ВІД АВТОРА
Система гуманітарної освіти передбачає набуття студентами цілісних знань про соціокультурний розвиток людства. Його розуміння,має стати своєрідним каркасом гуманітарного знання як такого, оскільки без загального бачення цього процесу неможливим стає й системне усвідомлення окремих феноменів культури.
Вивчення історії філософії, релігії, літератури чи образотворчого мистецтва потребує того, щоб людина мала уявлення про розвиток та інваріантні характеристики як окремих цивілізаційних систем, так і загальнолюдської цивілізації в цілому. Тому історія світової цивілізації має бути обов'язковою складовою сучасної гуманітарної освіти.За радянських часів подібні функції намагався виконувати історичний матеріалізм. Сьогодні він, здавалося б, у якості офіційної доктрини вже не виступає, проте альтернативи йому в системі освіти так і не запропоновано. Студенти змушені користуватися здебільшого старими підручниками, в яких різні аспекти соціокультурного розвитку людства подані з огляду безнадійно застарілої марксистсько-радянської п'ятичленної формаційної схеми (первісність, рабовласництво, феодалізм тощо); більше того, нічого кращого за неї не знають й чимало викладачів, які фахово не займалися філософсько- історичною проблематикою.
Офіційний радянський «істмат» уже давно став осторонь реальних проблем культурологічних та суспільно-історичних наук, але до останніх років визначав концептуальний зміст відповідних навчальних дисциплін. Жваві дискусії 20-х -— початку 30-х років, учасники яких здебільшого щиро прагнули осягнути розвиток людства в категоріях Марксового вчення, швидко змінилися догматикою, своєрідним катехізисом якої стала праця Й. Сталіна «Про діалектичний та історичний матеріалізм». Версія марксизму, яка утверджувалася в ній, стала ідейним підгрунтям офіцій-
ної радянської гуманітарії. Особливо догматично ця доктрина втілювалася у підручниках та навчальних програмах.
Ситуація певною мірою почала змінюватися у 60-х роках, коли перегляд догматизму сталінської доби проходив під гаслом повернення до «автентичного марксизму». А оскільки ідеологічні штампи щодо капіталізму чи соціалізму дослідники чіпати ще не наважувалися, широка дискусія розгорнулася довкола формаційного поділу добуржуазних суспільств. З огляду на неможливість адекватного осмислення давніх та середньовічних суспільств Сходу через парадигму п’ятичленної формаційної схеми окремі дослідники в якості альтернативи почали використовувати Марксову концепцію «азійського способу виробництва». Безвідносно до суб’єктивних намірів її прихильників ця ідея мала високий евристичний потенціал. Вона виводила на усвідомлення полілінійності і, через це, альтернативності соціокультурного розвитку людства, а відтак сприяла подоланню у наступні десятиліття суто стадійного бачення історії, притаманного доктринам XVIII—XIX ст. та радянському марксизмові. Паралельно з цим упродовж 70—80-х років проходила творча адаптація вітчизняними вченими основних досягнень західної науки й філософії, хоча в публікаціях тих часів ці зрушення відбивалися далеко не адекватно.
Сьогодні цілком зрозуміло, що марксизм — як у його класичному варіанті, так і, тим більше, у вульгаризованій офіційній інтерпретації — не здатний відігравати роль базової теорії культурно-історичного процесу. Але й західна філософія також не може запропонувати якоїсь цілісної концепції культурно-історичного руху, оскільки теорії навіть таких видатних мислителів, як M. Вебер, О. Шпенглер, К. Ясперс, П. Сорокін чи А. Дж. Тойнбі, по-своєму не менш однобічні, ніж погляди К. Маркса. Ще більшою мірою це стосується праць сучасних західних, здебільшого північноамериканських, політологів і соціологів, яким бракує саме культур-історичного бачення розвитку людства.
Відтак завдання полягає не в тому, щоб, відмежовуючись від марксизму, сприйняти якусь альтернативну концепцію, а в тому, щоб вийти на розробку нової цілісної теорії культурно-історичного процесу через синтез здобутків різних філософських і наукових шш, теорії, яка могла б функціонувати як теоретико-методологічна основа пізнання на рівні конкретних дисциплін культурологічно-історичного циклу.
Цій меті підпорядкована структура запропонованого навчального посібника. Він складається з двох частин. У першій подається огляд основних концепцій соціокультурного процесу з найдавніших часів до наших днів. Поряд із класичними філософсько-історичними концепціями XVIII—XIX ст. значна увага приділяється науково-теоретичним побудовам дослідників ■ другої половини XX ст. Останні виразно репрезентовані двома основними течіями. Одна з них по- в’язана переважно з іменами радянських і пострадянських учених, які протягом свого творчого життя йшли до формування власного бачення історії, відштовхуючись від марксизму, творчо переосмислюючи і тією чи іншою мірою долаючи його. Друга маркує здебільшого англо-американську позитивістську традицію неоеволюці- онізму, в межах якої працює більшість західних культур-антропологів, котрі поєднують її з структуралістськими, функціоналістськими та численними іншими підходами. Не обійдена увагою й світова традиція релігійної філософії історії.
Розгляд основних концепцій соціокультурного розвитку людства підводить до висновку про те, що адекватне осмислення останнього сьогодні вже неможливе на базі самої лише стадійної парадигми. На одному щаблі еволюції, як правило, існує два чи більше типів со- ціокультурних систем із притаманними їм специфічними тенденціями й напрямками подальшого руху. Тому стадійний підхід просвітницької та гегелівської філософії історії, марксизму та еволюціонізму має бути доповнений баченням полілінійності шляхів розвитку людства, серед яких найуніверсальнішсим є розмежування західної та східної моделей еволюції. Але навіть визначивши стадію та шлях розвитку певного соціуму, ми ще дуже далекі від його розуміння як цілісної, здатної до саморозвитку соціокультурної системи. Тому необхідно ввести, спираючись головно на розробки М. Вебера, О. Шпенглера та А. Дж. Тойнбі, так би мовити, «циві- лізаційний вимір».
З урахуванням принципів стадійності, полілінійності та цивілі- заційної унікальності соціокультурного розвитку людства у другій частині посібника здійснюється спроба обгрунтувати й викласти загальне розуміння культур-історичної еволюції, головно — цивілі- заційного процесу.
Останній включає не лише добу існування і взаємодії окремих цивілізацій — від їх виникнення до формування сучасної глобальної макроцивілізаційної системи, -— а й тривалий період генезибу основ ранніх цивілізацій — починаючи з неолітичних часів переходу від привласнюючих до відтворюючих форм господарювання. Саме з цього періоду спостерігаємо й витоки двох, західного і східного, шляхів цивілізаційного розвитку людства, як і підвалини подальшої цивілізаційної специфіки окремих регіонів світу.Головна увага при розгляді цивілізаційного процесу приділена стадійному відтинкові між виникненням найдавніших цивілізацій і формуванням світової макроцивілізаційної системи внаслідок перемоги капіталізму і промислового перевороту в Західній Європі та Північній Америці. В якості найзначнішого, епохального зрушення тут визначається перехід від ранньоцивілізаційних систем до так званих традиційних регіональних цивілізацій, здебільшого пов’язаних із певними світовими релігіями. Такий тривалий перехідний період співвідноситься з висвітленою К. Ясперсом добою «осьового часу». Це поняття приймається, але йому надається значно ширше тлумачення, ніж те, яке вкладав у нього німецький філософ. Підмічені ним кардинальні зміни в розвиткові духовної культури людства відповідають не менш суттєвим зрушенням у соціально-економічній та політичній сферах. Тому «осьовий час» убачається добою системної трансформації основ цивілізаційних систем доіндустрі- ального типу.
Доба індустріального суспільства, що розпочалася на межі XVIII—XIX ст., характеризується глобальною інтеграцією людства, внаслідок якої протягом останніх двох століть складається всесвітня макроцивілізаційиа система. Історія останньої, власне кажучи, лише розпочинається, і важко сподіватися на те, що сьогодні ми здатні скільки-небудь об’єктивно оцінити й схарактеризувати ЇЇ. Тому со- ціокультурний розвиток людства у столітті, іцо минуло, залишається за межами нашого розгляду. Проте сам процес формування світової макроцивілізаційної системи, у загальних рисах завершений на початок XX ст., в цілому може бути осмислений.
Відтак питання про причини завоювання Новоєвропейською цивілізацією світового лідерства та інтеграції довкола неї інших регіональних цивілізацій, що трансформувалися, реагуючи на «виклик» з її боку, знайшло висвітлення в підручнику.Це видання книжки цілком відтворює перше, яке побачило світ 1996 року й було спробою систематизації уявлень про соціокультурний розвиток людства, які були б суголосніпшми історичним реаліям. За цей час авторська позиція щодо відповідного кола проблем принципово не змінилася. Між тим велася робота у напрямі більш глибокого осмислення цивілізаційних проіюсів упродовж XX століття. З її результатами читач чоже ознайомитися за монографією М. К) Пахомова, С. Б. Кримського та Ю. В. Павленка «Пуги и перепутья современной цивилизации» (Київ, 1998).
Вважаю своїм обов’язком висловити глибоку подяку К. П. Бупя- тан, Л. С. Васильєву, С. Б. Кримському, Ю. М. Пахомову та О. І. Погорілому, плідне спілкування з якими у різні роки сприяло формуванню авторського бачення обраної проблематики.