ПРОТИ СПІЛЬНОГО ВОРОГА

Завтра для юних поети вибухатимуть бомбами,

Прогулянки понад озером, тижні довершеного спілкування;

Завтра перегони велосипедні

У передмістях літніми вечорами. А нині — бій...

В.Г.Оден, “Іспанія”, 1937

Люба матусю! З усіх людей, я знаю, ти єдина найкраще це відчуєш, тому найостанніші мої думки линуть до тебе. Не звинувачуй нікого, крім мене, в моїй смерті, бо ж я сам вибрав свою долю.

Не знаю, що й написати тобі: голова ясна, а не знаходжу потрібних слів. Я знайшов своє місце в Армії Визволення, і помираю, коли вже сяє здалі світло перемоги... За якусь часинку мене розстріляють разом із двадцять­ма трьома іншими товаришами.

Після війни ти повинна написати заяву на пенсію. У тюрмі тобі видадуть мої речі, тільки татову спідню сорочку я лишаю на собі, бо не хочу труси­тися від холоду...

І ще раз кажу тобі: до побачення! Тримайся!

Твій син.

Спартаке

Спартаке Фонтано, металіст, 22 роки, член групи Mic ака Манучяна Французького Опору

Дослідження громадської думки — це дитя Америки тридцятих років, адже саме Джордж Гел ап у 1936 році поширив “вибірковий огляд” ринкових до­слідників і на політику. Поміж перших результатів цієї нової технології є один, що вразив би всіх президентів США до ФД.Рузвельта й вразить усіх читачів, що ви­росли вже після Другої Світової війни. Коли в січні 1939 року американців запи­тали, кого б вони бажали бачити переможцем, якщо спалахне війна між CPCP і Німеччиною, то 83 відсотки висловились за радянську перемогу й лише 17 — за німецьку (Miller, 1989, рр. 283-84). У сторіччі, над яки,м домінувала конфронтація між антикапіталістичним комунізмом Жовтневої революції, представленим CPCP, та антикомуністичним капіталізмом, де найбільшим верховодою були США, чи ж могло бути щось аномальніше за цей вияв симпатії, чи принаймні пре­ференції, до батьківщини світової революції, а не до переконано антикомуніс­тичної країни з виразно капіталістичною економікою.

Та історична ситуація була, звісно, виняткова й порівняно короткочасна. Протривала вона щонайбільше від 1933 (коли США офіційно визнали CPCP) до 1947 року (коли ті два ідеологічні табори законфронтували як вороги в “холод­ній війні”), але, реальніше, від 1935 до 1945 року. Сказати б інакше, вона визна­чалася підйомом і падінням гітлерівської Німеччини (1933-45) (див. розділ 4), проти якої США й CPCP вели спільну боротьбу, оскільки вважали її за більшу не­безпеку, ніж добачали одне в одному.

Причини, чому вони так учинили, виходять за рамки узвичаєних міжна­родних стосунків чи державної політики, й саме це робить такою значущою ту аномальну зблокованість держав і рухів, які вступили в Другу Світову війну й ви­грали її. А викував цей союз проти Німеччини той факт, що це була не просто якась нація-держава з підставами бути невдоволеною своїм становищем, а така, чиї політика й зазіхання визначалися її ідеологією. Одне слово, що то була фа­шистська держава. Коли б не брати цього до уваги чи не оцінювати, тоді зви­чайні розрахунки тієї Realpolitik трималися купи. Німеччині можна було чинити опір, можна було її умиротворяти, зрівноважувати чи, при потребі, й дати їй бій, залежно від інтересів державної політики тієї чи іншої країни й загальної ситу­ації. По суті за період 1933-41 років у різні моменти всі інші ключові гравці міжнародної гри перепробували всі названі способи ставитися до Німеччини. Лондон і Париж задобрювали Берлін (себто пропонували поступки за рахунок інших), Москва перейшла від опозиції до зичливого нейтралітету в обмін за територіальні здобутки, і навіть Італія з Японією, чиї інтереси вивели їх на “співвісність” із Німеччиною, з’ясували, що ці ж їхні інтереси підказують їм, що тим часом, у 1939 році, на перших стадіях Другої Світової війни, їм краще по­стояти збоку. Вийшло ж так, що логіка Гітлерової війни зрештою таки втягла всіх їх до неї.

Але що ближче до кінця тридцятих, то зрозуміліше ставало: йдеться про більше, ніж про відносну рівновагу' сил між націє-державами, з яких складалася міжнародна (себто первісно європейська) система.

Це була міжнародна війна, оскільки вона порушувала по суті одні й ті самі питання в більшості західних країн. Це була громадянська війна, бо лінії міжпро- й антифашистськими силами проходили через кожне суспільство. Ніколи ще не було такого періоду, коли патріотизм, у розумінні автоматичної лояльності гро­мадянина до свого національного уряду, цінувався менше. Коли закінчилася Дру­га Світова війна, на чолі щонайменше десяти старих європейських країн стояли люди, що на початку її (а в випадку Іспанії, то на початку Громадянської війни) були бунтівниками, політичними вигнанцями чи принаймні особами, які вважа­ли уряди своїх країн за аморальні й незаконні. Чоловіки й жінки, незрідка з “гли­бинки” політичних класів своїх країн, вибирали лояльність комунізмові (себто Радянському Союзові), ставлячи її вище вірності рідній державі. “Кембриджські шпигуни” та японські члени шпигунської мережі Зорге (з більшим, можливо, практичним ефектом) були тільки двома групами з багатьох³⁰. А з другого боку придумали термін “квіслінг” (за прізвищем одного норвезького нациста) для на­зви тих політичних сил всередині атакованих Гітлером держав, які вирішували, не з практичних міркувань, а радше з переконаності, приєднатися до ворога своєї країни.

Це було істинним навіть стосовно до людей, що керувалися більше па­тріотизмом, ніж світовою ідеологією. Адже навіть традиційний патріотизм тепер розколовся. Такі палко імперіалістичні й антикомуністичні консерватори, як Він- стон Черчіль, і люди реакційно-католицького тла на кшталт Де Голя вирішували дати бій Німеччині не через якусь особливу ворожість до фашизму, а через “пев­ну ідею Англії” або “une certaine idee de la France”. Однак навіть і для таких людей їхня участь у боротьбі могла бути частиною міжнародної громадянської війни, оскільки їхнє поняття патріотизму не обов’язково було концептом їхніх урядів. Приїхавши до Лондона й заявивши 18 червня 1940 року, що “Вільна Франція” під його проводом продовжуватиме боротьбу з Німеччиною, Шарль де Голь учинив акт бунту проти законного уряду Франції, який конституційно ухвалив покінчи­ти з війною й майже напевне, на той час, був підтриманий у цьому рішенні вели­кою більшістю французів. Безперечно, й Черчіль у подібній ситуації вчинив би десь так само. Коли б, Німеччина виграла війну, то французький уряд поставився б до де Голя як до зрадника, достоту як і росіяни, що боролися проти CPCP на стороні німців, були засуджені їхньою країною після 1945-го. Достеменно так і словаки з хорватами, чиї країни отримали перший смак здобутої державної не­залежності як сателіти гітлерівської Німеччини, розглядали лідерів своїх держав воєнного часу ретроспективно або як патріотів і героїв, або як фашистських по­сіпак, залежно від ідеологічної точки зору: члени кожного народу билися по обидва боки³¹.

А тим, що зв’язало усі ці національні громадянські розколи в єдину світо­ву війну, і міжнародну; й громадянську, стало виникнення гітлерівської Німеччи­ни. Чи, коли точніше, похід, у проміжку 1931-41 років, за завоювання світу, в який вирушили поєднані Німеччина, Італія й Японія, на чолі з Німеччиною, централь­ною опорою коаліції. І з цих трьох країн гітлерівська Німеччина виявилася най- безоглядніше, найочевидніше відданою справі знищення цінностей та інститу­цій “західної цивілізації” Доби Революції, а також спроможною виконати свій варварський задум.

Однак було щось інше, що сплело нитки окремих національних політик у єдину міжнародну тканину: послідовна й дедалі помітніша слабкість ліберально- демократичних держав (переможниць, до речі, в Першій Світовій війні); їхня не­здатність чи неготовнісгь діяти, чи поодинці, чи спільно, щоб зупинити наступ їхніх ворогів. Як ми переконались, саме ця криза лібералізму й зміцнила і аргу­менти, й сили фашизму та авторитарного правління (див. розділ 4). Мюнхенська угода 1938 року чудово продемонструвала це поєднання самовпевненої агресії з одного боку й страху та поступливості — з другого. Ось чому для багатьох поко­лінь слово “Мюнхен” стало синонімом, у європейському політичному дискурсі, боягузливого відступу. Ганьба Мюнхена, що переживалася навіть у момент підпи­сання угоди тими, хто підписував, полягала не просто у врученні Гітлерові деше­вого тріумфу, а в фізично відчутному страхові війни, який передував тому підпи­санню, і навіть більше — у відчутті полегшення, що війни уникнуто бодай такою ціною. “Bande de сош,’’(Банда телепнів, фр.) — нібито пробурмотів зневажливо французький прем’єр Даладьє, коли, після того, як своїм підписолМ запродав жит­тя союзника Франції, сподівався, що його освищуть у Парижі, але почув тільки вигуки несамовитої радості. Популярність CPCP на Заході й небажання крити­кувати те, що там коїлося, пояснювалися в основному послідовною опозицією Москви нацистській Німеччині, такою відмінною від вагань Заходу. Тим дужчим був шок від укладення радянського пакту з Німеччиною в серпні 1939 року.

II

Ось чому мобілізація повного потенціалу проти фашизму, себто проти німецького табору, стала потрійним закликом: за союз усіх політичних сил, що мали спільний інтерес боротися проти наступу Осі; за реальну політику опору й за уряди, які були б готові здійснювати таку політику. По суті на цю мобілізацію пішло більш, ніж вісім років, чи й десять, коли датувати початок перегонів до світової війни 1931 роком. Бо відповідь на ці заклики неминуче була непевною, притамованою чи змішаною.

Заклик до антишафистської єдності мусив, певним чином, дістати негай­ну відповідь, оскільки фашизм відкрито ставився до лібералів різних гатунків, до соціалістів і комуністів, до всіляких демократичних і радянських режимів, як до ворогів, що всіх їх годиться однаково знищити. За старою англійською приказ­кою, треба триматися разом, щоб не пропасти поодинці. Комуністи, що доти виступали вирішальною силою лівого просвітництва, зосереджуючи свій запал (гай-гай, як це характерно для політичних радикалів!) не на очевидному воро­гові, а на найближчому потенційному суперникові, й передовсім на соціал- демократах (див. розділ 2), змінили свій курс через вісімнадцять місяців після Гітлерового приходу до влади, ставши найпослідовнішими й найдієвішими по­борниками антифашистської єдності. Це усунуло основну перепону єдності лівих сил — але не глибоко закорінену взаємну підозріливість.

По суті своїй стратегія, висунута (за згодою Сталіна) Комінтерном (що обрав своїм новим генеральним секретарем болгарина Георгія Димитрова, чий сміливий публічний виклик нацистським властям на суді, присвяченому під­палові Райхстагу в 1933 році, наснажив усіх антифашистів³²), була стратегією концентричних кіл. Об’єднані сили робітників (“Об’єднаний Фронт”) мали утво­рити основу для ширшого виборчого й політичного альянсу з демократами й лібералами (“Народний Фронт”). А далі, оскільки наступ Німеччини продовжу­вався, комуністи передбачали ще більше розширення — аж до “Національного фронту” всіх, хто, незважаючи на ідеологічні й політичні переконання, розгля­дав фашизм (чи держави Осі) як первинну небезпеку. Це розширення антифаши­стського альянсу за політичний центр аж до правого крила: французькі комуніс­ти хай подадуть руку католикам, а британські хай обіймуться з сумнозвісним “червононенависником” Вінстоном Черчілем, — викликало більше опору в тра­диційно лівому середовищі, але логіка війни зрештою таки навернула їх до того. Однак союз центристів і лівих мав політичний сенс, і “Народні Фронта” заснова­но у Франції (яка стала першопрохідцем цього нововведення) та в Іспанії, завдя­ки чому відкинуто наступи правих сил і виграно драматичні вибори в Іспанії (лютий 1936) й Франції (травень 1936 року).

Ці перемоги драматизували шкоду від колишнього розколу, адже об’єдна­ні виборчі списки центристів і лівих здобули істотні парламентські більшості, але, хоча вони й засвідчили разюче зміщення громадської думки, особливо у Франції, на користь Комуністичної партії, не помітно було серйозного розши­рення політичної підтримки антифашизму. По суті тріумф Французького Народ­ного Фронту, що породив перший в історії французький уряд на чолі з соціаліс­том — інтелектуалоїМ Леоном Блюмом (1872-1950), стався завдяки збільшенню всього на один голос здобутку об’єднаних радикалів-соціалістів-комуністів порівняно з тами голосами, яких вони набрали в 1932 році, а виборча перемога Іспанського Народного Фронту завдячувала трохи більшому зміщенню, хоча проти нового уряду лишилась майже половина голосів (та ще й з трохи міцні­шою позицією правих). І все ж ці перемоги збуджували надію, викликали навіть ейфорію в лавах місцевих робітничих і соціалістичних рухів, чого не скажеш про Лейбористську Партію Великобританії, побиту депресією та політичною кризою 1931 року (звелася до ядра з 50 душ), яка й через чотири роки не повер­нула собі всіх докризових голосів, себто мала не набагато більше місць, ніж у 1929 році. У проміжку 1931-35 років кількість набраних консерваторами голосів упала лише з бл. 61 до бл. 54 відсотків. Так званий “Національний” уряд Британії, очолюваний від 1937 року Невілом Чемберленом, прізвище якого стало сино­німом “умиротворення” Гітлера, спирався на підтримку солідної більшості.

Немає підстав припускати, ніби, коли б війна не розпочалася в 1939, а вибори відбулися в 1940 році, як і мали відбутися, нова перемога далася б консерваторам нелегко. Як по правді, то, хіба за винятком Скандинавії, де соціал-демократи здо­були міцні позиції, не видно було в Західній Європі тридцятих років прикмет значущого виборчого зміщення на користь лівих, а натомість відбулися досить масовані зрушення праворуч у тих частинах Східної й Південно-Східної Європи, де все ще провадилися вибори. Помітний був різкий контраст між Старим і Но­вим світом. Ніде в Європі не відбулося нічого подібного до драматичного пере­ходу мас від республіканців на сторону демократів у 1932 році (за чотири роки число набраних Демократичною партією голосів зросло від 15-16 до майже 28 мільйонів), хоча слід сказати також, що, за виборчою термінологією, ФД.Рузвельт сягнув свого піку саме в 1932, хай навіть і (всім на подив, окрім народу) трохи не скотився з нього в 1936-му.

Отже, антифашизм зорганізував традиційних супротивників правого крила, але не наростив своїх лав; мобілізувати меншості йому було легше, ніж більшості. З-поміж цих меншостей особливо відкритими для його заклику були інтелектуали й митці (за винятком міжнародної літературної течії, що надиха­лася націоналістичними й антидемократичними силами; див. розділ 6), бо заро­зуміла й агресивна ворожість націонал-соціалізму до незаперечних доти цінно­стей цивілізації відразу відчувалася в дотичних до них царинах. Нацистський расизм негайно призвів до масової втечі єврейських і “лівокрилих” учених, що розпорошилися по решті світу, де панувала терпимість. Нацистська ворожість до інтелектуальної свободи майже негайно вигнала з німецьких університетів чи не третину викладачів. Нападки на “модерністську” культуру, привселюдне спалю­вання “єврейських” та інших небажаних книг почалися практично відразу після приходу Гітлера до влади. Однак, хоча звичайні громадяни, можливо, й не схва­лювали найбрутальніших варварств системи: концтаборів та зведення німець­ких євреїв (куди відносилися всі, хто мав бодай одного дідуся-єврея) до сегрего- ваного безправного підкласу, напрочуд багато німців дивилися на це, як на, в гіршому випадку, обмежені відхилення від норми. Зрештою ж концтабори все ще лишалися, в основному, місцями ув’язнення для потенційної комуністичної опо­зиції, а тюрми — для підривних елементів, і чимало узвичаєних консерваторів ці речі якось схвалювали, та й, коли розпочалася війна, утримувалося в тих місцях не більше якихось 8 000 осіб. (їх розширення лоуніверсальних вмістищ терору, тортур і смертей сотень тисяч, ба навіть мільйонів, відбулося вже під час війни.) А до війни нацистська політика, попри варварське поводження з євреями, все ще начебто передбачала “остаточне вирішення” “єврейської проблеми” у вигляді не так масорвого винищення, як масового вигнання. Сама Німеччина здавалася не- заангажованому політично споглядачеві такою собі стабільною, навіть еконо­мічно процвітаючою країною з популярним у народу урядом, хоч і не без декот­рих непривабливих характерних рис. А хто читав книжки й, зокрема, фюрерову Mein Kampf, той міг швидше вчути в цій кровожерливій риториці расистських агітаторів та в локалізованих тортурах і вбивствах Дахау чи Бухенвальда загрозу цілому світові, причому вибудовану на свідомому перевертанні цивілізації з ніг на голову. Тому західні інтелектуали (хоча напочатку — лише частина студентів, але потім — переважна більшість контингенту синів і майбутніх членів “рес­пектабельного” середнього класу) й стали першою соціальною верствою, що масово змобілізувалася проти фашизму в тридцятих. Це все ще був невеликий прошарок, хоч і надзвичайно впливовий, не останньою чергою тому, що містив і журналістів, які відіграли в нефашистських країнах Заходу вирішальну роль, ос­терігаючи навіть консервативніших зі своїх читачів та ухвалювачів рішень щодо природи націонал-соціалізму.

Реальна політика опору зростанню фашистського табору була, знов же, проста й логічна на папері. Вона хмала об’єднати всі країни проти агресорів (Ліга Націй надавала для цього потенційну структуру), щоб не робити їм ніяких посту­пок і, при загрозі й по потребі, виступати проти них єдиним фронтом, стримува­ти чи й завдавати їм поразки. Радянський комісар закордонних справ Максим Литвинов (1876-1952) висунув себе на речника цієї “колективної безпеки”. Лег­ше сказа™, ніж зробите. Головною перешкодою тоді, як і тепер, було те, що на­віть держави зі спільним страхом перед агресорами мали й інші інтереси, які й розділяли їх чи могли бути використані для такого розділяння.

Годі з’ясувати, як далеко заходили найочевидніші тріщини розколу між Радянським Союзом, відданням теоретично справі повалення буржуазних устроїв і покінченню з їхніми імперіями повсюди, й іншими державами, що дивилися на CPCP₁ як на натхненника й організатора підривної діяльності. Хоча уряди (всі найголовніші з них визнали CPCP після 1933 року) завжди були готові домовити­ся з ним, коли це влаштовувало їхні інтереси, але дехто з їхніх громадян і декотрі організації продовжували розглядати більшовизм, вітчизняний і зарубіжний, як основного ворога, в дусі “холодних воєн”, що прийшли після 1945 року. Загаль­новизнаним є факт, що британські розвідувальні служби більше за інші зосере­дилися були на “червоній загрозі” — настільки, що вважали це за своє головне завдання аж до середини тридцятих (Andrew, 1985, р. 530). І все ж таки не один добрий консерватор відчував, надто в Британії, що найкращим вирішенням про­блеми стала б німецько-радянська війна, яка б ослабила, а то й знищила б обох тих ворогів, хоча непогано було б, коли б Німеччина знищила быьшовизм і сама при цьому ослабла. Надто очевидною була чиста нехіть західних урядів заходи­ти в реальні договірні стосунки з “червоною” державою, навіть у 1938-39 роках, коли ніхто вже не заперечував нагальності антигітлерівського альянсу. Справді, саме страх залишитись сам-на-сам проти Гітлера зрештою й змусив Сталіна, хто від 1934 року був непохитним поборником союзу з Заходом проти Німеччини, піти в серпні 1939 року на укладення пакту Молотова-Ріббентропа, за допомо­гою якого він сподівався відверігути війну своєї країни з Німеччиною, поки та й західні держави воюватимуться й знекровлюватимуть одне одного, а ще ж, згідно з секретним додатком до пакту, CPCP отримував велику частину західних тери­торій, втрачених Росією після революції. Розрахунок цей не виправдався, але, як і решта невдалих спроб створити спільний фронт проти Гітлера, він висвітлює ті глибокі міждержавні розбіжності, що й дозволили нацистській Німеччині над­звичайно швидко і практично безперешкодно наростити свою могутність від 1933 до 1939 року.

До того ж географічне розташування, історія й економіка надавали різним країнам різні перспективи щодо решти світу. Європейський континент як такий мало цікавив чи й зовсім не цікавив Японію й США, політика яких оберта­лася довкола Тихого океану й Америк, або ж Британію, все ще віддану своїй ім­перії та глобально-морській стратегії, хоч і заслабку, щоб підтримувати одне й друге. Країни Східної Європи були затиснуті між Німеччиною й Росією, що з усією очевидністю й визначало їхню політику, особливо коли з’ясувалося, що західні держави не спроможні їх захистити. Декотрі з них, кому дісталися після 1917 року колишні російські території, виступали, хоч і вороже налаштовані до Німеччини, проти будь-яких антинімецьких альянсів, що знов привели б росій­ські сили на їхні землі. І все ж, як довела Друга Світова війна, єдино ефективним був лише такий альянс, що включав і CPCP. Що ж до економік, то країни на кшталт Британії, пам’ятаючи, що Першу Світову війну вони вели вище рівня своїх фінан­сових можливостей, сахалися від витрат на переозброєння. Одне слово, була гли­бока прірва між визнанням держав Осі головною небезпекою і реальними проти них діями.

Ліберальна демократія (що, за визначенням, не існувала на фашистській чи авторитарній стороні) зробила цю прірву ще ширшою. Вона загальмувала чи й відвернула політичне рішення, надто в США, і безперечно утруднила, а іноді й унеможливила, проведення непопулярної політики. Безсумнівно, декотрі уряди затулялися цим, щоб виправдати власну заціпенілість, але приклад США свідчить, що навіть такий сильний і популярний президент, як ФД.Рузвельт, не міг прова­дити свою антифашистську зарубіжну політику супроти думки електорату. Коли б не Перл-Гарбор та не Гітлерове оголошення війни, США, певне, так і лишалися б поза Другою Світовою війною. Немає ясності щодо того, за яких же обставин вони б вступили до війни.

І все ж рішучість основних європейських демократій, Франції й Великої Британії, ослабляли не так політичні механізми демократії, як спогади про Пер­шу Світову війну. Ту рану, той біль відчували і виборці, й уряди, бо завдана тією війною шкода була безпрецедентна й всеосяжна. І для Франції, й для Британії та шкода була в людському (хоча не в матеріальному) вимірі куди більшою за збит­ки від Другої Світової війни (див. розділ 1). Іншої такої війни слід було уникати за будь-яку ціну. Звісно ж, це був останній з усіх аргументів політики.

Нехіть вступати у війну не слід плутати з відмовою воювати, хоча потен­ційний військовий моральний дух французів, що постраждали дужче, ніж будь- яка інша країна — учасниця війни, безперечно виявився ослабленим травмою 1914-18 років. Ніхто не йшов на Другу Світову війну співаючи, навіть німці. А з другого боку невизначений (нерелігійний) пацифізм, хоч і цілком популярний у Британії тридцятих, ніколи не ставав масовим рухом і випарувався в 1940 році. Незважаючи на велику терпимість до тих, що відмовлялися воювати за велінням совісті, під час Другої Світової війни, число тих, хто заявив про своє право відмо­витися воювати, виявилося невеликим (Calvocoressi, 1987, р. 63).

У некомуністичних лівих, навіть дужче відданих ненависті до війни й мі­літаризму після 1918, ніж (теоретично) до 1914 року, гасло “мир за будь-яку ціну” лишалося позицією меншості, навіть у Франції, де ця позиція була найдужчою. У Британії пацифіст Джордж Ленсбері завдяки випадковості виборчого холокосту в 1931 році опинився на чолі Лейбористської партії, але в 1935-му його ефектив­но й брутально викинули з керівництва. На відміну від французького уряду На­родного Фронту з соціалістами на чолі (1936-38), британських лейбористів можна було критикувати не за брак твердості відносно фашистських агресорів, а за відмову вживати таких необхідних військових заходів, як переозброєння й призов, щоб зробити опір дієвим. На таких самих підставах можна було критику­вати й комуністів, котрі ніколи не спокушалися пацифізмом.

Ліві й справді були в скрутному становищі. З одного боку сила антифаши­зму полягала в тому, що він мобілізував людей, які боялися війни: і минулої, й не­знаних жахіть наступної. Те, що фашизм означав війну, було достатньою підста­вою, аби дати йому бій. А з другого, не міг бути успішним такий опір фашизмові, який не передбачав би застосування зброї. Навіть більше: надія довести нацист­ську Німеччину, чи навіть Італію Муссоліні, до краху засобами колективної, але мирної твердості, спиралася на ілюзії щодо Гітлера й гадані сили опозиції в самій Німеччині. В будь-якому випадку ми, хто пережив ті часи, знали, що війна буде, навіть коли накреслювали непереконливі сценарії її уникнення. Ми (історик також може покликатися на свою пам’ять) сподівалися, що в прийдешній війні доведеться воювати й, можливо, загинути. І як антифашисти, ми не сумнівалися, що, що коли справа дійде до того, у нас не буде іншого вибору, як тільки битися.

Однак нам не випадає використовувати політичну дилему лівих для пояс­нення провалу урядів — хоча б тому, що дієві приготування до війни не залежали від ухвалення (чи неухвалення) резолюцій на партійних з’їздах, а чи навіть, про- тягом кількох років терміну, від страху наступних виборів. І все ж уряди, зокрема французький та британський, теж були носіями невигойних рубців від Великої війни. Франція вийшла з неї геть знекровленою і все одно потенційно меншою й слабкішою державою, ніж переможена Німеччина. Франція була нічиїм без союз­ників у війні супроти оживленої Німеччини, а єдині європейські країни, що мали такий самий інтерес в укладенні союзу з Францією, Польща й держави — спад­коємиці Габсбургів, безперечно були заслабкі для такої справи. Французи вклали свої гроші в лінію укріплень (“лінію Мажіно”), названу за ім’ям міністра, якого не­забаром і забули, й сподівалися, що той вал затримає німців-нападників перспе­ктивою втрат, подібних до верденських (див. розділ 1). Ще вони могли уповати хіба на Британію та на, після 1933 року, CPCP.

Британські уряди так само усвідомлювали свою основоположну слаб­кість. Фінансово вони не могли дозволити осбі ще однієї війни. Стратегічно ж вони більше не мали такого флоту, що міг би одночасно оперувати на трьох ве­ликих океанах і в Середземному морі. Водночас тією проблемою, що реально їх турбувала, були не події в Європі, а як утримати прикуті, за допомогою явно не­достатніх сил, світову імперію, що географічно була більшою, ніж будь-коли до­ти, й видимо збиралася розпастись.

Тож обидві держави знали про себе, що вони заслабкі, аби захистити ста­тус-кво, установлений 1919 року їм на догоду. Обидві усвідомлювали також, що цей статус-кво нестабільний і його неможливо втримати. Ні та, ні ця нічого не виграли б від нової війни, а втратили б чимало. Очевидною й логічною політи­кою було піти на переговори з відновленою Німеччиною, аби установити трив­кіший європейський взірець, а це, поза всяким сумнівом, означало робити поступки дедалі більшій німецькій могутності. На лихо, оновлена Німеччина на­лежала Адольфу Гітлеру.

Так звана політика “умиротворення” зібрала після 1939 року таку погану пресу, що нам не слід забувати, якою слушною здавалася та критика стільком за­хідним політикам, що не були біологічними антинімцями чи палкими антифа­шистами з принципу, а надто в Британії, жителям якої від змін на континен­тальній карті, особливо ж у “віддалених країнах, про які нам мало що відомо” (Чемберлен про Чехословаччину в 1938 році), зовсім не підскакував кров’яний тиск. (Французи, із зрозумілих причин, куди нервовіш реагували на будь-які сприятливі для Німеччини ініціативи, що рано чи пізно мали обернутися проти самих французів, але ж Франція була заслабка.) Можна було легко передбачити, що Друга Світова війна зруйнує британську економіку й повідриває великі части­ни від Британської імперії. Так воно насправді й сталося. Хоча це була така ціна, яку соціалісти, комуністи, рухи за колоніальне визволення й президент Рузвельт ладні були залюбки заплатити за розгром фашизму, але не забуваймо, що це було надмірністю з погляду раціональних британських імперіалістів.

Але ж компроміс і переговори з Гітлеровою Німеччиною були неможливі, оскільки цілі політики націонал-соціалізму були ірраціональні й необмежені. Експансія й агресія виявилися вбудованими в систему, отож, коли не приймати заздалегідь німецького домінування, себто зробити вибір чинити опір нацистсь­кому просуванню, то війна ставала неминучою, і не далекою, а досить близькою. Цим і пояснюється центральна роль ідеології у формуванні політики в тридця­тих: коли ідеологія визначала цілі нацистської Німеччини, то вона ж виключала реальну політику й для другої сторони. Хто визнавав, що з Гітлером не може бути ніякого компромісу (що було реалістичною оцінкою ситуації), той чинив так із зовсім непрагматичних причин. Ці люди вважали фашизм нестерпним у прин­ципі й a priori, або ж, як у випадку⁷ Вінстона Черчіля, вони керувалися не менш апріорною ідеєю того, що “являють собою” їхня країна й імперія, й не могли собі дозволити піти на таку жертву. Парадокс Вінстона Черчіля полягав у тому, що цей великий романтик, чиє політичне судження виявлялося чи не у всьому помилко­вим від 1914 року (включно з його оцінкою військової стратегії, якою він так пи­шався), показав себе реалістом у питанні Німеччини.

І навпаки: політичні реалісти умиротворення виявилися цілковито нереа­лістичними у своїй оцінці ситуації, навіть тоді, коли неможливість порозуміння за допомогою переговорів з Гітлером стала очевидною для всякого розважливо­го спостерігача в 1938-39 роках. Це й стало причиною чорної трагікомедії берез- ня-вересня 1939 року, яка вилилася у війну, ні для кого (навіть для Німеччини) не бажану в такий час і в такому місці, внаслідок чого Британія й Франція лишилися без уявлення, що їм, як воюючим сторонам, належить робити, аж поки Blitzkrieg 1940-го не відкинув їх геть з дороги. Вже поставлені перед свідченням, що його й самі прийняли, умиротворювачі в Британії й Франції ніяк не могли примуситти себе серйозно домовитися про союзництво з CPCP, без якого війну годі було чи відсунути, чи виграти й без якого ті гарантії від німецького нападу, що їх безог­лядно й несподівано розкидав по Східній Європі Невіл Чемберлен (не радячись із CPCP і навіть, хоч як це неймовірно, не ставлячи належно Радянський Союз до відома), лишалися просто порожніми папірцями. Лондон і Париж хотіли не вою­вати, а щонайбільше — стримати ворога демонстрацією сили. Це ні на мить не ошукувало Гітлера, чи й Сталіна, чиї представники марно просили пропозицій про спільні стратегічні операції в районі Балтики. Навіть коли німецькі війська увійшли до Польщі, уряд Невіла Чемберлена все ще був ладен торгуватися з Гітле­ром, на що Гітлер і розраховував (Watt, 1989, р. 215).

Гітлер помилився у своїх розрахунках, бо західні держави оголосили йому війну — не тому, що їхні державні мужі того хотіли, а тому, що Гітлерова по­літика після Мюнхена вибивала грунт із-під ніг умиротворювача. Саме він змобі- лізував незаангажовані доти маси на боротьбу з фашизмом. Значною мірою саме німецька окупація Чехословаччини в березні 1939 року навернула британську громадську думку до опору, а вже через ту думку повернула й руку⁷ забарного уря­ду⁷, а вже та рука змусила піднятися й руку французького уряду, що не мав іншого вибору, як тільки йти разом зі своїм єдиним реальним союзником. Це вперше бо­ротьба проти гітлерівської Німеччини більше об’єднувала, ніж роз’єднувала бри­танців, але — поки що — без пуття. Поки німці швидко й нещадно знищували Польщу, поділивши залишки від неї зі Сталіним, який відступив у приречений нейтралітет, мир на Заході заступила “нібито-війна”.

Ніяка Realpolitik не могла б пояснити політику умиротворювачів після Мюнхена. Коли вже стало досить видно, що війни не минути (і хто в 1939 році сумнівався в цьому?), слід було зробити одне: якомога краще до неї підготувати­ся. Але цього не зроблено. Адже Британія, навіть Чемберленова Британія, не була, звісно, готова змиритися з Європою, де домінує Гітлер, поки цього не сталося, хай навіть після падіння Франції й існувала якась серйозна підтримка тому, щоб виторгувати мир, себто змиритися з поразкою. Навіть у Франції, де песимізм, що межував із поразництвом, був куди поширеніший серед політиків і військових, уряд не збирався здаватися, поки армія не розвалилася в червні 1940-го. їхня по­літика була несмілива й суперечлива, бо вони не сміли йти ні за логікою політи­ки з позицій сили, ні за апріорними переконаннями бійців Опору, для яких не було нічого важливішого за боротьбу з фашизмом (як таким чи з гітлерівською Німеччиною), ані за вірою антикомуністів у те, що “Гітлерова поразка означати­ме падіння авторитарних систем, які становлять основний оплот супроти кому­ністичної революції” (Thierry Maulnier, 1938 in Ory, 1976, р. 24). Нелегко сказати, що визначало дії цих державних діячів, оскільки вони керувалися не тільки інте­лектом, а й передсудами, упередженнями, надіями й страхами, які тихо викрив­ляли їхнє бачення. Була пам’ять про Першу Світову війну й невпевненість у самих собі політиків, що бачили свої ліберально-демократичні політичні системи й економіки в такому стані, який можна б назвати кінцевим відступом. Цей стан ду­ху був типовіший для континенту, ніж для Британії. Існувала загальна непевність щодо того, чи, за таких обставин, непередбачувані наслідки успішної політики опору могли б виправдати пов’язані з ними гранично допустимі видатки. Адже, зрештою, для більшості британських і французьких політиків найкращим із до­сяжного було зберегти не вельми задовільний статус-кво, що його навряд чи й утримаєш. А після всього цього ще стояло питання, чи, коли вже статус-кво при­речений, чи не кращий все таки фашизм за альтернативу соціальної революції й більшовизму. Коли б єдиним різновидом фашизму пропонувався його італійсь­кий взірець, то вагалося б зовсім небагато консервативних чи поміркованих політиків. Навіть Вінстон Черчіль був проіталійський. Проблема ж полягала в то­му, що їм “світив” Гітлер, а не Муссоліні. Мало все таки значення те, що основною надією стількох урядів і дипломатів тридцятих років було стабілізувати Європу через домовленість з Італією або принаймні хоч відтягти Муссоліні від альянсу з його учнем. Це не спрацювало, хоча сам Муссоліні був досить тверезо мислячим, щоб залишати за собою певну свободу дій, аж поки в червні 1940 року він вирі­шив (помилково, але не без резону), що німці виграли, та й собі оголосив війну.

III

Отже, питання тридцятих років, незалежно від того, де вони вирішували­ся: всередині держав чи між ними — виявлялися транснаціональними. Ніде це не виявилося так безпосередньо, як в Іспанській Громадянській війні 1936-39 років, що стала сутнісним вираженням цього світового зіткнення.

Озираючись назад, нам може видатися дивним, що цей конфлікт ураз мо­білізував симпатії і лівих, і правих, у Європі й в обох Америках, а особливо в сере­довищі інтелектуалів західного світу. Іспанія завжди була периферійною частиною Європи, її історія вперто відставала від решти континенту, бо відгороджувала ж стіна Піренеїв. Після наполеонівської доби вона послідовно уникала всіх європей­ських воєн, і їй судилося уникнути й Другої Світової війни. Від початку XIX сто­річчя її справи не становили справжнього інтересу для європейських урядів, зате США в 1898 році спровокували коротку війну з нею, аби забрати й решту, що ли­шилася від її старої імперії XVI віку: Кубу, Пуерто-Ріко й Філіппіни⁵³. По суті, й всу­переч переконанням покоління автора цієї книги, Іспанська Громадянська війна не стала першою стадією Другої Світової війни, а перемога генерала Франко, кого, як ми вже переконалися, не можна навіть схарактеризувати як фашиста, не мала значущих глобальних наслідків. Вона просто затримала Іспанію (разом із Порту­галією) в ізоляції від решти світової історії ще на тридцять років.

І все ж невипадково внутрішня політика тієї сумнозвісно аномальної й са­модостатньої країни стала в тридцятих роках символом світової боротьби. Вона порушила основоположні політичні питання часу: з одного боку, Іспанія була єдиною європейською країною, готовою вибухнути демократією й соціальною революцією, а з другого — вона мала й неповторно безкомпромісний табір контрреволюції чи то реакції, надиханий місцевою католицькою церквою, яка відкидала все, що трапилося у світі від часів Мартіна Лютера. Досить дивно, що ні партії московитського комунізму, ні ті, що надихалися фашизмом, не мали там істотної ваги до Громадянської війни, бо Іспанія йшла своїм власним ексцент­ричним шляхом, чи, точніше, двома шляхами: анархістськихМ ультралівим і кар- лістським ультраправим³⁴.

Добромисні ліберали, антиклерикальні й схильні до масонства у стилі романських країн XIX віку, перебравши владу в Бурбонів у мирній революції 1931 року, не змогли ні погамувати соціальне бродіння іспанської голоти, у містах і на селі, ні заспокоїти його за допомогою дієвих соціальних (себто пер­шочергово аграрних) реформ. Тож у 1933 році їх відсунули набік консервативні уряди, чия політика придушення заворушень і місцевих повстань, на кшталт бун­ту астурійських шахтарів у 1934-хму, просто посприяла виникненню потенційно революційного тиску. На цій стадії іспанські ліві знайшли для себе комінтер­нівський Народний Фронт, а допомогли їм у цьому ліві з сусідки-Франції. Ідея об’єднання всіх партій до єдиного виборчого фронту супроти правих мала сенс для лівого, що не знав гаразд, що йому робити. Навіть анархісти схилилися тут, у цьому останньому своєму ВСЛИКОіМу форпості, до того, щоб попросити своїх прихильників удатися до буржуазного пороку голосування на виборах, хоча до­ти відкидали це як не гідне справжнього революціонера: ніде в світі анархісти ще не бруднилися участю в виборах. У лютому 1936 року Народний Фронт здобув невелику перевагу в голосах, але, завдяки своїй скоординованості, — істотну більшість місць в іспанському парламенті, кортесах. Ця перемога створила не так дієздатний уряд лівих, як таку собі розколину, через яку могла почати вилива­тися накопичена лава соціального невдоволення. Це ставало все очевиднішим протягом наступних місяців.

На цій стадії, коли ортодоксальні праві політики програли, Іспанія вдала­ся до започаткованої нею форми політики, яка стала характерною для іберійсь­кого світу. То було prOnunciamento, або ж військовий путч. Але, достоту як іспан­ські ліві почали шукати поза національними кордонами собі народно-фронтиз- му, так і іспанські праві відчули потяг до фашистських держав. Робилося це не так через Фалангу, скромний місцевий фашистський рух, як через церкву й монар­хістів, які не дуже розрізняли однаково для них безбожних і лібералів, і комуніс­тів, не визнаючи ніякої можливості компромісу ні з першими, ні з другими. Італія й Німеччина сподівались розжитися на якусь моральну чи й політичну⁷ вигоду від перемоги правих. Іспанські генерали, що після виборів почали серйозно готува­тися до путчу, потребували фінансової підтримки й практичної допомоги, яку й випросили в Італії.

Однак моменти демократичної перемоги й політичної масової мобіліза­ції не є ідеальними для військових переворотів, які сподіваються успіху за тієї умови, що цивільні, не кажучи вже про непричетні до змови підрозділи збройних сил, приймуть їхні сигнали, — достоту, як військові путчисти, чиї сигнали не приймаються, спокійно визнають свою невдачу. Класичнеpronunciamento — це така гра, в яку найкраще грати, коли маси порозходяться чи уряди втратять свою легітимність. Цих умов в Іспанії тоді не було. Генеральський путч 17 липня 1936 року здобув успіх у декотрих містах, але в інших наштовхнувся на завзятий опір народу й лояльних уряду військ. Не пощастило генералам захопити два головні міста Іспанії, й серед них столицю, Мадрід. Тому подекуди в Іспанії путч спрово­кував ту caNty соціальну революцію, яку хотів випередити. По всій Іспанії розпо­чалася затяжна громадянська війна між законним, належно обраним урядом Рес­публіки, що тепер розширився, включивши соціалістів, комуністів і навіть декого з анархістів, але погано уживався зі силами масового повстання, яке дало відсіч путчеві, — й бунтівними генералами, котрі виставляли себе націоналістичними хрестоносцями, що вирушили в похід проти комунізму⁷. Наймолодший і політич­но найграмотніший з генералів, Франсіско Франко-і-Багамонде (1892-1975)^ опинився на чолі нового режиму, що в ході війни перетворився на авторитарну державу з єдиною партією — правим конгломератом, де було всього: від фашизму до старих монархістів і карлістських ультра, взявши собі абсурдну назву Іспанської Традиціоналістської Фаланги. Але обидві сторони Громадян­ської війни потребували підтримки. Обидві апелювали до своїх потенційних покровителів.

Реакція антифашистської громадської думки на генеральський заколот була негайна і спонтанна, на відміну від реакції нефашистських урядів, яка була помітно обачніша, навіть коли, подібно до CPCP та очоленого соціалістами уря­ду Народного Фронту, що допіру прийшов до влади у Франції, вони дуже вболіва­ли за Республіку. (Італія й Німеччина негайно надіслали зброю й людей “своїй” стороні.) Франція прагнула допомогти й таки надала певну (офіційно “заперечу­вану”) допомогу Республіці, але її швидко закликали до офіційної політики “не­втручання” і внутрішні розколи, й британський уряд, глибоко ворожий до того, що вважав за наступ соціальної революції й більшовизму на Іберійському півос­трові. Консервативна й середнього класу думка на Заході поділяла це ставлення, хоча (за винятком Католицької церкви й профашистів) не поспішала палко ото­тожнюватися з тими генералами. Росія, хоч і твердо стояла за Республіку, й собі приєдналася до Угоди про невтручання, укладеної під егідою Британії, хоча ніхто не сподівався й не хотів досягти проголошеної Угодою мети: запобігання німецько-італійській допомозі генералам, тож відповідно вона й “виродилася із двозначності в лицемірство” (Thomas, 1977, р. 395). Від вересня 1936 року Росія щедро, хоч і не зовсім офіційно, посилала людей і матеріали на підтримку Рес­публіці. Невтручання означало просто, що Британія з Францією відмовляються вживати хоч би яких заходів для недопущення масової інтервенції держав Осі до Іспанії й таким чином віддають Республіку агресорам на поталу, чим і виправда­но зневагу⁷ фашистів і нефашистів до “невтручальників”. Зате незмірно зріс пре­стиж CPCP, єдиної держави, що допомагала законному урядові Іспанії, а також комуністів у тій країні й поза нею — не лише тому, що вони організували цю міжнародну допомогу; а й тому, що вони незабаром утвердилися в ролі станово­го хребта військової потуги республіканців.

Однак іще до того, як Ради змобілізували свої ресурси, усі від лібералів і до найкрайніших лівих негайно визнали іспанську боротьбу за свою власну Як пи­сав В.Г.Оден, найкращий британський поет того десятиліття:

На тім спекотнім квадраті, шматку, відщипнутому

Від Африки й грубо приклепаному до винахідливої Європи;

На тому столі, ріками поораному,

Наші думки тіла мають; погрозливі тіні нашого шалу

Точні й живі.

І ще: там, і тільки там, нескінченний і деморалізуючий відступ лівих зупи­нили чоловіки й жінки, що збройно заступили дороіу правим. Іще до того, як Комінтерн почав організовувати “інтернаціональні бригади” (перші континген­ти котрих прибули на свою майбутню базу в середині жовтня), ба навіть до того, як перші організовані колони добровольців з’явилися на фронті (бійці з італійсь­кого ліберально-соціалістичного руху Giustizia е Iabertd), якась кількість чужо­земних добровольців уже билася за Республіку. Зрештою понад 40 000 молодих чужоземців із понад 50 країн³⁵ приїхало битися й гинути за країну, що про неї зде­більшого знали хіба те, як вона виглядає на шильному атласі. Значущим є те, що на боці фалангістів билося не більше тисячі добровольців із закордону (Thomas, 1977, р. 980). Для кращої обізнаності читачів, які зросли в моральному середо­вищі кінця XX віку, слід додати, що то були не найманці й не, за кількома винят­ками, шукачі пригод. Вони прибули битися за справу.

Тепер нелегко й згадати, чим була Іспанія для лібералів та лівих, що жили в тридцяті роки, хоча для багатьох із нас, хто вижив і на сьогодні вже переступив біблійний вік, вона лишається єдиною політичною справою, що навіть ретроспе­ктивно виглядає справою чистого обов’язку; якою вона й була в 1936-му. Навіть у самій Іспанії той час видається доісторичним. Але ж тоді для тих, хто там бився з фашизмом, вона здавалася центральним фронтом боротьби, адже була єдиним місцем, де бойові дії не припинялися протягом двох із половиною літ, єдиним, де вони могли брати участь як індивіди, хай навіть і не в уніформі, то збираючи гро­ші, допомагаючи біженцям і провадячи нескінченні кампанії тиску на наші боя­гузливі уряди. І, хоча й помалу, але наростала перевага націоналістів, процес був незворотній, однак уже сама передбачувана поразка й смерть Республіки робила ще відчайдушнішою, ще нагальнішою потребу викувати союз проти світового фашизму.

Адже Іспанська Республіка, попри всі наші симпатії й допомогу (недостат­ню), яку вона діставала, від самого початку вела по суті ар’єргардні бої, все тікаю­чи від поразки. Озираючись назад, ми розуміємо, що так було через її слабощі. За мірками народних воєн XX віку, виграних чи програних, Республіканська війна 1936-39 років, з усім її героїзмом, посідає далеко не перше місце: почасти тому, що не вдавалася серйозно до могутньої зброї проти переважаючих регулярних сил — до партизанської війни; дивний недогляд у країні, яка дала назву: guerrilla — цьому різновиду нерегулярної війни. На відміну від націоналістів, що мали єди­ний військовий і політичний напрям, Республіка лишалася політично подрібне­ною й, попри внесок комуністів, так і не набула єдиної мілітарної волі, єдиного стратегічного командування, принаймні поки ще не було запізно. Найбільше, що вона могла робити, так це час від часу відкидати потенційно фатальні наступи су­противної сторони, таким чином лише розтягуючи війну, що цілком могла б скінчитися ще в листопаді 1936 року захопленням Мадріда.

На той час Іспанська Громадянська війна навряд чи виглядала доброю призвісткою для перемоги над фашизмом. У міжнародному розумінні це була мініатюрна версія загальноєвропейської війни між фашистськими й комуністич­ними державами, причому ці останні були помітно обережніші й нерішучіші за перших. Європейські демократії ні в чому не мали певності, окрім свого невтру­чання. У внутрішньо-іспанському відношенні це була війна, де змобілізованість правих виявилася дієвішою, ніж у лівих. Завершилася вона цілковитою пораз­кою, причому кілька сотень тисяч людей загинуло, кілька сотень тисяч біженців опинилося в країнах, що зголосилися їх прийняти, і в тому числі й більшість уці­лілих інтелектуально-мистецьких талантів Іспанії, які, за щонайрідкіснішими винятками, згуртувалися на боці Республіки. Комінтерн змобілізував усі свої над­звичайні таланти на захист Іспанської Республіки. Тіто, майбутній маршал, виз­волитель і лідер комуністичної Югославії, організовував у Парижі потік рекрутів для інтернаціональних бригад; Пальміро Тольятті, ватажок італійських комуніс­тів, фактично керував недосвідченою Комуністичною Партією Іспанії й залишив країну серед останніх у 1939 році. Комінтерн також зазнав поразки, і знав це на­перед, як знав і CPCP, що послав до Іспанії декого з найіменитіших своїх військо­вих умів (наприклад майбутніх маршалів Конєва, Малиновського, Воронова й Рокосовського, майбутнього командувача Військово-Морського Флоту адмірала Кузнецова).

IV

І все таки Іспанська Громадянська війна провістила й підготувала ті сили, яким судилося, через декілька років після перемоги Франко, розбити фашизм. Вона провістила політику Другої Світової війни, той унікальний альянс націо­нальних фронтів: від патріотичних консерваторів і до соціальних революціо­нерів, що боролись і за поразку' національного ворога, й водночас за соціальне відродження. Адже Друга Світова війна була, для майбутніх переможців, бороть­бою не просто за військову звитягу, а й, навіть у Британії та США, — за краще суспільство. Ніхто не мріяв про повернення до 1939, чи навіть до 1928, чи й до 1918-го, як державні діячі після Першої Світової війни мріяли повернутися до світу 1913 року. Британський уряд під проводом Вінстона Черчіля ще в самому розпалі війни зобов’язався побудувати державу всеосяжного достатку й повної зайнятості. І невипадково Беверіджський звіт, що рекомендував усе це, з’явився в один з найчорніших для Британії років її відчайдушної війни — 1942-ий. По­воєнні плани CUIA лише принагідно заторкували проблему, як унеможливити виникнення нового Гітлера. Справжні інтелектуальні зусилля повоєнних плану­вальників були присвячені вивченню уроків Великої Депресії й тридцятих років, аби ні перше, ні друге не повторилося. Що ж до рухів Опору в переможених та окупованих Віссю країнах, то невіддільність визволення й соціальної революції, чи принаймні великої трансформації, вважалась за само собою зрозуміле. До того ж по всій окупованій колись Європі, на сході й на заході, виникали після пе­ремоги уряди одного й того самого типу: адміністрації національного союзу, що засновувався на всіх силах, які боролися з фашизмом, без ідеологічного розріз­нення. Уперше (й востаннє) комуністичні міністри засідали поруч із консерва­тивними, ліберальними чи соціал-демократичними міністрами у більшості європейських держав, хоча всі розуміли, що цій ситуації не довго протривати.

Хоча спільна небезпека й згуртувала їх, але ця дивовижна єдність проти­лежностей: Рузвельт і Сталін, Черчіль і британські соціалісти, де Голь та фран­цузькі комуністи, — була б неможливою без певного послаблення ворожнечі й взаємної недовіри між поборниками й супротивниками Жовтневої революції. Завдяки Громадянській війні в Іспанії це стало набагато легше зробити. Навіть анти революційні уряди не могли забути, що іспанський уряд, за лібералів на по­стах президента й прем’єр-міністра, мав повну конституційну й моральну легі- тимність, коли просив у всіх допомоги для придушення генеральського путчу. Навіть ті державні діячі з демократів, котрі зрадили його, рятуючи свою шкуру, переживали при цьому якісь гризоти. І іспанський уряд, і навіть комуністи, які ма­ли дедалі більший вплив у державних справах, наполягали, що не соціальна рево­люція є їхньою метою, і справді робили все можливе, щоб повернути її навспак, чим жахали революційних ентузіастів. Не про революцію йдеться, доводили і ці, й ті, а про захист демократії.

Цікаво, що то не був просто опортунізм чи, як гадали ультраліві, зрада ре­волюції. Тут відбилося свідоме зміщення від повстанського до поступового, від конфронтаційного до переговорного, ба навіть парламентського шляху до вла­ди. У світлі реакції іспанського народу на путч, безперечно революційної³⁶, кому­ністи могли тепер переконатися, як оборонна по суті тактика, до якої мусив удатися їхній рух у безвихідній ситуації після Гітлерового приходу до влади, від­кривала перспективи просування вперед, себто “демократії нового типу”, що ви­никає з велінь політики й економіки воєнного часу. Землевласники й капіталісти, що підтримали бунтівників, мали втратити свою власність: не як землевласники й капіталісти, а як зрадники. Уряд повинен планувати й взагалі взяти на себе еко­номіку; й то не з ідеологічних міркувань, а згідно з логікою економії воєнного ча­су. А отже, в разі перемоги “така демократія нового типу не може бути ворогом консервативного духу... Вона дає гарантію подальших економічних і політичних здобутків іспанського трудового народу” (ibid., р. 176).

Так комінтернівська відозва за жовтень 1936 року описала, із значною точ­ністю, обриси політики антифашистської війни 1939-45 років. Судилося їй бути такою, яку вели у Європі всеосяжні уряди “народних” чи “національних фронтів" або коаліції Опору; вели керовані урядами економіки, а закінчилася вона, на оку­пованих територіях, масованим розвитком державного сектора, завдяки екс­пропріації капіталістів — не як таких, а як німців чи таких, що співпрацювали з німцями. У декотрих країнах Центральної й Східної Європи ця дорога вела прямо від антифашизму до устроїв, де панувала “нова демократія”, яку зрештою проковт­нули комуністи, хоча до початку “холодної війни” метою цих повоєнних режимів не був негайний перехід до соціалістичних систем, а чи скасування політичного плюралізму й приватної власності³⁸. У західних країнах чисті соціально-еконо­мічні наслідки війни й визволення були не дуже відмінні, хоча політична кон’юн­ктура таки різнилася. Запроваджувалися соціальні й економічні реформи, не (як то було після Першої Світової війни) у відповідь на тиск мас і страх революції, — ні, їх провадили уряди, віддані їм принципово; уряди, почасти старого реформіст­ського типу, на кшталт демократів у СІЛА, Лейбористської партії, що тепер була при владі у Британії, а почасти — як партії реформи й національного відроджен­ня, що безпосередньо виникали з різних антифашистських рухів Опору. Одне слово, логіка антифашистської війни вела в напрямку лівих

1936 й навіть 1939 року ці приховані значення Іспанської війни здавали­ся далекими, просто нереальними. Після майже десятиліття очевидно тотальної невдачі з комінтернівською лінією антифашистської єдності Сталін стер її з по­рядку денного, тимчасово принаймні, й не лише порозумівся з Гітлером (хоча обидві сторони знали: це не протриває довго), а й почав інструктувати міжна­родний рух, щоб полишив антифашистську стратегію. Безглузде рішення, яке найкраще можна пояснити його загальновідомою відразою до щонайменших ризиків³⁸.1 все ж у 1941 році логіка комінтернівської лінії таки зреалізувалася. Бо, коли Німеччина напала на CPCP і втягла й США у війну; одне слово, коли бороть­ба проти фашизму нарешті вилилася в глобальний конфлікт, війна стала настільки політичною, наскільки була й мілітарною. В міжнародному розумінні вона стала альянсом між капіталізмом США й комунізмом CPCP У кожній країні Європи (але, на той час, не у світі, залежному від західного імперіалізму) вона, та логіка, сподівалася об’єднати всіх, хто був готовий чинити опір Німеччині й Італії, себто утворити коаліцію Опору, яка охоплювала б весь політичний спектр. Оскільки вся втягнута до війни Європа, окрім Великої Британії, була окупована державами Осі, ця війна бійців Опору була по суті боротьбою цивільних, чи то збройних сил колишніх цивільних, не визнаних у цій якості німецькою й італій­ською арміями, — жорстокою боротьбою партизанів, яка всіх змушувала робити політичний вибір.

Історія ру^хів європейського Опору вельми міфологізована, оскільки (за винятком, до певної міри, самої Німеччини) законність повоєнних режимів та урядів залежала по суті від заслуг участі в Опорі. Франція є тут крайнім випадком, бо там усім урядам після визволення бракувало зв’язку' реальної неперервності з французьким урядОхМ 1940 року, який уклав мир і співпрацював з німцями, а ще тому, що організований, чи, скажімо, збройний, опір там був досить слабкий, принаймні до 1944-го, а народна підтримка йому була принагідною. Повоєнну Францію генерал де Роль відбудував на основі того міфу, що, по суті, вічна Фран­ція ніколи не мирилася з поразкою. Як він сам висловився: “Опір був блефом, що спрацював” (Gillois, 1973, р. 164). Це був акт спеціальної політики, що єдиними учасниками Другої Світової війни, викарбованими сьогодні на французьких воєнних меморіалах, є бійці Опору, а також ті, хто приєднався до сил де Голя. Од­нак Франція — не єдиний випадок держави, вибудованої на містиці Опору.

Дві речі годиться сказати про рухи європейського Опору. По-перше, його військове значення (можливо, за винятком Росії) було мізерне, поки Італія не вийшла з війни в 1943 році, й ніде не вирішальне, за винятком хіба що деяких ча­стин Балканів. Мусимо повторити, що основне їхнє значення було політичне й моральне. Так після добрих двадцяти років фашизму; що мав значну підтримку, навіть у середовищі інтелектуалів, італійське державне життя трансформовано незвичайно вражаючою й поширеною мобілізацією Опору в 1943-45 роках, включно із збройним партизанським рухом у центральній і північній Італії, який налічував до 100 000 бійців, що з них 45 000 загинуло (Восса, 1966, рр. 297-302, 385-89, 569-70; Pavone, 1991, р. 413)∙ Тож італійці могли зі спокійною совістю по­ховати пам’ять про добу Муссоліні, тоді як німці, що монолітно й до кінця підпи­рали свій уряд, не могли нічим відмежуватися від нацистської ери 1933-45 років. Ті, хто у них чинив опір: меншість комуністичних підпільників, прусські війсь­кові консерватори та поодинокі, то тут, то там розпорошені релігійні й лібе­ральні дисиденти, — були або мертві, або поверталися з концтаборів. І навпаки, звісно: підтримка фашизму чи співпраця з окупантами практично усували таких людей із громадського життя на ціле покоління після 1945 року, хоча “холодна війна” проти комунізму знайшла чимало роботи для таких осіб у підсвіті чи на- півсвіті західних військових і розвідувальних операцій³⁹.

Другою заувагою про Опір буде те, що, з очевидних причин (хоча з одним помітним винятком Польщі) його політика збочувала ліворуч. У кожній країні місцеві фашисти, радикальні праві й консерватори, місцеві багатії та інші, хто найдужче боявся соціальної революції, схильні були симпатизувати чи припай- мні не чинити опору німцям; так само робили й чимало регіоналістських чи й менших націоналістичних рухів: декотрі з них, самі традиційно перебуваючи з ідеологічними правими, насправді сподівалися мати користь зі свого колабора­ціонізму — особливо фламандські, словацькі й хорватські націоналісти. Так (не слід того забувати) чинили й глибоко, непримиренно антикомуністичні елемен­ти Католицької церкви та її армії умовно благочестивих, хоча церковна політика була надто складна, аби її просто класифікувати як “колабораціоністську” хоч би й де. Звідси випливає, що ті з політично правих, котрі вибирали опір, були неми­нуче нехарактерними для свого політичного середовища. Вінстон Черчіль і ге­нерал де Голь не були типовими членами своїх ідеологічних родин, хоча слід за­значити, що для багатьох “нутряних” правих традиціоналістів з мілітарними ін­стинктами немислимим був такий патріотизм, який би не захищав батьківщини.

Цим і пояснюється, якщо тут потрібні ще особливі пояснення, надзвичай­на помітність комуністів у рухах Опору, а отже, й їх разючий політичний поступ під час війни. Європейські комуністичні рухи сягнули піку свого впливу в 1945- 47 роках саме з цієї причини, за винятком Німеччини, де вони так і не стали на ноги після брутального обезголовлення 1933 року й героїчних, але самовбивчих спроб опору протягом трьох наступних літ. Навіть у країнах, далеких від соціаль­ної революції, на кшталт Бельгії, Данії й Нідерландів, комуністичні партії забрали собі по 10-12 відсотків голосів — незрівнянно більше того, що вони здобували будь-коли доти, — утворивши треті-четверті за величиною блоки в парламентах своїх країн. У Франції вони виявилися найбільшою з усіх партій на виборах 1945 року — вперше більшою партією навіть за своїх давніх суперників, соціалістів. А в Італії їхні досягнення були ще разючіші. Невеликий зацькований гурт сумно­звісних невдах-нелегалів до війни (в 1938 році Комінтерн навіть погрожував їх розпустити), вони за два роки опору перетворилися на масову партію 800 000 членів, а в 1946-му вже налічували майже два мільйони. Що ж до країн, де війн)’ проти Осі вели в основному сили внутрішнього збройного Опору: Югославії, Албанії й Греції, — то й там у партизанських силах домінували комуністи, так що британський уряд на чолі з Черчілем, який не мав ані найменшої симпатії до ко­муністів, перестав підтримувати рояліста Михайловича й віддав допомогу та під­тримку комуністові Тіто, коли стало зрозуміло, що цей останній є куди небезпеч­нішим для німців, ніж перший.

Комуністи вдалися до опору не лише тому, що структура Ленінової “аван­гардної парти” мала продукувати силу дисциплінованих і самовідданих кадрів, мета яких — ефективна діяльність, а й тому, що такі екстремальні ситуації, як не­легальність, репресії й війна, були саме тим, для чого й призначалися ці організа­ції “професійних революціонерів”. Адже й справді, лише вони “передбачили можливість війни опору” (M.R∙D.Foot, 1976, р. 84). У цьому вони дуже відрізняли­ся від масових соціалістичних партій, для яких виявилося майже неможливим діяти за відсутності легальності: виборів, публічних мітингів і всієї решти, — що й визначали, вирішували долю їхньої діяльності. Коли в їхніх країнах чи фашисти забирали владу, чи приходила німецька окупація, соціал-демократичні партії схильні були впадати в зимову сплячку, що з неї в кращому випадку вони виходи­ли, от як німецькі й австрійські с-д, наприкінці “темної доби”, зберігши свою дав­ню підтримку й готові знову взятися до політики. Якщо в котромусь Опорі вони не були повністю відсутні, то, із структурних причин, виявлялися слабко пред­ставленими. У крайньому випадку Данії соціал-демократичний уряд був якраз при владі, коли Німеччина окупувала країну, та так при владі й лишився на всю війну, хоча, здогадно, й не симпатизував нацистам. (На те, щоб оговтатися після цього епізоду, пішло кілька років.)

Ще дві характерні риси допомогли комуністам посісти видатне місце в Опорі: їхній інтернаціоналізм і палка, майже тисячолітня переконаність, з якою вони присвячували свої життя справі (див. розділ 2). Інтернаціоналізм дозволяв їм змобілізувати чоловіків і жінок, відкритіших для антифашистського заклику, ніж для будь-якого іншого патріотичного гасла; наприклад, у Франції біженці Іспанської Громадянської війни дали більшість бійців для збройного парти­занського Опору на південному заході тієї країни: якихось 12 000 до висадки со­юзних війську Європі (Pons Prades, 1975, р. 66), — а ще ж біженці й робітники-ім- мігранти з сімнадцята країн, зібрані під акронімом MOI (Main d'Oeuvre Immigree, Рука Іммігрантської Праці), робили деяку з найнебезпечнішої партійної роботи: скажімо, група Манучяна (вірмени й польські євреї) нападала на німецьких офіцерів у Парижі¹⁴⁰. А палка переконаність породила те поєднання хоробрості, самопожертви й жорстокості, яке справляло враження навіть на ворогів і яке так яскраво зобразив югослав Мілован Джілас у своїй Війні (Djilas, 1977), цьому творі дивовижної правдивості. Комуністи, на думку одного політично поміркованого історика, належали до “найхоробріших із хоробрих” (Foot, 1976, р. 86), і, хоча їхня дисциплінована організація давала їм найкращі шанси для виживання у в’яз­ницях і концтаборах, втрати їхні були тяжкі. Навіть ті, хто мав неприязнь до Французької компартії, керівництво якої недолюблювали інші комуніста, не мог­ли заперечити її претензії бути партією розстріляних, адже ворог стратив що­найменше 15 000 її бійців (Jean Touchard, 1977, р. 258). Не дивно, що вони мали могутню притягальну силу для хоробрих чоловіків і жінок, надто для молоді, й, либонь, особливо в тих країнах, де не було дуже масової підтримки активному опорові: у Франції, Чехословаччині. А ще вони сильно вабили до себе інтелектуа­лів — групу, що найохочіш мобілізувалася під прапором антифашизму й що утво­рювала серцевину позапартійних (але споріднених із лівими) організацій Опо­ру. Любовний роман французьких інтелектуалів із марксизмом, домінування в італійській культурі людей, пов’язаних із компартією (обидва “романи” триваліс­тю в покоління), стали продуктами Опору. Чи інтелектуали самі йшли в Опір, як той провідний повоєнний видавець, що зазначає з гордістю, як усі члени його фірми взяли зброю й пішли в партизани, а чи ставали симпатиками компартії, бо їм чи їхнім родинам не довелося бути справжніми “опірянами” (могли ж перебу­вати й по той бік), — вони всі відчували притягальну силу компартії.

Комуністи не намагалися, окрім своїх твердинь на Балканах, установлю­вати революційні режими. Щоправда, вони й не були спроможні це зробити будь-де на захід від Tφiecτa, навіть коли б захотіли попретендувати на владу, але ж і CPCP, до якого компартії зберігали абсолютну лояльність, дуже відраджував їх від подібних односторонніх заявок на владу. Де комуністичні революції таки здійснилися (Югославія, Албанія, згодом Китай), зроблено їх всупереч Сталіно- вій пораді. Радянський погляд зводився до того, що і в міжнародних стосунках, і в кожній країні повоєнна політика має продовжуватися в рамках всеосяжного антифашистського альянсу, себто він сподівався на довготривале співіснування чи, скорше, на симбіоз капіталістичної й комуністичної систем та на подальші соціально-політичні зміни, які здогадно відбувалися б через зміщення в рамках “демократій нового типу”, породжуваних коаліціями воєнного часу. Цей опти­містичний сценарій небавом розтав у ночі “холодної війни”, і то настільки цілко­вито, що мало хто й пам’ятає, як Сталін вимагав від югославських комуністів зберегти монархію та як у 1945 році британські комуністи були проти розпаду Черчілевої коаліції воєнного часу, себто проти виборчої кампанії, котра мала привести до влади лейбористський уряд. Незважаючи на це, не випадає сумніва­тися в тому, що Сталін серйозно мав усе те на увазі й намагався довести розпус­ком Комінтерну в 1943 й Компартії США в 1944 році.

Сталінове рішення, виражене словами одного ватажка американських ко­муністів, “що ми не ставитимемо питання соціалізму в такій формі й у такий спо­сіб, щоб ослабити... єдність чи створите їй загрозу” (Browder, 1944, in J.Starobin. 1972, р. 57), висвітлило його наміри. Задля практичних цілей, як визнавали диси­денти з революціонерів, це було прощанням навіки зі світовою революцією. Со­ціалізм мав обмежитися самим CPCP і територією, що, згідно з дипломатичною домовленістю, відходила йому як зона його впливу, себто в основному те, що захопила Червона Армія наприкінці війни. Навіть у межах тієї зони впливу пер­спектива на майбутнє мала залишатися радше невизначеною, а не відданою під програму негайного установлення нових “народних демократій”. Історія, не ду­же зважаючи на наміри політики, пішла іншим шляхом — за винятком одного відношення. Поділ планети, чи більшої її частини, на дві зони впливу, про що до­мовилися в 1944-45 роках, лишився стабільним. Жодна зі сторін протягом трид­цяти років ні на мить не переступала розділової лінії, що пролягла між ними. Обидві уникали відкритої конфронтації, гарантуючи тим самим непереростання “холодних” воєн у “гарячі”.

Сталінова коротка мрія про повоєнне американсько-радянське партнер­ство не зміцнила глобального альянсу ліберального капіталізму й комунізму проти фашизму. Скорше вона засвідчила його силу й широту. Звісно, то був союз проти воєнної загрози, й то такий, що ніколи не став би дійсністю, коли б не серія агресій нацистської Німеччини, кульмінацією яких стало її вторгнення в CPCP й оголошення війни США. І все ж сама природа тієї війни підтвердила прозріння 1936 року в приховані значення Іспанської Громадянської війни: єдність військової й цивільної мобілізації та соціальна зміна. З боку союзників (більше, ніж із фашистського боку) це була війна реформістів: почасти тому, що навіть найупевненіша в собі капіталістична держава не могла сподіватися на пе­ремогу в довгій війні без відмови від “бізнесу як звичайно”, а почасти тому, що сам факт Другої Світової війни драматизував невдачі міжвоєнних років, з яких неспроможність об’єднатися проти агресора була просто одним невеличким симптомом.

Те, що перемога й соціальна надія були взаємопов’язані, випливає й з відо­мих нам фактів про розвиток громадської думки в країнах, які воювали чи вже були визволені, й де була свобода для її вираження, за досить дивним винятком США, де роки після 1936-го засвідчили крайній спад голосів за демократичного президента, показавши натомість відродження республіканців: це ж була країна, в якій панували свої внутрішні клопоти й яка стояла далі від воєнної жертовності, ніж будь-котра інша держава. Скрізь, де відбувалися справжні вибори, вони за­свідчували різкий ухил ліворуч. Найдраматичнішиїл випадком став британський, де вибори 1945 року завдали поразки Вінстону Черчілю, загальному улюбленцю й визнаному проводирю в час війни, привівши до влади Лейбористську партію: відданих за неї голосів виявилось на 50 відсотків більше, ніж вона мала раніше. Протягом наступних п’яти років лейбористи стояли на чолі періоду небачених суспільних реформ. Обидві чільні британські партії однаково віддавалися воєн- HOxMy зусиллю країни. Електорат вибрав ту, котра обіцяла і перемогу, й суспільну перебудову. Це явище було загальним для Західної Європи часів війни, хоча не слід перебільшувати ні його масштабів, ні радикальності (а цей образ мав таку тенденцію в очах публіки) завдяки тимчасовому усуненню колишніх фашистсь­ких чи колабораціоністських правих.

Про ситуацію в тих частинах Європи, які визволила партизанська рево­люція або Червона Армія, судити складніше хоча б тому, що масовий геноцид, масові переміщення людності й масові вигнання чи примусова еміграція уне­можливлюють порівняння довоєнних і повоєнних країн, що носили одні й ті самі назви. На всій цій теориторії основна частина населення країн, окупованих Віссю, вважала себе жертвами — за винятком політично розколотих словаків і хорватів, що були дістали номінально незалежні держави під німецькою егідою; більшості населення Угорщини й Румунії, що були союзницями Німеччини, а та­кож, звісно, за винятком великої німецької діаспори. Це не означало, нібито во­ни симпатизували рухам Опору, які надихалися комунізмом (за винятком хіба що євреїв, переслідуваних усіма іншими), не кажучи вже про Росію, до якої хи­лилися лише традиційно русофільські балканські слов’яни. Поляки мали пере­важно й антинімецьку, й антиросійську налаштованість, не згадуючи вже їхнього антисемітизму. Невеликі прибалтійські народи, окуповані Радянським Союзом у 1940 році, мали антиросійський, антисемітський і пронімецький настрій, поки мали вибір у період 1941-45 років. Ні комуністів, ні опору не знати було в Румунії, і небагато цього й того подивувалося в Угорщині. А з другого боку, і комунізм, і проросійський сентимент були сильні в Болгарії, хоча опір не став тут загаль­ним явищем, а в Чехословаччині компартія, що й завжди була там масовою, вис­тупила як незрівнянно найбільша партія на істинно вільних виборах. Радянська окупація швидко зробила подібні політичні відмінності академічним питанням Партизанські перемоги — то не плебісцити, але мало хто сумнівається, що біль­шість югославів вітала тріумф тітовських партизанів, за винятками німецької меншості, прихильників режиму хорватських усташів, яким серби жорстоко помстилися за попередні різанини, й традиціоналістського ядра в Сербії, де рух Тіто, а отже, й антинімецька боротьба, ніколи не процвітали⁴¹. Розколотість Греції так і лишилася “притчею во язицех”, попри відмову Сталіна допомагати грецьким комуністам і прихильним до червоних силам навсупереч британцям, що підтримували їхніх супротивників. Лише знавці генеалогій могли б ризикну­ти вгадати політичні почуття албанців після тріумфу комуністів. Однак у всіх цих країнах ще тільки заповідалося на еру широкої соціальної перебудови.

Досить дивно, але CPCP (разом зі США) був єдиною країною — учасницею війни, де війна не принесла ніяких значущих соціальних та інституційних змін. Війну Союз як розпочав, так і закінчив під керівництвом Йосипа Сталіна (див. розділ 13). Зрозуміло, однак, що війна піддала стабільність системи непомірному випробуванню, особливо важким тягарем придавивши й так жорстоко репресо­ване село. Але, коли б не вживлене в націонал-соціалізм переконання, нібито слов’яни є расою рабів-недолюдків, то німецькі загарбники могли б мати довго­часну підтримку з 6oκy^, багатьох радянських народів. А так сталося навпаки: реальною основою радянської перемоги був патріотизм найбільшої національ­ності CPCP, росіян, які завжди становили ядро Червоної Армії, що на неї ра­дянський режим поклався в момент найтяжчої своєї кризи. Друга Світова війна дістала в Радянському Союзі офіційну назву “Великої Вітчизняної війни”, й це цілком справедливо.

VII

У цьому місці історик мусить зробити великий стрибок, аби не впасти в яму суто “західного” аналізу. Адже зовсім мало з написаного досі в цьому розділі прикладається до більшої частини планети. Це стосується і до конфлікту між Японією та континентальною Східною Азією, оскільки Японія, в політиці якої домінували ультранаціоналістичні праві, була союзницею нацистської Німеччи­ни, а головною силою опору в Китаї були комуністи. Стосується це певною мі­рою й до Латинської Америки, великого імпортера європейських ідеологій на кшталт фашизму чи комунізму, а особливо до Мексики, що в тридцятих продов­жила свою велику революцію за президента Ласаро Карденаса (1934-40) й палко стала на бік Іспанської Республіки в її Громадянській війні. Фактично після по­разки Республіки Мексика лишилася єдиною державою, що продовжувала визна­вати тільки її в якості законного уряду Іспанії. Однак для більшої частини Азії, Аф­рики й ісламського світу фашизм, чи як ідеологія, чи як політика держави-напад- ниці, не був і ніколи не ставав головним і вже ж не єдиним ворогом. Головним і єдиним ворогом тут був “імперіалізм” чи “колоніалізм”, а імперіалістичними державами були здебільшого ліберальні демократії: Велика Британія, Франція, Нідерланди, Бельгія й США. До того ж усі імперські держави, за єдиним винятком Японії, були “білошкірі”.

Цілком логічно, що вороги імперської держави були й потенційними союзниками в боротьбі за колоніальне визволення. Навіть Японія, що, як могли засвідчити корейці, тайваньці, китайці та інші, мала свій власний жорстокий га­тунок колоніалізму, могла апелювати до антиколоніальних сил у Південно-Схід­ній і Південній Азії як поборниця визволення “небілих” з-під влади “білих”. Отже, антиімперіалістична боротьба й антифашистські змагання показували в проти­лежних напрямках. Так сталінський пакт 1939 року з німцями, який підірвав за­хідних лівих, дозволив індійським чи там в’єтнамським комуністам вільно зосе­редитися на боротьбі з британцями й французами, тоді як німецьке вторгнення в CPCP у 1941 році зобов’язало їх як добрих комуністів домагатися першочерго­во поразки Осі, себто поставити визволення своїх батьківщин набагато нижче в порядку денному. Це була не просто непопулярна, а й безглузда в стратегічному відношенні вимога в час, коли колоніальні імперії Заходу були найвразливіші, як­що не гинули насправді. А місцеві ліві, що не відчували на собі залізних обручів відданості Комінтерну, користалися з цієї нагоди. Індійський Національний Кон­грес розпочав у 1942 році рух “Геть з Індії!”, а бенгальський радикал Субгас Босе набирав для японців Індійську Армію Визволення з-поміж індійських військово­полонених, захоплених під час блискавичних початкових наступів. Антиколо­ніальні бійці в Бірмі й Індонезії так само дивилися на речі. Reductio ad absurdum, зведенням до абсурду цієї антиколоніалістської логіки стала спроба однієї екст­ремістської єврейської групи з Палестини вступити в переговори з німцями (че­рез Дамаск, що на той час був під егідою вішістської Франції), аби ті допомогли визволити Палестину від британців, маючи таке визволення за найперший пріо­ритет для сіонізму. (Одним із бійців групи й учасником тієї місії був їцхак Шамір, що згодом став прем’єр-міністром Ізраїлю.) Подібні підходи, очевидно, не озна­чали якоїсь там ідеологічної симпатії до фашизму, хоча нацистський антисемі­тизм міг імпонувати палестинським арабам, що не мирили з сіоністськими посе­ленцями, а декотрі групи у Південній Азії могли ототожнити себе з вищою расою аріїв нацистської міфології. Але то були особливі випадки (див. розділи 12 і 15).

Треба пояснити, чому, зрештою, аптиімперіалізм і рухи колоніального визволення схилялися переважно ліворуч, опиняючись таким чином, принаймні десь наприкінці війни, в лавах світової антифашистської мобілізації. Основопо­ложна причина тут та, що саме західні ліві зростили антиімперіалістську теорію й політику і що підтримка руха колоніального визволення надходила переважно від міжнародного лівого крила й особливо (після організованого 1920 року в Баку З’їзду Народів Сходу) від Комінтерну та CPCP. До того ж активістам і майбут­нім ватажкам рухів за незалежність, що здебільшого належали до освічених на Заході еліт своїх країн, легше, простіше було, прибувши до своїх метрополій, опинитися в нерасистському й антиколоніальному середовищі місцевих лібералів, демократів, соціалістів і комуністів. Принаймні майже всі вони були модерніза­тори, кому ностальгічно-середньовічні міфи, нацистська ідеологія й расистська виключність їхніх теорій дуже нагадували якраз ті “комуналістські” й “трайбалі- стські” тенденції, що, на їхню думку, були симптомами відсталості рідних їхніх країн, експлуатованих імперіалізмом.

Одне слово, якась така спілка з Віссю, заснована на принципі “ворог мого ворога — мій друг”, могла бути лише тактичною. Навіть у Південно-Східній Азії, де японська влада була не такою репресивною, як за старих колоніалістів, і здій­снювалася небілими проти білих, вона могла бути лише короткочасною, оскіль­ки Японія, навіть коли не брати до уваги її всюдисущого расизхму, не мала інтере­су до визволяння колоній як такого. (Фактично та влада була короткочасною, бо Японія невдовзі зазнала поразки.) Фашизм чи націоналізми Осі не мали ніякої особливої приваби. А з другого боку, такий чоловік, як Джавахарлал Перу, хто (на відміну від комуністів) не завагався кинутися в бунт “Геть з Індії!” у 1942 році, кри­зовому для Британської імперії, ніколи не переставав вірити, що вільна Індія бу­дуватиме соціалістичне суспільство й що CPCP буде її союзникохМ у цій справі, а то й (з усіма застереженнями) прикладом.

Те, що ватажки й речники колоніального визволення незрідка були мен­шостями, нетиповими для населення, яке вони бралися емансипувати, насправді полегшувало їм збіжність з антифашизмом, адже колоніальні населення у своїй основі можна було зворушити чи принаймні змобілізувати почуттями й ідеями, що до них фашизм (коли не брати до уваги його відданість ідеї расової вищості) міг якось апелювати: традиціоналізмом, релігійною й етнічною винятковістю, пі­дозріливістю до сучасного світу. По суті ці сентименти ще не були мобілізовані до якоїсь істотної міри чи, коли й мобілізовані, то не настільки, щоб стати політично панівними. Ісламська масова мобілізація дуже сильно розвивалася в мусульманськохму світі між 1918 і 1945 роками. Так “Мусульманське Братство” (1928) Гасана аль-Банни, фундаменталістський рух, що дуже вороже ставився до лібераліЗхМуй комунізму, стало чільним прапороносцем єгипетських масових за­ворушень сорокових років, і його потенційні спорідненості з ідеологіями Осі були більш, ніж тактичними, особливо зважаючи на його ворожість до сіонізму: Однак рухи й політики, що приходили до влади в країнах Ісламу; іноді на плечах фундаменталістських мас, були світськими й схильними до модернізації. Єги­петські полковники, яким випало здійснити революцію 1952 року, були еманси- повані інтелектуали, що мали контакти з невеликими єгипетськими комуністич­ними групами, на чолі котрих, як на те, стояли переважно євреї (Perrault, 1987). На Індійському субконтиненті Пакистан (дитя тридцятих і сорокових років) слушно описували, як “програму секуляризованих еліт, що були змушені [терито­ріальною] роз’єднаністю мусульманського населення й змаганням з індійськими більшостями назвати своє політичне суспільство радше “ісламським”, ніж національно сепаратистським” (Lapidus, 1988, р. 738). У Сирії тон задавала партія Ба’ат, заснована в сорокових роках двома вчителями, що дістали паризьку освіту й що, з усім своїм арабським містицизмом, ідеологічно були антиімперіалістами й соціалістами. Сирійська конституція не містить і згадки про Іслам. Іракську політику (до Війни в Перській затоці 1991 року) визначали різні поєднання на­ціоналістських офіцерів, комуністів і ба’атівців, які всі були віддані арабській єдності й соціалізму (принаймні в теорії), але чітко не Коранові. І через місцеві причини, й завдяки тому, що алжирський революційний рух мав широку масову основу (не останній з-поміж потоків трудової еміграції до Франції), Алжирська революція відзначалася сильним ісламським елементом. І все ж революціонери спеціально домовилися (в 1956 році), що вони “ведуть боротьбу за знищення анахронізхму колонізації, а не релігійну війну” (Lapidus, 1988, р. 693), й задумали утворити соціально-демократичну республіку, що стала конституційно одно­партійною соціалістичною респіблікою. Справді, період антифашизму став єди­ним, коли реально існуючі комуністичні партії здобули істотну підтримку й вплив у декотрих частинах ісламського світу; особливо в Сирії, Іраку й Ірані. Аж набагато пізніше світські й модернізаторські голоси політичного керівництва потонули, стихли в масовій політиці фундаменталістського відродження (див. розділи 12 і 15).

Попри їхні конфлікти інтересів, що мали знов виринути після війни, ан­тифашизм розвинених західних країн та антиімперіалізм їхніх колоній з’ясува­ли, що сходяться до того, що й одне, й друге розглядали як повоєнне майбутнє суспільної перебудови. CPCP і місцевий комунізм допомогли перекинути міст че­рез прірву, оскільки означали антиімперіалізм для одного світу й тотальну відда­ність справі перемоги — для друтого. Однак, на відміну від європейських театрів війни, неєвропейські війни не принесли комуністам чільних політичних тріум­фів, за винятком особливих випадків, коли траплялася (як і в Європі) збіжність антифашизму й національного/соціального визволення: у Китаї й Кореї, де коло- ніалістами були японці, та в Індокитаї (В’єтнам, Камбоджа, Лаос), де безпосе­реднім ворогом свободи лишилися французи, місцева адміністрація яких підпо­рядкувалася японцям, коли ті захопили Південно-Східну⁷ Азію. Це були країни, де комунізму судилося звитяжити в повоєнну добу: під проводом Мао, Кім Ip Сена й Xo UIi Міна. А в інших місцях лідери держав, що мали деколонізуватися, вийшли з загалом лівих рухів, але не були такі скуті в 1941-45 роках потребою, над усе інше, спершу завдати поразки Осі. І все ж таки навіть ці не могли не дивитися на світову ситуацію після поразки Осі з певним оптимізмом. Дві світові над держави не були друзями старому колоніалізму, принаймні на папері. Відома антико- лоніалістська партія прийшла до влади у самому серці найбільшої з усіх імперій. Сила й законність старого колоніалізму виявились серйозно підірваними. Шанси на свободу видавалися кращими, ніж будь-коли доти. Так воно й сталося, хоч і не без деяких диких запізнілих акцій старих імперій.

Е.Гобсбаум

162

Вік екстремізму

VIII

Отож поразка Осі (Німеччини й Японії, коли точніше) небагатьох засму­тила, окрім у самих Німеччині й Японії, чиї народи билися, з упертою лояльністю й страхітливою дієвістю, до останнього дня. Наприкінці фашизм не змобілізував нічого поза своїми корінними країнами, окрім розпорошених ідеологічних мен­шостей радикально правого гатунку, більшість яких лишилася б на політичних закутнях у своїх рідних країнах; декількох націоналістичних груп, що сподівали­ся домогтися своїх цілей за допомогою союзу з німцями, та чимало всякого мот­лоху, набраного як дикої допоміжної солдатні для цілей нацистської окупації. Японці не змобілізували нічого, окрім скороминущої симпатії до жовтої, а не бі­лої шкіри. Головна приваба європейського фашизму, що він, мовляв, забезпечує гарантію від робітничих рухів, соціалізму, комунізму й безбожної дияволовоі штаб-квартири у Москві, яка й надихала їх усіх, здобула йому велику підтримку з боку багатих, хоча підтримка великого бізнесу завжди була скорше прагматич­ною, ніж принциповою. Це не була така приваба, що пережила б невдачу й пораз­ку. Принаймні чистим ефектом дванадцяти років націонал-соціалізму стало те. що великі частини Європи виявилися відданими на поталу більшовикам.

Тож фашизм розчинився, мов грудка землі, кинута в річку, й практично щез із політичної сцени навіки, за винятком Італії, де скромний неофашистський рух, заснований на честь Муссоліні (Movimento Sociale Italiano'), має постійну присутність в італійській політиці. Це сталося не просто завдяки вилученню з по­літики осіб, що були чільними за фашистських режимів, хоча їх ні в якому разі не вилучали з державних служб та громадського життя, а ще менше — з життя економічного. Сталося це навіть не завдяки травмі добрих німців (та, хоч і по- іншому, лояльних японців), чий світ розпався у фізичному й моральному хаосі 1945-го і для кого сама вірність їхнім старим переконанням була насправді не­продуктивною. Та травма заважала їм пристосуватися до нового, напочатку не­збагненного життя під владою окупаційних держав, що накинули їм свої інститу­ції й способи життя: що клали свої рейки, по яких мали віднині ходити їхні поїз­ди. Націонал-соціалізм не мав нічого запропонувати німцям після 1945-го — ні­чого, крім спогадів. Типово, що в одній вельми націонал-соціалістській частині Гітлерової Німеччини, а саме в Австрії (яка, завдяки виверту міжнародної дипло­матії, опинилася чомусь поміж невинних жертв) повоєнна політика незабаром повернулася до того, чим вона була, перш ніжу 1933 покінчено з її демократією, за винятком невеличкого зміщення ліворуч (Flora, 1983, р. 99). Фашизм пощез ра­зом із світовою кризою, що дозволила йому з’явитися на світ. Він-бо ніколи не був, навіть у теорії, універсальною програмою чи політичним проектом.

А з другого боку, антифашизм, хоч який неоднорідний та непостійний у своїй мобілізації, таки спромігся поєднати надзвичайний діапазон сил. А ще ж ця єдність була не негативною, а позитивною і, в певних відношеннях, довготрива­лою. Ідеологічно вона засновувалася на поділюваних цінностях та устремліннях Просвітництва й Віку Революції: на прогресі через застосування розуму й науки. на освіті й владі народу, на незасновуванні нерівностей на випадковостях народ­ження чи походження і на задивленості суспільств радше у майбутнє, а не в ми­нуле. Декотрі з цих подібностей існували тільки на папері, хоча є таки певна зна­чущість у тому, що політичні організми, настільки віддалені від західної чи й хоч би якої демократії, як менгістевська Ефіопія, Сомалі після падіння Сіада Барре, Кім Ip Сенова Корея, Алжир і комуністична Східна Німеччина вирішили назвати­ся офіційно Демократичними чи Народно-Демократичними Республіками. По­дібні “етикетки” були б зневажливо відкинуті міжвоєнними фашистськими, авто­ритарними чи навіть традиційно консервативними режимами.

В інших відношеннях спільні прагнення не були аж такими віддаленими від спільної дійсності. Західний конституційний капіталізм, комуністичні систе­ми й третій світ були однаково віддані рівноправ’ю всіх народів та обох статей, себто всі вони більш чи менш неточно влучали в спільну ціль, але не такими спо­собами, що систематично відрізняли б одну групу держав від іншої⁴². Це все були світські держави. Ще доречніше буде згадати, що після 1945 року це все були дер­жави, які свідомо й активно відкидали верховенство ринку й вірили в активне уп­равління й планування економіки державою. Хоч і нелегко пригадується таке в добу неоліберальної економічної теології, але в період між початком сорокових і сімдесятими роками найпрестижніші й колись впливові поборники повної ринкової свободи, наприклад, Фрідріх фон Гаєк, бачили себе пророками в пущі, які марно волали, перестерігаючи безтурботний західний капіталізм, що він же мчить “дорогою до рабства” (Hayek, 1944). Фактично наставала доба економіч­них чудес (див. розділ 9). Капіталістичні уряди були переконані, що тільки еконо­мічний інтервенціонізм здатен запобігти поверненню до народногосподарсь­ких катастроф міжвоєння і тим самим уникнути політичної небезпеки радикалі- зування людей до такої міри, що вони могли б вибрати комунізм, достоту як вони одного разу вибрали Гітлера. Країни третього світу вірили, що тільки державна дія спроможна підняти їхні економіки з відсталості й залежності. У деколонізова- ному світі вони, йдучи за прикладом CPCP, повинні були бачити шлях уперед як соціалізм. Сам Радянський Союз зі своєю щойно збільшеною збільшовиченою родиною не вірив ні в що, крім центрального планування. І всі три регіони світу вступили в повоєнний світ, плекаючи переконання, що перемога над Віссю, до­сягнута політичною мобілізацією й революційною політикою, а також кров’ю й залізом, відкриває нову добу суспільного перетворення.

У певному розумінні вони мали слушність. Ніколи ще лице планети й людського життя не зазнавало такої драматичної трансформації, як у добу, що розпочалася під грибовидними хмарами Хіросіми й Нагасакі. Але історія, як зав­жди, лише краєм ока зважила на людські наміри, навіть на задуми національних вершителів доль. Реальне соціальне перетворення не малося на увазі й не плану­валося. І в будь-якому разі вони мали зіткнутися з першою такою випадковістю, як майже негайний крах великого антифашистського альянсу. Не стало об’єдну- вача-фашизму — і знову, враз, капіталізм із комунізмом наготувалися дивитись одне на одного, як на смертельних ворогів.