнувала сучасність. Вони мали певний по­літичний вплив у рамках правого крила, а ще — в деяких колах інтелігенції, але ніде вони не домінували й не контролювали.

Тим, що дало їм їхній шанс після Першої Світової війни, був крах старих устроїв, а з ними й старих правлячих класів з їхньою машинерією влади, впливом і гегемонією. Де ці речі лишалися в доброму робочому стані, там не було потреби у фашизмі. Фашизм не набув розвитку в Британії, попри зазначене вище нетри­вале лоскотання нервів. Тут традиційні консервативні праві сили й далі контро­лювали ситуацію. Не набув він реального розвитку і в Франції — аж до її поразки в 1940 році. Хоча традиційні французькі праві радикали: монархістська Action Franςaise і Croix de Feu (Вогняний Хрест) полковника Ла-Рока — були досить го­тові побивати лівих, але вони не були строго фашистськими. Бо й справді декотрі їх члени забажали навіть приєднатися до Опору.

Знов же, фашизм не був потрібен там, де новий націоналістичний прав­лячий клас чи група спромогався перебрати на себе владу в країнах, які щойно здобули незалежність. Ці люди могли бути реакціонерами і ще й як виступати за авторитарне правління (з причин, які ми висвітлимо нижче), але то була просто фразеологія, що характеризувала всякий поворот до антидемократичної правиз- ни у міжвоєнній Європі. Не було ж істотних фашистських рухів ні в новій Польщі якою керували авторитарні мілітаристи, ні в чеській частині Чехословаччинк котра була демократичною, ні в панівному сербському осередку нової Югославії. А коли й існували значні фашистські чи подібні рухи в країнах, чиї правителі були гтромодними правими чи реакціонерами: в Угорщині, Румунії, Фінляндії, навіть V франкістській Іспанії, де сам Франко не був фашистом, — там їх досить легко було тримати під контролем, якщо тільки німці (скажімо, в Угорщині 1944 року) не натисли. Але це не означає, ніби меншинні націоналістичні рухи в старих чи нових державах не могли знайти привабу в фашизмі, хоча б сподіваючись на фінансову й політичну підтримку від Італії й, після 1933 року, від Німеччини. Без­сумнівно, саме так воно й було в Бельгійській Фландрії, Словаччині та в Хорватії.

Оптимальними умовами для тріумфу шалених ультраправих були стара держава та її механізми управління, які більше вже не могли функціонувати; маса розчарованих, дезорієнтованих і невдоволених громадян, що розгубили свої лояльності; сильні соціалістичні рухи, які загрожували чи нібито загрожували со­ціальною революцією, але насправді не були здатні її здійснити, а також рух на­ціоналістичного протесту проти мирних договорів 1918-20 років. Оце такі були умови, за яких безпомічні старі правлячі еліти піддавалися спокусі звернутися до ультрарадикал і в; так італійські ліберали в 1920-22 роках попросили допомоги у фашистів Муссоліні, а ніхмецькі консерватори в 1932-33 удалися до Гітлерових націонал-соціалістів. До того ж саме ці умови перетворювали рухи правих ради- калів на могутні організовані й іноді навіть вбрані в уніформу парамілітарні сили Squadristi, штурмовики) або, як було в Німеччині під час Великої Кризи, на масо­ві виборчі армії. Однак у жодній з двох фашистських держав фашизм не “завойо­вував владу”, хоча і в Італії, і в Німеччині лунало багато тріскотні про “захоплен­ня вулиці” й “маригування на Рим”. В обох випадках фашизм прийшов до влади за л гтуранням чи й навіть (як в Італії’) за ініціативою старого режиму, себто в “кон­ституційний” спосіб.

Нового у фашизмі було те, що він, коли вже приходив до влади, відмовляв­ся грати в старі політичні ігри, й перебирав на себе повністю все, що міг. На тота­льне захоплення влади чи винищення всіх супротивників пішло трохи більше часу⁷ в Італії (1922-28), ніж у Німеччині (1933-34), але, коли вже цього досягнуто, тоді не лишалося більш ніяких внутрішніх політичних меж для характерної не­обмеженої диктатури верховного популістського “вождя” (duce; Fiihrer).

На цьому місці нам доведеться облишити на хвилину дві однаково неаде­кватні тези про фашизм, одна з яких фашистська, але її підхопило чимало лібе­ральних істориків, а друга дорога ортодоксальному радянському марксизму. Не було ніякої “фашистської революції” і не був фашизм вираженням “монопольно­го капіталізму” чи великого бізнесу.

Фашистські рухи мали елементи революційних рухів остільки, оскільки зони охоплювали людей, що хотіли основоположної перебудови суспільства, часто з виразним антикапіталістичним та антиолігархічним ухилом. Однак кінь революційного фашизму не бігав, а то й не рушав з місця. Гітлер хутко розправи­вся з тими, хто сприймав елемент “соціалістична” в назві Націонал-Соціалістич- ної Німецької Робітничої партії всерйоз, бо сам він, звісно ж, так до того елемента не ставився. Утопічна мрія про повернення до такого собі середньо­віччя маленької людини, де повно спадкових власників-селян, ремісників на кшталт Ганса Сакса і закосичених білявих дівчат, — це не та програма, яку можна було б реалізувати в провідних державах XX віку (за винятком хіба кошмарної версії Гімлерових планів створити расово очищений народ), і вже ж ніяк не за ре­жимів, що, подібно до італійського та німецького фашизмів, були по-своєму від­дані справі модернізації й технологічного поступу.

Чого запевне домігся націонал-соціалізм, так це радикальної чистки ста­рих імперських еліт та інституційних структур. Зрештою, єдиною групою, що за­думала справжній заколот проти Гітлера й зазнала внаслідок цього децимації, була стара аристократична прусська армія в липні 1944 року. Це знищення старих еліт і структур, яке ще й посилилося після війни завдяки політиці окупаційних західних армій, уможливило зрештою побудову Федеративної Республіки на куди здоро­вішій основі, ніж збудовано Ваймарську республіку 1918-33 років, що була нічим іншим, як переможена імперія мінус кайзер. Нацизм, звісно, мав і почасти зреалізу­вав свою соціальну програму для мас: свята, спорт, запланований “народний авто­мобіль”, що після Другої Світової війни став відомий світові як фольксваген-“жук. Однак головним його досягненням стала ліквідація Великої Кризи, дієвіша, ніж у будь-котрого іншого уряду; оскільки антилібералізм нацистів мав ту позитивну якість, що не зобов’язував їх до апріорної віри у вільний ринок. І все ж нацизм був скорше перелицьованим і воскрешеним старим режимом, аніж фундаментально новим і відмінним ладом. Подібно до імперсько-мілітаристської Японії тридцятих (яку ніхто б не назвав революційною системою), то була неліберальна капіталіс­тична економіка, що домоглася разючої динамізації своєї промислової системи. Економічні й інші досягнення фашистської Італії були аж ніяк не такі разючі, що й засвідчила Друга Світова війна. Її військова економіка була незвичайно слабка. Роз­мови про “фашистську революцію” були риторикою, хоча, безперечно, для бага­тьох рядових італійських фашистів — щирою риторикою. Це був більшою мірою режим в інтересах старих правлячих класів, котрий заіснував більше для захисту від повоєнного революційного неспокою, а не так, як у Німеччині, де новий режим став реакцією на травми Великої Кризи й на нездатність ваймарських урядів дати їм раду. Італійський фашизм, що в одному розумінні продовжив розпочатий у XIX столітті процес італійського об’єднання, створивши таким чином сильніший іцентралізованіший уряд, мав у своєму активі кілька значущих досягнень. Напри­клад, це був єдиний італійський режим, якому пощастило придушити сицилійську мафію й неаполітанську каморру. Проте його історичне значення полягало не в його цілях та досягненнях, а в його ролі як світового першопрохідця нової версії переможної контрреволюції. Муссоліні надихнув Гітлера, а Гітлер ніколи не стом­лювався визнавати італійське натхненництво й першенство. З другого ж боку, італійський фашизм був і довго лишався аномалією поміж праворадикальних рухів у своїй терпимості до мистецького авангарду, мавши навіть певний смак до цього “модернізму”, а також у цілковитому бракові цікавості до антисемітського расизму, аж поки 1938 року Муссоліні завторував Німеччині в цій справі.

Що ж до тези “монополістичного капіталізму”, то сутність справді велико­го бізнесу така, що він може порозумітися з будь-яким режимом, котрий не бере­ться його експропріювати, і всякий режим мусить порозуміватися з ним. Фашизм був не більшим “вираженням інтересів монополістичного капіталу”, ніж амери­канський Новий Курс чи британські лейбористські уряди, а чи Ваймарська рес­публіка. Великий бізнес на початку тридцятих не так щоб дуже хотів Гітлера, а золів би мати якийсь ортодоксальніший консерватизм. Він не надто його підтри­мував до Великої Кризи, але й тоді підтримка та була пізня й непослідовна. Однак, коли Гітлер прийшов до влади, бізнес щиро пішов на співпрацю з ним — аж до використання рабської праці й робочої сили таборів винищення для своєї діяль­ності протягом Другої Світової війни. Бізнес, великий і малий, нажився, звісно, на експропріації євреїв.

І все ж годиться зазначити, що фашизм стосовно до бізнесу мав певні ве­ликі переваги над іншими устроями. По-перше, він усунув “лівокрилу” соціальну революцію і здавався навіть головним оплотом боротьби з нею. По-друге, зни­щив робітничі профспілки й інші обмеження на права керівництва розпоряджа­тися своєю робочою ситою. По суті фашистський “принцип лідерства” був тим, що більшість босів і директорів застосовувала до своїх підлеглих на своїх влас­них підприємствах, отож фашизм лише надав цій засаді владного виправдання. По-третє, зруйнування робітничих рухів допомогло забезпечити неналежно сприятливий для бізнесу вихід із Депресії. Тоді як у США вищі 5 відсотків одиниць споживання зазнали у проміжку 1929-41 років падіння своєї частки в сукупному національному) доході на 20 процентів (подібна, хоч і скромніша егалітаріансь- ка тенденція спостерігалась і в Британії та скандинавських країнах), у Німеччині горішні 5 відсотків розжилися на 15 процентів протягом порівнянного періоду Kuznets, 1956). І, нарешті, як ми вже зазначали, фашизм добре динамізував і мо­дернізував важку промисловість, хоча не так добре, як західні демократії, справу- вався з ризикованим і довгостроковим плануванням.

IV

Чи став би фашизм аж таким значущим у світовій історії, коли б не було Великої Депресії? Навряд чи. Сама Італія не була багатонадійною базою, з якої потрясати б світ. У двадцятих жоден інший європейський рух праворадикально! контрреволюції не виглядав таким, ніби мав перспективи на майбутнє, і знач­ною мірою чи не з тієї самої причини, з якої невдачею скінчилися повстанські спроби здійснити комуністичну соціальну революцію: після 1917 року рево­люційна хвиля начебто пішла на спад, а економіка почала оживати. У Німеччині стовпи імперського суспільства: генерали, чиновники й інші, — після Листопа­дової революції й справді надали певну підтримку вільним напіввійськовикам та іншим праворадикальним шаленцям, хоча (і в цьому їх можна було зрозуміти) основні свої зусилля вони спрямували на збереження нової республіки консер­вативною, антиреволюційною й, понад усе, здатною підтримувати певний міжнародний простір для маневрування. Однак, коли доводилося вибирати, як було під час Каппового путчу 1920 року чи Мюнхенського заколоту в 1923-му, коли Адольф Гітлер уперше засвітився в заголовках, вони без вагань підтриму­вали статус-кво. Після економічного поліпшення 1924 року Націонал-Соціа- лістична Робітнича партія скоротилася до огузка, що мав лише 2,5-3 відсотки електорату, набравши на виборах 1928 року трохи більше половини від голосів навіть невеликої й цивілізованої Німецької Демократичної партії, трохи більше п’ятої частини від набраного комуністами і куди менше десятої від голосів, пода­них за соціал-демократів. А проте через два роки вона виросла до понад 18 відсот­ків голосів електорату, ставши другою, за силою, партією в німецькій політиці. Через чотири роки, влітку 1932-го, вона вже була незрівнянно найсильнішою, забравши собі понад 37 відсотків усіх голосів виборців, хоч і не використала цієї підтримки повністю, поки тривали демократичні вибори. Явно Велика Криза зробила Гітлера з політичного маргінала потенційним, і зрештою реальним, господарем країни.

Однак навіть Велика Криза не надала б фашизмові ні тієї сили, ні впливу, що їх він недвозначно виявив у тридцяті, коли б вона привела до влади подібний рух не в Німеччині, державі, якій судилося і своїми розмірами, й економічним та військовим потенціалом, і, не в останню чергу, географічним розташуванням ві­дігравати чільну політичну роль у Європі за будь-якої форми правління. Нищівна поразка у двох світових війнах таки не перешкодила Німеччині закінчити XX вік у якості панівної на цьому континенті держави. Достоту, як, у лівому спектрі, пе­ремога Маркса у найбільшій на світі державі (“шостій частині землі”, як любили хвалитися комуністи в міжвоєнний період) дала комунізму чільну міжнародну присутність, навіть у ті часи, коли його політична сила поза межами CPCP була нікчемна, так і захоплення Німеччини Гітлером начебто підтвердило успіх мус- солінівської Італії й перетворило фашизм на могутню світову політичну течію. Успішна політика агресивно-мілітаристського експансіонізму обох держав (див. розділ 5), підтримана такою ж агресивністю Японії, домінувала в міжнародній політиці десятиліття. Тож цілком природно було, щоб фашизм притягував до себе відповідні держави чи рухи, впливав на них, а вони щоб шукали підтримки Німеччини й Італії і, завдяки експансіонізму цих країн, незрідка її й одержували.

У Європі, з очевидних причин, подібні рухи в переважній своїй більшості належали до правого крила. Так у рамках сіонізму⁷ (що на цей час майже винят­ково зводився до руху ашкеназьких євреїв, мешканців Європи) те крило руху, яке озиралося на італійський фашизм, “ревізіоністи” Володимира Жаботинського, недвозначно бачили й відносили себе до правих, на противаїу (панівним) соціа- лістським та ліберальним сіоністським осередкам. Проте вплив фашизму в трид­цятих не міг не бути до певної міри світовим — хоча б тому, що асоціювався з двома динамічними й активними державами. Але ж поза Європою майже не існу­вало тих умов, що породжували фашистські рухи на рідному континенті. Ось чому там фашистські чи профашистські рухи коли й виникали, то їхнє політич­не становище й функціонування виявлялися куди проблематичнішими.

Звісно, певні характерні риси європейського фашизму відгукнулися й за морями. Дивним було б, коли б Муфтій Єрусалима й інші араби, що чинили опір єврейській колонізації Палестини (та британцям, які цьому сприяли) не вподо­бали Гітлерового антисемітизму, хоча він аж ніяк не був споріднений із традицій­ними способами ісламського співіснування з невірними різних типів. Декотрі індуси з вищих каст усвідомлювали, подібно до сучасних сингальських екстре­містів на Шрі-Ланці, свою расову вищість як офіційно засвідчені первісні “арії” над чорнішими народами свого субконтиненту⁷. І активісти бурів, що їх інтер­новано як пронімецьких під час Другої Світової війни, також мали ідеологічну спорідненість із Гітлером і як переконані расисти, й через теологічний вплив елі- тистського ультраправого крила кальвіністських течій у Нідерландах. Але цього ще замало для доведення того основного положення, що фашизм, як і комунізм, не існував у Азії й Африці (хіба, може, поміж декого з тамтешніх європейських поселенців), бо він начебто не мав ніякого впливу на місцеві політичні ситуації.

Це є незаперечно істинним навіть стосовно до Японії, хоча та країна була союзницею Німеччини й Італії, виступала на їхньоіму боці в Другій Світовій війні і в її політиці домінували “праві” мотиви. Риси спорідненості між панівними ідео­логіями східного й західного кінців “Осі” були й справді сильні. Японці були не- перевершені в їхній переконаності у власному расовому верховенстві, в потребі расової чистоти, у вірі в воєнні чесноти самопожертви, в абсолютне прийняття наказів, самозречення і стоїцизм. Усякий самурай підписався б під девізом Гітле- рового CC “Meine Ehre ist Treue”, що найкраще перекладається як “Честь — це слі­па субординація”. Це було суспільство жорсткої ієрархії, тотальної відданості ін­дивіда (якщо існує хоч якийсь місцевий відповідник цьому західному термінові) нації та її божественному Імператору й абсолютного відкидання Свободи, Рів­ності й Братерства. Японці безперешкодно розуміли вагнерівську інтерпретацію міфів про варварських богів, чистих та героїчних середньовічних лицарів і спе­цифічно німецьку⁷ природу гір і лісів, наповнених німецькими народними мріями. Вони мали таку саму здатність поєднувати варварську поведінку з витон­ченою естетичною чутливістю: смак концтабірного ката до Шубертових квар­тетів. Оскільки фашизм надавався до перекладу на терміни дзен-буддизму, остільки японці й могли його вітати, хоч і не мали в ньому потреби. Однак серед дипломатів, акредитованих до європейських фашистських держав, а особливо серед ультранаціоналістських терористичних груп, що займалися вбивствами недостатньо патріотичних політиків, і в Квантунській армії, яка завойовувала, тримала й поневолювала Маньчжурію та Китай, траплялися японці, котрі визна­вали ці риси спорідненості й виступали за ближчу ідентифікацію з європейськи­ми фашистськими державами.

І все ж європейський фашизм годі було звести до східного феодалізму з імперською національною місією. Він значною мірою належав до ери демократії й простої людини, тоді як саме поняття “руху” масової мобілізації заради якихось нових, а насправді облудних революційних цілей, на чолі з лідерами-самовису- ванцями не мало ніякого сенсу в Японії Хірохіто. Японським поглядам на світ більше, ніж Гітлер, відповідала прусська армія з її традиціями. Одне слово, попри подібності до німецького націонал-соціалізму (спорідненостей з Італією було куди менше), Японія не була фашистською.

Що ж до держав і рухів, які сподівалися підтримки від Німеччини й Італії, особливо під час Другої Світової війни, коли здавалося, що Вісь перемагає, то не ідеологія була їхнім головним мотивом, хоча декотрі з дрібніших націоналістич­них режимів Європи, становище яких цілковито залежало від німецької підтрим­ки (особливо ж усташистська Хорватія), залюбки виставляли себе в ролі більших нацистів, ніж CC. Однак було б безглуздям мати Ірландську Республіканську ар­мію чи орієнтованих на Берлін індійських націоналістів за “фашистських” хоч би в якому розумінні, лише на тій підставі, що і в Другій Світовій війні, як і в Пер­шій, дехто з них провадив переговори задля німецької підтримки, діючи за при­нципом “ворог мого ворога — мій друг”. Бо й справді, лідер IPA Френк Раєн, що вступав у такі переговори, ідеологічно був настільки антифашист, що подався до Інтернаціональних Бригад битися з генералОхМ Франко в Іспанській Громадян­ській війні, аж поки його спіймали франкісти й видали Німеччині. Подібні випад­ки не повинні затримувати нашу увагу.

І все ж лишається материк, де вплив європейського фашизму годі запере­чити: Америка.

У Північній Америці інспіровані Європою люди й рухи не мали великого значення поза конкретними іммігрантськими громадами, що їх члени приноси­ли з собою й ідеології своєї колишньої батьківщини, от як скандинави та євреї принесли з собою й схильність до соціалізму, або хто зберіг і певну вірність краї­ні свого походження. Так сентименти американських німців та, меншою мірою, італійців, зробили свій внесок до ізоляціонізму СІЛА, хоч і немає переконливих свідчень того, щоб багато з них та були фашистами. Атрибутика парамілітарних формувань, кольорові сорочки й руки, піднесені в салютуванні ватажкам не на­лежали до місцевих правих і расистських рухів, з яких найвідомішИхМ був ку- клукс-клан. Антисемітизм, був, звісно, сильний, хоча його тогочасна “правокри- ла” американська версія, от як у популярних радіопроповідях отця Когліна з Детройта, більше, либонь, запозичувала з правого корпоративізму європейсько- католицької інспірації. Характерним для США тридцятих було те, що найуспіш­ніший і чи не найнебезпечніший популізм десятиріччя — завоювання Г’ю Лон­гом Луїзіани — походив із, за американськими термінами, виразно радикальної й лівої традиції. Він підтинав демократію в ім’я демократії, апелюючи не до обу­рень дрібної буржуазії чи антиреволюційних інстинктів самозбереження бага­тих, а до егалітаріанства убогих. Не був цей популізм і расистським. Жоден рух із гаслом “Всяк собі король!” ніяк не міг би належати до фашистської традиції.

Зате в Латинській Америці впливу європейського фашизму судилося здобути відкритість і визнання: як в особах окремих політиків на кшталт колум­бійського Xopxe Еліезера Гайтана (1898-1948) та аргентинського Хуана Домінго Перона (1895-1974), так і в цілих режимах, от як було в 1937-45 роках у Бразилії, з Estado Novo, Новій,Державі Жетуліу Варгаша. По суті, й попри безпідставні стра­хи США перед нацистським оточенням із півдня, головний наслідок фашист­ського впливу в Латинській Америці так і лишився внутрішнім. Крім Аргентини, Zio недвозначно виказувала свою прихильність Осі, але чинила так і до Пероно- зого приходу до влади в 1943 році, й опісля, уряди західної півкулі вступали у війну на боці США, бодай номінально. Правда, однак, і те, що в декотрих півден­ноамериканських країнах їхні військові послуговувалися моделлю німецької системи, або ж їх готували німецькі чи навіть нацистські кадри.

Фашистський вплив південніше Pio-Гранде легко пояснити. Після 1914 року США, як на “погляд з півдня”, більше вже не виглядали, як то було в XIX столітті, союзником місцевих сил прогресу й дипломатичною противагою імперським чи екс-імперським іспанцям, французаїМ та британцям. Новоімперіа- лістичні завоювання США 1898 року, Мексиканська революція, не кажучи вже лро виникнення нафтової та бананової промисловостей, породили “антиянкій- ський” антиімперіалізм у латиноамериканській політиці, якого аж ніяк не розхо­лоджував очевидний у першій третині сторіччя смак Вашингтону до дипломатії канонерок і десантів морських піхотинців. Віктор Рауль Гайя де ла Toppe, заснов­ник Американського Народного Революційного Альянсу (APRA), мав панлатино- американські амбіції, попри обмеженість цієї організації ріднИхМ Перу, й плану­вав, щоб підготовку його кадрів здійснював у Нікарагуа уславлений антиянкій- ський бунтівник Сандіно. (Тривала партизанська війна Сандіно після 1927 року проти північноамериканської окупації згодом надихнула “сандіністську” рево­люцію в Нікарагуа вісімдесятих років.) До того ж ослаблені Великою Депресією CIIIA тридцятих виглядали неначе не такими вже грізними й панівними, як доти. Те. що Франклін Д. Рузвельт облишив канонерки й морських піхотинців своїх по­передників, можна було розцінювати не лише як “політику доброго сусіди”, а й цілком хибно) як знак слабкості. Латинська Америка тридцятих не схильна бу­ла задивлятися на північ.

А от фашизм, коли було подивитися на нього через океан, безперечно ви­глядав історією про успіх на все десятиліття. Якщо у світі й існував взірець для на­слідування багатонадійним політикам континенту, що завжди брав натхнення в культурно гегемонійних регіонів, то такі потенційні проводирі країн, котрі зав­жди роззиралися, де б підхопити рецепт, як стати сучасним, багатим і великим, тепер, звісно, задивлялися на Берлін і Рим, оскільки Лондон із Парижем уже да­вали не надто багато політичного натхнення, а Вашингтон вийшов із гри. (На Москву все ще дивилися в основному, як на модель соціальної революції, що об­межувало її політичну привабливість.)

І все ж наскільки відмінними від тих європейських взірців були політичні напрямки й досягнення людей, що не робили секрету зі своєї інтелектуальної за­боргованості перед Гітлером і Муссоліні! Я досі пам’ятаю, який я був приголом­шений, почувши це з вуст президента революційної Болівії, коли він, оком не моргнувши, визнав такий зв’язок у приватній розмові. Тоді в Болівії солдати з по- комуністичним партіям дозволили вперше вийти з нелегальності. Неподоланна прірва між ідеологічними правими й поміркованими лівими піджірвала австрій­ську демократію в 1930-34 роках, хоча після 1945 року демократія процвітала в тій країні за достеменно такої самої двопартійної системи католиків і соціалістів (Seton Watson, 1962, р. 184). Іспанська демократія зламалась за такого самого пе­ренапруження в тридцятих. Драматичним є контраст між тією подією й дого­вірним переходом від франкістської диктатури до плюралістської демократії в сімдесятих.

Ті шанси стабільності, що їх мали такі режими, не змогли пережити Вели­кої Депресії. Ваймарська республіка впала переважно тому, що Велика Криза унеможливила дотримання мовчазної згоди між державою, підприємцями й організованими робітниками, яка й тримала її на плаву. Промисловість з урядом відчували, що в них немає іншого вибору, як тільки вдатися до скорочення еко­номічних та соціальних видатків, а масове безробіття зробило решту роботи. Усередині 1932 року націонал-соціалісти й комуністи поділили між собою аб­солютну більшість усіх німецьких голосів, а віддані Республіці партії разом зібрали трохи більше третини. І навпаки: годі заперечити, що стабільність демо­кратичних режимів після Другої Світової війни, і в тому числі й Федеративної Республіки Німеччини, засновувалась на економічних чудесах тих десятиліть (див. розділ 9). Де уряди мають досить, щоб розподіляти й задовольняти всіх претендуючих, а рівень життя більшості громадян постійно зростає в будь-яко­му випадку, там температура демократичної політики рідко підскакує до лихо­манкової позначки. Компроміс і консенсус здебільшого переважали, тож навіть найпалкіші прихильники знищення капіталізму визнавали, що цей статус-кво не такий нестерпний на практиці, як у теорії, і навіть найбезкомпромісніші поборники капіталізму визнавали за само собою зрозуміле системи соціаль­ного забезпечення та регулярні переговори з профспілками про підвищення платні й додаткові виплати.

І все ж, як засвідчила сама Велика Криза, це лише частина відповіді. Дуже схожа ситуація: відмова організованих робітників прийняти пов’язані з Депре­сією скорочення видатків — призвела до падіння парламентського уряду й зреш­тою до номінації Гітлера главою уряду в Німеччині, а от у Британії — лише до різкого зміщення від лейбористського до (консервативного) “Національного Уряду” в рамках стабільної й зовсім не захитаної парламентської системи²⁴. Депресія не призводила автоматично до призупинення чи скасування представ­ницької демократії, що з усією очевидністю випливає з її політичних наслідків у США (Рузвельтів Новий Курс) і в скандинавських країнах (тріумф соціальної де­мократії). Лише в Латинській Америці, де урядові фінанси залежали переважно від експорту одного-двох первинних продуктів, ціна на які впала раптово й дра­матично (див. розділ 3), Криза призвела до майже негайного й автоматичного падіння урядів, які тільки були там, а допомагали урядам упасти здебільшого вій­ськові путчі. Тут слід додати, що політична зміна в протилежному напрямі від­булася тоді і в Чилі та Колумбії.

В основі своїй ліберальна політика була вразлива, бо характерна для неї форма уряду, представницька демократія, рідко бувала переконливим способом керування державами, а обставини Віку Катастрофи рідко гарантували умови, що надали б їй життєздатності, не кажучи вже про дієздатність.

Першою з цих умов була та, що їй потрібні загальна згода й легітимність. Сама демократія спирається на цю згоду, але не створює її, окрім хіба того, що за стійких і стабільних устроїв сам процес регулярного голосування мав тенденцію давати громадянам, навіть тим, які перебувають у меншості, відчуття, що вибор­чий процес узаконює створювані ним уряди. Але небагато з міжвоєнних демо­кратій були стійкі. Справді, до початку XIX століття демократія була рідкістю поза CHIA й Францією (див. Вік Імперії, розділ 4). Дійсно, щонайменше десять із євро­пейських держав були після Першої Світової війни або цілковито новими, або настільки зміненими порівняно зі своїми попередницями, що не мали для своїх громадян ніякої особливої легітимності. Ще менше демократій були стабільни­ми. Політика держав у Вік Катастрофи надто часто бувала політикою кризи.

Другою ж умовою був рівень сумісності між різними компонентами “наро­ду’”, чиє суверенне голосування й мало визначити спільний для всіх уряд. Офіцій­на теорія ліберально-буржуазного суспільства не визнавала “народ” за набір груп, спільнот та інших колективностей з інтересами як такими, хоча антропологи, соціологи й всі політики-практики визнавали. Офіційно народ, скорше такий собі теоретичний концепт, а не реальний комплекс людських істот, складався з якогось зібрання самодостатніх індивідів, чиї голоси складалися в арифметичні більшості й меншості, що переводилися у вибрані зібрання як уряди більшості й опозиції меншості. Де демократичне голосування переходило через лінії поділів національного населення чи де можливо було залагодити або розрядити кон­флікти між ними, там демократія була життєздатна. Однак у добу революції й ра­дикальних соціальних напружень не так класовий мир бував правилом, як кла­сова боротьба переходила в політику. Ідеологічна й класова непримиренність могла підірвати демократичний уряд. До того ж абияк склепані мирні врегулю­вання після 1918 року розмножили те, що ми, наприкінці XX віку, знаємо як фа­тальний вірус демократії, а саме: розкол збору громадян виключно по етнічно- національних чи релігійних лініях (Glenny 1992, рр. 146-48), от як у колишній Югославії й Північній Ірландії. Три етнічно-релігійні спільноти голосують як бло­ки в Боснії; дві непримиренні громади — в Ольстері; шістдесят дві політичні партії, що з них кожна представляє плем’я чи клан, у Сомалі... Таке, як нам відомо, забезпечує не основу для демократичної політичної системи, а, якщо тільки одна котрась із груп-суперниць чи якась стороння влада не є досить сильна, щоб уста­новити (недемократичне) домінування, лише стабільність і громадянську війну. Падіння трьох багатонаціональних імперій: Австро-Угорщини, Росії й Туреччини — вилилося в заміну тих трьох наднаціональних держав, чиї уряди були ней­тральні щодо численних національностей, якими правили, куди більшою кіль­кістю багатонаціональних держав, що з них кожна асоціювалася вже з однією чи щонайбільше з двома-трьома етнічними спільнотами в межах її кордонів.

Третьою умовою була та, що демократичним урядам не доводилося здійс­нювати забагато керування. Парламенти заіснували не так для керування, як для контролю влади тих, хто керує, — така функція, що досі очевидна у стосунках між Конгресом і Президентом США. Вони були засобами, які накреслено, щоб були гальмами, а їм довелося виступати в якості двигунів. Суверенні зібрання, обрані на основі обмеженого, але дедалі ширшого права голосу, ставали, звісно, почи­наючи від Віку Революції, дедалі звичайнішим явищем, але буржуазне суспільство XIX століття вирішило, що більшість життів його громадян матимуть місце не в сферу урядування, а в самореіульованій економіці та в світі приватних і неофі­ційних спілок (“громадянське суспільство”)²⁷- Воно обійшло труднощі керування урядами через обрані зібрання у два способи: через несподівання від своїх пар­ламентів надто великого керування чи навіть законодавства й через забезпе­чення того, щоб уряд, чи скорше адміністрація, міг продовжувати працювати, незалежно від їхніх забаганок. Як ми вже переконалися (див. розділ 1), комплек­си незалежних, постійно призначуваних державних урядовців стали істотним засобом урядування в сучасних державах. Парламентська більшість була істотно важливою тільки там, де треба було ухвалювати чи схвалювати чільні й супереч­ливі виконавчі рішення, а організовувати чи підтримувати відповідний корпус прихильників стало головним завданням урядових керівників, оскільки, за ви­нятком Америк, виконавча влада за парламентських устроїв обиралася зазвичай не прямим голосуванням. У державах з обмеженим правом голосу (себто де еле- кторат складається переважно з багатої, могутньої чи впливової меншості) це полегшувалося за допомогою загального консенсусу стосовно до того, що стано­вить їхній колективний інтерес (“національний інтерес”), не згадуючи вже ресурсів роздавання посад партією-переможницею.

XX вік примножив ті випадки, коли урядам доводилося урядувати-керу- вати. Той тип держави, що обмежувалась забезпеченням основних правил для бізнесу й громадянського суспільства та ще дбала про поліцію, в’язниці й збройні сили для приборкання внутрішньої й зовнішньої небезпеки, “держава — нічний сторож” політичної мудрості, застаріла, як і ті “нічні сторожі”, що надихнули цю метафору.

Четвертою умовою було багатство, процвітання. Демократії двадцятих гинули під натиском революції й контрреволюції (Угорщина, Італія, Португалія) чи національного конфлікту (Польща, Югославія), а демократичні режими трид­цятих не витримували перенапружень Кризи. Щоб переконатися в цьому, досить лише порівняти політичігу атмосферу Ваймарської Німеччини й Австрії двадця- тих із політичною атмосферою Федеративної Німеччини й Австрії після 1945 року. Навіть національним конфліктам легше було давати раду, поки політики від кожної меншості мали доступ до державної годівниці. Сила Аграрної партії у Чехословаччині, єдиній істинній демократії Східно-Центральної Європи, по­лягала в тому, що вона надавала пільги всім національностям. А в тридцятих навіть Чехословаччина не змогла втримати прикупі чехів, словаків, німців, угор­ців та українців.

За цих обставин демократія запевне ставала механізмом формалізування поділів між непримиренними групами. Досить часто навіть за найкращих обста­вин вона ніяк не могла створити сталої основи для демократичного урядування, надто коли теорія демократичного представництва застосовувалася в найпедан- тичніших версіях пропорційної репрезентації²⁸. Де в час кризи не виявлялося парламентської більшості, от як у Німеччині (на відміну від Британії)²⁹, там вини­кала спокуса вдатися до чогось іншого. Навіть у стабільних демократіях багато громадян дивляться на імпліковані системою політичні поділи радше як на збит­ки, а не як на переваги системи. Сама політична риторика рекламує кандидатів і саму партію більш як представників національного, а не вузько партійного інте­ресу. В часи кризи видатки на систему здаються недозволенно великими, а виго­ди від неї — непевними.

За цих обставин легко зрозуміти, що парламентська система в державах — наступницях колишніх імперій, а також у більшості середземноморських і ла­тиноамериканських країн, була кволим паростком, посадженим у кам’янистий грунт. Найсильніший аргумент на її користь, що, мовляв, хоч яка вона погана, але все ж таки ліпша за будь-котру іншу альтернативну систему, сам по собі супереч­ливий. У міжвоєнний період вона рідко коли виглядала реалістичною й перекон­ливою. Навіть її поборники промовляли не на повен голос, мов не мали в ній пев­ності. Здавання нею позицій скидалося на неминучість, бо ж навіть у Сполучених Штатах поважні, але аж занадто похмурі спостерігачі зазначали: “Це може стати­ся й тут” (Sinclair Lewis, 1935). Ніхто всерйоз не передрікав і не сподівався її по­воєнного відродження, а ще менше — її повернення, хай і на короткий час, у якості панівної на всій планеті форми урядування на початку дев’яностих. Для тих, хто в цей час озирався на міжвоєнний період, падіння ліберальних політич­них систем здавалося короткою перервою в столітньому завоюванні ними світу. На жаль, в міру наближення нового тисячоліття, непевності довкола політичної демократії уже не видавалися надто віддаленими. Можливо, світ невдало вступає до такого періоду, коли її переваги більше вже не виглядатимуть такими очевид­ними, яку період 1950-90 років.