ПАНОРАМНЕ БАЧЕННЯ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Книжка I.O. Павленка про історію світової цивілізації, будучи навчальним посібником (тобто працею загаль­новизнаного змісту), є водночас науковим доробком не­ординарного гатунку.

Важливе науково-методичне значення посібника по­лягає в тому, що він знаменує певний крок у заповненні тієї порожнечі, яка виникла на руїні тоталітарно витлу­маченого державного марксизму радянських часів, який привласнював право на «єдино правильну» картину істо­ричного процесу в його класово-економічному ракурсі. Не заперечуючи самого принципу історичного детермі­нізму, автор, угім, розкрив цінність і соціокультурного, і духовно-етичного, і соціально-економічного, і етноісто- ричного аналізу, але не з огляду плюралістичного тракту­вання різних підходів до історії, а в контексті багато- варіаіптюсті людської діяльності та взаємодоповнювапості її аспектів. У цьому сенсі книга IO. Павленка є істотним внеском у справу трансформації гуманітарної освіти в сучасній Україні.

Пропонований посібник засвідчує народження нової дисципліни та предмета викладання — соціокультурного розвитку людства в його цивілізаційних та етионаціо- нальних формах. Унікальність такої дисципліни полягає в тому, що вона конституюється автором як предмет комп­лексної розробки та викладання па базі поєднання фі­лософії історії та культурології з даними конкретних наук: власне історії та історії культури, археології, соціології, релігієзнавства, елементів економіки та навіть синерге­тики як науки про процеси, що самоорганізуються.

Нова дисципліна не є традиційною історією (в ній не розглядаються сценарії та картини конкретних подій, оскільки автора цікавлять типологічні процеси). Не є вона й історією культури чи культурологією (бо автор не зану­рюється у процеси втілення істини, добра, краси в конк­ретних явищах мистецтва чи науки).

Автор цілком слушно приділяє значну увагу методо­логічним питанням. На противагу універсалізації фор­маційного підходу він розкриває поряд з ним евристичні можливості принципів полілінійності та цивілізаційиої дискретності культурно-історичного розвитку людства. Спираючись на ідеї А. Дж. Тойнбі, який довів, що основ­ною клітиною (монадою) історичного розвитку є локаль­на цивілізація, автор обгрунтовує поняття цивілізаційиої системи як самодостатньої та відносно автономної іс­торичної реалії надетиічного масштабу.

Важливо, що автор, критикуючи застарілі положення марксистської філософії історії, не відмітає саму ідею об’єктивної історичної закономірності. Показовими в цьому плані є оригінальне дослідження «неолітичної революції» як передумови цивілізаційного структурування історії, аналіз технологічного перевороту на межі II та І тис. до н. е. як передумови розвитку традиційних циві­лізацій та промислової революції XVIII ст. як передумови виникнення індустріального суспільства.

Разом із тим автор показав, що тому ж самому госпо­дарському типові суспільства чи економічному базисові можуть відповідати декілька суспільних форм розвитку. Кочівницгву, наприклад, відповідають і первісний лад, і суспільні відносини імперського типу, політеїзм чи світова релігія на зразок ламаїзму.

IO. Павленко системно подав усі аргументи, що були висунуті сучасною наукою проти схеми п’ята суспільно- економічних формацій, і показав її неадекватність навіть самому марксизмові. Проте він переконливо доводить стадійність розвитку людства як важливий аспект все­світньої історії.

У посібнику обгрунтовано проводиться така схема стадійної струкгурації світової історії:

1) стадія первісного суспільства на рівні доісторичних форм розвитку;

2) стадія формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з «неолітичної революції» (поява від- творювальної економіки) і в інтервалі між X та ПІ тис.

3) стадія ранніх цивілізацій давнини (III—І тис. до н. є );

4) стадія традиційних цивілізацій (від початку І тис. до н. е. та «осьового часу»);

5) стадія індустріального суспільства та виникнення макроцивілізації у масштабі планети (в інтервалі між XVI ст. та сучасністю).

Така схема цілком задовільно охоплює усі факти та закономірності, що відомі сучасній науці відносно роз­витку людства, і дає плідну підставу для аналізу історії як соціокультурного процесу. Обгрунтування цього є серйоз­ною науковою перевагою посібника.

ITe менш істотною вбачається розробка ідеї полі- ліпійності світової історії. В останній, як показується у посібнику, є бічні й навіть безвихідні лінії (наприклад, кочівпицтво), зупинки розвитку (коли, приміром, з сере­дини І тис. до н. е. аж до XIX ст. застигає розвиток східних суспільств), лінії нереалізованих можливостей (як ци­вілізації поливного землеробства, що до епохи заліза не розкрили своїх потенцій), наскрізні лінії типу «східного» (азійського) та «західного» (європейського) шляхів роз­витку,- ситуації випадання з магістрального розвитку історії (як рабство в Греції та Римі чи державний соціа­лізм в CPCP).

Не оминає автор і природні та воєнні катастрофи у світовій історії. Особливо плідним у цьому плані є аналіз «вторинних» цивілізацій та «вторинного» по літогенезу, з якими пов’язується розвиток класових структур. Заслуго­вує па увагу дослідження стносоціального чинника історії. Актуальним в контексті сучасності є розгляд кардиналь­ного для світового історичного процесу перетворення За- хідиохристияиської цивілізації у Новоєвропейську — Північноатлантичну, а потім у Макрохристияпську циві- лізаційпу ойкумену XX ст.

Автор поставив грандіозну мету висвітлення панорами світової історії. Природно, — і це передбачається його задумом, — що не всі аспекти цієї теми опиняються в полі зору дослідника; від деяких із них він абстрагується.

Істотною є та обставина, що цивілізаційний підхід дає змогу розв’язувати проблеми моделювання історії і в персона лістському аспекгі. Про необхідність такого ра­курсу, за якого історія «згортається» в людській осо­бистості, втілюється в долях людей, неодноразово вису­вали питання найвидатніші мислителі, зокрема Й. В. Гьоте та М. О. Бердяев. Проте як «згорнути» у структурі осо­бистості первісність, рабовласництво, феодалізм чи ка­піталізм? Tyr потрібна інша модель, яка, власне, і може бути створена на грунті розуміння історії як цивіліза- ційиого процесу. Саме за цією моделлю первісність, епохи «неолітичної революції», ранніх цивілізацій, тра­диційних суспільств та «осьового часу», середньовіччя й планетарної цивілізації можуть трактуватися в аспекті формування умов людського буття, його хроноструктури та долі, шляхом протистояння конечності житгя людини, її потягу до вічності, здатності до героїчної (пасіонарної) дії та динаміки духу, пошуку богоподібності й спасіння, космічності людського призначення.

Первісність у межах верхнього палеоліту може бути схарактеризована як соціальне розкриття людського буття (екзистенції). Йдеться про те, що людина могла відокремитися від тваринного світу лише абсолютним чином, тобто через утвердження всієї сітки координат лю­дяності, хоч і заданої спочатку потенційно. Подальший хід історичного процесу лише актуалізував у певній послідовності ці координати. Тому дослідники й досі вра­жаються печерним живописом Оріньяку, «зачаровані бізони» якого нагадують їм геніальне мистецтво Пікассо. Як показали новітні дослідження печери Ляско у Франції, люди вже 15 тис. років тому використовували технологію опалення залізної руди разом з вуглецевим субстратом (перепаленими кістками), тобто технологію майбутнього залізного віку. Проте робили вони це задля здобуття не металу, а фарби — цієї першої абстракції якісно-предмет­ного світу.

Поява поховальною обряду та поширене використан­ня в ньому червоної фарби (для уподібнення Сонцю, вогню, денному світлу, крові як символу життя тощо) засвідчували бутгя людини на перетині різних світів (зем­ного й небесного, реального та сакрального), котре маніфестує і вся всесвітня історія. Водночас відбувається характерне для людської екзистенції' приборкання сил природи (насамперед вогню). Проте за первісності історія ще не відрізняється від повсякденності і може розгля­датись як протоісторія з усією потенцією багатьох її перс­пектив.

Передумови цивілізаційного процесу виникають у наявній формі з епохою «неолітичної революції», що зна­менувала появу аграрного виробництва, перетворення природного середовища на економічний простір поля, пасовища, садиби, промислу. Кинувши зерно у зоране поле, людина екологічно прив’язала себе до землі не тільки як природного, а й соціального явища. Виник феномен осілості, коли оселею стала не лише хата, а й територія роду, племені, етносу. Природні процеси, що були втягнені в людське життя, стають дедалі більше соціоприродними — предметом домобудівництва сере­довища як «рідної землі», що потім стає Батьківщиною, святим довкіллям бутгя. Не випадково навіть у Старому Завіті, що з’являється значно пізніше, зберігається став­лення до середовища не як до природи самої по собі, а як до ойкумен істинного феномена — землі. Одним із най­поширеніших слів у старозавітному словнику було eres (грунт, земля, земельна ділянка, країна, область). З актуа­лізацією домобудівництва середовища історія починає виступати як ойкумемістичний процес, що збагачує людську екзистенцію — цю основу історії.

Наступним періодом, чи шаром, збагачення історич­ного буття людини стає вже соціальна актуалізація не тільки життєвого простору (ойкумени), а й часу людсько­го існування. Це пов’язане з виникненням цивілізації' вза­галі та річкових цивілізацій зокрема. Останні, створивши іригаційне землеробство та могутні державні інституції його підтримання, перетворили сезонні ритми природи на предмет господарювання та державного врахування.

З початком актуалізації феномена часу в культурній царині розвивається така форма опредметнеиня та роз- предметпепня соціальної пам’яті про минуле, як письмо та письменство. Водночас відбувається ритуал ізація часу в державно-ідеологічній сфері через офіційне санкціювання релігійних свят. Останні виступають як найсприятли­віший час для спілкування з богом. Більше того, сам бог (па зразок Ocipica) розглядається як утілення часової дра­матургії вмирання та воскресіння природи. Причому, втілюючи час, бог визначає жиггя людини як шлях від народження до смерті. Так поряд з архаїчним освоєнням часу через ритми природи народжується поняття про «таблиці доль». Доля і є найдавнішою у витворах пись­менства конкретизацією часу.

Уявлення про долю фіксується вже в Єгипті періоду Раннього царства (Ш тис. до н. е.). Про це свідчить найстаріший текст Давнього Єгипту — «Повчання для Котемні», в якому трапляється термін «Шаї» у значенні «доля», тобто напередвизначеного життєвого шляху конк­ретної людини, що є здійсненням божого наказу. В Месо­потамії верховний бог Мардук володіє «таблицями доль», яким підкоряються і люди, і боги.

Як «господар Шаї» бог (чи фараон у ролі бога) може змінювати долю людей у напрямі скорочення чи, нав­паки, подовження життя, подолання смерті. У нечіткому, аморфному вигляді таке подолання і було раннім анало­гом вічності. З появою ідеї подолання конечності буття, боротьби зі смертю і починається власне історія як цивілізаційний процес. Вона сама виявляється альтер­нативою смерті, мірою здійснення та збереження значних людських діянь. Тому не випадково, що початок ци- вілізаційних процесів в історії збігається з формуванням та функціюванням міфів і переказів про подолання смерті, б ор о ^гіь б и за безсмертя.

Показовим у цьому плані є «Сказання про Гільга- меша», в аккадському варіанті якого герой шукає квітку безсмертя, але після того як змій викрадає її, упев­нюється, що безсмертя полягає в ділах людей. Що ж до Стародавнього Єгипту, то вся культура та ідеологія цієї цивілізації були просякнуті волею до безсмертя, символом якого виступала мумія. З II тис. до н. е. в рамках релігії Ocipica виникає ідея особистого безсмертя як відплати за моральну поведінку людини. Про пов’язаність «початку часів» із пошуком вічності (щоправда, в її наївному варіанті) свідчить давньоіндійська «Махабхарата», в якій боги добувають шляхом збаламучення молочного океану напій безсмертя — амріту.

Отже, історія як цивілізаційний процес набуває ви­гляду хроноструктури шляху долі та подолання конечності людського життя через масштабні діяння. І хоч така ха­рактеристика історії зберігається й надалі, новим кроком виступає актуалізація соціальних структур людської ініціативи, в тому числі політичного аспекту історії. Тут ідеться про період на зламі II та І тис. до н. е., коли освоюється технологія виготовлення та використання заліза, іцо стало поштовхом для важливих змін у соціаль­ному житті.

Застосування залізних знарядь дало змогу сформу­ватися автономним господарствам та сприяло виділенню особи з роду. З цього моменту розвиток людської інди­відуальності стає осьовою тенденцією історії. Як показує IO. Павленко, у II тис. до и. е. (з часів Хаммурапі) у певних регіонах відбувається відокремлення влади від власності, яке позначає розвиток приватної ініціативи.

З епохою заліза збігається й перехід від ранніх циві­лізацій до традиційних східних суспільств і, отже, до кла­сових струкіур в їхніх зрілих формах. Відповідно набирає силу десакралізація влади, яка хоч і зберігає релігійне санкціювання, але дедалі більше трактується як феномен людського контексту. Політика відокремлюється від релі­гійного культу як відносно самостійний чинник, як стра­тегія людської волі та хитрощів. А етнос починає діяти як політична сила — народ. Отже, формується політичний аспект світової історії.

У цьому ракурсі иа рубежі II та І тис. до н. е. типовим для історичного процесу стає формування військових дер­жав та світових імперій (типу Но во вавилонського, Hobo- ассирійського та Малійського царств). Імперські політичні структури висуваються иа передній план історії. Виникає героїчний епос, що оспівує епоху «вовків та сокир», ус­лавлює героїв як суб’єктів історії. Історичний процес на­буває пасіонарних форм, чому відповідає усвідомлення про його залежність не тільки від бога, а й від діянь етносів та героїв, що стали подібними до богів. Почи­нається так звана «героїчна епоха» — характеристика історії країн та народів, яка застосовується надалі й до інших фаз історичного розвитку різної хронологічної визначеності.

Оскільки тут ідеться про висунення на передній план історії тих чи інших її особливостей, які існували й раніше в потенційній чи недиференційоваиій формі й лише актуалізувалися в певний період та розвивалися шляхом нашарування на інші фази історичного процесу, то в цьому розумінні значну частину І тис. до п. е. можна характеризувати як розкриття динаміки духу, тобто виді­лення духовної історії людства у відносно самостійний компонент. Період VIII—III ст. до н. е. К. Ясперс ви­значив як «осьовий час». Саме цей період і дістав у посібнику 10. Павленка грунтовну системну розробку.

В «осьовий час» виникають духовні передумови історії людства: Гомерів епос, індійська «Махабхарата», буддизм, даосизм та конфуціанство, йога, зороастризм, антична філософія, Старий Завіт, релігія абстрактного бога (монотеїзм) та інші значні духовні явища. IIa цій базі й формується власне «внутрішня історія» людства, тобто його здатність до само моделювання власного розвитку.

Як специфічне подовження цих процесів, але на іншій соціальній базі, історія в період середньовіччя починає розглядатись як складова так званої «священної історії» та трактуватися в контексті спасіння й відплати. На перший план висувається проблема вічності; тобто цінністю ого­лошується лише те, що зберігається в історії, тяжіє до божої особи як гаранта безперечності, абсолютності, пе- знищенності. Навіть поза релігійного забарвлення, в кон­тексті сучасності таке розуміння історії з погляду вічності (тобто того інваріантного змісту, який не минає, а зали­шається архетипиим) не втрачає акгуальності. Воно ха­рактеризує прояв так званої мета історії, історії як подвигу збереження справжніх цінностей, а не їх зміни.

З метаісторією асоціюється провіденційна, запрогра­мована Богом (чи у XX ст. — комуністичною утопією) історія, яка твориться за «священними» текстами вищого одкровення та проекту. Тим самим історії надається риту­ально відчуваний смисл — спасіння людини на шляхах, спроектованих жертвою Христа (чи певного класу), та майбутня відплата їй за соціальну несправедливість (на небесах чи в комуністичній далечині).

І нарешті, в інтервалі від нового часу до наших днів виникає планетарна історія, що синтезує ноосферу, ін­формаційні зв’язки суспільства й техносферу сучасної, цивілізації. Вона розкриває місце людини у Всесвіті як репрезентанта вищих творчих можливостей Універсуму. Тим самим опрацьовується космічний контекст розвитку людських сутнісних сил, а сама історія на відміну від буденності постає в персоналістичному аспекті як хроно- структура людської долі, пасіонарний процес розвитку людської особистості та здійснення її покликання.

Такі думки безпосередньо випливають із праці Ю. Пав­ленка, А це значить, що у цьому посібнику криються можливості, розкриття яких потребує певної уяви. І якщо читач буде сполучати її з ретельним опрацюванням ма­теріалу, то перед ним постане світова історія в ЇЇ не­традиційних, по-новому висвітлених вимірах.

СЕРГІЙ КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, професор