Утворення ранньої держави у Стародавньому Єгипті

Цивілізація Стародавнього Єгипту, яка утворилася наприкінці 4 тис. до н.е., є однією з найдавніших на планеті. Назву країни “Єги­пет” запропонував Геродот у V ст. до н.е. Давньогрецьке слово “Ай- гюптос” у перекладі означає “помешкання душі бога Птаха” - так розкривається зміст назви давньоєгипетської столиці Мемфіс.

Перші жителі цієї місцевості, які з’явилися тут на початку IV тис. до н.е., ще здавна помітили, що кожного року, в червні, коли на небосхилі засяє зірка Сиріус (давні єгиптяни називали її “Сотіс”), через кілька годин вода в Нілі починає стрімко прибувати. Вона стає спочатку масно-зеленою, потім буро-червоною, починає бур­хливо вирувати. Рівень води піднімається на 8-10 метрів, річка виходить з берегів і величезна повінь затоплює всю долину на ба­гато кілометрів в обидва боки від русла. Повінь триває чотири мі­сяці, після чого Ніл знову повертається до своїх берегів. А земля

3. Виникнення ранніх державних утворень стародавніх цивілізацій Сходу 33 після розливу залишається вкритою тонкою плівкою чорного річ­кового намулу, який Ніл щороку приносив від самих витоків. Цей намул утворюється із суміші органічного перегною, який ріка ви­миває із землі тропічних лісів Екваторіальної Африки, та части­нок мінеральних порід, що виносяться водою з високих гір Ефіо­пії. Якщо переорати намул у землю, він стає чудовим добривом, джерелом надзвичайної невичерпної родючості, яку щороку поно­влює чергова повінь Нілу.

Але для підтримання родючості в умовах спекотного африкан­ського клімату необхідно постійно зрошувати землю, без чого вона швидко твердне під сонячними променями. Тому ще у IV тис. до н.е. жителі нільської долини змушені були створити мережу кана­лів навколо кожного селища. Таке селище ставало центром окре­мого господарчого утворення зі своєю зрошувальною системою. За прикладом стародавніх греків ми називаємо такі локальні гос­подарчі утворення “номи”. З часом по всій нільській долині було створено 42 номи. Процес їх згуртування та об’єднання завершив близько 3100 р. до н.е. цар Менес (Міна), який став першим фа­раоном Єгипту (слово “фараон” походить від давньоєгипетського “пар-о”, тобто “великий дім”). Особливі природні умови на довгий час визначили характер та історію єгипетської держави.

Після об’єднання Єгипту головним завданням верховної влади стало створення загальної зрошувальної системи, від стану якої залежало господарче життя всієї держави. Місцеві мережі каналів окремих номів входили до загальної зрошувальної системи як окре­мі складові частини. Необхідність спрямувати трудові ресурси сус­пільства на загальнодержавні господарчі потреби визначила харак­тер єгипетської держави, форма політичної влади якої називається “деспотична монархія” (давньогрец. δεσπ∂της - “пан”). Абсолютна необмеженість влади фараона створила жорстко регламентований життєвий уклад суспільства, підпорядкувавши пильному контро­лю найдрібніші сторони існування підданих.

Держава заохочувала вирощування льону для потреб своєї скарб­ниці, а оскільки ця сільськогосподарська культура дуже виснажує землю, то селяни, які вирощували льон, звільнялися від сплати основних податків. В інтересах держави було розгортання ви­плавляння міді, що вело до зростання якості зброї та знарядь праці.

2 5-434

З певного періоду в державі почалося будівництво кам’яних риту­альних споруд - пірамід - для поховання фараонів. Так, заснов­ник III династії фараон Джосер наказав збудувати східчасту піра­міду заввишки 60 м, з основою 160x120 м.

Приватної власності на землю в Єгипті не існувало: верховним власником землі та самої держави був фараон, який надавав земель­ні маєтки вельможам та воїнам як платню за службу. У маєтках працювали “царські люди” (хему нісут) - трудівники, які втрати­ли з різних причин общинну землю і виконували роботу на ділян­ках, наданих фараоном за натуральну платню. Такі люди не вважа­лися рабами, вони мали власні родини, після закінчення робіт мали право піти від свого хазяїна. Узагалі у східних державах не скла­лося господарств у формі великих рабовласницьких маєтків по­дібно до античних країн Стародавньої Греції та Риму. Рабство вза­галі не набуло на Сході такого величезного поширення, як в антич­ному світі, через це історики дотримуються думки про існування у цьому регіоні так званого “азіатського способу виробництва”.

Вільні землероби також не володіли, а користувалися землею як орендарі. їхня праця всюди регламентувалася та контролюва­лася за допомогою великої кількості доглядачів. Усі трудівники об’єднувалися у трудові загони, так само було і з ремісниками. Та­ким чином, у стародавньому Єгипті склалася система тотального підкорення та регламентації всього вільного населення, яку Геро­дот і назвав “деспотія”.

Державний апарат очолювали наближені фараона, які призна­чалися за обов’язкової згоди колегії жерців. Утворювалися замкне­ні верстви, які належали до правлячого стану. Вищих державних посад було небагато, їм була притаманна синкретичність (нерозч­ленованість) функцій. Так, вельможа, який обіймав посаду “чаті” - головного радника фараона, водночас був носієм царських сан­далій, головнокомандувачем армії, церемоніймейстром двору та номархом (правителем) ному Елефантина. Номархи - правителі

3.

Влада номархів на той час була необмеженою, їхні багатства іно­ді перевершували скарбниці фараонів і підкорити їх центральній владі було досить важко. Так, засновник XII династії Аменемхет І та його син були вбиті внаслідок змови. Династія послаблюється. У 1750 р. до н.е. в країні спалахує повстання бідноти й рабів. Воно дуже розхитало державну владу і Єгипет виявився не в змозі чи­нити опір навалі гиксосів. У 1710 р. країна втратила суверенність і була підкорена войовничими кочівниками-гиксосами, які володі­ли Єгиптом близько 200 років.

Єдність Єгипту відновилася за фіванського жерця Яхмоса, який згуртував народ навколо себе, вигнав гиксосів з країни та заснував XIII династію. Проте джерела економічного розвитку Єгипту були виснажені, великі площі орної землі були полишені селянами. Щоб відновити могутність держави, фараонам довелося провести рефор­му армії, запровадити систему призову до армії, створити загони важких колісниць.

Фараон Тутмос III почав активну боротьбу із сусідами на сході - Сирією та Палестиною. Він завоював Близький Схід до Євфрату. У Єгипет почали надходити полонені, яких розселяли по ділянках землі у дельті та за першим порогом, де їх примушували обробляти ці землі подібно до “царських людей”.

Приплив нового населення та збільшення числа найманців в армії призвели до посилення напруження в суспільстві: стара (ро­дова) аристократія боялася посилення нової (служилої) знаті, кот­ра, до того ж, вклонялася своїм богам і була незалежною від старо­го єгипетського жрецтва.

Атона як верховного бога країни. Змінивши навіть своє тронне ім’я на Ехнатона, він з дружиною Ніфертіті та сином Тутанхатоном переїздить до нової столиці Ахетатон (суч. Ель-Амарна). Але цю реформу було зірвано жерцями Амона. Вони скористалися неосві­ченістю та забобонами корінного населення, яке ненавиділо при­бульців зі складу нової знаті за те, що ті “їх пограбували та вірують своїм богам”. Занепокоївся також і командний склад армії, якого бентежило посилення в армії впливу найманців, переважно лівій­ців. Через 10 років після запровадження реформи, коли Ехнатон помер, його починання було згорнуто, всі запровадження було ска­совано. Храми Атона зруйнували, здебільшого за наказом нащадка та сина реформатора Тутанхатона, який повертає Амона на місце головного бога країни, змінює тронне ім’я на Тутанхамона і повер­тає внутрішню політику влади у старе русло.

Більше нічого значного за правління Тутанхамона не відбуло­ся, і тільки відкриття поховання, що лишилося непограбованим, уславило його ім’я серед знавців історії та археології.

Так, цією реформою Ехнатон фактично випередив свій час. Він спробував створити світову імперію, де центральна влада була б сильнішою за сепаратистські уподобання. Проте населення країни було надто строкатим та неоднорідним за культурним та соціаль­ним складом, щоб сприйняти новий світогляд. Діяльність Ехнатона не пройшла без наслідків. Фіванське жрецтво змушено було зміни­ти зміст культу Амона. Він став зватися Amoh-Pa (Pa- бог весни і сонця у Нижньому Єгипті) і зображувався в оточенні сонячного сяйва. Чужинці зобов’язувалися шанувати спершу його, а вже по­тім своїх богів. Євреїв, які відмовлялися шанувати Амона, переслі­дували, і, зрештою, взагалі вигнали з країни. Серед лівійців також почалося хвилювання, і фіванські жерці, які фактично правили кра­їною, пішли на компроміс.

Продовжено реформи в армії, яка тепер стала складатися в ос­новному з найманців. Організаційно армія спиралася на півден­ний корпус Pa і на північний корпус Птаха, будучи здатною вести бойові дії одночасно на кількох напрямках. Завдяки цьому вдало­ся зміцнити державну владу і збройні сили.

Востаннє Єгипет було відновлено у своїх кордонах за правлін­ня Рамзеса II (1301-1255 рр. до н.е.). Єдиним гідним суперником для Єгипту було Хетське царство в Малій Азії. Але перший похід молодого фараона виявився невдалим. Під фортецею Кадеш він потрапив у оточення і дивом врятувався завдяки двом ручним ле­вам, яких випустили на колісниці ворогів. Після невдачі фараон змінив тактику і розпочав затяжну війну, виснажливу для ворогів. У результаті в 1280 р. до н.е. між Рамзесом II та хетським царем Хаттусілі III було укладено мирну угоду (першу в історії дипло­матії). Цю перемогу було відзначено спорудженням грандіозного пам’ятника. У Фівах (суч. Карнак) було збудовано заупокійний храм Рамзесів, споруджено також храм Амона в Луксорі та храмо­вий комплекс Абу-Сімбел у Нубії.

Циклопічні споруди повинні були приховати слабкість та хит­кість внутрішнього становища Єгипту. Жрецтво було незадоволе- не другорядним положенням номової аристократії та економічним домінуванням Нижнього Єгипту. Двірцеві вбивства стали звичай­ною політичною практикою. Останні фараони XIX династії змі­нювалися в середньому раз на 5 років. Номархи не бажали підко­рятися столичній владі. Почастішали повстання, заворушення.

Слабкість держави проявилася перед навалою “народів моря” (очевидно, так називали в Єгипті ахейців, які розселилися на Бал- канському півострові, потім дорійців). Єгипетські письмові дже­рела називають їх “темеху”, тобто світлокосі або руді. Рамзес III спромігся відбити їхню навалу, але на 32-му році життя його було позбавлено влади за наказом Xepixopa - головного жерця бога Амона. Xepixop оголосив себе верховним жерцем і правителем Єгипту. Держава почала швидко втрачати свою могутність. Нові правителі остаточно ліквідували місцеве самоуправління, єгиптя­ни втратили право служити в армії, яка складалася виключно з на­йманців і їхні командири легко підкоряли слабкі номи. Виснаже­на та знесилена держава, яка стала майже беззахисною зі своєю ненадійною найманою армією, була досить легко завойована пер­сами у 525 р. до н.е. На цьому і завершується історія Єгипту як незалежної суверенної держави.

2.